Гриценко Т.Б., Іщенко Т.Д., Мельничук Т.Ф. Сімейно-побутова культура та домашня економіка

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ ІІ

110

підкреслюють своєї переваги. Нерідко буває, що у діловому конфлікті одна

сторона намагається домінувати над іншою, демонструючи зверхність, до-

зволяючи собі глузування, перебільшуючи свою позиційну перевагу. Особи

старші за віком повинні прагнути вислухати думку іншої сторони, визнати її

право на власну точку зору і своєю поведінкою підтвердити це право. Водно-

час молодші за віком особи повинні усвідомлювати не тільки право на влас-

ну думку, а й її аргументацію.

Шляхи вирішення конфліктів можуть бути не тільки психологічні, а й

адміністративні, моральні, педагогічні.

Знання засобів вирішення конфліктів з урахуванням їх різноманітних

сторін може допомогти у своєчасному виявленні симптомів назріваючого

збурення. Особливо важливо розуміти психологічну природу конфлікту бать-

кам — від них багато в чому залежить напруженість, тривалість і результа-

тивність конфліктних ситуацій.

 Запитання і завдання

1. Охарактеризуйте поняття «індивід», «особистість» та «індивідуальність» як основні про-

яви людини. 2. Що ви розумієте під скерованістю особистості? 3. Що таке можливості особисто-

сті? 4. Яка характеристика системи самоуправління особистості? 5. Назвіть і охарактеризуйте

типи саморегуляції особистості. 6. Опишіть взаємозв’язки між психічними процесами, власти-

востями і станами у структурі особистості. 7. Охарактеризуйте психологічний і педагогічний

підходи до формування особистості. 8. Що таке конфлікт? 9. Як керувати емоціями при конф-

лікті? 10. У чому полягає питання: проблема чи конфлікт? 11. Як можна досягти справедливо-

го результату за умови взаємного виграшу? 12. Чи можна в конфліктній ситуації створити

атмосферу, за якої люди зможуть відкритися, знайти спільну мову і виробити власні рішення?

Що може допомогти цьому? 13. Що означає «кинути рукавичку»? 14. Які ви знаєте способи

нейтралізації конфлікту? 15. Яку роль відіграють особливості діалогу у конфлікті? 16. До яких

моментів зводиться усунення конфліктів? 17. Яке значення має компроміс у вирішенні конф-

лікту? 18. Як досягти психологічної готовності до згоди (визнання неправоти, вибачення) під

час конфліктної ситуації?

2.5. ЧОЛОВІЧА ТА ЖІНОЧА ГІДНІСТЬ

Протягом століть народ створював і удосконалював

певні морально-етичні норми. Головними чинни-

ками народної моралі споконвіку були повага і лю-

бов до вільної праці і ствердження ідеалів добра,

краси гуманних взаємостосунків, знання свого родоводу, риси високого гро-

мадянства; нещадно засуджувалися негативні якості — пияцтво, лінощі,

нещирість, злодійство, жадібність, скупість. Священне право на вільну пра-

цю народ виборював століттями, у праці він відстоював свою честь і гідність.

У статті 24 Конституції України проголошується рівність прав чоловіка і

жінки в усіх сферах суспільного життя. Відповідно до цього положення по-

будоване все законодавство щодо захисту прав жінок. У нашій країні не іс-

нує жодного закону, який би віддавав перевагу чоловікам, обмежуючи права

жінки. Жінка не виокремлюється із загального визначення «громадянин

Поняття про честь

і гідність

Основи сімейних відносин

111

України». Однак юридична рівноправність жінок і чоловіків не означає їх

фактичної рівноправності. У процесі правового регулювання суспільних, со-

ціально-економічних відносин завжди враховують фізичні та фізіологічні

особливості чоловіка та жінки. Отже, згідно з правовими актами жінка в

українському суспільстві має широкі можливості для самореалізації, але

фактично не існує механізмів для забезпечення рівності чоловіка та жінки в

соціумі.

