Теоретичні питання культури, освіти та виховання: Збірник наукових праць

Подождите немного. Документ загружается.

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІНГВІСТИЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ

ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ КУЛЬТУРИ,

ОСВІТИ ТА ВИХОВАННЯ

збірник наукових праць

№ 43

’

2011

Київ – 2011

«Теоретичні питання культури, освіти та виховання» Збірник наукових праць, вип.43, КНЛУ, 2011

Реєстраційне свідоцтво № 8229 серія КВ від 17.12.2003 року

ББК 74.00

Теоретичні питання культури, освіти та виховання: Збірник наукових праць.

Випуск 43 / За заг. редакцією проф. Матвієнко О.В., укладач – доц. Кудіна В.В. – К.: Вид.

центр КНЛУ, 2011. – 213 с.

Редакційна колегія:

Матвієнко О.В. — доктор педагогічних наук, професор

(Київський національний лінгвістичний університет (головний редактор);

Євтух М.Б. — дійсний член НАПН України, доктор педагогічних наук, професор

(Національна Академія педагогічних наук України);

Михайличенко О.В. — доктор педагогічних наук, професор

(Сумський державний педагогічний університет ім.А.С.Макаренка (заступник головного редактора);

Кудіна В.В. – кандидат педагогічних наук, доцент

(Київський національний лінгвістичний університет (відповідальний редактор);

Спіцин Є.С. – кандидат педагогічних наук, професор

(Київський національний лінгвістичний університет);

Плахотнік О.В. — доктор педагогічних наук, професор

(Київський національний університет імені Тараса Шевченка);

Левченко Т.І. — доктор педагогічних наук, професор

(Київський національний лінгвістичний університет);

Ніколаєва С.Ю. — доктор педагогічних наук, професор

(Київський національний лінгвістичний університет);

Тхоржевська Т.Д. — доктор педагогічних наук, професор

(Київський національний лінгвістичний університет);

Бондаренко О.Ф. — член-кореспондент НАПН України, доктор психологічних наук, професор

(Київський національний лінгвістичний університет);

Бех І.Д. — дійсний член НАПН України, доктор психологічних наук, професор (директор Інституту

проблем виховання НАПН України);

Максименко С.Д. — дійсний член НАПН України, доктор психологічних наук, професор

(директор Інституту психології НАПН України);

Яценко Т.С. — дійсний член НАПН України, доктор психологічних наук, професор

(РВНЗ «Кримський гуманітарний університет», м. Ялта).

Збірник наукових праць є фаховим виданням з педагогічних наук (Бюлетень ВАК України

№11, 2010 р.).

У збірнику наукових праць представлені результати досліджень науковців, які працюють над

проблемами розвитку сучасної освіти і виховання у теоретичному, історичному та практичному

аспектах.

Для науковців, викладачів, докторантів, аспірантів, студентів педагогічних навчальних закладів,

практичних працівників освіти.

The following miscellany shows the result of the researches of the scholars, who work at the problems

of the developing modern science and scientific-pedagogical thought in theoretical, historical and practical

aspects.

Видається за рішенням вченої ради Київського національного лінгвістичного університету від

28.03.2011р. (протокол №11).

лінгвістичний університет, 2011.

Підписано до друку 28 березня 2011 р. Ум. др. арк. 25. Наклад 100. Видавничий центр КНЛУ, 03680,

Київ, вул. Велика Васильківська, 73.

«Теоретичні питання культури, освіти та виховання» Збірник наукових праць, вип.43, КНЛУ, 2011

УДК 37.014.25

Левченко Т. І.

професор кафедри

психології і педагогіки

Київського національного

лінгвістичного університету

ПАРАМЕТРИ ЯКОСТІ ОСВІТИ В

ЄВРОПЕЙСЬКОМУ КОНТЕКСТІ

У статті аналізуються параметри, нові

концепції, деструктивні чинники, мотиваційні

ресурси підвищення якості сучасної системи освіти в

європейському контексті.

Ключові слова: параметри, концепції,

деструктивні чинники, мотиваційні ресурси якості

освіти.

Левченко Т. И. Параметры качества

образования в европейском контексте. В статье

анализируются параметры, новые концепции,

деструктивные факторы, мотивационные ресурсы

повышения качества современного образования в

европейском контексте.

Ключевые слова: параметры, новые

концепции, деструктивные факторы,

мотивационные ресурсы качества образования.

Levchenko T.I. Problems of best quality modern

education. The article analyse problems of best quality

modern education.

Key words: concept, destructive factor, resource of

motivation, best quality of modern education.

Поняття якості освіти відносне і динамічне, те,

що сьогодні є актуальним, завтра стає архаїчним.

Якість освіти залежить від зовнішніх,

внутрішніх, соціальних, політичних, культурних

чинників, від здібностей суб‘єкта навчання, якості

його мислення, розумових дій, за допомогою яких він

може реалізувати відповідну діяльність.

Якісна освіта спрямована на розвиток

внутрішнього «Я» суб‘єкта, на переоцінку цінностей

та пріоритетів, на створення перспективних моделей

освіти, на подолання морального нігілізму, духовного

банкрутства, на перспективні цілі, на якісні

результати, а не засоби, підрахунки, кількісні

показники.

Якісна освіта адаптується до вимог і потреб

суспільства, стимулює новаторські зміни в культурі і

соціальному середовищі, налаштовує суб‘єкта на

конструктивні дії в оновлюваному суспільстві.

Спільні ідеї, підходи, проблеми охоплюють

Схід і Захід, виявляються незадіяні ресурси

підвищення якості освіти, розробляються спільні

параметри якості освіти, на які ми маємо

орієнтуватися.

Сьогодні в Європейському світі існують

програмні документи ЮНЕСКО, Всесвітньої

декларації з вищої освіти, Європейські рекомендації з

мовної освіти. Проводяться всесвітні рейтинги

кращих університетів світу, всесвітні рейтинги якості

постдокторської освіти, фахівців найвищого

освітнього рівня.

Все це свідчить про те, що проблема якості

освіти посідає центральне місце у світі. Нами було

проведено конвергентний та дивергентний аналіз

розвитку різних педагогічних систем Європи [1].

