Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

591

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

являю і виявляю себе українцем»

104

. Вочевидь поняття «комуніст» і «революційний

соціаліст

» для нього були тотожними.

Водночас

, викладене В. Винниченком, дає серйозні підстави для того, щоб на се-

редину

30-х років вважати його націонал-комуністом. Додатковий аргумент тут – по

суті солідаризування автора з О

. Шумським, М. Хвильовим, М. Скрипником, яких

прийнято відносити

(інша справа, наскільки це обґрунтовано) до українських націо-

нал

-комуністів.

А найважливіше

, мабуть, полягає в тому, що видатний син нації ні на мить не

схибив

, не міг схибити, не міг ні на йоту змінити свого прагнення вносити посильний

внесок у справу торжества української ідеї

, повноцінного, повномасштабного націо-

нального відродження

Теоретично узагальнюючи

, підсумовуючи результати інтелектуального змаган-

ня зі старим товаришем

, В. Винниченко писав: «Я гадаю, що укр. нац. відродження

могло б здійснитися найповніше

, найгармонійніше, найвсебічніше при соціялізмі. Я

розумію під нац

. відродженням не відродження клясової феодально-козацької, кня-

зівської чи гетьманської держави і не держави сучасно

-клясової, якої хочуть усі (крім

комуністичної

) українські партії, а відродження (чи, може б, краще сказати: наро-

дження

) суто культурно-національного. Бо національність я розумію не як самоціль,

а як суму, як сукупність засобів, які служать для духовного розвитку членів певного

етнографічного колективу

(наука, література, мистецтво всіх родів, школа всіх ступ-

нів, мова установ урядового, адміністративного, господарчого і т. д. характеру та таке

інше). І що повніше, послідовніше буде переведена «українізація» всіх способів спо-

лучення членів нац

. колективу, то швидше, легше, нормальніше буде відбуватися роз-

виток кожного індивіда і всього нац

. колективу»

105

З викладеними міркуваннями В

. Винниченко не крився. Публічний політик, він

вирішив обнародувати їх

, винести на суд громадськості, опублікувавши в квітні 1934

року брошуру

«За яку Україну?»

106

Як і передбачалося, збурилася нова хвиля диску-

сії, новий виток протистояння. Реагуючи на один з виступів, Володимир Кирилович

записав для себе

: «Прочитав статтю Животка про «За яку Україну». Тон коректний,

і за те вже тепер треба дуже дякувати

. Йому здається, що я помиляюсь, кличучи

стояти за рад

[янську] Україну. А я думаю, що він помиляється, кличучи стояти за

Україну

«самостійну». Коли б Україна, за яку я кличу стояти, була дійсно радянська

і дійсно в союзі з іншими рад

[янськими] союз[ними] республіками, то вона була б,

безмірно

, самостійніша за його самостійну Україну. Біда всіх моїх опонентів у тому,

що вони прокляті

(гадається, тут трапилася помилка публікаторів, за змістом більше

підходить слово

«просяклі» – В. С.) тільки національним моментом, а соціяльний

залишають або зовсім на боці

, або так слабенько черкають об нього крильцями своєї

думки

, що воно навіть не поморщиться. Відповів би я своїм опонентам. Та де? Нема

в мене права голосу

, ні волі слова»

107

Відлуння тієї далекої дискусії дійшло і до наших днів

108

. І сьогодні по-різному

можна оцінювати те, як практикою було перевірено – на чиєму боці виявилася правда

Одне незаперечне

. Володимиру Винниченку не можна відмовити в прозорливос-

ті, в загальній логіці й обґрунтованості прогнозів, водночас, у цільності його натури,

592

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

принциповості позиції, послідовності дій. Дискусія ж, судячи з усього, ще не добігла

кінця й проблема діалектичного узгодження національного й соціального чинників

над якою бився розум В

. Винниченка, поставатиме ще не раз. Безперечно, в нагоді

можуть стати й Винниченкові міркування

***

Навесні

1934 року подружжя Винниченків придбало садибу поблизу містечка

Мужен у департаменті Приморські Альпи

, поряд з відомим французьким середньо-

морським курортом Канни

Володимир Кирилович назвав цю

«маєтність» «Закутком». Назвав чисто по-україн-

ському

, хоча напис на брамі був латинською: «Zakoutok». Сюди навідуватимуться

українці. Тут буде весь час звучати українська мова. Тут буде думатися по-україн-

ському

, а думки будуть заноситися до записників тією ж таки українською мовою.

