Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

Національна академія наук України

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень

ім. І.Ф. Кураса

В.Ф. Солдатенко

ВИННИЧЕНКО І ПЕТЛЮРА

ПОЛІТИЧНІ

ПОРТРЕТИ

РЕВОЛЮЦІЙНОЇ

ДОБИ

Київ - 2007

ББК 63.3(4Укр)6-8

УДК 94(477)“19”

С60

Солдатенко В.Ф.

С60 Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби. – К., Світогляд,

2007. – 621 с + ілюстрації 16 с

ISBN 978-966-8837-17-3

Останнім часом істотно зросли, загострилися дискусії навколо двох ключових особистос-

тей революційної доби (1917 –1920 рр.) – В. Винниченка і С. Петлюри. В пропонованій книзі

паралельно викладені факти їх біографій, громадсько-політичної, державницької, художньо-

творчої діяльності. Знайомлячись із ними, будь-хто зможе порівняти двох діячів за ступе-

нем обдарування, рівнем інтелекту, широтою ерудиції, життєвими принципами, вчинками,

поведінкою, оцінити внесок кожного у справу українського відродження, державотворення,

національної суспільно-політичної думки, науки і культури. Це дасть об’єктивну основу для

того, щоб суперечки навколо постатей В. Винниченка і С. Петлюри набули граничної пред-

метності, конкретності, фактологічно-документальної переконливості, а запропоновані ви-

сновки сприймались читачами не на віру, а могли бути підтверджені, чи, навпаки, спростовані

всією сукупністю добутої інформації, наявних аргументів.

Для науковців, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться історією.

ББК 63.3(4Укр)6-8

УДК 94(477)“19”

ISBN 978-966-8837-17-3

ÏÅÐÅÄÌÎÂÀ

ізнання історії, як і осягання істини, – процес нескінченний, а відтак, без-

перервний і багатотрудний

. Пояснюється це самим предметом історичної

науки

, що первісно зорієнтована на пошук правди та об’єктивне відтворення істо-

ричного поступу в усій його творчій повноті

, фактологічному розмаїтті, соціальній

поліхромності

Ця складність завжди невимірно посилюється ще однією

, визначальною, об-

ставиною – особливою відповідальністю за сумлінність дослідницької праці

, само-

відданість, моральність та неупередженість науковця, оскільки суттю своєю безпо-

середньо стосується фундаментальних

, духовних основ суспільства і нації, кревної

пам’яті народу

Волею обставин вітчизняна історична наука виявилася дещо віддаленою від тих

оптимальних вимог і параметрів

. Причиною цьому була ціла низка об’єктивних фак-

торів

, а ще – численні фахові огріхи істориків, які здебільшого «по-своєму» відгу-

кувалися на виклики часу

. Щоправда, час той майже ніколи не був до них не тільки

милостивим

, але й просто прихильним. Все це, зрештою, й підвело до невтішних

наслідків, зробивши осягання своєї історії процесом відкриттів та перманентних не-

сподіванок

Окрім того

, ще й досі важко визначитися, яку ж працю вважати справді серйоз-

ною, яка книжка «правильна», якому підручнику можна довіряти. Дається взнаки

насамперед те

, що за можливе (а то й просто необхідне!) пробувати перо в історичній

царині, нав’язувати власне бачення в оцінці минулого стало ледь не правилом для

багатьох

, кого в той чи інший час доля виносила на владні вершини. Ця соціальна

ступінь мов би спокушувала можновладців нав’язувати суспільству свої «особливі»

