Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

611

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

151

Там само. – С. 121.

152

Винниченко Володимир. Щоденники (1950–1951 рр.) // Слово і час. – 2001. – № 2. – С.

78–79.

153

Там само. – С. 79.

154

Там само. – С. 80.

155

Там само.

156

Там само. – С. 82.

157

Цит. за: Жулинський М. Назв. праця. – С. 126.

158

Костюк Г. Моя Винниченкіяна – Зустрічі і прощання. – Спогади. – Кн. 2 // Слово і час.

– 2000. – № 7. – С. 60.

159

Цит. за: Жулинський М. Назв. праця. – С. 127.

Âèñíîâêè

Долі В. Винниченка і С. Петлюри склалися так, що до завершення громадянської

війни вони йшли життям неначебто паралельно

, іноді взагалі разом, в усякому разі

долали приблизно однакові в хронологічному і якісному відношеннях його відтинки

І якщо й тоді не завжди просто було порівнювати їх внесок у суспільне життя

, оці-

нити як політиків

, то зробити це ефективно щодо еміграційного періоду – ще склад-

ніше.

Головна причина – величезна різниця в часі

, який провели обидва українських

політики поза межами України

. Для С. Петлюри – це лише 4,5 роки, а для В. Винни-

ченка – понад

31 рік – більша частина свідомого творчого життя. Звідси – й природно

важкоспівставні результати

, якими підсумувався їх життєвий шлях. А відтак, мабуть,

і не варто переслідувати таку мету

, спробувати уникнути некоректних висновків, ко-

трі можуть здеформувати уявні політичні портрети діячів революційної доби

, що,

власне

, й є головною метою даної праці. Достатньо обмежитися з’ясуванням одного,

але головного питання

, здатного умовно поставити В. Винниченка і С. Петлюру в

«рівні умови»

: яким принципово їм бачилося державне майбутнє України й що вони,

відповідно, намагались зробити для реалізації своїх планів.

С. Петлюра вважав радянську Україну аномалією, радянську владу – силоміць

нав’язаною українству

, а більшовиків – злочинцями, поневолювачами його земля-

ків. Несхибність (можливо, навіть заповзяту впертість) С. Петлюри у гранично не-

гативному ставленні до більшовизму

, радянського ладу, Російської держави (у всіх її

уособленнях – від «єдинонеділимської» до демократично

-федеративної та всіх полі-

тичних репрезентаціях – від монархічних до ліворадикальних

) часто видають за гідні

прикладу принциповість

, послідовність у відстоюванні національного суверенітету,

української нації

, незалежної державності. Разом із тим, гадається, доцільно зверну-

ти увагу і на деякі моменти

, котрі не завжди органічно «вписуються» у таку одно-

лінійну схему

, точніше, в однобічну мотивацію поведінки лідера державного центру

УНР в екзилі

Адже ніякого іншого

, тим більше – альтернативного варіанту вибору позиції, лінії

поведінки у С

. Петлюри не залишалося.

612

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

Так, для М. Грушевського, В. Винниченка, М. Шаповала, інших впливових ліде-

рів української еміграції концепція народоправства і схильність до демократичної

федерації трьох слов’янських

, та й інших народів не залишалася лише кабінетною

концепцією

, абстрактним теоретичним витвором. Упродовж революції вони в різних

варіантах

, в тому числі залежних від поточних обставин, намагалися зреалізувати

програму, підвалини якої заклав Український національний конгрес 6–8 квітня 1917

р.,

і розвинув Трудовий конгрес України

23–28 січня 1919 р.

Попри природне ідейно

-політичне протистояння у боротьбі за владу протягом

громадянської війни

, відзначена позиція загалом була відомою і могла бути підґрун-

тям для порозуміння з радянською владою

Для С

. Петлюри залишалося лише відстоювати гасло незалежної України. Навіть

в автономній республіці або

, в разі її об’єднання в федеративній державі, персональ-

но йому місця ніколи б не було

. Усвідомлення цього зумовлювало не лише вкрай

непримиренну позицію

, але й принципову поступку в одному з кардинальних по-

ложень платформи

, на якій дедалі гуртувалася українська політична еміграція – со-

борна Україна

. Не знаходячи інших потенційних союзників для досягнення своїх

малообґрунтованих сподівань

, крім Польщі, С. Петлюра викликав дедалі негативне

ставлення українців Галичини й Волині

, а також Північної Буковини й Закарпаття.

