Башнянин Г.І. та ін. Політична економія

Подождите немного. Документ загружается.

б)робітник отримує зарплату навіть у тому випадку, коли він не

працював (з виробничих або інших причин) протягом частини або

всього робочого дня; Особливо яскраво це проявляється в сучасних

умовах, коли зарплата виплачується через декілька місяців після

виконання роботи;

в) нарешті, праця не може бути мірилом зарплати тому, що вона

сама вартості не має. Праця утворює вартість товару. Однак, сама вона

вартості й відповідно ціни не має й не може мати тому, що це процес,

в якому йде використання робочої сили, в результаті якого й

утворюється вартість.

Факторами, які перетворюють ціну робочої сили в зарплату й

створюють видимість, що це плата за працю, є: тарифна система;

пов'язування зарплати з тривалістю праці (при відрядній оплаті з

кількістю виробленої продукції); виплата зарплати після закінчення

процесу праці.

Чим викликана така плутанина в теорії й практиці визначення

заробітної плати? Пояснити це можна наступними обставинами:

1. Довгий час проблема існування товарного виробництва при

соціалізмі була спірною. Навіть тоді, коли товарно-грошові відносини

були визнані органічною складовою частиною соціалізму, ставленця до

їх розгортання було досить обережним.

2. Основою збудованої економічної системи, яку називали соці-

алізмом, вважалася суспільна власність на засоби виробництва (в

дійсності вона виродилася в державну, а це зовсім інше ), яка

передбачає, що всі члени суспільства є її співвласниками. Отже, кожен

працюючий на суспільному підприємстві працює на себе. Тому такого

поняття, як наймана праця, не існує. Не може ж господар сам до себе

найматися на роботу.

3. Перша й друга обставини породили третю. Якщо немає най-

маної праці, значить не існує купівлі-продажу робочої сили, яка

перестає бути товаром; не будучи товаром, робоча сила не має

вартості. Це означає, що

зникає об'єктивна основа заробітної

плати,

тобто, що вона є грошовим вираженням вартості робочої

сили. Тому в пошуках іншої основи заробітної плати й заплуталась

наша теорія і практика.

І стала зарплата і не платнею за робочу силу, і не доходом, який

одержує власник засобів виробництва, а чимось третім, у чому й досі

розібратися не можуть, хоча написані з приводу цього не одна

кандидатська й докторська дисертації.

Ігнорування наявності найманої праці, робочої сили як товару не

скасовувало дії закону вартості взагалі й закону вартості робочої сили

зокрема. Це об'єктивні закони, вони діяли, пробивали собі дорогу,

але вже у спотворених формах (різні доплати до зарплати, незаконні

премії, 13-та зарплата, приписки), що вносило певний

дисонанс в існуючу офіційну систему організації оплати праці. І тому,

щоб якось вийти з протиріч, що виникали, владні структури постійно

"вдосконалювали" систему оплати: то вводячи різні доплати, то

орієнтуючи оплату на кінцевий результат і т.д.

Тепер же, коли ми рішуче повернули до капіталізму з його ри-

нковою економікою, ігнорування законів її функціонування стає

просто небезпечним. Тому перше, що повинно бути зроблено, - це

офіційне визнання наявності найманої праці.

Причому в умовах

роздержавлення власності та її приватизації наймана праця буде

існувати як у державному, колективному, так і в приватному секторах.

Орієнтуватися на те, що всі будуть підприємцями, -утопія. Лише 8-10%

активного населення (за світовою статистикою) стає підприємцями,

інші - наймані працівники.

Визнання найманої праці неминуче веде до визнання робочої сили

як товару, а це на порядок денний ставить питання про визнання

законної об'єктивної основи заробітної плати - вартості товару "робоча

сила". Саме ця об'єктивна основа, а не величина створеного

робітником продукту, в

умовах ринку повинна визна

чати кількість

грошей, що отримує найманий робітник в обмін на свою робочу

силу.

Чому саме вартість робочої сили є єдиною об'єктивною основою

зарплати? Тому, що величина її зумовлена вартістю необхідних

робітникові (і його сім'ї) матеріальних і духовних благ (послуг) у даний

період, при даних природних і суспільних умовах життя. Джерелом же

заробітної плати є необхідний продукт, створений робітником у

процесі використання своєї робочої сили.

Вартість робочої сили існує до початку конкретного процесу

виробництва, а не після його закінчення. Вона визначається сукупністю

умов усього суспільного виробництва, а не конкретними обставинами

на конкретному підприємстві в конкретний

момент часу.