Конвергентний аналіз використовувався для

подолання невизначеності при порівнянні різних

педагогічних систем, для визначення стандартних,

уніфікованих параметрів.

Дивергентний аналіз спрямовано на пошук

різних альтернатив розв‘язання проблеми якості

освіти, на генерування різних ідей та концепцій, що

сприяє розвитку творчого оригінального бачення. Це

дає можливість знаходити альтернативні підходи та

враховувати специфіку освіти тієї чи іншої країни.

Проведений аналіз дав змогу виявити такі спільні

європейські параметри якості освіти:

– володіння суб‘єкта навчання різними

видами мислення;

– інтелектуальний розвиток суб‘єкта;

– високий професіоналізм суб‘єкта, його

здатність до самонавчання;

– високий рівень мотивації навчання;

– володіння професійними компетенціями,

знаннями, вміннями та навичками;

– орієнтації на вищі загальнолюдські

цінності;

– підвищення якості освіти на всіх рівнях

ієрархії;

– уведення в зміст університетської освіти

спеціальних курсів розвитку різних видів мислення:

креативного, операційного, стратегічного, що сприяє

розширенню інтелектуальних можливостей суб‘єкта,

а також видів мислення, пов‘язаних з певною

професією;

– перехід від традиційних методів

навчання, спрямованих на репродукцію, до

інноваційних, які передбачають індивідуалізацію

навчального процесу;

– активне співробітництво того, хто навчає,

і того, хто навчається;

– зосередження уваги на розвитку

фундаментальних вмінь і навичок обробки

інформації, спілкування, цілеутворення,

цілепокладання, самонавчання самоаналізу при

виявленні власних невмінь і незнань, самокорекції,

самомотивації;

– спрямованість навчального процесу на

задоволення потреб та інтересів суб‘єктів навчання;

– синтезування знань із різних дисциплін і

галузей, що пов‘язані з домінантною професійною

діяльністю.

Сьогодні розробляються нові концепції

університетської освіти. Проводяться рейтинги

кращих університетів світу, до списку яких увійшли

200 університетів. Титул кращого університету світу

зберігає Гарвардський університет, на другому місці –

Йєльський університет, на третьому – Кембризький

університет, на четвертому – Оксфордський. Серед

двохсот університетів – 58 американські, 29 –

британські. Московський державний університет ім.

М. В. Ломоносова посів 183 місце. Жодний

український університет не увійшов до списку 200

«Теоретичні питання культури, освіти та виховання» Збірник наукових праць, вип.43, КНЛУ, 2011

кращих університетів світу. Для виявлення

переможців використовувались такі індикатори:

враховувались дані опитування в академічних колах

(40%), серед студентів університетів (20%),

работодавців, які свідчили про якість підготовки

спеціалістів (10%), враховувались індекси цитування

та посилання на авторів, які працюють в університеті

(20%), відсоток іноземців (5%), привабливість

університету для іноземців (5%).

Для виявлення кращих зразків докторської

освіти проводились рейтинги «Таймс» і

«Шанхайський». Хоча відсутня моністична модель

«євродоктора», існують такі загальні дескриптори

якості фахівців найвищого освітнього рівня

постдокторської кваліфікації, до яких належать такі:

– співвідношення навчальної та

дослідницької складових;

– опис докторської освіти в термінах

компетентностей;

– кількість виданих в постдокторський

період одноосібних монографій з фундаментальних

актуальних наукових проблем;

– створення певної наукової школи;

– внесок у підвищення теоретичного рівня

наукових досліджень університету.

М. Микалко в роботі «Тренінг інтелекту»

пише: «Коли ви передбачаєте знайти відповіді на

питання, що вас цікавлять, в словах і думках інших

людей, то ви їх обов‘язково знайдете» [2]. Відомо, що

негативні судження про якість і реалістичність ідей

знищують мотивацію суб‘єкта до концентуалізації.

Безумовно, критично оцінювати чужі ідеї, аналізувати

їх практичну значущість значно спокійніше, ніж

породжувати власні ідеї. Дж. Адамс в роботі

«Розблокування свідомості» пише: «Поливання

брудом чужих ідей – найдешевший спосіб

демонструвати свою інтелектуальну вищість» [3].

Посилання на ідеї і думки інших дослідників –

важливий показник якості наукової діяльності, тому

що ідеї і концепції інших стимулюють нас до

породження нових ідей, до нових етапів наукової

творчості.

Розроблені 8 років тому «Загальноєвропейські

рекомендації з мовної освіти» забезпечують спільну

основу для розробки навчальних планів, типових

програм, підручників, визначають рівні володіння

мовленням. Вони визначають такі спільні ідеали та

цілі якісної мовної освіти:

- забезпечення реальних потреб тих, хто

вивчає мову;

- розвиток умінь, необхідних для

спілкування в інтерактивній Європі;

- забезпечення широкого використання

інформаційних технологій;

- визначення об‘єктивних критеріїв опису

володіння мовою;

- розкладання мовної компетенції на

окремі компоненти, що ставить нас перед

психологічними та педагогічними проблемами певної

глибини;

- орієнтації на види компетенції, що

комплексно взаємодіють у процесі розвитку кожної

окремої особистості;

- розвиток цілісної особистості того, хто

навчається, шляхом його самоусвідомлення та

збагачення досвіду;

- реінтеграція численних складників в

єдине ціле, що гармонійно розвивається;

- домінування діяльнісно-особистісного

підходу з врахуванням когнітивних, емоційних і

вольових здібностей студента;

- розробка стратегій скерованої лінії

поведінки суб‘єкта для виконання завдання, яке є

цілеспрямованою дією, виконання якої суб‘єкт вважає

необхідною для досягнення результату;

- формування мовної та комунікативної

свідомості;

- врахування потреб студентів при

визначенні головних і проміжних цілей;

- концентрація на тих видах діяльності та

процесах, що допомагають задоволенню потреб

суб‘єкта;

- впровадження Європейського мовного

портфелю, необхідного студенту для розвитку вмінь

самооцінювання, самомотивації та самоконтролю.

Рекомендації з мовної освіти були розроблені ще 8

років тому, однак, як показує аналіз їх впровадження,

більша кількість з них залишається незадіяною.

