Зимовець В. Державна фінансова політика економічного розвитку

Подождите немного. Документ загружается.

336

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. The Human Development Index (HDI) [Електронний ресурс]. – До-

ступний з: <http://hdr.undp.org/en/statistics/indices/hdi/>.

2. Nordhaus W.D. and Tobin J. Is Growth Obsolete? [Електронний ре-

сурс] // NBER Economic Research: Retrospect and Prospect Vol 5: Economic. –

1972. – P. 80. – Доступний з: <http://www.nber.org/books/nord72-1>.

3. Лавров Е.И., Капогузов Е.А. Экономический рост: теории

и проблемы. – Омск: Изд-во ОмГУ, 2006. – 214 с.

4. Ерохина Е. Экономическое развитие и экономический рост: сис-

темно-самоорганизационный поход к исследованию [Електронний ресурс] //

Известия Томского политехнического

университета. – 2008. – Т. 312. –

№6. – С. 39–41. – Доступний з: <http://www.lib.tpu.ru/fulltext/v/Bulletin_TPU/-

2008/v312/i6/09.pdf>.

5. Farmer B.R. Economic Development: Measurement and Analysis

[Електронний ресурс]. – Texas Tech University. – May, 1996. – P. 189. – Доступ-

ний з: <http://etd.lib.ttu.edu/theses/available/etd-11252008-31295009805960/

unrestricted/31295009805960.pdf>.

6. Development and Underdevelopment: The Political Economy of Global

Inequality / Mitchell A. Seligson (Editor), John T. Passe-Smith (Editor). – Pub-

lisher: Lynne Rienner Publishers. – 2008. – P. 437

7. The Political Economy of Development and Underdevelopment //

Charles K. Wilber and Kenneth P. Jameson Eds. – New York: Mcgraw-Hill Col-

lege, 1992. – P. 672

8. Rostow W. The Takeoff into Self-Sustained Growth /Amitai Etzioni and

Eva Etzioni eds. – Social Change. New York: Basic Books, 1964. – P. 285–300.

9. Rostow W. W. The Stages of Economic Growth: A Non-Communist

Manifesto. – Сambridge: Cambridge University Press, 1991. – P. 324

10. Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку /

за ред. акад. НАН України В.М.Гейця. – К.: Ін-т екон. прогнозув., Фенікс,

2003. – 1008 с.

11. Шумська

С. Виробнича функція в економічному аналізі: теорія

та практика використання // Економіка і прогнозування. – 2007. – №2 –

С. 138–153.

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи державної фінансової політики…

яке включає в себе всі товари і послуги як ринкові, так і неринкові, за рин-

ковою або альтернативною вартістю. До складу такого споживання включа-

ється також колективне публічне споживання. Розрізняється рівень стійкого

добробуту (sustainable welfare (MEW-S)) та рівень фактичного добробуту

(actual welfare MEW-A). Показник фактичного добробуту не включає в себе

ту частину кінцевого випуску товарів

і послуг, що використовується для

нагромадження капіталу як активу. Показник стійкого добробуту розрахову-

ється на основі загального випуску товарів і послуг (ВВП), зменшеного на

витрати капітального характеру, які призначені для підтримки досягнутої

капіталовіддачі (capital-output ratio). Капітальні витрати коригуються на суму

річної амортизації, витрат по створенню нових робочих місць та підвищення

капіталоозброєності

робітників. Показник MEW-S буде вищим, ніж показник

MEW-A у тому періоді, коли фактична сума інвестицій перевищує суму

амортизації та капітальні витрати по створенню нових робочих місць і під-

вищенню капіталоозброєності робітників. У неокласичній моделі економіч-

ного зростання перевищення показника MEW-S над MEW-A означає зни-

ження капіталовіддачі, економіка зміщується на вищий рівень рівноваги,

рівень економічного

добробуту MEW-S зростає швидше за тренд технологіч-

ного прогресу [2, с. 24].

Польща

Cловаччина

Угорщина

Румунія

Білорусь

Росія

Казахстан

Арменія

Україна

Азербайджан

Грузія

Китай

В'єтнам

5 000

10 000

15 000

20 000

25 000

0,70 0,75 0,80 0,85 0,90

Індекс НDI

ВВП на особу,

дол США

Рис. 1. ВВП на одну особу та рівень людського розвитку

у постсоціалістичних країнах (2007 р.)

Джерело: за даними: HDI trends components [Електронний ресурс]. – Доступний з:

<http://hdr.undp.org/en/media/HDI_trends_components_2009_rev.xls>.

Державна фінансова політика економічного розвитку

Концептуальною відмінністю методу Нордхауза–Тобіна від розглянутих

вище підходів до оцінки рівня економічного розвитку є те, що показник еко-

номічного добробуту MEW не включає чисте нагромадження основного

капіталу та частину кінцевого споживання сектора ЗДУ. Приклад розрахунку

показника економічного добробуту за методом Нордхауза–Тобіна наведено

у табл. 1.

Таблиця 1

Рівень економічного добробуту за В

.Нордхаузом та Дж.Тобіним

(на прикладі США, 1965), млрд дол. США

Показник

Сума

Індивідуальне споживання Personal consumption 397,70

Приватні інструментальні витрати Private instrumental expenditures -30,90

Витрати на придбання товарів

тривалого використання

Durable goods purchases -60,90

Інші інвестиції домогосподарств

(капіталізація медичних витрат

і витрат на освіту)

Other household investment -30,10

Вартість використання приватного

майна (оцінка послуг індивідуального

капіталу)

Services of consumer capital

imputation

62,30

Оцінка вільного часу Imputation for leisure 626,90

Оцінка неринкових послуг

Imputation for nonmarket

activities

295,40

Коригування на екстерналії Disamenіtіes and Externalities -34,60

Державне споживання Government consumption 1,20

Вартість використання державного

майна (оцінка послуг

державного

капіталу)

Services of government capital

imputation

16,60

Фактичний рівень добробуту MEW-A Total consumption actual MEW 1243,60

Коригування на інвестиції MEW net investment -2,50

Стійкий рівень добробуту MEW-S Sustainable MEW 1241,10

Джерело: Nordhaus W.D. and Tobin J. Is Growth Obsolete? [Електронний ресурс] // NBER

Economic Research: Retrospect and Prospect Vol 5: Economic. – 1972.– Доступний з:

<http://www.nber.org/books/nord72-1>.

