Зовнішня торгівля: економіка, фінанси, право 2010 № 4-5

Подождите немного. Документ загружается.

Економічна і соціальна політика

Зовнішня торгівля: економіка, фінанси, право. №3. 2010.

181

синергетичним ефектом існує зв'язок, то логічно б було припустити, що мультиплікатор компле-

ментарності може бути використаним для вимірювання синергетичного ефекту від диверсифікації.

Наголошуючи на недосконалості вже існуючих методик розрахунку, неодноразово мова велася на

поясненні джерел синергетичного ефекту – з вище запропонованої формули випливає, що джерело

синергії ресурси, що повністю не використовуються в одному виробничому, а формування куму-

лятивного ефекту відбувається з причин використання тих самих виробничих потужностей (на-

приклад, це вільна виробнича площа та станок, що спочатку працював не на повну потужність

[13]). До того ж, вищевизначений мультиплікатор дає змогу розрахувати як зміняться доходи від

виробництва при диверсифікації у грошовому вираженні, тобто формула є повністю готовою до

використання.

Висновки. Таким чином, у роботі був здійснений аналіз існуючих способів вимірювання си-

нергетичного ефекту в умовах диверсифікації виробництва та визначення їх недоліків для практи-

чного застосування. В якості альтернативи було запропоновано використання мультиплікатора

комплементарності, що став результатом зведення в єдине ціле понять «комплементарність» та

«мультиплікатор». Результатом поєднання та пристосування двох економічних категорій стало

виведення математичної формули для вимірювання синергетичного ефекту в умовах саме концен-

тричної диверсифікації.

Література

1. Хаген Г. Синергетика: иерархия неустойчивостей в самоорганизующихся системах /

Г. Хаген. – М.: Мир, 1985. – 423 с.

2. Ансофф И. Стратегическое управление. Пер. с англ.; науч. ред. и авт. предисл.

Л.И. Евенко / И. Ансофф. – М.: Экономика, 1989. – 519 с.

3. Ансофф И. Новая корпоративная стратегия. Пер. с англ. С. Жильцов / И. Ансофф. –

СПб.: Питер Ком, 1999. – 416 с.

4. Ляшенко В.І. Синергетичний ефект маркетингової стратегії диверсифікації в умовах

сезонного характеру виробництва / В. Ляшенко, С. Ляшенко // НТП та організація

виробництва. – 2008. - № 4 (43). – С. 114–121.

5. Кемпбелл Э. Стратегический синергизм, 2-е изд. / Э. Кемпбелл, Л. Саммерс. – СПб.:

Питер, 2004. – 416 с.

6. Ковалев Д. Переоцененная синергия / Д. Ковалев [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http:www.strategy.com.ua/article.aspx?column=4&article=661.

7. Гребешкова О.М. Проблеми виявлення та оцінки синергетичного ефекту стратегіч-

ної взаємодії підприємств / О.М. Гребешкова [Електронний ресурс]. – Режим досту-

пу: economica.org.ua/files/articles/sinergizm.pdf.

8. Geneen H. The Synergy Myth, St. Martins Press, 1997.

9. Trautwein F. Merger Motives and Merger Prescriptios: [Електронний ресурс] – Режим

доступу: http:www.interscince.wiley.com/journal/113455117.

10. Ищенко С. М. Совершенствование методики оценки эффекта синергии как инстру-

мента отбора перспективных сделок по слиянию (поглощению) компаний / С. М.

Ищенко. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

www.koet.syktsu.ru/vestnik/2009/2009-1/5/5.htm.

11. Григорьева С.А. Финансовые исследования стратегий диверсификации на развитых

и растущих рынках капитала / С.А. Григорьева // Корпоративные финансы. – 2007. –

№1. – С. 111–144.

12. Богуславський Є.І. Дослідження ефекту мультиплікатора на рівні економіки підпри-

ємства / Є.І. Богуславський, Ю.С. Шибалкіна // Економіка розвитку. – Х.: Видавниц-

тво ХНЕУ. – 2008. – С. 70–73.

13. Костюк Т.О. Диверсифікація як джерело синергетичного ефекту / Т.О. Костюк //

Формування ринкових відносин в Україні. – 2008. – № 3(82). – С. 25-28.

14. Эванс Ф. Ч. Оценка компаний при слияниях и поглощениях: Создание стоимости в

частных компаниях / Ф. Ч. Эванс, Д.М. Бишоп. – М.: Альпина Бизнес Букс, 2004. –

332 с.

Економічна і соціальна політика

Зовнішня торгівля: економіка, фінанси, право. №3. 2010.

182

Булах Т.М., к.е.н., доцент, КНУКіМ,

Гончарова Н.І., к.е.н., доцент, КНУКіМ

ПІДПРИЄМНИЦТВО ТА ЙОГО РОЛЬ У ФОРМУВАННІ СТІЙКОЇ

ГОСПОДАРСЬКОЇ СИСТЕМИ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

СЕЛА

У статті розкрито основні проблеми підприємництва у сільських поселеннях в сучасних умовах та

запропоновано шляхи їх вирішення. Основну увагу звернуто на підтримку нових організаційних форм

підприємницької діяльності, про ефективність яких свідчить досвід країн-членів Європейського Сою-

зу.

