Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

ВСТУП

проти гетьмана, а головне – потерпілого від диктатури, «сидільця», який майже весь

період гетьманщини просидів за гратами «за правду»

. За жодним із учасників наради

за останній рік не було подібних подвигів

. Петлюра цілком міг претендувати на ста-

новище голови Директорії

, і його кандидатура могла зібрати більшість голосів… Але

Петлюра не з’явився на Бібіківському…»

Тут буквально після кожного словосполучення з епітетом можна ставити знак

питання зі знаком оклику

, можна спростувати практично кожне твердження-оцінку,

висловити цілком слушні й обґрунтовані докори авторові за підтасовку фактів чи

занадто довільне маніпулювання ними

. Обмежимось одним – В. Савченко явно й іс-

тотно змістив у часі пік популярності С

. Петлюри на момент, коли про нього як про

діяча загальнонаціонального масштабу та ще й з претензією на першу роль взагалі

мало хто міг подумати

. Можливо, він дивиться на свого героя через його ж амбіції,

для яких об’єктивних підстав загалом не було

А відтак не дивно

, що коли публіцист переходить до бодай лапідарної оцінки ролі

Головного Отамана в подіях, (а він дійсно опинився в ключовій

, провідній ролі в на-

ціонально

-визвольній боротьбі й державотворенні), В. Савченко, здається, зовсім не

знає почуття міри

. С. Петлюра постає зі сторінок книги як одинокий рятівник укра-

їнської справи

, справжній національний месія. Він, доводить автор, «практично не

виходив зі свого розкішного штабного вагону С-55

, який раніше належав міністрові

шляхів сполучення

. У цьому вагоні, що став з лютого 1919-го для нього «рідним до-

мом»

, він кидався між фронтом і тилом, сподіваючись зупинити відступ військ»

У найважчі для республіки дні

«в геометричній прогресії зростали лави «неза-

доволених» Директорією

, «незалежністю», політичним курсом. То тут, то там спа-

лахували бунти солдат

, городян, селян, зріли змови «правих» і «лівих». Знову зда-

валося

, що все – «українська ідея не спрацювала», виявилася нікому не потрібною,

республіка загинула

, а тим, хто «завинив» перед більшовиками, залишилося лише

рятувати свої шкури

. Можливо, що якби Петлюра з його гучним ім’ям і харизмою не

опинився на чолі держави й армії, республіка б припинила своє існування ще в лютому

1919

р. й розпалася б на сотню анархічних отаманій, які ворогують зі всім світом і

одна з одною

. ХХ століття зберегло нам масу прикладів капітуляції влади при перших

поразках у війні… Але Петлюра й петлюрівці в

1919 р. боролися до останнього: у

повному оточенні

, без тилу, набоїв, іноді зберігаючи за собою лише кілька десятків

квадратних кілометрів

. Такою стійкістю не можна не захоплюватись!»

Звісно, кожен має право бачити й оцінювати події по-своєму, а дослідник, пу-

бліцист може пропонувати власні

, індивідуальні тлумачення історичного досвіду,

кваліфікувати внесок у нього тих чи інших дійових осіб

. Однак особливої довіри,

навіть поданий з пафосом, висновок В

. Савченка не викликає, оскільки входить в

істотну суперечність як із відомими фактами

(сам С. Петлюра своїми анархічними

діями – демонстративним ігноруванням голови Директорії

, саботуванням урядових

рішень і навіть ухвал Трудового конгресу

, блокуванням переговорів з Москвою – мі-

сія С

. Мазуренка, таємничими сепаратними зносинами з антантськими інтервентами

тощо

, можливо, якнайбільше й сприяв тому паралічу влади, кризи республіки, від

яких він потім безуспішно «рятував»

), так і тими, які у величезній кількості наводить

ВСТУП

автор книги на інших сторінках (про них ішлося вище), і які вимальовують, м’яко

кажучи

, дещо інше уявлення й висновки щодо діяльності Головного Отамана.