Вона

безпосередньо не пов'язана з результатами виробництва, не

залежить від них.

Останні впливають на

вартість робочої сили лише

опосередковано, окружним шляхом. Вартість робочої сили (при інших

рівних умовах) зменшується при зменшенні вартості предметів

особистого споживання. І, навпаки, зростає при збільшенні їх вартості.

Сума грошей, що виражає вартість робочої сили, і є

її

ціна.

реальних відносинах між покупцем робочої сили (наймачем й

продавцем) і робітником

ціна робочої сили набуває форми

заробітної плати.

Як і ціна будь-якого товару, заробітна плата залежить безпосе-

редньо від конкретного в даний момент, на даній території співвід-

ношення попиту й пропозиції на робочу силу. А це означає мож-

ливість її відхилення від вартості в ту чи іншу сторону. Тобто, вартість

робочої сили діє лише як центр тяжіння, навколо якого коливаються

конкретні ціни (конкретна заробітна плата).

Істотно, що такі коливання стають можливими лише за умови, коли

робітник, з одного боку, й наймач (представник держави, фірма,

приватний підприємець) - з іншого,

можуть вільно вияв

ляти свою

волю відносно визначення рівня заробітної плати.

Отже, єдино "справедливим"

варіантом визначення рівня за-

робітної плати в умовах ринкової економіки є визначення її на основі

вартості робочої сили, яка склалася в даному регіоні, в даних умовах і

в даний час. Такий підхід свідчить про те, що:

по-перше,

рівень

заробітної плати не може бути сталим, він постійно змінюється зі

зміною умов життя, виробництва і т.д.;

по-друге,

не може бути

однаковим рівень заробітної плати -для одних і тих же спеціалістів в

різних регіонах, кліматичних поясах;

по-третє,

рівень заробітної

плати може змінюватись при зміні умов продажу робочої сили (попит

і пропозиція).

Заробітна плата й підприємницькі доходи є

основними формами розподілу частки націона-

льного доходу, що надходить на споживання,

проте вони не єдині. Розподіл національного доходу відбувається

також через

суспільні фонди споживання.

Ця форма розподілу

зумовлена, по-перше, необхідністю соціального захисту населення,

особливо його малозабезпечених верств, по-друге, необхідністю

задоволення тих потреб, які суспільство розглядає як найбільш

суспільне значимі й тому прагне забезпечити однаковий доступ до них

усіх своїх членів. Це освіта, охорона здоров'я, культура тощо. Вперше

система соціального захисту населення у вигляді безплатного

навчання, медичного обслуговування, соціального страхування,

оплачуваних відпусток і т.д. склалася в колишньому СРСР. Згодом,

особливо після другої світової війни, соціальна інфраструктура

(фінансування якої значною мірою здійснюється з державного

бюджету) стала швидко розвиватися і в розвинутих країнах

капіталістичного світу.

Суспільні фонди споживання за своїм функціональним призна-

ченням поділяються на дві групи: а)фонди суспільного задоволення

потреб; б)фонди непрацездатних. Див. схему 136.

'' Слово "справедливий" вчято в Іапки тому, то розподіл • по категорія виробництва Осіашк ж

розшіваггься за об'єктивними економічними законами, а не на основі справедливості Томч до

категорії "справедливість" слід звертатись за межами ІчІробІІІІІпва. в галузі відносин надбудови. Іакич.

як право, мораль тощо

Фонди першої групи передбачають

створення приблизно рівних

умов

для всіх членів суспільства в задоволенні особливо значимих, з

точки зору суспільства, соціальних потреб. Тому їх задоволення не

ставиться в залежність від рівня оплати праці й має не адресний, а, як

правило, колективний характер. Що ж стосується фондів для

непрацездатних, зокрема, пенсій, то при їх розподілі враховується

трудовий стаж, величина заробітної плати, яка отримувалася до

цього. Ці фонди розподіляються в грошовій формі й переходять в

особисту власність.

Розподіл благ і послуг з суспільних фондів споживання може

здійснюватися на різних рівнях: національному, регіональному й на

рівні окремих підприємств (будівництво й утримання житлових

будинків, лікувальних та оздоровчих комплексів, дошкільних

дитячих закладів, будинків культури і т.д.).

Так в принципі формувалися й використовувалися до останнього

часу вітчизняні суспільні фонди споживання. Причому, основною

характерною рисою їх було те, що формувалися вони безпосередньо з

національного доходу.