In the article the basic problems of enterprise are exposed in rural settlements in modern terms and the ways

of their decision are offered. Basic attention is turned in support the new organizational forms of entrepre-

neurial activity, to efficiency of which experience of countries-members of European Union testifies.

Постановка проблеми. В умовах фінансово-економічної кризи формування ринкової систе-

ми господарювання в Україні безпосередньо пов'язане з підприємницькою активністю в усіх сфе-

рах економіки, а її зростання стає стимулюючим перспективним напрямом створення конкуренто-

ринкового середовища. Світовий досвід і практика господарювання дають підстави зробити ви-

сновки, що найважливішим компонентом ринкової економіки є існування і взаємодія багатьох ве-

ликих, середніх і малих підприємств, їх оптимальне співвідношення. Особливо важливою є роль

підприємництва у соціально-економічному розвитку аграрного сектора тому, що це один з чинни-

ків забезпечення економічного зростання, підвищення зайнятості й рівня доходів населення в сіль-

ській місцевості. Однак, нині існує багато проблем в системі розвитку підприємництва в сільській

місцевості, особливо на регіональному рівні. Залишаються нерозв’язаними питання підвищення

ефективності регіональної політики в даному секторі економіки, розробка системи розвитку та

підтримки суб’єктів підприємницької діяльності та ін. Саме це зумовлює актуальність даної пуб-

лікації.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У країнах з розвинутою ринковою економікою

приділяється значна увага як теоретичним, так і практичним питанням ролі підприємництва у фо-

рмуванні стійкої господарської системи соціально-економічного розвитку села, особливо на регіо-

нальному рівні. Вагомий внесок у вивчення цих проблем зробили такі відомі вітчизняні вчені, як:

О. Бородіна, І. Власов, С. Гудзинський, Б. Данилишин, Т. Зінчук, Р. Косодій, О. Могильний, О.

Онищенко, М. Орлатий, І. Прокопа, О. Прокопенко, К. Прокопишак, П. Саблук, М. Хвесик, Л.

Шепотько, В. Юрчишин, К. Якуба; зарубіжні – Л. Ван Депоель, Ж. Вілкін, Т. Дуча, Х. Каравелі, М,

Кларк, Т. Лонч, В. Назаренко, В. Пациорковський, А. Пєтріков, Ж. Плєва, Т. Ратінгер, О. Хашков-

ська та багато інших. Однак в Україні цій проблемі з боку науковців ще не приділяється достатня

увага.

Метою статті є виявлення проблем підприємницької діяльності на селі в сучасних умовах

та обґрунтування пропозицій щодо їх подолання, враховуючи досвід країн-членів Європейського

Союзу.

Виклад основного матеріалу. Створення умов для забезпечення стабільного підвищення до-

бробуту сільського населення – ключове питання аграрної реформи, що відбувається в Україні.

Починаючи з 1999 року, в Україні було реалізовано ряд рішучих системних заходів ринкового на-

пряму з виходу аграрного сектора з кризового стану. Реформа охопила усі сфери аграрного секто-

ра економіки: відношення власності на землю та майно, формування інфраструктури аграрного

ринку, кредитування сільськогосподарського виробництва, державного регулювання, розвитку

сільської місцевості. Загалом, завершено реформування колективних сільськогосподарських під-

приємств на основі приватної власності на землю та майно з широким використанням орендних

Економічна і соціальна політика

Зовнішня торгівля: економіка, фінанси, право. №3. 2010.

183

відносин. Однак, це не викликало очікуваних позитивних змін у соціально-економічній ситуації на

селі, не сприяло нарощуванню вітчизняного виробництва сільськогосподарської продукції та під-

вищенню рівня доходів сільських товаровиробників [4]. У селах (а їх в Україні понад 28,5 тисяч)

практично повністю занепали комунальне і побутове обслуговування. Лише п’ята частина сільсь-

ких населених пунктів мають водопровід. Серйозні проблеми виникли з транспортним сполучен-

ням, діяльністю медичних установ, шкіл та дошкільних закладів. Погіршується якість та рівень

освіти сільської молоді, збільшується частка тих, хто має лише базову загальну та початкову осві-

ту, причому найвідчутніше це виявляється серед 15–19-річних селян. Це тісно пов’язано з незадо-

вільними матеріальними умовами життя більшості сільських жителів та критичним станом мережі

сільських загальноосвітніх закладів [3, 8].

Сьогодні 71% сіл не мають дошкільних установ, 50% – середніх навчальних закладів. Май-

же 5 тисяч сіл не мають шкіл, причому в 90% з них проживають по 40-60 дітей шкільного віку.

Дільничні лікарні є в 2% сільських населених пунктів, амбулаторно-поліклінічні установи – в 12%,

фельдшерсько-акушерські пункти – в 57% сіл [12].

