Левенець Ю.А. (гол. ред) Сучасна українська політика. Аналітичні доповіді Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України
Подождите немного. Документ загружается.
Виклавши деякі аргументи на користь тісної співпраці ЄС
з Україною, а відтак — і прийому України до Союзу, важливо на
голосити на тому, що ані владі, ані еліті, ані народу не слід роби
ти трагедії з приводу неможливості найближчим часом вступити до
НАТО і ЄС. Необхідно забезпечити підвищення життєвого рівня
населення, демократизацію і дотримання прав людини, розвивати
охорону здоров’я, науку, освіту та ін. За таких умов вступ Украї
ни до ЄС перетвориться на суто технічне питання
Вищевикладене не означає, що задля інтеграції у західну ци
вілізацію Україна має якомога далі дистанціюватися від Росії. Про
шкідливість такого курсу попереджав, зокрема, відомий політич
ний мислитель початку ХХ ст. В.Липинський. Міркуючи про май
бутнє суверенної України, він наполягав, що «політичний союз
з Білорусею і Великорусею — це категоричний імператив закор
донної політики нашої будучої держави...»
7
, пропонуючи те, що
український історик І.Мірчук назвав «синтезою двох культур,
двох цивілізацій»
8
.
У процесі глобального розвитку людства, коли західна циві
лізація буде в змозі просунутися на Схід, ідея Липинського має всі
шанси на практичну реалізацію. Очевидно, що Україна потрапить
до Євросоюзу першою й буде дороговказом для Росії та Білорусі.
Що ж стосується нинішньої ситуації, то фактор геополітичної
доцільності якщо й і не віддаляє Україну від Росії, то в усякому
разі стримує від нового зближення та посиленого співробітництва
з нею. Поперше, Росія втратила значну частину своєї привабливос
ті як інтеграційного центру, виступивши у ролі правонаступниці
колишнього СРСР, який програв «холодну війну». Подруге, вона
перебуває в епіцентрі чергової сутички за простір і ресурси в рам
ках нового перерозподілу світу. Поки що Росія має досить ресур
сів для того, щоб за певних умов переломити хід подій й перейти
у геополітичний контрнаступ. Якщо події розгортатимуться саме
таким чином, Україні варто було б переглянути й суттєво підкоре
гувати свою позицію відносно Росії. Поки ж цього немає, значно
привабливішою виглядає модель відносної рівноваги у стосунках
з Росією і Заходом на чолі з США.
Саме таким був лейтмотив форуму «Україна: загальна оцінка
16 років незалежності», що пройшов у лютому 2008 р. в США і був
організований Комітетом партнерства між США і ЄС з питань Ук
раїни. Незважаючи на гостру політичну кризу в Україні, ініційо
вану нинішньою владою, експерти, серед яких був і відомий
211
Аналітичні доповіді
політолог З.Бжезінський, запевняли Конгрес США в тому, що Ук
раїна є прикладом для інших колишніх радянських республік,
а тому рекомендували Конгресу і Білому дому «в середньостроко
вій перспективі сприяти економічному і політичному розвитку
України»
9
.
Потреба економічного й політичного реформування є для Києва
дійсно об’єктивною. Іншою умовою мало б стати просування єв
ропейської ідеї з рівня органів державного управління на рівень
інститутів громадянського суспільства. Державну стратегію євро
пейської інтеграції, отже, мала б у нових умовах доповнити за
гальнонаціональна євроінтеграційна програма.
Унаслідок тривалого перебування української державної (у син
хронії) й етнічної (у діахронії) територій на перехресті відразу
кількох потужних цивілізаційних масивів на ній поступово форму
валися й консервувалися міжцивілізаційні контактноконфліктні
зони. Внаслідок нестабільності українських цивілізаційних пара
метрів протягом історичного розвитку проявляється маятникове
схиляння національної еліти до різних цивілізацій як до інтегра
ційних центрів. Не можна ігнорувати і факт цивілізаційної пери
ферійності України й як етнічної території, й як держави.
Специфіку цивілізаційного розвитку України визначає не тіль
ки фактор простору, а й фактор історичного часу: фаза її розвитку
не збігається з фазою розвитку провідних європейських держав.
