Ющук І.П. Українська мова. Вправи. Навчальний посібник

Подождите немного. Документ загружается.

СИНТАКСИС І ПУНКТУАЦІЯ

— Ану, діти, гратись у гусей та вовка!

Ми вже знаємо, що треба робити: одбігаємо на другий бік

вулиці... Баба підіймає високо до очей долоню ребром, мов

дивиться кудись далеко, й поважно каже:

— Гуси, додому!

— Чого? — хором питаємо ми, хоч усе дальше нам напе

ред уже давно відомо.

— Вовк за горою.

— Що він робить?

— Гуску скубе!

— Гиля-гиля! — весело кричимо ми й стрімголов летимо

до теплих бабиних колін, а вона, як добра господиня гусей,

пригортає кожного з нас до себе (Б. Антоненко-Давидович).

537. Прочитайте текст і зверніть увагу на вживання розділових

знаків та великої букви в ремарках.

Софія. Боже, як люблю усякі квітки, а ти любиш?

Гнат (взяв стеблину з віника, умочив у глину і маже Со

фію). Люблю.

Софія. Ой! Постій же, я тебе щіткою помажу. (Хоче його

помазать.)

Гнат ухиляється і вискакує в сіни.

Хіба ти не вернешся. (У двері балака, а за дверима Гнат

сміється.) Стривай, стривай, смійся... ти будеш спать, то я

тобі всього носа синькою обмажу — от гарний будеш, ха-

ха-ха! Ну, йди вже, я не буду тепер мазать, єй-Богу, не бу

ду! (/. Карпенко-Карий).

§ 238

Заміна прямої мови непрямою

538. Замініть пряму мову непрямою. Які зміни в прямій мові слід

зробити?

1. — А ти надовго приїхав до матері? — спитала тихо, ко

ли піднімалися вони сходами. 2. — У тебе непоганий слух,

сестро! — гукнув він і послав їй повітряний поцілунок. 3. — Я

напитала собі роботу. В книгарні, — сказала так само

спокійно Галя. 4. — Доброго вечора! — сказав він, проходячи

Я4Я

Чуже мовлення

в ворота. — Чи у тебе, Маріє, все тут гаразд? 5. — Хочу пока

зати тобі свої володіння, — сказав хлопець Неонілі. 6. — Я тобі

не можу нічого радити, — зашепотіла вона, горнучись до ньо

го. 7. — Скажи мені це вголос, — сказав чи радше наказав їй

він (3 те. Вал. Шевчука).

539. І. Прочитайте текст. Розгляньте, як оформлено пряму мову

і як передано думки персонажів твору.

У Шахівці на всі потреби життя існували свої формули. От

як уже засватається котра дівка і вже всі процедури погоджені

і вирішені, то ходить по селі, заквітчана, зарум’янена, краси

ва, весела, з дружкою і, кого зустріне із старших на вулиці,

уклоняється низько, маючи барвистими стрічками своїми, і

каже: “Просили тато, мама, і я прошу: приходьте на весілля

до мене”.

Отож одного разу, вже восени, і Савка наш по обіді, як

тільки залишились втрьох, сказав тихо, певне, від хвилюван

ня, ще й затинаючись: “Благословіть мене, тату, і ви, мамо,

оженитися... — Після цього настала пауза. 1 коли вона тро

хи затягнулася. Савка додав: — 3 Марією...” Мало так сказав

слів. А хотілося все-таки розказати! Про те, яка Марія гарна,

як Савка любить її, як без неї жити не може. Хотів, тільки,

звісно, ці слова не могли на язик набігти: про таке з батька

ми не говорять...

Звісно, і Олександр Терентійович, і Дар’я Олександрівна

давно вже знали, що Савку пора женити і що він про це сам

от-от не сьогодні-завтра скаже, то й були готові до цього. А

коли так, то й мали сказати: “Що ж, сину, всьому своя пора

приходить. Прийшла і тобі пару брати. Благословляю тебе,

сину, одружуйся з Марією, вона ж хороша, роботяща, щира

і чесна дитина. Підійди, синку...” Отак мали сказати, тобто

мав сказати Олександр Терентійович. 1 — не сказав.

