Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

571

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

інтелектуального існування художника і політика. До речі, закиди на зразок згаданих,

В. Винниченкові доводилося чути й спростовувати ще за життя. «Моя відповідь, – го-

ворив він

: поезія є творчість і вона виявляється у всіх галузях людської діяльности,

не виключаючи політики

. Кращий політик здатний до творчости, себто, він поет»

А відтак Володимир Кирилович справді творчо

, можна навіть сказати – науково-

критично – ставиться до будь

-якої інформації, повідомленого факту, міркування. Так,

у нього задовго до згортання українізації зароджуються сумніви щодо доведення ра

дянською владою цього процесу до логічного завершення. «Українізація

(справжня)

тісно зв

’язана з економічними і політичними питаннями, – роз’яснює він свою по-

зицію у листі до О

. Бадана. – Централізація і диктатура Політбюро РКП є ті причини,

які унеможливлюють усамостійнення політики і фінансів на Україні»

А вже виходячи з цих сутнісних сумнівів

, виникають вагання: «...Чи треба про-

вадити справу подорожі на Україну

? Чи поможу я хоч би дечим процесові національ-

ному

? Потрібна моя участь? Чи не краще цілковито й остаточно облишити політику,

віддавшись мистецтву

? Політичних сил українських народилось у революцію до-

сить. Буду я брати участь, чи ні, все йтиме, як має йти»

Отже

, досвідчений, мудрий політичний діяч не схильний був гіпертрофувати

свою персону

, виходив, передусім, із інтересів української справи, обирав рішення у

залежності від останніх

А що жити на чужині

, у відриві від Вітчизни ставало дедалі нестерпно, то Воло-

димир Кирилович хапався і за не до кінця зрозумілі

(з погляду повноважень), напів-

приватні пропозиції посла УСРР у Празі А

. Приходька знайти прийнятний варіант

замирення і повернення в Україну

. В голові В. Винниченка рояться плани, в яких,

здається

, бажання беруть гору над тверезою оцінкою ситуації і ретельними обрахун-

ками

І хіба за те можна докоряти

, картати, кепкувати?!..

У години відчаю напливають інші настрої

, і тоді починає домінувати якась суха

відсторонена мінорність: «Большевизм потроху зсувається з своїх

позицій. Як довго

йтиме цей процес

? І до чого він дійде? Але, очевидно, треба готуватися до довшого

перебування в еміграції

. Коли до осені (1925 р. – В. С.) питання з поворотом на Украї-

ну виясниться в негативному сенсі

, треба розпочинати систематичну, розраховану на

довго кампанію

. Іноді тут же прориваються й оптимістичніші нотки. За будь-якого

варіанту розвитку подій треба готуватися

(фізично і морально) «або до роботи на

Україні

, або до боротьби за ту роботу в майбутньому»

Постійне нервове напруження

, природно, приводило часом до різких емоційних

сплесків

. Безперечно, на настрій поважної людини впливала гнівна образа, коли вона

відповідала на звинувачення деяких емігрантських

кіл (зокрема, мається на увазі

стаття в

«Українському сурмачі») у тому, що В. Винниченко «не українець», а лише

«підлабузнюється до українства». «Наче бути українцем – сердито, похмуро-злісно

іронізує Володимир

Кирилович, – це не бути вічно приниженим, вічно невизнаним,

вічно відштовхненим. Наче одне слово «українець» не символ чогось не вияснено-

го

, сумнівного, суперечного до загальновідомого, наче бути українцем це не значить

бути постійно в стані доказування свого права на існування

572

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

Та такі, особисті прикрощі швидко забувалися. Коли ж вразлива Винниченкова

душа буквально вибухала масштабним

, затяжним обуренням, так це тоді, коли обра-

жали

, зневажали його націю, її культуру. Саме у такий стан прийшла його душа, коли

він одержав від Катерини Грушевської –

дочки Михайла Грушевського – телеграму, в

якій передавався точний зміст відмови Максима Горького видавцеві Олексі Слісарен

ку перекласти й видрукувати роман

«Мать» українською мовою

«Уважаемый Алексей Алексеевич, – писав пролетарський письменник україн-

ському видавцеві

, – я категорически против сокращения повести «Мать», мне ка-

жется

, что и перевод этой повести на украинское наречие тоже не нужен. Меня очень

удивляет тот факт

, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверж-

дают различие наречий – стреляться сделать наречие «языком» – но еще и угнетать

тех великоросов

, которые очутились меньшинством в области даного наречия.