Неабияку роль у визначенні й, особливо, зміні цивілізаційних
орієнтирів відіграє фактор геополітичної доцільності. Під такою
доцільністю пропонуємо розуміти усвідомлене використання ге
ополітичних і геостратегічних реалій для вироблення оптималь
ного алгоритму реалізації тією чи іншою державою її національ
них інтересів.
Геополітична доцільність передбачає вміння перебувати на боці
переможця або ж того з учасників глобальної конкуренції, хто
утримує в той чи інший конкретноісторичний момент геополі
тичну та геостратегічну ініціативу. Так само важливе створення
передумов для забезпечення власного державного розвитку та зміц
нення національної ідентичності. Росія нині як з першого, так
і з другого погляду достатньо вразлива. До того ж вона ризикує уже
в короткостроковій перспективі опинитися в епіцентрі чергового
раунду боротьби за простір та ресурси у рамках нового перерозподі
лу територій і зон впливу у глобальному масштабі. Якщо спра
вжньою метою і головним об’»єктом нового перерозподілу є саме
212
Сучасна українська політика
Росія з її колосальними запасами енергоресурсів, то зближення
з нею може загрожувати серйозними викликами не лише їй самій,
а й тим, хто на таке зближення ризикне піти.
На відміну від фактора геополітичної доцільності, фактор циві
лізаційної належності працює якщо й не безпосередньо на зближен
ня України та Росії, то, поза всяким сумнівом, на його обґрунту
вання. Підвалини українськоросійської цивілізайної близькості
або навіть єдності було закладено в далекому протослов’янському
дохристиянському минулому, а остаточно оформлені після прий
няття християнства. Українська нація, в принципі, спроможна
змінити шлях не лише історичного, а й цивілізаційного розвитку.
Подібну зміну, проте, не варто розглядати як природну й корисну.
З нею пов’язані надсерйозні виклики для національної ідентич
ності (а разом з тим, до речі, й для національної безпеки), здатні
створити передумови навіть для того, щоб спровокувати втрату
цієї ідентичності.
Підштовхування європейцями українців до дистанціювання,
в тому числі цивілізаційного, від Росії, як правило, не супроводжу
ється реальними пропозиціями. Жоден із серйозних зовнішніх
«гравців» не пов’язує свої інтереси і плани лише з Україною, не
концентрує свою увагу й ресурси виключно на ній. Питання про
визнання українців повноцінними європейцями ніхто в Європі,
схоже, ставити на порядок денний серйозного обговорення не зби
рається. Україні в обмін на її дистанціювання від Росії пропону
ється формат хіба що свого роду «сірої» цивілізаційної зони.
Фактори геополітичної доцільності та цивілізаційної належ
ності «працюють» нині якщо й не прямо проти неї, то принаймні
не на її користь. Створюються передумови для консервації харак
терної для Києва після проголошення незалежності ситуації туп
цювання на місці без просування вперед і ухвалення обґрунтова
ного рішення щодо визначення власного місця у глобальному
світі, який переживає нині переформатування.
213
Аналітичні доповіді
Розділ ІІ
Формування цивілізаційної ідентичності України
в контексті національної безпеки
Необхідно вирішити, який тип «цивілізаційної ідентичності»
є найбільш адекватним потребам національної безпеки України
і які критерії можуть бути використані у формуванні її нової «циві
лізаційної ідеології». Наш аналіз у цьому аспекті буде акценту
ватися на протиріччях позиціонування української держави
в глухому куті її «лімітрофного» стану, на спробах закріплення її
безсуб’єктності. Наскільки вирішення цього питання стосується
проблеми національної безпеки, видно з тези, яку ми вже вислов
лювали в одній з праць: «Якщо народ «лімітрофа» не вкорінюється
в структуру якоїсь регіональної цивілізації, то самовизначення цьо
го народу в формі незалежної держави залишається проблематич
ним, як і проблематично створення своєї локальної цивілізації»
10
.
Ми пропонуємо свій сценарій «нейтралізації європейського чин
ника закріплення лімітрофності України
11
або «подолання лімі
трофності України на користь європейського вибору»
12
.
