Гриценко Т.Б., Іщенко Т.Д., Мельничук Т.Ф. Сімейно-побутова культура та домашня економіка

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ ІІ

120

дуктивне дає можливість людині самостійно вирішити нові завдання на ос-

нові набутих знань, а також із використанням нових даних, способів і засо-

бів, необхідних для їх вирішення. Здатність виявляти зв’язки між науками,

розуміти загальнонаукові закони, покладені в основу їх розвитку, мати за-

гальні уявлення про закономірності розвитку природи і суспільства допомо-

же системне мислення.

Мислення властиве всім людям. Думка є результатом перероблення моз-

ком конкретних чуттєвих даних (відчуттів, сприймань, уявлень), відриву від

конкретної дійсності. Тобто вона завжди є абстрактною.

Дитину необхідно навчити всіх цих видів мислення. Оволодіти ними вона

може лише за умови освоєння таких розумових операцій, як: аналіз мис-

лення розчленування цілого на частини або мислене виділення окремих

його частин; синтез — мислене поєднання частин предметів або окремих йо-

го сторін, їх ознак, властивостей; порівняння-встановлення подібності або

відмінності між предметами і явищами за однією або кількома ознаками,

виділення в певній послідовності; класифікація (систематизація) — поділ

предметів або явищ за групами залежно від подібності чи відмінностей між

ними.

Особлива роль у розумовому вихованні належить формуванню інтелекту-

альних умінь. Цьому сприяє робота з різними типами завдань: дослідниць-

кими (спостереження, дослідження, підготовка експерименту, пошуки від-

повіді в науковій літературі, екскурсії, експедиції з метою збирання матері-

алу та ін.), порівняльними (від простих порівнянь до порівнянь, що виявля-

ють подібність або відмінність понять, складних явищ); на впорядкування

розумових дій, використання алгоритмів або самостійне їх складання;

пов’язані з аналізом і узагальнення ознак для виокремлення явища в пев-

ний клас чи вид.

Успіх навчальної діяльності дітей, їх розумових здібностей значною мірою

залежить і від рівня сформованості в них таких навчальних умінь.

Уміння читати. Характеризується виразністю, інтонацією, темпом,

урахуванням жанру тексту і залежить від уміння дитини охопити зором

текст, який вона читає. Слід добиватися, щоб діти усвідомлювали прочита-

ний текст.

Уміння слухати. Передбачає вміння зосередитися на змісті розповіді,

пояснення, лекції чи запитань учителя, відповідей на запитання дітей. Слу-

хання має супроводитися аналізом, умінням прорецензувати й оцінити про-

слухане повідомлення.

Уміння усно формулювати і викладати свої думки. Йдеться про відпові-

ді на запитання, переказування змісту прочитаного чи почутого, словесний

опис картини, приладу, спостережуваного об’єкта, вміння поставити запи-

тання до розповіді вчителя, прочитаного тексту та ін.

Уміння писати. Передбачає оволодіння технікою письма та писемною

мовою і полягає в умінні правильно списувати з дошки, книжки, описувати

побачене, писати під диктування, написати твір на задану або на вільну те-

му, реферат, законспектувати прочитане тощо.

Уміння працювати з книжкою. Це передусім уміння підібрати необхідну

літературу за бібліографією, визначити її загальний зміст, використовувати

Основи сімейних відносин

121

різні форми запису прочитаного, вміння користуватися довідковою літера-

турою, словниками, періодикою.

Кожна дитина в процесі розвитку формує такі властивості розуму, які ха-

рактеризують ті чи інші сторони і форми мислення.

Культура розумової праці означає вміння раціонально використовувати

режим розумової роботи, точно і акуратно виконувати всі операції. Вона пе-

редбачає і вироблення в дитини особливих якостей, необхідних для засвоєн-

ня знань у будь-якій галузі: вміння зосереджено й уважно працювати, дола-

ти труднощі; розвиток пам’яті та використання різних її видів — логічної,

зорової, моторної; вести спостереження і нотатки; контролювати себе, засто-

совувати знання в інших умовах.

Розумове виховання відбувається у процесі засвоєння знань і не зводить-

ся до нагромадження певного їх обсягу. Процес здобуття знань і якісне їх

поглиблення є чинником розумового виховання лише тоді, коли знання ста-

ють особистими переконаннями, духовним багатством людини.