При старом режиме я посильно протестовал против таких явлений

. Мне кажется,

при новом режиме следовало бы стремиться к устранению всего

, что мешает людям

помогать друг другу

А то выходит курьезно

: одни стремятся создать «всемирньй язык», другие же дей-

ствуют как раз наоборот

. А. Пешков»

Переконавшись у тому

, що він уже чув раніше, В. Винниченко відклав всі справи

і зразу ж засів за підготовку відкритого листа Максиму Горькому

. Хоча до того в них

склалися непогані стосунки

, а в дореволюційний час російський письменник підтри-

мував молодого українського прозаїка

, відбираючи до серії популярних видань, якою

він керував

, і твори Володимира Кириловича, поширюючи їх у російських перекла-

дах, український політичний емігрант не міг подарувати нікому подібної наруги над

своєю нацією

. Він піддав нищівній критиці представника «руської культури», «ви-

разника руської пролетарської інтелігенції»

, «друга Леніна» – великого революціо-

нера й основоположника сучасного комунізму

, автора «Буревісника», який допустив

дико

-валуєвську безтактність щодо української мови і культури. «А що ж би, – запи-

тував Винниченко

, – Ви зробили з іншими книжками, надрукованими цим наречієм,

коли б мали силу та були послідовним

? Заборонили б? Звеліли б на латинську мову

перекласти? А з 16 тисячами шкіл, нищих і вищих? Позачиняли б?»

Після такого виступу «бунтівника нового світу і нових відносин між людьми»

українці мали би рішуче

, наполегливо і невідступно запитати: «Коли з того буревєст-

ника визволення поневолених народів

, що були колись на Капрі, перевернулись на

смішного

, анахронічного ворона валуєвщини, коли мали відвагу закрякати оте старе-

старе «Не б

ыло, нет и быть не может», то майте ж мужність, хоча б ув ім’я того ж

таки будівництва нового світу

, так само голосно і сміливо навести ті дані та мотиви,

що призвели Вас на це

В. Винниченка ще довго не міг заспокоїти вчинок М. Горького і в щоденнику він

багато раз із нерозумінням повертається до нього

, починає навіть переосмислювати

творчість визнаного трибуна

Водночас В. Винниченко намагається обережно розібратися в літературних тен-

денціях в Радянській Україні, цікавиться публікаціями в

«Червоному Шляху», «Житті

й Революції», з ентузіазмом сприймає випуск

«Авангарду», перечитує твори С. Єф-

573

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

ремова, М. Зерова, Г. Косинки, В. Поліщука, В. Підмогильного («Читаю [Валер’яна]

Підмогильного

«Місто», і дихає на мене любим Києвом»), смутно надіється на зу-

стріч хоч із кимось з

них (письменників потроху почали «випускати» за кордон), від-

відує в Парижі демонстрацію уривків з Довженкових

«Арсеналу» й «Землі»

Звичайно, на першому місці – інтерес до політичної ситуації на рідних теренах.

Іноді вловити сутність того

, що відбувається, непросто. Через брак надійної інформа-

ції Володимир Кирилович не може збагнути сутності

«процесу» над діячами «Спілки

Визволення України

», перманентно занотовує враження від нерозуміння українськи-

ми політиками

, науковцями (М. Скрипником, А. Річицьким) рукописів його творів,

якими хотів би прислужитися будівництву нової України

. Врешті доходить до не-

втішних висновків

, що відстоювані ним ідеали – «чесність з собою, послідовність,

поєднання слова з ділом

, ідеї з практикою» вочевидь не можуть бути прийняті вла-

доможцями

, оскільки це означало б для них – «дати самим собі по пиці. Треба мати

велику мужність

, щоб на це згодитись»

З аналізом окремих фактів

, куцої інформації незмінно наростало занепокоєння

тим, що відбувалося в радянській країні. 30 листопада 1930 р. Володимир Кирилович

записує: «Читаю всякі розповіді чужинців

, що побували в СРСР, і налягає гнітюча

вага

. Тяжко там, видно. Тяжко матеріяльно, сила труднощів. Але чи не найбільша

трудність у самій партії

? Чи можна працювати там тим, хто дійсно хоче боротися з

труднощами

? Чи не найбільша перешкода партійний бюрократизм? Чи можна ви-

кривати зло

, не боячись, що це візьмуть за бажання когось зіпхнути з посади? Оце

страшно

, коли воно там є, тоді рятунку немає і загибель неминуча»