У відносинах з європейським співтовариством Україна залиша
ється в статусі «чужого серед своїх», а у відносинах з РФ — у ста
тусі «свого серед чужих». Тим самим вона стає однією з розколо
тих держав, які «відносно однорідні в культурному відношенні, але
у яких нема згоди з питання про те, до якої цивілізації вони на
лежать. Їхні уряди, як правило, хочуть «вскочити на підніжку по
їзда» та приєднатися до Заходу, але історія, культура та традиції
цих країн нічого спільного з Заходом не мають»
13
.
Іншою важливою характеристикою цивілізаційного самовиз
начення є етнічний критерій цивілізаційної ідентичності, акцен
тування якого теж нехарактерно для його цивілізаціоністської
міфології, в якій пріоритетною основою виступає «єдність культу
ри». А тепер спробуємо проаналізувати можливі сценарії цивіліза
ційного самовизначення України з урахуванням ситуації «подвій
ної розколотості» та типологічно можливих критеріїв належності
до цивілізаційного співтовариства. Після цього можна поставити
питання, який з цих сценаріїв є, поперше, більшменш реаліс
тичним, а, подруге, відповідає потребам національної безпеки
України.
1) Етнічний критерій. Існують різні варіанти входження Ук
раїни в слов’янську цивілізацію — як під егідою Росії, так і в ши
214
Сучасна українська політика
рокому колі слов’янських народів. Так, російський дослідник
А.Лондаридзе вважає, що у відповідь на ініціативу Г.Кісінджера
про створення нової держави «ЄС+США» треба формувати нову ци
вілізаційну спільноту — ССД (Союз Слов’янських Держав) у складі
Росії, України, Білорусі, Польщі, Чехії, Словакії, Сербії, Хорватії,
Словенії, Чорногорії, Македонії, БосніїГерцеговини, Болгарії.
Далі пропонується абсолютно фантастичний проект приєднання
до зазначеного слов’янського ядра закавказьких та центрально
азійських держав. За цієї конструкції релігійний критерій на
лежності до цивілізації стає нерелевантним.
Інший варіант — створення «слов’янської цивілізації», де
системоутворююча роль відводилася б Україні: «Україна на даний
момент є державою, здатною стати ведучим політичним центром
консолідації слов’янських націй»
14
.
Слід погодитися з думкою, що глибинним підґрунтям майже
для всіх проектів об’єднаного слов’янства є «страх вестернізації» та
спротив «ідеям модернізації»
15
. В разі створення такого об’єднання,
головуватиме в ньому держава з вираженою антизахідною ідеоло
гією. А такою державою є тільки сучасна Росія. Тому надії на мож
ливість для України очолити «слов’янський рух» є утопічними.
2) Релігійний критерій. Використання цього критерію для фор
мування цивілізаційної ідентичності України є вкрай проблема
тичним внаслідок поліконфесійності України та неоднорідності
конфесій на її території. До того ж в Україні діє такий потужний
гравець, як УПЦ МП, що відверто лобіює російські геополітичні
та «цивілізаційні» інтереси, а «православний чинник» є найваж
ливішою складовою сучасної російської національної ідентич
ності
16
. Тому релігійному чинникові може бути відведена остання
сходинка в спробах цивілізаційного позиціонування України.
3) «Космополітичні цивілізаційні ідеології» та їх ціннісні, ге"
ографічні та «проектні» складові. Зазначені проекти цікаві тим,
що в них значно зменшена роль етнічної складової, а всі інші
складові розглядаються системно.
(а) «Європейська цивілізація». Якщо взяти ціннісний рівень
цього проекту, то його можна ототожнити з проектом Просвітницт
ва, з такими цінностями, як свобода, раціональність, право та інши
ми. Цей проект притаманний не тільки Європі, а й всьому західно
му товариству. З певною мірою спрощеності його можна назвати
проектом «перманентної модернізації», за яким ховається глоба
лізаційний процес.