Відсутні заклади охорони здоров’я в 2400 селах з населенням понад 500 чоловік. Користу-

ються привізною водою понад 2,3 тисячі сіл з населенням в кожному понад 800 чоловік.

Незадовільні умови праці та побуту створюють соціальну напруженість, негативно вплива-

ють на демографічну ситуацію, внаслідок чого спостерігається високий рівень депопуляції, село

катастрофічно старіє.

Сьогодні на кожну тисячу працездатних в селі припадає близько 760 пенсіонерів і непраце-

здатних. Близько 18 тисяч сіл не можуть відродитися і приречені на вимирання. В більше полови-

ни за рік не народжуються діти. Рівень смертності в сільській місцевості перевищує

народжуваність в 2,6 рази. Чисельність сільських жителів на початок 2009 р. складає 14,7 млн. осіб

і за останні 15 років скоротилася на 1,8 млн., або на 12 %, а чисельність дітей шкільного віку в

сільській місцевості зменшилась на третину і складає лише 1,3 млн. осіб. За 1998–2009 роки вна-

слідок нееквівалентних взаємовідносин на ринку та через ціновий диспаритет на спожиту промис-

лову продукцію та виробничі послуги у сільського господарства відібрано більше як 160 млрд.

грн. За цей же період галузь одержала з держбюджету трохи більше як 21,4 млрд. грн. (причому 16

млрд. грн. з цієї суми припадає на 2007 рік). За межею бідності знаходиться 15,5% загальної кіль-

кості селянських господарств, у 25% – сукупні витрати не перевищують рівень прожиткового мі-

німуму [3, 7].

Зниження народжуваності, погіршення стану здоров’я та інтенсивна міграція сільського на-

селення, у тому числі маятникова трудова міграція до міст України, трудова міграція жителів захі-

дних і прикордонних регіонів до інших держав – Італії, Іспанії, Португалії, Росії – помітно

погіршують прогноз формування його структури за основними віковими групами, а відтак перспе-

ктиви збереження не лише демографічного, але й трудоресурсного потенціалу сільської місцевості

як значущої складової національного людського капіталу.

Відбувається послідовне згортання мережі установ культури на селі. Нині 41% сіл не мають

клубів і будинків культури. Це приводить до того, що сьогодні половина сільських населених пун-

ктів взагалі не має ні стаціонарних, ні пересувних форм культурного обслуговування. Практично

припинила своє існування на селі сфера побутового обслуговування [11].

Україна відноситься до промислово-аграрних країн і для 11 її регіонів сільськогосподарське

виробництво є пріоритетною галуззю. Але з огляду на стан соціально-економічного розвитку і рі-

вень життя населення саме ці регіони є проблемними. Для них характерне малоефективне сільське

господарство при одночасно низькому розвитку промисловості і соціальної сфери [10]. Основна

частина селян лишається зайнятою лише в особистому підсобному господарстві або поповнює ла-

ви безробітних.

В Україні за 2009 р. кількість приватних селянських господарств зменшилася на 53,9 тис. і

станом на 1 січня 2010 р. становила 4 млн. 612,1 тис. Кількість господарств, які утримують худобу

та птицю, зменшилася на 54,9 тис. – до 3 млн. 346,5 тис. Кількість господарств, які мають у прива-

тній власності сільськогосподарську техніку, збільшилася з 10,2 тис. – до 222,1 тис. Площа земе-

льних ділянок приватних селянських господарств зменшилася на 24,7 тис. га – до 6 млн. 560,5 тис.

га. Чисельність великої рогатої худоби в приватних господарствах зменшилася на 156,6 тис. голів

Економічна і соціальна політика

Зовнішня торгівля: економіка, фінанси, право. №3. 2010.

184

– до 2 млн. 652,2 тис. Чисельність свиней збільшилася на 356,6 тис. – до 3 млн. 311,3 тис. голів

[1].

Тому важливим аспектом впливу малого бізнесу на соціально-економічний розвиток села є

вирішення проблеми рівномірного розподілу підприємницьких структур, пов’язаних із задоволен-

ням платоспроможного попиту населення. Проте нині сучасний економічний стан створив чимало

труднощів для розвитку цього виду діяльності. Найгострішими проблемами розвитку підприємни-

цтва у сільських поселеннях залишаються:

– недосконала нормативно-правова база, яка законодавчими актами регулює діяльність

суб’єктів підприємництва;

– нестабільна політична ситуація в державі;

– неврівноважена податкова політика;

– обмеженість або повна відсутність матеріально-фінансових ресурсів;

– відсутність ринків збуту;

– недостатнє інформаційне та консультативне забезпечення підприємництва;

– недосконалість системи навчання та перепідготовки кадрів для підприємницької дія-

льності;

– втрата традицій підприємництва.