Метод передбачає коригування загальної суми індивідуального спожи-

вання (personal consumption) на суму:

– приватних інструментальних витрат, до яких відносяться витрати, що

не є джерелом корисності для споживачів, і пов’язані із забезпеченням

Висновки

335

В особливих умовах, що склалися в Україні, концептуальна основа дер-

жавної фінансової політики в частині забезпечення фінансової стабільності

повинна бути пов’язана із пріоритетними завданнями – нагромадженням

продуктивного капіталу і підвищенням рівня добробуту населення. Для цього

була обґрунтована доцільність поєднання контрциклічних інструментів моне-

тарної політики (підтримка ліквідності та процентних ставок) із циклічно

нейт-

ральною фіскальною політикою та її лібералізацією у довгостроковому пері-

оді, під якою ми розуміємо стратегію поступового скорочення державних

витрат та фіскального навантаження на економіку. Реалізація останнього

завдання потребує фінансування за рахунок державних запозичень структур-

них дефіцитів бюджету широкого уряду. Можливості такого фінансування

залежатимуть від рівня розвитку сектора ФК та,

відповідно, абсорбційної

спроможності фінансової системи, яку пропонується визначати на підставі

коефіцієнта покриття державного боргу агрегатом широких грошей.

Здійснення державної фінансової політики відповідно до визначених

нами концептуальних засад дозволить досягти прогресу у нагромадженні

продуктивного капіталу на основі внутрішніх джерел фінансування (за ра-

хунок зростання обсягів чистих заощаджень, розвитку на цій основі сектора

ФК та збільшення обсягів державних інвестицій), збереження і поступового

підвищення рівня добробуту (на основі утримання обсягів соціальних

трансфертів на більш високому рівні порівняно з країнами з ліберальними

економічними системами) та забезпечення фінансової стабільності на ос-

нові скорочення державних витрат на фінансування колективних публічних

послуг. Для послідовної реалізації такої моделі вона

повинна знайти своє

відображення у довгостроковій фінансовій стратегії, яка має отримати на-

лежний інституційний статус (бути обов’язковою до виконання).

Державна фінансова політика економічного розвитку

334

у соціальну та ринкову інфраструктуру до 4% ВВП обсяги індивідуального

і колективного державного споживання мають скоротитися до 18% ВВП.

Зменшення обсягів державного споживання доцільно здійснити за раху-

нок скорочення фінансування колективних публічних послуг, тобто витрат

на утримання держави як такої, та стимулювання розвитку приватної меди-

цини й освіти. З цих позицій Україна потребує

радикальних реформ у сфе-

рах державного управління (адміністративна реформа), суспільних послуг

(часткова комерціалізація медицини та освіти). На сьогодні розвиток ринко-

вих відносин в Україні є достатнім для кардинального скорочення функцій

держави в економіці, на часі перехід від галузевого до функціонального

принципу побудови виконавчої влади, звуження можливостей адміністрати-

вного втручання у

роботу ринків. Довгострокова фінансова політика має

передбачати етапи проведення фіскальної лібералізації. В умовах невизна-

ченості щодо перспектив економічного зростання та поширеності практики

ухилення від сплати податків лібералізація оподаткування може призвести

до скорочення бази оподаткування, що підвищує ризик фінансової розба-

лансованості [233]. Тому лібералізація податкового режиму (зниження ста-

вок оподаткування або скасування

певних об’єктів оподаткування) можлива

лише за умов стійкого економічного зростання.

Третім завданням державної фінансової політики є забезпечення фінан-

сової стабільності, яке ми вважаємо технічним за своєю сутністю. Коли

йдеться про забезпечення фінансової стабільності, ми говоримо не про те,

що слід робити для цього, а про те, чого робити не слід

. Нами доведено,

що оптимальною для забезпечення економічного розвитку є політика сти-

мулювання пропозиції (supply-side policy), відповідно до якої адекватною

комбінацією є поєднання стимулюючої монетарної із консервативною фіс-

кальною політикою. Це досягається на основі дотримання таких принципів:

1) держава не повинна проводити експансіоністську фіскальну політику

(підвищення рівня державного перерозподілу ВВП), зважаючи на

її негати-

вні наслідки (зростання рівня процентних ставок та витіснення державним

споживанням інвестицій у продуктивний капітал); 2) центральні банки не

повинні штучно обмежувати попит і вдаватися до грошової рестрикції,

що може зумовити уповільнення темпів зростання. Така політика є адекват-

ною для розвинених країн із стабільно функціонуючими економічними сис-

темами як соціально орієнтованого

, так і ліберального типу. По суті, такий

підхід спрямований на консервацію існуючої економічної системи.

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи державної фінансової політики…

життєдіяльності: витрати на ведення приватного бізнесу та 20% транспорт-

них витрат виключаються із індивідуального споживання як проміжні (ін-

струментальні витрати);

– витрат на придбання товарів тривалого використання;

– медичних витрат і витрат на освіту, що умовно капіталізуються;

– вартості використання державного та приватного капіталу, якщо час-

тина державних і приватних витрат умовно капіталізується,

то на суму тако-

го капіталу нараховується амортизація і рента;

– нарахування вартості неринкових послуг та вартості вільного часу (за

принципом, що індивідуум може обміняти вільний час або неринкову діяль-

ність (nonmarket activity) на середню заробітну плату в країні);

– коригування на екстерналії (непрямі витрати на урбанізацію розрахо-

вуються як альтернативна вартість проживання

у містах, яка визначається

як вищий рівень заробітної плати порівняно із сільською місцевістю, що

дістала назву "disamenity premium").