Важливим завданням моральної самосвідомості є утвердження певних

стандартів самооцінки людської особистості. До форм такого санкціонування

належить уявлення про честь і гідність людини. Істотно, що в обох випадках

йдеться не просто про самооцінку, а, як бачимо, про деякий її ціннісний стан-

дарт. Високо чи низько оцінює себе в кожному конкретному разі та чи інша

особа, залежить від її вдачі, поведінки, обставин, але на основі морального

усвідомлення себе в неї формується певний загальний стандарт самооцінки,

певна сукупність критеріїв власної життєвої реалізації. Цього загального

стандарту вона, з одного боку, повинна сама дотримуватися у своїй поведін-

ці (уявлення про те, що є «гідним» і «негідним», що «личить», а що не

«личить» робити тощо). З іншого ж боку, якщо певний ціннісний стандарт є

достатньо обґрунтованим, особа має також вимагати його додержання і від

тих, хто її оточує. Повага власної честі й гідності з боку інших — невід’ємне

право кожної людини.

Водночас між поняттями честі і гідності існують суттєві відмінності. Вла-

сне честь як форма самосвідомості санкціонує певний моральний статус

людського індивіда, певний стандарт його оцінки згідно з належністю до тієї

чи іншої конкретної групи людей — соціальної, професійної, національної,

статево-вікової, за тими або іншими конкретними уподобаннями тощо. Ви

можете мати честь як учений або робітник, майстер своєї справи, як вояк, як

українець, росіянин, єврей, як юнак або дівчина, як мешканець Києва, як

член певного клубу або ж партії тощо. Слово «честь» етимологічно пов’язане

з «частина»: у надбанні певної групи, як матеріальному, так і моральному, в

її слові й доброму йменні, у повазі, яку вона викликає до себе, кожен її член

має свою частину. Звідси її тісний зв’язок поняття честі з поняттям репута-

ції, що позначає загальну думку, яка складається в суспільстві щодо мо-

рального обличчя певної особи або колективу. Людина честі має піклуватися

як про репутацію групи, до якої вона належить, так і про власну репутацію:

чи відповідає вона особисто висоті вимог честі, що належить їй як члену пев-

ної групи.

Історично поняття про честь виникає насамперед як відображення родо-

вої й статевої диференціації людських спільнот: людина, згідно з первісними

уявленнями про честь, не повинна робити того, що принижує гідність певно-

го роду або стану. Значення домінанти всієї системи моральних цінностей

ідея честі набуває в так званій рицарській етиці, коріння якої, на думку до-

слідників, сягає ще в епоху Троянських війн (світ гомерівської «Іліади»), роз-

квіт же припадає на часи феодального середньовіччя.

Серед розмаїття конкретних значень поняття «честь» домінують три:

честь як визнання, гарна репутація, честь як щось внутрішньо притаманне

Розділ ІІ

112

самій людині, її духовна шляхетність і, нарешті, честь як дівоча цнотли-

вість.

Звичайно, упродовж історії суттєвий зміст домінуючих у суспільстві кодек-

сів честі неодноразово змінювався; водночас, як можна побачити і з наведе-

ного переліку, чимало елементів уявлення про честь зберігають відносну

сталість. І в наші дні не втратили свого значення уявлення про честь і без-

честя. Розмивання станових бар’єрів і широка демократизація моральності

частково позбавили їх колишньої вагомості й прямої зобов’язуючої сили; ни-

ні ми, як цивілізовані люди свого часу, не маємо тих засобів негайно покара-

ти мерзотника й нахабу, які були в розпорядженні середньовічного рицаря

або джентльмена ХVІІ ст. — можливо, із цим не в останню чергу пов’язаний

нинішній розквіт усіляких неподобств. І все ж безперечною рисою морально-

го прогресу є те, що належність до людей честі визначається вже не зовніш-

німи становими ознаками, а покликом серця, вихованням, внутрішнім воле-

виявленням самої особистості.

Наявність у нинішні, важкі для будь-якої шляхетної людини часи, для

котрої поняття про честь зберігає свою життєву вагу, — одна з істотних ознак

наступництва морально-історичного розвитку людства. Утім, найбільш по-

казовим для історії людської моральності останніх століть є те, що ідея честі

загалом дедалі більшою мірою поступається своїм місцем у системі мораль-

них пріоритетів ідеї людської гідності.

