Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

І. ПОЧАТКИ ПОЛІТИЧНИХ КАР’ЄР

Однак почали спливати «старі гріхи» – участь у революційному житті (настав

період реакції

), за які загрожувала довічна каторга, і Володимир Винниченко мав тер-

міново

, доки до нього «не докопалися», залишити Батьківщину і від’їхати за кордон.

Австрія

, Франція, Швейцарія, Італія. Чудові кліматичні умови, спокій, так необ-

хідний для неквапливої

, вдумливої творчої роботи, якою Володимир Кирилович за-

ймався дедалі з величезним піднесенням і насолодою

. Та серце раз-по-раз рветься на

Батьківщину

. Тільки-но звільнившись у черговий раз із-під пильного ока російських

жандармів

, перетнувши рятівний кордон, палкий патріот 16 жовтня 1907 р. пише

М. Коцюбинському: «Волею неспокійної долі моєї я мусив покинуть на довгий час

Україну й їхати жити за кордоном

. Але живучи хоч би в самому раю, я не можу не

жити разом з тим душею на Україні

Незважаючи на серйозну загрозу

, він не може довго жити без Батьківщини, тяг-

неться до рідної землі

. І зашкодити цьому не могли ні перспективи нових арештів, ні

будь

-яких покарань. В. Винниченко кілька разів нелегально знову з’являвся в Україні

з метою налагодження революційної роботи

, яка під ударами царських властей силь-

но підупала у часи чорної реакції

Політик і художник в його особі нероздільно зливаються. «Я не лише художник

, я

– ще член відомої соціальної групи, я беру участь у її житті, – чим можу, допомагаю,

так чи інакше борюсь з тим

, що знаходжу неправильним... зараховую себе до групи

соціалістичної і при тому тієї

, яка організована на основі марксизму», – зауважував

він у листі

«Про мораль панівних і мораль пригнічених». І ще: «Я щиро і гаряче про-

тестував проти соціальних несправедливостей

, в ім’я цього йшов у тюрму, готовий

був іти на смерть за торжество своїх політичних і соціальних переконань

Це було не лише політичне

, але й мистецьке кредо на той час вже широко знаного,

справді популярного літератора і драматурга

. М. Коцюбинський з деяким здивуван-

ням і водночас з теплою шаною відзначав: «Кого у нас читають

? Винниченка. Про

кого скрізь йдуть розмови

, як тільки річ торкається літератури? Винниченка. Кого

купують

? Винниченка»

Він рішуче ввійшов

, точніше – з першої ж спроби увірвався в блискучу когорту

тогочасних українських письменників

– Лесі Українки, І. Франка, М. Коцюбинського,

П. Мирного, І. Нечуя-Левицького, І. Карпенка-Карого, В. Стефаника, О. Кобилян-

ської

, М. Черемшини. Ті з захопленням вітали появу неординарного таланту.

Не затрималася з реакцією не вельми схильна до новачків

, розбещена цілими су-

зір’ями вітчизняних гучних імен і їх численними літературними діамантами критика.

Справжній новатор

, революціонер у творчості, він, як ніхто інший, емоційно і чес-

но вилив на папір щирий крик болю

, співзвучний народній душі. Герої Володимира

Винниченка

, яким він гаряче співчуває – гнані і ображені сільські трударі, нещадно

експлуатовані

, розгнівані пролетарі, безправні, вимуштрувані до механічної покори

солдати

, навіть здеморалізовані, всіма знехтувані покидьки суспільства – босота.

Здавалося

, Володимир Винниченко взяв собі за мету – не давати жодного пере-

починку читачу

. Починаючи з першої повісті «Краса і сила» (у першому варіанті

– «Сила і краса»), що з’явилась у 1902 році в журналі «Киевская старина» (перші

твори

– поема «Софія» – у 1929 р. опублікована під назвою «Повія» – і оповідання

І. ПОЧАТКИ ПОЛІТИЧНИХ КАР’ЄР

«Народний діяч» були написані ще 1901 році), він щорічно примножував свій літе-

ратурний доробок

. З 1906 року він пробує себе в драматургії (п’єса «Дисгармонія»).