Основними відмінностями розглянутого підходу до визначення рівня доб-

робуту від стандартного ВВП на одну особу є включення показників вільного

часу та неринкових послуг, а також виключення інвестицій зі складу бази для

розрахунку як

таких, що принесуть економічні вигоди та, відповідно, корис-

ність для населення лише у майбутньому. У зв'язку з складністю розрахунку

складових "економічного добробуту", метод Нордхауза–Тобіна на практиці

майже не застосовувався. [3, с. 14]. На нашу думку, цей метод оцінки рівня

добробуту є дискусійним. Не можна погодитись із тим, що при визначенні

вартості

публічних послуг, які включаються до розрахунку загального рівня

споживання, не включаються витрати на безпеку і оборону. Дискусійним

є також включення вартості неринкових послуг та вільного часу, яка загалом

більше ніж удвічі перевищує вартість індивідуального споживання за націо-

нальними рахунками (табл. 1). Проте раціональним у цьому методі є те, що

поточний рівень

добробуту залежить від обсягів інвестицій попередніх періодів.

Таким чином, рівень економічного розвитку – це результат економічної полі-

тики у минулому, своєрідна функція національного багатства. Йдеться не

лише про продуктивний капітал, але й про умовно капіталізовані витрати на

освіту та медицину, тобто людський капітал.

Погоджуємось із тим, що саме вищий рівень добробуту населення

краї-

ни є коректнішим показником рівня економічного розвитку порівняно із рів-

нем ВВП на одну особу, що включатиме в себе надмірні обсяги споживання

сектора ЗДУ. З цих позицій можна намітити важливе завдання державної

Державна фінансова політика економічного розвитку

фінансової політики економічного розвитку – раціоналізація державних

витрат і недопущення завищеної вартості публічних послуг.

Очевидно, що у довгостроковому періоді економічний розвиток може

забезпечуватись лише за умов економічного зростання. Проте економічне

зростання не завжди свідчить про економічний розвиток країни, і навпаки –

економічний спад не завжди означає зниження рівня економічного розвитку.

Як зазначає О

.Єрохіна, "уповільнення економічного зростання з точки зору

концепцій самоорганізації не означає уповільнення темпів економічного

розвитку, як це нерідко стверджується. Навпаки, економічний розвиток,

тобто якісне перетворення економіки, зміна траєкторії її руху пов'язана

з революційними змінами її структури і функціонування, частіше має місце

в періоди уповільненого економічного зростання або навіть спаду

виробницт-

ва і припадає на періоди найбільш глибоких циклічних криз надвиробницт-

ва" [4, с. 40]. Економічна криза може стати стимулом економічного розвитку,

оскільки вона змушує ліквідовувати неефективні виробництва та скорочу-

вати непродуктивні державні витрати.

Увага до вивчення проблем економічного розвитку зростає після розпа-

ду колоніальної системи та краху комунізму. Виникає термін недорозвине-

ність

(underdevelopment), під яким розуміють низький рівень ВВП на особу,

низькі темпи економічного зростання, значну нерівність у розподілі ВВП,

бюрократичний режим авторитарного типу, неспроможність влади забезпе-

чити базові потреби людини в освіті та медицині [5, c. 2]. З цих позицій еко-

номічний розвиток прийнято розуміти як динамічний процес скорочення

розриву між низькорозвинутими та високорозвинутими

країнами як по кіль-

кісних, так і по якісних вимірах рівня економічного розвитку [6].

Однією з домінуючих парадигм теорії економічного розвитку є модерні-

зація економіки на ліберальних засадах або вестернізація, що ґрунтується

на успішному розвитку країн Європи та США, проте не враховує можливих

негативних наслідків розвитку такого типу, як зростання розриву між

бага-

тими та бідними (income gaps) [7]. Концептуальною основою модернізацій-

ної парадигми є те, що країна може розвиватися в умовах вільного ринку та

копіювання "західних" інституцій набагато швидше порівняно із країнами

недемократичними і з регульованими ринками. Власне саме цей підхід

лежить в основі процесів так званої глобалізації.

На відміну від модернізаційної парадигми,

що передбачає прискорений

економічний розвиток, еволюційна теорія заперечує можливість швидкого

підвищення його рівня у зв’язку із впливом об’єктивних чинників. Відповідно

Висновки

333

характеру довгострокової тенденції і завершився в 2009–2010 рр. широко-

масштабною банківською кризою. Фундаментальною причиною цієї кризи

було скорочення норми чистих заощаджень, зумовлене надмірним держав-

ним споживанням у 2005–2008 рр.

Наше дослідження показало, що державна фінансова політика, що здій-

снювалася в Україні протягом 2004–2009 рр., була нерезультативною

в частині як нагромадження продуктивного капіталу (йдеться про

відсут-

ність стійких джерел його фінансування), так і підвищення добробуту насе-

лення (падіння індивідуального споживання на 16% лише в 2009 р. свідчить

про відсутність фундаментальних передумов для реалізації соціально оріє-

нтованої моделі економічного розвитку). Однак перехід до чисто лібераль-

ної моделі економічного розвитку в Україні є неможливим у зв’язку із поши-

реним державним патерналізмом та "демократичним корпоратизмом". Пріо-

ритетом фіскальної політики має залишатися забезпечення базового рівня

соціального захисту, не нижчого за прожитковий мінімум. До вирівнювання

диспропорцій у розподілі доходів, насамперед до досягнення мінімальною

заробітною платою і пенсією рівня реального, а не офіційного, прожитково-

го мінімуму, доцільним буде фінансування соціальних трансфертів (вклю-

чаючи

виплати Пенсійного фонду) на рівні 18% ВВП, що сприятиме розши-

ренню внутрішнього ринку і змінам у структурі приватних інвестицій на ко-

ристь задоволення внутрішнього попиту.

Концептуальною основою фінансової політики економічного розвитку

України має бути поетапне зниження рівня державного перерозподілу ВВП

шляхом лібералізації оподаткування з одночасною раціоналізацією держав-

них видатків. Для цього

пропонується змішана модель економічного розвитку,

яка б поєднувала достатньо високий рівень соціальних трансфертів зі зни-

женням рівня фіскального навантаження на сектори НФК і ДГ за рахунок

скорочення обсягів фінансування колективних публічних послуг. Йдеться про

перехід від "дорогої" держави з відносно високим рівнем колективних послуг

відносно кінцевих споживчих витрат і ВВП до

"дешевої" держави.