У процесі навчання та виховання реалізується головна мета розумового

формування особистості дитини — розумовий розвиток.

2.8. МОРАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ

Моральне виховання характеризують поняття: мораль, моральний ідеал,

моральний кодекс, моральні норми, моральні переконання, почуття та якос-

ті. Мораль — це система ідей, принципів, законів, норм і правил поведінки

та діяльності, які регулюють гуманні стосунки між людьми.

Мораль виконує пізнавальну, оціночну, виховну функції, а її складовими

є моральна свідомість, моральна діяльність, моральні відносини. Норми і

принципи моралі, моральні ідеали та почуття становлять систему моралі,

яка є основою, життєвою позицією особистості.

Моральний ідеал — образ, що втілює в собі найвищі моральні якості, є

взірцем, до якого слід прагнути. Це той взірець моральної досконалості,

який спонукає особистість до саморозвитку і на який зорієнтований вихов-

ний процес.

Моральна норма — вимога, яка визначає обов’язки людини щодо навко-

лишнього світу, конкретні зразки, які орієнтують поведінку особистості, да-

ють змогу оцінювати й контролювати її. Зведена в систему сукупність мо-

ральних норм утворює моральний кодекс.

Якщо мораль є суб’єктивним уявленням людини про добро та зло, то

практична її діяльність щодо творення добра, спонукана внутрішніми моти-

вами («голосом совісті»), постає як моральність.

Моральність — втілення у практичній діяльності людей моральних пере-

конань, ідеалів, норм, почуттів та принципів. Моральні переконання —

стійкі, свідомі моральні уявлення людини (норми, принципи, ідеали), відпо-

відно до яких вона вважає за потрібне діяти так, а не інакше. Моральні по-

чуття — стійкі переживання у свідомості людини, які є основою її вольових

реакцій у різних ситуаціях, її суб’єктивне ставлення до себе, інших людей,

Розділ ІІ

122

окремих явищ суспільного життя, суспільства загалом. Моральні якості —

типові риси поведінки особистості.

Основу морального виховання становить етика (від грец. ethiса — звичка,

звичай) — філософська наука про мораль, її природу, структуру та особливо-

сті походження й розвитку моральних норм і взаємовідносин між людьми.

Вона досліджує моральні категорії, в яких втілені моральні принципи, нор-

ми, оцінки, правила поведінки. Сукупність етичних проблем охоплює пи-

тання про те, як має чинити людина (нормативна етика), а також теоретичні

питання про походження і сутність моралі.

Характерною особливістю морального становлення особистості є враху-

вання її менталітету (ментальності) — специфічного світосприймання, світо-

відчуття, світогляду, бачення світу і себе у світі, національного характеру,

вдачі, які виробляються під впливом багатовікових культурно-історичних,

геополітичних, природно-кліматичних чинників.

Мораль як форма суспільної свідомості є зведенням правил, норм, вимог,

які регулюють відносини і взаємодію людей, їх поведінку.

Поведінку людини оцінюють за ступенем відповідності певним прави-

лам. Ці правила дають змогу оцінити вчинок і дійти єдиної думки:

добре чи погано вчинила людина. Правило, що має загальний характер,

тобто поширюється на багато однакових вчинків, називають моральною

нормою. Норма визначає, як людина повинна чинити в тій чи іншій конк-

ретній ситуації. Норми можуть спонукати людину до певних вчинків і дій

або й забороняти їх.

Залежно від сфер відносин між людьми (професійна, сімейна, міжнарод-

на та інші) норми об’єднуються в групи і регулюються вихідним началом тієї

чи іншої сфери — моральними принципами. Так, норми взаємин у педагогіч-

ному середовищі регулюються принципами гуманізму, демократизму та ін.;

між представниками різних національностей — принципами взаємоповаги,

партнерства тощо.

Поняття моралі, що мають загальний характер, тобто охоплюють не

окремі відносини, а всі сфери взаємин, спонукають людину скрізь і всюди

керуватись ними, називають моральними категоріями. До них належать та-

кі категорії, як справедливість, доброта, обов’язок, гідність, честь, щастя та

ін. Суспільство виробляє зразок моральної поведінки — моральний ідеал, до

якого повинні прагнути всі, вважаючи його розумним.