Отож

, як видається, цілісного образу С. Петлюри, його справжнього місця в істо-

ричному процесі В

. Савченку відтворити не вдалося. Не вдалося, як гадається, пере-

дусім, через брак концептуального бачення сутності революційної епохи на україн-

ських теренах

, тобто концепції Української революції, її реального змісту, здобутків

і втрат

З подібного роду міркуваннями

, висновками, оцінками, що з’являлися в пресі, од-

нозначно

-піднесеного відзначення ювілею С. Петлюри влаштувати було дуже непрос-

то

, попри всі старання його пошановувачів. А тут ще хронологічно майже паралель-

ний ювілей В

. Винниченка з дещо більшими підставами для вшанування його пам’я-

ті. В усякому разі офіційне реагування виявилося соліднішим (спеціальна постанова

Верховної Ради

, урочисте засідання громадськості, кілька змістовних конференцій

передачі на радіо і телебаченні

, книжки), що викликало нервове невдоволення при-

хильників С. Петлюри.

Прикметними з цього погляду стали розлога стаття в газеті «День» під промо

вистою назвою «Чому й дотепер В

. Винниченко вивищується над Петлюрою?»

, а

також стаття Ю

. Шаповала про С. Петлюру в тій же газеті

Згадані автори висловлюють невдоволення тим

, що С. Петлюра й донині не по-

цінований

, як слід, не має належної шани. І висувають претензії й до вчених (особли-

во тих

, які, намагаючись триматися об’єктивності, зважаються на критичні зауваги

на адресу політичного діяча – таких підозрюють

, або й прямо звинувачують у не-

здатності вирватися з пут радянської історіографії

) й до недолугої влади незалежної

України

(не розуміє, кого треба слухати, й допускає «собі ж на шкоду» вшанування

«не тих»

, тоді як С. Петлюру явно недооцінює), й, значною мірою до того ж таки

В. Винниченка.

У згаданій публікації С

. Литвина, як і в попередніх, ні нових фактів, ні нових сю-

жетів

, ні нових умовиводів немає. Зате сформульовані критично-наступальні претен-

зії до влади

, яка не поставила С. Петлюру на належне йому історичне місце. «Дово-

диться констатувати

, – скрушно пише історик, – не просто байдужість до його імені,

а й те

, що явище петлюрівщини вищі посадові особи держави все ще сприймають на

рівні однолінійних тлумачень доби комуністичного тоталітаризму

, а недруги україн-

ської державності продовжують сповідувати стосовно нього руйнівний негативізм

Сучасним політичним і державним діячам для розуміння проблем творення нації ко

рисним було б знання ідей С

. Петлюри, які стали рушійною силою у відродженні

українського народу та в його визвольній боротьбі»

Після цього автор «ставить завдання» новій владі

: «Донині в Україні немає жодно-

го пам’ятника С

. Петлюрі. Прийшов час спорудити такі пам’ятники у Києві, Полтаві,

Кам’янці

-Подільському тощо та відкрити його музеї, назвати його іменем вулиці міст,

увічнити пов’язані з ним історичні місця

. Домагання цього з боку громадськості на-

передодні 125-ї річниці минулого, 2004-го, року, не знайшли підтримки старої влади

Сподіваємося

, що нові владні структури України нарешті зрозуміють свій обов’я-

зок у цій справі

, бо йдеться про відновлення історичної правди і справедливості

ВСТУП

щодо співтворця Української Народної Республіки, будівничого українського війська

та глави держави

, спадкоємницею і правонаступницею якої є сучасна Україна»

Як видно

, накреслено цілу «програму монументальної пропаганди» (чомусь,

правда

, не згадано про пропозицію О. Кучерука, який ще в 1999 р. ставив питання:

«Чи не настав час поставити меморіальну дошку Симонові Петлюрі на будинку ко

лишнього КДБ СРСР у Москві

?» – це назва спеціальної статті в історичному журналі)