Творчість В

. Винниченка сприймалась сучасниками далеко неоднозначно. Спектр

тут був дуже широким

– від безмежного захоплення до рішучої відрази. Так, за оцін-

кою авторитетного літературознавця М

. Жулинського, драми українського письмен-

ника

– це свідомий і послідовний бунт проти панівної в той час моралі, самозакоха-

ного міщанства і лицемірного обивателя

, сміливий виклик художника, для якого не

існує тем, недостойних сценічного втілення

До творчості В

. Винниченка виявляють увагу і поза межами України. Він пере-

кладається не лише російською

, а й іншими мовами. І продовжує натхненно, невтом-

но працюва

ти. Після поразки революції 1905–1907 років художник прагне осягнути

народну драму

, зрозуміти психологію деморалізованого міщанства, з’ясувати сут-

ність поведінки людей на рівні підсвідомого

– на рівні інстинктів.

Саме в той час Володимир Винниченко сформулював найважливіший для свого

морально

-етичного кодексу принцип: чесність з собою. У пошуках його ідейно-ес-

тетичного обґрунтування і розкриття письменник пише романи: «Чесність з

собою»,

«Заповіти батьків», «Записки Кирпатого Мефістофеля», роман-дилогію «По-свій» і

«Божки», багато оповідань.

Володимира Винниченка далеко не всі розуміли

. Багато хто навіть жахався, обу-

рювався

, лаявся. Так відреагував, зокрема, на романи «Чесність з собою» і «Заповіти

батьків

» і лідер більшовиків В. Ленін

. І якщо в даному разі сталося неспівпадіння в

поглядах щодо моральних ідеалів

, етично-естетичних орієнтирів, то згодом його за-

ступить відмінність у підходах до шляхів розвитку суспільного прогресу

, революції,

майбутнього світу

, народів, що його населяють.

Моральний імператив чесності з собою Володимир Винниченко поширював на

всі

, без винятку, сторони життя, аж до особистих взаємин. Він і сьогодні немало кого

дивує своїм листуванням із жінками

, які нерідко виявляли до нього увагу, закохува-

лися, наважувалися зізнаватися в своїх почуттях красивому, сильному, талановито-

му чоловіку

. А він знаходив мужність делікатно, однак відверто відповідати (якщо,

звісно, не виникало взаємного потягу), що обманювати ні себе, ні ту чи іншу свою

знайому він просто не може

, не має права і пропонував переводити стосунки в якусь

іншу пло

щину – дружбу, співпрацю тощо. Тому, наприклад, В. Панченко, вивчивши

епістолярну спадщину

, назвав «дивним романом» стосунки письменника з Катери-

ною Голіцинською

Так само чесно Володимир Кирилович зробив і свій

вибір: у березні 1911 року

він одружився з Розалією Яківною

Лівшиць. То було зовсім не спонтанне рішення.

Вперше В

. Винниченко познайомився з вродливою, модно одягненою парижанкою,

студенткою медичного факультету Сорбонни ще влітку

1902 р. Багато спілкувалися,

пізніше народилися почуття

, які вони обоє з величезним благородством, як найбіль-

шу дорогоцінність

, пронесли через усе життя

У роки першої світової війни Володимир Винниченко знову нелегально на Украї-

ні, часто змінює адреси (його псевдоніми – «Володимир», «Деде», «Владен», «Гри-

ша», Грицько»), зрештою переїздить у листопаді 1914 року до Москви, яку з конспі-

І. ПОЧАТКИ ПОЛІТИЧНИХ КАР’ЄР

ративною метою також не раз залишає, опиняючись, наприклад, аж у маєтку Є. Чи-

каленка на Херсонщи

ні. Володимир Кирилович співпрацює в легальному журналі

«Украинская жизнь». На сторінках останнього з’являється цикл його статей на акту-

альні політичні теми: «В чем наша сила

?» (1915. – № 7. – С. 13–18); «Непотухший

огонь» (1915.

– № 8–9. – С. 46–52); «Лупайте сю скалу!» (1915. – № 11–12. – С. 7–16);

«Птеродактили» (1916. – № 4–5. – С. 96–105); «Несколько слов о нашей молодежи»

(1916. – № 10–11. – С. 48–52).

Поява кожної Винниченкової публікації ставала по суті подією в українських ко

лах. М. Грушевський писав, що з приїздом до Москви за Володимира Кириловича

відразу ж

«вхопилась громада, як за свій якір спасіння, і він дав кілька сильно напи-

саних статей

, які зробили тоді сильне враження. Але «Украинская жизнь» як така не

вдовольняла й інших ук

раїнців. Вона була журналом «для наружного потребления»,

для російської публіки

, дарма, що читали її головно українці.

Коли стало неможливим видавати українські часописи на Україні

, явилась гадка

спробувати налагодити український журнал в Москві

, де сподівались легшої цензури.

