Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

561

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

прищі. Плани (ба – обіцянки! – самому собі) врешті повністю, беззастережно від-

датися лише літературі знову непомітно відсуваються

. Точніше вони не на першому

місці, не забирають весь час, без останку.

Невже Володимир Винниченко не розумів марності своїх зусиль

? А, можливо-

таки

, й не розумів. І діяв, покладаючись на почуття, на поклик серця. Для того, щоб

похоронити в собі останню надію

, теж, виявляється, треба певного часу.

Мабуть грала роль ще одна немаловажна обставина

. Володимир Винниченко був

далеко не рядовим партійцем

. Він і за кордоном відчував, розумів свою відповідаль-

ність за тих українців

, з якими пліч-о-пліч випало боротися за відродження нації, а

тепер довелося вкусити гіркого хлібу на

еміграції. Це не було спокутою вини. Зовсім

ні! Це було внутрішньою потребою підтримки людей (близьких, особисто знайомих

і зовсім невідомих

), які потрапили в біду.

Як мінімум, треба було внести хоч якусь, найелементарнішу організованість

у ряди емігрантів

, особливо ідейно близьких, що почали розпорошуватися світом,

втрачати зв

’язки між собою, віддалятися і навіть ворогувати. Просто не у всіх ви-

тримували нерви

, породжуючи похапливий пошук винних у своїх розбитих долях,

втраченій перспективі

Майже в кожних мемуарах можна знайти відтворення процесів розколів

, розбра-

ту в українському закордонному середовищі і спроби пояснити

, зрозуміти їх природу,

в тому числі й на суто людському

, психологічному зрізі. Так, І. Мазепа, який пере-

йняв від В

. Винниченка естафету лідера УСДРП, перебував на чолі уряду УНР чи не

в найтяжчі для республіки місяці – з серпня

1919 року до травня 1920 року – озна-

йомившись з політичним життям українців у Польщі

, Німеччині, Австрії та Чехії, ха-

рактеризував ситуацію наступним чином: «Після листопадової катастрофи 1920

р. серед

українців, що опинилися на еміграції, запанувала безпорадність і безнадійність. Всі

шукали винних в тому

, що сталося. Підняла голову стара опозиція проти Петлюри.

Мовляв

, це він завинив нову катастрофу на фронті...

Організоване політичне життя державного центру Української Народної Респуб-

ліки на еміграції завмирало. ...Більшість вважали

, що центр УНР в своєму тодіш-

ньому складі збанкрутував і не міг репрезентувати перед світом ідею української

державності. ...Майже всі наші

... емігранти жили без будь-якого конкретного діла і

здебільшого витрачали час на взаємні сварки та безконечні конференції про

«високу

політику». ...В цей час за кордоном організована українська пропаганда майже при

пинилася»

Звісно все те бачив

, тяжко переживав В. Винниченко і, як завжди, вважав, що не

має права залишатись осторонь

, сидіти, склавши руки, спокійно спостерігати, як зга-

сають останні іскорки революції

Безперечно

, він не був «товстошкірою» людиною, якій байдуже до того, що про

неї думає оточення

, знайомі, друзі. Він чутливо реагував на той вал емоцій, який

піднявся в емігрантських колах у зв

’язку з його поїздкою до радянської Росії та ра-

дянської України

І, вочевидь, зовсім, не через те, щоб відповісти на особисті звинувачення (нерідко

вкрай образливі

), а саме, виходячи зі спільних для закордонного українства інтересів,

562

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

дуже шанований до того політик невтомно роз’яснює смисл свого візиту в Україну,

розрахунки

, неможливість змінити ситуацію тощо.

За короткий час

(кінець жовтня – середина грудня 1920 року) лише у «Новій добі»

з’являються написані ним з цією метою заяви, листи, публіцистичні памфлети, до-

кументальні матеріали: «Поворот В

. Винниченка з України» (23 жовтня); «Лист до

українських робітників і селян» (23 жовтня); «Не у всьому чесні з собою

. Виривки з

непосланого листа до ЦК

РКП» (28 листопада); «Заклик ЗГ УКП до американських

робітників-українців»; «Порада берлінським українським комуністам» (4 грудня);

«Еманація від еманації або берлінські невинятки» (11 грудня); «Справоздання з подо-