Тут будуть створюватися літературні шедеври і неповторні філософські есе

. І то теж

буде зроблено українською

мовою. Тут буде написано чимало малярських полотен-

портретів українців і

, по пам’яті, – українських пейзажів. Тут, за тисячі кілометрів

від любої України буде витати непогамований український дух...

То як же назвати цей шматочок землі з нехитрою оселею

, як не «Закутком», не

оголосити

«суверенною» українською територією?!

Крім невеличкого двоповерхового будиночка

, значною мірою перебудованого,

переоблаштованого руками самого господаря

, тут було «зведено» з підручних матері-

алів один суто український об

’єкт з такою ж українською назвою – «Курінь». Тут все,

як в Україні – поряд сад

, город, рівчак, зарослий очеретом і верболозом. Тут якось

по-особливому – «по-українському», чи що, дихалось, мріялось. У цьому зеленому

кабінеті протягом останніх

17 років життя Володимир Кирилович проводив більше

всього часу

, за саморобним столом, або напівлежачи на канапі (це була його улюбле-

на поза), неквапливо творив...

Щоправда

, для того, щоб творити, і перш, ніж творити, слід було турбуватися

про хліб насущний

. Всі невеличкі заощадження пішли на купівлю садиби. Гонорари

з України зовсім припинилися

, українське емігрантське середовище здебільшого не-

дружелюбно налаштувалося до В

. Винниченка, його писань. Розраховувати на доход

від літературного доробку більше не доводилося

Єдиний вихід – праця на городі

, в садку. Трудилися Розалія Яківна і Володимир

Кирилович, як мовиться, до сьомого поту. Харчувалися дуже скромно, можна сказати

– бідно

, поступово виключивши м’ясо, рибу, обмежуючись лише рослинною їжею,

вирощеною, переважно, у власній садибі.

Хтось із того ладен був навіть покепкувати

. Практично кожен біограф не обхо-

дить подробиць нужденного існування великої людини

Тим більшу повагу викликають твори

, що з’явилися з-під пера Володимира Ви-

нниченка за вкрай несприятливих

, злиденних обставин. Сила духа справжнього гума-

ніста

, романтика виявлялася, передусім, у прагненні й далі якомога служити людям.

У другій половині

30-х років дедалі реальнішою ставала загроза вселенської вій-

ни, а перші ж збройні конфлікти в Європі підтвердили, що людство напередодні не-

бувалої кривавої катастрофи

593

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

Природний колективіст, який понад усе ставив загальне, а не особисте благо, Во-

лодимир Винниченко напружено розмірковує над причинами страхітливих явищ в

історії людства

, тих випробувань, на які воно саме ж себе прирікає. Маючи вроджену

схильність до глобального мислення

, макрорівневого аналізу, Володимир Кирилович

і в даному разі прагне віднайти висхідні

, глибинні, фундаментальні причини негараз-

дів суспільного розвитку

, зрозуміти механізми життєвих ускладнень, знайти підходи

до того

, як можна вдосконалити відносини на різних зрізах функціонування спільнот,

народів

, націй, країн.

Водночас

, як талановитий художник, він виробив у собі рідкісне вміння бачити

природні суперечності у внутрішньому світі людини

, що зумовлює конфліктність як

таку

, вміння розуміти причини внутрішніх борінь людини, душевну нерівновагу і

роздвоєність

Із самих початків своєї діяльності Володимир Винниченко займався питаннями

етики, політичної філософії, філософії людини, особливо ж проблемами щастя, сві-

тової гармонії

, сенсу життя. Дуже мучився він людським лицемірством, невідповід-

ністю між наявним і тим, що повинно бути насправді.

З усієї Винниченкової творчості випливає

, що його розум відчайдушно бився над

тим, щоб пізнати закони життя, зрозуміти, чому, народжена для щастя, людина так

часто

, майже всуціль зустрічається з його антиподом –нещастям. Він хоче віднайти

рецепт подолання цього жахливого феномена

, досягти внутрішньої гармонії люди-

ни із суспільством, з природою

, побудувати суспільний лад, у якому людина змогла

б розкрити себе повною мірою як особистість

, реалізувати свої потенції.