Пропонуємо в частині фіскальної політики поступове зниження рівня дер-

жавного перерозподілу ВВП до показника, характерного для країн із середнім

рівнем економічного розвитку (35–40% ВВП), на основі зниження податкового

навантаження на економіку на етапі економічного зростання та скорочення

обсягів державних витрат на етапі економічної рецесії. За зниження рівня

державного перерозподілу

ВВП до 40%, збереження частки соціальних

трансфертів на середньому рівні 18% ВВП і збільшенні державних інвестицій

Державна фінансова політика економічного розвитку

332

того, структурні зрушення у складі державних витрат у бік нарощування

частки соціальних трансфертів поряд із впливом інших чинників призвели

до дефіциту внутрішніх джерел фінансування продуктивного капіталу

в 2005–2008 рр. Негативний вплив фіскальної експансії на формування

чистих заощаджень не пом'якшувався стимулюючою монетарною політи-

кою, яка була націлена на подолання інфляції, зумовленої поряд

із впливом

інших чинників зростанням обсягів фінансування соціальних трансфертів.

Таким чином, соціально орієнтована економічна модель у тій формі та об-

сягах фінансування, які мали місце в 2005–2008 рр. в Україні, не відповідає

фіскальним можливостям держави і справляє надмірний дискримінаційний

вплив на формування чистих заощаджень як стійкого джерела фінансуван-

ня продуктивного капіталу.

Скорочення норми валових і чистих заощаджень, починаючи з 2005 р.,

свідчить про формування моделі економіки споживання. У зв’язку з цим

втрачається можливість фінансування продуктивного капіталу за рахунок

внутрішніх ресурсів у довгостроковому періоді, і водночас підвищується

рівень приватного споживання та, відповідно, добробуту в поточному пері-

оді. У довгостроковому періоді вищий рівень економічного

розвитку (добро-

буту населення) може бути забезпечений лише на основі нагромадження

продуктивного капіталу, який фінансується за рахунок стійких внутрішніх

джерел (чистих заощаджень) фінансування. В Україні тенденція до зрос-

тання норми нагромадження не забезпечувалася такими стійкими джере-

лами. Зростання норми нагромадження продуктивного капіталу в Україні та

норми ВНК в 2005–2008 рр. не

забезпечувалося власними джерелами фі-

нансування у секторах ЗДУ і НФК. Довгострокова тенденція до підвищення

рівня державного перерозподілу ВВП (з 34% ВВП у 2000 р. до 45% ВВП

у 2008 р.) та зрушення у структурі державних витрат у бік соціальних транс-

фертів призвели до скорочення обсягів чистих заощаджень. Зниження нор-

ми чистих заощаджень з 18,3% ВВП у

2004 р. до 11,6% ВВП у 2008 р. разом

зі збільшенням залежності від зовнішніх джерел фінансування та прискоре-

ним зростанням міжсекторальних (між секторами ЗДУ і НФК) і внутрішньо-

секторальних боргів посилили внутрішню і зовнішню вразливість фінансо-

вої системи України. Наведені тенденції свідчать, що, починаючи з 2004 р.,

державна фінансова політика в Україні не виконувала

основного завдання

– нагромадження продуктивного капіталу і стійких джерел його фінансуван-

ня. Прискорений розвиток сектора ФК, про що свідчить зростання інтенсив-

ності нагромадження капіталу в 2005–2008 рр., за таких умов не набув

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи державної фінансової політики…

до теорії стадій економічного розвитку В.Ростоу перехід від нижчих до ви-

щих стадій відбувається еволюційним шляхом і тому не може бути стрімких

модернізаційних ривків (ліберальна модернізаційна парадигма спростову-

ється як неадекватна). Ним і було запроваджено термін "перехід"

(transition), який застосовується до переходу від нижчих стадій розвитку до

вищих, а також

доведено, що основною перешкодою для модернізації та

економічного розвитку слабо розвинутих країн є недостатність капіталу [8].

Такий еволюційний підхід до економічного розвитку як процесу, врешті-

решт як і модернізаційна парадигма, знаходять своє підтвердження в рет-

роспективі. В.Ростоу доводив, що менш розвинені країни можуть забезпе-

чити нагромадження джерел фінансування продуктивного капіталу

для

розвитку вищих технологічних укладів, позначаючи цю стадію як піднесення

або зліт (take-off). На наступній стадії, що може тривати від 50 до 100 років,

формується зріла економіка (drive to maturity) [9, c. 59]. Особливістю цієї

стадії економічного розвитку є рівень інвестицій у розмірі 10–20% ВВП, який

випереджає темпи зростання населення і, відповідно, забезпечує зростан-

ня добробуту та структурні зрушення

в економіці. На відміну від стадії під-

несення (take-off), на якій джерела фінансування капіталу формуються на

основі доходів однієї провідної галузі економіки, на стадії переходу до зрі-

лості відбувається поява нових видів економічної діяльності і зменшується

залежність економіки від попиту на один вид продукції (монопродуктивність

змінюється на мультипродуктивність). Далі, за

В.Ростоу, йде стадія економіч-

ного розвитку – стадія масового споживання (age of high mass consumption).

Основними ознаками цієї стадії є зростання добробуту, зменшення розриву

у доходах, випереджаюче зростання торгівлі та сфери послуг порівняно із

матеріальним виробництвом.

Якщо модернізаційна парадигма пов’язує економічний розвиток із інсти-

туційними зрушеннями та лібералізацією ринків, то еволюційна робить

акценти на

нагромадженні капіталу. Ми звертаємо увагу на те, що існуючі

теорії економічного розвитку за своєю сутністю є теоріями прискореного

(порівняно із іншими країнами) економічного зростання. Показники вищого

рівня економічного розвитку розглядаються як результат довгострокового

економічного зростання. Концептуально взаємозв’язок між економічним

зростанням і економічним розвитком можна сформулювати так: економіч-

ний розвиток

– це підвищення добробуту населення та якості життя на

основі економічного зростання. Ми погоджуємося з думкою, що під економі-

чним розвитком слід розуміти поєднання економічного зростання, підви-

Державна фінансова політика економічного розвитку

щення якості життя, інституційних перетворень, інноваційно-інвестиційної

модернізації, структурно-технологічного оновлення, антикризового регулю-

вання, інтеграції у світову економіку на конкурентних засадах [10].