І влада цього разу виявилася чуйною й оперативною

. Принаймні, під портретом,

вміщеним до статті Ю

. Шаповала, є підпис: «Нещодавно в Києві поряд із Будинком

вчителя

, де має бути зведено пам’ятник главі Директорії Української Народної Рес-

публіки Симону Петлюрі

, відкрили пам’ятну дошку

. Автор матеріалу згадує й інші

події

, які свідчать: «Нинішня влада Петлюру помічає». Та Ю. Шаповал впевнений,

що зрозуміти справжнього С

. Петлюру й віддати йому належне заважають дослідни-

ки, які «часом аж надто віддають данину своїм симпатіям і антипатіям». А наведені

слова – пряма реакція на негативну оцінку отаманщини

, виплеканої С. Петлюрою.

У розрахунку на «пересічного громадянина»

, який не дуже обтяжений історични-

ми знаннями

, до 80-річчя смерті державного й політичного діяча поширюється бук-

лет О

. Кучерука й Т. Ралдугіної «Симон Петлюра. Голова Директорії УНР, Головний

Отаман Армії УНР

(1879–1926)»

Він вийшов під грифом Міністерства культури і туризму України

, Організаційно-

го комітету з підготовки та проведення заходів щодо увічнення пам’яті видатних ді

ячів Української Народної Республіки та Державної театрально

-видовищної агенції у

прекрасному поліграфічному оздобленні і змістом

, покликаним переконати кожного,

що «постать Петлюри невід’ємна від найсвятіших прагнень українського народу до

волі

, щастя і справедливості. Це забезпечило йому видатне місце у нетлінній пам’яті

нації»

Складні соціальні процеси, які наповнюють життя нинішнього українського су-

спільства

, зумовлюють неоднозначне ставлення і до С. Петлюри, і до публікацій на

кшталт згаданих

. Зокрема, на активізацію ідейно-політичних зусиль навколо імені

українського державного і військового чільника відгукнувся Р

. Симоненко в журна-

лі «Комуніст України»

. Відомий дослідник упродовж практично половини століття

досліджує події

, в епіцентрі яких опинявся С. Петлюра, або ж був до них так чи інак-

ше причетним

. Не один раз Р. Симоненко ставив завдання предметно розібратися в

долі

, поведінці непересічної й суперечливої історичної постаті. Цього разу обраний

фахівцем підхід позначений уже в перших рядках публікації

: «Щоб уникнути закидів

у необ’єктивності

, звертатимемось, відповідаючи на поставлені запитання, майже

виключно до документів і свідчень

, що виходять з політичного табору, в якому діяв

Петлюра»

Можна сказати

, що С. Литвин підтримує свою улюблену легенду, «експлуатую-

чи» одні й ті ж цитати одних і тих же мемуаристів з року в рік

. Як не дивно, Р. Симо-

ненко почасти використовує праці тих же сучасників Голови Директорії й Головного

Отамана

, що й С. Литвин, однак цитати ці здебільшого зовсім протилежного змісту і

оцінок, ніж у менш досвідченого автора. А поряд з ними ще й цитати з творів учасни-

ків подій

, яких С. Литвин або ж свідомо обходить, або (це теж виключити не можна)

ВСТУП

просто не знає. Крім того, на підтвердження положень, запозичених з мемуаристики,

Р. Симоненко наводить витяги з документів і посилається на факти.