На Винниченка рахували як на головну літературну силу»

І він виправдав сподівання

. Ризикуючи знову потрапити під арешт (адже жив за

чужим паспортом

, а займався публічними справами), Володимир Кирилович редагу-

вав

тижневик «Промінь», знаходив можливості навіть в умовах воєнного часу збері-

гати іскорки української справи

Публіцистична творчість В

. Винниченка, безперечно, сприяла його становленню

як громадського діяча

, формуванню якостей політика.

Де б не доводилось бувати

, український літератор, революціонер думкою завжди

повертався на Батьківщину

, болісно переживав її безрадісне становище. При цьому

він ніколи не був обмеженим фанатиком

, намагався сам розібратися у таких складних

явищах, як національне питання, національний інтерес, національні почуття тощо.

Якось в 1911 році він записав у своєму щоденнику: «Чому національні відносини

навіть між с

[оціал]-д[емократ]ами іноді займають більш домінуюче значення, ніж

класові? Чи лежить вся вага в економічній базі, чи в якійсь іншій? Яка причина тій

ворожнечі

, яка існує між організаціями, що мають однакові економічні інтереси? Чи

не грає тут роль закон консерватизму

, що виявляється по всій природі? Закон консер-

ватизму категорично велить індивідові й цілим групам ті риси і ті засоби

, які допо-

магали їм у боротьбі за існування

. Національне почуття це є перш усього свідомість

належності до певної групи

, що зберегла себе до цього часу за допомогою певної

суми засобів

(звичаїв, мови, релігії, моралі, мистецтва і т. д.)»

Звісно, в центрі уваги Володимира Винниченка завжди залишалася доля рідної

нації. Він чимало розмірковував над чинниками, які зумовили історичний поступ

українства

, які постали на перешкоді досягнення більш високих щаблів розвитку,

хоча висхідні потенції етнічного організму були істотними

, багатообіцяючими, пер-

спективними

. Так чи інакше, доводилося аналізувати міжнаціональні відносини,

особливо в новітню добу

. Тут на перший план виходили стосунки між Україною й

Росією

, ті суперечності, що постійно виникали, набуваючи часом величезної гостро-

ти і резонансу

І. ПОЧАТКИ ПОЛІТИЧНИХ КАР’ЄР

Політик і художник із посиленим відчуттям всього національного, В. Винничен-

ко послідовно виступав за право українців самим вирішувати свою долю

, рішуче,

безкомпромісно боровся проти тих

, хто ставав тому на заваді.

Багато важило

, що особисті переконання Володимира Кириловича і програма

Української соціал

-демократичної партії принципово співпадали. А відтак він щиро і

наполегливо пропагував

, обґрунтовував, відстоював право України на широку націо-

нально

-територіальну автономію у федеративній демократичній республіці Росія.

В. Винниченко, як більшість діячів українського національно-визвольного, рево-

люційного руху

, і далі вважав, що радикальні лозунги М. Міхновського не на часі,

що вони заводять українців у сектантську безвихідь

, породжують самоізоляціонізм,

протиставляють іншим потокам суспільного протесту

. Як реаліст-прагматик, В. Вин-

ниченко прагнув знищення самодержавства

– оплоту і соціального, і національного

гніту

, розуміючи, що досягти жаданої мети в такій поліцейській країні, як Росія,

можна було лише об

’єднанням зусиль, у першу чергу спільних дій соціал-демократів

російських і соціал

-демократів українських. Згадана ж теза національної програми

УСДРП

– «широка національно-територіальна автономія у федеративній демокра-

тичній республіці Росія

» вела до об’єднання українського руху зі всіма силами, які

також писали на своїх прапорах

«Геть самодержавство!», дозволяла обґрунтовано

розраховувати на наближення моменту реалізації цього гасла

Водночас один із чільних діячів УСДРП не вибачав жодних поступок лідерів ро

сійського політикуму великодержавництву

, спробам у будь-який спосіб захищати

лінію на обмеження національного єства українців

. Переконливим прикладом тут

може бути ґрунтовна стаття

«Птеродактили», надрукована в «Украинской жизни»

До В

. Винниченка доходили чутки, що журнал видавався за фінансового сприян-

ня самодержавства

, він розумів, що друкований орган, у відповідь, підтримував уряд,

що його стаття

, врешті, може накликати й чималу біду на автора, а, можливо, й на

часопис.