Усе свідоме життя В

. Винниченко нагромаджував знання, черпаючи їх з творів

кращих мислителів християнської і буддійської релігій

, праць Демокріта, Сократа,

Арістотеля

, Томи Аквінського, Бентама, Маркса, Фрейда, Вундса, Бергсона, Сартра

та ін

. Переосмислюючи вершинні надбання світової філософської думки, Володимир

Кирилович формулює і власну систему світоглядних принципів

, яка втілилася у його

двотомній

праці «Конкордизм». Над нею він працював понад десять останніх років

життя

. Термін запозичено з французького «соncordenсе» – згода, узгодження.

Певною мірою працю В

. Винниченка стимулював французький письменник, по-

пуляризатор здорового способу життя Маратрей

. Український емігрант слухав його

лекції про конкордистську мораль

, обмінювався поглядами. Останні були високо оці-

нені Маратреєм

109

. Щоправда такої думки були далеко не всі, зокрема А. Жід, котрий

виявив очевидну обережність у ставленні до творів українського прозаїка

110

, за що

В. Винниченко назвав його позицію «дискордизмом»

111

На гадку мислителя

, прагнення щастя є природним законом, притаманним будь-

якій особистості

. «Єдине, що ми маємо право констатувати з абсолютною певністю,

– стверджує він, – це те, що незважаючи на всякі наші теоретичні розходження, ми всі

(хочемо того, чи не хочемо) мусимо підлягати законові прагнення щастя»

112

Спираючись на незаперечні філософські авторитети

(Демокріта, Сократа, Фейєр-

баха

, Ніцше), Володимир Кирилович неначебто «пропускає» їх погляди через влас-

ний розум і власний життєвий досвід

. На цій підставі він уважає, що людина повинна

бути погоджена сама з собою

, а тому одним з основних принципів його філософії є

594

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

принцип «чесності з собою». Крім того, як і Л. Фейєрбах, В. Винниченко був пере-

конаний

, що людина не може бути щасливою вповні, якщо вона позбавлена Батьків-

щини або на її рідній землі є якісь страждання і нещасливства

Письменник не погоджується з теорією утилітаризму

. Він каже, що щастям не

можемо вважати володіння якимись цінностями

(багатство, влада, здоров’я, кохан-

ня), бо вони є відносними і за певних обставин їх значення може змінюватись (для

одного це цінність

, для іншого – ні, зараз це добро, завтра – зло).

І навіть

, отримуючи насолоду від цих цінностей, можна не мати щастя і бути на-

віть нещасним

. В. Винниченко приходить до висновку, що всі ці компоненти повинні

бути погоджені між собою і з силами назовні людини

, тільки рівновага цих цінностей

дає стан

, що називається щастям. «Розлад цих сил між собою всередині нас, або з

силами, що поза нами, неодмінно дає те, що ми звемо нещастям»»

113

Мері

, героїня роману «Рівновага», виданого українським прозаїком ще 1919 року,

стверджує

: все, що відбувається в нашому житті, – дурниці: і кохання, і революції, і

моралі

, і смерть. Все це тільки коливання життя то в один, то в інший бік, як хвилі, «а

десь є пункт

, від якого воно не може піти і до якого вічно поривається. То є до рівно-

ваги

114

У житті на все відпущено певну кількість часу

, на радощі, на страждання. А від-

так від рівноваги нікуди не подітися. «Як хто

-небудь тут заплакав, то хтось далі уже

засміявся

. Один здихає, зате иньший родиться. Не можна – рівновага...»

115

Отже

, задана самою природою, її об’єктивною сутністю рівновага (врівноваже-

ність) має усвідомлюватись кожним, хто абсолютно закономірно хоче бути щасливим

і намагається того досягти

. В цьому сенсі В. Винниченко прагне узгодити природне й

раціональне

, віднайти, зокрема, баланс духовних і фізичних потреб, гармонію слова

й діла

, формулює правила моралі, що витікали з осягнення життя, як такого, та інди-

відуального досвіду автора

. Таких принципів (правил) сформульовано тринадцять.

1. «В усіх галузях життя твого звільняйся від гіпнозу релігії і будь простою част

кою природи

».

2. «Будь погоджений з іншими, не шкідливими тобі живими істотами на

землі й скільки змога бувай у русі

, на повітрі, у найближчому контакті з сонцем, рос-

линою».

3. «Не годуйся нічим, непритаманним природі людини», себто нічим, що «не при-

готоване на кухні матері природи

».