Автор слушно зауважує

, що «високе становище в державі не може саме по собі

бути підставою для звеличення того чи іншого діяча. Про людину судять за її діями»

А саме в цьому сенсі історику важко знайти серйозний об’єктивний ефект

, який би

детермінувався національними інтересами

, потребами народу України. Р. Симоненко

звертає увагу на загалом відомі факти

, які в працях прихильників С. Петлюри ста-

ранно замовчуються – його належність до міжнародного масонства і виконання його

волі

Завершуючи ж розмову про внесок С

. Петлюри у долю України, її народу в рево-

люційну добу

, Р. Симоненко зазначає: «Навіть через роки після остаточної поразки

іноземної інтервенції та внутрішньої контрреволюції Петлюра не змінив своєї анти

народної позиції

, не зрадив своїй геростратовій славі. У програмній статті, написаній

для першого номера свого політичного видання «Тризуб»

, він проголошував: «Логіка

розвитку національного руху на Україні веде до повторення військових подій

1918–

1920 рр. Ми хотіли б, щоб неминучість їх була засвоєна ширшими групами громадян-

ства

, як і той факт, що цей конфлікт матиме місце незалежно від форми влади в Росії».

Готовність будь

-що і будь-коли пірнути у вир нових воєнних авантюр, «ощасливити»

Україну

, закликаючи на її землі ворожі іноземні сили, патологічне прагнення розі-

рвати історичні зв

’язки українського й російського народів – таким було політичне

«кредо» Петлюри

, його «державницька» програма, весь зміст його діяльності.

Двічі робилися спроби героїзувати Петлюру

. Перший раз – у роки Жовтня і гро-

мадянської війни – це обернулося трагедією українського народу

. Другий – сьогодні

– виглядає фарсом, щоправда, не таким вже й невинним»

Можливо

, відчуваючи спротив значної частини громадян однозначно-позитив-

ним оцінкам С

. Петлюри, накидуваних масовій свідомості, Ю. Шаповал вважає: щоб

зрозуміти С

. Петлюру, конче важливим є «видобуття саме нових знань (насамперед

архівних)»

Безперечно

, пошукова робота в архівах потрібна. Можливо й віднайдуться до-

кументи

, які скоригують сьогоднішні уяви про справді складну історичну постать,

додадуть певних деталей до точнішого

, детальнішого відтворення життєвого й твор-

чого шляху

. Однак, без особливого ризику помилитись, логічно висловити припу-

щення, що істотних документів, фактологічних свідчень, які б «перевернули» знання

про С

. Петлюру, стали науковим відкриттям, навряд чи вдасться роздобути. Фахівці

відібрали до вищезгаданих чотирьох томів скільки

-небудь значимі праці й листа по-

літичного й державного діяча

, скомпонували з документів тематичні збірники, в яких

відбилися різні аспекти його функціонування

, й загалом орієнтуються в змістовній

суті архівних документів

, що зберігаються в сховищах.

До речі

, оприлюднення документів ведеться перманентно. В середині 90-х ро-

ків ХХ ст

. вийшли друком майже повні протоколи засідань Центральної Ради й Ге-

нерального Секретаріату за

1917–1918 рр.

Нещодавно побачив світ новий дво-

томник «Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки

1918–1920 рр

.»

ВСТУП

Публікатори – кращі знавці доби 1917–1920 рр., найпоінформованіші фахівці про

джерельну базу періоду – здійснюють фронтальний перегляд наявних фондів

(про

обмеження доступу до спецхранів давно забуто

) і пропонують науковцям – і не лише

їм – всі документи

, які тільки збереглися, про діяльність вищих державних установ,

які очолював

, у яких працював С. Петлюра.

