Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

551

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

З іншого боку, він ще різкіше лаяв тих, хто схильний був пом’якшити позицію до

радянської України

, її участі в Союзі РСР (І. Борщак, М. Шаповал, Н. Григоріїв, прак-

тично усі українські есери за кордоном

)

Саме тому С

. Петлюра дедалі потрапляв у ізоляцію, зазнав масованого цькування

з боку багатьох емігрантських груп, змушений був вести відчайдушну боротьбу, щоб не

втратити буквально одиниці колишніх прихильників,

втримати їх під своїм впливом

. Це

далеко не завжди вдавалось

. Тоді він щиро обурювався й збуджено говорив найближ-

чим приятелям

: «В Українській нації стільки хамсько-сволочного елементу (курсив

документа – В

. С.), несталості і нахилу до зрадництва, що часом аж страшно стає і

не знаєш

, як боротись з тою гангреною, що з середини в самім лоні її, як той шашіль

і точе

, і розкладає її»

Нерідко у листах

, розмовах керівника екзильного державного центру прорива-

лись і сумніви щодо перспектив боротьби проти радянського ладу

. «Бажаючи біль-

шовикам провалитись як найшвидше

, я проте не маю великого оптимізму тут», – зі-

знається С

. Петлюра у листі до К. Мацієвича 12 червня 1925 р.

Висловлював він

і невдоволення тим

, яку роль відігравали його особисті кроки, зокрема, діяльність

найвдалішого дітища – «Тризуба»

, де друкував більшу частину тогочасних публі-

цистичних праць.

І все ж, мабуть, перебільшенням було б уважати

, що С. Петлюра змирився з без-

перспективністю боротьби

. Превалювали все ж сподівання на зміну несприятливих

обставин

, на кращі часи для української справи. «В урочистих актах законодавчих, у

війні за волю і повстання міцно виявив наш народ свою волю непохитну жити неза

лежним державним життям

, – упевнено стверджував український політичний діяч.

– Боротьба за це нашого народу не припиняється і не припиниться

. Нехай вона буде

довга і уперта

, нехай вона бере нові і нові жертви, але Україна незалежна, – хоче чи

не хоче того Європа – таки буде»

С. Петлюра вважав, що для досягнення мети треба подолати партійні розбіжності

і чвари

, і пропонував домогтися ідейної єдності політиків і нації, забезпечити пріо-

ритет державності над партійністю

, загальнонаціональних інтересів над класовими,

груповими

Іноді він буквально «вибухав» пристрасними закликами до активізації діяльності

висловлював палку віру в прийдешню перемогу

. Саме таким є лейтмотив його статті

«Пам’яті полеглих за державність»

, опублікованої за чотири місяці до його смерті

Упорядники книги «Олександр Шульгин

. Без території. Ідеологія та чин уряду УНР

на чужині»

, гадається, цілком правомірно подали її під рубрикою «Заповіт С. Петлю-

ри», чого не можна сказати щодо кваліфікації політичним заповітом вищезгаданих і

цитованих листів до В

. Садовського і К. Мацієвича.

У день свята української державності один із її творців пропонує пригадати всіх

лицарів і мучеників великої ідеї

Тих

, що життям своїм заплатили за свою віру в неї.

Тих

, що власною кров’ю і працею, гарячим патріотизмом і виконанням обов’язку,

умінням – для одних слухатись

, а для других наказувати, разом же – коритись вищим

викликам нації

, через її вождя переданим, розпочали нову добу в історії України.

552

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

Тих, що створили спільним чином свого життя найкращу легенду нації – легенду

оружної боротьби її за своє право жити вільною і державнонезалежною

Тих

, хто заслужив право стати незабутнім в історії України, хто зв’язав її величне

минуле зі світлим майбутнім і дав сущим і прийдешнім поколінням великий заповіт

національної помсти та недовершеного чину

«Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров’ю

, – продовжує С. Петлюра.