А як вирішується ця проблема на Заході?

У розвинутих країнах Заходу соціальна ін-

фраструктура включає в себе, як правило, три

блоки: асоціальне страхування; б)державна

допомога; в)система "універсального" забезпечення.

Вони функціонують головним чином за рахунок різного роду податків і

виплат із заробітної плати (самі робітники через

податки сплачують певну частину страхових внесків). Частину цих

коштів вносять підприємці, включаючи їх до витрат виробництва.

Найбільше розповсюдження отримала

система соціального

страхування,

за якою страхові внески обов'язково утримуються із

заробітної плати працюючих, а право на пенсію або допомогу (при

наявності необхідного трудового стажу, віку) надається незалежно від

матеріального становища сім'ї застрахованого. Розмір страхових

внесків досить високий і складає в різних країнах 6-14% від заробітної

плати. Соціальне страхування охоплює всіх або переважну частину

працівників найманої праці й осіб, працюючих не за наимом. Воно

передбачає: а)виплату песій за віком та інвалідністю; б)допомогу в

разі безробіття, хвороби, трудового каліцтва й професійного

захворювання; надання медичних послуг (за винятком тих країн, де є

національні системи охорони здоров'я).

Державна допомога

надається малозабезпеченим сім'ям або

одиноким громадянам, якщо рівень доходів сім'ї тих, хто звертається

за допомогою, не перевищує певної суми. Сума ця періодично

переглядається в зв'язку зі змінами прожиткового мінімуму.

Виплачується ця допомога повністю з коштів державного бюджету.

"Універсальна" система

соціального забезпечення (переважно в

Швеції, Фінляндії, Норвегії, Канаді, Ісландії). Згідно з цією системою

право на пенсію мають громадяни, які досягли пенсійного віку

стали інвалідами або такі, що втратили годувальника. Пенсії

виплачуються в однаково для всіх твердо фіксованих розмірах. Кошти

для цих виплат утворюються в результаті стягнення спеціального

податку з усіх громадян з 16-18 років до пенсійного віку.

Для того, щоб гарантувати малозабезпеченій частині населення

мінімум засобів існування, більшість розвинутих країн Заходу

прийняли закони про

мінімальні

гарантовані доходи.

Ці закони

розповсюджуються на все корінне населення і іноземців, які прожили

в даній країні певний встановлений час. Допомога виплачується після

перевірки життєвого рівня з врахуванням всіх доходів від роботи за

наимом, від капіталу, від пенсії, інших соціальних допомог, а також

вартості рухомого й нерухомого майна.

Кошти, з яких надається допомога в таких країнах, як Німеч-

чина, Франція, Великобританія, Ірландія, Люксембург, повністю

фінансуються з державного бюджету. В інших країнах (Нідерланди,

Данія, Бельгія) держбюджет оплачує лише 50-90% цих коштів, інша

частина фінансується з бюджетів місцевих органів влади.

І:

У Швеції. Норвегії пенсійний вік для чоловіків иасгас в 67 років.

Як же визначається той прожитковий мінімум, за яким почи-

наються виплати допомоги? В різних країнах різні підходи. В

Німеччині й Великобританії це приблизна вартісна оцінка набору

матеріальних благ і послуг, необхідних для забезпечення мініма-

льних умов існування. В США показник прожиткового мінімуму,

який встановлює межу бідності, розраховується для сім'ї з чотирьох

чоловік. У 1988р., наприклад, він складав 12091 дол. на рік.

Виходячи з цього, 32 млн. чоловік (13,1% всього населення), які

отримували менші доходи, були віднесені за межу бідності і мали

право на отримання допомоги.

В чому ж полягає основна особливість функціонування суспі-

льних фондів споживання за кордоном порівняно з вітчизняною

системою? В тому, що в країнах Заходу ці фонди формуються не

безпосередньо з національного доходу, як в Україні, а опосередко-

вано, тобто з коштів, які спочатку розподіляються у вигляді заробітної

плати або доходів, а потім виплачуються через систему

оподаткування доходів.

Реставруючи капіталізм в Україні, вітчизняні реформатори

прагнуть повністю скопіювати й західну систему соціального захисту

населення, незважаючи на те, що в нас зовсім інші умови, ніж у

розвинутих країнах світу. Зокрема, на сьогодні існує досить велика

різниця в рівнях розвитку національних економік, в рівнях і

масштабах зубожіння населення, в структурі малозабезпеченого

населення, дещо інакші соціальні проблеми першочергової ваги.