рожі на Україну» (4, 11, 18 грудня

У емігрантському середовищі вибухнула полеміка

. Звісно, далеко не всіх переко-

нували логіка і аргументи Володимира Кириловича

. В неминучій за таких обставин

поляризації підходів

, поглядів і сил був і свій позитив: з’ясовувалося, з ким жодні

порозуміння

, тим більше – компроміси були неможливі (консервативно-гетьманське

середовище

, пропетлюрівські кола, правоесерівські угрупування тощо)

Однак

, викристалізовувалися, виокремлювалися й ті елементи, які уособили рух

частки українських партій революційної доби

(УСДРП, УПСР) до комуністичних,

радянських начал

(УКП(б), УКП). Цей рух набрав масового характеру не лише

на теренах радянської України

, айвемігрантському середовищі. Саме на цих людей і

розраховані були

роз’яснювальні акції В. Винниченка, його прагнення знайти з ними

порозуміння

, а вже через них вибудувати надійні, широкі, перспективні, а згодом –

організаційні зв’язки і з однодумцями в радянській Україні.

Як перший крок у цьому напрямку Володимир Кирилович прийняв самочин

не рішення про приєднання керованої ними Закордонної групи комуністів до УКП

(в радянській Україні ), що тоді у блоці з КП(б)У була урядовою партією, підтриму-

вала зміцнення радянського ладу

. Навіть не всі члени групи з розумінням сприйняли

рішучий порух свого лідера

. Частина з тих, хто опонував В. Винниченку, вважала

недоречною різку критику ним політики

КП(б)У, вважала, що тим він компрометує

комуністичну ідею взагалі

Першим відгуком

-проектом була заява керівника берлінської групи українських

комуністів Зиновія Висоцького

, на яку В. Винниченко відповів так: «... Скажу Вам,

товаришу

, що раніше чи пізніше і Ви особисто, і Ваші берлінські товариші, що тепер

виступають проти УКП

, всі Ви будете в УКП, коли останетесь українцями і хотітиме-

те бути дійсними

, послідовними, чесними комуністами. Я знаю, що багато опонентів

і прихильників КП

(б)У приймають тактику КП(б)У або РКП з утилітарних мотивів.

Одні з ідейно

-утилітарних, другі з матеріально-утилітарних. Одні гадають, що ко-

рисніше для «української справи» іти в КП(б)У і зсередини розвалювати її, або пе-

реробляти на свій лад

. Другі просто гадають, що КП(б)У є партія урядова, пануюча,

вона дасть і посаду

, і вплив, і владу, а до того ще й марку «справжнього» комуніста;

а УКП

, мовляв, ні влади, ні посади, та ще й підозріння в контрреволюційності дасть.

Розуміється

, вибір ясний: КП(б)У. Але як розчаруються і сконфузяться ці утилітарис-

ти, коли доведеться просити в УКП, коли неминуча консеквенція революції і їх і всю

КП(б)У приведе до УКП. А це необхідно буде, коли революція вдержиться на Україні

563

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

й буде розвиватися. Коли ж не вдержиться, то ні УКП, ні КП(б)У влади й значіння

не матимуть

, але за це в великій мірі буде винна політика КП(б)У та тих, хто цю по-

літику піддержував

. Шкода мені не зорієнтованих, чесних і чисто ідейних, без ути-

літаризму товаришів

, які йдуть за утилітаристами. Але що зробити? – хай болючим,

власним життєвим досвідом здобувають собі тверді переконання

В. Винниченко виступає і з спеціальним публічним листом (передрукованим

основними європейськими мовами

), під гучною назвою «Революція в небезпеці!»,

адресованим комуністам і революційним соціалістам Європи та Америки

. Він ви-

знавав

, що його уявлення про становище в радянських Росії й Україні розійшлося з

дійсністю. Емігрант піддав різкій критиці РКП(б) за її «єдинонеділимство», а також

за зраду революційних ідеалів, «єдиноначаліє

» в партії, в органах влади, управління

й господарства, «занепад ідейності

», появу «нової буржуазії» з числа партійних чи-

новників.

«Вважається, – говорилося в листі, – що на Україні революцією керує незалежно

партія українського пролетаріяту й незаможнього селянства

, що має свою незалеж-

ну назву – «Комуністична Партія

(большевиків) України». Але це є декляративна,

формальна сторона

. В дійсності, по суті... КП(б)У є тільки обласна організація РКП.