– Нашої – так само

. Кров’ю чужою. І своєю. Ворожою і рідною. Кров закінчує глибокі

процеси національних емоцій

, усвідомлень, організаційної праці, ідеологичної твор-

чости

, всього того, що нація і свідомо і ірраціонально використовує для ствердження

свого права на державне життя

Кров, пролита для цієї величної мети, не засихає. Тепло її все теплим буде в душі

нації, все відограватиме ролю непокоючого, тривожного ферменту, що нагадує про

нескінчене і кличе на продовження розпочатого

З цим чуттям завжди переживаю я наше свято державности

. Воно все зв’язується

у мене з дорогими

, незабутніми образами тих, хто дав нам право його святкувати,

подібно до того

, як величаві мелодії нашого гимну, що в цей день здаються особливо

урочистими

, а слова зобов’язуючими, – все зливаються з передсмертними стогнан-

нями тих

, чий дух тоді тільки повірить в щирість і поважність нашого святкування,

коли не словами

-співами, а ділами докажемо нашу моральну вартість бути достой-

ними свята»

Політик підкреслює важливість розуміння сучасниками заповітів усіх попередніх

генерацій борців

, продовжувати героїчні традиції. «А найголовніше з тих традицій

буде

: пам’ятати про неминучість відновлення боротьби тими самими знаряддями і

під тими самими гаслами

, що ними користувалися і ними одушевлялися жертви вій-

ськових подій

1917–1920 рр., – підкреслює чільний політичний діяч. – Українські

мечі перекуються на рала тільки тоді

, коли гасло – Незалежна Держава Українська

перетвориться в дійсність і забезпечить отому ралові можливість зужитковувати рід

ну плодючу землю з її незчисленними багатствами не для потреб третього

, або дру-

гого з половиною

, чи якого іншого інтернаціоналу, а для устаткування і зміцнення

власного державного добра і збагачення рідного народу

Отже

, не забуваймо про меч: учімося міцніше тримати його в руках, а одночасно

дбаймо про підживлення нацією моральних елементів її буття – творчої любови до

Батьківщини

, сторожкости до ворога та помсти за кривди, заподіяні ним, – в симбіозі

яких знайдемо і вірний шлях до звільнення і програм для будівництва

Великий чин наших лицарів вчить вірності ідеалам і умінню підпорядковуватись

Тільки вірність і слухняність творять передумови успіху національної боротьби»

Подібні проникливі рядки з’являються часто саме в тих випадках

, коли людина

справді створює свій заповіт нащадкам

, тоді, коли відчуває, що самій їй навряд чи

доведеться реалізовувати накреслену програму

, її гасла.

Важко сказати

, чи зароджувалось щось подібне у свідомості, чи підсвідомості

С. Петлюри.

Більше підстав думати

, попри формальне вживання відповідних фраз у листуван-

ні, що все ж – ні. А тим часом залишалося жити вже лічені дні.

553

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

С. Петлюра знав, що в нього чимало ворогів. Та якось звик уже до того. Адже

громадянська війна давно відгриміла

. Публічної полеміки він не боявся.

10 травня 1926 р. глава Українського державного центру з кількома найближчими

друзями завітав до російського ресторану ,– як не як – День народження

. Компанія не

помітила

, що недалеко за столиком розташувався ще один українець – Нестор Махно

в оточенні кількох чоловік

. Проте земляки навіть не привіталися, хоча й були знайомі.

Навіть більше – Н

. Махно мав бути вдячним С. Петлюрі. Адже той врятував йому

життя

, коли петлюрівські офіцери в 1922 р., в Польщі, хотіли розправитися з «бать-

ком анархії» за те

, що він перешкоджав боротьбі за самостійну Україну. С. Петлюра

не міг знати

, що цього разу Н. Махно відмовляв єврея С. Шварцбарда, що також іме-

нував себе анархістом

, від задуму вчинити замах на колишнього Головного Отамана,

щоб помститися за численні єврейські погроми в Україні

, в ході яких загинула і його

родина…

***

Особисте життя С

. Петлюри в Парижі, побут були важкими, пригнічували. Дов-

гий час вони з В

. Прокоповичем змушені були перебиватися «з хліба на квас» й меш-

кали «ніби в собачій будці»

. Десь в середині 1925 р. С. Петлюра одержав кошти з «не-

відомих джерел»

. Це дозволило перевезти в серпні дружину й доньку та оселитись

у Латинському кварталі

, зняти дешеве помешкання з двох кімнат без кухні, скромно

харчуватися у ресторанчиках поблизу

. Однак найнеприємнішим було те, що не іс-

нувало свободи дій – місцева поліція не раз попереджала

, що публічною політикою

йому займатись заборонено під загрозою вигнання з країни

Життя одного з колишніх лідерів Української революції дедалі ставало схожим на

життя тисяч вигнанців

-емігрантів. І раптом… – убивство. Просте, тривіальне, серед

білого дня

(в обідню пору). Злочинець не крився. Підійшов впритул до Симона Васи-

льовича, що повертався з дешевого ресторанчика на розі вулиць Расін і Сен-Мішель,