Моральні правила, норми, принципи, категорії, ідеали виступають як

форма суспільної моральної свідомості. Індивідуальна мораль з позицій

науково-матеріалістичної концепції детермінована суспільством, однак лю-

дина вільна у виборі норм поведінки і повинна відповідати за свій вибір.

Моральна культура особистості — це засвоєння особистістю моральних

норм, принципів, категорій, ідеалів суспільства на рівні власних переко-

нань, дотримання їх як звичних форм особистої поведінки.

Моральне виховання в українській сім’ї має бути спрямоване на форму-

вання у дітей та молоді моральної свідомості — ідей, поглядів, переконань,

ідеалів, традицій, звичаїв, напрацьованих вітчизняною і світовою культу-

рою. Ґрунтуючись на національній основі, моральне виховання в українсь-

Основи сімейних відносин

123

кій родині виходить також із загальнолюдських засад — правдивості, спра-

ведливості, гуманізму, демократизму, інших чеснот, що поєднують суспільні

й особисті інтереси.

Головна мета морального виховання у сім’ї — набуття молодим поколін-

ням морального досвіду, успадкування духовних надбань українського на-

роду, досягнення високої культури міжлюдських і міжнаціональних взає-

мин, формування моральної культури.

Основні завдання морального виховання — здобуття знань про моральні

засади, норми та правила суспільної поведінки, виховання моральних по-

чуттів, потреб і ставлення до навколишнього світу, набуття стійких навичок

та звичок моральної поведінки.

Змістом морального виховання у сім’ї є насамперед любов до рідної зем-

лі, свого народу, його культури та мови; дружнє братерське та шанобливе

ставлення до інших народів, їх культури, звичаїв, традицій і виховання

гуманних почуттів, доброзичливості та приязні до людей, потреба надавати

їм безкорисливу, посильну допомогу, формування розумних потреб культу-

ри споживання, свідомої дисципліни, бажання працювати задля розквіту

держави, відповідальне і дбайливе ставлення до праці та її плодів; вихо-

вання у дітей скромності, чесності та правдивості, здатності до вияву по-

чуттів сорому та власної гідності; непримиренність до аморальних вчинків

людей, нетерпиме ставлення до порушників соціально-етичних норм та

правил поведінки.

Дисциплінованість, організованість — суттєві ознаки моральної вихова-

ності та культури людини. Основою дисципліни є поєднання методів пере-

конання з метою формування свідомості і розумної вимогливості. Це суттєва

передумова для опанування вміннями і звичками моральної поведінки.

Моральне виховання розпочинається в сім’ї, продовжуючись у процесі

соціалізації особистості. Його основою є загальнолюдські та національні цін-

ності, моральні норми, що регулюють взаємовідносини у суспільстві. Серед

таких норм — гуманізм і демократизм, що відображуються в ідеалі вільної

людини з високорозвиненим почуттям власної гідності, поваги до гідності

іншої людини. Моральне виховання передбачає формування в дітей почуття

любові до батьків, своєї Вітчизни, правдивості, справедливості, чесності, ми-

лосердя, готовності захищати слабших, шляхетного ставлення до жінки,

благородства, інших чеснот.

В Україні здавна ставили надзвичайно високі вимоги до морального ста-

влення людини до себе — порядність, чесність, совісність, правдивість, спра-

ведливість, працелюбність, гідність, честь, дотримання слова, вірність (гро-

мадянська, товариська і подружня); до інших людей — повага до старших,

свого родоводу, тактовність, толерантність, ствердження гуманних стосунків,

гостинність; до праці — повага, любов до вільної праці, чесна праця, шана

праці, побожне ставлення до хліба, відданість отчій землі. Ці ідеї, ідеали,

погляди, норми поведінки, збагачені тисячолітнім досвідом мудрості народу,

несуть могутній моральний потенціал, який слугує успішному засвоєнню

загальнолюдських цінностей дітьми.

Розділ ІІ

124

Формування моральної свідомості, тобто моральних уявлень, понять, по-

глядів, думок, а потім і моральних переконань, пов’язано з вихованням у

дітей правильного розуміння, доброго і поганого, морального й аморального.