4. «Будь суцільним, іншими словами: роби так, щоб кожна твоя дія була виявом

погодження всіх

, або великої більшості головних сил (інстинктів, підінстинктів, ро-

зуму

, почуття, підсвідомості, волі)».

5. «Будь чесним з собою

, себто виводь на поверхню свідомості кожну підсвідому

думку твою

, кожне приховане почуття, не старайся з легкодухости, чи з надмірного

егоїзму

, чи страху загубити свої звички та втіхи лукавити з собою, не бійся бути прав-

дивим і сміливим сам перед

собою».

6. «Будь погодженим в слові і ділі

, себто: що визнаєш на словах, те виконуй на

ділі. Що проповідуєш іншим, те роби сам у своєму власному житті».

7. «Будь послідовним до кінця».

595

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

8. «Не силуйся любити ближніх без власної оцінки і не претендуй на їхню любов,

не будучи цінним для них

».

9. «Завсіди пам

’ятай, що всі люди і ти сам хворі на страшну хворобу дискордизму.

Борись із нею не догмою, не ненавистю, не карою,

а розумінням, жалістю, поміччю».

10. «Живи тільки з власної праці».

11. «Кохайся

, з ким любо кохатися, але родину твори тільки з тією людиною, яку

ти всією душею і всім тілом твоїм хотів би

(хотіла б) мати за матір (чи батька) дітей

твоїх

».

12. «Не пануй і не підлягай пануванню».

13. «Будь ні над колективом, ні під ним, ні поза ним, а тільки активною відданою

клітиною його

. І тоді навіть страждання за нього буде тобі за вищу радість»

116

Викладені правила

, на думку В. Винниченка, здатні були забезпечити узгоджене,

гармонійне існування й функціонування людини

, суспільства, привести, або, принай-

мні, наблизити їх до щастя. Говорячи словами героя роману «Лепрозорій», «... нема

більшої, нема почеснішої, нема великодушнішої і прекраснішої мети та сенсу існу-

вання як окремих людей

, так і цілих націй, як творення щастя. Не сили, не могутнос-

ті, не панування, не розкошування, а щастя»

117

Незважаючи на те

, що Винниченків твір до цього часу не видрукуваний, з його

рукописом

уже ознайомитися чимало фахівців різних галузей знання. Посилаючись

на їх спільні

, сумарні враження та міркування, варто підкреслити: в інтегральній пра-

ці справжнього гуманіста

, людини високої моралі, невиправного мрійника немало

очевидно утопічного

. Однак сформульовані побажання-правила безперечно доцільні,

правильні, корисні. Їх втілення в життя могло б істотно вплинути на всю організацію

суспільного життя

, стосунків, які б стали однозначно гармонічнішими, наблизили б

людство до бажаного ідеалу щастя

На жаль

, розвиток історичного процесу наприкінці 30-х – у 40-і роки йшов зовсім

у іншому напрямку

, аніж пропонував Володимир Кирилович. Це не могло його не

бентежити

, не занепокоювати, однак і рук він не опускав. Намагався довести і при-

кладом особистого життя і творчістю переваги поглядів

, які він вистраждав і хотів би

зробити надбанням якомога широкого загалу

Виходячи з основної тези конкордистської моралі: «Проповідуй іншим

тільки те,

що сам у житті виконуєш

», Володимир Кирилович перебудовував передусім само-

го себе

: відмовився від паління, вживання алкоголю, від усіх харчів, що пов’язані з

убивством живих істот і навіть

, здебільшого, від вареної їжі. Гасло «повернення до

матінки

-природи» стає чи не основним керівним гаслом його життя і побуту.

Ще до Другої світової війни український прозаїк написав романи

: «Вічний імпе-

ратив

», де критично й по-новому поставив стару проблему одиниці та маси, провід-

ника та народу

, й «Прокажельня» або «Лепрозорій», в якому вивів образ хворобли-

вого стану людства й накреслив початкові шляхи

його морального, побутового та

психологічного оновлення

У якийсь момент виникла думка написати роман

«Крик до людства» з ідеєю роз-

вінчання філософської суті більшовизму в його сталінському варіанті

. Твір мав стати

пересторогою

, закликом «до превентивних засобів проти страшної хвороби, що об-

596

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

хопила одну шосту планети й загрожує захопити всю її»