в досить людному місці

, біля книжкової вітрини, зовсім поруч зі славнозвісною Сор-

бонною і недалеко від оселі

. Голосно звернувся до своєї жертви на прізвище і, коли

той повернувся

, з криками: «Це тобі за вбивства! Це тобі за погроми!», – зробив

аж сім пострілів

. П’ять із семи куль потрапили в небіжчика, не залишивши жодного

шансу на виживання

Відразу ж поряд опинився поліцейський

, потім ще два. Та й перехожі накинулися

на вбивцю

. Втім, він спротиву і не чинив. У терориста відібрали пістолет і відпра-

вили до дільниці

. А С. Петлюру дуже швидко привезли до ближчого шпиталю, але

через

20 хвилин він помер.

Зловмисником виявився Жільбар Самуїл Шварцбард

. З першої хвилини затри-

мання й до кінця судового процесу він твердо стояв на тому

, що з його боку це був акт

помсти за масові єврейські погроми

1919 р. на території УНР. Тоді Головою Директо-

рії й Головним Отаманом

, як відомо, був С. Петлюра. На нього єврей С. Шварцбард,

родичі котрого в районі Балти також постраждали

, й покладав головну відповідаль-

ність за антиєврейські акції.

Власне, чогось принципово іншого, відмінного про сам факт розправи (практич-

но самосуду

, замаху на життя неозброєної людини) нічого не відомо. І, здавалось би,

554

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

уже через це С. Шварцбард мав понести покарання. Якщо він вбив і ворога, в його

уяві – політичного і військового злочинця

, то не у відкритому ж бою, не на фронті

громадянської війни

. Уже з цього погляду виправдальний вирок С. Шварцбардові

(про знущальне «покарання» штрафом у один франк за забруднення бруківки гово-

рити не хочеться

), звісно, виглядає невідповідним елементарним нормам права, спра-

ведливості

, навіть моральності.

Гадається

, С. Шварцбард мав би понести покарання навіть тоді, коли б він ви-

конував завдання

(наказ) будь-якої держави чи організації, точніше їх юридичних

інституцій

(скажімо, судових), Так, ще в 1921 р. в радянській Україні на процесі чле-

нів ЦК УПСР в обвинувачувальний висновок було введено пункт

: «по відношен-

ню до колишнього члена Генерального секретаріату

, Голови Директорії і головного

отамана

, члена франкмасонської ложі України, члена світової франкмасонської ложі,

члена Української соціал

-демократичної партії Симона Васильовича Петлюри – за-

стосувати вищу міру покарання

, але позаяк він не заарештований, оголосити Симона

Васильовича Петлюру поза законом»

За тогочасною практикою С

. Петлюра міг бути не лише страчений після арешту,

але й вбитий

, однак, природно, ніяк не на території іншої держави, де діє своє право-

чинство

Невідомо

, знав чи ні С. Шварцбард про наведене рішення. Однак він рішуче за-

перечував

, що виконував чиєсь доручення, наполягав на тому, що він здійснив осо-

бистий акт розплати

. На суді так і не було доведено, що він є агентом радянських

спецслужб і здійснив відповідну операцію за наказом з Москви

Процес же

, як видається, з самого початку набрав не стільки правового, скільки

політичного характеру

. Можливо, точніше було б сказати, що його політична складо-

ва виявилася достатньо потужною

, якщо, зрештою, не домінантною.

А відтак, саме в контексті даної праці

, теми, що розкривається, є сенс обмежитися

увагою саме на політичних аспектах процесу

, полишаючи справу проведення диску-

сій про сутнісно

-правову сторону тим авторам, які тут виявляють чималу активність

і мають немало напрацювань різної фахової якості

, зокрема, фактологічної, докумен-

тальної

, логічної аргументованості й переконливості

. Звісно, зовсім абстрагуватися

від суто професійних суперечок навколо перебігу подій на процесі

, дискусій на судо-

вих засіданнях

(18–27 жовтня 1927 р.), які багаторазово відтворювалися в історіогра-

фії, зокрема, у вищеназваних новітніх працях, неможливо. Однак і більш-менш чітко

усвідомлювати їх невисоку кінцеву ефективність в історичних працях також варто

Ну, скажімо, якби допустити (для адептів Головного Отамана це, звісно, немож-

ливо ні за яких обставин

, і все ж!), що на суді було б неспростовно доведено, що

С. Петлюра – антисеміт, ініціатор і організатор погромів, то чи його прихильники

змирились би з вироком

, визнали його справедливим? Гадається, що нізащо! Інша

справа

, яка б аргументація йшла тоді в хід.