В основу традиційної системи морального виховання дітей у сім’ї покладено

саме цю антитезу: добро — зло, правда — брехня, розум — невігластво,

милосердя — жорстокість, гарне — потворне, честь — ганьба, щедрість —

скупість, ощадливість — марнотратство, любов — ненависть, працьови-

тість — неробство, мужність — боягузтво, радість — горе, свобода — неволя

тощо. Правильно формують моральну свідомість ті батьки, які дбають, щоб

їхні діти знали народну етику, тобто узвичаєні серед нашого народу норми

поведінки, моральні заповіді дитинства й юності, мовленнєвий етикет. Вони

сформульовані у крилатих народних висловах, прислів’ях, приказках: «Будь

сміливим не язиком, а ділом», «Мораль чиста — краще всякого намиста»,

«Чесним будь, себе не хвали, інших не гудь», «Не чини другому того, що тобі

не мило» тощо.

Основні якості моральності формуються, як уже зазначалося, в сім’ї у

ранньому дитинстві на основі так званого «соціального успадкування». Ви-

рішальною у цьому є роль батьків: їх поведінка, цілеспрямований вплив на

особистість дитини. Особливо важливо задіяти в моральному вихованні мож-

ливості всіх соціальних інституцій, а саме:

³ сім’ї, цілеспрямований вплив її на формування моральних цінностей

дитини;

³ педагогічну діяльність дошкільних виховних закладів;

³ освітньо-виховну діяльність загальноосвітніх навчально-виховних за-

кладів (професійно-технічних училищ, вищих навчальних закладів);

³ засобів масової інформації (радіо, телебачення, кіно, газети та ін.);

³ діяльність мистецьких закладів (театрів, музеїв, філармоній, клубів,

будинків культури тощо);

³ соціально-виробничу діяльність громадян на підприємствах, в органі-

заціях.

У моральному, як і будь-якому іншому вихованні не можна абсолютизу-

вати або недооцінювати жодного із засобів. Тільки оптимальне їх поєднання

з урахуванням індивідуальних особливостей учнів забезпечить очікуваний

результат. Головне — забезпечити цілеспрямованість, єдність й узгодже-

ність дій усіх соціальних інституцій, які мають вплив на особистість.

Дотримання моральних норм співжиття потребує самореалізації, самодис-

циплінованості особистості. У їх формуванні велике значення має навчально-

виховний процес: дотримання правил поведінки в школі та за її межами,

чітке й організоване виконання своїх обов’язків, традицій тощо.

Свідома дисципліна виявляється в суворому, неухильному виконанні су-

спільних принципів і норм поведінки, ґрунтується на почутті обов’язку та

відповідальності. Відповідальність — це якість особистості, що характеризу-

ється прагненням і вмінням оцінювати свою поведінку під кутом зору корис-

ті або шкоди для суспільства, порівнювати свої вчинки з суспільними

нормами, законами.

Основи сімейних відносин

125

2.9. НАЦІОНАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ В РОДИНІ

Родинно-сімейне виховання дітей українського народу завжди гармоній-

но поєднувалось з національним вихованням та повагою до прав та свобод

народностей, що жили і живуть в Україні. Це забезпечується самою приро-

дою, або ж менталітетом, української родини, яка ніколи не була агресивною

до інших народів, проте й не допускала зверхності щодо себе, приниження

національної гідності й честі. Так звана інтернаціональна ідея, що сповіду-

валася понад сім десятиліть державними органами, агресивна шовіністична

політика зі сходу, яка також не заперечувалась ні компартійними, ні дер-

жавними владами України, призвели до значних втрат українським наро-

дом найкращих духовних якостей, реформації національної свідомості

українців. Саме тому сьогодні як для української родини, так і для всієї освіт-

ньо-виховної системи найважливішим завданням є формування особистіс-

них якостей громадянина України, які включають у себе національну само-

свідомість, розвинену духовність, моральну, художньо-естетичну, правову,

трудову, фізичну, екологічну культуру, розвиток індивідуальних здібностей і

таланту.

Найвища мета виховання дітей у родині — забезпечити високий рівень

освіченості й свідомості громадянина України, здатного на основі життя й

досвіду власного народу та досягнень світової науки й культури, врахування

національно-територіальних особливостей України здійснювати соціально-

економічний розвиток і господарювання в республіці, утверджувати найваж-

ливіші ідеали гуманістичної культури й демократичних взаємин людей, об-

стоювати і боронити права, гідність і честь своєї Вітчизни.

Національне виховання є чинником цілісного формування особистості,

відбиває систему поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, поклика-

них формувати світогляд і ціннісні орієнтації молоді. Воно найповніше від-

повідає потребам відродження України й однаковою мірою стосується як

українців, так і представників інших народів, що проживають в Україні.