Фермерські господарства, які отримали значний імпульс розвитку в Україні в результаті

проведення радикальних аграрних реформ у 90-х роках, посіли провідне місце, принаймні за кіль-

кістю, та відіграють велику роль як основа формування середнього класу на селі. В останнє деся-

тиріччя кількість фермерських господарств є досить стабільною, а їх питома вага у площі

сільськогосподарських угідь і обсязі валової продукції – значною. Фермерські господарства, таким

чином, мають велике значення у забезпеченні зайнятості сільського населення, поповненні місце-

вого та державного бюджетів. Поряд з господарськими товариствами, виробничими кооператива-

ми, орендними підприємствами, державними підприємствами вони є повноправними учасниками

аграрних соціально-економічних та виробничих відносин. Але для забезпечення гармонійного

розвитку села (подолання безробіття і підвищення загального стандарту життя населення) сього-

дні не можна обмежуватися лише підтримкою фермерського руху. Виникає необхідність в розвит-

ку альтернативних або несільськогосподарських видів підприємницької діяльності на селі.

Характерним напрямом пом’якшення сезонної зайнятості селян є переорієнтація діяльності

сільського населення у виробничій сфері. Наприклад, наближення переробних галузей сільгосп-

продукції до сільської місцевості, розміщення тут переробних підприємств.

У регіонах з аграрною специфікою поширюється практика створення цілісних виробничо-

інтегрованих систем – кластерів, що спеціалізуються на туризмі, виробництві сувенірів та тексти-

льної продукції з овечої шерсті. Існують приклади створення територіальних кластерів деревооб-

робного, екологічного профілю, де об’єднуються сільгоспвиробники, підприємства

агропереробної та харчової промисловості з метою виробництва екологічно чистих харчових про-

дуктів і текстильних виробів.

До основних сфер поширення підприємництва і забезпечення самозайнятості на селі можна

віднести:

– сільський (“зелений”) туризм;

– народні промисли [9], виготовлення сувенірної продукції, лозоплетіння, різьблення

по дереву, аплікація, вишивка, ткацтво, мозаїка, виготовлення керамічних і гончар-

них виробів, ремісництво;

– соціально-побутову сферу (транспортні перевезення, облаштування торговельних то-

чок, міні-кафе, лазень, пунктів прокату, швейні, ремонтні, будівельні, фото-послуги,

збір металобрухту, вивіз побутового сміття, утилізація відходів тощо).

Розвиток “зеленого” або сільського туризму передбачає знайомство з місцевим побутом в

агрооселях, вивчення традицій проведення народних свят, фольклорної творчості, організацію по-

дорожі вихідного дня з полюванням, рибальством, турів “народна аптека” із збиранням лікарських

трав, “пасіка” – із збиранням меду, “сам собі господар” – з навчання традиційним народним тех-

нологіям виробництва соків, вин, консервування овочів та фруктів, джемів з місцевих продуктів,

“дари лісів” – із заготівлі грибів і ягід та ін.

Економічна і соціальна політика

Зовнішня торгівля: економіка, фінанси, право. №3. 2010.

185

Цікавим є досвід європейської моделі розвитку малого бізнесу в сільській місцевості, яка

базується на сприянні диверсифікації видів діяльності і створенню нових джерел доходів для сіль-

ського населення. Наприклад, відповідно до цієї концепції на певній території лісове господарство

визнається приорітетною сферою розвитку малого підприємництва в сільській місцевості, зокрема

кустарно-меблевого виробництва [6].

У тих самих розвинутих країнах світу саме розвиток сільського туризму розглядається чи не

як найважливіший засіб забезпечення сталого розвитку сільської місцевості.

За декілька останніх років в Україні вже чітко виділилися реґіони-лідери щодо розвитку

сільського туризму, а саме:

– західний регіон – Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Тернопіль-

ська, Хмельницька, Чернівецька області;

– південний регіон – АР Крим, Запорізька, Миколаївська, Одеська, Херсонська області;

– центральний і північний регіони – Вінницька, Київська, Полтавська, Черкаська, Чер-

нігівська області.

Однак сьогодні основними проблемами, що стоять на шляху широкого розповсюдження

сільського зеленого туризму в Україні, є відсутність дійового господарського механізму розвитку

даного виду діяльності сільського населення, що проявляється в наступному:

– відсутність правового забезпечення розвитку сільського зеленого туризму;

– відсутність механізму раціонального та екологічно збалансованого використання

природного та історико-культурного потенціалу для потреб туризму;

– невизначеність щодо схем кредитування, оподаткування, тарифів на житло та послу-

ги;

– відсутність виваженої маркетингової політики в сфері сільського туризму;

– невисокий рівень кадрового забезпечення щодо діяльності з сільського туризму[2, 5].

Висновки. Отже, визначальними напрямами концепції щодо вирішення проблем підприєм-

ництва у формуванні стійкої господарської системи соціально-економічного розвитку села, на наш

погляд, мають стати:

– створення організаційно-правових та соціально-економічних умов для комплексного

розвитку сільських територій, наближення та вирівнювання умов життєдіяльності мі-

ського та сільського населення;

– підвищення рівня ефективної зайнятості, посилення мотивації сільського населення

до розвитку підприємництва у сільській місцевості як основної умови підвищення рі-

вня життя населення;

– підтримка конкурентоспроможності аграрного сектора в умовах інтеграції України у

світовий економічний простір;

– подолання стихійності та тінізації аграрного ринку;

– створення екологічно безпечних умов для життєдіяльності населення.