Економічний розвиток можна ототожнювати із довгостроковим економіч-

ним зростанням, результати якого справедливо розподіляються у суспільстві

та яке базується на зростанні обсягів ресурсів (капіталу як сукупності обо-

ротних і необоротних активів

) та/або застосуванні продуктивніших техноло-

гій для виробництва товарів і послуг. Економічний розвиток слід розглядати

як взаємопов’язані між собою динамічні процеси: 1) зростання виробництва

товарів і послуг так званих традиційних видів економічної діяльності пропор-

ційно до зростання попиту; 2) створення нових підприємств та виробництва

нових видів товарів і послуг; 3) підвищення добробуту

населення країни за

показником споживання товарів і послуг на одну особу. Відповідно, політика

економічного розвитку – це політика, спрямована на найефективніше поєд-

нання факторів виробництва для зростання реальних доходів і добробуту

населення у довгостроковій перспективі. Оскільки основою добробуту/якості

життя є все ж таки рівень ВВП (або в інтерпретації індексу HDI або "економіч

ного добробуту" Нордхауза–Тобіна), то методологічною основою політики

економічного розвитку повинна бути теорія економічного зростання, адапто-

вана до специфічних завдань підвищення добробуту населення.

Набагато простіше аналізувати теоретичні проблеми економічного розвит-

ку, дискутувати щодо слушності тих чи інших підходів, ніж знаходити практич-

не вирішення цих проблем. Не може бути загальних рецептів

політики еконо-

мічного розвитку, проте її концептуальні основи повинні враховувати як основні

положення теорій економічного зростання, так і показники рівня економічного

розвитку (добробут населення) як цільові пріоритети.

Фактори довгострокового економічного розвитку та кон’юнктурні внутрішні

та зовнішні чинники (співвідношення сукупного попиту і пропозиції, темпи

інфляції, динаміка валютного курсу) взаємопов’язані між

собою. Фінансова

нестабільність, яка виникає під впливом кон’юнктурних чинників, перешко-

джає нагромадженню капіталу і гальмує економічний розвиток. Негативний

вплив також виникає у разі інфляційного знецінення номінальних доходів

і зниження рівня добробуту. Фінансова нестабільність перешкоджає нагро-

мадженню капіталу як фактора економічного розвитку та зумовлює падіння

рівня споживання як виміру рівня

такого розвитку.

З іншого боку, лише економічне зростання у довгостроковому періоді

створює передумови для макроекономічної стабільності та економічного

Висновки

331

Для практичної реалізації основних завдань державної фінансової полі-

тики економічного розвитку в Україні потрібно враховувати фактичний стан

фінансової системи як сфери здійснення такої політики і чітко визначити її

основні можливості та параметри. Розглянемо основні завдання політики

економічного розвитку (підвищення рівня добробуту, нагромадження проду-

ктивного капіталу і забезпечення фінансової стабільності) та умови

їх реа-

лізації в Україні.

Підвищення рівня добробуту населення можна ототожнювати із прогре-

сом в економічному розвитку лише за умови скорочення розриву в обсягах

індивідуального споживання (приватного і публічного) на одну особу між

Україною і розвинутими країнами. Україна успадкувала від тоталітарного

режиму фрагменти соціально орієнтованої економіки, але за умов хронічно-

го дефіциту фінансування не вдається реалізувати повноцінну соціально

орієнтовану економіку, про що свідчить низький рівень середньої пенсії,

мізерні абсолютні обсяги фінансування медицини й освіти [39, с. 41]. Побу-

дова в Україні соціально орієнтованої моделі європейського типу неможли-

ва у зв'язку з її фіскальною неспроможністю фінансувати індивідуальні

публічні послуги і соціальні трансферти у

зіставних із розвинутими країнами

обсягах. Тим часом політичні чинники не дають можливості проводити лі-

беральні реформи. Власне, високий рівень індивідуального споживання та

його справедливий розподіл між членами суспільства є ознакою високого

рівня економічного розвитку, але не способом його досягнення. Перехід з

нижчих рівнів економічного розвитку до вищих можливий лише на

основі

вищих темпів економічного зростання у довгостроковому періоді у країні,

що розвивається, порівняно з його темпами у розвинутих країнах.

У короткостроковому періоді рівень добробуту може бути підвищений на

основі або скорочення норми заощаджень, або запозичення ресурсів

у зовнішньому секторі, або поєднання обох цих можливостей. "Соціалізація"

фіскальної політики і нарощування державних витрат

в Україні протягом

2005–2008 рр. сприяли певному зростанню індивідуального споживання

і, відповідно, рівня добробуту населення поряд із впливом інших чинників.

Ця теза підтверджується підвищенням показника HDI (індекс людського

розвитку), який базується на показнику ВВП на особу, та зростанням приват-

ного і публічного споживання як частки ВВП, що свідчить про підвищення

рівня добробуту

відповідно до методики Нордхауза–Тобіна. Однак зростан-

ня темпів інфляції протягом цього періоду суттєво знижувало результатив-

ність фіскальної політики у сфері підвищення добробуту населення. Крім

Державна фінансова політика економічного розвитку

330

рівень розвитку сектора ФК при реалізації ліберальної моделі збільшує

можливості держави щодо проведення гнучкої фіскальної політики –

йдеться про можливості проведення контрциклічної фіскальної політики

і фінансування циклічних дефіцитів за рахунок запозичень на фінансово-

му ринку. Нижчий рівень розвитку такого сектора є характерним для країн,

у яких реалізується соціально орієнтована модель економічного розвитку

Можливості для проведення гнучкої фіскальної політики таких країн

є обмеженими у зв’язку із нижчою абсорбційною спроможністю сектора

ФК. Існує закономірність функціонування фінансової системи – країни

з вищим рівнем державного перерозподілу ВВП мають менше можливос-

тей для фінансування державних витрат за рахунок запозичень, ніж краї-

ни з нижчим рівнем такого перерозподілу.