215
Аналітичні доповіді
Для України обмеження себе тільки рамками європейської циві
лізаційної ідентичності приховує низку небезпек. Поперше, це
небезпека «гомосасерізації» або «балканізації» України з боку єв
ропейського співтовариства, яка штучно фіксує її лімітрофне поло
ження та таку ж «лімітрофну ідеологію». Подруге, навіть за успіш
ності цього проекту українці як європейці завжди будуть відчувати
комплекс меншовартості, як «другорядна європейська нація».
Нарешті, потретє, за умов відсутності сформованої міцної інтег
рованої «національної держави» та національної ідентичності ця
стратегія може викликати самозаспокоєння та небажання розбу
довувати свою державу.
(б) «Радянська/Російська цивілізація». Сучасна російська циві
лізація схожа на «радянську» своїм месіанізмом, космополітизмом,
модернізаційними прагненнями. Але сучасний російський проект
більш суперечливий. З одного боку, він припускає необхідність гло
балізації руху капіталів та товарів, а з іншого, її цивілізаційним
кредо є антиглобалізм, боротьба з «мондіалізмом» (переважно аме
риканським). Інколи цей «антиглобалістський імпульс» призво
дить до появи певних автаркістських тенденцій, які знайшли
своє вираження в метафорі «Острів Росія». Наявність зазначених
суперечностей у російському цивілізаційному проекті підкрес
лює його глибинно еклектичний та несамостійний характер. Його
месіанізм, претензії на універсальність та унікальність прихову
ють провінційність та маргінальність. Наявність одіозних та обску
рантистських аспектів у російській антизахідній ідеології робить
цей проект небезпечним перш за все для оточуючих держав. Будь
які проекти цивілізаційної ідентифікації України на «російському
векторі» на практиці будуть означати приєднання до агресивного
антизахідного російського курсу, що призведе до цивілізаційно
го ізоляціонізму.
(в) Сценарії субрегіональної цивілізаційної ідентичності. В їх
основі лежить можливість та необхідність поєднання курсу на фор
мування європейської ідентичності України з ідентичністю суб
регіональною. На питання — в рамках якого геополітичного та
культурного регіону така ідентичність можлива, більшість дослід
ників називають ГУАМ, а в більш розширеному вигляді — регіон
«БалтоЧорноморської дуги». Розглянемо, наскільки обґрунто
вані і реалістичні такі проекти.
Якщо розглянути критерії, за якими можна віднести будь
яку спільноту до «цивілізації», то побачимо, що стосовно ГУАМу
216
Сучасна українська політика
або держав «БалтоЧорноморської дуги» («Спільноти демокра
тичного вибору») нерелевантними є ані етнічний, ані релігійний
критерії.
Наявне тут етнічне та конфесійне різнобарв’я дає підстави роз
глядати проекти ГУАМ та СДВ як типові політичні та геополітичні
проекти. Російські ідеологи та політологи вважають таке утво
рення антиросійським. Наприклад, відомий російський історик
Н.Нарочницька пише: «БалтоЧорноморська дуга, що формуєть
ся — це старий проект XVI сторіччя, що відрізає Росію від виходів
до моря, а Балкани та вардароморавська долина з Косовим по
лем на них, як і сто, двісті, чотириста років тому, перетворюєть
ся на вісь, що з’єднує Західну Європу з регіоном проливів»
17
. Ця
конспірологічна історіософська схема доповнюється стереотипа
ми сучасної геополітики, що відображено в працях О.Дугіна.
Чи дійсно ГУАМ та СДВ є антиросійськими об’єднаннями? По
зитивна відповідь на запитання означала б констатацію відсутності
універсалістської компоненти в цих утвореннях та відсутності
в України поля для формування «субрегіональної цивілізаційної
ідентичності». Натомість конструктивістська парадигма в ство
ренні цивілізаційної ідентичності дозволяють стверджувати, що
зазначені структури залишають багато можливостей для виходу
за коло примітивної русофобії та дають змогу сформувати певну
позитивну платформу, яка в майбутньому зможе набути «цивіліза
ційних» ознак на основі, зокрема, таких критеріїв, як ціннісний,
географічний та критерій належності до «історичного проекту».