Більшість відповідальних керуючих партійних діячів цієї організації прислано й при

значено з центру

... Так само вважається, що Укр. Соц. Рад. Республіка є самостійна,

незалежна робітничо

-селянська держава. Але це тільки в декляраціях. В дійсності ж

політика абсолютного централізму керівників революції звела не тільки державну

самостійність України

, але навіть її самодіяльність нанівець. Тут так само все, що

можна

, централізовано. Особливо в сфері економіки. Промисловість, транспорт, ро-

бітничий ринок

, продовольча справа, фінанси – все це залізними дротами прикуто

до московського центру

, звідки даються накази й директиви... Декляративно й офі-

ціяльно істнує Правительство УСРР

. Але воно не є виборне, не є навіть сформоване

КП(б)У, а призначене Політбюро ЦК РКП. Це є бюрократичний апарат московського

центра

, який мусить провадити дані йому директиви в дусі загального прінціпу най-

строгішого централізму

...

Вся економічна політика по методу абсолютного централізму приводить до голо

го викачування з України її матеріяльних ресурсів

...

Щодо національного питання

, яке на Україні займає поважну ролю, то тут поміча-

ється те саме

, що в инших галузях життя... Коли всі апарати уряду й влади обсаджено

присланими з московського центру елементами

, коли вони залежать тільки від того

центру і зносяться тільки з ним

, то яка ж може бути мова про їх українізацію?»

Незважаючи на такі безкомпромісні висловлювання з приводу антидемократич-

ної й антиукраїнської спрямованості політики більшовиків

, В. Винниченко все ж

зауважив

, що тільки комуністична партія є «найбільш здатною до визволення пра-

цюючих

». Із його міркувань випливало, що «справжня» комуністична партія і біль-

шовицька практика не мають ототожнюватися

, що на курс РКП(б) можна і слід впли-

нути, домогтися його корекції.

А відтак український політик надає великої уваги критичним

, роз’яснювальним

виступам у пресі

. Так, лише на сторінках «Нової доби у грудні 1920 року – на по-

564

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

чатку 1921 року в шести номерах було опубліковано п’ятнадцять статей з розглядом,

оцінкою політики РКП та КП

(б)У – «Під обухом КП(б)У», «Терор на Україні», «Геть

імперіалістів», «Столипінщина

» та ін.

У такому ж дусі була витримана й резолюція

ЗГ УКП щодо становища в Росії та Україні

, надрукована в ризькій російськомовній

газеті «Сегодня» від 10 листопада 1920 р.

І знову це не лише викликало бурхливу зворотну реакцію з боку московського і

харківського партійно

-радянського керівництва, а й з боку ще вчорашніх однодумців.

Так

, у заяві ЦК УКП від 10 грудня 1920 р., підписаній його головою А. Драгомирець-

ким та секретарем Ю

. Мазуренком і зверненій до виконавчого комітету Комінтерну,

говорилося: «Закордонні групи

, які істнують у Відні, Берліні і в инших містах Євро-

пи і виступають під іменем груп УКП

, організаційно не є членами істнуючої на Украї-

ні Української Комуністичної Партії

... і тому незаконно користуються назвою УКП.

Верхушки цих груп складаються з емігрантів із України

, викинутих революцією за

її межі

, які йдуть за проводом Винниченка і... ведуть безвідповідальну політику, до

якої український пролетаріят і УКП не мають ніякого відношення

». Відзначивши

далі факт існування певних розходжень з більшовицькою партією

, які торкаються

головним чином

«колоніяльної проблеми й організаційних форм української рево-

люції», ЦК УКП разом з тим кваліфікував виступи проти РКП, «подібні до резолюції

закордонної групи Винниченка

», як «злочинні»

На розвиток викладених положень члени ЦК УКП А

. Річицький та Г. Лапчин-

ський у своєму листі

, надісланому 30 червня 1921 р. до редакції «Борітеся – поборе-

те», попереджали, що дальше зловживання з боку групи В. Винниченка іменем УКП

для «ворожих» їй цілей буде розглядатися її керівництвом «як шахрайство». До речі,

Г. Лапчинський з метою «ліквідації винниченківщини» збирався навіть виїхати за

кордон

. Однак обставини не дозволили здійснити цю поїздку

А. Річицький розцінив усю діяльність В. Винниченка протягом останнього року

не лише як безперервний ланцюг помилок

, а й як серйозну шкоду для партії. У сво-

єму листі до редакції

«Нової Доби» від 30 червня 1921 року А. Річицький виклав всі

претензії-звинувачення до В. Винниченка, в ультимативній формі зажадав публікації

цього документа з умовою, що число газети, в якому це буде зроблено, стане остан

нім

Прикметно, що позиція В. Винниченка не знайшла розуміння та підтримки і в ко-

лах Закордонної делегації українських есерів – М

. Грушевського та його однодумців.