Реалізація цих напрямів сприятиме розвитку підприємництва і, відповідно, соціально-

економічному розвитку села.

Література

1. Асоціація фермерів та приватних землевласників України // Партія відродження се-

ла. – Офіційний сайт. – Режим доступу : – http://www.farmer.co.ua.

2. Биркович В.І. Сільський зелений туризм – пріоритет розвитку туристичної галузі

України / В.І. Биркович // Стратегічні пріоритети: науково-аналітичний щокварталь-

ний збірник. – 2008. – №1 (6). – С. 138–143.

3. Концепція основних напрямків відродження села і агропромислового комплексу

України: Проект соціалістичної партії України від 4 квітня 2006 р. – Режим доступу:

– http://www.spu.in.ua/ua/ideology/19841.

4. Куцмус Н.М. Соціально-економічний розвиток села в умовах європейського вибору:

дис... канд. наук: 08.00.03 / Наталія Миколаївна Куцмус. – Житомир, 2008. – 191 с.

Економічна і соціальна політика

Зовнішня торгівля: економіка, фінанси, право. №3. 2010.

186

5. Мельниченко С.В. Соціально-економічне значення та проблеми розвитку сільського

зеленого туризму в Україні / С.В. Мельниченко, А.Ю. Єременко // Київський націо-

нальний торговельно-економічний університет. – Режим доступу: –

http://www.ecologylife.ru.

6. Методичні рекомендації щодо формування і реалізації регіональних програм під-

тримки малого підприємництва: Наказ Державного комітету України з питань регу-

ляторної політики та підприємництва від 04.06.2008 р. № 67. – Режим доступу : –

http://www.kyiv-obl.gov.ua.

7. Міністерство аграрної політики. Офіційний сайт. – Режим доступу: –

http://www.minagro.kiev.ua.

8. Павлов О. Парадигма сільського розвитку / О. Павлов // Економіка України. – 2006.

– № 7. – С. 41–48.

9. Про затвердження Державної програми збереження, відродження та розвитку на-

родних художніх промислів на 2007–2010 роки: Постанова Кабінету Міністрів Укра-

їни від 23.05.2007 р. № 768. – Режим доступу : – http://osvita.ua/legislation/other/2216.

10. Про затвердження державної цільової програми розвитку українського села на пері-

од до 2015 року: Постанова Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2007 р. №

1158 // Офіційний вісник України. – 2007. – № 73. – С. 7.

11. Продіус О.І. Проблеми соціально-економічного розвитку сільських поселень та

шляхи їх вирішення / О.І. Продіус // Економічний вісник Донбасу. – 2009. – № 4

(18). – С. 76–79.

12. Шмідт Р. Соціальний розвиток сільських територій / Р. Шмідт // Національна асоці-

ація сільськогосподарських дорадчих служб України. –2008. – №9. –

www.dorada.org.ua.

Економічна і соціальна політика

Зовнішня торгівля: економіка, фінанси, право. №3. 2010.

187

Ляхович Г.І., канд. наук з держ. упр.

ПОНЯТТЯ, ВИДИ ТА ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

РЕГІОНАМИ

У статті уточнюється поняття державного управління регіонами у широкому та вузькому значен-

ні, визначається система державного управління регіонами, пропонується перелік практично значи-

мих критеріїв його класифікації, визначаються ознаки та поняття державного управління

регіонами.

A concept is specified in the article state administration by regions in wide and narrow value, determined

system of state management regions, a list is offered practically meaningful criteria of his classification,

signs are determined and definition is offered state administration by regions.

Постановка проблеми. Нерівномірність регіонального розвитку і рівня життя населення, рі-

зні темпи розвитку регіонів, які підсилюються кризовими проявами в економіці, поглиблення дис-

балансу економічно-соціального розвитку регіонів та низка інших дестабілізуючих факторів,

ускладнюють реалізацію єдиної державної політики у сфері регіональних соціально-економічних

перетворень, збільшують загрозу виникнення регіональних криз, дезінтеграції національної еко-

номіки, перешкоджають формуванню загальнодержавного ринку товарів і послуг, не дають змоги

ефективно використовувати регіональний потенціал, створюють передумови для соціальної на-

пруги в суспільстві, загрожують територіальній цілісності країни, стримують динаміку соціально-

економічних показників, уповільнюють ринкові перетворення. Зазначені та багато інших факторів

обумовлюють необхідність подальшого удосконалення державного управління регіонами, провід-

не місце під час якого повинно відводитись саме науковим напрацюванням щодо його реформу-

вання, приведення останнього у відповідність до усталених міжнародних стандартів управління

регіональними та місцевими справами.

Аналіз досліджень та публікацій. Державне управління регіонами було предметом наукових

досліджень В.Б. Авер’янова, Ю.П. Битяка, Л.В. Коваля, В.Я. Малиновського, Н.Р. Нижник, О.Ю.