Однак змовчати він не зміг

, коли на сторінках «Русской мысли» з’явилася анти-

українська стаття Д

. Муратова – ідеологічного прибічника П. Струве. Останній, як

відомо

, належав до правого крила кадетської партії, виступав проти надання автоно-

мії народам Росії

, доводив нездатність українців сформуватися в осібну, самостійну

спільність і на цьому ґрунті навіть вийшов влітку

1915 р. зі складу ЦК, а потім і вза-

галі залишив ряди конституційних демократів

. Д. Муратов у черговий раз накинувся

на українців за їх «малий націоналізм».

В. Винниченко не просто відповів на українофобські вправи публіциста. Він пі-

дійшов до проблеми ширше

, спробував розібратися у дивному феномені російського

лібералізму

. На словах, абстрактно його представники видавали себе за найвіддані-

ших борців за демократію

, однак на практиці перетворювалися на найпримітивні-

ших, найзаангажованіших шовіністів, коли треба було формулювати ставлення до

національного руху

: його справедливих вимог. Звідси надзвичайно промовиста назва

Винниченкового виступу

– «Птеродактили». Подібно прадавнім істотам – крилатим

повзунам

– поводить себе в українському питанні російський інтелігент. «Разумом,

умозр

ением он летает иногда даже высоко, – відзначає Володимир Винниченко, – но

І. ПОЧАТКИ ПОЛІТИЧНИХ КАР’ЄР

летание это ему решительно ни к чему. Когда надо жить реальной жизнью, он скла-

дывает крылья и начинает ползать

, пресмыкаться, и проявлять себя так, как будто

этих крыльев у него совс

ем и не было. То одна сторона его существа, а это другая, обе

совершенно независимы друг от друга

Час, коли писались наведені рядки

, був величезним випробуванням для україн-

ського визвольного руху і з інших

причин. Йшла світова війна.

19 липня 1914 року у перший же її день державний кордон між Росією і Німеччи-

ною та Австро

-Угорщиною перетворився на лінію фронту. А розкраяна навпіл Украї-

на мала стати не просто одним із плацдармів кровопролитних

, спустошливих боїв,

але й місцем

, де реалізовувалися стратегічні напрямки світового конфлікту. І так уже

судилося долею

, що реалізовувалися значною мірою за участі українців, які змушені

були тримати під прицілом і стріляти з окопів один в одного

, йти в атаки один су-

проти іншого

, нищити своїх етнічних братів, їх добро за чужі анексіоністські інтере-

си. Трагізм ситуації примножувався тим, що питома вага українського «гарматного

м’яса» у російській та австрійській арміях була дуже значною. Так в Росії, на 1917 р.

із 15,5 млн. чоловік, мобілізованих на війну, 4,5 млн. складали українці

В австрійській армії відсоток українців був порівняно значно меншим

. І все ж

близько

250 тисяч мобілізованих українців – це теж немала сила, яка підвищувала

військовий

потенціал Дунайської імперії. Окрім того, була тут і своя специфіка.

На підтримку віденського уряду з перших днів війни висловився

«Український

січовий союз

», заснований ще в 1912 році. На початок війни у ньому об’єднувалось

16 тисяч юнаків-добровольців. За перші два тижні серпня 1914 року виявили бажан-

ня приєднатися до них ще близько

14 тисяч. Австрійський уряд дозволив сформувати

український легіон, який би не перевищував 5 тисяч чоловік

Взагалі

, незважаючи на те, що війна довго готувалася, значний час начебто «ви-

сіла в повітрі

», з її початком українству належало остаточно визначитись у своєму

ставленні до неї

. Здавалось би, елементарна логіка підказувала тут чіткість позиції

– відмежовуватись від чужих захватних замірів і дій, більше того – чинити супротив

їм, названий В. Винниченком «сепаратизмом від загибелі»

Однак

, з багатьох причин цього не сталося. Політична еліта українства розбилась

на три основних табори

Більшість діячів вкрай знесилених

, знекровлених репресіями українських партій

і організацій виступили на підтримку воєнних зусиль царського уряду

, за «російську

орієнтацію». Лідери єдиної легальної української організації – Товариства україн-

ських поступовців

, ліберали Д. Дорошенко, А. Вязлов, А. Ніковський ввійшли до

створених повсюдно відділень Всеросійського союзу земств і міст

(«Земгор»).

У 1916 році до Союзу вступив С. Петлюра. Так само чинили і деякі інші діячі

УСДРП та

«Спілки». За оцінкою В. Винниченка, «це були ті з українців, які корінням

свого особистого життя занадто глибоко зрослися з життям русь

ким»

Виявилася орієнтація і на

«німецький штик». Звичайно, в межах російської Украї-

ни вона знаходилась у латентному стані

, виразно себе не могла оформити. Розраху-

нок тут був на те

, що в ході війни буде знищено основу національного гніту – царизм.