Європейські рекомендації з мовної освіти

дозволяють виявити такі ще не задіяні мотиваційні

ресурси:

1) розвиток цілісної особистості того, що

навчається;

2) розвиток мотивації студента за

допомогою врахування його потреб та інтересів;

3) врахування когнітивних, емоційних,

вольових здібностей студента;

4) впровадження Європейського мовного

портфелю, необхідного студенту для розвитку вмінь

об‘єктивного самооцінювання самомотивації,

саморегуляції, самоконтролю, самопідкріплення.

Порівняльний аналіз свідчить, що існують

певні розбіжності між європейськими вимогами,

параметрами якості освіти та вітчизняними:

– орієнтація цілей, змісту, форм і методів

навчання на особистість того, хто навчається;

– управління не контролем за його

діяльністю, а управління процесом його мотивації;

– визначення прав суб‘єкта на вибір форм,

методів, змісту навчання, які відповідають його

мотивам, потребам та інтересам;

– концентрування уваги не на знаннях і

інформації з минулого, а на розвитку навичок

мислення і спілкування з тим, хто навчає, на розвиток

креативного, дослідницького мислення;

– оцінювання якості освіти відбувається в

єдності з індивідуальними характеристиками того, хто

навчає, і того, хто навчається;

– оцінювання якості освіти пов‘язується з

майбутнім того, хто навчає, і того, хто навчається, з

забезпеченням високого статусу і успіху у кар‘єрі;

«Теоретичні питання культури, освіти та виховання» Збірник наукових праць, вип.43, КНЛУ, 2011

– розходження між орієнтаціями на якісні і

кількісні параметри в розвитку університетської

освіти;

– Захід вже давно покінчив з тестоманією,

контроль за виконанням різних завдань

спрямовується на виявлення факторів внутрішнього

зв‘язку, важливим вважається бачення цілісного

об‘єкта, всієї ситуації в цілому, а не сліпе

пригадування і випадковий вибір правильної відповіді

у тесті;

– структура навчальної діяльності

адекватна мотиваційній сфері суб‘єкта навчання.

Існуючі розходження та відмінності у

розумінні поняття та параметрів якості освіти

зумовлені різними способами світосприйняття,

нетотожністю вербальної категорізації дійсності,

відмінностями концепцій, підходів, стратегій

навчання та виховання.

Негативно на якість освіти впливають такі

деструктивні чинники:

- мотиваційна сфера викладача не

узгоджується з мотиваційною сферою студента,

відстань між ними збільшується;

- мотиваційно-стимулювальний компонент

процесу навчання залишається незадіяним;

- відсутні зв‘язки з актуальними потребами

і цілями студентів; потреби змінюються, інтереси

відмирають, наступає криза, деривація, демотивація;

- мотиваційний вакуум, що породжує

мотиваційні конфлікти;

- відсутність очікуваної якості навчання та

реальних перспектив працевлаштування;

- розбіжності між змістом, процесом

навчання і очікуваннями студента;

- знання, які не мають особистісного

значення, не входять в коло інтересів суб‘єкта,

засвоюються формально;

- завдання і цілі, які ставляться перед

студентом, але не знаходять відгук в його

переживаннях;

- орієнтованість на зовнішні стандарти і

вимоги не сприймаються суб‘єктом як обов‘язкові, не

стимулюють його до навчання;

- зовнішня винагорода (бальне

оцінювання) робить суб‘єкта менш чутливим до

глибин змісту і якості знань.

Певна система мотивів і спонукань впливає на

стратегію засвоєння знань, розвиток вмінь, успішність

і якість навчання. Усвідомлення власного незнання і

невміння виступає важливим мотивом навчальної

діяльності. Актуальними залишаються мотиви

власного зростання та самовдосконалення, потреби в

новому, мотиви оволодіння професійними вміннями

та навичками, можливість задоволення потреби в

інтелектуальній активності.

Щоб постійно підвищувати якість освіти,

необхідно управління якістю на всіх рівнях ієрархії,

тактика збереження мотивації навчання, її спеціальне

підкріплення, забезпечення мотиваційної

привабливості свободи альтернативного вибору.

ЛІТЕРАТУРА

1. Адамс Дж. Разблокируй свой разум. Техника

поиска оригинальных решений сложных проблем и

генерации гениальных идей / Дж. Адамс. – М.: Эксмо, 2008.

– 352 с.

2. Левченко Т. І. Європейська освіта: конвергенція та

дивергенція [монографія] / Т. І. Левченко. – Вінниця: «Нова

книга», 2007. – 656 с.

3. Микалко М. Тренинг интеллекта / М. Микалко. –

СПб.: Питер, 2000. – 192 с.

УДК 167.168:[001.8:304]

Михайличенко О.В.

професор Сумського державного

педагогічного університету ім.А.С.Макаренка

ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК ТА

КЛАСИФІКАЦІЯ НАУК

У статті йдеться про виникнення науки як

форми суспільної свідомості, наводяться перші

спроби класифікації світової науки.

Ключові слова: наука, наукові знання,

класифікація наук.

Михайличенко О. В. Историческое

развитие науки и классификация наук. В статье

идет речь о возникновении науки как формы

общественного сознания, излагаются первые

попытки классификации мировой науки.

Ключевые слова: наука, научные знания,

классификация наук.

Mikhaylithenko O. Historical development of

science and classification sciences. In the article speech

goes about the origin of science as forms of public

consciousness, the maiden attempts of classification of

world science are expounded.

Key words: science, scientific knowledges,

classification of sciences.

Питання історії світової науки широко

висвітлені у працях В. І. Вернадського і його

послідовників і спрямовані, насамперед, на вивчення

природничих наук. У сучасних умовах увага

дослідників, на жаль, недостатньо звернена на

обґрунтування та визначення соціально-політичних та

гуманітарних наук, їхню класифікацію.

Метою статті є висвітлення питань,

пов‘язаних з історією виникнення наукових знань у

галузі соціальних наук та перших спроб їхньої

класифікації.

Перші наукові знання виникли ще декілька

тисяч років тому у стародавніх цивілізаціях Близького

Сходу (Шумер, Аккад, Вавілон), Єгипту, Індії та

Китаю і були синкретичними – необхідними для

життєдіяльності.