Принцип етнізації виховного процесу передбачає надання широких можли-

востей представникам усіх етносів для пізнання своєї історії, традицій, зви-

чаїв, мови, культури, формування національної свідомості й гідності.

За всю історію виду гомо сапієнс змінилося близько 1600 поколінь. Під

поколінням, як правило, розуміють інтервал між середнім віком батьків та

їхніх дітей. Давньогрецький учений Геродот — «батько історії» — зазначав,

що «триста людських поколінь становлять десять тисяч років, тому що три

покоління утворюють століття». Це й становить три покоління.

Сучасні дослідники українського етносу С. Макарчук і С. Турій збільшу-

ють кількість поколінь у століття до чотирьох і наголошують: «Усяка крапля

іноетнічної крові через кілька десятків поколінь розходиться по жилах всьо-

го народу. Кожна сучасна людина лише по часовій глибині 20 поколінь

(близько 500 років) теоретично має 1 048 576 предків»

. І це за умови, як за-

значає Л.Залізняк, що «народ (етнос, нація) — людська спільнота, яка відріз-

Макарчук С., Турій С. Український етнос. — Львів, 1990. — С. 17.

Розділ ІІ

126

няється від інших власною самосвідомістю, окремою етнічною територією

(батьківщиною), своєрідною мовою, культурою, характером, специфічними

формами господарського життя». Отже, ми справді споріднений народ за

своїм походженням, мовою, культурою, психологією, темпераментом, харак-

тером, способом життя.

Наука доводить, що виховання є глибоко національним за своєю суттю,

змістом, характером. «Національне виховання, — писала українська гро-

мадська, культурно-освітня діячка, педагог Софія Русова (1856 – 1940), —

забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли її творчі

сили не будуть покалічені, а отже, дадуть нові оригінальні, самобутні скарби

задля вселюдного поступу: воно через пошану до свого народу виховує в ді-

тях пошану до інших народів...»

Батьки мають обов’язково замислитися, хто ми, українці, якого коріння.

Чому частина українців, як ті манкурти, втратили історичну пам’ять, мову, а

з ними й національний патріотизм і що треба робити, щоб повернути їх,

сформувавши національну самосвідомість у своїх дітей?

Організовуючи і здійснюючи виховання дітей у сім’ї, батьки мають усві-

домлювати, що в жодній країні світу не існує виховання «взагалі». Воно

завжди має конкретно-історичну національно-державну форму вираження і

спрямоване на формування громадянина конкретної держави, яка не може

бути безнаціональною. Німецька система виховання виховує німця, францу-

зька — француза, японська — японця, російська — росіянина, українська

система виховання має виховувати не малороса, а українця.

Ми можемо і повинні перебороти в собі неповноцінність. Ніхто: ні

француз, ні японець, ні росіянин — не прийде вчити нас національної гор-

дості.

Видатний педагог К. Ушинський стверджував, що «загальної системи ви-

ховання для всіх народів не існує не тільки на практиці, й у теорії. У кожно-

го народу своя особлива національна система виховання... Як не можна жи-

ти за взірцем іншого народу..., точно так само не можна виховувати за чу-

жою педагогічною системою. Кожному народові призначено відігравати в

історії свою особливу роль. І якщо він забув цю роль, то повинен піти зі сце-

ни: він більше не потрібен... Народ без народності — тіло без душі... Вихо-

вання, якщо воно не хоче бути безсилим, має бути народним. Почуття на-

родності таке сильне в кожному, що при загальній загибелі всього святого і

благородного воно гине останнім».

Правильно організоване національне виховання формує повноцінну ці-

лісну особистість, індивідуальність, яка високо цінує свою громадянську,

національну гідність, совість і честь.

Національне виховання — це виховання дітей на культурно-історичному

досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях і обрядах, багатовіковій ви-

ховній мудрості, духовності, національне виховання є конкретно-історичним

виявом загальнолюдського гуманістичного і демократичного виховання.

Національна система виховання — це створена упродовж віків самим

народом система поглядів, переконань, ідеалів, традицій, покликаних фор-

мувати світоглядну свідомість та ціннісні орієнтації молоді.