Якщо поняття честі за самою своєю суттю санкціонує диференціацію

людей у суспільстві, утверджує граничну відмінність можливостей їхньої мора-

льної самооцінки, то поняття людської гідності висвітлює інший, протилеж-

ний полюс моральної самосвідомості. Воно утверджує принципову цінність

індивіда як людини взагалі, як представника людства, саме цим і

визначаючи моральний стандарт його самооцінки. Утвердити, обстояти або

втратити свою гідність особа здатна лише в такій гранично широкій

перспективі — у проекції власного індивідуального «Я» на загальнолюдські

потенції, цінності й ідеали. Настільки повно виявляється в конкретному

поводженні особистості історично сформоване начало людяності як такої,

наскільки людяними є її задуми і вчинки — такою є проблема людської

гідності в її «внутрішньому» аспекті, аспекті морального самовдосконалення

особи. Крім того, проблема гідності — це й проблема забезпечення поваги до

кожного індивіда, його людських прагнень і прав з боку інших людей та

суспільства в цілому. Нестача такої поваги досі, на жаль, залишається

відсутньою моральною вадою нашого суспільства.

Важливо, що розуміння індивіда як такого, що втілює загальнолюдські

цінності, набуває в ідеї моральної гідності характеру презумпції (тобто попе-

реднього визнання), а не безпосередньо емпіричної констатації. Річ не в тім,

що ніби конкретний індивід заслуговує право на людську гідність лише тією

мірою, якою він зможе втілити у своєму реальному бутті певні риси, що їх

оцінюємо як риси «людини взагалі». Якби такий підхід був можливим, ідея

гідності принципово нічим не відрізнялася б від ідеї честі і, як і вона, ви-

явилася б спрямованою на моральну диференціацію членів суспільства.

Адже поки йдеться про якісь конкретні, емпірично простежувані людські

Основи сімейних відносин

113

риси, завжди можна бачити, що хтось утілює їх більшою мірою, хтось — мен-

шою; отже, виходить, хтось має більше, а хтось менше право на власне люд-

ську гідність?

Легко переконатися, що такий підхід виявився б згубним для морального

погляду на людину. Однак до людства неможливо належати більшою чи

меншою мірою. Перед цією ідеєю усі ми морально рівні — від президента до

жебрака, від генія доброти до останнього грішника. Кожен має дбати про

«внутрішню людину» в собі — інша річ, що хтось дбає про неї краще, хтось —

гірше, а ще хтось занехаяв її. І кожен має поважати цю «внутрішню людину»

в інших.

Вищі духовні здібності людської істоти, як про це свідчить уся історія

світової культури, визначаються її прагненням до істини, добра, краси.

Саме тому, як зазначає грузинський дослідник Г.Д. Бандзеладзе, «поняття

людської гідності органічно пов’язане з інтересами творення «захисту й

розвитку цих цінностей». Відповідно до цього гідність людини порушується

тоді, коли вона «не має умов виправдання свого призначення, тобто коли

вона не може осягнути істину й красу. Людська гідність принижується тоді,

коли заважають особі в її розумовому розвитку, пошуках істини, осягненні

правди, коли їй не кажуть правди, обманюють... Будь-яке приниження іс-

тини — приниження людської гідності». Так само приниженням гідності

людини є й будь-яке зневаження її прагнення чинити добро, творити пре-

красне.

На жаль, ми в нашій давній і недавній історії надто часто — не як випад-

ки, а як правило — стикаємося з таким станом справ, коли від людей сві-

домо приховували істину, всіляко обмежували й принижували їхню свободу,

творчу ініціативу. Це не тільки гріх комуністичного режиму, але традиційна

вада нашого життєвого устрою загалом. Саме тому й досі свідомість власної

людської гідності, м’яко кажучи, не найсильніший бік нашого сучасника.