Не маючи задовільних відповідей на питання

, які невідступно переслідували,

емігрант то намагається листами переконати українське й радянське керівництво у

корисності видання своїх творів на Батьківщині

, то у розпачі ладен на рішучий роз-

рив з тими

, хто не може і, головне, не хоче його зрозуміти, то схиляється до думки

випустити до нього немічного батька

, що не перший рік бідує, а то сам сподівається

поїхати до нього

, будь-що повернутись в Україну. Ніякі труднощі, особливо матері-

альні

, не лякають, не можуть стати на заваді всеперемагаючому бажанню.

30 листопада 1931 р. В. Винниченко занотовує: «Вже з Кохою плянуємо життя

на Україні

. Вона має готувати себе для роботи в медицині. Всі страхіття обмеження

в їжі

, одязі нам здаються смішними. Коли ми тут можемо годуватися тільки городи-

ною і почувати себе чудесно

, то чого ж там це годування має нас лякати? От тільки

за тишу треба буде поборотися. Маленьку хатинку в 2–3 кімнати з найпростішими

меблями і більше нічого не треба

. Але... чи не захоплюємось ми. Затоплені з головою

повіддю?»

Далі – слова, що відразу перекреслюють усі сподівання: «Що змінилося:

я став на коліна

, я заплював себе, своє минуле, сучасне й майбутнє, я знищив себе?

Загидив? Ні. Ну так як же я можу сподіватися, що мене пустять у такому вигляді на

Україну

?»

Самоусвідомлення того, що він буде органічно невідповідним тому, що відбу-

вається на Батьківщині

, що він буде там чужорідним тілом, якимось ворожим еле-

ментом зі своїми уявленнями

, поглядами, ідеалами дедалі наростає. Володимир Ви-

нниченко розуміє

, що в тогочасній Україні він не може реалізуватись не тільки як

574

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

політик, громадський діяч, але й як художник. Він же не може змиритись, скажімо, з

тим, що виявив з’їзд радянських письменників – галасливе славослів’я Комуністич-

ної партії та її вождів на тлі знівечених доль цілого покоління

. В ньому просто не

вистачить снаги мовчати

. Тому він записує 24 і 25 серпня 1934 року до щоденника:

«В СРСР відбувається з’їзд всесоюзних письменників. Самохвальство, самовозвели-

чування дійсно рекордні

, тут дійсно наздогнали й перегнали всіх хвальків, брехунів,

реклямистів на всьому світі

...

Дійсно, якась просто «вакханалія» лицемірства, хамства, самохвальства і дурости

на з

’їзді радянських письменників. Очевидно, там підлабузництво, брехня, самообп-

льовування є норма морального поводження й нікого вона не

вражає, і ніхто нею не

гидує, і інакше поводитись і неможливо, і ніхто нікого не соромиться»

***

Мало яка розвідка про Володимира Винниченка

, про його творчість не почина-

ється з сентенції про важкозбагненну

, суперечливу, карколомну, трагічну (підбір епі-

тетів – найрізноманітніший

) долю феєрично обдарованої особистості. Кожен автор,

намагаючись осягнути життя і спадок справжнього національного велета

, природно,

прагне віднайти таку характеристику

, яка б якнайбільше «схоплювала» його найгли-

бинніше, найістотніше єство. Вочевидь, кожен розуміє, що при такій різнобічності

натури

, концентрації талантів калейдоскопічному розмаїтті життєвих етапів, з яких

зіткано шлях письменника

, драматурга, маляра, політика, революціонера, сім’яни-

на, добрати якийсь всеохоплюючий, або стрижньовий термін нелегко, якщо взагалі

можливо

Звісно, легше розуміти В. Винниченка, давати оцінки його діяльності щодо окре-

мих епізодів життя

, а вже потім спробувати знайти щось спільне, таке, що, принай-

мні, у багатьох ситуаціях може лежати в основі рішень, кроків, поведінки.

Розраховувати на абсолютно переконливий

, для всіх прийнятний, тим паче – ори-

гінальний результат – не варто

: подібна інтегральність неминуче веде до спрощенос-

ті. Повністю усвідомлюючи останнє, осмислюючи відоме, написане про Володимира

Винниченка

, гадається, є достатньо підстав вважати природною, висхідною, осно-

воположною

, так би мовити, базовою рисою цієї особистості, особливу енергетику,

непогамовну жагу діяльності

, прагнення за будь-яких обставин бути суспільно ко-

рисним.