Не можна полишити поза увагою і моральний аспект у спробах нацьковування

на власну Вітчизну іноземних мілітарних сил

, планів військових походів проти неї,

за реалізації яких

, безперечно, були б жертви співвітчизників, в тому числі – й без-

невинні. Катастрофічно звужувалося коло прибічників С. Петлюри в емігрантському

середовищі

, падав авторитет і серед керівників європейських держав, які не бачи-

ли в ньому реальної політичної сили та не хотіли далі обтяжуватись непотрібними

зв’язками

, здатними лише компрометувати їх, ставати на заваді реалізації власних

національних інтересів

Отже життя С. Петлюри обірвалося зовсім не на злеті політичної кар’єри, а на

її схилі

Володимир Винниченко

прийшов до висновку, що радянська Україна – це істот-

ний прогрес у поступі нації

, досягнутий в революційну добу народними зусиллями,

політикою ліворадикальних політичних сил

, є тією непохитною реалією, не рахува-

тись із якою неможливо й безперспективно

. Далі, на його думку, слід було дбати про

те, щоб у принципово нових умовах максимально сприяти створенню умов для опти-

мальної самореалізації нації

, забезпеченню її подальшого ефективного соціального й

національного поступу

. Одним з найважливіших напрямків визначалася українізація

всіх сфер суспільного буття

Звідси – спроби розвинути український комуністичний рух за кордоном

(створен-

ня й консолідація комуністичних організацій і партій

) і, навіть, неодноразові звертан-

ня до партійно

-радянського керівництва з проханням повернутися в Україну, зробити

персональний внесок у будівництво нового суспільства

В. Винниченко зазнавав тут чимало розчарувань, прикрих невдач, практично піс-

ля кожної з яких вдавався до імпульсивних критичних випадів проти ВКП

(б), КП(б)У,

радянської влади

613

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

Ця непослідовність зрештою дорого коштувала їх автору – йому так і не дозволи-

ли повернутися на Батьківщину

В. Винниченко поступово втратив надію на те, щоб прислужитися нації на рідній

землі і в творчості все більше звертався до загальнолюдських

, глобалістських про-

блем

Якщо реалізація планів силових дій проти радянської України

, які до останніх

днів свого життя плекав С

. Петлюра, абстрактно не могла бути безкровною, хоч і не в

спромозі була реально змінити ситуації

, а лише сіяла напругу, ворожнечу, то позиція

В. Винниченка щодо Вітчизни, її народу була, як і раніше, незрівнянно шляхетні-

шою, доброзичливішою.

То ж і на останньому етапі життєвого шляху двох видатних українських політиків

гадається, є підстави вивищити В. Винниченка над С. Петлюрою.

Звичайно, можливі міркування й в іншій системі координат. С. Петлюру нерід-

ко ретроспективно зображують

(героїзуючи, міфологізуючи, гіпертрофуючи) непо-

хитним борцем за незалежну

, некомуністичну Україну, якою вона й стала в 1991 р.

А В. Винниченко на цьому тлі виглядає відступником від стратегічної мети україн-

ства

, по-суті захисником антинаціональних сил і тенденцій, тобто зрадником націо-

нальної ідеї

, національної справи.

Мета цієї книги – відтворити політичні портрети двох діячів революційної доби

Політика

, як всім добре відомо, – мистецтво можливого. А відтак саме з такою логіч-

ною міркою варто підходити до оцінки й В

. Винниченка й С. Петлюри, не забуваючи

при цьому про епоху

, конкретно-історичні обставини, як того вимагає методологіч-

ний принцип історизму

, не підміняти їх абстрактними суперечками.

Тоді в цілому обґрунтованість вищезроблених висновків видається ще перекон

ливішою.

ÇÀÊËÞ×ÅÍÍß

Парижі є цвинтар Монпарнас, на якому навічно упокоївся Симон Петлюра.

Час від часу до ошатного пам’ятника прибувають високоповажні гості з Укра

їни – президенти

, міністри, політичні й громадські діячі, скорботно вклоняються, по-

кладають квіти

, фотографуються. Однак трапляється, що могилу періодично осквер-

няють

. Тоді знімки зі слідами неподобств також потрапляють на сторінки вітчизняної

і світової преси

. Одним словом, ім’я С. Петлюри, як мовиться, на слуху, а згадка по-

ряд з його іменем багатьох сучасних політиків вважається за щось почесне

, таке, що,

бодай умовно

, пов’язує їх з особистістю, яка залишила помітний слід в історії нації.