Чи, навпаки, якщо було б доведено (скажімо вбивця зізнався), що він виконав

завдання радянських спецслужб і був жорстко покараний

? І тоді не змирились би!

І знову, – інша справа

, як би це було використано в ідеологічній боротьбі, для загос-

трення міждержавної напруги тощо

555

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

Складається враження, що від самого початку у процесі над С. Шварцбардом не

було іншого варіанту розвитку

, преребігу, фіналу, ніж істотна політична ангажова-

ність із паралельним використанням в наступном

у в ідеологічній, пропагандистській

боротьбі

Про це подбали передусім прибічники С

. Петлюри – вони створили спеціальні ко-

місії Празького та Падєбрадського комітетів

, а також комісію з українських юристів у

Парижі «для оборони честі президента Петлюри»

. Звертає на себе увагу – комісії не

для сприяння торжеству правосуддя

, пошукам істини чи чогось подібного. Те, що ко-

місії ці мали виразне політичне

, а не правниче забарвлення додатково свідчить і факт

відмови участі в них галицьких представників

, які не могли вибачити С. Петлюрі

його «зрадництва»

, «запроданства».

З перших же днів емігрантська преса обрушила шквал публікацій

, у яких до

встановлення фактів затято твердила

, що український національний герой С. Пет-

люра впав жертвою від руки московського агента ОГПУ

. Надзвичайний і повноваж-

ний посол СРСР у Франції Х

. Раковський виступив з офіційною заявою, в якій не

лише спростовував безпідставні загальні звинувачення

, а й вигадані конкретні факти,

якими автори публікацій прагнули надати їм більшої переконливості

. Звичайно, не

всім твердженням радянської сторони вірили

, вважали їх частиною змови. Однак ви-

криття заздалегідь неправдивих свідчень викликало й чималі сумніви та підозри у

громадян

Вони посилювались

, коли на сторінки газет потрапляла інформація з компроме-

туючими елементами

, що походила з українських емігрантських кіл, ворожих С. Пет-

люрі

Відомо

, що на слідство і суд, в тому числі присяжних засідателів прагнули впли-

нути й масони

. В польському телевізійному фільмі «Трудне братерство» (1998 р.)

режисера Єжи Любаха

(сценаристи – Єжи Любах та українські історики Богдан Гудь,

Віктор Голубко

) є посилання на статтю в паризькому журналі «Культура». У ній, зо-

крема

, йдеться, що під час слідства над С. Шварцбардом масон Ю. Пілсудський на-

правив до Парижа одного з керівників польського масонства Єжи Станіслава Стем

повського

. Метою візиту стали зустрічі з французькими «братами-каменярами», дуже

поважне місце серед яких посідав адвокат і публіцист А

. Торез. Під час перемовин

посланець начальника намагався переконати партнерів у невинності С

. Петлюри, не-

правдивості висунутих звинувачень

. Однак і представників паризької громадськості,

і головного равина Парижа

, до якого також апелював Є. Стемповський, вочевидь не

переконали його докази

Час від часу на сторінки видань потрапляють й інші версії

, що лежать у площи-

ні «масонської проблематики»

. Зокрема, йдеться про те, що напередодні судового

процесу до високопоставленого члена масонської ложі Франції

, впливового депу-

тата французького парламенту

, майбутнього прем’єр-міністра країни Леона Блюма

звернулася дружина С

. Шварцбарда з проханням про порятунок від смертної кари її

чоловіка

. І вона, буцім-то, одержала запевнення, що їй нічого непокоїтися

Є й твердження

, що знову не обійшлося без конкурента – С. Моркотуна. При

цьому йдеться не лише про те

, що французька масотерія в черговий раз відмовила-

556

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

ся «ставити» на С. Петлюру – поборника незалежної України, тоді як в плани Захо-

ду входило відродження колишньої Росії тільки на федеративних засадах

, з усіма її

складовими, в тому числі й автономною Україною.