118

. Однак, уважно зваживши

все

, письменник вирішив певний час не починати відкритого походу проти системи,

тому що це завадило б йому здійснювати

«акцію конкордизму, яка теж спрямована на

боротьбу з тою хворобою

, частиною якої є сталінізм (не комунізм)»

119

Самому ж Володимиру Кириловичу жилося в ті роки дуже несолодко

. Великий

сум і співчуття навівають сторінки тогочасного щоденника

: «Найвища Родинна рада

два дні тому постановила

: з огляду на те, що ми чотири роки не були в театрі, що за

цей час тільки два рази були в кіні (і то кращий український драматург! – В. С), два роки

жодних журналів не передплачували

(і то кращий український письменник! – В. С), ніякі

інші розваги ми собі не дозволяємо, то рискнути дозволити собі купити на виплат

радіоапарат

(і то один з найпомітніших українських політичних і державних діячів

ХХ століття

! – В. С). Після довгого і трудного вагання (! – В. С.) рискнули і купили.

І тепер уперше почули Україну

. Живі голоси України, з Києва, з того самого Києва,

де говорили вони – про

... ну про те, що наказували їм говорити з Москви хворі, дурні

й нещасні люди

. Але співали голоси те, що створив український народ. І за те варто

виплачувати щомісяця векселі

120

. Подібні факти справді важко коментувати. Та й чи

потрібно

?..

Володимир Кирилович і Розалія Яківна намагалися дуже ощадливо витрачати ті

мізерні кошти

, які у них залишалися. «Яке щастя все ж таки, –занотовував політич-

ний емігрант

9 жовтня 1939 року, – що колись Скрипник вислав мені частину мого

гонорару

, що я не професькав його на Монмартрах та Монпарнасах і що тепер ми

маємо змогу не зовсім померти з голоду

121

З окупацією Франції нацистською Німеччиною ситуація ще погіршала

. Не можна

без щему у серці читати запис у щоденнику за

13 листопада 1940 року: «Трошки не-

спокійно: щодня ми обоє хочемо цілий день їсти. Наше годування бідніє все більше

та більше

, фруктів уже майже немає, горіхів зовсім не їмо, молока півлітра на двох,

пшеницю – економимо

, а сама городина, очевидно, за всіх справитися не може. І нам

весь час хочеться їсти

, смокче і ниє всередині, шлунок ніяких економій, скрут і філо-

софій не визнає»

122

Однак ще більше думалося

, ніж про елементарне фізичне виживання, про рідну

Україну. «Війнуло сьогодні Україною від якогось оповідання в

«Черв[оному] Шляху»,

який переглядаю

, – записав письменник 1 лютого 1941 року. – Заболіла вся душа:

таким ниючим

, таким ридаючим болем заболіла, що аж сама захолола від страху й

здивування

. Коли б за один тиждень перебуття на Україні треба було цілий рік іти

туди пішки

, то пішли б ми вдвох і які б були щасливі»

123

Й за кілька днів по тому: «Щодня їздю на часинку на Україну, запрягши в свою

уяву

«Червоний шлях». Коник це не дуже вільний, ноги йому спутано совєтськими

путами

, але все ж таки часом візьме та й заїрже по-справжньому, по-степовому, по-

українському

, і тоді моя бичечка стрибне в степи, в море, жене по улицях, по кори-

дорах університету

, по закапелках, по місцях радости, горя, гордощів. І віє в лице

вітром молодости

, минулого. Спасибі коникові»