Утвердження цієї свідомості, поширення сфер її компетенції аж до най-

дрібніших подробиць життя — нагальне завдання як нашої нинішньої куль-

тури загалом, так і кожної окремої особистості, що прагне ввійти до спільно-

ти цивілізованих людей, для яких, за словами вже цитованого грузинського

філософа-мораліста, гідність була й є вищою цінністю, тож «будь-яке зазі-

хання на неї, будь-яке приниження її є таким же злом, як знищення самої

людини».

Як бачимо, розглянуті категорії честі й гідності не тільки протилежні, а й

багато в чому доповнюють одна одну, окреслюють взаємопов’язані аспекти

людської моральності. Якщо поняття честі висвітлює площину особливого в

моралі, то поняття гідності — площину універсального. Свідомість честі

вчить нас солідарності з ближніми, свідомість гідності — відповідальності

перед дальніми. У певних випадках вони наче продовжують одна одну: так,

коли за людиною заперечують ту моральну цінність, котра відповідає її на-

лежності до певної групи або касти (офіцерів, дворян, учених та ін.), кажуть,

що ображено її честь. Коли ж у її особі принижують саму цю групу, коли на-

лежність до останньої розглядається як те, що ганьбить людину, — йдеться

вже про нехтування її гідністю. Водночас честь і гідність ніколи не додають-

Розділ ІІ

114

ся одна до одної (надмір честі не може скомпенсувати брак гідності, і навпа-

ки), а саме у взаємодії формують цілісний континуум моральної самосвідо-

мості людини. Домінуючу ж роль у цій взаємодії відіграє, безперечно, гід-

ність, без ушляхетнюючого впливу, якої ідея честі в сучасному світі втрачає

своє моральне значення. Воно й зрозуміло: адже сама свідомість людської

гідності відбиває ті притаманні моральності загалом тенденції до універса-

лізації й гуманізації цінностей особистісного буття.

 Запитання і завдання

1. Охарактеризуйте поняття «честь» і «гідність». 2. Які моральні якості честі і гідності санк-

ціонують жінку в суспільстві? 3. Які моральні якості честі і гідності санкціонують чоловіка у

суспільстві? 4. Що мають спільного і відмінного категорії честі і гідності? 5. На якому рівні, на

вашу думку, свідомість власної гідності і честі нашого сучасника?

6. Що дають людині засвоєні

поняття честі і гідності? 7. Назвіть, які якості людини найбільш цінні й імпонують вам, а які

викликають у вас несприйняття.

2.6. ВИХОВАННЯ В СІМ’Ї

Проблема виховання — це одна з вічних проблем,

вичерпне вирішення якої в принципі неможливе.

За сучасних умов проблема засяяла новими граня-

ми у зв’язку з процесами демократизації суспільно-

го життя в Україні, що визначають основний вектор соціальної політики

держави. Осмислення проблем виховання переповнює русло таких наук, як

педагогіка, психологія та філософія. Виховання як соціальне явище дедалі

частіше стає спеціальним об’єктом дослідження соціологічної науки, що

пов’язує підвищення інтересу до питань виховання з соціально-

економічними та політичними реформами, які відбуваються в Україні. Соці-

ологічні інтереси до виховання виявляються лише там і тоді, де і коли почи-

нається демократизація соціальних інститутів.

Виховання — процес цілеспрямованого впливу на людину з боку інших

людей, формування певної системи особистих якостей. Виховання має різно-

манітні форми: політичне, розумове, трудове, моральне, естетичне,

патріотичне та ін. Важливим складником розвитку будь-якої особистості є ви-

ховання.

Правильно організоване виховання формує повноцінну цілісну особис-

тість, індивідуальність, яка високо цінує свою громадянську, національну і

особистісну гідність, совість і честь.

Народна мудрість у піснях, прислів’ях і приказках утверджує важливу

роль сім’ї в житті кожної людини, бо «без щастя сім’ї — нема щастя на зем-

лі». Сім’я, ненька, вірна дружина в багатьох українських народних піснях —

символи рідного краю. Традиційним є ставлення нашого народу до родинної

спілки як до великої цінності в житті.

Хто виростив хоч одну дитину, знає, яка то важка і щаслива робота — ви-

ховання. Ця праця потребує мудрості і витримки, великого серця, виважено-

сті і постійного напруження душі.