Оболенського, В.Ф Сіренка, В.В. Цвєткова та багатьох інших науковців. Про значення та важли-

вість державного управління регіонами неодноразово наголошувалося у нормативних актах [1-4 та

ін.]. Натомість щодо його сутності, видів та особливостей відсутня узгоджена думка серед науко-

вців, як наслідок - має місце різноаспектне його використання у чинному законодавстві. Сказане,

насамперед, стосується законодавчого визначення системи суб’єктів державного управління регі-

онами, його об’єктів та предмету. Відсутня узгодженість серед науковців з питань розуміння мети

та завдань державного управління регіонами.

Метою статті є з’ясування сутності, видів та особливостей державного управління регіо-

нами в державі, для досягнення якої планується вирішити такі основні завдання: уточнити методо-

логічні засади державного управління регіонами; визначити державне управління регіонами у

широкому та вузькому значенні; уточнити систему та структуру державного управління регіона-

ми; визначити практично значимі критерії класифікації державного управління регіонами; навести

перелік ознак державного управління регіонами, які будуть взяті за основу для визначення його

поняття.

Виклад основного матеріалу. Державне управління є одним з основних видів управління в

суспільстві – соціального управління, що, насамперед, обумовлено особливістю правового статусу

його головного суб’єкта держави, яка свій владний вплив поширює на все суспільство і навіть за її

межі. Держава встановлює загальні правила (вимоги, норми) поведінки людей у всіх сферах суспі-

льного життя, а також забезпечує їх дотримання можливістю застосування державного примусу.

Проте, примусовість не головний а допоміжний фактор упорядкованості суспільних відносин. Як

вірно наголошується у науковій літературі, „застосування лише жорстких варіантів управління

суспільними процесами суперечить заданій моделі розвитку суспільства, та й сама система вже не

Економічна і соціальна політика

Зовнішня торгівля: економіка, фінанси, право. №3. 2010.

188

„дозволяє” державі втручатися в усі питання управління й практичної діяльності, як це було до

проголошення Україною незалежності” [5, с.9].

Отже, головним пріоритетом діяльності будь-якої демократичної держави повинно стати за-

безпечення реалізації прав, свобод та законних інтересів її населення, служіння йому. У цьому

зв’язку, система державного управління регіоном повинна буди близькою до потреб і запитів лю-

дей, підконтрольною населенню, прозорою та ефективною.

У сучасній теорії державного управління та адміністративно-правовій літературі досить ак-

тивно дискутуються питання щодо так званого „широкого” і „вузького” тлумачення поняття дер-

жавного управління. Причому, з часом, все більшої переваги поступово набуває тенденція його

вузького розуміння, тобто як такого, що здійснюється лише органами виконавчої влади. Однак, на

нашу думку, беручи до уваги те, що держава здійснює управління у всіх без винятку сферах її

життєдіяльності, а не тільки у сфері яка знаходиться у компетенції органів виконавчої влади, то, і

як слід, державне управління необхідно розглядати у широкому та вузькому значені. В першому

випадку, як діяльність усіх державних органів, що відносяться до різних гілок влади (законодав-

чої, виконавчої, судової, а також інших державних органів, які не відносяться до жодної із назва-

них гілок влади), у вузькому – як діяльність, як правило, органів виконавчої влади, під якими

варто розуміти самостійний вид органів державної влади, які згідно з конституційним принципом

поділу державної влади мають своїм головним призначенням здійснення однієї гілки державної

влади – виконавчої [2]. Словосполучення „як правило” ми використали не випадково, оскільки і

деякі недержавні органи, наприклад, органи місцевого самоврядування, громадські організації

можуть здійснювати державне управління, за умови делегування їм державою відповідних повно-

важень (контрольних, правоохоронних, юрисдикційних тощо).

Вищенаведене дає змогу зробити висновок, що особливість державного управління регіона-

ми у вузькому його розумінні полягає у тому, що його суб’єктами, як правило, є державні органи

виконавчої влади, інколи – органи місцевого самоврядування та громадські організації за умови

делегування їм відповідних державно-владних повноважень. В той же час варто відзначити, що

державне управління регіонами здійснюється і на рівні державних підприємств, установ і органі-

зацій, які функціонують у тих чи інших регіонах, сплачуючи таким чином місцеві податки. У

зв’язку з чим мова повинна йти і про такий вид державного управління як внутрішньо-

організаційний (апаратний).

Державному управлінню як і будь-якій іншій комплексній діяльності характерна систем-

ність. Зокрема, в Концепції адміністративної реформи в Україні, наголошується, що „важливим

чинником виходу із трансформаційної кризи українського суспільства є створення сучасної, ефек-

тивної системи державного управління” [2]. У науковій літературі, як правило, під системою дер-

жавного управління розуміється „упорядкована сукупність взаємозв’язаних елементів, які

відрізняються функціональними цілями, діють автономно, але спрямовані на досягнення загальної

мети” [7, с.12].