Вони вважали

, що своїм демонстративним поверненням до Відня, наступними кро-

ками лідер закордонної організації

УКП «підірвав довір’я комуністів до українських

соціялістів і розбив вже налагоджене співробітництво

. Звідси стає зрозумілим і те,

чому журнал

«Борітеся – поборете» «люб’язно» надав свої сторінки для публікації

листів керівництва ЦК УКП

, спрямованих проти В. Винниченка і «Нової доби».

Критично оцінюючи свої вчинки

, а ще більше турбуючись про те, щоб його пер-

сона не була причиною розбрату в середовищі

, яке для нього було дорогим, яке він

цінував і з яким

, врешті пов’язував надії на оновлення України, В. Винниченко роз-

пускає Закордонну групу українських комуністів

, про що сповіщає спеціальною зая-

вою

, з якою закривається і «Нова доба».

565

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

Гучна кампанія в більшовицькій, радянській пресі проти В. Винниченка своїм

апогеєм мала ухвалу

V Всеукраїнським з’їздом Рад 3 березня 1921 р. щодо оголошен-

ня українського емігранта

«поза законом», «ворогом народу». Блискавична відпо-

відь Винниченка була надрукована в

«Новій Добі» і передрукована часописом «Нова

Україна». «Цим заявляю

, – писав він, – що, дійсно, я – ворог цеї банди, яка сміє

називати себе представниками народу

. Ворогом такого «народу», цебто, реакційної

деспотичної олігархії

, я є вже 23 роки...

І як тоді я вважав за честь собі бути ворогом царсько

-жандармського «народу» й

бути поза законом насильників і гнобителів українського народу селян і робітників

так і тепер із гордістю приймаю титул ворога непочекістського

, окупаційного, на-

сильницького і грабіжницького

«народу» й охоче, всією душею стаю поза його закон.

І не тільки поза, але й проти, як і всі 23 роки стояв проти всякої реакції»

Крок, звісно, відчайдушний і спонтанний. Однак гранично щирий, без усякої тур-

боти про те

, що може бути далі...

Здавалося

, навколо В. Винниченка проростають не просто непорозуміння, не-

сприйняття

, ворожість, а вимуровується глуха стіна ізоляції. Та будучи людиною ки-

пучої діяльності

, він не здається.

Маючи ще досить високий моральний авторитет

, один із визначних українських

політиків намагався використати його для консолідації бодай якихось емігрантських

кіл, особливо ж лівих елементів з колишніх УСДРП і УПСР. Він здійснив нову спро-

бу об

’єднати їх у «Революційно-Соціалістичний Союз». Володимир Кирилович за-

ходився виробити політичну платформу міжпартійного об

’єднання. До її найістотні-

ших положень

він відніс:

«І. В соціальній галузі:

а) одстоювання і розвивання соціалістичної революції на Україні всіма засобами,

що маються в розпорядженні організацій, що входять в Український Революційно

Соціалістичний Союз

;

б) боротьба з капіталістичними буржуазними класами на Україні і світовим ім-

періалізмом

;

в) заведення справжньої диктатури працюючих класів.

2. В економічній галузі:

а) знищення приватно-капіталістичної системи господарства;

б) як переходовий період до соціалістичного господарства від бюрократично-

централізованої й мілітаризованої системи державного капіталізму, заведеного Рос

ій-

ською Комуністичною Партією

; кооператизація всіх галузей народного господарства,

як в сфері продукції

, так і розподілу (індустрія, торговля, споживча справа, а де нада-

ється, то й сільське господарство);

в) скасування мілітаризації праці;

г) допущення дрібного приватно-товарного господарства тільки в обмежених

формах і на певний час

, доки працюючий колектив не зможе перейняти на себе всі

функції поділу й обміну між продуцентами

В силу цього – допущення вільної торгівлі продуктами сільського господарства

Цілковите скасування системи розверсток і реквізицій

;

566

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

д) натуральний налог на державні потреби в усіх галузях народного господарства.