Проблеми виховання

ітей у сім’

Основи сімейних відносин

115

Виховання — то сукупність безмежної кількості фактів, і ніщо не минає

безслідно: люди, зустрічі, прочитані книги, над якими роздумує молода лю-

дина і які щось змінюють у ній.

Без материнської і батьківської ласки, без уваги дорослого сухе й нагодо-

ване, здорове маля ростиме сумним і пасивним, байдужим до оточення.

Надмір батьківської уваги, постійне потурання дитині є теж шкідливими.

Треба виховувати дитину так, щоб вона була активною, до чогось прагну-

ла, чогось добивалася. Переконання, принципи, життєве кредо не можна

передати, кожен має виробити, вистраждати їх сам, спираючись на прочита-

ні книги, на свій життєвий та батьківський досвід.

Із сивої давнини дійшло до нас «Повчання Володимира Мономаха дітям».

Можна тільки дивуватися з глибокої психологічної культури відомої історич-

ної пам’ятки, написаної мудрим правителем Київської Русі (1053 – 1125) і

адресованої своїм синам: «І вдову захистіть, не дайте сильним губити люди-

ну... Ніколи не майте гордощів у своєму серці і в розумі....

Старших шануйте, як батька, а молодих, як братів... при старших годить-

ся мовчати, премудрих слухати, старшим підкорятися, з різними і молодими

мати згоду і бесіду вести без лукавства, а щонайбільше розумом вбирати. Не

лютувати словом, не ганьбити нікого в розмові, не сміятися багато. Очі три-

мати донизу, а душу вгору.

У домі своєму не ледачкуйте, а за всім приглядайте самі, не покладайтесь

на тиуна або на отрока, щоб не посміялися люди ні з дому вашого, ні з вашо-

го обіду. Брехні остерігайтесь і пияцтва, і облуди, від того душа гине і тіло.

Не проминіть ніколи людину, не привітавши її, і добре слово їй мовте. Жінку

свою любіть, та не давайте їй влади над собою. Якщо забуваєте про це, то ча-

стіше заглядайте в мою грамотицю: і мені буде не соромно, і вам буде добре».

Поняття «виховання» в цьому контексті вживається у педагогічному

значенні — як цілеспрямована діяльність батьків з метою вирішення конк-

ретних виховних завдань.

Місце і роль процесу виховання можна зрозуміти, зіставляючи поняття

«формування особистості», «соціалізація особистості» і «виховання».

Формування є процесом становлення людини як соціальної істоти під

впливом усіх без винятку чинників — соціальних, економічних, ідеологіч-

них, психологічних та ін. Соціалізація — це процес засвоєння соціального

досвіду, освоєння і присвоєння суспільних відносин, який триває впродовж

всього життя індивіда і має певні стадії: становлення і розвитку особистості.

Процес виховання — це управління процесом особистісного розвитку дитини

створенням сприятливих умов. Сприятливими умовами слід вважати педа-

гогічно обґрунтовану організацію середовища, діяльності, спілкування,

стимулювання тощо.

Виховання є компонентом загальнолюдської культури. Культурні досяг-

нення складалися протягом тисячоліть, а засвоїти їх дитина повинна за

гранично короткий термін. Із цієї позиції процес виховання слугує ціле-

спрямованою допомогою дитині в її входженні в сучасну культуру. Він не-

можливий без організованої взаємодії, співробітництва, партнерства батьків

і дітей, вихователів навчальних закладів і вихованців.

Розділ ІІ

116

Процес виховання — це цілеспрямована динамічна взаємодія (співробіт-

ництво, партнерство) вихователя і вихованців, у ході якої в різноманітних

видах діяльності здійснюються самореалізація, самоствердження вихованця,

формується його особистість.

За словами В.О. Сухомлинського, виховання — «це багатогранний процес

постійного духовного збагачення і оновлення тих, хто виховується, і тих, хто

виховує...»

Виховний процес є цілеспрямованим. Мета сучасного виховного процесу

характеризується гармонією соціальних та індивідуальних цілей, завдань,

співробітництвом у їх досягненні.