А на окраїні Мужена

, неподалік Канн у тій же Франції є практично забуте місце

захоронення Володимира та Розалії Винниченків

Імениті державні діячі туди не доїжджають

. А поодиноким туристам, які намага-

ються знайти дорогу до могили видатного українського мислителя

, митця й політика,

доводиться непросто

. Мало хто знає про непримітну садибу, наречену колись незро-

зумілим для місцевих жителів словом «Закуток»

, де заростають бур’янами, хиляться

від часу скромні надгробки

…В Києві

, праворуч Будинку вчителя вже в часи незалежної України відкрито со-

лідний (у чомусь – «академічний») пам’ятник незмінному Голові Центральної Ради

– Михайлу Грушевському

. А на лівому крилі будівлі велика дошка, на якій золотими

літерами вибито

, що на цьому місці буде встановлено пам’ятник Симону Васильови-

чу Петлюрі

Здивовані українці запитують

: чому саме на цьому місці? Адже в часи Централь-

ної Ради С

. Петлюра короткий час був не надто успішним міністром. А Директорію

очолював й узагалі тоді

, коли вона була далеко від Києва, рятуючись від загибелі, та

ще – за кордоном

А ось В

. Винниченко був обраний Українським національним конгресом у квітні

1917 р. заступником Голови Центральної Ради, очолив перший національний уряд –

Генеральний Секретаріат

, був автором Універсалів Центральної Ради – рельєфних

віх відродження української державності

(і дні, а часто й ночі проводив саме тут – у

приміщенні Центральної Ради

). Він же – Голова Директорії, обраний у січні 1919 р.

Трудовим Конгресом України і співавтор Універсалу Директорії

, відомого як Акт со-

борності

(злуки)…

До цього часу дошки на кшталт тієї

, що на Будинку вчителя, в Києві не існує,

всупереч тому

, що встановлення пам’ятників обом політичним діячам передбаче-

но одним і тим же Указом Президента України В

. Ющенка «Про увічнення пам’яті

видатних діячів Української Народної Республіки та Західно

-Української Народної

Республіки» від

16 травня 2005 р. Окремий пункт про пам’ятник В. Винниченку міс-

титься і в ухваленій

5 липня 2005 р. Постанові Верховної Ради України «Про від-

значення

125-річчя з дня народження видатного громадського, політичного діяча і

письменника Володимира Винниченка»

. Тривалий час гальмується справа з відкрит-

614

615

ЗАКЛЮЧЕННЯ

тям такого пам’ятника біля Кіровоградського педагогічного університету, що носить

ім’я великого українця

. Співвітчизники збирають гроші і перераховують на номер

оголошеного банківського рахунку

, а давно закладений камінь на місці майбутнього

пам’ятника ризикує перетворитися на символ безпам’ятства

, марних обіцянок.

Тимчасом з’являються дедалі нові причини для суспільного сум’яття. 23 серпня

2006 р. на колишній будівлі Полтавської духовної семінарії (нині Аграрна академія)

було відкрито меморіальну дошку Симону Петлюрі

. Тоді ж голова Полтавської об-

ласної державної адміністрації В

. Асадчев заявив про те, що ближчим часом запла-

новано провести конкурс на кращий проект пам’ятника С

. Петлюрі, перейменувати

на його честь одну з вулиць і посилити інформаційну роботу в суспільстві для від

новлення правди про Головного Отамана

У 2007 р., в день відзначення Акта соборності України, представники партії

«Наша Україна» підтвердили намір спорудити пам’ятник С

. Петлюрі в його рідному

місті

Коли В

. Асадчев підписав розпорядження про оголошення згаданого конкурсу

(березень 2007 р.), значна частина суспільства, в тому числі й полтавської грома-

ди, встигла заявити про принципову, рішучу незгоду із запланованим меморіальним

вшануванням С

. Петлюри. Цікаво, що на користь свого рішення голова Полтавської

держадміністрації не знайшов нічого кращого

, як заявити: «Я був і залишаюсь ініці-

атором його

(пам’ятника) спорудження. Ми не повинні боятися…Чого нам боятися?