Важко йому з Савкою розлучатися. Бо, бачите, який це

Савка: як два тижні — так і десятка, десять карбованців. А що

ж буде, як він, Олександр Терентійович, Савку відділить?

Всього в Олександра Терентійовича три десятини землі, тоб

то шістдесят сажнів, як тоді в нас міряли землю. Синів — чо

тири... (/. Сенченко).

II. Перекажіть текст. Замініть пряму мову непрямою. Слова дійо

вих осіб, переказані автором, передайте прямою мовою.

СИНТАКСИС І ПУНКТУАЦІЯ

§ 239

Інші способи передавання чужого мовлення

540. І. Прочитайте текст. Які способи передавання чужого мов

лення використано в тексті?

Серед інших книг потрапив до Євпраксії і трактат “Про

втішення філософією”, написаний християнином Боецієм у

темниці, коли він уже був засуджений на смерть. Філософ і

невдалий царедворець готського царя Теодоріха. Вже п’ять

віків спочиває його тіло в Чельродо, десь у цій кам’янистій

землі, між кипарисами й морем. Тіло зазнало мученицької

смерті, дух живе й понині. Мучеників було завжди багато,

мудреців мало. Ждучи смерті, у темниці, у безнадії, Боецій

не закликав ні до багатства, ні до почестей, влади, тілесної

краси, насолод. Розкриваючи всю брехливість світу, він зак

ликав утішатися філософією, пізнанням, розумінням будови

світу й дії стихій, початку, середини й кінця часу, колобігу

років і констеляцій зірок, природи тварин і властивостей

звірів, устремлінь вітрів і людських думок, безмежного багат

ства рослин і нез’ясованої сили коріння. Мудрого не зламає

лихо і не зіпсує щастя. Схиляючись перед загальним для всіх

законом, що неминуче веде до блага, він сповнює свій обов’я

зок, бо все, що видається випадковим і позбавленим змісту,

насправді підлягає необхідності й доцільності. Часто навіть

влада, яка дісталася людям порочним, завдяки їхньому відво

ротному прикладу, сприяє вихованню доброчинства у бага

тьох. Бо доброчинство, благо присутнє завжди, воно нероз-

членоване, досконале й несотворне, воно в тобі самому, во

но в лінії твоєї долі, яка здійснює впорядковані зміни буття,

відновлює життя всього сущого, даруючи подібне через за

пліднення сім’ям, через народження і смерть.

А що ж лишається людині? Пізнавати, вдосконалюватися в

цьому, жадати й відкладати, тобто здійснювати вибір між доб

ром і злом. Тоді, може, те, що говорить їй абат Бодо: “Ліпше

більше любити й менше розуміти, ніж розуміти багато й

зовсім не любити”? Але ж навіть Бог закликав людину до мис

лення, до напруження думки. У Євангелії розповідається, як

Бог дав двом рабам по таланту і похвалив того, хто свій талант

зумів подвоїти, засудивши того, який не зумів цього зробити.

Все повинно підкорятися зусиллям розуму, навіть випадок,

чс;п

Чуже мовлення

казус, який стається теж, як стверджував ще Стагірит, коли

щось влаштовується задля якогось визначеного наслідку, але з

якихось причин виходить щось інакше. Життя — це пізнання

світу, інакше людині не треба було й народжуватися.

А коли тебе замкнено в камінь — яке тут пізнання? Бое-

цій закликає втішатися філософією, абат Бодо нагадує про

прекрасну можливість самоочищення (Я. Загребельний).

II. Відновіть чуже мовлення в його початковому вигляді. Віднов

лений текст запишіть у вигляді окремих сентенцій.