Це підтверджується практично кожним етапом життя непересічної людини – від

юних, гімназичних літ аж до самого схилу земного віку. Відзначена якість – надзви-

чайна, вражаюча енергія – повною мірою реалізувалася і в роки, коли, здавалось, все

зумовлювало згасання активності

, паралізацію волі, невідворотну депресію.

Так сталося

, що, закинутий на чужину, дедалі втрачаючи надію на повернення в

Україну

, Володимир Винниченко неухильно потрапляв ще й у дедалі щільніше кільце

ізоляції

, свідомо створюване його земляками-емігрантами. Причому упередженість

до політичних орієнтацій дедалі переносилася і на художню творчість

Щоправда

, Володимира Винниченка, справжнього велета української літератури

XX століття, не можна було вирвати з цілісного літературно-мистецького процесу

без шкоди для останнього

. Можливо, це було нікому не під силу – адже Винниченко

575

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

органічно вріс в українську свідомість, був невід’ємним чинником культурного, а від-

так і політичного життя нації

. Тому його твори систематично виходили новими ви-

даннями у багатьох містах радянської республіки

. А в 1926–1930 роках видавництво

«Рух» видало «Твори» В. Винниченка в 24 томах, а в 1930–1932 роках видавництво

«Книгоспілка» – «Зібрання творів» у 23 томах. Державне видавництво України та ви-

давництво

«Література й мистецтво» у 1929–1931 роках випустили кілька томів «Ви-

браних творів

». Окремі праці перевидавалися по кілька разів, притому великими на-

кладами у дешевих серіях

«Масова художня бібліотека» тощо. «Жоден український

письменник першої третини

XX століття не мав такої читацької популярності, такої

кількості видань

своїх творів як Володимир Винниченко»

, – справедливо відзначав

М. Жулинський.

І вигнанець

, емігрант, скільки міг, працював, щоб радувати новими й новими ху-

дожніми творіннями співвітчизників

, закордонний читацький загал, говорити з ними

мовою героїв своїх творів

, доносити до них, утверджувати самі високі ідеали, будити,

підтримувати надихаючі сподівання

За своє життя письменник написав

14 романів (11 – за кордоном), два з яких «Віч-

ний імператив» і «Лепрозорій» до цього часу не надруковані

, цілу низку п’єс, сце-

наріїв, більше сотні оповідань. Незавершеним залишився роман «Хмельниччина».

А ще – нездійсненними залишились задуми – «Монографія визволення», «Роман

боротьби», «Хроніка великого зрушення

» – це назви задуманого ще на початку 20-х

років «Роману мого життя», чи ж то мемуарно-історичної «Хроніки українського від-

родження

».

Якось у своєму щоденнику Володимир Винниченко назвав книжки

«мовчазними

душами найкращих людей

». Скільки таких книжок залишив він. Книжок, які видава-

лися десятиліття тому

, перевидаються сьогодні і, без сумніву, будуть перевидаватися

в майбутньому

. Бо стільки в них Винниченкової щедрої душі, мудрих думок! І стільки

ми чуємо

, стільки беремо до свого інтелектуального потенціалу з тієї начебто «мов-

чазної душі

» одного з «кращих людей»!!! Скільки наших співвітчизників, читачів у

багатьох країнах світу доторкалися до чарівного Винниченкового слова

, його світлих

міркувань

, його колоритних образів!

У 1989 році комісією для вивчення і публікації спадщини Володимира Винничен-

ка в Канаді було випущено довідник – анотовану бібліографію праць письменника

драматурга

, публіциста, політика, мислителя і публікацій про нього

У досить великому за обсягом томі зафіксовано

340 позицій про видання прозо-

вих творів В

. Винниченка (з 1902 року по 1980 рік

, включаючи збірки, багатотом-

ники; 69 позицій щодо драматичних і 3 позиції щодо поетичних творів (з 1906 року

по 1974 рік)

Там же містяться дані про вихід у світ

172 публіцистичних праць

При всій фундаментальності проведеної укладачами довідника роботи

, все ж не

всі публікації В

. Винниченка було включено до унікального видання. Це стосується,

зокрема

, передових (а відтак – не підписаних) статей в «Робітничій газеті» 1917 року,

авторство яких безспірне

. Не включено, скажімо, і публікацію Універсалів Централь-

ної Ради (а В. Винниченко, як відомо, підготував три перших з них) і т. ін.