Ключовою внутрішньою суперечністю державної фінансової політики

є контроверсійність завдань збільшення обсягів споживання та обсягів

нагромадження продуктивного капіталу одночасно. Результати дослі-

дження показують, що вирішення цієї суперечності можливе шляхом раці-

оналізації структури публічного споживання та визначення його опти-

мальних обсягів. Концептуальною основою державної фінансової політи-

ки ми визначаємо положення про те,

що публічне споживання вбиває

клин між ВНК та індивідуальним споживанням, зменшуючи одночасно

обидва показника. Результатом "дорогої" держави, тобто великої частки

колективних послуг у кінцевих споживчих витратах і у ВВП, є зменшення

або індивідуального споживання, або валового заощадження як джерела

фінансування приросту продуктивного капіталу. Це положення є чинним

при реалізації будь-якої

моделі економічного розвитку. Неефективна

і "дорога" держава як інститут управління країною, незалежно від загаль-

ного обсягу державних витрат і рівня державного перерозподілу ВВП,

паралізує можливості державної фінансової політики як у частині нагро-

мадження продуктивного капіталу, так і в частині вирівнювання доходів

через політику соціальних трансфертів.

Другим важливим концептуальним положенням є

те, що при однаковому

рівні державного перерозподілу ВВП за інших рівних обставин має зна-

чення ефективність державних витрат. Відповідно до цього положення

оптимальний розмір державних витрат в умовах корумпованої економіки

екстракційного типу визначається на основі принципу: частка вартості

публічних послуг у ВВП у корумпованій економіці повинна бути нижчою за

інших

рівних обставин.

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи державної фінансової політики…

розвитку. Існує замкнене коло: фінансова стабільність є як аргументом, так

і функцією економічного розвитку. Разом із тим саме фактори довгостроко-

вого економічного розвитку, а саме: нагромадження продуктивного і людсь-

кого капіталу, повинні бути пріоритетним об’єктом впливу в межах функціо-

нальних можливостей державної фінансової політики.

1.2. Концептуальні основи політики

економічного розвитку

У попередньому параграфі ми окреслили наш підхід до розуміння сут-

ності економічного розвитку як кінцевої цілі державної політики. Також ми

визначили, що, попри нетотожність понять "економічний розвиток" і "еконо-

мічне зростання", останнє є основою підвищення рівня економічного розвитку

у довгостроковому періоді. Відповідно наступним нашим завданням

є аналіз сучасних підходів до визначення

факторів довгострокового еконо-

мічного зростання як динамічного процесу та концептуальних основ держав-

ної політики економічного розвитку.

Економічне зростання у довгостроковому періоді визначається факторами

виробництва та їхньою продуктивністю. Неокласичні економічні моделі попи-

ту і пропозиції типу AS-DS, посткейнсіанські моделі взаємозв’язку пропозиції

ліквідності і інвестицій типу LM-IS, кількісна теорія і рівняння MV=PQ – моде-

лі,

що описують рівновагу у короткостроковому періоді та не відображають

взаємозв’язок між виробничими факторами та економічним розвитком. Ми

вважаємо, що коректною методологічною основою державної фінансової

політики економічного розвитку є теорія виробничих факторів. Аналізуючи

сучасні підходи до аналізу факторів економічного розвитку С.Шумська вва-

жає, що застосування методів виробничої функції має не

лише академічну

цінність, але й може дати поштовх до удосконалення існуючих механізмів

управління та активізації внутрішніх факторів розвитку [11, c. 138].

Теорія факторів виробництва має багато інтерпретацій, проте спільним

для всіх її модифікацій є присутність принаймні двох фундаментальних фак-

торів – капіталу і праці. Натомість грошова маса, заощадження, темпи інфля-

ції та інші обов’

язкові атрибути теорій сучасних моделей економічного зрос-

тання, тобто другорядні по відношенню до фундаментальних факторів показ-

ники, ніколи не інтегрувались у теорію факторів економічного розвитку. Ниж-

че ми проаналізуємо сучасні підходи та інтерпретації зазначеної теорії.

Державна фінансова політика економічного розвитку

Значні структурні зрушення в економіці та технологічні зміни, що відбу-

лися у другій половині ХХ ст., зумовили появу нових концептуальних підхо-

дів до пояснення економічного зростання у довгостроковому періоді, серед

яких виділяється "нова теорія економічного зростання", положення якої

викладені у роботах П.Ромера ("Зростаючі доходи і тривале зростання",

1986) [12] і Р

.Лукаса ("Механізм економічного розвитку", 1988) [13]

з подальшою розробкою та уточненнями у роботі П.Ромера "Ендогенні

технологічні зміни" [14]. Завершеності положення "нової теорії зростання"

набувають у підручниках П.Ромера [15] та Р.Дж.Барро [16], виданих

у середині 90-х років минулого століття. Нова теорія зростання пояснює

економічний розвиток як процес, у якому технологічні зміни генеруються

ендогенно (самогенеруються) в результаті нагромадження фізичного

і людського капіталу. Найпринциповішим новим моментом зазначеної

теорії є те, що досягнення НТП не є загальнодоступними. Новітні технології

створюються в результаті цілеспрямованої політики держави та ТНК, а не

генеруються автоматично (випадково).

Однією з базових моделей, що пояснює процес економічного розвитку

в сучасних умовах, є

теорія ендогенного НТП П.Ромера. На відміну від нео-

класичної моделі економічного розвитку у моделі П.Ромера міститься інший

підхід до поняття капітал: це не лише фізичний капітал (машини та облад-

нання), але й технології та людський капітал [12]. Згідно з "новою теорією

зростання" і, незважаючи на те, що будь-який окремо

взятий технологічний

прорив може виявитись випадковим, в цілому технологія розвивається про-

порційно витратам на неї. Такий підхід докорінно відрізняється від традицій-

ного підходу, сформульованого Р.Солоу. "Нова теорія зростання" розглядає

НТП як результат економічного розвитку, а не як його фактор.