підходи

, оцінки, судження. Тому так довго не видно було кінця-краю «експеримен-

туванню» з нашим минулим

: своєю непрогнозованістю воно почасти урівнювалося з

непередбачуваністю майбутнього

І якщо ми є свідками вражаючих метаморфоз

, так би мовити, на макрорівні, коли

об’єктами інтересу є масштабні процеси

, суспільство загалом, цілі епохи, то ще більш

несподіваними

, часом просто епатажними, є «жонглювання» окремими суб’єктами

історичного дійства – поодинокими особистостями

Тут за одну мить учорашні кумири потрапляють до розряду мерзенних злочин

ців, а ті, кому з презирством виголошували анафеми, раптом з дивовижною легкістю

перетворюються у національних героїв

. Звісно, між такими полярними чудесами ек-

вілібристики – незліченна кількість варіацій

, які своїм масивом викликають у читачів

ще більше недовіри до історіографічних витворів

, аніж спонукають до вдумливого й

наполегливого їх препарування

«Ліки» для протидії подібним недугам відомі давно – дотримання загальновиз

наних наукових принципів та вірність моральним засадам

. Однак, керуються ними

далеко не завжди й далеко не всі

Книга Валерія Солдатенка вирізняється з широкого загалу власне вихідним базу-

ванням на тих двох означених

підвалинах.

Автор здійснив непросту спробу порівняння двох політиків доби Української ре

волюції

, контраверсійність оцінок яких виглядає сьогодні чи не найрельєфнішою, а

пристрасті в ідейних суперечках нерідко сягають критичної межі

. Це – Володимир

Винниченко

, перший голова національного уряду – Генерального Секретаріату Украї-

ни та глава держави

, Голова Директорії Української Народної Республіки й Симон

Петлюра – свого часу також Голова Директорії і Головний Отаман військ УНР

Для реалізації задуму в книзі обрано простий

, але, водночас, дуже ефективний

прийом

. Оскільки обидва діячі пройшли життєвим шляхом схожими стежками, що

нерідко пересікалися і перепліталися

, автор у хронологічній послідовності, крізь приз-

му фактів і документів

, паралельно простежує еволюцію їхніх суспільно-політичних

поглядів

, аналізує вчинки, поведінку, дії. Загальна картина вимальовується повною

й переконливою

. Якби навіть кожна глава і не мала спеціального структурного під-

розділу – лапідарних висновків

, все одно у читача сформувалися б достатньо наочні

образи двох провідників Української революції

, національного відродження, держа-

вотворення

. При цьому будь-хто може співвіднести особисті враження й міркування

із запропонованими автором

, оцінити ступінь їх детермінованості, об’єктивності.

Додаткової привабливості книзі надає те

, що В. Солдатенко не просто наполег-

ливо

, принципово й послідовно домагається істини, але й те, що робиться це не без-

оглядно

, а виважено, з пієтетною повагою до вітчизняної історії, до її діячів, з обе-

режним, делікатним, хоча й необхідним критичним підходом до історичних фактів,

документального матеріалу

Виписані В

. Солдатенком політичні портрети вийшли, звісно, різними. В активі

В. Винниченка виявилося більше позитиву, а С. Петлюри – більше негативу. Хтось з

подібним

розкладом може й не погодитися. Однак, мабуть, не варто поспішати спе-

речатися

, заперечувати, гарячкувати. Краще ще раз вдуматися в сутність зібраних

матеріалів

, поміркувати над глибиною й всебічністю їх тлумачень, логікою узагаль-

нень, аргументованістю оцінок. Чого, гадається, не можна закинути авторові, так це

суб’єктивної упередженості

, ангажування, схильності до кон’юнктури.

Ведення публічної дискусії на такому солідному фаховому рівні

(написане, без-

перечно

, і всім своїм змістом, і смислом, і загостреними історіографічними «вкрап-

леннями» з повним правом може бути віднесене до полемічної літератури

) будить

думку

, стимулює конструктивну реакцію, творчий пошук, прогностично зумовлює

піднесення рівня досліджень

, одержання нових вагомих результатів.

Видання В

. Солдатенка буде ще одним важливим внеском в осягання національ-

ної історії й

, безсумнівно, викличе чималий читацький інтерес. Є всі підстави спо-

діватися

, що з допомогою саме таких праць відбуватиметься відродження престижу

історичного знання

, повернення довіри до набутків вітчизняної науки.

Академік НАН України

Володимир ЛИТВИН

ПЕРЕДМОВА

ÂÑÒÓÏ

(³ñòîð³îãðàô³÷í³ íîòàòêè)

юдські долі дуже примхливі, а часом надто суперечливі та важкозбагненні.