Як відомо, у IV тисячолітті до н.е. у Єгипті

виникають ієрогліфи, а на Близькому Сході –

шумерський клинопис для позначення слів та

окремих звуків. У ІІІ тисячолітті до н.е. у шумерів

винайдена десятинно-шестидесятна система

обчислення, яка до цього часу застосовується при

поділенні кола на 360º(градусів), градуса і години на

60'(хвилин) і хвилини на 60''(секунд).

«Теоретичні питання культури, освіти та виховання» Збірник наукових праць, вип.43, КНЛУ, 2011

У ІІ тисячолітті до н.е. вавілонські астрономи

розробили теорію руху Сонця, Місяця та інших

планет, яка була заснована на восьми сферах, у центрі

яких знаходилася Земля. Пізніше у VII столітті до н.е.

вавілонці встановили терміни періодів повторення

затемнень Сонця і Місяця.

У Єгипті був введений календарний рік з

поділом на 12 місяців по 30 днів з 5 додатковими

днями. Був введений поділ доби на 24 години.

Єгиптяни добре знали анатомію людського тіла,

оскільки використовували практику муміфікування.

Єгипецькі математики знали формули обчислення

площі трикутника, трапеції, кола.

Але початкові знання людини про

навколишній світ були вплетені у її матеріальну

діяльність і, за твердженням В. І. Вернадського, не

піднімалися до теоретичних висновків і узагальнень.

Таким чином, навряд чи можна говорити про

існування у первісному суспільстві та стародавніх

цивілізаціях науки у сучасному значенні цього слова.

Мова може йти про стихійне використання явищ

природи та накопичення емпіричного досвіду.

Не дивлячись на значні досягнення народів

стродавнього Сходу та Єгипту у різних галузях знань,

виникнення науки, як певної системи знань, а не

сукупності свідчень про природу, пов‘язують зі

Стародавньою Грецією.

З розвитком писемності у країнах стародавніх

цивілізацій накопичувалися і осмислювалися

емпіричні знання про природу, людину і суспільство.

З накопиченим досвідом почали виникати зачатки

наукових узагальнень людини, здійснених на основі

математики, логіки, геометрії, астрономії, медицини,

які синкретично поєднувалися з практикою

життєдіяльності.

Попередниками сучасних учених були

філософи Стародавньої Греції і Риму, для яких

роздуми і пошук істини стають основним заняттям. У

Стародавній Греції з‘являються варіанти класифікації

знань, що призвело до виділення їх у окремі галузі.

Вважається, що наука виникла у VI ст. до

нашої ери у Стародавній Греції у вигляді перших

теоретичних систем Фалеса (640/624-548/545 до н.е.)

Піфагора (580-500 до н.е.)

і Демокріта (460-370 до

н.е.)

. Але поділу науки на напрями тоді ще не було.

Саме цей період характеризується терміном

«вісьовий час», який застував німецький філософ

Карл Ясперс

. «Цю вісь світової історії, – писав він, –

належить віднести до часу близько 500 років до н.е.,

Фалес (у межах 640/624-548/545 до н. е.) – давньогрецький

філософ і математик. Представник іонічної натурфілософії і

засновник мілетськой (іонійської) школи, з якої починається

історія європейської науки. Ім‘ям Фалеса названа

геометрична теорема.

Піфагор (580 до н. е. — 500 до н. е.) — давньогрецький

філософ, релігійний та політичний діяч, засновник

піфагореїзму.

Демокріт Абдерський (біля 460-370 до н. е.) –

давньогрецький філософ, один із засновників атомістики.

Карл Теодор Ясперс (нім. Karl Theodor Jaspers;1883 – 1969)

– німецький філософ і психіатр, один з творців

екзистенціалізму.

до того духовного процесу, який ішов між 800 та 200

роками до н.е. Тоді відбувся самий різкий поворот у

історії. З‘явилася людина такого типу, яка збереглася

до цього часу. Цей час будемо називати «вісьовим»

Першим видатним ученим грецької науки

традиційно вважається Фалес Мілецький, який

вперше передбачив розрахунками сонячне затемнення

25 травня 525 р. до н.е. У Єгипті Фалес за допомогою

подібності трикутників вимірив висоту єгипетських

пірамід.

У другій половині VI ст. до н.е. виникає

перша в історії людства наукова школа – товариство

піфагорійців, названа за ім‘ям свого засновника

Піфагора Самоського. Раніше відома математична

теорема Піфагора приписується саме йому, у зв‘язку з

тим, що його школа довела справедливість її

формулювання.

Арістотель (384-322 до н.е.) спробував

розділити науки на фізику (природа), етику

(суспільство) і логіку (мислення), чим поклав початок

класифікації наук, які в історію розвитку науки

увійшли як три великі галузі наук: теоретичні науки

(фізика і філософія), практичні науки (етика і

політика) і поетичні науки (естетика).

Класифікація римського енциклопедиста

Марка Варрона (116-27 до н.е.)

включала такі науки:

граматика, діалектика, риторика, геометрія,

арифметика, астрологія, музика, медицина і

архітектура.

Мусульманські арабські учені ділили науки

на арабські (поетика, ораторське мистецтво) і іноземні

науки (астрономія, медицина, математика).

У ході історичного розвитку значення науки

у розвитку світової цивілізації вийшло за межі

звичайного розвитку окремих конкретних галузей

примітивного осмислення, обрахувань, техніки і

технологій. Наука перетворилася на найважливіший

соціальний, гуманітарний інститут, що впливає на всі

сфери функціонування суспільства і розвиток його

культури.

Найбільш наближеними до сучасності були

спроби класифікації наук у середні віки.

Гуго Сен-вікторський (1096/97-1141)

поділяє науки на чотири групи:

Теоретичні науки (математика,

фізика).

Практичні науки.

Механічні науки (навігація, сільське

господарство, полювання, медицина, театр).

Логічні науки, що включають

граматику і риторику.

Англієць Роджер Бекон (1214-1292)

також

виділяв чотири класи наук: граматика і логіка,

Ясперс К. Смысл и назначение истории: Пер. с нем. /

Истоки истории и ее цель (мыслители ХХ в.) – М.:

Политиздат, 1991. – С.32.