3. В політичній галузі:

а) радянська система влади;

б) виборність рад по 4-членній формулі (рівне, пряме, тайне голосування з про-

порціональним представництвом

);

в) коаліційний Уряд революційних соціалістичних партій, що стоять на цій плат-

формі

;

г) свобода слова, зборів, союзів для радянської демократії;

д) скасування чрезвичайок;

є) заведення дійсного Народного Суду.

4. В міжнародній галузі:

а) цілковита самостійність і незалежність Української Радянської Соціалістич-

ної Республіки в її етнографічних межах

;

б) союз з іншими радянськими республіками;

в) недійсність ризського і варшавського миру.

5. В національній галузі:

а) українська мова – державна;

б) забезпечення інтересів національних меншостей»

З положеннями платформи В

. Винниченко прагнув ознайомити тих, кого вважав

можливими партнерами – М

. Галагана, Д. Антоновича, Г. Паламара, В. Левитського,

М. Шаповала, що працювали в емігрантських центрах у Відні, Берліні, Празі, вияв-

ляли схильність до спільних дій на ідейних засадах соціалізму

, тяжіли до поміркова-

но-соціалістичних гасел (відчувалося їх дистанціювання від тих, хто готовий був на

беззастережну співпрацю з більшовиками

Водночас В

. Винниченко – зрілий, досвідчений політик – не поспішав робити

передчасні гучні заяви

, якими рясніли закордонні видання, волів спочатку забезпе-

чити майбутню організацію необхідною матеріальною базою

, домогтися реальної

консолідації прибічників

. Тому інтенсивно листувався з прихильниками (відповідні

документи

, що зберігалися в фондах Закордонної групи УСДРП у Музеї визвольної

боротьби України в Празі

, 1957 року були передані до КДБ УРСР і лише на початку

90-х років потрапили на державне зберігання).

Зокрема

, у листі до М. Галагана від 28 травня 1921 року Володимир Кирилович

наголошував: «Не робіть теоретичних казусів

. А давайте спільно й енергійно бра-

тись до реальної роботи

, а насамперед можливості хоч пресу нашу поставити. Коли б

справа з фінансами стала цілком певно

, можна б зробити з’їзд наших організацій для

остаточного уконституювання Союзу й обговорення всіх питань його діяльності

Роз

’яснюючи ті умови, на яких має налагоджуватися співробітництво майбутніх

членів Революційно

-Соціалістичного Союзу, ініціатор його створення вимагав до-

тримання цілої низки принципів

, серед яких на перше місце висував два: «...Вимога

визнання України

, хоч би й радянської, зовсім не повинна визначати «Україна Раков-

ського

». Це треба виразно зазначити, так само як і те, що порозуміння в сенсі підлег-

лості Москві й служби окупаційній владі не може бути

. Вочевидь, продовжуючи

вкрай емоційно переживати свою невдачу з поверненням до України

, В. Винничен-

567

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

ко не міг стриматися й вдавався до щонайрізкіших випадів на адресу більшовиків:

«Очевидно московський псевдокомунізм догниватиме самотужки, хіба що доб’є його

Америка

. Наробивши величезного лиха справі соціалізму на цілі віки, «світ зі Сходу»

погасне, хоча й тепер він уже хоч і має з вигляду червоний колір, але більше подібний

на світ червоних ліхтарів при публічних домах

, аніж на щось ідейне»

Безперечно

, його пером водила образа, невгасимий біль, жадоба сатисфакції.

...Що ж, він був живою людиною зі всіма чеснотами і вадами, їх карколомним пере-

плетінням, суперечностями характеру.

Можна припустити

, що негативні емоції превалювали й тому, що на кожному

кроці відчувалась безсилість у реалізації намічених планів

, дедалі виразніше усві-

домлення відсутності перспективи

. І найдошкульніше було те, що не існувало скіль-

ки-небудь реальної надії на розв’язання фінансової проблеми.