Згадується, зокрема, що, зазнавши чергової невдачі на «масонському полі»,

С. Петлюра, неначебто, висловив погрозу викрити всіх причетних до масонства по-

літиків, зробити надбанням громадськості масонські таємниці. Подібна поведінка в

ордені вільних каменярів кваліфікується зрадою присязі й карається…

І тоді постає

непросте питання

: чим більше керувався адвокат Анрі Торез – масонською клятвою,

чи своєю належністю до компартії

, на чому роблять особливий наголос невдоволені

рішенням суду

Свою роль відіграла й світова єврейська

, в тому числі – сіоністська та ліва фран-

цузька преса

, впливаючи на суспільну свідомість численними публікаціями, в яких

домінували симпатії до СРСР

, достатньо поширені тоді в інтелектуальних колах.

Не могли покластись на «самоплив» і в політичних колах радянської країни

. Вони

точно розрахували

, що можуть одержати в ході процесу чималі ідеологічні дивіден-

ди (не виключено, що водночас була розроблена й пропагандистська «операція при-

криття»

, якщо справді до акту вбивства були причетні органи ОДПУ).

Свідченням цього є лист

, що його під грифом «Цілком таємно» у січні 1927 р.

член колегії народного комісаріату іноземних справ СРСР

, уповноважений цього ко-

місаріату в Україні О

. Шліхтер надіслав тодішньому Генеральному секретареві ЦК

КП(б)У Л. Кагановичу. Ось його зміст (зі збереженням стилістики й орфографії):

«У недалекому майбутньому – наприкінці лютого ц

. р. має бути в Парижі процес

Шварцбарта

, вбивці Петлюри. Петлюрівська еміграція веде широкі приготування до

процесу

, добирає різні матеріали, свідків для того, щоб надати цьому процесові по-

літичного значення

, зобразити Петлюру національним героєм й мучеником за ідею

визволення українського народу

, причому безсумнівно будуть здійснюватись спроби

представити Шварцбарта сліпим знаряддям в руках радянських агентів

Для того

, щоб відвернути такий наслідок процесу, необхідно здійснити всі заходи

для того

, щоб розбити побудови еміграції. Управління Упов. НКЗС (Наркомат закор-

донних справ – В

. С.) вважає, що шляхом надання у розпорядження захисту відповід-

них документів і свідків це зробити можливо

Наші директиви по веденню процесу повинні бути такі

1. Петлюрівський рух не був національним революційним рухом широких україн-

ських мас і нічого спільного з революцією на Україні не має

. Навпаки, це був авантю-

ристичний рух

, що неминуче перетворився в отаманщину, з усіма проявами, які ви-

пливають звідси – погромів

, пограбувань, насильства над мирним населенням тощо.

2. Цілком неправильна й неприпустима підміна провини Петлюри і петлюрівщи-

ни в організації погромів – провиною всього українського революційного руху

, спря-

мованого до повалення національно

-соціального гніту російського царизму.

3. Виправдання або обвинувачення Шварцбарта за здійснення терористичного

акту ні в якому разі не може зняти з Петлюри і всього очолюваного ним руху

, відо-

мого під іменем петлюрівщини

, відповідальності за погроми та інші завдані ним не-

щастя

557

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

4. Для обґрунтування й доказу вищенаведених положень, Упов. НКЗС та Д. П. У.

повинні прийняти всі заходи до постачання українського представника в Парижі усі

ма необхідними матеріалами й документами

, а також зізнаннями свідків.

5. Вважати недоцільним виступ як свідків членів Головної Управи Українського

Товариства Червоного Хреста т

.т. Златковського та Лінниченка.