З формальної точки зору, система державного управління регіоном - це сукупність функціо-

нальних компонентів (елементів), взаємодіючих між собою для досягнення певної мети. Між еле-

ментами, що утворюють систему управління регіонами, встановлюються певні відносини та

зв’язки. Внаслідок цього, сукупність елементів перетворюється в єдине ціле, в якому кожен еле-

мент зв’язаний з усіма іншими елементами, і його властивості не можуть бути усвідомлені без

урахування цих зв’язків. Системі державного управління регіонами притаманні: загальна мета фу-

нкціонування її елементів; підпорядкування завдань кожного елемента загальній меті системи; ус-

відомлення кожним елементом своїх завдань та розуміння загальної мети; виконання кожним

елементом своїх функцій, що випливають із поставленого завдання; наявність специфічних відно-

сини між елементами системи; наявність найвищого органу управління та координації.

На нашу думку, система державного управління регіонами складається з таких елементів: 1)

суб’єктів управління, тобто органів, що відносяться до різних гілок влади (законодавчої, виконав-

чої, судової, а також інших державних органів, які не відносяться до жодної із названих гілок вла-

ди), органів місцевого самоврядування та громадських організацій за умови виконання ними

делегованих функцій та повноважень; 2) об’єктів державного управління регіонами, тобто сфер та

галузей суспільного життя регіонів, що перебувають під організуючим впливом держави; 3)

Економічна і соціальна політика

Зовнішня торгівля: економіка, фінанси, право. №3. 2010.

189

управлінської діяльності, тобто певного роду суспільних відносин, через які реалізуються числен-

ні прямі та зворотні зв’язки між суб’єктами і об’єктами державного управління регіонами.

Уточнити сутність державного управління регіонами допоможе його класифікація. Най-

більш використовуваним критерієм класифікації державного управління регіонами є суб’єкт його

здійснення. Натомість однозначний поділ державного управління регіонами за цим критерієм про-

вести важко, що знову ж таки пов’язано із широким та вузьким розумінням державного управлін-

ня, відсутністю законодавчо визначеної системи суб’єктів державного управління у цілому, так і

регіонами, зокрема.

На нашу думку, державне управління регіонами не є виключною прерогативою якогось од-

ного виду державних органів. Державне управління регіонами у тому чи іншому обсязі виявляєть-

ся у діяльності різних державних органів, котрі належать до різних гілок державної влади. Важко

представити організуючий та виконавчо-розпорядчий вплив держави (державних органів) без за-

гальнодержавної нормотворчої функції, яку виконує парламент, встановлюючи обов’язкові для

виконання вимоги (правила), а також юрисдикційної (судової), яку, як правило, виконують органи

суду вирішуючи правові суперечки. Державне управління регіонами здійснюють органи місцевого

самоврядування та громадські організації, під час реалізації наданим їм органами державної влади

делегованих функцій. Зокрема можливість виконання органами місцевого самоврядування делего-

ваних функцій та повноважень органів виконавчої влади передбачене ч.3 ст.143 Конституції Укра-

їни в якій зазначено, що „органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі

повноваження органів виконавчої влади [8]. У той же час варто наголосити на тому, що делеговані

функції та повноваження не повинні переважати власні (самоврядні) функції та повноваження ор-

ганів місцевого самоврядування, основне соціальне призначення яких полягає у вирішенні питань

місцевого життя, оскільки велика кількість делегованих повноважень позбавляє суб’єктів місцево-

го самоврядування організаційно-правової самостійності. Сказане підтверджується передбаченням

у ч.2 ст.76 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні” того, що органи та посадові

особи місцевого самоврядування з питань здійснення ними делегованих повноважень органів ви-

конавчої влади є підконтрольними відповідним органам виконавчої влади [9].

Таким чином, за таким критерієм як суб’єкт державного управління регіонами, доцільно ви-

ділити такі його види: яке здійснюється органами законодавчої влади; яке здійснюється органами

виконавчої влади; яке здійснюється органами суду; яке здійснюється іншими державними органа-

ми, які не належать до жодної із трьох гілок державної влади; яке здійснюється недержавними ор-

ганами, а саме органами місцевого самоврядування та громадськими організаціями в ході

реалізації ними делегованих повноважень.

Крім основного критерію класифікації (залежно від суб’єкта здійснення) державного управ-

ління регіонами доцільно застосувати й такі, як: сфера управлінського впливу; об’єкт та предмет

управлінського впливу; форма управлінського впливу; поширеність управлінського впливу. Так,

за сферою управлінського впливу, державне управління регіонами може бути двох видів: 1) зов-

нішнє, яке реалізується під час управління об’єктами соціально-культурного, економічного, полі-

тичного та іншого розвитку регіонів; 2) внутрішнє, що реалізується всередині апаратів державних

та недержавних органів (організацій), а саме під час керівництва роботою підлеглих.