124

Дуже уважно стежив патріот за тим

, як розігрувалася «українська карта» в між-

народній політиці напередодні та в перший період Другої світової

війни, досить ре-

597

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

алістично оцінював сутність Карпато-Української Держави, соборницьких процесів,

однак сумнівався в тому

, чи вдасться відвернути напад Німеччини на СРСР, значить і

Україну

, застерегти народ, націю від страшного лиха

125

Дуже прикметно

, що з початком окупації України гітлерівськими військами у ні-

мецького керівництва деякий час обговорювалося питання про розчленування Ра

дянського Союзу і створення в регіоні маріонеткового

уряду. Згідно поширених чу-

ток

, утворити останній начебто мав В. Винниченко (зауважимо, що оунівський уряд

Я. Стецька, який у всьому хотів бути максимально лояльним і корисним окупантам,

було розігнано

, його голову та й ідейного натхненника С. Бандеру відправлено до

концентраційного табору

). Зважаючи на німецький прагматизм, загалом, звичайно,

є над чим замислитись

: ворог добре знав і, як видно, високо цінував особисті якості

В. Винниченка, його авторитет, намагаючись, безумовно, скористатись тим у влас-

них інтересах

126

В. Винниченко добре все розумів, а понад усе – не міг зрадити ні своєму народу,

ні самому собі

. Він відповів категоричною відмовою на будь-яку співпрацю з нацис-

тами

, за що й був покараний кількома тижнями концтабору. Це вибило його з творчої

колії на всі воєнні роки

Та в мирний час він знову

«оживає», вже вкотре намагається проаналізувати най-

новітніші («вчорашні») суспільні катаклізми й знайти відповідні рецепти для люд-

ства

, щоб уникнути в подальшому кривавих потрясінь. Адже не встигла закінчитися

світова війна

, як почалася нова, холодна, загрожуючи бути ще страшнішою, привести

до глобальної катастрофи

В. Винниченко був переконаний у тому, що головне – треба знайти шляхи удо-

сконалення суспільства

, людських відносин. У найконцентрованішому вигляді свої

уявлення про ідеальне суспільство зі справжніми порядками та про шляхи його сфор

мування великий мрійник

-ідеаліст розгорнув у своїх останніх романах «Нова запо-

відь», в основі якої лежить ідея миру на ґрунті програми конкордизму (написаний у

1948 році, тоді ж опублікований французькою мовою) і «Слово за тобою, Сталіне!»

(опублікований тільки в 1971 році, через 21 рік після створення).

Ці твори базуються на соціально

-політичній програмі колектократії, яка мала

служити основою нового мирного порозуміння між народами світу

. Як наголошує

сам В

. Винниченко, «...в цій концепції... нема нічого нового, оригінального, само-

стійного

, вона проповідується борцями за визволення людства, кращими синами

його

... але... виконуючи правило конкордистської моралі «що визнаєш на словах, то

виконуй на ділі

», я... виступив перед інтернаціональним світом з своєю концепцією

миру

, з пропозицією такого засобу знищення на віки на інтернаціональному, політич-

ному світі

, і який, я глибоко в тому певний, може бути сприйнятий широкими масами

всього людства з гарячою прихільністю

127

Сама ж ідея колекторатії визрівала й формувалася у письменника протягом до

вгих років

, десятиліть як один з найефективніших засобів розв’язання політичних,

економічних

, соціальних конфліктів у напівбожевільному («прокажельному») світі.

На думку В

. Винниченка, людство, поділене на класи, стани, зайшло в глухий,

безвихідний кут

, а причиною цього є недосконала, вкорінена в традиційних формах,

598

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

соціально-господарча структура суспільства. На Заході і на Сході панує чи то приват-

на, чи державна власність. І тут, і там панує експлуатація людини людиною, у більшій

чи меншій мірі є пригноблені й панівні нації

. За такого стану будь-яке порозуміння

між народами світу неможливе

. І рано чи пізно людство прийде до катастрофи. Щоб

запобігти цьому

, слід світову соціально-економічну структуру (приватно-власницьку

на Заході й державно

-кооперативну на Сході) перебудувати на правдиво кооператив-

ну суспільну форму

. Її автор і називає колектократією.

Осмислюючи особистий життєвий досвід

, спостерігаючи політичне та економіч-

не життя Європи

, мислитель доходить висновку, що наявні системи господарюван-

ня, котрі ґрунтувалися на приватній чи державній власності, не здатні забезпечити

повного розкріпачення фізичних і духовних здібностей людини та задоволення її

різноманітних запитів

. Для цього потрібні колективні пошуки іншої системи, яка, по-

можливості

, увібрала б у себе позитивні й життєздатні елементи відомих політико-

правових моделей

, і, водночас, подолала найсуттєвіші їх вади, або просто відкинула

їх, залишила у минулому.

Як гадає автор

, дві протилежні системи повинні «порозумітися політично», еко-

номічно зблизитись шляхом своєї докорінної реорганізації

, що має кінцеву мету

– соціалізм

. Треба негайно «...без зброї почати переводити приватну власність на ко-

лективну

. Не державну, а колективну... Не націоналізація, а соціологізація – колек-

тократія

, себто влада колективу... Організація кооперативів... Колектократія всього

національного хазяйства

...»