Процес виховання є процесом багатофакторним: на нього впливають ро-

дина, окремі педагоги, вся школа в цілому, все суспільство з його виховними

інститутами. І чим більше за своїм напрямом і змістом збігаються впливи

організованої діяльності й об’єктивних умов, тим успішніше здійснюється

формування особистості. Особистість зазнає багатьох різнохарактерних

впливів, накопичує позитивний і негативний досвід.

Процес виховання є, власне, безперервним процесом. Він триває все жит-

тя. При цьому змінюються лише роль і співвідношення різних виховних

чинників. До школи провідну роль у вихованні відіграє родина, у роки на-

вчання сім’я поступається школі, училищу, вищому навчальному закладу, з

початком трудової діяльності — власна сім’я, трудовий колектив, громадські,

політичні, релігійні організації. Сімейне виховання залишає найглибший

слід у свідомості людини, тому що нервова система у молодому віці

характеризується високою пластичністю і сприйнятливістю.

Процес виховання є комплексним. Людина формується в цілому, певні

риси та якості в неї розвиваються не почергово, а відразу комплексно. Це

означає, що цілі, завдання, зміст, форми і методи виховного процесу повинні

підпорядковуватися ідеї цілісності формування особистості.

Стосунки, що складаються в сім’ї між її членами, здійснюють найбільший

вплив на виховання необхідних для життя в сім’ї якостей, уявлень і орієнта-

цій. Недарма кажуть, що все — і добре, і погане — людина отримує в сім’ї.

Саме сім’я була, є і, очевидно, буде завжди важливою сферою формування

особистості і найголовнішим інструментом виховання.

А.С. Макаренко у своїх «Лекціях про виховання дітей» стверджував,

що «Ваша власна поведінка — вирішальна річ. Не думайте, що ви виховує-

те дитину тільки тоді, коли з нею розмовляєте або навчаєте її. Ви виховуєте

її в кожний момент вашого життя, навіть тоді, коли вас немає вдома. Як

ви одягаєтеся, як ви розмовляєте з іншими людьми і про інших людей,

як ви радієте або сумуєте, як ви смієтеся, читаєте газету, — все має для

дитини велике значення. Найменші зміни в тоні дитина бачить або

відчуває, усі повороти вашої думки доходять до неї невідомими шляхами,

ви їх не помічаєте. А якщо ви грубі або хвастливі, або ви пиячите, а ще

гірше, якщо ви ображаєте матір, вам уже не треба думати про виховання:

ви вже виховуєте погано і ніякі найкращі поради і методи вам не допомо-

жуть».

Основи сімейних відносин

117

Виховання необхідних для сімейного життя якостей (таких як розуміння,

співчуття, чуйність, емоційний відгук) здебільшого відбувається в невиди-

мій, але надзвичайно впливовій галузі педагогіки відносин, дефекти якої

породжують подальші відхилення в поведінці.

Існують різні соціальні напрями діяльності, які сприяють загальному

розвитку особистості.

Художньо-естетичний — забезпечує художньо-естетичну освіченість та

вихованість особистості, здатної до саморозвитку та самовиховання, форму-

вання художньо-естетичної культури засобами кращих національних і освіт-

ньо-культурних надбань, сприяє виробленню вмінь примножувати культур-

но-мистецькі традиції свого народу.

Дослідницько-експериментальний — передбачає включення дітей і під-

літків у науково-дослідницьку, пошукову діяльність, поширення наукових

знань та їх перетворення в інструмент творчого освоєння світу.

Науково-технічний — спрямований на формування у дітей техніко-

технологічних знань, розширення їх світогляду, задоволення потреб юної

особистості у вдосконаленні освіти з основ інформатики та комп’ютеризації,

конструкторської, експериментальної та винахідної діяльності, реалізації

здібностей пошуком та розвитком вмінь, новинок технічного моделювання,

конструювання тощо.

Дозвіллєво-розважальний — передбачає організацію культурного дозвіл-

ля дітей та підлітків, спілкування з однолітками у різних формах ігрової та

дозвіллєво-розважальної діяльності, поліпшення психічного здоров’я, зняття

фізичної та психологічної напруги.