576

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

Десятками нараховуються й праці В. Винниченка, видані в Україні з рубежа 80–

90-х років минулого століття до сьогоднішнього дня. Твори В. Винниченка, писані

українською мовою

, ставали надбанням міжнародного читацького загалу. Вони ви-

давалися російською

, англійською, французькою, німецькою, польською, чеською,

словенською

, латвійською, єврейською, португальською мовами.

Прикметно, що перше зібрання творів українського митця з 1911 по 1918 рік ви-

йшло в

9-ти томах (деякі томи в двох книгах) російською мовою (причому кожен том

протягом року виходив двічі

)

. Основними європейськими мовами виходили окремі

публіцистичні праці

, зокрема в перший час перебування українського політика за

кордоном

Зовсім не випадково

, творчості Володимира Винниченка, як, втім і його політич-

ній діяльності присвячена гігантська література

. У згаданому довіднику наводиться

перелік 2455 праць українською мовою, 516 – неукраїнськими мовами, в яких аналі-

зується спадок і життєвий шлях великого українця

. Перераховано й 336 публікацій,

до яких ввійшли обмежені сюжети про нього

За останні півтора десятка років у незалежній Україні з

’явилися сотні праць (ди-

сертації

, монографії, брошури, статті, спеціальні збірники статей), де тією чи іншою

мірою розглядається внесок В

. Винниченка в історію української суспільно-політич-

ної думки

, національно-визвольного руху, Української революції, національного дер-

жавотворення

, його місце в літературі, драматургії, культурі.

Одна з найпоінформованіших сучасних знавців творчості В

. Винниченка й до-

сліджень про нього Галина Сиваченко склала

«Українську наукову Винниченкіану:

1987–2000», до якої включила 219 новітніх публікацій

Про загальні тенденції

, які навряд чи істотно зміняться найближчим часом, свід-

чать хоча б такі дані

: якщо в 1987 р. в Україні було опубліковано лише дві статті про

життя й творчість митця і політика

, то в 2000 році зафіксовано уже 30 публікацій

Проводяться представницькі конференції

, спеціально присвячені В. Винниченку, ви-

вченню його спадку

, матеріали яких широко обнародуються

. Й не перерахувати тих

наукових зібрань

, де звертаються до визначення оцінки того сліду, який залишив Во-

лодимир Кирилович у житті держави

, нації, людства.

Не можна не вражатися й популярності

, якої зажив Володимир Кирилович іще

за життя у театральному світі

. Не говорячи вже про провідні українські й російські

трупи

, які вважали за честь ставити п’єси українського драматурга майже у всіх

столичних театрах європейських країн. «

Чорна Пантера і білий Медвідь», «Закон»,

«Брехня», «Гріх» у 20-ті роки XX століття практично не зникали з театральних афіш,

де виконавцями ролей значились кращі тогочасні актори

(в другому томі Винничен-

кового щоденника вміщено численні фотографії артистів різних країн

, що грали в

його п

’єсах).

Видатна постать своєї епохи, рівновелика іншим

«знаковим» особистостям XX сто-

ліття

, Володимир Кирилович був серед тих небагатьох, кого бачили перспективним

пошукачем Нобелівської премії з літератури

. Безперечно, він був вартий подібної

відзнаки

, однак було й чимало причин, передусім – політичних, які заважали вирі-

шенню цього питання

577

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

Аналіз художніх творів одного з найплідніших і найталановитіших українських

майстрів слова

, їх моральної ваги і мистецьких якостей, масштабів читацької попу-

лярності та т

. ін. – предмет окремої, спеціальної розмови, яка безупинно й серйоз-

но ведеться літературознавцями

, мистецтвознавцями впродовж останнього століття.

У даному разі варто наголосити лише на одному – уся творчість Володимира Винни

ченка пронизана соціальними ідеями

, прагненням довести людям, що світ можна змі-

нити на краще

, що всі люди мають право бути щасливими і обов’язково доможуться

цього

, якщо будуть свідомо і цілеспрямовано боротися за переустрій суспільства на

засадах правди і справедливості

. Прийшовши до соціалістичних переконань у ран-

ній молодості

, художник, мислитель, політик, попри природну для кожної людини

еволюцію поглядів

, принципово ніколи не зраджував непохитній вірі у прекрасне

майбутнє людства і невтомно кликав усіх прямувати до світлої мети

Можливо у такій вірі було щось містичне

. Можливо, питома вага цього містич-

ного

, незборимого, нездоланного була переважаючою над строгими науковими роз-

рахунками і доказами

. Можливо, була замішана більше на рефлексах і емоціях, ба-

зувалася на гіпертрофованих уявленнях про домінування в біологічних індивідумах

доброго

, позитивного начала, неминуче звуження в їх єстві всього злого і негативно-

го

. Можливо, за великим рахунком, є достатньо підстав таку позицію кваліфікувати

як утопічну

, ідеалістичну.