Незважаючи на те, держава вже тепер майже зняла з себе соціальний

захист малозабезпечених верств населення й повністю, зважаючи на

ті закони, що систематично проводить уряд через Верховну Раду по

скороченню асигнувань на соціальну сферу, хоче перекласти його на

плечі саме тих, хто найбільше потребує державної допомоги. За

принципом "Рятування потопаючих - справа самих потопаючих".

Розрізняють різні види доходів, зокрема: грошові,

натуральні, сукупні.

Грошові доходи

це доходи, які населення

отримує у формі грошей. Сюди відносяться заробітна плата,

підприємницькі доходи, грошові виплати з суспільних фондів

споживання (пенсії, стипендії, грошові допомоги), гонорари, грошові

надходження на цінні папери, проценти по депозитах тощо.

Натуральні доходи

це доходи від особистих господарств, які

йдуть безпосередньо на споживання їх власників, а також натуральні

виплати й надходження з громадських фондів кооперативних

господарств і суспільних фондів споживання.

Сукупні

доходи

всі доходи, які населення отримує в грошовій і

натуральній формах, а також, у вигляді пільг з суспільних

фондів споживання (безплатні освіта та охорона здоров'я, пільгове або

безплатне утримання дітей в дошкільних закладах, путівки до

санаторіїв, будинків відпочинку).

Доходи поділяються також на номінальні й реальні.

Номінальні

вся сума доходів у грошовій формі, одержаних з різних джерел.

Реальні

це кількість матеріальних і духовних благ та послуг, які

реально можна придбати на отримані грошові доходи. Див схему 137.

Розміри (рівень) реальних доходів населення залежать від рівня

оплати праці, роздрібних цін на товари народного споживання й

тарифів на послуги, насичення ними ринку, можливість їх придбати, а

також від розмірів податків і обов'язкових платежів.

Податки

це обов'язкові стягнення державою частини доходу з

фізичних та юридичних осіб для виконання своїх функцій. Інакше

кажучи - це форма перерозподілу національного доходу через

державний бюджет з метою вирішення економічних, політичних та

соціальних завдань.

Кожна національна економічна система використовує різнома-

нітні податки, якими обкладаються різні об'єкти. Але яким би не був

об'єкт оподаткування (капітал, прибуток, нерухоме майно і т.д.) або

вид податку (прямий, непрямий), джерелом податкових платежів

може бути лише чистий доход, тобто податки не повинні зачіпати

капітал (основний і оборотний), інакше номінальне відтворення стає

неможливим.

Рівень доходів, які отримують громадяни, формує їх

рівень життя.

Що під цим розуміється? В найбільш

загальному визначенні - це сукупність умов життя, праці та

побуту людей досягнутий в даному суспільстві ступінь задоволення

різноманітних потреб - фізичних, соціальних, інтелектуальних.

Основні показники, що характеризують рівень життя, див. на схемі

138.

Рівень життя - показник, який характеризує середні умови життя

людей. Водночас існують як малозабезпечені, так і високо-забезпечені

верстви населення. Для визначення структури населення згідно з його

майновим статусом розраховується

прожитковий мінімум

або

бюджет прожиткового мінімуму (БПМ).

Бюджет прожиткового мінімуму

відображає мінімально до-

пустиму межу споживання. Він включає набір матеріальних благ та

послуг, які дозволяють задовольняти лише наймінімальніші потреби

сім'ї (людини). Грошова оцінка цього мінімального набору засобів

існування і є прожитковим мінімумом, тобто це та межа, нижче якої

доходи населення не мають права спускатися, інакше настає деградація

суспільства. Водночас це є межа для встановлення мінімальної

заробітної плати.

Отже, малозабезпечені верстви населення - це та категорія людей,

які отримують доходи, менші прожиткового мінімуму. Ці доходи не

забезпечують їх мінімальні потреби в матеріальних благах та послугах,

що є критерієм для віднесення таких сімей за межу бідності й визнання

необхідності надання їм соціальної допомоги.

Прожитковий мінімум у більшості країн Заходу встановлюється на

основі грошової оцінки так званого' споживчого

кошика, до якого за діючою офіційною методикою включається 425

різних видів продуктів та послуг, необхідних для задоволення

основних фізіологічних та соціально-культурних потреб людини. Цей

прожитковий мінімум регулярно публікується й корегується в міру

змін цін на продукти та послуги першої необхідності.