Основи сімейних відносин

127

Головною метою національного виховання на сучасному етапі є передача

молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури наро-

ду, своєрідності на основі формування особистісних рис громадянина Украї-

ни, які передбачають національну свідомість, розвинену духовність, мораль-

ну, художньо-естетичну, правову, трудову, фізичну, екологічну культуру,

розвиток індивідуальних здібностей і таланту; досягнення високої культури

міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від національ-

ної належності особистих рис громадян української держави.

«Педагогічна система кожної історичної епохи, — зазначає академік

М. Стельмахович, — висуває свій оригінальний чи актуальний, уже знаний

образ людини. Кардинальні зміни в житті суспільства вносять відповідні

корективи у виховному ідеалі»

Ідеал — це уявлення про взірець людської поведінки і стосунків між

людьми, що виникають із розуміння мети життя. Він об’єднує ціннісні орієн-

тації, життєві принципи і плани, рівень прагнень, задуми і вчинки у цілісну

лінію життєвої поведінки людини. Формування його залежить від вихован-

ня, умов життя і діяльності, від особливостей її власного досвіду. Залежно

від сфер життєдіяльності формуються суспільні, політичні, національні, ес-

тетичні ідеали особистості.

Найбільш глибоко ідеал національного виховання розкрито у працях

українського педагога Григорія Ващенка (1878 – 1967) («Виховний ідеал»,

«Виховна роль мистецтва», «Тіловиховання як засіб виховання волі й ха-

рактеру» та ін.). Основу його ідеалу національного виховання становлять

загальнолюдські (моральний закон творення добра, боротьби зі злом, по-

шук правди, справедливості тощо) й національні цінності, які стали ду-

ховним надбанням народу. Носієм загальнолюдських цінностей, на його

думку, є християнська релігія, яка орієнтує людину на служіння вищому

ідеалу.

Оскільки людина народжується і живе в конкретному національному се-

редовищі, що вирізняється серед інших своєю мовою, культурою, звичаями,

вона проймається розумінням особливостей свого народу, етносу, нації. Тому

ідеал національного виховання, за Г. Ващенком, повинен ґрунтуватися на

служінні своїй нації.

В основу національного виховання в сім’ї має бути покладено формуван-

ня основних компонентів духовного світу дитини як майбутньої особистості,

серед яких слід вирізнити національну психологію, національний характер і

національну мораль. Cамобутність української національної психології зу-

мовлена матеріальними чинниками, культурно-історичними обставинами

(особливостями природи, території, економіки, культури тощо), природними

особливостями українців (анатомічними, фізіологічними, генетичними та ін.).

Батьки, вчителі, вихователі мають помічати і розвивати в кожній дитині

національно-психологічний характер. Недооцінка, нехтування всім багатст-

вом, різноманітністю якостей, відтінків національної психології (темпом і

Стельмахович М.Г. Теорія й практика українського національного виховання. — Івано-

Франківськ, 1996. — С. 50.

Розділ ІІ

128

способом мислення, перебігом емоцій і почуттів, особливостями мовлення

тощо) збіднює психічне життя дитини, звужує світосприймання, спотворює

оригінальне світобачення.

Психологія українця — це психологія працьовитого господаря, умілого

хлібороба, захисника прав особистості і державної незалежності Батьківщи-

ни — України. Це психологія людини, яка вічно захищала сама себе, свою

матеріальну і духовну спадщину, падала в нерівному бою, піднімалася, пе-

ремагала і в години політичної незалежності України сягала вершин світо-

вої цивілізації. Історично відповідальна місія батьків — знати національну

психологію і формувати її в кожній дитині.

Національний характер українців формувався протягом віків. Вічний

пошук правди, гостинність і щедрість, ласкавість і доброзичливість, пісен-

ність і музичність, працьовитість і талановитість, ніжність і глибокий лі-

ризм, волелюбство і душевне багатство — лише деякі типові якості відомого

в цивілізованому світі українського національного характеру. Історична мі-

сія батьків — не руйнувати національного характеру, а всіляко його підтри-

мувати, зберігати і розвивати.

Національна система виховання забезпечує глибоке осмислення кожною ди-

тиною народних моральних та етичних положень. Народна виховна мудрість

стверджує, що у всіх справах і вчинках найголовнішим є моральний аспект.

У процесі відродження й утворення національної системи виховання від-

новлюються принципи, норми народної моралі, яка за своєю суттю є загаль-

нолюдською.