Однак

, це, мабуть, саме той утопізм й ідеалізм, без якого руху вперед, суспільного

прогресу просто не буває

. А ті, хто є носіями подібних «дивацтв», повинні викликати

не зневагу чи засудження

, а, навпаки, – повагу і захоплення. Принаймні, на подібну

життєву позицію і подвижницькі вчинки здатні далеко й далеко не всі

. Таких людей

(здебільшого це непересічні особистості з неабиякими талантами й могутніми харак-

терами), як мінімум, треба пробувати зрозуміти. Зрозуміти джерела їх натхнення й

енергії, яка долає будь-які труднощі, дозволяє несхибно триматись обраного, омрія-

ного

, вистражданого шляху.

Слід згадати й про захоплення Володимира Винниченка образотворчим

мистец-

твом

. За оцінками фахівців, малюванням він захоплювався з дореволюційних часів,

а на еміграції живопис став внутрішньою потребою

, ще одним способом самови-

раження

. Критики вважають, що художні твори українського митця – то не просто

ремісничі полотна – в них є свій стиль

, своя естетика, своє світобачення. І якщо не

можна зарахувати Володимира Кириловича до числа корифеїв малярства

, не можна,

водночас, не бачити в його живописній творчості втілення й самобутнього таланту

Невідомо

, скільки картин належало пензлю непересічної особистості. Частину з

них було продано в тяжкі

30-ті роки, частину – подаровано. До наших днів дійшло

близько сотні

. Частина з них у поганому стані (не було відповідних умов зберігання),

а тому в художніх виставках бере участь обмежена кількість полотен

(20–30).

У 2000 році понад 70 картин і 4 альбоми з малюнками повернулись в Україну

Аналізуючи спадок Володимира Винниченка

, ведучи мову про його кипучу енер-

гію й працездатність

, не можна обійти факт його обширного листування. Він прак-

тично щодня писав комусь листи і щодня одержував кореспонденцію

. Значна частина

епістолярій мала діловий характер

, була викладом поглядів на надзвичайно важливі

578

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

теоретичні, політичні, світоглядні, моральні, художні проблеми, обґрунтуванням по-

зицій, планів, рішень тощо. Нерідко – це своєрідні твори-документи на зразок статей,

обсягом на кілька сторінок

Окрім того, що на їх написання та прочитання треба було витрачати немало часу,

В. Винниченко неодмінно заносив до щоденника – кому й про що він писав і який

головний зміст одержаних ним відправлень

, яким давались короткі оцінки. Часто на

день припадало по

5–6 і більше листів. І просто вражаєшся тій скрупульозності, дис-

циплінованості

, сумлінню, з якою поважна людина щоденно здійснювала цю «тех-

нічну» роботу

А ще Володимир Кирилович заносив до записників міркування щодо найважли

віших запланованих послань

, або тих, які саме готувались. Вони свідчать про ту від-

повідальність

, з якою поважний діяч відносився до епістолярного жанру.

Звісно, серед безмежної Винниченкової переписки й чимало листів про особисті,

в тому числі – інтимні стосунки

, про побутові речі, фінансові справи й т. ін.

Переписувався В

. Винниченко і з батьком, знаходив можливість надсилати йому

в радянську Україну невеликі суми грошей

Помешкання Розалії Яківни й Володимира Кириловича завжди було відкрите для

друзів

, знайомих, відвідувачів. Рідко за який день відсутній запис про розмови, часто

принципового

, політичного характеру, рідше – про мистецькі, побутові, фінансові

справи. Гостинність іноді призводила до того, що починала заважати працювати, як

сталося

, приміром, з перебуванням на відпочинку у Рошені Микити Шаповала з дру-

жиною, що затяглося за два місяці

Однак усім

, кому і чим тільки міг, В. Винниченко прагнув допомогти, як, скажімо,

молодим художникам М

. Глущенку та І. Бабію, початківцям-літераторам О. Олесю,

С. Черкасенку, П. Богацькому, Г. Журбі. Більше того, він намагався, щоб не лише

емігрантські

, а й молоді таланти з України ставали пошвидше на ноги й допома-

гав друкуватися у закордонних виданнях М

. Івченку, В. Підмогильному, Гр. Косинці.