Варрон Марк Теренцій (Marcus Terentius Varro) (116-27 до

н.е.) – римський учений-енциклопедист.

Гуго Сен-вікторський (Hugues de Saint-victor) (1096/97-

1141) – французький філософ, богослов, педагог.

«Теоретичні питання культури, освіти та виховання» Збірник наукових праць, вип.43, КНЛУ, 2011

математика, натурфілософія, метафізика і етика. При

цьому основою наук про природу він вважав

математику. Він вірив у філософський камінь, у

філософську астрологію. Йому приписують винахід

пороху, хоча він говорив, що довідався про цей секрет

від китайських мудреців.

У середині ХYІ століття дослідники почали

обмінюватися результатами свої досліджень, почали

з‘являтися колективні осередки, які поєднували свої

зусилля у наукових пошуках.

Перші наукові об‘єднання (товариства)

з‘явилися в Італії – це були «Академія таємниць

природи» (Academia secretorum naturae) в Неаполі

(1560), «Академія Лінчеїв» (Accademia dei Lincei) –

дослівно – академія «рисьєглазих», тобто тих, що

володіють особливою зіркістю, як рись) у Римі (1603),

«Академії дослідів» (Accademia empiria) у Флоренції

(1657).

Усі ці італійські академії, в яких брали участь

чимало відомих мислителів і громадських діячів, були

створені з метою пропаганди і поширення наукових

знань у галузі фізики на основі регулярних зустрічей,

обміну ідеями і проведення експериментів. Почесним

членом цих академій був Галілео Галілей

Значний внесок у класифікацію наук зробив

Френсіс Бекон (1561-1626).

Свій головний внесок у

теорію і практику науки Бекон бачив у тому, щоб

підвести під науку оновлене філософсько-

методологічне обґрунтування. Він вважав, що науки

зв‘язані в єдину систему, кожна частина якої у свою

чергу повинна бути диференційована.

Найбільш правильним розділенням

людського знання, вважає Ф.Бекон, є те, яке виходить

із трьох здібностей розумної душі, що зосереджує в

собі знання. Історія відповідає пам‘яті, поезія – уяві,

філософія – розуму.

Історію, погоджену з пам‘яттю, Ф.Бекон

ділить на природну і цивільну, а кожну з них

класифікує ще конкретніше: так, цивільна історія

розділена на церковну, на історію наук і власне

цивільну історію.

Поезія – корельована з уявою – розділена на

епічну, драматичну, параболічну.

Найбільш дрібніше розділена і класифікована

філософія, яка розуміється вельми широко і ділиться

на безліч видів і підвидів знання. Бекон виділяє у ній

«теологію богонатхнення». Цю частину він відносить

до теології.

Бекон Роджер (біля 1214-1292) – англійський філософ і

природодослідник, чернець-франциськанець. Професор в

Оксфорді. Відомий як адепт Алхімії і Магічних Мистецтв.

Галілео Галілей (Galileo Galilei; 1564 - 1642) – видатний

італійський мислитель епохи Відродження, засновник

класичної механіки, фізик, астроном, математик, один із

засновників сучасного експериментально-теоретичного

природознавства, поет і літературний критик. Був

основоположником експериментально-математичного

методу вивчення природи.

Френсіс Бекон (англ. Francis Bacon); 1561-1626) –

англійський філософ, історик, політичний діяч,

основоположник емпіризму. У 1584 був обраний до

парламенту. З 1617 лорд-хранитель печатки, потім – лорд-

канцлер; барон Веруламський і віконт Сент-олбанський.

Що ж до філософії, то вона, насамперед,

розділяється на два великі блоки: на вчення про

природу, або природну філософію, і першу філософію

– вчення про загальні аксіоми наук, про

трансценденцію

До першого блоку, або філософського вчення

про природу, входять теоретичні учення (фізика з її

застосуваннями, метафізика) і практичні (механіка,

магія з їх застосуваннями). Додатком до теоретичної і

практичної природної філософії стає математика (у

свою чергу диференційована).

У цілому велике значення і гідність науки

Бекон вважав майже самоочевидними і висловив це у

своєму знаменитому афоризмі «Знання – сила!» (лат.

Scientia potentia est).

На зміну XVII століттю, як прийнято його

називати – «століттю Розуму», прийшло століття

XVIII – «епоха Просвітництва». На базі науки,

створеної І. Ньютоном

, Р. Декартом

, Б. Паскалем

Лейбніцем

, розвиток сучасної математики і

природознавства продовжувався поколінням М.

Ломоносова

, Л. Ейлера

, Ж. Бюффона

і Ж.

Д‘аламбера

. З виданням численних енциклопедій,

Трансценденція, трансцендентне, трансцендування (від

лат. transcendentis – що переступає, виходить за межі). У

повсякденному житті трансценденція означає "пізнання

пізнання", вихід за межі меж сприйнятого досвіду,

об‘єднання протилежностей, стирання меж між суб‘єктом і

об‘єктом пізнання.

Ісаак Ньютон (англ. Sir Isaac Newton (Сер Айзек

Ньютон);1643 – 1727) – видатний англійський учений, який

заклав основи сучасного природознавства, творець

класичної фізики.

Рене Декарт (фр. Renй Descartes; 1596-1650) –

французький математик, філософ, фізик і фізіолог, творець

аналітичної геометрії і сучасної символіки алгебри, автор

методу радикального сумніву у філософії, механіцизму у

фізиці, передвісник рефлексології.

Блез Паскаль (фр. Blaise Pascal; 1623-1662) – французький

математик, фізик, літератор і філософ. Класик французької

літератури, один із засновників математичного аналізу,

теорії вірогідності і проектної геометрії, творець перших

зразків рахункової техніки, автор основного закону

гідростатики.

Готфрід Вільгельм фон Лейбніц (нім. Gottfried Wilhelm

von Leibniz; 1646-1716) – німецький філософ, математик,

юрист, дипломат, один з найважливіших представників

новоєвропейської метафізики.

Михайло Васильвич Ломоносов (1711-1765) – перший

російський учений-природодослідник світового значення,

енциклопедист, хімік і фізик; він увійшов до науки як

перший хімік, який дав фізичній хімії визначення, вельми

близьке до сучасного, і визначив обширну програму

физико-хімічних досліджень.