Одним з провідних принципів національного виховання в сім’ї має стати

принцип культуровідповідності, який у педагогічній науці досконало обґрун-

тував А. Дістервег: «Кожна людина знаходить при своєму народженні на

світ своє оточення, свій народ, серед якого їй призначено жити і принаймні

виховуватися вже на певному ступені культури.., яка повинна розглядатись

як спадок, залишений предками».

Природовідповідним і культуровідповідним А. Дістервег вважав вихо-

вання: індивідуальне, національне, загальнолюдське. Важливі положення

про національне виховання сформулював письменник Микола Євшан

(1889 – 1920). Він зазначив, що «українська національна ідея має увійти в

основу виховання українських поколінь».

Найважливішою громадською рисою особистості є сформованість націо-

нальної свідомості, патріотичних почуттів до рідної землі, свого народу,

готовності до праці в ім’я України. Дійовим засобом відродження нації є фо-

рмування в людини національної гідності й гордості за свою Батьківщину,

відмова від почуття національної меншовартості, національної неповноцін-

ності, що формувалося віками.

Комплексу меншовартості, який нам прищеплювали століттями, на жаль,

так важко позбутися і сьогодні. Прикро, що цей комплекс дається взнаки і

серед політичної еліти, і на побутовому рівні. Найбільше він виявляється у

ставленні до мови, спричинюючи зникнення мовного середовища. Йдеться

про українців з діда-прадіда, які соромляться говорити рідною мовою.

Якщо раніше наші діти мали хоч якісь ідеали, соціальні орієнтири, нехай

навіть штучні, надумані, і могли зіставляти з ними власні вчинки, то тепер

Основи сімейних відносин

129

кіно, телебачення, преса і ринково-вулична література виставляють героями

гангстерів, сумнівних закордонних суперменів та повій, що негативно по-

значається на формуванні свідомості молодих громадян України.

Ми ж маємо холодного і підступного ворога, якого треба здолати, — наша

байдужість, роз’єднаність, суперечливість і недовіра один до одного. Від них

усі наші біди й нещастя.

Національне виховання постає як створена народом сукупність ідеалів,

поглядів, переконань, традицій, звичаїв, інших форм соціальної практики,

спрямованих на орієнтацію життєдіяльності підростаючого покоління, у

процесі якої воно засвоює духовну і матеріальну культуру нації, виробляє

національну свідомість. Воно є конкретно-історичним виявом загальнолюд-

ського гуманістичного і демократичного виховання, забезпечує етнізацію

дітей як необхідної та невід’ємної складової їх соціалізації. Національне ви-

ховання духовно відтворює в дітях народне, увічнює те специфічне, самобут-

нє, що в кожній нації, а також загальнолюдське, спільне для всіх націй.

Національне виховання орієнтується на історичні потреби нації, головна

серед яких на сучасному етапі — державотворення. Проте загальна мета ви-

ховання — залучити молоде покоління до творчої участі у рідній культурі, а

через неї також до культури загальнолюдської — залишається основополо-

жною. Бо народ тільки тоді розвине національну зрілість, коли, не втрачаю-

чи своєї національної самозосередженості, спиратиметься на загальнолюд-

ські духовні цінності (О. Вишневський).

Зміст національного виховання відображує в єдності його загальну мету,

завдання й складові частини. Основними складовими виховання, реалізація

яких забезпечує багатогранний і гармонійний розвиток особистості, є: гро-

мадянське, розумове, моральне, трудове, естетичне, фізичне.

Національна ідея має бути не просто атрибутом національної свідомості,

суто духовним феноменом, а поштовхом до практичних справ, як споконвіку

було в найкращих синів та дочок українського народу. Відродженню нації

сприятиме формування в дітей і молоді національної гідності й гордості за

свою землю, свій народ, Батьківщину, усвідомлення себе представниками

державної нації, носіями незалежності й державності, засвоєння культури й

осягнення історії українського народу.

Отже, національне виховання своїм змістом, формами і методами, власне,

й забезпечує підготовку громадян, які живуть, діють, розвиваються на основі

визначених державних законів та морально-етичних традицій, звичаїв

українського народу.

2.10. ТРУДОВЕ ВИХОВАННЯ

Праця — основа функціонування та розвитку людського суспільства усіх

соціально-економічних формацій, умова виникнення та існування людства.

Соціальна сутність праці зумовлена кількома чинниками. По-перше, праця