Т. Осьмачці та ін.

Отже

, дещо зменшуючи активність політика, В. Винниченко на повну широчінь

розправляв крила художника

, жив повнокровним мистецьким життям, інтенсивності

й плідності якого варто лише подивуватися

І можна уявити

, наскільки більшими, значимішими могли бути творчі набутки,

якби таланту не доводилося витрачати велетенські зусилля

, долати неймовірні пере-

шкоди

, щоб його слово дійшло до читача, на якого було розраховане, щоб створені

ним образи знайшли повноцінне сценічне втілення.

Скільки тільки довелося витерпіти

, щоб в Україні побачила світ Винниченко-

ва

«Сонячна машина»! Які не висувалися ідеологічні перестороги, не виставлялись

бюрократичні рогатки

! Та чого тільки вартий був панічний страх можновладців, які

апріорі вбачали у книзі

«бомбу» проти соціалізму, радянської влади!

Однак якості твору

, інтерес до нього пробивав крицю навіть закритого суспіль-

ства

, на яке воно дедалі перетворювалось у радянській країні. І невідомо, яких емоцій

(радості чи смутку) у В. Винниченка виникало більше, коли він отримував коротень-

кі повідомлення на кшталт того

, що надіслав Г. Косинка: одна бібліотека в Донбасі

579

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

купила відразу 300 примірників «Сонячної машини», однак це не може задовольнити

потреб на книжку

, яку всі хотіли б почитати – на неї утворилась велика черга

Навколо твору виник неабиякий ажіотаж – багато хто прагнув його по

швидше

почитати

, обмінятись думками; влаштовувались обговорення, диспути, а партійні ви-

дання, такі як «Комуніст», виступали з критичними рецензіями (що тільки «додавало

масла у вогонь

»). Дійшло, навіть, до «громадсько-літературних судів» над романом

«Сонячна машина», у зв’язку з чим письменник підготував на свій захист «Одвертай

лист дрібного буржуа

», який у гектографованому вигляді поширювався серед інте-

лігенції

14 квітня 1928 року художник з гіркотою записує до щоденника: «Лист з України

(Уряд дуже заклопотаний, склав «Комісію по боротьбі з Винниченківським впли-

вом

», як з усяким стихійним всенародним лихом. Одним із засобів боротьби визнано

за потрібне – написати книгу рівноцінну

«СМ», тільки, розуміється, цілком приємну

начальству

. Спосіб дуже розумний. Другий із засобів боротьби – не дозволяти мені

висилати грошей

. Теж – радикальний і певний засіб. Найрадикальніший і найпевні-

ший, звичайно, був би наказ: попалити всі мої книги і заборонити під страхом кари

на смерть згадувати моє ім

’я)

Не менші непорозуміння й прикрості супроводжували й філософську працю

В. Винниченка «Щастя», присвячену оригінальному роз’ясненню мислителем його

ставлення до комуністичної ідеї і якою він хотів якомога

прислужитися тим людям,

які в Радянському Союзі щиро прагнули досягти соціалістичної мети

Радянські власті діяли непослідовно

. Вони до останньої можливості перешкоджа-

ли виданню Винниченкових книжок

, а потім змушені були відступати, праці (й старі,

й новітні

) виходили, і за них навіть надходили гонорари автору. Останній тому не-

мало дивувався. 18 вересня

1932 року, у самий розпал боротьби за оприлюднення

«Щастя», Володимир Кирилович розмірковує над черговим листом від «РУХ»у: «Не-

зрозуміле явище тягнеться далі. «Контрреволюціонерові», «агентові

[європейських]

держав», «ворогові народу» висилаються гроші. Книжки його до друку не дозволя-

ються

». Курс на «покладення у домовину» політично й літературно тримається твер-

до. А гроші цьому злочинцеві й шкідливій людині висилаються. І то в той час, коли

страшна скрута на валюту

, коли в Україні голод. Через що, для чого, яка логіка в

цьому

?»

, – дивується знаний письменник.