Довелося коригувати початкові плани і обмежитись скромнішим завданням – зі

брати нечисленних

(як з’ясувалося) прибічників уже не в союз, а хоча б у окрему

партію. 10 листопада 1922 року відомий політик в досить песимістичному тоні ді

литься своїми міркуваннями з тим же М

. Галаґаном: «У мене є сумнів, чи за даного

моменту будемо ми в стані провести нашу ідею так

, як вона того вимагає. Багато є

перешкод. 1) Загальне становище наше як емігрантів. 2) Інертність та втома старих

партійних робітників

. На їхніх плечах лежатиме вся організаційна праця початко-

вої стадії

, від їхньої віри в справу залежатиме живучість коріння тої партії, яку ми

хочемо посадити

. Коли вони, старі партійці, люди певного досвіду та переконанос-

ти не виявлять відповідної захоплености

, завзяття, то молодий елемент, який (треба

бути об

’єктивним) тепер досить реалістично настроєний, поставиться з скептициз-

мом до поставленого завдання й провалить його

. А це буде удар по майбутній партії,

це утруднить майбутній процес її утворення. 3) Відсутність матеріальних засобів на

організаційну та пропагандистську роботу

. Ми не зможемо не тільки видавати свою

газету та посилати її на Україну чи на Волинь

, а навіть видати нашу програму, коли

ми її складемо

. Звідки ми візьмемо коштів на це, будучи самі старцями злиденними?

Я не вірю в таку захопленість ідеєю

, яка посунула на певні жертви, на одривання від

себе частки своїх засобів для ідейної праці

Володимир Кирилович припускає

, що якби можна було опинитись якимось ди-

вом в Україні

, зв’язатись з масами, домогтися їх підтримки, справа пішла б. А так...

Гадаючи

, що справі, можливо б, зарадило те, що організаційні заходи щодо ство-

рення партії здійснювали інші політики

, які не набули такого іміджу і стільки не-

другів як він

, В. Винниченко дуже делікатно пропонує Д. Антоновичу й М. Галагану

перебрати ініціативу на себе

, не відмовляючись від участі в установчому з’їзді, ро-

боті в друкованому органі тощо

. Володимир Кирилович готовий на поступки зара-

ди компромісу між групами

, що не могли дійти згоди, пропонує надати можливості

«Нової України» – друкованого органу, співредактором якого він був з М. Шаповалом,

для здійснення акцій, розрахованих на досягнення «єдиного фронту» соціалістів з

колишніх УСДРП і УПСР

У першому

(здвоєному) числі «Нової України» (1923 р.) вміщено програмну

статтю В

. Винниченка «Єдиний революційно-демократичний національний фронт».

568

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

У ній нищівній критиці піддана централізаторська політика «московського більшо-

визму». «Революція не тільки загибає

, костеніє, а вже загинула, вже перевертається у

свою протилежність

», – писав В. Винниченко. У щойно створеному СРСР він бачив

лише прикриття для нових

«собіратєлєй землі русской» та їхніх намірів зафіксу-

вати «відносини метрополії до своїх колоній»

. На думку політика, большевизм має

за собою ще таку силу

, як опінія майже всього руського громадянства, починаючи від

соціялістичної демократії й кінчаючи монархізмом

. У цьому питанні майже всі русь-

кі політичні течії утворили непроголошений

, але однодушний, одностайний, «єди-

ний національний фронт»

Саме В. Винниченку належить афористичний вислів про те

, що російська демо-

кратія закінчується на українському питанні

Централізаторській політиці

«московського большевизму» В. Винниченко про-

понував протиставити

«єдиний фронт української трудової демократії», метою яко-

го було б

«визволення українського народу від національного та політичного гніту

московської деспотичної окупації в формі української самостійної демократичної

держави»

. Будь-яка соціалістична течія, взята окремо, переконував він, не здатна

стати такою

силою. Нею може бути тільки «єдиний фронт української трудової де-

мократії

Жалкуючи з приводу того

, що в опозицію до об’єднавчого процесу стала група

І. Мазепи – П. Феденка – Б. Матюшенка, Володимир Кирилович рекомендує діяти

щодо неї виважено

, обережно, коректно, давати зрозуміти тим, хто, на його думку,

помилявся

, хибність своєї позиції, і усвідомити переваги спільних дій.

Однак доводилося з прикрістю констатувати

, що особисті амбіції українських по-

літиків-емігрантів дедалі виростали у нездоланну перешкоду не лише для об’єднан-

ня у спільність, а й для нормального, цивілізованого спілкування.