6. Особливо важливим вважати виступ на процесі свідком колишнього старшого

ад’ютанта Петлюри – Лисенка

, котрий добре знає як особисте життя Петлюри, так і

всю його політичну і військову діяльність на Україні після революції

. У разі потреби,

дозволити Упов

. НКЗС взяти на себе витрати по поїздці Лисенка в Париж (Лисенко

сам висловлює побажання виступити на процесі

, причому органи ДПУ впевнені у

його повній благонадійності

7. Не заперечувати проти виклику захистом як свідка Винниченка, котрий неод-

норазово в своїх друкованих творах характеризував петлюрівський рух як авантю

ристичний, що не має нічого спільного з революційним рухом українських трудящих

мас

; він цілком покладає провину за організацію єврейських погромів на Петлюру

(Управління Упов. НКЗС не має підстав боятися, що виступ Винниченка може пере-

творитись у демонстрацію проти УСРР і таким чином побічно допомогти петлю

рівським організаторам процесу

, оскільки останнім часом Винниченко відійшов від

еміграції, і, як видно з його останньої брошури «Поворот на Україну», шукає шляхів

зближення з Українською радянською владою

8. Рішуче заперечувати проти пропозиції захисту викликати свідком Мілюкова

запропонувавши українському представникові в Парижі здійснити всі відповідні

заходи

9. Запропонувати українській радянській пресі не роздмухувати значення про-

цесу і вміщати тільки повідомлення й матеріали про процес

, що надходять від ТАРС,

або від Упов

. НКЗС, але ні в якому разі не від власних кореспондентів.

10. Відповідальність за втілення в життя даних директив покласти на тов. По-

лоцького

, надалі до призначення офіційного українського представника в Парижі»

21 січня 1927 р. Політбюро ЦК КП(б)У розглянуло питання «Про процес Шварц-

барта»

. Приводом для цього став наведений вище лист за підписом О. Шліхтера. Було

вирішено відрядити до Парижа на процес відомого партійного діяча Миколу Попова

18 лютого 1927 р. Політбюро повертається до цього питання і спеціальним рішенням

виділяє М. Попову для відрядження чималу суму – 2500 карбованців

Зрештою, «масла у вогонь» підлило і затягування з відкриттям процесу, кількара

зове дослідування справи

Кінцевий політичний ефект виявився просто вражаючим

: суд виправдав вбивцю.

В історії не раз траплялося

, коли трагічна загибель масштабної публічної осо-

бистості багатократно збільшувала уяву про її дійсну історичну роль

, прижиттєві за-

слуги. С. Петлюра неухильно котився до статусу «політичного нуля». А немало хто

уже вважав

, що він безповоротно спустився з політичних вершин, на які й свого часу

потрапив не стільки через дію закономірних чинників

, а в силу гри випадковостей.

Безглузда смерть рішуче все перевернула

, переоцінила, гіпертрофувала. Негативи за-

бувалися

, а позитиви почали переростати допустимі межі.

558

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

Непереконливий судовий процес, сумнівний, для багатьох – обурливий вирок,

непогамована жага справедливості послужили новим колосальним поштовхом не

стримного руху по площині

, на яку вже стала свідомість прихильників політичного

діяча з дуже непростою

, суперечливою долею – Симона Васильовича Петлюри.

З погляду вищевикладеного

, а головне – через брак відповідних документів, ма-

ловдячною й непродуктивною справою видаються спроби знайти логічні пояснення

причин вбивства С

. Петлюри. Здебільшого це здогадки, що доповнюються політич-

ними міркуваннями кон’юнктурного спрямування

. Йдеться, зокрема, про те, ніби

радянська влада боялася С

. Петлюру, боялася ймовірного відновлення його союзу

з Ю

. Пілсудським, що, буцім-то, могло рішуче змінити ситуацію в національно-ви-

звольному русі українців у Польщі

. Йдеться й про те, немовби ініціатори терорис-

тичного акту планували затим здискредитувати український визвольний рух в цілому

посіяти ворожнечу між українцями й євреями. Можливо, певний сенс у тому й є

. Немає

підтверджень

. А без них наукова вага й цінність пропонованих висновків залишають-

ся проблематичними

Див.: Доценко О. Зимовий похід (6.ХІІ.1919 – 6.V.1920). – Варшава, 1932. – 240 с.; Оме-

лянович-Павленко М. Зимовий похід. – Каліш, 1934. – 191 с.

Див.: Петлюра С. Статті, листи, документи. – Т. ІІІ. – К., 1999. – 616 с.

Там само. – С. 390, 391, 405–406, 408, 468 та ін.

Див.: Литвин С. Суд історії. – С. 401–444.

Петлюра С. Статті, листи, документи. – Т. ІІІ. – С. 387.

Там само. – Т. 1. – С. 334.

Там само. – Т. ІІ. – С. 518.

Там само. – Т. ІІІ. – С. 397–398.

Там само. – С. 385–386.