Закон "Про мінімальний споживчий бюджет" був прийнятий і в

Україні ще в 1991р. Згідно з цим Законом була визначена нату-

ральноречова структура споживчого кошика й величина мінімаль-

ного споживчого бюджету в 240крб. на місяць на одну людину.

Такий рівень мінімального споживчого бюджету вже тоді майже

половину жителів України поставив за межу бідності. Проте,

починаючи з 1992р. у зв'язку з гіперінфляцією й високими темпами

скорочення виробництва, дія цього закону була призупинена. Але

межа малозабезпеченості за інерцією періодично визначалась. Так, у

1995р. Верховна Рада визначила її в розмірі 4,8 млн.крб., а в 1997р.

- 70.9 грн., причому реально споживчий кошик коштував у декілька

разів більше, мінімальна заробітна плата була встановлена в 15 грн.

За таких умов більше 80% населення України опинилося за межею

бідності. Надати всім малозабезпеченим соціальну допомогу держава

не могла, тому уряд, починаючи з 1997р., розпочав тотальний наступ

на соціальну сферу, скорочуючи до мінімуму фонд споживання,

особливо соціальні фонди споживання. Це значною мірою

загострило соціальні конфлікти в країні.

3. НАГРОМАДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ДОХОДУ

Одним з напрямів використання націона-

льного доходу є

нагромадження.

Необхідність

нагромадження зумовлена тим,- що

постійне зростання людських потреб вимагає

створення умов для їх задоволення. Отже, виробництво, яке є єдиним

джерелом цього задоволення, повинно постійно розвиватись на

розширеній основі. А це вимагає повернення певної частини

додаткового продукту знову до виробництва для створення

матеріальної основи такого розширення.

Отже, нагромадження - це використання частини додат-

кового продукту для розширення виробництва або його капі-

талізація.

А сума додаткового продукту, виділена для нагромадження

в процесі розподілу та перерозподілу національного

доходу, утворює

фонд нагромадження.

Нагромадження передбачає: по-перше, збільшення виробничих і

невиробничих фондів; по-друге, використання у виробництві

додаткової робочої сили, її підготовку, перепідготовку та підвищення

кваліфікації. А це означає, що для здійснення реального нагромадження

суспільство повинно мати: а)додаткову кількість речових і особистих

факторів виробництва (або ж повинно навчитись більш ефективно

використовувати ці фактори); б)додаткову кількість предметів

споживання (для нормально зростаючих потреб додаткової робочої

сили або для більш повного задоволення потреб

висококваліфікованої робочої сили). В цьому полягає суть

нагромадження.

Нагромадження здійснюється в певних конкретних формах.

Виробниче нагромадження

це розширення обсягів

виробництва, засобів виробництва й покращення їх якості.

Нагромадження споживчого призначення

(невиробниче) -

це

збільшення виробництва предметів особистого й суспільного споживання

або покращення їх якості. Нагромадження споживчого призначення

включає: а)нагромадження споживчих товарів, які купуються на

заробітну плату, й грошові виплати з суспільних

фондів споживання;

б)нагромадження фондів невиробничої сфери - житлового фонду,

основних фондів, закладів культурно-побутового й медичного

обслуговування населення і т.д.

Приріст резервів і страхових запасів

це збільшення маси

засобів виробництва та предметів споживання, призначених для

забезпечення безперервності процесу виробництва й непередбачених

обставин, в тому числі при стихійних лихах.

Суб'єктами

нагромадження виступають: держава,

госпрозрахункові державні підприємства, кооперативні та

приватні підприємства, тобто всі господарюючі юридичні особи.

Напрямки використання фонду нагромадження можна представити

схемою. Див. схему 139.

Яка частина національного доходу йде на

нагромадження? Як ми вже з'ясували, з

отриманого сукупного продукту суспільство

в першу чергу покриває спожиті в процесі

виробництва засоби й предмети праці (ФЗ), необхідний продукт (НП)

йде на оплату праці (відтворення робочої сили). Таким чином,

залишається невикористаним лише додатковий продукт (ДП), який і є

основним джерелом нагромадження.

Але на потреби нагромадження використовується не весь

додатковий продукт, а лише його частина. Інша частина разом з

необхідним продуктом йде на задоволення певних невиробничих

потреб суспільства й надходить в особисте споживання всіх членів

суспільства (освіта, культура, охорона здоров'я, управління, оборона

тощо).