Леонард Ейлер (нім. Leonhard Euler; 1707-1783) –

швейцарський, німецький і російський математик, що вніс

значний внесок до розвитку математики, а також механіки,

фізики, астрономії і низки прикладних наук.

Жорж-Луи Леклерк, граф де Бюффон (фр. Georges-louis

Leclerc, Comte de Buffon); 1707-1788) – французький

натураліст, біолог, математик, природодослідник і

письменник XVIII століття. Висловив ідею про єдність

рослинного і тваринного світу.

Жан Лерон Новгородцев (фр. Jean Le Rond d'alembert;

1717-1783) – французький учений-енциклопедист. Широко

«Теоретичні питання культури, освіти та виховання» Збірник наукових праць, вип.43, КНЛУ, 2011

зокрема «Енциклопедії» Д. Дідро

, почалася

популяризація науки.

Наукова революція в природознавстві

призвела до змін у філософії і суспільних науках,

розвиток яких в цей період перестав залежати від

богословських суперечок. І. Кант

і Д. Юм

, а з ними

Вольтер

поклали початок світської філософії і

розповсюдження атеїзму, повністю відчужили церкву

від вирішення філософських питань для все більш

численних верств населення Європи. Праці Адама

Сміта

заклали основи сучасної економіки, а

американська і французька революції – сучасного

політичного устрою світу.

Французький філософ і засновник соціології

Огюст Конт (1798-1857)

вважав, що кожна наука у

своїй конкретній галузі пояснює невизначену безліч

спостережуваних фактів, зводячи їх до відомих

одноподібностей, що називаються законами і

виражають постійний зв‘язок явищ у співіснуванні та

послідовності.

Філософія, поширюючи той самий

пізнавальний процес на всю галузь наукових знань,

має встановити зв‘язок між предметами окремих наук

і, отже, між самими науками. Філософія не має свого

особливого змісту, вона тільки приводить у загальний

систематичний порядок зміст усіх наук.

Основою філософії є, таким чином,

класифікація або «ієрархія» наук.

Починаючи з найзагальнішої або ширшої за

обсягом і простішої за змістом науки – математики,

Конт розташовує всі інші галузі знання в порядку

зменшення спільності і простоти, або зростаючої

специфікації і складності.

У цьому порядку Конт зазначає шість

головних ступеней, яким відповідають шість

відомий як філософ, математик і механік. Засновник

математичної фізики.

Дені Дідро (фр. Denis Diderot;1713-1784, Париж) –

французький письменник, філософ-просвітитель і

драматург. Видав «Енциклопедію, або Тлумачний словник

наук, мистецтв і ремесел» (1751). В історії вважається

творцем тих ідей просвітительства, які підготували розуми

людей до Французької революції.

Іммануїл Кант (нім. Immanuel Kant; 1724-1804) –

німецький філософ, родоначальник німецької класичної

філософії.

Девід Юм (англ. David Hume; 1711-1776) – шотландський

філософ, представник емпіризму і агностицизму, один з

найбільших діячів шотландського Просвітительства.

Вольтер, справжнє ім‘я – Франсуа-Марі Аруе (фр. Voltaire,

Franзois Marie Arouet; 1694 – 1778) – один із найбільших

французьких філософів-просвітителів XVIII століття, поет,

прозаїк, сатирик, історик, публіцист, правозахисник;

основоположник вольтер'янства.

Адам Сміт (англ. Adam Smith); 1723-1790) – шотландський

економіст, філософ-етик; один із основоположників

сучасної економічної теорії.

Ісидор Марі Огюст Франсуа Ксавье Конт (фр. Isidore Marie

Auguste Franзois Xavier Comte; 1798-1857) – французький

філософ і соціолог. Родоначальник позитивізму.

Основоположник соціології як самостійної науки. Основні

праці: «Курс позитивної філософії» (1830-1842) і «Система

позитивної політики» (1851-1854).

основних наук: математика, астрономія, фізика, хімія,

біологія і соціологія.

При подальшому розчленуванні цих наук

Конт керується ще двома відносними точками зору –

протиставленнями:

1) між абстрактним і конкретним;

2) між перебуванням і змінами, або

статичною і динамічною сторонами явищ.

Запропонована Контом «драбина наук» у

вигляді «сходинок» – це образне представлення

ієрархії основних наук та їхньої класифікації.

__6. Соціологія

__5. Біологія

__4. Хімія

__3. Фізика

___2. Астрономія

__1. Математика

На його думку ці «сходинки» відображають:

перехід від простих і загальних явищ

до складних і конкретних;

ускладнення основних форм руху

матерії;

історичну послідовність розвитку

наук.

Цікавим і важливим фактом в історії розвитку

класифікації наук була позиція німецького історика і

філософа Вільгельма Дільтея (1833-1911)

, який

розділяв науки про природу і «науки про дух». Він

вважав, що основна пізнавальна функція наук про

природу – пояснення, а «наук про дух» – розуміння.

У своєму головному творі «Вступ у науки про

дух» (нім. Ievads Geisteswissenschaften, 1880), а також

у творі «Побудова історичного методу в науках про

дух» (нім. Vзsturiskвs metodes bиve

Geisteswissenschaften, 1910) Дільей різко протиставляє

науки про дух наукам природничим (до яких Дільтей

відносить і емпіричну психологію), таким, що

вивчають явища шляхом емпіричного аналізу, тоді як

наука про дух має справу з безпосередньою

психічною діяльністю – переживанням – і тому

повинна відстоювати свій, специфічно відповідний

свій метод.

Таким чином, на кінець ХІХ – початок ХХ ст.

основним критерієм класифікації наук була ступінь

прояву і застосування наук у реальному житті та

матеріальному середовищі. Відповідно до цього

науки розподілилися на «формальні (абстрактні)» та

«емпіричні (матеріальні)».

Вільгельм Дільтей (нім. Wilhelm Dilthey; 1833-1911) –

німецький історик культури і філософ-ідеаліст, представник

філософії життя, літературознавець, що ввів вперше поняття

так званих наук про дух (Geisteswissenschaft), що зробили

величезний вплив як на сучасні історичні науки в Германії

(Ріккерт, Віндельбанд, Шпрангер та інші), так і на

літературознавство (Унгер, Вальцель, Гундольф та інші).