§ 240

Цитати

541. Прочитайте уривок з наукової статті і з’ясуйте, як оформ

лено посилання на використану літературу (як позначено прізви

ще й ініціали автора; основну й додаткову назву його твору; наз

ву журналу, збірника, де вміщено цей твір; місце, видавництво й

рік видання; том, сторінку, на які робиться посилання, тощо).

При цьому зверніть увагу й на скорочення, на вживання тире,

двокрапки, двох похилих ліній.

В історії української літератури досить сильною є тен

денція символізації постаті того чи того письменника (наза

вжди в її анналах Шевченко буде Великим Кобзарем, Леся

Українка — дочкою Прометея, Іван Франко — Великим Ка

менярем). Не оминула ця доля й імені Євгена Маланюка,

який був каталізатором формування української еміграційної

поезії в іпостасі “празької школи”, про яку дослідники де

далі частіше говорять як про “школу Маланюка”

...

І. Фрізер говорить про Маланюка як про “незламно силь

ного, залізно гордого та цілком відданого ідеалам” поета і як

“людину, що усвідомлює свою самотність перед величчю

Всесвіту”

; Богдан Бойчук осмислює Маланюка-особистість

як “трибуна” і як “людину легко-богемського покрою, щось

на кшталт інтелектуалів паризького Латинського кварталу”

...

Див.: Олійник-Рахманний Р. Літературно-ідеологічні напрямки в

Західній Україні (1919—1930 роки). — К., 1999. — С. 103.

Фрізер І. Вступна стаття // Координати: Антологія сучасної українсь

кої поезії на Заході: У 2 т. — Мюнхен, 1969. — Т. 1. — С. 36.

Див.: Бойчук Б. Два штрихи // Сучасність. — 1980. — Ч. 1. — С. 65.

351

СИНТАКСИС І ПУНКТУАЦІЯ

...Мистецтво уявляється мислителю “монархією”, “монар

хом” якої є “Геній”; воно (мистецтво) є “колективним ге

нієм людства”, де думки, прагнення та ідеї людності є виз

начальними і створюють “євангелію цих релігій”; висока ху

дожність творів розуміється як “божественність”

. Поетичне

слово у концепції Євгена Маланюка набуває символічно-

алюзійного порівняння з біблійною притчею про зерна і ко

лосся, а сам митець схожий на деміурга, що наповнює свій

твір “диханням життя”, без якого той залишається “бездум

ним зліпком глини”

(О. Кухар).

542. Напишіть рецензію на якусь статтю (наприклад, із газети

“Літературна Україна”), використовуючи цитати в різному

оформленні. Цитати підкресліть.

543. І. Прочитайте тексти. Простежте, як оформлюються цитати

в тексті. Сформулюйте правила. Випишіть приклади.

І. Російська імперія, а за нею і Радянський Союз стирали в

нашій національній пам’яті цілі шари історії, цілі століття й

тисячоліття. Наша історична пам’ять і досі закодована...

А тим часом, пише В. Пепа, уже “стільки досліджень на

копичено, що все криком кричить: Трипільська культура —

заспів українського роду, прямий спадкоємець Трипільської

культури — український народ. Із Трипільської культури —

ті й ті первоцвіти духовності, світогляду, вірувань, звичаїв,

характерних особливостей українського народу”.

Хочу навести приклад зі своєї письменницької практики.

Ось читаю у статті Є. Маланюка “До справжнього Шевчен

ка”: ще в 1827 році один з іноземних мандрівників постеріг,

як на українському весіллі барвінком і рутою обвивали пред

ківський меч. Його несли поперед молодят до церкви і з

церкви. Читаючи це, я раптом пригадав, як у 80-х роках, зби

раючи матеріал для роману “Довгі присмерки”, я розмовляв

зі старим учителем із Великого Хутора Драбівського району

на Черкащині О. А. Дорошенком. Він розповідав про цей

звичай у їхньому селі. Там ще в середині XX століття носили

Див.: Маланюк Є. Думки про мистецтво // Маланюк Є. Книга спос

тережень. — К., 1997. — С. 75.