А німецький експлуататор

«не буде так безглуздо, ледачо, так неохайно й нераціо-

І. ПОЧАТКИ ПОЛІТИЧНИХ КАР’ЄР

нально грабувати, як то робив царизм. Він, даючи сили з народу, буде дбати про те,

щоб він не дуже брикався

, він не буде видирати з його останній клапоть сіна, він

старатиметься

, щоб дійна корова була сита й більше молока давала»

Третій табір політично активного українства дотримувався не російської і не ні

мецької орієнтації

, а власної, з опорою на власну націю, на власний народ. За оцін-

кою

В. Винниченка, такі погляди були характерними переважно для соціалістичних

течій

. Однак, це твердження вірне лише до певної міри. Соціалісти теж переживали

складні часи

, роздиралися внутрішніми суперечностями, наочним прикладом чого

була ситуація в УСДРП

. Більша її частина пройнялась відверто оборонськими на-

строями і мала своїм рупором згаданий журнал

«Украинская жизнь».

Інша ж частина УСДРП на чолі з А

. Жуком та В. Дорошенком, блокуючись із

колишніми

«спілчанами» М. Меленевським (Баском) та О. Скорописом-Йолтухов-

ським обрала пронімецьку орієнтацію

. Разом з Д. Донцовим, М. Залізняком та ін-

шими діячами українського руху вони реалізували висунуту В

. Липинським ще в

грудні

1912 року пропозицію, створивши 4 серпня 1914 року у Львові Союз визво-

лення України (СВУ) як позапартійне об’єднання

. СВУ виступав за перемогу у війні

кайзерівської Німеччини

Невеличка група членів УСДРП на чолі з Л

. Юркевичем з початку імперіаліс-

тичної війни зайняла осібну

(серединну чи то центристську) позицію, спробувавши

відмежуватись як від русофілів із

«Украинской жизни», так і від германофілів із СВУ.

Вони започаткували у Женеві видання газети

«Боротьба», на сторінках якої відстою-

вали погляди на українське питання з позицій

«інтернаціонального соціалізму».

Спочатку до позицій

«Боротьби» схилявся і В. Винниченко. Але врешті він від-

дав перевагу співробітництву в

«Украинской жизни», що призвело до розриву з со-

ціал

-демократами, що групувалися навколо Л. Юркевича.

Пошук відповідей на питання – в якому таборі бути, куди йти, що робити, яку

платформу обрати, був особливо важливий напередодні небачених тектонічних зру

шень, гігантських катаклізмів, до яких наближалася Європа і, передусім, Росія. Іс

торія зарані вловлювала віддалений глухий гуркіт революції

Лисяк-Рудницький І. Суспільно-політичний світогляд Володимира Винниченка в світлі

його публіцистичних питань. – С. 103.

Цит. за: Елисаветградские известия. – 2002. – № 1 (1417) – 15 ноября.

Винниченко Володимир. Щоденник. Том перший (1911–1920 рр.). – Едмонтон–Нью-

Йорк, 1980. – С. 69.

Там само. – С. 68.

Родина Винниченка на Бобринеччині (За спогадами Ревви) // Матеріали обласної на-

уково

-практичної історико-краєзнавчої конференції «За волю і долю України» (Наш край у

1917–1920 роках). – Кіровоград. – 2002. – С. 158.

Там само. – С. 108–111; Літературна Україна. – 1990. – 25 жовтня.

Тищенко Ю. Хто такий Винниченко: Біографічний нарис. – К., 1917. – С. 8.

Міхновський М. Самостійна Україна // Вивід прав України. – Львів, 1991. – С. 78.

Див.: Солдатенко В.Ф., Кривошея В.В. Революційна українська партія // Віче. – 1998.

– № 1. – С. 128–140.

І. ПОЧАТКИ ПОЛІТИЧНИХ КАР’ЄР

Див.: Гнідан О.Д., Дем’янівська Л.С. Володимир Винниченко. Життя, діяльність, твор-

чість. – С. 9.

Центральний державний історичний архів України у Києві (ЦДІА України). – Ф. 274.

– Оп. 5. – Спр. 26. – Арк. 108.

Там само. – Ф. 274. – Оп. 1. – Спр. 522. – Арк. 207, 224.

Тищенко Ю. Назв. праця. – С. 11.

ЦДІА України. – Ф. 301. – Оп. 1. – Спр. 557. – Арк. 111, 176.

Там само. – Ф. 275. – Оп. 2. –Спр. 5. – Арк. 17.