Петлюра не був безпомилковим

, але він свідомо виступав за соборну Україну…»

Звісно, чиновник хотів використати політичну кон’юнктуру (в ідеологічній полеміці

один із найбільш поширених звинувачень останнього часу висувається загроза єд

ності України

). Однак в даному разі треба було б ще й знати, що чи не найбільші по-

літичні претензії С

. Петлюрі можна пред’явити саме в плані вірності ідеї української

соборності

23 травня 2007 р., незважаючи на протести прихильників Партії регіонів і Ко-

муністичної партії

, було відкрито кам’яний знак на місці майбутнього пам’ятника

Головному отаману та Голові Директорії УНР

. Проти встановлення знака і, відпо-

відно, пам’ятника виступили голова Полтавської обласної ради Удовиченко й мер

міста А

. Матковський. Вони заявили, що питання з обласною і міською радами не

узгоджувалося й

, зважаючи на настрої населення, бажано було б провести громадські

слухання

. Останнє міркування, мабуть, не безпідставне. Перед відкриттям знака від-

булися заворушення – противники акції намагалися скинути пам’ятний камінь

, чому

завадили працівники міліції

, а промови ініціаторів урочистостей заглушувалися гнів-

ними криками протесту

Скандал набрав нових обертів у зв’язку з рішенням Господарчого суду Полтав

ської області того ж таки

23 травня 2007 р., який «заборонив ОДА здійснювати будь-

які дії

, спрямовані на будівництво пам’ятника Петлюрі, а також пам’ятних каменів,

знаків, меморіальних дощок, монументів та інших елементів об’єктів, які торкаються

увічнення пам’яті Симона Петлюри на території Полтави

Встановлений

23 травня біля облдержадміністрації камінь на місці майбутнього

пам’ятника належить демонтувати»

. Це рішення було підтверджено у вересні 2007 р.

616

ЗАКЛЮЧЕННЯ

Залунали гучні протести і з вуст багатьох депутатів Верховної Ради України, ді-

ячів загальноукраїнських політичних і громадських організацій

. Гучний голос невдо-

волення знову подали й земляки – полтавчани

Президент України В

. Ющенко дав доручення уряду взяти під державну опіку в

числі найважливіших центрів української культури у світі Бібліотеку імені Симона

Петлюри у Парижі

. А до вирішення питань про відведення приміщень для експо-

нування малярської спадщини В

. Винниченка, чи то про створення меморіального

музею так і не доходить…

Чому так відбувається

Питання дуже непрості

. Вірніше непросто дати на них задовільну, переконливу

відповідь.

Якщо керуватися науковими підходами

, критеріями, оцінками, то вищевикладені

історичні матеріали зумовлюють наступні підсумкові синтетичні висновки

-тези.

– Громадсько-політична діяльність В. Винниченка розвивалася в напрямку ради-

кальних

, загалом прогресивних процесів перших десятиліть ХХ століття.

– Світоглядні позиції В. Винниченка виявилися суголосними демократичному

спрямуванню суспільно

-політичних доктрин свого часу.

– Усе своє життя В. Винниченко прагнув поєднати проблеми соціального і на-

ціонального визволення українства

, що й зумовило сутність теоретичних шукань і

еволюцію

(поступове полівіння) його поглядів.

– Політичні позиції В. Винниченка слід визнати за переважно реалістичні, хоч і

небездоганні

, не позбавлені певних прорахунків і недоліків.

– Практична реалізація революційної стратегії і планів державотворення, мабуть,

найслабше місце В

. Винниченка-політика, однак саме він виявився причетним до

найважливіших

, початкових, визначальних, доленосних рішень і кроків у повно-

масштабному

, різнобічному відродженні нації, справляв визначальний вплив на про-

цеси прогресивного поступу народу України на переламному історичному рубежі

І якщо йому насправді не поталанило довершити бодай якогось масштабного задуму

(виняток – хіба що повалення режиму П. Скоропадського), розпочаті за його ініціа-

тивою і його власними організаційними зусиллями справи мали таки логічне продо

вження й сутнісне втілення у діях наступників і нащадків

– Особисті якості й потенції (різнобічні таланти й здібності) В. Винниченка виді-

лили його в середовищі політичної еліти перших десятиліть ХХ століття

, а вся його

практична діяльність

, реальний персональний внесок у розвиток суспільних процесів

(революційні зрушення, державотворчі надбання, соціальні завоювання) зумовили

провідне місце серед покоління тогочасних революціонерів

, політичних, державних

діячів, вірних синів народу.