Див., напр.: Державний Центр Української Народної Республіки в екзилі. Статті і мате-

ріали

. – Філадельфія–Київ–Вашингтон, 1993. – С. 64–74; 129–137; Шульгин О.Я. Без терито-

рії. Ідеологія та чин уряду УНР на чужині. – К., 1998. – С. 13–45; Політична історія України

ХХ століття

. У 6-ти т. – Т. 5. – Українці за межами УРСР (1918–1940). – К., 2003. – С. 51–52;

Плав’юк М

.В. Державний Центр УНР на еміграції (ДЦ УНР) // Енциклопедія історії України.

– Т. 2. – К., 2004. – С. 353–354.

Український Прапор (Відень). – 1921. – 17 грудня; Литвин С. Історія однієї змови //

Український історичний журнал

. – 2000. – № 1. – С. 123–130.

Цит. за: Литвин С. Назв. праця. – С. 464.

Петлюра С. Статті, листи, документи. – Т. ІІІ. – С. 376.

Див.: Політична історія України. ХХ століття. – Т. 2. – С. 237–238; Деревінський В. Деякі

аспекти ідейних засад ОУН

1920–1930-х рр. // Український визвольний рух. Науковий збір-

ник. – Львів. – 2006. – № 6. – С. 83.

Борітеся – поборете. – 1920. – № 1. – С. 59.

Див., напр.: Литвин С. Назв. праця. – С. 462–464.

Петлюра С. Статті, листи, документи. – Т. ІІІ. – 534.

Литвин С. Назв. праця. – С. 445–490.

Див.: Політична історія України. ХХ століття.– Т. 5. – 2003. – С. 23–92; Піскун В. Полі-

тичний вибір української еміграції

(20-ті роки ХХ століття). – К., 2006. – С. 127–304.

Петлюра С. Статті, листи, документи. – Т. ІІІ. – С. 330–336.

559

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

Цит. за: Литвин С. Назв. праця. – С. 459; Його ж. Симон Петлюра: штрихи політичної

біографії (до 125-річчя з дня народження). – С. 62.

Цит. за: Сергійчук В. Гіпноз Росії треба розвіяти // Пам’ять століть. – 1996. – Ч.2. – С. 118.

Див.: Литвин С. Суд історії. – С. 459.

Петлюра С. Статті, листи, документи. – Т. І. – С. 319.

Див.: Петлюра С. Статті, листи, документи. – Т. ІІІ. – С. 360, 377, 412, 462.

Тютюнник Ю.Й. [Автобіографія]. (Публікація Божка О.) // З архівів ВУЧК–НКВД–КГБ.

Науковий і документальний журнал. – 1998. – № 1/2. (6/7). – С. 24–56.

Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. – К., 1990. (Репринтне відтворення видання

1924 р.) – 104 с.

Там само. – С. 26, 39.

Петлюра С. Статті, листи, документи. – Т. ІІІ. – С. 401.

Там само.

Див.: Савченко В.А. Симон Петлюра. – С. 383–384.

Другий Зимовий похід. Листопадовий рейд. Базар. – К., 1995. – С. 17.

Литвин С. Назв. праця. – С. 436.

Там само. – С. 430.

Там само.

Там само. – С. 438.

Тютюнник Ю.Й. [Автобіографія]. – С. 49, 52; Його ж. З поляками проти Вкраїни. – С. 98.

Цит. за: Литвин С. Назв. праця. – С. 432.

Див.: Литвин С. Назв. праця. – С. 437.

Див., напр..: До історії повстанчого рейду ген. хор. Ю. Тютюнника в листопаді 1921 р.

(Доклад начальника Полевого Повстанчого Штабу – полк. Ген. штабу Юрія Вас. Отмарштей-

на // Літопис червоної калини. – 1930. – № 6. – Червень. – С. 12–13; № 7–8. – Липень–серпень.

– С. 17–20; Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. – С. 78–92; Другий зимовий похід. Листопа-

довий рейд. Базар. – К., 1995. – 240 с.; Верига В. Листопадовий рейд. – К., 1995. – 190 с. та ін..

Див.: Литвин С. Непохитна віра в українську державність (Три нововіднайдені листи

С. Петлюри до прем’єр-міністра уряду УНР щодо боротьби проти окупаційної влади на Украї-

ні) // Пам’ять століть. – 2000. – № 5. – С. 134–142.

Див.: Сідак В. Національні спецслужби в період Української революції 1917–1921 рр.