Розглянемо стисло кожний з них:
(1) Ціннісний критерій. Так, в акцентуації такої європейської
цінності, як «свобода», може допомогти спільний трагічний істо
ричний досвід і створення щось на кшталт послідовного антико
муністичного або антиімперського блоку. Значною мірою таке
об’єднання має бути антитезою проекту прихованого комуністич
ного реваншу, спроб з боку Росії переглянути історію та вибілити
найчорніші її сторінки в образі псевдосоціалістичного минулого.
За належного пропагандистського забезпечення цього ціннісного
підґрунтя, за умов регулярного проведення масштабних публічних
акцій засудження комунізму в цих країнах може набути підтрим
ки досить високий рівень засудження фашизму у всьому світі.
Саме ця жорстка та принципова позиція щодо трагічного спіль
ного історичного досвіду може стати основою для першого рівня
цивілізаційної ідентичності.
217
Аналітичні доповіді
(2) Географічний критерій. Держав СДВ та ГУАМ об’єднує факт
проживання на спільному географічному просторі, який має чіткі
ознаки конкретного регіону, що може бути підставою для форму
вання субрегіональної цивілізаційної ідентичності. Додатковою під
ставою для такої ідентичності є факт уже згаданої лімітрофності цих
держав, кожна з яких є «уламком колишніх імперій», їх периферією.
(3) Критерій належності до «історичного проекту». Із зазна
ченого випливає, що рамки спільнот ГУАМ та СДВ дозволяють
сформувати свій самобутній історичний проект як відносно авто
номну частину загальноєвропейського проекту. На рівні ціннос
тей цей проект може акцентувати особливий історичний досвід
життя за умов тоталітарних режимів та формування ідеології но
вого гуманізму «солідарності приголомшених».
В аспекті геополітичному цей проект може бути розгорнутим
у двох напрямах. Перший з них полягає у вирішенні завдання
активної протидії російській політиці в регіоні, російському про
ектові «збирання Імперії», а другий — у наданні регіону статусу
«самостійної суб’єктності» на противагу сценаріям позиціюван
ня «з точки зору Іншого» (в тому числі з позиції певної частини
європейського співтовариства). Таке позиціювання має претензії на
фіксацію статусу «міжцивілізаційного проміжку», статусу «лімі
трофа» в негативному сенсі цього слова, статусу «прокладки»
стосовно таких держав, як Україна.
(4) Можливе обґрунтування претензій України на роль «регіо"
нального лідера». На відміну від проекту перетворення України на
лідера «слов’янської об’єднаної цивілізації» (про який йшлося ви
ще), роль «субрегіонального лідера» може стати не просто мрією або
амбіційним маренням. Ці претензії можуть базуватися не на комп
лексі зверхності стосовно країн нової спільноти, а на особливостях
її історичного становлення. Якщо брати ціннісну складову можли
вого цивілізаційного проекту ГУАМ — СДВ (складову «нового гу
манізму»), то Україна як ніхто інший зазнав втрат за часів імперсь
кого поневолення з радянським періодом включно. Можливість цієї
ролі пов’язана також з тим, що Україна завжди була простором
зустрічі різних культур та різних цивілізацій, на що вказували, зок
рема, такі дослідники, як С.Рудницький
18
, І.Расоха
19
та інші.
Зазначений історичний досвід дозволяє Україні знайти свою
вигідну нішу в можливому цивілізаційному проекті ГУАМ–СДВ,
здобути свій власний для геополітичної гри в регіоні та новий статус
«історичної суб’єктності», який є таким значущим для її націона
ль
218
Сучасна українська політика
ної безпеки в середньостроковій та довгостроковій перспективі.
Певною мірою здобуття такого статусу є гарантом виживання Ук
раїни як самостійної, суверенної та самодостатньої держави.
Розділ ІІІ
Україна у пошуках нової цивілізаційної ідентичності
Цивілізаційна структура пострадянського простору складаєть
ся нині з кількох світів — східнохристиянського (або поствізантій
ського) православного, мусульманського і західнохристиянського.