– Цілісність і цілеспрямованість політичної натури непересічної особистості, його

принципова послідовність у боротьбі за ідеали соціального і національного прогресу

зумовлюють дуже високий рівень загальної оцінки В

. Винниченка як видатного ре-

волюційного

, політичного і державного діяча.

За тими ж параметрами щодо політика С

. Петлюри вимальовуються наступні ко-

роткі тези

-висновки:

617

ЗАКЛЮЧЕННЯ

– Почавши кар’єру на радикальних, соціал-демократичних позиціях, С. Петлюра

в ході Української революції

, а затим – на еміграції неухильно переміщався на пра-

вий фланг політичного спектру

– Світоглядні орієнтації С. Петлюри оцінювати непросто. Він поводив себе часто

як людина

, що не має твердих переконань, зазнає чужих впливів, доктринально за-

лежить від складу чергового оточення

. Зрештою він загалом розчарувався у будь-якій

суспільній ідеології

, прагнув зайняти й пропагувати надпартійні гасла й концепції.

– З плином часу С. Петлюра поступово відходив від народоправчих державотвор-

чих проектів

, від розв’язання соціальних проблем, «завужуючи» пропоновану стра-

тегію завданням відродження за будь

-яку ціну національної державності під його

персональною зверхністю

– У багатьох випадках політичним крокам, поведінці С. Петлюри бракувало те-

оретичного забезпечення

, тверезого реалізму, ґрунтовного розрахунку, точного про-

гнозу

, а дії не відзначалися виваженістю, межували з авантюризмом, а то й, зрештою,

виявилися саме такими

– Важко виділити, та й просто віднайти будь-який суспільно значимий проект,

кампанію

, акцію (за винятком керівництва повстанцями на стадії повалення гетьма-

нату

), коли б С. Петлюра, як політик, виглядав якщо й не бездоганно, то, принаймні,

як незаперечний лідер

(моральний, ідейний передусім) українства, національно-де-

мократичних сил

. Це торкається і справи українізації армії, й проблем військового

будівництва

, й безпосереднього керівництва збройною боротьбою, й державотворчих

зусиль

(отаманщина), й зовнішньо-політичних пріоритетів та доленосних диплома-

тичних кроків

(союз з Антантою, Варшавський (1920 р.) договір з Ю. Пілсудським),

й організації протирадянської боротьби з

-за кордону, й безуспішних спроб консолі-

дації емігрантського середовища тощо

– Крім здібностей публіциста, певної твердості характеру, радше – впертості, не-

просто говорити про особливі підстави

(природні таланти, ерудиція, фахова підготов-

ка

, інтуїція й т. ін..), завдяки яким С. Петлюра закономірно опинився на політичному

Олімпі й тривалий час

, в екстремальних умовах утримувався на ньому. Доводиться

вести мову про непростий збіг обставин

, серед яких немале значення мали й очевид-

ні випадкові чинники

, котрі висунули не у всіх відношеннях відповідну історичним

запитам переламної доби особистість на роль керівника нації

. А відтак і в результа-

тах справи, на якій було зосереджено зусилля українства на тогочасному етапі суспіль-

ного поступу

, слід вбачати роль керівника, давати належну, принципову оцінку його

діям, їх ефективності.

– У цілому як особисті якості С. Петлюри, так і справи, в котрих вони реалізу-

валися

, навряд чи хто зважиться видавати за виняткові, такі, які природно піднесли

історичного діяча над іншими

, дозволили оцінити його як видатну постать, що зро-

била вирішальний

(звісно у межах своєї доби) внесок у соціальний і національний

прогрес Вітчизни

Співставлення наведених висновків

-оцінок (а вони, як видається, враховують

основні параметри для всебічної комплексної характеристики обох політичних ді

ячів) незаперечно говорять на користь В. Винниченка. Водночас у запропонованих

підсумкових позиціях-міркуваннях відсутні будь-які суб’єктивні нахили і мотивації.

Хіба що

, крім констатацій, заснованих на об’єктивних фактах і документах, дещо

підвищеної уваги надано їх моральній складовій

. Однак це, гадається, лише посилює

інтегральний рівень здійсненого аналізу

Залишається сподіватися, що з подібним підходом згодяться читачі і що саме на

укові засади й висновки матимуть вирішальне значення в ідейно-політичних рішен

нях керівних органів нинішньої Української держави. Тоді будуть зніматися наявні

суперечності й недоречності, а суспільство буде дедалі наближатись до осягнення

правди історії

В канун дня соборности Полтава почтила память Симона Петлюры // Кореспондент.net

– 2007. – 22 янв.