128

Усі працівники будь

-якого підприємства одночасно мають бути і співвласниками

його

, а прибутки, згідно із законами, розподілятися між усіма членами колективу. На

думку В

. Винниченка, така, справді народна кооперативна система розрахована не

на конкуренцію між народами

, не на поборювання одних іншими, а на гармонійну

співпрацю.

Так можна було досягти світового порозуміння, «згладжування протиріч», «

по-

глиблювання взаємної допомоги

», зближення. В цьому відношенні Винниченко-

ві ідеї дуже суголосні

«теорії конвергенції», над якою в XX столітті билася думка

Дж. Гелбрейта, П. Сорокіна, Я. Гінбергена. Р. Арона. Вони також у різних варіантах

проводили ідею

, згідно з якою економічні та ідеологічні відмінності між капіталіс-

тичною та соціалістичною системами поступово стираються і в перспективі мають

тенденцію до злиття

Перекладений французькою мовою роман В

. Винниченка «Нова заповідь» набув

достатньо широкого розголосу

. Найвпливовіший та найпопулярніший французький

літературний журнал

«Le Nuvelle Zitterere» оголосив його значною подією, назвав

автора

«великою людиною європейського масштабу», а товариство розвитку мистец-

тва

, науки і літератури нагородило почесним званням і срібною медаллю. Тоді ж ін-

телектуальний елітарний французький

«Clube de Foboure» назвав творця «Нової за-

повіді» «особистістю світової ваги»

129

В. Винниченко звертається з маніфестами до Організації Об’єднаних Націй та

громадської думки світу з пропозиціями

, щоб самі народи взяли у власні руки спра-

ву війни й миру

, а уряди держав активно шукали шляхи «порозуміння між собою

599

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

та мирного співіснування». Письменник був переконаний, що зі всесвітнім запро-

вадженням колектократії під орудою ООН з

’являться якісно нові держави, які в май-

бутньому

, без потрясінь і насильства могли б об’єднатись у світову федерацію віль-

них народів

Як завжди

, працював Володимир Кирилович натхненно, із завзяттям, відкидав

сумніви

, які часом зринали. Творив у твердому переконанні, що його ідеї колись таки

знадобляться

, спрацюють, будуть корисними людству. Він думав про колектократію,

як зізнавався у щоденнику

«вдень і вночі», вважав її своїм «віросповіданням», споді-

вався

, що його почують у Кремлі й за океаном

130

, розчаровувався, коли розумів мар-

ність своїх зусиль

, а потім знову, зі ще більшим ентузіазмом брався до роботи. «Ох,

дійсно, яка неспокійна вдача у мене і яке зухвальство: таки примусити дискордистів

прислухатись до голосу конкордиста

, – записав він якось до свого щоденника. – По-

класти ще рік лютої праці й виступити знову з книгою про мир – мир не московський

і не вашингтонський

, а колектократичний, той що голос його не хочуть почути ні

московці

, ні вашингтонці, який замовчують усі вільні й невільні слуги їхні»

131

Нерідко Володимир Винниченко дивився на себе начебто з боку і намагався яко

мога реалістичніше оцінити свої зусилля

, свої ініціативи. І, навіть за критичними

оцінками дій

, завжди проглядає хай прихована надія на те, що йому таки вдасться

«докричатися» до людей, які мусять зрештою зрозуміти його правоту, раціональність

пропонованих ним рішень

, кроків, варіантів розв’язання найскладніших глобальних

проблем

. А тому вважав витрачені зусилля недаремними. За два місяці до смерті

він записав

: «Щасливі ті люди, які навіть у старості можуть бути наївними. Я і Коха

належимо до таких щасливців

. Ми знову сидимо годинами, напружуючи свої сили,

нервуючись і страждаючи

, і перекладаємо статтю, яка повинна створити мир на зем-

лі. Ми удаємо, що маємо маленьку надію на те, що якась франц[узька] газета схоче

статтю надрукувати і що політична чи громадська опінія Франції зупинить на ній

увагу

. Зупинить і поставиться прихильно. Що преса підійме питання лябократії, при-

йме цей спосіб миру

, вхопиться за нього, рятуючи своє життя, і примусить прийняти

інші країни та весь світ

. Блаженна наївність»