Будь

-який читач може ознайомитися з тим, що справді було малодоступним, або

доступним не для всіх

, і скласти достатньо предметну уяву про спосіб і масштаб-

ність мислення

, логіку й переконливість аргументації, точність і ясність висловлю-

вань

, широту ерудиції, інтелектуальний і культурний рівень, аналітичні й ораторські

здібності

, організаторський і дипломатичний хист, здатність «схоплювати» глибинну

сутність проблем

, політичну принциповість, виваженість та інтуїцію, вміння страте-

гічно передбачувати

, прогнозувати події, тактично маневрувати, вгадувати суспіль-

ні тенденції

, адекватно оцінювати психологічну атмосферу, настрої мас, інші якості,

іманентні діячам революційної доби

. З погляду відзначених, загалом природних для

масштабних керманичів ознак

-критеріїв, хтось продовжуватиме шукати в поведінці

С. Петлюри винятковість (і це буде непросте завдання), а багато хто (можливо – й

більшість) будуть чимало розчаровані – настільки особисті враження різнитимуться

від того

, що намагаються пропагувати та й нав’язувати відверті апологети Голови Ди-

ректорії і Головного Отамана

. А багато хто, гадається, не тільки зрозуміє, а й зможе

пояснити останнім

, чому й дотепер Винниченко (і не він один) по праву, об’єктивно

вивищується над Петлюрою

Безперечно

, знайдуться й такі, хто скаже щось на зразок: «Ну гаразд, не був

С. Петлюра блискучим вченим-ерудитом, витонченим златовустом, зате ж він був

військовиком

-прагматиком, можливо – впертим, грубим, «неотесаним», так він же

виявився послідовним

, безкомпромісним, несхибним... ».

Втім, немало й тих, кого прямолінійні, спрощені підходи до неоднозначних, су-

перечливих феноменів не задовольняють

, і вони прагнуть осягнути їх, наближаючись

до тих рівнів складності

, якими вони були в реальному житті. Мабуть, найяскравіше

й найпереконливіше це продемонстрував академік М

. Попович. Так сталося, що саме

в 2005 р., у самий розпал дискусій про В. Винниченка й С. Петлюру він випустив у

світ фундаментальне дослідження – філософське осмислення головних подій і про

цесів

, що наповнили бурхливе ХХ століття

Природно

, зупинившись на ключових подіях Української революції, оцінці її ролі

у державотворенні

, авторитетний учений сформулював оригінальний погляд на вне-

сок у поступ українства двох політичних провідників-конкурентів. Власне розбору їх взає-

мин відведено «левову частку» розділу «Україна: незалежність здобута і втрачена»

Вважаючи за доцільне спеціально звернутися до цікавих думок відомого вченого

щодо В

. Винниченка в іншому сюжеті, в контексті продовження розмови про С. Пет-

люру видається можливим обмежитись наступним

М. Попович ставить С. Петлюру вище за інших чільних діячів Української рево-

люції. Здається, аргументи, що наводяться в книзі, не гарантують подібного висновку

«Син полтавських міщан козацького роду

, рано заангажований у політику, здіб-

ний, але без систематичної освіти, Петлюра видається слабким журналістом; стиль

ВСТУП

його перевантажений піднесеними романтичними штампами, якихось знахідок дум-

ки чи пера ми в його текстах не зустрінемо

. І все ж за усім ним написаним і зробле-

ним криється, можна думати, особистість цільна і сильна»

, – вважає вчений.

Часом М

. Попович не то глузує з вражаючого розриву між рівнем інтелекту Го-

ловного Отамана і прагненням виглядати «на рівні становища»

, в яке він зненацька

втрапив чи на щастя

, чи на біду, не то просто надзвичайно тонко підводить читача до

самостійних висновків

, викласти які на папері «рука не піднімається». Ось один із

зразків такого підходу

: «Петлюра виявляє незвичну для соціаліста схильність до пра-

вославних відправ

, підтримує діяльність свого міністра – Івана Огієнка (митрополи-

та Іларіона

), вірить в посилення релігійного руху на Україні. Але релігійність Голов-

ного отамана якась вторинна щодо національної ідеї

. «Натхненна, величава постать

Христа

, могуча особа Будди, світле обличчя Сократа»

– ці величні образи встають

перед нашими очима як символи неземної любови до свого народу

, як велетні-обо-

ронці щастя

, слави й розквіту рідних націй. Христос як єврейський патріот – це щось

дивне, не кажучи вже про Будду, про якого Петлюра знав явно небагато. Але, якщо

йдеться про релігію і патріотизм

, то до чого тут Сократ? – ніяк не може зрозуміти

філософ

-інтелектуал і продовжує:

«Єдине, що об’єднує всіх трьох – це ідея жертви, жертвенної цикути. У виступі

на Шевченковому ювілеї в березні

1921 року Петлюра говорить про засновану Тара-

сом Шевченком «національну віру» так само

, як у статті про патріотизм – про віру

Христа і Сократа

. До речі, нагадує він і про жертовність великого Кобзаря. Петлюра

відзначає «велике значення віри

, яка все не покидала Шевченка, яка його спасла, і

при аналогії з нею тої віри

, яку ми маємо, правдивість нашої справи, яка нас, Слава

Богу, не покидає і яка нас спасе»

З наведеного можна заключити

: неухильна (якщо не гіпертрофована) віра, не

заснована на істинному знанні – передумова безнадійних життєвих блукань

. Мало-

втішний діагноз для пересічної людини

, а як на національного провідника – то вже

справжнє горе цілого народу

. Цього С. Петлюра збагнути вже не міг, хворобливо за-

кохуючись у свою велич

. «Відчутні месіаністські мотиви в самооцінці Головного ота-

мана

, як і готовність до великої жертви, якою він мусить стати, – констатує М. По-

пович. – Не випадкова риторика, в якій він безпосередньо звертається до народу як

його «батько»

То що ж дозволяє відомому вченому відводити «прямолінійному і впертому» по

літику місце в сузір’ї діячів українського відродження

? Це «розуміння національ-

ної ідеї як чогось майже тотожного релігійній вірі»

, глибоке переконання «у величі

української державної ідеї» та відчуття свого особистого «покликання в її втіленні»

«твердо незалежницька позиція

.., орієнтована на національну солідарність»

. «Для

Петлюри людина була насамперед представником національної спільноти

, а потім

уже доброго чи злого

, союзником чи противником», – наголошує М. Попович

. Саме

в такому сенсі прагматичні настанови і конкретні кроки Голови Директорії та Голов

ного Отамана сприймаються як послідовні й ефективні

Погоджуючись в більшості з глибокими спостереженнями М

. Поповича щодо

останнього моменту

, гадається, можна висловити відмінні міркування.

ВСТУП

Ставлячи питання про роль суб’єктивного чинника в подіях 1917–1920 рр., зна-

ний дослідник вважає

, що у протистоянні Винниченка і Петлюри знаходить прояв

насамперед драматичне протистояння не особистостей

, а соціального і національного

пріоритетів в українському національному русі

«Людність України поставлена була перед вибором – або насамперед розв’язання

соціальних проблем і на першому плані – вдоволення земельного голоду селянства

або спочатку незалежна Україна

, а потім уже реформи»

Ось тут симпатії М

. Поповича на боці С. Петлюри, який еволюціонував від соціал-

демократичних позицій до націонал

-демократизму, уособлюваного С. Єфремовим

В. Винниченко ж, боротьбисти, «незалежні» в УСДРП, всі ті, хто, як і більшовики,

тяжіли до переваги соціальних завдань над національними і врешті опинилися разом

у радянському таборі

, на думку М. Поповича, зайняли невірну позицію, поступив-

шись принциповішій, несхибнішій лінії поведінки С. Петлюри.

Щодо таких міркувань необхідні конкретно

-історичні уточнення, котрі мають до-

сить серйозну вагу

. Безперечний пріоритет соціальних моментів над національними

сповідували лише РКП

(б) та її загін – КП(б)У. Що ж до українських політичних пар-

тій, то розмежування й розколи в них, які аналізує вчений-філософ, відбувались не

на ґрунті безумовних

, рішучих переорієнтацій їх лівих частин на соціальні інтереси,

визнання їх першості

, а в процесі пошуку оптимальних варіантів органічного поєд-

нання національних завдань із соціальними в курсі

, практиці Української революції.