Якщо ж мова заходить про осягнення життєвого й творчого шляху непере

січних особистостей

, коли історія сплела їхні біографії, їхню діяльність у тугий ву-

зол

, заплутавши непрості, іноді вкрай нерівні стосунки, привівши в антагоністич-

ні зіткнення характери

, таланти, світоглядні й моральні орієнтації, дати ясні, чіткі,

«прозорі» оцінки

, котрі б задовольнили відразу «всі смаки», просто неможливо, не-

реально

. То ж коли науковців звинувачують у тому, що вони не здатні на однозначні,

безкомпромісні відповіді на прямо поставлені питання про кваліфікацію внеску того

чи іншого діяча в історичний поступ

, навряд чи чинять у всьому виправдано, роз-

важливо

, справедливо.

Сказане зовсім не означає

, що при цьому дослідники взагалі виговорюють собі

індульгенції від критичних закидів на свою адресу

, нерідко справді правомірних, ло-

гічних. Однак, постійно стикаючись з аналізом суспільних відносин, особливо ж на

індивідуальному рівні

, вони розуміють, що спрощення, поверховість, одномірність

тут не лише небажані й неможливі

. Вони часто, навіть, шкідливі, зводять пошук іс-

тини на безплідні манівці

. Персоніфікований зріз відносин виявляється для «розкла-

дання на полички» елементів вивчення не менш складним завданням

, ніж досліджен-

ня суспільних рухів з мільйонами учасників

, виявами стихійних поривань, неперед-

бачуваними зламами масової психології

, шокуючими вчинками тощо.

А відтак і про надзвичайно важливі

, фундаментальні речі доводиться говорити

не в абсолютних формулах і формах

, а певною мірою «страхуватися» – вдаватися до

численних застережень і «нашаровувань» пояснень

, неодмінних апеляцій до об’єк-

тивних обставин і суб’єктивних припущень

Гадається

, що без вищезазначеного ніяк не можна приступати до спроби відтво-

рення основних віх життя і діяльності

, «інвентаризації» та наступного «ранжування»

здобутків і невдач

, оцінки творчого спадку таких крупномасштабних особистостей

українського національно

-визвольного руху, вітчизняного державотворення як Воло-

димир Винниченко і Симон Петлюра

У 1920 р. в Харкові «Всевидавом» було випущено невеличку обсягом (всього на

44 с.) брошуру «Винниченко проти Петлюри»

. До неї було включено статті, під-

готовлені на еміграції колишнім першим головою національного уряду України

, ко-

лишнім Головою Директорії УНР В

. Винниченком і деякими його однодумцями із за-

рубіжних українських комуністичних партій і груп проти тодішнього керівника укра

їнського державного проводу й Головного Отамана українських військ С

. Петлюри.

Відібравши матеріали

, зредагував і написав до них передмову відомий україн-

ський поет

, діяч боротьбистської партії (УКП(б)), члени якої після саморозпуску в

березні

1920 р. влилися до КП(б)У, Василь Блакитний (Елланський). Того ж року

брошура вийшла й у Відні

. Не вдаючись до аналізу змісту збірника, якостей статей,

ВСТУП

слід визнати правомірність назви видання. Справді, один керманич Української ре-

волюції зовсім не стримується у нищівній

, достатньо предметній та обґрунтованій

критиці іншого

. Більшовики це блискуче знали й дуже ефективно використали в іде-

ологічній боротьбі за умонастрої мас – кращої

, талановитішої дискредитації чіль-

ника УНР

, котрий тоді намагався всіма силами загальмувати невмолимий біг історії,

що, розвиваючись явно не за його сценарієм, обіцяла розтрощити під своїм колесом

і його самого і справу

, яку він уособлював. Однак то був не перший (і не останній

випадок), коли два українських діячі, і своєю власною волею і – не менше – волею

політичної кон’юнктури

, опинилися в різних таборах, дедалі дистанціюючись один

від одного

. А були ж іще довгі роки взаємних симпатій, співпраці, товаришування,

взаємопідтримки

І хоч радянська історіографія зробила чимало для того

, щоб переконати й наших

співвітчизників, й увесь світ у тому

, що В. Винниченко і С. Петлюра «виліплені з од-

ного тіста»