Украинская соборность // Россия «Время новостей». – 2007. – 23 января.

В Полтаве объявлен конкурс на лучший памятник Петлюре // http: // for-ua.com.2007@-

forum. – 23 березня.

Регионалы не смогли помешать открытию памятника Петлюре // Корреспондент.net

– 2007. – 23 мая; Памятник Петлюре рассорил полтавчан // MI gnews. – 2007. – 23 мая; В Пол-

таве таки открыли памятный знак Петлюре

// proUA.com. 2007. – 23 мая; Открытие памятника

Петлюре в Полтаве обернулось беcпорядками // Там само.

Там само.

MI gnews. – 2007. – 23 мая; Суд запретил Полтаве устанавливать памятник Петлюре //

litopis.org.ua Корреспондент. net – 2007 – 23 мая; www.glavred.infо – 2007. 24 мая.

Голос України. – 2007. – 21 вересня.

Там само.

Україні найбільше потрібна політична стабільність. З промови Президента України Вік-

тора Ющенка на відкритті

IV Всесвітнього форуму українців 18 серпня 2006 року / Урядовий

кур’єр. – 2006. – 22 серпня.

618

ЗАКЛЮЧЕННЯ

ÏÐÎ ÀÂÒÎÐÀ

СОЛДАТЕНКО Валерій Федорович – народився 1946 р. на Донбасі. Закінчив

Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Доктор історичних наук,

професор, член-кореспондент Національної академії наук України. Лауреат Міжна

родної премії імені Володимира Винниченка та премії НАН України імені Миколи

Костомарова. Завідувач відділу етноісторичних досліджень Інституту політичних і

етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Кураса НАН України.

Автор понад 400 публікацій. Досліджує історію України, досвід революційних,

національно-визвольних рухів. Важливе місце відводить науковому з’ясуванню різ-

них аспектів генеалогії національної ідеї, процесів вітчизняного державотворення,

українського соборництва, регіоналізму, здійснення міжнародної та військової по

літики. Плідно розробляє проблеми методології та історіографії історичних до

сліджень, українознавства, політології, сучасної ідеологічної боротьби, діяльності

засобів масової інформації. Низка науково-публіцистичних праць присвячена ви

світленню життєвого шляху та оцінці творчого спадку громадсько-політичних, дер

жавних діячів, видатних науковців,талановитих особистостей – М. Грушевського,

Д. Дорошенка, П. Христюка, М. Шаповала, І. Мазепи, В. Бистрянського (Ватіна),

Г. Пятакова, Є. Бош, М. Скрипника, інших активних учасників суспільних процесів

революційної доби, українського відродження.

619

ÇÌ²ÑÒ

ПЕРЕДМОВА

(академік В. Литвин) ................................................................................ 3

ВСТУП (історіографічні нотатки) ............................................................................. 5

І. ПОЧАТКИ ПОЛІТИЧНИХ КАР’ЄР .................................................................................... 50

1. Степовий темперамент ......................................................................................... 50

2. Без особливих прикмет ......................................................................................... 68

Висновки ........................................................................................................................ 82

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ ............................................................................................ 84

1. Глава першого національного уряду .............................................................. 85

2. Генеральний секретар військових справ ....................................................115

Висновки ....................................................................................................................... 178

ІІІ. ВИПРОБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ ................................................................................... 180

1. «Втеча» від політики ..........................................................................................181

2. «Нові-старі» амплуа ............................................................................................. 203

Висновки ...................................................................................................................... 240

IV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ .................................................................................................... 241

1. Голова Директорії ................................................................................................ 241

2. Головний Отаман ................................................................................................ 254

Висновки ..................................................................................................................... 300

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА ..................................................................... 302

1. На чолі отаманщини ........................................................................................ 302

2. За погодження соціальних і національних прагнень .......................... 370

Висновки ...................................................................................................................... 377

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ .............................. ................................................................... 379

1. У «чотирикутнику смерті» ................................................................................. 379

2. Зброєю пера .......................................................................................................... 443

Висновки ...................................................................................................................... 459

VII. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ ............................................................................. 462

1. В польських лещатах ....................................................................................... 463

620