Маланюк Є. Поезія і вірші // Книга спостережень. — Торонто, 1968. —

Т. 1. - С. 153.

Чуже мовлення

на весіллі уквітчаний ефес старої шаблі. А називали його...

“меч”. Казали: “Нести меча”. “А в VI віці до Р. X., — пише

Є. Маланкж, — туземці України, що їх Геродот називає ски

тами [скорше скитами-орачами. — В. 3.], мали ... культ Ме

ча, який був ідолом”.

Бачимо, як культ з часами перейшов у звичай і зберігся в

українському народі протягом тільки спостережених завдяки

Геродоту 26-ти віків! Не від німця, не від француза перейня

ли мешканці Великого Хутора цей звичай, а від самих себе,

тобто від своїх рідних пра-пра-пращурів. От вам і непе

рервність роду протягом 26-ти віків (В. Захарченко).

II. “Мова — то серце народу; гине мова — гине народ”, —

це спостереження І. Огієнка містить у собі велику і сумну

правду, потверджену драматичною долею етносів у будь-яко

му закутку землі, на будь-якому просторово-часовому відтин

ку. Тому саме в “серце народу” постійно цілив імперський

шовінізм, небезпідставно вбачаючи в ньому основну пере

шкоду нівелюванню автохтонів, запоруку збереження їхньої

ідентичності...

Вибір творчого шляху того чи іншого митця в Україні пос

тавав передусім проблемою мови. Часто не вміючи, або схи

ляючись до кон’юнктурних перспектив, або не зважуючись

віднайти справжній вибір самореалізації у славному за києво-

руської доби чи в період козацького бароко з Києво-Моги-

лянською колегією (академією), нині занедбаному, “непрес

тижному” краї, письменники знаходили “єдиний спосіб — пи

сати по-російськи”, як з гіркотою згадував М. Коцюбинський,

додаючи: “Коли я цього не зробив, то тепер вже не зроблю”.

Така дилема, що формувала хворобливе роздвоєння душі,

поставала перед багатьма, зокрема перед В. Сосюрою. Йому,

студентові університету ім. Артема, у 20-х роках, у тогочасній

столиці України — Харкові, не вибачали його переходу з чу

жої, російської мови на рідну, українську, трактуючи його

вчинок як “націоналістичний” у більшовицькому кривотлу

маченні: “Один мені сказав: “Зачем ты сменил королевскую

флейту на сопилку?” Я гаряче відповів: “Сопилка мне доро

же тысяч королевских флейт”. У таких нездорових умовах,

що змушували письменників перекочовувати в російську лі

тературу або, дослухаючись “голосу свого серця”, писати на

СИНТАКСИС і ПУНКТУАЦІЯ

материнській мовній основі “справжній художній твір”, який

постійно ставав предметом зацікавлення цензури та судової

справи, М. Куліш вбачав причини “животіння та провін

ціалізму” нашої художньої словесності, постійно позбавлюва-

ної можливості набути “рівня великої світової літератури”

(Ю. Ковалів).

III. “Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми

сиділи при столику і пили вино, — згадує Олена Теліга бен

кет, влаштований в еміграції комітетом російських монар

хістів. — Не відомо хто і не відомо з якого приводу почав го

ворити про нашу мову зо всіма відомими “залізяку на пузя-

ку”, “собачій язик”... “Мордописня”... Всі з того реготалися...

А я враз почула в собі гострий протест. У мене дуже швидко

наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала

цього напруження, митпо встала, вдарила кулаком по столу і

обурено крикнула: “Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мо

ва мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!..” З

того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки

не говорив, говорити лише українською мовою”.