, що обидва належали до когорти буржуазно-націоналістичних контррево-

люціонерів (іноді трохи м’якше – дрібнобуржуазних, однак усе ж націоналістичних

контрреволюціонерів

), були однаковими ворогами українського народу, суспільного

прогресу

, протиставлення двох лідерів українства революційної доби остаточно не

було подолано

. Можливо до того й не особливо прагнули. Щоправда, достатньо охо-

че використовували самовикривальні цитати з «Відродження нації» В

. Винниченка

хоча при тому і незмінно додавали щось на кшталт

: «Якщо вже такий запеклий ворог

українського народу як В

. Винниченко змушений був визнавати закономірність по-

разок буржуазно

-націоналістичної контрреволюції (і, рівною мірою, – перемог біль-

шовиків), то що ще варто додавати, доводити...». Відтак Винниченкові міркування,

оцінки, висновки часто слугували «останнім козирем», який викидався на стіл ідео-

логічних дискусій

У С

. Петлюри подібних витягів не знаходилось, то ж дещо лояльніше ставлення

до В

. Винниченка, котре формувалося під впливом того, що «хоча б на словах» люди-

на прагнула об’єктивності

, на Головного Отамана не поширювалося. Тут домінувала

непохитна негативна однозначність

Крім того

, в інтелігентському середовищі циркулювала негласна інформація про

В. Винниченка як одного з найпопулярніших вітчизняних письменників початку

ХХ століття

, котрого високо цінували визначні класики нашої літератури і мистец-

тва

, як найвідомішого українського драматурга, чиї п’єси мали за честь ставити кра-

щі акторські колективи Європи

Натомість С

. Петлюра дедалі поставав у суспільній уяві як малоуспішний і не

надто грамотний публіцист

, а петлюрівщина усталено вважалася синонімом отаман-

щини – дикого бандитизму

, нестримного свавілля, підлого зрадництва, ганебних єв-

рейських погромів

Додатковими імпульсами для закріплення віри у справедливість останнього слу

гували не зовсім ясні обставини

(так, принаймні, багатократно стверджувалось) заги-

белі Головного Отамана

. Справжній талант прийнято визнавати, якщо він належить

навіть ворогові

. Вияви ж низького інстинкту, аморальності, «криваві сліди» виклика-

ють лише відразу

, гнівний осуд, гидливу зневагу.

ВСТУП

На такий ремінісцентний ґрунт у суспільній свідомості почали накладатися кро-

ки, зусилля, спрямовані на «повернення» В. Винниченка і С. Петлюри в наше ідейно-

політичне буття

. Цей процес звівся не до простого перенесення тлумачень та оцінок

емігрантської й діаспорної історіографії на сторінки вітчизняних видань

За рубежем В

. Винниченко зажив слави прибічника більшовизму, «комунізую-

чого» політика й потрапив у практичну ізоляцію в емігрантському середовищі

, на-

лаштованому у переважній більшості на антирадянський лад

. На нього було зручно

покласти значну долю відповідальності за втрачений в добу Української революції

історичний шанс

, що залюбки й робили як колишні соратники

, так і їх наступники

Це також було спонукою для додаткових роздумів для тих

, хто звикав сприймати світ

не лише в чорно-білих фарбах, а в значно багатшій палітрі.