Які тільки варіанти він не обмірковує

, щоб таки випустити таку необхідну, на

його погляд, книгу – аж до звернення до М

. Горького – »диктатора в культурних спра-

вах» (відчуває

, що М. Скрипник не може зарадити справі). Він не може знайти по-

яснень елементарній суперечності

: чому в соціалістичній країні не хочуть друкувати

твір з пропагандою соціалістичних ідей

? Чи хтось може зробити це переконливіше,

дохідливіше

, яскравіше?

Часом наступають хвилини розпуки

. Тоді з’являються рядки, які не можна чита-

ти без болю: «Минають дні

, минають ночі, минає літо. Шелестить пожовкле листя,

гаснуть очі

...» й чи «серце спить»? Правда, я в інших умовах (фізичних) заслання.

Я – не в салдацькій казармі

, не під доглядом унтерів, не на муштрі й мені тут ніхто

не забороняє писати

. Але поклавши руку на серце, я волів би бути в становищі Шев-

580

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

ченка. Я волів би писати крадькома, але знати, що моє писання, моя робота буде вхо-

плена моїми друзями й передана друком до моїх друзів

-читачів. Мені тут ніхто не

забороняє писати, але мені там заборонено доходити до моїх друзів-читачів. Мене

відрізано, ізольовано гірше, ніж у якійсь казармі, чи тюрмі найсуворішій. Ні одного

слова

, ні приводу, ні знову ні звідти, ні туди. «РУХ» уже припинив газети й журнали

нам висилати

. Здається, уже й гонорар припинено посилати. Отже... задушено мене

гірше, ніж Шевченка. Але... очі мої не гаснуть й серце не спить! О, ні!»

Подолавши миттєве збентеження, душевне сум’яття, Володимир Винниченко

енергійними зусиллями волі відганяв від себе пораженські

, занепадницькі настрої і

знову починав усе спочатку

Така вже у нього була вдача

. Він не міг «розхолоджуватися» надовго. Все його

єство прагнуло дії

. А що недоброзичливі суперники дедалі винахідливіше чинили

спротив його зусиллям

, то й він змушений був, начебто, у відповідь розширювати

діапазон своєї діяльності

. Можливо й інше. Сповна володіючи талантом всеперема-

гаючої любові до людей

, особливим хистом оспівувати їх чесноти, Володимир Кири-

лович не міг займатись лише літературною творчістю

, жити у вигаданому, виключно

естетичному світі

. Голова комісії для вивчення і публікації спадщини Володимира

Винниченка при Українській вільній академії наук у США

, літературознавець Г. Кос-

тюк у вступній статті до першого тому

«Щоденника» письменника, аналізуючи ідей-

ну еволюцію світоглядних процесів

XX століття, відзначає: «...Найцікавіше в цих

щоденних записках Винниченка те

, що в усій цій грандіозній системі світоглядної

еволюції

, в усіх філософських концепціях «громадянина світу» Україна завжди і по-

стійно стояла в центрі його шукань

, мрій, болючих згадок і ностальгійних страждань.

Вона завжди ятрила і пекла його душу

***

Сьогодні нерідко можна зустрітися з твердженнями

, ніби В. Винниченко – лю-

дина щиросердна і принципова

, з метким аналітичним розумом, не міг усе життя за-

лишатися вірним обраному в юнацькі роки соціалістичному ідеалу

. Хіба можна було

не відмовитися від утопічної омани під тиском нищівної критики наукових засад

марксистського вчення

, а ще більше підтвердженням його антигуманного та анти-

національного начала в ході здійснення радянського експерименту

? І посутні закиди

В. Винниченка на адресу останнього (а він тут не мовчав, висловлювався досить час-

то

, різко, безкомпромісно, добираючи в публічній полеміці дуже дошкульні визна-

чення й оцінки для характеристик і логічних конструкцій

) сприймають за еволюцію

його поглядів

, відхід від первісних орієнтирів.

Іноді В

. Винниченка зображають великим плутаником, у світогляді якого не-

природно поєднувались палкий патріотизм і елементарне неусвідомлення того

, що

національне

, в тому числі українське питання неможливо було розв’язати на марк-

систському ґрунті

, що національна ідея й пролетарський інтернаціоналізм, розквіт

власної нації й розвиток союзної держави несумісні

, антагоністичні.

Гадається

, в обох випадках виявляється дещо спрощений підхід. Насправді Вин-

ниченкова думка пульсувала на значно вищому рівні складності

, намагалася знайти