Еколого-природний — забезпечує оволодіння знаннями про навколишнє

середовище.

Такі напрями діяльності можуть створити умови для професійної орієн-

тації та самовизначення особистості, від формування стійких мотивів до са-

мореалізації у професійній діяльності, підготовку молоді до зміни профорієн-

тації, адаптації до ринкової економіки.

У формуванні духовності людини особливе місце посідає родинно-

побутова культура, де щонайповніше віддзеркалено норми стосунків у сім’ї,

шанобливе ставлення до батьків, жінки-матері, дідуся, бабусі та ін. Зміст

родинно-побутової культури сприяє збереженню рідної мови, традицій, істо-

рії родоводу, забезпечує духовну єдність поколінь, неперервність минулого,

сучасного і майбутнього нації.

Духовність виховання — це система, уклад життя народу, нації, сім’ї,

умова, яка забезпечує здійснення розумового, інтелектуального, морального,

естетичного, соціально-чуттєвого розвитку особистості та формування її сві-

тогляду, включення в економічне, політичне й культурне життя народу.

Сучасна система виховання не тільки транслює зразки культури, матері-

альне і духовне багатство від покоління до покоління, із однієї сфери в інші,

а й реалізує функцію генератора і охоронця культурного надбання суспільс-

тва. Аналіз теоретичних положень, фактів, явищ і методів, засобів вихован-

ня дає можливість визначити саме ставлення і розвиток особи в процесі

засвоєння нею соціокультурної спадщини.

Розділ ІІ

118

2.7. РОЗУМОВЕ ВИХОВАННЯ

Важливим складником всебічного розвитку особистості є розумове вихо-

вання. У психолого-педагогічній літературі вживають також термін «розу-

мовий розвиток» — розвиток, удосконалення інтелектуальної сфери і здібно-

стей людини.

Слово «розум» разом із синонімічними словами «ум», «мудрість» широко

фігурує у щоденному живому спілкуванні. Розум розглядається народом як

одна з найважливіших людських якостей («Не краса красить людину, а розум»).

Розумове виховання — це цілеспрямований вплив батьків на розвиток

розумових сил та мислення дітей, на вироблення культури розумової праці.

Розумове виховання — процес тривалий і складний. Успіх його забезпе-

чується багатьма чинниками. Провідне місце серед них посідає живе спілку-

вання з людьми. З розвитком мовлення батьки пов’язують свої надії на доб-

рий розвиток розуму дитини, оскільки мовлення і мислення нерозривні: мо-

влення людини свідчить про її розум, і навпаки. З мовою приходить свідоме

осягнення дійсності. Народ високо цінує мову як основний засіб вираження

самої сутності людини.

Оволодіння мовою дає можливість дитині здобути знання про дійсність

опосередковано, а не лише безпосереднім сприйманням предметів або явищ.

Виховання в сім’ї потребує від батьків глибоких знань і врахування віко-

вих особливостей дітей. Це сприяє формуванню в них вміння міжособистіс-

ного спілкування та підготовці їх до життя. У ранньому віці прагнення до

спілкування виявляється в потребі дітей бути поряд із батьками, товариша-

ми, вихователями і вчителями; у бажанні, щоб їх помітили, у бажанні спо-

добатися, потішити успіхами, розповісти про себе або про щось, привернути

до себе увагу. У підлітковому віці спостерігається активна реакція на різно-

манітні події навколишнього життя, потреба бути учасником, а не свідком

подій, що відбуваються, заявити про себе ділом, вчинком, висловити своє

ставлення.

Ці потреби, характерні для спілкування дітей такого віку, зводяться до

потреб у самовизначенні, підвищеному інтересі до себе, прагненні обстоюва-

ти власну думку; зростання статевої ідентифікації; потреб «щось означати»

для інших, уміти щось робити, а не вчитися, бути комусь потрібним з усіма

своїми індивідуальними якостями; колективної згуртованості, намагання

демонструвати щось своє, оригінальне; потреб у повноправному спілкуванні

з дорослими та протесту проти наказових форм розмови дорослих з ними.