(невідомі сторінки історії). – К., 1998. – С. 178.

Див.: Матяш І. Про невідому посаду Симона Петлюри на дипломатичній службі // Укра-

їна дипломатична

. Науковий щорічник. Випуск VII. – К., 2006. – С. 292.

Петлюра С. Статті, листи, документи. – Т. ІІІ. – С. 580–581.

Див.: Матяш І. Назв. праця. – С. 290–304.

Там само. – С. 294.

Див.: Савченко В.А. Назв. раб. – С. 394.

Шульгин Олександр. Без території. – С. 11.

Петлюра Симон. Невідомі листи з Парижа як політичний заповіт борцям за самостійну

Україну. – К., 2001. – 92 с.

Там само. – С. 32.

Там само.

Там само. – С. 51.

Там само. – С. 50.

Там само. – С. 19, 25, 55.

Там само. – С. 27, 38, 41, 43, 55, 60–61, 65, 68 та ін.

560

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

Див.: Петлюра Симон. Статті, листи, документи. – Т. ІІ. – С. 575; Савченко В.А. Назв.

раб. – С. 396.

Петлюра Симон. Невідомі листи з Парижа. – С. 24.

Там само. – С. 51.

Там само. – С. 68–70, 72 та ін.

Тризуб. – 1925. – № 9. – С. 2.

Там само. – 1926. – № 14. – 22 січня.

Шульгин Олександр. Без території. – С. 115–116.

Там само. – С. 116.

Савченко В.А. Назв. раб. – С. 397.

Цит. за: Литвин С. Назв. праця. – С. 503.

Табачник Д. Вбивство Симона Петлюри // Український історичний журнал. – 1992. – № 7–8.

– С. 112

–123; Його ж. Постріли на тихій вулиці Расін (Нотатки історика про вбивство Симона

Петлюри) // Київська старовина. – 1999. – № 1. – С. 146

–155; № 2. – С. 154–168; Шаповал Ю.І.

Вбивство Симона Петлюри

: нова інформація // Людина і система (Штрихи до портрета тота-

літарної доби в Україні

) – К., 1994. – С. 96–107; Михальчук В. Вбивство та процес Петлюри

з перспективи

70-річчя // У 70-річчя паризької трагедії 1926–1996: Збірник пам’яті Симона

Петлюри

. – К., 1997. – С. 11–40; Литвин С. Назв. праця. – С. 493–530; Верстюк В. Національ-

ний герой чи опудало страху // Україна плюс. Політика. – 2004. – № 2(3). – Червень. – С. 16

–17;

Савченко В

.А. Назв. раб. – С. 393–404; Дорошенко-Товмацький Б. Симон Петлюра: Життя і

діяльність. – С. 550–581; Сергійчук В. Симон Петлюра і єврейство. Вид. 2-е, доп. – К., 2006.

– С. 3–97 та ін.

Дорошенко-Довмацький Б. Назв. праця. – С. 562.

Там само. – С. 563.

Див.: Табачник Д. Вбивство Симона Петлюри // Український історичний журнал. – 1992.

– № 7–8. – С. 121.

Там само.

Див.: Фещенко Р. Месть вольных каменщиков // Корреспондент. – 2006. – № 33(222).

– 26 августа.

Там само.

Цит. за: Шаповал Ю. Вбивство Симона Петлюри: нова інформація. – С. 105–106.

Там само. – С. 106–107.

2. Ñåðöåì ç Óêðà¿íîþ

У 1920 році Володимир Винниченко відмовився змінити емігрантську невизна-

ченість на неабияке поважне становище в радянській Україні

. Відмовився свідомо,

принципово

, твердо. І навряд чи при тому вірив, що ситуація на Батьківщині змінить-

ся настільки

, що всерйоз можна буде планувати переїзд додому. Безумовно, він був

людиною

, що здебільшого тверезо сприймала дійсність і реально мислила.

Тим більше дивним видається те

, що від’їхавши за кордон (спочатку був Карлс-

бад у Чехословаччині

, з лютого 1921 року – до липня 1923 року Целендорф і Берлін,

затим – до лютого

1925 року – село Рауен біля Берліна, і, врешті – Париж), Володи-

мир Кирилович немовби за інерцією

(не хочеться вірити, що – за модою, «як всі»)

знову поринає у партійну діяльність

, намагається щось робити на політичному по-