Там само. – Арк. 3.

Див.: Гусєв В., Лозинська Л. Дещо з непрочитаних сторінок життя В. Винниченка // Роз-

будова держави. – 1994. – № 8. – С. 35.

Див.: Головченко В.І. Від «Самостійної України» до Спілки визволення України: Нариси

з історії української соціал-демократії початку XX ст. – Харків, 1996. – С. 172.

ЦДІА України. – Ф. 274. – Оп. 1. – Спр. 664. – Арк. 24.

Там само. – Арк. 17.

Там само. – Ф. 275. – Оп. 2. – Спр. 5. – Арк. 113, 123, 126; Гермайзе О. Нариси з історії

революційного руху на Україні. – Т. 1. РУП. – К., 1929. – С. 107; Гусєв В.І., Лозинська Л.О.

Назв. праця. – С. 37.

ЦДІА України. – Ф. 274. – Оп. 1. – Спр. 664. – Арк. 171.

Там само. – Арк. 177.

Див.: ЦДІА України. – Ф. 274. – Оп. 1. – Спр. 664. – Арк. 223–225; Гусєв В., Лозинська Л.

Назв. праця. – С. 37–39.

Див.: Головченко В.І. Назв. праця. – С. 48–49.

Доклад ЦК Революційної Української Партії Міжнародному Соціалістичному конгресо-

ві в Амстердамі. – Львів, 1904. – С. 2.

Див.: Висоцький О.Ю. Українські національні партії початку XX століття: соціалістич-

ний сегмент (УСДРП та УПСР у компаративістському вивченні). – Дніпропетровськ, 2001.

– С. 31.

Див.: Солдатенко В.Ф., Бевз Т.А., Титаренко Т.М. Лідер українських соціал-демократів

(Микола Порш) // Українська ідея та її творці (друга половина XIX – початок XX століття).

– К., 1999. – С. 182.

Головченко В.І. Назв. праця. – С. 51, 55, 172.

Там само. – С. 57–63, 172.

Там само. – С. 172.

Панченко В. Дивний роман (В. Винниченко і К. Голіцинська) // Наукові записки Кірово-

градського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка. – Вип. 27.

– Серія: Філологічні науки (українське літературознавство). – Кіровоград, 2000. – С. 27.

Там само. – С. 29.

Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923. – С.86.

Цит. за: Федченко П. Листування М. Коцюбинського з В. Винниченком. Вступ, підготов-

ка текстів листів та примітки // Радянське літературознавство. – 1988. – № 2. – С. 43.

Винниченко В. О морали господствующих и морали угнетенных. – Львов, 1911. – С. 4, 11.

Листування М. Коцюбинського з В. Винниченком // Радянське літературознавство.

– 1998. – № 2. – С. 50.

Жулинський М. Художник, распятый на кресте политики // Дружба народов. – 1989. – № 12.

– С. 151.

Ленін В.І. Листи до І.Ф. Арманд // Повне зібр. тв. – Т. 48. – С. 280–281, 289–290.

І. ПОЧАТКИ ПОЛІТИЧНИХ КАР’ЄР

Див.: Панченко В. Назв. праця. – С. 27–34; Див. також: Його ж. Магічний кристал. – Кі-

ровоград, 1995. – С. 121

–129; Миронець Н. Епістолярна спадщина Володимира Винниченка

як джерело просографічної інформації

// Наукові записки Кіровоградського державного педа-

гогічного університету імені Володимира Винниченка

. Вип. 27. – С. 11–12, 15–16.

Жулинський М. «Яке велике щастя я мала...» // Україна. – 1992. – № 10. – С. 14–17.

Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 8. – С. 107.

Чикаленко Є. Щоденник. – Львів, 1931 – С. 492.

Винниченко В. Щоденник // Київ. – 1989. – № 9. – С. 92.

Украинская жизнь (Москва). – 1916. – № 4–5. – С. 96–105. У жовтні 1990 р. стаття була

передрукована газетою

«Зелений світ».

Детальніше див.: Солдатенко В.Ф. Володимир Винниченко: на перехресті соціальних і

національних прагнень

. – С. 38–40.

Винниченко В. Птеродактили // Украинская жизнь. – 1916. – № 4–5. – С. 105.

Винниченко В. Відродження нації. Ч. І. – С. 35.

Там само. – С. 39.

Див.: Історія України. Навчальний посібник. Вид. 3-є, доповнене й перероблене. – К.,

2002. – С. 200.

Там само. – С. 201.

Там само. – С. 40.