Що ж до С

. Петлюри, оцінки вигнанців з рідної землі розділилися. Найполярніші

табори означилися достатньо виразно

: для одних С. Петлюра – найвизначніший на-

ціональний герой

, найзаслуженіша постать Української революції; для інших – без-

дарний вискочка, прикра випадковість, безпринципний політикан, справжня біда всієї

визвольної справи

, сором нації. Природно, в умовах наростаючого ідеологічного

протиборства двох систем

, ескалації холодної війни представники першої, непри-

миренно-войовничої тенденції одержали щедру матеріальну підтримку і, в результа-

ті – кількісну перевагу

То ж умовні «стартові позиції» двох політичних діячів при поверненні в масову

суспільну свідомість українства виявилися істотно відмінними

В умовах пошуку моделей «соціалізму з людським обличчям» – як одного з офі

ційно задекларованих напрямків перебудовної доби – В

. Винниченко мав усі шанси

опинитися в перших рядах тих

, кого після реабілітації репресованих жертв тоталіта-

ризму й дисидентів

, можна було «легалізувати».

Звісно, Винниченко-літератор вів тут перед щодо Винниченка-політика, хоча по-

ряд з передруком художніх творів

достатньо оперативно почали перевидаватись і

публіцистично

-політичні праці

У супровідних матеріалах до передруків творчої спадщини й узагальнюючих на

рисах про життєвий шлях

(їх авторами були здебільшого літературознавці П. Фед-

ченко

, М. Жулинський, С. Крижанівський), йшлося не лише про художні якості Вин-

ниченкової прози й драматургії

, а й про його світоглядну позицію, політичні упо-

добання

. Один з наріжних елементів при цьому – В. Винниченко – істинний демо-

крат

, соціаліст, марксист, який віддав усього себе служінню рідній нації, народові.

Висловлювалися навіть тези про те

, що конфлікт з більшовиками значною мірою

був зумовлений тим

, що останні далі відходили від ортодоксального марксизму, ніж

В. Винниченко.

Утім, великої уваги було надано й з’ясуванню епізоду, чи справді вступив визнач-

ний український політик до лав КП

(б)У і як можна було тлумачити факт його при-

їзду в радянську Україну в

1920 р., тривалі переговори з московським і харківським

комуністичним керівництвом

Наприкінці

80-х рр. минулого століття були здійснені спроби скоригувати націо-

нальну політику КПРС

, оновити федеративну модель державного устрою і, зрештою,

ВСТУП

виробити новий союзний договір. І тут, здавалося, знаходилася, якщо не суголос-

ність, то, принаймні, сутнісні прикметні точки дотику з позицією В. Винниченка

(також М. Грушевського, М. Порша, М. Ковалевського, П. Христюка, М. Шаповала),

яка кваліфікувалася як демократично

-федералістична, і насправді такою й була.

Проте після

1991 р. ставлення до В. Винниченка і його спадку почало істотно

змінюватися

. Точніше, художньої творчості

, його пропаганди це майже не торкну-

лося

. Передруковувалися й щоденникові записи

. Окремі літературні шедеври було

включено до вивчення в шкільних і вузівських курсах з української літератури

, з

українознавства

У ставленні ж до суспільно

-політичних праць В. Винниченка, а відтак і до його

комплексної оцінки як громадського діяча

, сталися складні метаморфози. Дослідни-

ки умовно поділилися на три головних табори

Перші вбачають у В

. Винниченкові одного з видатних діячів українства, держа-

вотворення

, національного відродження

Чимало тих

, хто намагається поряд з очевидними позитивними якостями В. Вин-

ниченка

-політика відзначати й настільки ж очевидні негативні сторони його діяль-

ності

. Основна відмінність від представників умовно першої групи науковців по-

лягає, головним чином, у сумарній співмірності одних та інших начал. Якщо перша

група визначено вважає

, що домінантним в оцінках В. Винниченка, при врахуванні

всіх від’ємних моментів

, безперечно, є позитивний баланс, то представники другої

групи неначебто урівноважують особисті якості й результати діяльності непростої

особистості

Поступово достатньо помітної активності набули публічні виступи тих

, хто від-

давав перевагу критичним акцентам в оцінках особистості В

. Винниченка, його полі-

тичних здобутків

. Певною мірою це було пов’язано зі ставленням до різних моделей

державницької організації

, апробованих в буремних подіях 1917–1920 рр.: засуджу-

вались республікансько

-демократичні тенденції й підносились авторитарно-монар-

хічні

Однак

, гадається, що свою важливу роль тут відігравало і те, що оцінки В. Вин-

ниченка постійно співвідносились зі ставленням до С

. Петлюри, особистість, заслу-

ги і творчість якого почали активно пропагувати після

1991 р.