Емпіризм (від давньогр. έμπειρία – «емпіріа» – досвід) –

напрям в теорії пізнання, що визнає чуттєвий досвід єдиним

джерелом достовірного знання. Для емпіризму характерна

абсолютизація досвіду чуттєвого пізнання, приниження ролі

раціонального пізнання (понять, теорії). Як цілісна

гносеологічна концепція емпіризм сформувався у XVII-

«Теоретичні питання культури, освіти та виховання» Збірник наукових праць, вип.43, КНЛУ, 2011

Формальні (абстрактні) науки передбачають

дослідження, які вивчають наукові системи, що не

потребують реального, матеріалістичного

відтворення, експериментально-дослідної перевірки.

Наприклад, науки, пов‘язані з логікою, математикою,

системними теоріями, теоріями інформації,

статистикою, ін.

Формальні науки не мають на меті

переконувати у реальності теорій, виведених із

спостережень, експериментів та дослідів, а засновані

на визначеннях і правилах.

Емпіричні (матеріальні) науки – клас наук,

що передбачають дослідження, засновані на реальних

фактах проявів природи та суспільних явищ,

потребують дослідно-експериментальної роботи,

чуттєвого досвіду, застосування методів доведення і

виведення, прогнозування, гіпотезування,

узагальнення тощо.

У наслідок цього в освіті того часу виникли

теорії, які відповідали сутності навчання таких наук.

Автором теорії формальної освіти став німецький

філософ і педагог Йоган-Фрідріх Гербарт (1776-

1841)

, а матеріальної освіти – англієць Герберт

Спенсер (1820-1903)

ХХ століття було надзвичайно насиченим

значними історичними подіями, які вплинули на

подальший розвиток світової цивілізації.

ЛІТЕРАТУРА

1. Губерський Л. В. Людина і світ / Л. В. Губерський, В. Г.

Кремень, А. О. Приятельчук. – К.: Видавництво "Знання",

2001. – 361c.

2. Западно-европейская социология ХІХ – начала ХХ

веков / Под общ. ред. В. И. Добренькова. – М.: Междунар.

ун-т бизнеса и управления, 1996. – 518 с.

3. Качуровський М. О. Історія філософії в запитаннях і

відповідях: [навч. посібник] / М. О. Качуровський, Ю. П.

Тарєлкін, В. О. Цикін. – Суми: СумДПУ ім. А.С.Макаренка,

2009. – 207 с.

4. Литвин В. М. Історична наука: термінологічний і

понятійний довідник / В. М. Литвин. – К: Видавництво

"Вища школа", 2002 – 432c.

5. Соціологічна енциклопедія / [ред. кол.: В. І. Астахова, В.

С. Бакіров, В. Г. Городяненко та ін.; уклад. В. Г.

Городяненко]. – К. : Академвидав, 2008. – 455 с.

6. Тарєлкін Ю. П. Історія філософії в стислому викладі:

[навчальний посібник] / Ю. П. Тарєлкін, В. О. Цикін. –

Суми: СумДПУ, 2010. – 226 с.

7. Трофанчук Г. І. Історія вчень про державу та право:

[навч. посібник] / Г. І. Трофанчук . – К.: Ун-т «Україна»,

2004. – 210 с.

XVIII ст. (Френсис Бекон, Томас Гоббс, Джон Локк,

Джордж Берклі, Девід Юм); елементи емпіризму властиві

позитивізму, неопозітівізму (логічний емпіризм).

Іоганн Фрідріх Гербарт (нім. Johann Friedrich Herbart;

1776-1841) – німецький філософ, психолог, педагог. Один із

засновників наукової педагогіки, зокрема, формальної

освіти.

Герберт Спенсер (англ. Herbert Spencer; 1820-1903) –

англійський філософ і соціолог, один з родоначальників

еволюціонізму, ідеї якого користувалися великою

популярністю в кінці XIX століття, засновник органічної

школи в соціології; ідеолог лібералізму.

8. Федоров К. Г. Історія держави і права зарубіжних країн

/ К. Г. Федоров. – К. : Вища школа, 1994. – 464 с.

УДК 159.9:33

Кобаль М. В.

Мукачівський державний університет

ІНТЕЛЕКТ ОСОБИСТОСТІ ЯК ДЖЕРЕЛО

РОЗВИТКУ СУЧАСНОГО ІНФОРМАЦІЙНОГО

СУСПІЛЬСТВА

У статті досліджуються умови та форми

перетворення людського інтелекту у вирішальний

фактор соціально-економічного розвитку сучасного

інформаційного суспільства.

Ключові слова: інтелект, інформація, знання,

інновації.

Кобаль М. В. Интеллект личности как

источник развития современного

информационного общества. В статье исследуются

условия и формы превращения человеческого

интеллекта в решающий фактор социально-

экономического развития современного

информационного общества.

Ключевые слова: интеллект, информация,

знания, инновации.

Kobal M.V. Intellect of personality as source of

development of modern information society. Conditions

and forms of transformation of human intelligence in the

resolute factor of social and economic development of a

modern information society are investigated in the article.

Key words: intellect, information, knowledge,

innovations.

Людський (природний інтелект) – це відносно

стійка структура розумових здібностей особистості,

пов‘язана з раціональним пізнанням.

Успіхи в розвитку кібернетики, теорії систем,

теорії інформації дають можливість розуміти на

сьогоднішній день інтелект як двомовну систему, яка

має своєю функцією переклад з мови просторово-

часових зображень на символічно-операторну мову

мовних символів. У цьому випадку інтелект виступає

як пізнавальна діяльність будь-яких складних систем,

здатних до навчання та цілеспрямованої переробки

інформації і саморегулювання.

Сучасна психологія ототожнює структуру

інтелекту з системою розумових операцій, зі стилем і

стратегією вирішення проблем, ефективністю

індивідуального підходу до ситуації, що вимагає

пізнавальної активності, з когнітивним стилем.

Основні критерії, за якими оцінюється

розвиток інтелекту, це – глибина, узагальненість і

швидкість оволодіння знаннями, володіння способами

кодування, перекодування, інтеграції та генералізації

почуттєвого досвіду на рівні уявлень і понять.