Там само. – С. 41.

2. Áåç îñîáëèâèõ ïðèêìåò

Симонові Петлюрі, який з’явився на світ в Полтаві 10 (22 за н. ст.) травня 1879 р.,

не доводилося відшукувати сліди свого родоводу

. Він з дитячих літ знав, що був коза-

ком

. Батько – Василь Павлович – нащадок давнього козацького роду, незважаючи на

те, що набув міщанства, відверто пишався своїм корінням. Мати – Ольга Олексіївна

(уроджена – Марченко) – також була з роду полтавських козаків. Отож «кров» мала

зробити свою справу

Кожного українця дивує

-цікавить, що то за ім’я Симон. В. Савченко висунув вер-

сію, що справжнє ім’я спочатку було Семен, а він потім – у старших класах духовної

семінарії

, коли однокласники стали звати відлюдькуватого, самолюбивого учня «Си-

моном

-зілотом», він обернув його на «французький манер» на «Симона», можливо,

під впливом легенд по Симона Болівара

. Однак наведене не підтверджується жод-

ними документами

Хоча в сім’ї підростало ще троє хлопчиків і троє дівчаток

(всього ж Ольга Олек-

сандрівна народить

12 дітей, однак троє помруть у ранньому віці), худорлявий, трохи

сутулуватий

, світловолосий, з ясними трохи примруженими очима Симон став рано

вирізнятися особливим інтересом до старовини

, до своїх предків.

Час і місце народження завжди накладають певний відбиток на формування осо

бистості

, вибір життєвого шляху, визначення ідеалів. На формування світогляду

С. Петлюри безперечно вплинуло те, що він народився і зріс на Полтавщині. Її значно

менше торкнулись імперсько

-русифікаторські «трансформації». Навіть губернський

центр – Полтава

(колишнє полкове козацьке місто) – і та, на відміну від інших уосо-

І. ПОЧАТКИ ПОЛІТИЧНИХ КАР’ЄР

блень бурхливого індустріального прогресу Півдня, залишалися майже незаймано-

україномовною

, переважно (за винятком розкішного адміністративного кварталу)

одноповерховою

, навіть напівсільською: немощені вулички, хати-мазанки, вишневі

садочки

. А повітові містечка, навколишні села, оспівані Миколою Гоголем, неначеб-

то спеціально законсервувалися для милувань любителів минувшини

, етнографічної

первозданності

За околицею Полтави починалося поле

, де відбулася вікопомна, легендарна битва

зі шведами

, які були тут «наголову» розбиті. Частенько навідуючись туди, Симон

почав задумуватися над історичною роллю в долі України «зрадника» Мазепи

, над

пушкінськими словами з поеми «Полтава»

, що вже тоді «Украйна глухо волнова-

лась». Важливу роль у формуванні Симона та його товаришів в дусі українського

патріотизму відіграло і ретельне вивчення «Кобзаря» Тараса Шевченка

, й те, що у

Полтаві свого часу мешкав основоположник і класик української літератури Іван

Котляревський, й багато іншого

Батько Симона – їздовий

, поступово міцно «став на ноги», заснував «виїзне» під-

приємство – завів аж шість пар коней

, наймав шістьох робітників та ще прикупив

десятину гарного дубового лісу недалеко від міста

. Сам він часто возив архірея, що

можливо й визначило напрямок освіти сина

. Безперечно відігравало немаловажну

роль і те

, що багато родичів Петлюр і Марченків зробили церковну кар’єру, а також

і те

, що світська гімназійна й вища освіта була практично «заказана» тим, хто не мав

дворянського звання або тугого гаманця

Після закінчення церковно

-парафіяльної школи та бурси, або як її ще називали

– духовного училища – у

1895 р. Симон вступив до Полтавської духовної семінарії.

Точнісінько таким

, але трохи раніше, був початковий життєвий шлях ще одного пол-

тавчанина – відомого на всю Росію попа Г

. Гапона.

На перший погляд

, дивно, але духовні семінарії у царській Росії були значною

мірою розсадниками опозиційних і революційних настроїв

. Відомо, що одноліток

С. Петлюри, Йосиф Джугашвілі (пізніше – Сталін) навчався в духовній семінарії

в Тифлісі

. Семінаристами були відомий радянський партійний та державний діяч

Анастас Мікоян

, маршал Радянського Союзу Олександр Василевський, а також това-

риші Симона по Українській Соціалістичній Робітничій Партії

(УСДРП) Ісаак Мазе-

па, Володимир Чеховський та інші.