Власне, починаючи з революційної доби, не переводиться когорта публіцистів-

адептів, для яких експлуатація імені С. Петлюри стала зручним способом самоствер-

дження

. Частково міфологізована, частково сумнівна й скандальна слава Голови Ди-

ректорії й Головного Отамана Військ УНР часом сприймалися і використовувалися

як своєрідний захисний щит від неминучих звинувачень

у примітивізмі, поверхо-

вості

, декларативності публікацій, центральним героєм яких був С. Петлюра. Більше

того

, їх автори справедливі сумніви, критичні міркування, будь-які заклики до ви-

важеності

, науковості, принциповості досліджень неодмінно переводили у площину

політичних звинувачень істориків у антипатріотизмі

, відсутності державницьких по-

чуттів і т. ін.

Причому певний час

(десь першу половину 90-х рр.) на відстоювання подібних

позицій спрямовувався переважно юнацький ентузіазм малодосвідчених фахівців

ВСТУП

що робили свої перші кроки в науку. Поширення набули, зокрема, «конкурси пет-

люрознавців» із гучними публічними заохоченнями

, широкою публікацією витворів

тих, хто прилучався до літератури, найменованої «петлюріаною»

Не забарилися з передруком і поширенням в Україні діаспорних публікацій

, у

яких С

. Петлюрі віддавалась пальма першості серед інших політичних діячів Укра-

їнської революції

. Проводились численні публічні акції (конференції, «круглі столи»,

наукові читання й т. ін.), де ім’я Голови Директорії і Головного Отамана військ

УНР дедалі частіше звучало серед найвидатніших представників української елі

ти всіх часів

Почали активно передруковувати матеріали з творчої спадщини і самого С

. Пет-

люри

, супроводжувані такими високими й яскравими епітетами, на які тільки здат-

ні були прихильники чеснот свого кумира

. Так, у вступній статті до збірника «Си-

мон Петлюра. Статті» О. Климчук беззастережно стверджує: «І було ще три роки

(1918–1920), протягом яких Симон Петлюра стояв на українському овиді, мов

біблійний велет»

І. Срібняк вважає, що С. Петлюра «був і залишається центральною постаттю для

дослідників новітньої історії України та історії української політичної думки

І це не перебільшення

. С. Петлюра став символом збройної боротьби України за

власну державність»

Продовжуючи лінію на звеличення С

. Петлюри, його виокремлення з когорти лі-

дерів українства

, Української революції, навіть протиставлення його іншим політич-

ним і державним діячам

, І. Срібняк, здається, втрачає почуття міри: «Сьогодні настав

час об’єктивної оцінки постаті Симона Петлюри

, який для нас є своєрідним містком

між тією героїчною добою визвольної боротьби українського народу під проводом

Б. Хмельницького і сьогоденням, коли на карті Європи з’явилася незалежна Україн-

ська Держава

Це твердження можна обґрунтувати тим

, що С. Петлюра, як і гетьман Б. Хмель-

ницький, уособлював душу народу, його думки і почуття. С. Петлюра повніше, ніж

будь

-хто у той час, відбив столітні, споконвічні прагнення українського народу до

самостійного життя

, вільного існування у європейській сім’ї народів.