І В

. Винниченко, як не гнав від себе песимістичні думки, змушений був відступи-

ти: нічого з його задумів у плані об’єднання українських емігрантів на принципово-

соціалістичному ґрунті не вийшло

. І він здався: вкотре вже відмовлявся займатися

політикою

. Шукав затишного місця...

Громадські доручення

, до яких його долучають, зовсім не носять колишньої

масштабності і резонансу

. Політик у Володимирі Винниченкові згасає...

***

Фраза зі щоденникового запису Володимира Винниченка в час проживання в Па

рижі. Сюди, до «художньої Мекки» традиційно тягнулися митці всіх континентів,

знаходячи тут особливі джерела натхнення

, вважаючи, що місто якнайпридатніше

для творчості

, для всебічного вияву талантів. Тут зароджувалися нові художні течії,

стверджувалася передова культурна мода

, за якою слідкували, яку з ентузіазмом під-

тримували й наслідували

В. Винниченко також прагнув сюди попасти, «перш, ніж «закопатися десь у за-

хідній Європі», «досягти

«паризької мрії»

. А коли досяг, то невтомно й плідно пра-

цював

. І все ж раз-у-раз думкою повертався в Україну, а іноді настільки гостро пере-

живав розлуку з рідним краєм

, що, здається, був схильний до перебільшень, продуку-

вання думок

, у які відразу нелегко й повірити. Уже через півроку свого перебування в

569

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

блискучій європейській столиці, серед іншого, він обмірковує тему «Українець у Па-

рижі, степова людина в центрі міської цивілізації. Поезія степів, простору – і кам’яні

вулиці

. Щирість, одвертість, як зброя за існування, в Парижі аномалія»

А, можливо, то й не перебільшення, не показні, чи ж то мазохістські хизування,

а справді – поклик зраненої

, люблячої душі. А сила справжньої любові – незборима.

Тут нічого не вдієш

...

Відірваність від рідного краю часом кидала емоційну натуру у стан

, близький до

відчаю. Володимир Кирилович так і не звик до життя в Німеччині. Тут йому було не

те щоб некомфортно

, а часом просто незносно. Тоді, начебто споглядаючи себе збоку,

він із сумом запитував себе: «...Чому ти тут

, в якомусь малесенькому німецькому селі,

у німецькій хаті

, яку чомусь звеш своєю; чого, як мокрий осінній листок, пригнало

тебе

[сюди] й приліпило тут, у цьому кутку нерідної землі? – і продовжує: – Дивую-

ся, а, здається за двадцять три роки життя [у вигляді] осіннього листа повинен би вже

привчитись і звикнути до прилипання по нерідних кутках рідної

планети»

Однак звикнути

«до прилипання» ніяк не міг. І на папір лягали слова: «Над-

звичайний вибух тоскноти

, порожнечі, безнадійности, безбарваности й безцільности

світу й життя

. До страху незрозумілий вибух. Рауен – як тюрма, світ – нудний. Зляка-

на уява шукає привабливого місця на плянеті – все нудно

...»

А відтак гору бере нездоланне почуття: «Ясно що треба їхати до себе

, додому, не-

зважаючи на те

, що ту «дому» захоплено ворожими силами...»

Однак

, як те здійснити?!..

Г. Костюк і О. Мотиль звернули увагу на те, що В. Винниченко не брав жодної учас-

ті в політичному житті Німеччини

. Те ж саме було й у Франції. Однак, щоденник укра-

їнського політичного емігранта свідчить

, що він якнайпильніше стежив за подіями не

лише в обох країнах свого вимушеного перебування

, але і в Англії, Італії, Чехословаччи-

ні, Угорщині, Польщі, Сполучених Штатах Америки, систематично робив аналітичні

записи

, коротко коментував найважливіші факти. Та понад усе його притягали Союз

РСР

, Україна. Він уважно, більше – прискіпливо вдивлявся в процеси, які відбува-

лися в більшовицькій партії

, намагався зрозуміти смисл внутріпартійної боротьби,

яка досить масштабно виявлялася ще за життя В

. Леніна, й набрала просто безпре-

цедентної сили після смерті

загальновизнаного вождя

. Нерідко іменуючи те, що

відбувалося в

комуністичній партії «гризнею», досвідчений політик завчасно вга-

дує невідворотність «термідору»

, вважає розвиток демократичних начал істотною

противагою бюрократизмові

, наростанню адміністрування, диктаторства.