У структурі інтелекту велике значення має

мовна діяльність і особливо мовлення внутрішнє.

Виняткова роль належить спостережливості,

операціям абстрагування, узагальнення і порівняння,

що створюють внутрішні умови для поєднання

різноманітної інформації про світ речей і явищ у

єдину систему поглядів, які визначають моральну

«Теоретичні питання культури, освіти та виховання» Збірник наукових праць, вип.43, КНЛУ, 2011

позицію особистості та сприяють формуванню її

спрямованості, здібностей і характеру [4].

Багато сучасних філософів і психологів

намагались розробити структуру інтелекту – Р.

Стенберг, Х. Гарднер, Х. Айзенк, Р. Кеттел, Дж.

Гілфорд та багато інших. До найбільш відомих типів

класифікації структури інтелекту можна віднести такі:

1. Перший тип класифікації – модель інтелекту,

в якій виділяються три види розумових процесів:

вербальний інтелект, який характеризується запасом

слів, ерудицією, умінням розуміти прочитане;

здатність вирішувати проблеми; практичний інтелект

як уміння досягати поставлених цілей.

2. Другий тип класифікації – модель інтелекту,

яка складається з незалежних один від одного

модулів: формально-лінгвістичний, просторовий,

логіко-математичний, музичний, руховий,

міжособистісний, внутрішньоособистісний. Кожен з

модулей представлений вертикально розташованими

рівнями: сприймання, запам‘ятовування, учіння.

3. Третій тип класифікації – модель інтелекту, в

якій виділяються такі елементи, як швидкість

інтелектуальних операцій, наполегливість та

схильність до перевірки помилок, на основі яких

визначається рівень IQ.

4. Четвертий тип класифікації – факторно-

аналітична модель, в якій виділяються два види

інтелекту – «плинний» інтелект, який істотно

залежить від спадковості та відіграє роль у завданнях,

в яких потрібне пристосування до нових ситуацій, та

«кристалізований», в якому відображений минулий

досвід.

5. П‘ятий тип класифікації – кубічна модель

інтелекту, яка побудована на основі факторних

досліджень. Інтелект представлений трьома

вимірюваннями: операціями (пізнання, пам'ять,

оцінювання, дивергентна та конвергентна

продуктивність), змістом (образотворчий матеріал,

символічний, семантичний та поведінковий),

результатами (елементи, класи, відносини, системи,

типи перетворень та висновки, що робляться) [3].

Отже, питання інтелекту є надзвичайно

важливим для сучасного суспільства. Життя

доводить, що розумна людина – це не стільки особа,

яка багато знає, скільки той, хто вміє наявні знання

застосовувати в складних буденних життєвих

ситуаціях, що є найбільш цінним інтелектуальним

вмінням людини. Тільки гармонійне поєднання

характеристик інтелекту і креативності (творчих

здібностей) зумовлює становлення самодостатньої

особистості. Загальновизнаним є той факт, що в

сучасних умовах інтелектуальний потенціал нації,

поряд з демографічними, територіальними,

сировинними, технологічними параметрами – це

найважливіша основа прогресивного розвитку

суспільства.

На формування інтелекту впливає низка

чинників: від продуктивного мислення,

інтелектуальної допитливості, інформованості,

поміркованості й виваженості у прийнятті рішень до

принципів адекватності реагування на дійсність,

толерантності у спілкуванні, функціональної

підготовленості.

Сучасна наука виділяє такі фактори, що

впливають на формування інтелекту:

- світоглядний: визнання реальності духовного

світу і його практичного застосування, осмислення

справжнього місця людини у світі та її призначення,

визнання стратегічної ефективності здорового

способу життя, досягнення морально-позитивної

цілісності мислення, слів і поведінки; реалістичний

погляд на глобальні природні та цивілізаційні

процеси;

- організаційний: створення багаторівневої

системи суспільної організації, яка б відповідала

природі людини і соціального організму,

орієнтувалася б на здібності і таланти людей, їхнє

прагнення до творчості, свободи і справедливості,

досягнення рівноваги прав і обов‘язків, компетенції і

відповідальності; створення ситуації, коли

аморальність і безвідповідальність стають

невигідними економічно та політично;

- технологічний: пріоритетний розвиток

самодостатніх циклів природо- і ресурсозберігаючих

технологій, необхідних для виживання людства в

умовах міжнародної (зокрема фінансової)

кліматичної, геотектонічної, епідеміологічної та

технологічної дестабілізації, рішуча модернізація та

прискорений розвиток систем виховання, освіти,

харчування, охорони здоров‘я, медичної

профілактики;

- інформаційно-просвітницький: синтезуюча

складова, що може спричинити до ефекту синергізму,

тобто створити середовище духу, інтелекту і дії, в

центрі якого – людина, державні, громадські та

бізнесові структури, процеси і системи навчання

творчості, оприлюднення, зберігання, оцінювання,

захист, реклама, використання, стимулювання

результатів творчості з метою формування нового

світогляду, духовно-інтелектуального розвитку

кожної особи, що гарантує безпеку її неповторності,

оригінальності, розкриває дух – в інтелекті, інтелект –

в нових ідеях, а все – в дії. [1].

Соціально-економічна діяльність індивідів

значною мірою опирається на такі інтелектуальні

процеси, як здатність адекватно застосовувати власне

мислення. Можна стверджувати, що інтелект є

узагальнюючим відображенням дійсності та явищ, їх

осмисленням та інтерпретацією. Інтелект не може не

поєднувати в собі раціональну, творчу та інтуїтивно-

чуттєву константи людини.

Правильна оцінка важливості інтелекту

людини, її інтелектуальної культури для творчості

проявляється у рівні свідомості людини, її вихованні.

Адже об‘єктивне, осмислене сприйняття оточуючого

є важливою похідною для прийняття рішень,

спрямованих на встановлення, зміну чи припинення

відносин. Власне, за допомогою інтелекту людина має

змогу не розгубитися у вирі проблем, що її оточують.

Яскраво це проявляється у процесі практичної

діяльності кожного окремо взятого індивіда у сфері

національної економіки.