Темпи зростання НТП визначаються в економічній системі, а не генеру-

ються поза нею – такий принципово важливий висновок докорінно змінює

розуміння процесу економічного розвитку. Зокрема, новим у роботі

П.Ромера є положення про те, що технології, які сприяють зростанню про-

дуктивності, є доступними переважно для найрозвинутіших країн – техноло-

гічних лідерів. Нагромадження капіталу, що здійснювалось на попередньо-

му етапі економічного розвитку, на певному

етапі забезпечує технологічний

прорив, що в свою чергу зумовлює зростання продуктивності.

Навколо нової теорії зростання розгорнулась дискусія з метою остаточ-

ного з’ясування вагомості кожного з основних факторів економічного зрос-

тання на сучасному етапі розвитку продуктивних сил. З критикою нової

Висновки

329

ня внутрішньосекторальних та міжсекторальних запозичень, це призводить

до погіршення ліквідності і зниження продуктивності. Нагромадження про-

дуктивного капіталу і формування стійких джерел його фінансування при

забезпеченні достатнього рівня ліквідності – це пріоритетне завдання дер-

жавної фінансової політики в частині її впливу на пропозицію ресурсів

в економіці.

Мистецтво державної фінансової політики полягає в узгодженому

за-

стосуванні її функціональних можливостей для максимізації поточного

споживання і нагромадження капіталу одночасно. У залежності від еконо-

мічної моделі, яка реалізується у країні, одне із таких завдань виявляєть-

ся пріоритетним.

Соціально орієнтована модель економічного розвитку націлена на фі-

нансування публічних послуг, у тому числі у сфері безкоштовної освіти та

медицини,

а також на вирівнювання диспропорцій у рівні доходів та солідар-

ну систему пенсійного забезпечення. Реалізація такої моделі потребує

вищого рівня державного перерозподілу ВВП і відповідної фіскальної спро-

можності держави, пріоритетною установкою такої моделі є власне рі-

вень добробуту населення. Нагромадження продуктивного капіталу не

є пріоритетним для такої моделі з об'єктивних

причин – стимулювати на-

громадження капіталу і споживання одночасно неможливо.

Ліберальна модель економічного розвитку передбачає обов'язкову раці-

оналізацію та максимально можливе обмеження обсягів державних видат-

ків для стимулювання процесу нагромадження продуктивного капіталу

у секторах НФК і ДГ, а також приватних заощаджень у секторі ДГ. Вищий

рівень добробуту забезпечується на основі

більшої частки у чистих заоща-

дженнях недержавних секторів економіки порівняно із їхньою часткою при

реалізації соціально орієнтованої моделі економічного розвитку і розвитку

на цій основі сектора ФК. Останній ми пропонуємо визначати як частку

сектора ФК у джерелах фінансування продуктивного капіталу, тобто як

співвідношення сукупних фінансових активів сектора ФК (нетто) і продуктив

ного капіталу (активів секторів НФК і ЗДУ, а також нерухомості, яка нале-

жить сектору ДГ).

Із розвитком сектора ФК зростає абсорбційна спроможність фінансо-

вої системи, тобто її спроможність поглинати усе більші абсолютні і від-

носні (відносно ВВП) обсяги державного боргу, і опосередковано форму-

ються сприятливі умови для залучення державою фінансових

ресурсів на

внутрішньому ринку, зниження витрат на обслуговування боргу. Вищий

328

Висновки

Результативність державної фінансової політики в Україні з позицій її

відповідності завданням економічного розвитку складно оцінювати одно-

значно. Слід розрізняти рівень економічного розвитку і способи його

досягнення. Ми виділяємо два основні, але водночас внутрішньо супе-

речливі (контроверсійні) завдання державної фінансової політики: рівень

економічного розвитку, який є кінцевим результатом такої політики, та

нагромадження

продуктивного капіталу, що є засобом досягнення кін-

цевого результату.

Якщо говорити про вплив державної фінансової політики на рівень

економічного розвитку, то слід мати на увазі добробут населення – до-

сягнутий середньостатистичний рівень споживання на особу, якість життя

населення та рівномірність розподілу доходів (відсутність бідності і над-

мірного багатства).

Вплив державної фінансової

політики на перспективи економічного

розвитку полягає у нагромадженні продуктивного капіталу, за умови

формування його ефективної структури та забезпеченості стійкими

джерелами фінансування. Таким чином, ми акцентуємо увагу на факторі

економічного розвитку, тобто на причинах, а не на наслідках. Темпи еконо-

мічного зростання не виділяються нами в окреме завдання державної фі-

нансової політики

економічного розвитку у зв’язку з амбівалентністю ВВП

як показника, який включає в себе нагромадження і споживання одночасно.

Іншими словами, він поєднує в собі і рівень економічного розвитку (обсяги

споживання), і спосіб його досягнення (нагромадження капіталу). Крім того,

показник ВНК, який включається у ВВП і застосовується традиційно як ви-

мір

рівня нагромадження, є неадекватним для визначення приросту продук-

тивного капіталу. Відповідно до запропонованого нами підходу нагрома-

дження продуктивного капіталу не обмежується ВНК, а охоплює також

приріст фінансових (включаючи зовнішні) активів продуктивних секторів

економіки (НФК, ЗДУ та частково ДГ)). При цьому має значення структура

продуктивного капіталу, а саме пропорції між нефінансовими

та фінансо-

вими активами та міжсекторальні пропорції (між сектором НФУ і ЗДУ). Якщо

нагромадження продуктивного капіталу здійснюється на основі нарощуван-

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи державної фінансової політики…

теорії виступив Г.Менкью, звертаючи увагу на те, що інновації і людський

капітал є вторинними по відношенню до традиційних (класичних) факторів

економічного зростання [17, c. 309], тобто капіталу та праці. Такий підхід

є конструктивнішим, оскільки дає можливість визначити капітал як осново-

положний первинний фактор розвитку, а інші – як допоміжні, вторинні по

відношенню до нього

Емпіричні дослідження також показали, що технології справляють поміт-

ний, але не вирішальний вплив на економічне зростання, оцінки такого

впливу різняться. Посилаючись на дослідження російських вчених,

С.Шумська звертає увагу на те, що в провідних країнах світу за період

1961–2001 рр. економічне зростання забезпечується за рахунок традицій-

них факторів економічного розвитку (капіталу

і праці) лише на 50% і 50%

економічного зростання зумовлюється новими технологіями [11, c. 144].