Він би хотів багато що змінити

, застерегти Вітчизну, її народ від багатьох загроз.

Та все виразніше ставало зрозумілим

, що можливості просто катастрофічно звужува-

лись. Відчувається, що відомий політичний діяч заздрить тим, кому дозволяють при-

їзд в радянську Україну

, створюють можливості для творчої праці. Тому він повністю

виправдовує повернення в Україну М

. Грушевського, К. Шрага, П. Христюка, М. Че-

челя, які з еміграції поїхали «на великий самокритичний подвиг, на тяжку боротьбу

за здобутки нашої революції

І Володимир Кирилович не може перебороти себе

, своїх сердечних поривань і

понад усе також хоче таки повернутися в Україну

. Хапається за першу-ліпшу нагоду,

570

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

починає вибудовувати далекосяжні плани, хоча для тверезого, досвідченого діяча по-

спіх, відсутність холодного аналізу виглядають неприродними, дивними. З одного

боку

, він побоюється, що будь-які його контакти з радянським керівництвом можуть

обернутися нечесною грою останніх

, розрахованою на розкол еміграції, дискредита-

цію його імені як однієї з найколоритніших постатей українства

Однак

, з іншого, в душі весь час нуртують сподівання на те, що якось все владна-

ється, і він ще буде на батьківській землі. Аргументи суперечливо плутаються, не да-

ють спокою. «Все більш і більш обсідають думки про спробу співробітництва з боль

шевиками

, – розмірковує Володимир Кирилович. – Також є багато проти. Треба буде

виступити проти самого себе

. Правда, багато з тих позицій, що я займав у 1920 році,

визнані большевиками. Маю сатисфакцію. Але головніші все ж таки відкидаються.

Тут знову доводиться переглядати питання

: чи доцільно, чи виправдано примусовим

способом заводити певні соціяльно

-економічні форми. Це радикальне питання. Коли

вирішити його позитивно

, тоді, будучи послідовним, з цього можна в певних обста-

винах визнати і диктатуру Політбюро

. Для мене ж іще одне питання: чи може бути

виправдане співробітництво можливістю національних досягнень

?»

Отже, В. Винниченко, вірний своїм соціалістичним поглядам, ладен іти на комп-

роміс із РКП

(б), виправдовуючи його тими загальними суспільними змінами, які

здійснює партія як історично прогресивні кроки

. «Читаю совєтські газети, – пише

український емігрант іншого дня

, – здається лінія РКП вирівняється, стираються ті

гострості

, які відштовхували. Більше випинається революційність, соціялістичність,

хоча і з діялектикою.

А об’єктивно мають прекрасну ціль. Мати ціль життя – пере-

ворот люду на всій плянеті – ціль гідна існування

Водночас на нього справляють враження і перші позитивні результати здійснення

політики українізації

Визнаний політик подумки переноситься туди

, в далекий СРСР і вже частково

починає жити майбутнім

, у всякому разі думки пульсують зі врахуванням такої бажа-

ної перспективи: «...Сама думка про можливість переговорів з большевиками з при

воду повороту на Україну й співробітництва з ними діє до певної міри паралізуюче

на психіку

. Думка вже старається згармонізувати мої майбутні виступи в статтях з

можливим порозумінням і подальшими виступами після того

, вже стараюсь зглади-

ти різниці, зменшити протиріччя. А значить мушу тепер виступати м’якшим тоном,

слабше в нападі

. Боюсь, що це може взагалі послабити силу мого удару. Але бити їх

сильно тепер, значить бити самого себе авансом і послабити свої майбутні позиції.

Трудно

. Але цікаво, – побачимо, що з того вийде – пшик, чи щось реальне»

Іноді подібні цитати

(і з щоденника, і з листування) виривають із контексту всьо-

го Винниченкового життя

. Приводять у зіткнення між собою і, знаходячи очевидні

відмінності – «сьогодні пише одне

, а завтра протилежне» – оцінюють як вияви екс-

пансивності

, неврівноваженості емоційної, мистецької натури, а то й суперечливого

світогляду

, душевного сум’яття

тощо. Гадається, це не у всьому справедливо.

Володимир Кирилович звик всебічно обмірковувати кожен крок і фіксував у що

деннику перебіг думок

(звісно – і настроїв), які брати поокремо як закінчені, як ви-

кристалізувані рішення не варто

. То була особлива манера життя, своєрідний спосіб