Олена народилася у місті Іллінську під Москвою, зроста

ла в Москві й Петрограді. Іноді влітку приїздила до бабусі на

Харківщину, проте української мови не знала. Гувернантка

навчала дівчинку французької та англійської мов. Батьки, за

походженням українці, розмовляли російською. Та коли з

лютневими подіями 1917 року відкрилися можливості до тво

рення вільної України, батько Олени Іван Шовгенів (який на

той час мав хорошу посаду в Росії, ранг статського радника,

був відзначений орденами св. Станіслава II і III ступенів) пе

реїхав з родиною до Києва — вирішив служити Україні. Олені

було тоді дванадцять років, вона навчалася у третьому класі

приватної Київської жіночої гімназії, де вперше почала вчи

ти українську мову.

1920 року Іван Шовгенів, який брав активну участь у по

будові Української держави, відступив на захід з армією УНР.

За кілька років і Олена з матір’ю та двома братами перейшли

до Польщі, а потім до чеського міста Подєбради. Там за

сприяння чеського уряду та президента Томаша Масарика

українська діаспора отримала добрі умови для розвитку. Іва

на Шовгеніва обрали ректором Української господарчої ака

Чуже мовлення

демії, а Олена, долаючи мовні й світоглядні труднощі, завер

шувала середню освіту. Про цей період вона писала згодом

Уласові Самчукові: “Мені п’ятнадцять років, я ж народжена

у царстві імператора всіх росів, вихована на мові Пушкіна і

враз, перейшовши кордон, опинилася не лише в Польщі, що

здавалася мені романом Сенкевича, не лише “в Європі”, але

й у абстрактному царстві Петлюри, що говорило “на мові” і

було за “самостійну”... Уявіть собі великодержавного, петер

бурзького, імперіального шовініста, який з перших дитячих

років звик дивитися на весь простір на схід, захід і південь від

Петербурга як на свою кишенькову власність. І якого не об

ходять ні ті живі людські істоти, що той простір заповнюють,

ні ті життєві інтереси, що в тому просторі існують”. Олена

Шовгеніва була товариською, хоча й “з характером”, мала ба

гато друзів. Як згадує Наталя Левицька-Холодна, “вона завж

ди була оточена студентами, які постановили навчити її ук

раїнської мови. Найзавзятіше взявся за це кубанець, банду

рист Михайло Теліга”.

Майбутній чоловік Олени також мав свій шлях до україн

ства. Почувши фу бандуриста, він, студент військово-фельд-

шерської школи у Катеринодарі (нині Краснодар), теж захотів

навчитися грати. Товариш познайомив його з Миколою Бо-

гуславським, який грав на цьому суто українському інстру

менті, знав історію козаччини та мав велику бібліотеку. З

першої ж зустрічі Богуславський заворожив Михайла: “Почав

він розповідати про те, що, мовляв, ми, козаки, нащадки то

го лицарства, яке віками боронило український народ, зве

лись нінащо, навіть говорити не вміємо по-своєму... Потім

він узяв якусь велику книгу й почав читати з першої сто

рінки... Слова Аркасові глибоко запали мені в душу, і вже в

тій хвилині я відчув, що сила тих слів якось перевертає увесь

мій психічний уклад. Я став розуміти тоді, чому він гніваєть

ся на козацтво. Мені стало соромно за самого себе...”

І Олена, і Михайло свічу самоусвідомлення не ховали “під

посудину”, вона сяяла яскраво і для всіх. Відчувши відро

дження у собі, прагли також відродження довкола себе. У час

німецької окупації Олена Теліга як член ОУН перебувала у

Києві, брала участь у діяльності Української національної ра

ди, працювала у Спілці письменників, видавала журнал “Ли

таври”. Прагнула повного звільнення України — і від “сові-

СИНТАКСИС і ПУНКТУАЦІЯ

тів”, і від німців. 9 лютого 1942 року гестапівці влаштували

засідку у приміщенні київської Спілки письменників. Ареш

тованих (серед них Михайла і Олену Теліг) відвезли до геста

по, а 21 лютого розстріляли у Бабиному Яру (загалом, у тому

страхітливому яру німці знищили 621 оунівця). Це, мабуть, не

випадково, що саме на день пам’яті цих українських патріотів

припадає Всесвітній день рідної мови (Я. Музиченко).