Навчався Симон Петлюра нерівно

. В першому класі навіть залишився на другий

рік – не зміг опанувати грецьку мову

, але потім виправився й у старших класах вхо-

див уже до числа учнів

, які стабільно гарно встигали. Окрім архаїчних предметів, що

їх нудно викладали семінарські викладачі

, він багато читав, жваво цікавився історією

української культури

, добре співав, разом з товаришами ставив вистави і брав у них

активну участь

. До того ж він непогано грав на скрипці.

Таких же юнаків у семінарії та інших навчальних закладах Полтави було багато

Вони й організовували українську громаду

, до складу якої у 1898 р. увійшов і Петлю-

ра

. Слід зазначити, що спочатку Петлюру, хоча й недовго, приваблював анархізм. Та

це й не дивно

, адже безвладдя – інстинктивний протест проти будь-якого насильства

або влади – у самій крові селян

, особливо нащадків волелюбних запорозьких козаків.

І. ПОЧАТКИ ПОЛІТИЧНИХ КАР’ЄР

Убивство поміщика або орендаря (яким би воно безглуздим на перший погляд не ви-

глядало

) давали селянам таку бажану (хоча й тимчасову) незалежність і свободу, за

яку доводилося платити досить дорого

Велике враження для прилучення до когорти борців за незалежну Україну на юна

ка справив виступ у Полтаві на шевченківських роковинах

19 лютого 1900 р. осно-

воположника українського націоналізму ХХ століття Миколи Міхновського

, який

відверто закликав українців до безпощадної боротьби проти своїх гнобителів

-чужин-

ців, насамперед Москви. Семінарист Симон Петлюра ловив кожне слово М. Міхнов-

ського

, який одразу ж став кумиром багатьох представників української молоді. Його

ідеї самостійності України на початку ХХ століття сприяли створенню Революційної

української партії – першої політичної партії в Україні

. Оскільки в основному гро-

мади стали ядром РУП

, С. Петлюра вступив до неї і став одним з активних її членів

у Полтаві

Діяльність Петлюри була на виду і не дивно

, що у 1901 р. його і ще кількох дру-

зів виключили з Полтавської духовної семінарії

. Приводом для цього став інцидент,

пов’язаний з приїздом до рідної Полтави одного з визнаних лідерів тогочасного укра-

їнського руху

, відомого композитора Микола Лисенка. Симон Петлюра на правах ва-

тажка учнівської молоді

, проте без дозволу керівництва, запросив Миколу Віталі-

йовича до семінарії

. Уславлений композитор дав згоду. Петлюра виголосив на його

честь невелику вітальну промову

, а самодіяльний хор виконав кілька музичних творів

М. Лисенка, в тому числі заборонену цензурою кантату «Б’ють пороги». Усе це й

викликало величезний гнів ректора семінарії – протоієрея І

. Пічети. Звісно, врахову-

вався ще й той факт

, що приїзд і виступ М. Лисенка стали приводом до занепокоєння

місцевих властей та проведення полтавчанами ряду українських національних мані

фестацій

. Полтавські події набули певного розголосу серед прогресивної української

громадськості

. Можливо, сам М. Лисенко спробував взяти під захист виключених

семінаристів

. У Петербурзі відомі громадські діячі О. Лотоцький та М. Дмитрієв по-

рушили клопотання у синодальних сферах про переведення С

. Петлюри для навчан-

ня до Тифліської семінарії

. Але з Полтави надійшла на нього така негативна харак-

теристика

, що двері усіх шкіл Росії для Симона були зачиненими.

Невизначеність перспективи пригнічувала

. Репетиторство, до якого вдався два-

дцятидворічний чоловік

(треба ж бо було якось годуватися) задоволення не приноси-

ло, а на здачу екстерном екзаменів за духовну семінарію для вступу до університету

не хватило духу

На той час багато регіонів України

, в тому числі й Полтавщину, охопили селян-

ські хвилювання

, виступи. Множилися страйки сільськогосподарських робітників.

Тих

, хто потрапив під пильний жандармський нагляд (на С. Петлюру уже було заве-

дено персональну теку

), чекали невідворотні неприємності. Інстинкт самозбережен-

ня продиктував «неблагонадійному» молодику

, що краще не випробовувати долю і

залишити межі рідного краю

У 1902 р. С. Петлюра ненадовго наїжджає до Львова, входить у зносини з «Літе-

ратурно

-Науковим Вісником», друкує статті про стан народної освіти й медицини на

Полтавщині

, а потім – про стан освіти в Росії. Невдовзі він опиняється на Кубані –