132

Іноді думками

(та й пропозиціями) поважний політик доходив і до того, щоб ство-

рити з українських емігрантів партію

, ідейно-теоретичними засадами якої були б ко-

лектократія

, гасла «Україна без наймита» («Без хлопа і пана») тощо

133

Обґрунтовувані українським мислителем рецепти сприймалися багатьма як мало

реалістичні

, більше – утопічні і, навіть, дивацькі. Як відомо. Вони не змогли зреалі-

зуватися на тому векторі

, що його намагався передбачити переконаний прихильник

соціалістичної ідеї

. Однак не можна не бачити й того, що суспільні трансформації,

котрі сталися в світі наприкінці

XX століття, не мали своїм теоретичним підґрунтям

розрахунків і висновків кращих умів людства

, серед яких почесне місце займає й

українець Володимир Винниченко.

***

Ідеї Винниченкових творів

, особливо тих, у яких обґрунтовувалися концепції

конкордизму й колектократії

, можуть вважатися своєрідним заповітом нащадкам. Га-

дається, до багатьох думок великого таланту, справжнього мислителя з необхідністю

600

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

ще буде звертатися не одне покоління людей, знаходячи в них натхнення і зразки для

розв’язання нагальних проблем суспільного розвитку – складного, суперечливого,

конфронтаційного

, конфліктного.

Однак

, питання про заповіт поставало перед В. Винниченком і в інших площи-

нах. Це, передусім, був практично-житейський зріз, який також підкреслює високу

гідність і суспільну орієнтованість непересічної особистості

Вперше подружжя Винниченків вирішувало для себе непросту проблему ще на

весні

1935 року. Було юридично оформлено відповідний документ – тестамент. За

ним, на випадок смерті одного з членів сім’ї, все майно заповідалося тому, хто зали-

шиться. В разі й його смерті, все майно мало перейти до Української Академії Наук

з тим

, щоб на одержані за реалізацію майна кошти пропагувалися ідеї, висловлені в

«Щасті» – тобто соціалістичні і, вже частково, конкордистські. В разі неможливості

реалізації цього задуму Академією Наук мета мала бути досягнута спеціально сфор

мованим комітетом

134

Однак наприкінці

40-х років, коли в закордонні зорганізувалася й почала розгорта-

ти роботу друга

, повоєнна хвиля української еміграції, обставини змусили В. Винни-

ченка спеціально звернутися до підготовки розлогого політичного заповіту

. Молод-

ша генерація

, володарем дум якої був уславлений письменник, революціонер, піонер

національної державності

, звернулася до Володимира Кириловича з проханням дати

мудру

, кваліфіковану оцінку досвіду боротьби української нації за своє відродження,

за незалежність

, викласти бачення причин поразок і невдач на цьому шляху, вислови-

тися щодо перспектив української справи і шляхів досягнення її торжества

І письменник

, котрий у засобах масової інформації не раз пояснював причини

свого відсторонення від політики

, після тривалих коливань і роздумів

135

ще раз зо-

середився на політичній публіцистиці

Він працював з натхненням

, писав по 6–7 годин на день, решту часу обдумував

те, що мав згодом викласти на папір. Немало хвилювався, похмуро іронізував над

самим

собою, сумнівався у тому, що його твір буде опубліковано, і він буде адекватно

сприйнятий та оцінений

. Як і при підготовці брошури «За яку Україну?», наперед

було відомо

, що соціалістичні уподобання Володимира Винниченка приведуть до

роздратування його супротивників

, рішучого осуду його позиції та вчинку, викли-

чуть нову хвилю нападок

136

30 червня 1949 року досвідчений, передбачливий політик заносить до щоденни-

ка

: «3аповіт борцям за визволення!»

– Думаю я в еміграції стану ще самотнішим

. Іконоприклонники, навіть прихильні

до мене

, відсахнуться, або навіть проймуться ворожістю до мене. Можливо, що про-

тивники постараються ще дужче зв

’язати мені руки та ноги, заткнуть рота й засадити

в ізолятор

. Іконоприклонники не будуть більше обурюватись і силкуватись «розбити

мури» (В. Винниченко цитує листи до нього від представників нової еміграції, що

прагнули розбити ізоляціонізм

, з одного боку, більшовиків, а з іншого – старої емі-

грації – В

. С). – Але що я можу зробити: будь погоджений у слові й «Будь послідов-

ний до кінця». Мушу і хочу слухатись цього наказу»

137

Послідовна й гідна у всіх відношеннях позиція