II. Напишіть реферат на тему “Мова мого народу — моя мова".

Для цього використайте матеріал цієї та інших вправ. Викорис

товуйте в тексті пряму мову й цитати.

Синтаксична єдність і абзац

§ 241

Синтаксична єдність і її будова

544. Переставте в кожній групі речення так, щоб вони склали

синтаксичну єдність. Утворений з обох груп текст запишіть.

I. 1. Бо їм кортить бути вже дорослими, того й шепотіти

муться. 2. Шепіт — притамована радість, що рветься з гру

дей... 3. Чутиму пісню, бо сьогодні неділя, то вже ж хтось

заспіває, хоч сам, хоч гуртом. 4. Бо шепіт вечоровий — то го

лос близького повноліття. Бо шепіт — таїна. 5. Вголос не го

воритимуть, ні... 6. ...Як ітиму Шепелівкою, малим сільцем

при дорозі, шепотітимуться в садах по затинню молодята, ще

діти обоє, школярі, а шепотітимуться (Григір Тютюнник).

II. 1. Озерця ті казатимуть про себе ще тоді, коли я їх не ба

читиму: шелеснуть у лепесі крила, крякне злякана качка і за

сюрчить просто на місяць, на світло. 2. Потім будуть озерця

й озерчата, порослі лепехою. 3. Я натраплятиму на них в

молочно-голубій імлі зненацька і обходитиму кружка (Григір

Тютюнник).

545. Прочитайте текст. Знайдіть у ньому зав’язку й розв’язку.

Визначте засоби зв’язку між реченнями.

Так склалося, що, коли я зацікавився літературною кри

тикою, доля звела мене з письменником Іваном Біликом.

Синтаксична єдність і абзац

Він працював у редакції “Літературної України”, куди 1972

року, після кількох публікацій, мене запросили на роботу у

відділ критики. Того ж року вийшов друком його роман

“Меч Арея”, й одразу ж почалися нападки на цей твір та йо

го автора. Компартійні наглядачі від літератури гарячково

шукали критика, котрий би розгромив “Меч Арея” як роман

“ідейно незрілий та шкідливий”. Прицілювалися до завідува

ча відділу критики Віталія Коваля — той зумів якось відби

тися. Тоді взялися за мене: так і так, Оресте, є у вищого ке

рівництва думка, щоб статтю про Біликів роман написали

ви. Це мене буквально приголомшило...

Сказав головному редакторові, що доручення застало ме

не зненацька, а тому зразу дати відповідь не можу, треба по

думати... Зійшлися на тому, що наступного дня доповім про

своє рішення...

Уже давно всі співробітники пішли додому, настав вечір,

а я, підперши голову руками, усе ще сидів за своїм столом у

великій кімнаті на першому поверсі, тяжко думаючи про те,

що оце на мене звалилося. Хоч одразу вже знав — мені тут

більше не працювати, і, мабуть, це був у “Літературній Ук

раїні” мій останній робочий день. А проте надія все ще чіп

лялася за якісь можливі рятівні варіанти, котрі тут же розби

валися на друзки...

Ввімкнув настільну лампу, узяв чистий аркуш паперу й на

ім’я головного редактора написав заяву про звільнення з ро

боти за власним бажанням. Поклав заяву на помітному місці

у стіл завідувача відділу, здав ключ від редакції черговому в

Будинку літераторів... (О. Сливинський).

§ 242

Засоби зв’язку між частинами

синтаксичної єдності

546. Прочитайте текст. Визначте засоби зв’язку між частинами

синтаксичної єдності та між синтаксичними єдностями.

Сперш ніж писати про Василя Земляка, скажу кілька слів

про те, що мене особливо вразило, коли я переїхав зі Льво

ва до Києва: на вулицях столиці Радянської України, по всіх