В ній домінує православнопостправославний світ, який сусідує
з мусульманськопостмусульманським, головним чином тюрко
мовним, на всьому просторі степової смуги цього материка. Роки
більшовицького панування глибоко підірвали на українському
просторі власне цивілізаційне підґрунтя (і східнохристиянське,
і, меншою мірою, мусульманське). В останні роки їх ерозія збіль
шується квазі американізацією.
Крах Радянського Союзу в сполученні зі стрімким зростан
ням світової ролі транснаціональних компаній, що маніпулюють
спекулятивним капіталом, і багатьма іншими обставинами визна
чив дезорганізацію євразійського простору з тенденцією до дрей
фу його частин до споріднених їм цивілізацій.
СРСР, тим більше сучасний пострадянськоєвразійський прос
тір, єдиною цивілізацією не був і не міг бути. В цьому радянсько
пострадянськоєвразійська спільнота принципово відрізняється
від великих, за багатьма зовнішніми ознаками схожих на неї,
традиційних цивілізаційних світів
20
. Але ця глобальна і важлива
проблема має бути предметом окремої фундаментальної праці.
Тут необхідно розглянути основні сторони української держав
ницької цивілізаційної історії.
Як відзначалося, «Проголошення 24 серпня 1991 р. Акта про
незалежність України увінчало всю попередню історію українсь
кого народу. Розтягнуті на довгі віки визвольні змагання за вільне
життя на власній землі у суверенній державі переможно справ
дилися на зламі тисячоліть»
21
.
Україна виходила на рівень реального державотворення кілька
разів. І незмінним «співучасником» цих подій виступала Росія.
Тривалі роки Україна боролася, аби її кордони були визнані Ро
сією. Біловезький процес, який розпочався 1991 р., закінчився
219
Аналітичні доповіді
підписанням (1997 р.) та наступною ратифікацією Договору про
дружбу, співробітництво та партнерство між Україною та Росією.
Найважливішою для української сторони була стаття 2: «Високі
Договірні Сторони, відповідно до положень Статуту ООН і зобов’я
зань по Заключному акту наради з безпеки й співпраці в Європі,
поважають територіальну цілісність одна одної та підтверджу
ють непорушність існуючих між ними кордонів».
Вийшовши зі складу СРСР і проголосивши незалежність, Ук
раїна зіткнулася з великими труднощами саме цивілізаційного
плану. В ній населення західних областей й решти країни значно
відрізнялися як за своїм менталітетом, так і за політичною куль
турою, не було традиції громадянського суспільства.
Громадянське суспільство в Україні мало свої зародкові традиції
в елементах місцевого самоврядування давньоруських міст та спро
бах суспільної, зокрема економічної, емансипації в рамках кодифіко
ваного права. Ці елементи були особливо помітними в XVI–XVII ст.,
після включення українських земель у великою мірою європеїзова
ний юридичний простір Речі Посполитої. Наприкінці XVIII ст.,
після інкорпорації Росією Правобережної України та ліквідації
гетьманської автономії на Лівобережжі, в умовах жорсткоавтори
тарної, деспотичної імперії процеси громадянської емансипації
в Україні взагалі припиняються. Єдиним винятком стають західно
українські землі, головним чином Галичина, котрі після поділу
Польщі наприкінці XVIII ст. потрапляють до складу Австрійської
імперії Габсбургів. У міжвоєнний період інституції громадянського
суспільства збереглися під авторитарним польським режимом
і лише в 1939 р. були знищені тоталітарною радянською владою.
Становлення громадянського суспільства у Східній Україні від
бувалось у значно складніших умовах, внаслідок чого його пов
ноцінне існування у більшості регіонів, особливо на периферії,
залишається досі проблематичним. У деспотичноавторитарній
Російській імперії зародки громадянського суспільства змогли
з’явитися лише у другій половині XIX ст. (після відносно лібераль
них реформ 1860х рр.), проте в Україні вони стали справді помітни
ми лише після революції 1905 р. Невдовзі, однак, більшовицький
режим ліквідував ці зародки.
Дослідники відзначають зазвичай три головні перешкоди на
шляху формування повноцінного громадянського суспільства у сьо
годнішній Україні. Поперше, етатистську спадщину радянсь
ких часів, звичку населення до державного патерналізму, його
220
Сучасна українська політика