Треба щедро використовувати такі чудові, перевірені багаторічним досві-

дом поколінь засоби розумового виховання, як пісні, примовки, загадки, пе-

рекази, легенди, оповідання, думи, байки, прислів’я, приказки, казки тощо.

Чільне місце у розумовому вихованні посідає казка. Вона широко відкри-

ває двері у навколишній світ, світ прекрасного, примушуючи нуртувати ми-

слення дитини. «Казка, гра, фантазія, — писав В.О. Сухомлинський, — жи-

вотворне джерело дитячого мислення, благородних почуттів і прагнень...

Під впливом почуттів, що пробуджуються казковими образами, дитина

вчиться мислити словами... Діти знаходять глибоке задоволення в тому, що

Основи сімейних відносин

119

їхня думка живе у світі казкових образів... У казкових образах — перший

крок від яскравого, живого, конкретного до абстрактного»

Головне призначення розумового виховання сімейна педагогіка вбачає в

тому, щоб розвивати у дітей цікавість, допитливість розуму й формувати на

їх основі пізнавальні інтереси.

Отже, у розумовому вихованні дітей велике значення має пробудження в

них інтересу до знань. Накопичення певного фонду знань є важливою умовою

інтелектуальної й активної пізнавальної діяльності. Без запасу систематизо-

ваних знань не може розвиватися жодна цінна якість розуму. Накопичення

певного фонду знань дитиною передбачає насамперед володіння конкретним

навчальним матеріалом: фактами, термінологією, символами, іменами, на-

звами, датами, поняттями різного роду (загальними, частковими, конкретни-

ми, абстрактними тощо), зв’язками і залежностями, які існують між ними і

знаходять відображення у правилах, законах, закономірностях, формулах.

Основним завданням розумового виховання є розвиток мислення взагалі

та різних його видів. Воно також передбачає оволодіння основними розумо-

вими операціями (аналізом, синтезом, порівнянням, класифікацією тощо).

Важливим завданням розумового виховання є формування в дітей шкільно-

го віку культури розумової праці, до якої належать навчальні вміння. Їх по-

діляють на загальні, які використовуються під час вивчення будь-яких

навчальних предметів (уміння читати, слухати, усно висловлювати свої дум-

ки, писати, працювати з книгою, контролювати себе), і спеціальні — необ-

хідні для оволодіння знаннями в певній галузі (уміння читати ноти, техніч-

ні креслення, карти, слухати музичні твори, записувати числа, формули,

нотні знаки, користуватися словниками, довідниками тощо).

У процесі розумового виховання дитина повинна навчитися мислити.

Мислення є процесом опосередкованого і узагальненого пізнання предметів

та явищ об’єктивної дійсності в їх істотних зв’язках і відносинах. Існують різні

види мислення. Особливу роль відіграє діалектичне мислення (вміння бачи-

ти в явищі суперечності, тенденції розвитку тощо). Велике значення має ло-

гічне мислення, яке встановлює узагальнення зв’язків між новими знання-

ми і раніше засвоєним матеріалом, приводить їх у певну систему. Абстракт-

не — це абстрагування від неістотних, другорядних ознак, виділення за-

гальних та істотних і на цій основі формування абстрактних понять. Уза-

гальнююче мислення ґрунтується на знаходженні загальних принципів і

способів дій, явищ, що поширюються на певну науку. Важливим є теоретич-

не мислення. Це здатність до засвоєння знань високого рівня узагальнення,

розуміння наукових засад і принципів розвитку тих чи інших галузей знань,

виявлення залежності та закономірності існуючих між явищами зв’язків.

Індуктивне мислення спрямовує рух думки від окремого до загального, від

фактів до узагальнень, висновків, а дедуктивне — від загального до окремо-

го. Репродуктивне мислення — це актуалізація засвоєних знань для вирі-

шення завдань відомого типу або виконання дій у знайомих умовах, а про-

Сухомлинський В.О. Серце віддаю дітям // Вибр. твори: У 5-ти т. — Т. 3. — К., 1976. — С. 176 – 177.