В його особі найбільш вдало поєдналися риси державного мужа і військового

вождя

, той симбіоз політики й військовості, який був притаманний національним

героям

-провідникам і будівничим суверенних держав світу»

Неважко помітити

, що на підтвердження тези-припущення автор висуває... при-

пущення-аргумент (можливо для нього й аксіоматичний, а з точки зору наукових

уяв – такий

, що обов’язково має ґрунтуватися на переконливих фактах) і тим, сам

себе надихаючи

, полишає національний контекст, в рамках якого вже тісно оціню-

вати історичну роль і заслуги С

. Петлюри, завершує розмову в руслі вселенських

масштабів

: «Все життя Симона Петлюри до останньої миті було віддане боротьбі

за єдність і самостійність українського народу

. Постать С. Петлюри невід’ємна від

найсвятіших прагнень українського народу до волі

, щастя і справедливості. Це забез-

печило йому видатне місце не тільки в українській

, а й світовій історії, у нетлінній

пам’яті нащадків»

ВСТУП

Таку ж тональність витримує і В. Сергійчук, що одну із своїх розвідок про С. Пет-

люру промовисто назвав «Постать світового рівня»

. В гонитві за аргументами на

доказ таких оцінок автор вдається і до нагадувань про С

. Петлюру «як одного з дев’я-

ти Президентів незалежної України в ХХ столітті»

Долаючи ніяковість, доводиться звертати увагу плідного дослідника, що до 1991

р.

такої офіційної посади в Україні просто не існувало

. Гносеологію затвердження цьо-

го терміну в діаспорних публікаціях В

. Винниченко пов’язував ще в «Заповіті бор-

цям за визволення» в

1949 з появою в Західній Європі «нової еміграції», тобто її піс-

лявоєнної хвилі

: «Ні одна Конституція Української Революції, ні Центральної Ради,

ні Трудового Конгресу не мають у собі такого інституту

, ні такої назви. Іноді голову

Центральної Ради Михайла Грушевського звали президентом

, але ця назва була не

офіційна. Трудовий Конгрес ніякого президентства не знав. За голову Держави він

вважав голову Директорії

і в такій якості та назві затвердив його»

Тому В

. Винниченко слово «президент» у поєднанні з особами С. Петлюри та

А. Лівицького незмінно брав у лапки

Принагідно варто зауважити

, що самому В. Винниченку ці його писання «дорого

коштували»

. Одержавши в свій час легітимним шляхом найвищий державний пост в

Українській Народній Республіці

(якого так і не був законно позбавлений), він «випа-

дає» із числа «президентів»

. Так, у виданій 1993 р. Інститутом дослідження модерної

історії України книзі «Державний центр Української Народної Республіки в екзилі»

у спеціальному розділі «Президенти Української Народної Республіки» серед шести

нарисів-портретів є матеріали про М. Грушевського, С. Петлюру, А. Лівицького, про-

те жодним словом не згадується В

. Винниченко

Це, гадається, зайвий доказ відносності, умовності, застосування поняття «пре-

зидент» щодо лідерів українського руху

, Української революції.

Важко судити про логіку укладачів видання

. Можливо, вони керувались тим, що

В. Винниченко не вважав себе вправі іменуватись президентом, то, мовляв, хай воно

так і буде

. Однак віднести такий підхід до наукових навряд чи хто зважиться, а інших

аргументів просто немає

. Тому хронологічно «проміжна» постать між двома «прези-

дентами» М

. Грушевським і С. Петлюрою без зайвого клопоту вилучена.

Між тим «президентоманія» набрала нових масштабів

, примножуючи кількість

публікацій про М

. Грушевського та С. Петлюру як повноцінних, офіційних прези-

дентів УНР

Взагалі

, коли зустрічаєшся в історичних працях із сумнівними, суперечливими,

спірними, малодоказовими положеннями, твердженнями, висновками, оцінками, ви-

никає природне бажання

, спираючись на власні переконання, методологічні принци-

пи, додаткове чи ґрунтовніше знання фактів, здатність їх оригінальніше препарувати

і т

. ін., зав’язати наукову дискусію, в ході якої намагатися щось переглянути, щось

спростувати

, щось уточнити.

Однак

, у працях, присвячених С. Петлюрі, іноді натрапляєш на такі пасажі, що

будь

-яке бажання вести науковий діалог зникає відразу, оскільки відчувається абсо-

лютна безперспективність полеміки із заангажованими до крайньої межі особистос

тями

. Так, в 1996 р. видавництвом «Рада» у Києві видано книгу «Симон Петлюра та