Аналізуючи вплив технологій на економічний розвиток протягом 1971–

1990 рр. у розвинутих країнах Європи, В.Вельфе доводить, що вирішаль-

ний вплив на економічне зростання справляють фундаментальні фактори

виробництва (праця і капітал), тоді як підвищення сукупної продуктивності

факторів виробництва пояснює від 10 до 30% зростання

ВВП. Для країн

з нижчим рівнем економічного розвитку актуальним завданням є імпорт

технологій. За оцінками В.Вельфе, для забезпечення довгострокового еко-

номічного зростання на рівні 6–7% на рік країни з емерджентними ринками

повинні проводити політику "абсорбції зарубіжних технологічних знань"

і темпи зростання видатків на НДККР повинні вдвічі перевищувати заплано-

вані темпи

економічного зростання [18, с. 32].

В інших моделях, які відносяться до нової теорії, робиться спроба фор-

малізувати інвестиції в людський капітал як окремий (або інтегрований

у капітал) чинник довгострокового економічного зростання. Категорія людсь-

кого капіталу була запропонована Т.Шильцем в 1961 р. і дістала подальший

розвиток у роботах Г.Беккера "Людський капітал" та інших

економістів.

Г.Беккер стверджував [19], що економічний розвиток протягом останніх

двох століть пояснюється поширенням знань, що сприяє зростанню продук-

тивності праці та капіталу як факторів виробництва. Р.Лукас запропонував

розглядати поняття "капітал" як сукупність фізичного і людського капіталу

[13]. Г.Беккер визначає людський капітал як витрати на освіту, професійне

навчання та медичне

обслуговування [19, c. 112]. З позицій нашого дослі-

дження важливо відзначити, що фактором економічного зростання у сучас-

них умовах стають не лише інвестиції у фізичний капітал (машини і облад-

Державна фінансова політика економічного розвитку

нання) та технології (ноу-хау, патенти на винаходи, корисні моделі тощо),

але й у людський капітал, під яким розуміється комплекс якостей, здібнос-

тей та знань людини. Методологічна проблема, на яку слід звернути увагу,

полягає в тому, що вищий рівень продуктивності означає, що при рівних

обсягах капіталу і праці в економіці створюється

більше доданої вартості,

тобто ВВП. Водночас вищий рівень продуктивності є показником рівня еко-

номічного розвитку країни, тобто добробуту населення.

Незважаючи на відмінності в оцінках щодо впливу класичних факторів

(праці і капіталу) на економічний розвиток, а також появи нових факторів

(НТП, людського капіталу тощо), характерною особливістю всіх проаналізо-

ваних нами

моделей є те, що вони базуються на припущенні про автоматич-

ну трансформацію заощаджень в інвестиції. Спільним є те, що основним

фактором економічного розвитку є капітал, який тлумачиться по-різному

неокласичною та новою теорією зростання. З цього випливає важливий

висновок про пріоритетність нагромадження капіталу для реалізації політи-

ки економічного розвитку. Існують два

можливі шляхи збільшення обсягів

такого нагромадження – підвищення внутрішньої норми заощаджень і залу-

чення капіталу на зовнішніх ринках. Якщо державна фінансова політика

сприяє підвищенню внутрішньої норми заощаджень, вона цим самим сприяє

економічному розвитку у майбутньому. Разом із тим, звужуючи поточне

споживання, така політика прямо обмежує добробут у поточному періоді

задля його

підвищення у перспективі.

При цьому слід зробити два застереження. По-перше, висока норма за-

ощаджень скорочує теперішнє індивідуальне споживання і добробут задля

його підвищення у майбутньому. По-друге, залежно від напрямів інвесту-

вання економічний розвиток може не відбуватися навіть у разі зростання

обсягів інвестицій. В умовах нерівномірності розподілу національного дохо-

ду

та значного майнового розшарування структура та напрями інвестицій,

як правило, виявляються нераціональними. Як зазначав П.Самуельсон,

економічний розвиток стримується не стільки незначними обсягами, скільки

нераціональною структурою інвестицій: "в багатьох найбідніших регіонах

світу житлові будинки ростуть як гриби, тоді як промисловість занепадає

через брак нового обладнання" [20, c. 319]. Таким чином, нагромадження

капіталу у

розумінні "нової теорії зростання" можна визначати як пріоритет-

не завдання державної фінансової політики економічного розвитку лише

з урахуванням викладених вище застережень.

Розділ 5. Довгострокова фінансова політика і нагромадження капіталу

327

джень, починаючи з 2005 р., свідчить про формування моделі економіки

споживання. У зв’язку з цим втрачається можливість фінансування продук-

тивного капіталу за рахунок внутрішніх ресурсів у довгостроковому періоді

і водночас підвищується рівень приватного споживання та, відповідно,

добробуту у поточному періоді. Певне підвищення рівня добробуту

в 2005–2008 рр. було забезпечене за рахунок залучення

у фінансову

систему України фінансових ресурсів у зовнішньому секторі. При збере-

женні та поглибленні у довгостроковому періоді диспропорцій між темпа-

ми зростання обсягів приватного і публічного споживання й між спожи-

ванням та інвестиціями таке підвищення добробуту не мало під собою

надійної основи (нагромадження продуктивного капіталу) і не перетвори-

лося на

довгострокову тенденцію. Йдеться про різке зниження рівня доб-

робуту в 2009–2010 рр. унаслідок фінансової кризи, глибина якої зумов-

лювалася переважно внутрішніми чинниками і прорахунками у фіскальній

політиці 2005–2008 рр.