За таким критерієм як об’єкт та предмет управлінського впливу, державне управління регіо-

нами можна об’єднати у такі групи: 1) державне управління економікою регіонів; 2) державне

управління соціально-культурною сферою регіонів; 3) державне управління адміністративно-

політичною сферою регіонів, кожне з яких поділяється на окремі підвиди. Наприклад, державне

управління економікою регіонів передбачає: управління державною та регіональною власністю;

управління промисловістю; управління сільським господарством; управління будівництвом і жит-

лово-комунальним господарством; управління комунікаціями; управління використанням і охоро-

ною природних ресурсів; управління торгівлею; управління фінансами; управління

зовнішньоекономічною діяльністю тощо.

Варто зазначити, що найбільш економічно розвинутими промисловими регіонами є Дніпро-

петровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Полтавська і Харківська області та м. Київ, на які

припадає понад 70 відсотків загальнодержавного обсягу реалізованої промислової продукції, тоді

як питома вага кожної з таких областей, як Волинська, Тернопільська, Херсонська, Чернівецька,

Закарпатська, Кіровоградська, та м. Севастополя не досягає навіть одного відсотка. Значна дис-

Економічна і соціальна політика

Зовнішня торгівля: економіка, фінанси, право. №3. 2010.

190

пропорція у сфері економічного розвитку регіонів спричинена проблемами, що впливають на кон-

курентоспроможність, – незадовільний стан інфраструктури, низький рівень пристосування робо-

чої сили до ринкових умов, недостатня підтримка розвитку підприємництва, відсутність

інноваційної спроможності підприємств, деградації навколишнього природного середовища та, як

наслідок, низька інвестиційна привабливість територій [4]. Значною мірою розвиток такого проце-

су пов’язаний із відсутністю ефективного стимулювання діяльності місцевих органів виконавчої

влади, органів місцевого самоврядування та населення щодо прискорення розвитку регіонів на

основі повнішого використання їх природного, економічного, трудового, наукового та іншого по-

тенціалу. У зв’язку з чим, державне управління регіонами, насамперед, повинно бути спрямоване

на створення умов для підвищення конкурентоспроможності регіонів як основи їх динамічного

розвитку та усунення значних міжрегіональних диспропорцій.

За таким критерієм як форма реалізації державного управління регіонами, його можна

об’єднати у такі групи: 1) яке реалізується під час проведення матеріально-технічних і організа-

ційних дій; 2) під час укладання адміністративних угод; 3) під час видання в межах компетенції

правових актів (актів управління); 4) під час застосування заходів заохочення або примусових за-

ходів у адміністративному порядку. Як приклад адміністративних угод можна привести угоду що-

до регіонального розвитку, яка передбачає: спільні заходи центральних та місцевих органів

виконавчої влади і органів місцевого самоврядування з реалізації в регіоні державної стратегії ре-

гіонального розвитку; спільні заходи центральних та місцевих органів виконавчої влади і органів

місцевого самоврядування з реалізації регіональної стратегії розвитку; порядок, обсяг, форми та

строки фінансування спільних заходів, визначених сторонами, відповідно до Державного бюджету

України та місцевих бюджетів; порядок інформування про реалізацію сторонами угоди щодо регі-

онального розвитку; відповідальність сторін угоди за невиконання або неналежне виконання пе-

редбачених нею заходів; порядок внесення змін до угоди; порядок набрання чинності та строк дії

угоди [1].

За таким критерієм як поширеність управлінського впливу, державне управління регіонами

може бути: 1) міжрегіональним, яке стосується усіх регіонів України (території Автономної Рес-

публіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя); 2) регіональним, яке стосується одного або

декількох регіонів. Наприклад, пріоритетними напрямами розвитку Закарпатської області на пері-

од до 2015 року у Державній стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року, затвердже-

ній постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2006 р. № 1001, названі: розвиток

транскордонного співробітництва; розбудова прикордонної інфраструктури; розвиток туристичної

та курортно-рекреаційної сфери; забезпечення протипаводкового захисту; розвиток транспортної

мережі, логістики [4].

Висновки. Резюмуючи викладене, пропонуємо до ознак державного управління регіонами

віднести такі:

1. Здійснюється відповідно до основних положень державних програм економічного і

соціального розвитку України, основ державної регіональної політики, а також від-

повідних програм економічного і соціального розвитку Автономної Республіки

Крим, областей, міст Києва та Севастополя, місцевих бюджетів.

2. Основною метою державного управління регіонами є забезпечення їх сталого розви-

тку, підвищення конкурентоспроможності, високої продуктивності виробництва та

зайнятості населення, створення умов найефективнішої реалізації регіонами наявно-

го у них ресурсного потенціалу.

3. Виконує такі завдання, як: державне стратегічне регіональне планування, яке дозво-

ляє визначати основні довгострокові та поточні пріоритети регіонального розвитку;

державна підтримка розвитку регіонів, насамперед депресивних територій, стиму-

лювання їх розвитку; концентрації державних ресурсів на вирішенні пріоритетних

проблем, що мають загальнодержавне значення; здійснення системи заходів із роз-

будови інфраструктури регіонального розвитку (ринків продовольства, землі, праці

та капіталу, торгівлі тощо); сприяння інвестиційній привабливості регіонів, залучен-

ня іноземних інвестицій; забезпечення фінансової спроможності місцевих органів

виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.