Причому таке поєднання обох елементів видається не як вільний вибір

, а жорстка

детермінанта тогочасного моменту суспільного розвитку

Добре відомо

, що національно-визвольна революція в Україні стала породженням

соціальної революції

, що мала стрижнем заміну монархічного ладу на республікан-

ський, водночас була нерозривно пов’язана із загальноросійськими демократичними

процесами доби Тимчасового уряду

, а з його падінням одержала можливості для при-

скорення розв’язання стратегічних державотворчих завдань

. Глибина і масштабність

змін в національній сфері виявились у прямій залежності від соціального поступу

що в свідомості переважаючої маси трудящого люду ототожнювався після Жовтня

1917 р. з діяльністю більшовиків, радянської влади (наскільки це було вірно чи не вір-

но, добре чи не добре – розмова окрема та й не така вже важлива в контексті тих мір-

кувань

, логіка яких продиктована конкретно-історичними реаліями 1917–1920 рр.).

На тлі перемог радянської влади і поразок українських національно

-визвольних

сил пошук моделей поєднання соціальних і національних аспектів суспільного про

гресу виглядає значно конструктивнішою

, гнучкішою, перспективнішою лінією за

вперту «зацикленість» лише на національних ідеалах

, втілити які в життя було прос-

то нереально

. Тим більше, що позиція, якої дотримувався С. Петлюра, лише поглиб-

лювала розкол між прихильниками першочергового розв’язання соціальних проблем

і тих

, хто відкладав їх «на потім», після закріплення національно-державних завою-

вань

. Однак скільки-небудь обнадійливого майбутнього така позиція не могла мати

в країні

, де кордони лише проголошувалися, в крайньому разі сяк-так поспіхом на-

носилися на карти

, але ніким всерйоз не визнавалися. Лініями вододілів, точніше

розколів ставали фронти

, на яких у двобої сходилися сили із заздалегідь нерівними

ВСТУП

можливостями. Оскільки перевага кожного разу і чимдалі визначеніше виявлялася

на боці тих

, хто рішуче виступав за невідкладні зміни соціального змісту й характеру,

національно

-визвольному табору щоразу доводилося вдаватися до пошуку допомоги

іззовні

, що не лише не приносило стратегічної переваги, а ще й наносило велетенську

ідеологічну шкоду

, налаштовуючи рядових учасників руху проти керівництва, звину-

вачуваного

(і часто небезпідставного) у запроданстві, зраді національних інтересів.

Одним словом

, розраховувати на перемогу в умовах революційної доби, яка спле-

ла в тугий клубок різні за змістом

, цілями завдання, було неможливо. Й ті, хто не ро-

зумів цього

, об’єктивно були приречені на поразку. Така ж поразка оберталася веле-

тенськими бідами

, численними жертвами для тих, хто втягувався у боротьбу і щиро

вірив у найсвітліші й найгуманніші ідеали

З погляду вищевикладеного, не можна пристати до оцінки М

. Поповича, згідно

якої «Симон Петлюра обрав єдино можливий шлях

, на якому перемагають націонал-

патріотичні рухи

: шлях національної солідарності», який привів зрештою до поразки

через розкол української еліти «від самого початку і до самого кінця»

100

Не вдаючись в абстрактну дискусію про співвідношення об’єктивних і суб’єктив

них чинників історичного процесу

, закономірностей здійснення революцій, продов-

жимо слідкувати за цікавими думками одного з провідних науковців-гуманітаріїв

сучасності

Вважаючи С

. Петлюру «найвизначнішою історичною постаттю» на шляху за-

воювання національної державної незалежності

, поважаючи в його поведінці від-

даність національно

-визвольним цінностям, М. Попович між тим неодноразово від-

значає його нездатність адекватно оцінювати дійсність

, реалістично мислити і діяти:

«Людина практично метка і розумна

, Петлюра в охопленні ситуації в цілому часто

видавав собі самому бажане за дійсне. ...Петлюра ніяк не міг сприйняти реальної

картини отаманного всевладдя

... Петлюра літав у хмарах... Винниченко та інші на-

ціонально

-соціалістичні політики цілком вірно вбачали слабкість національної дер-

жави в тому

, що за нею не йдуть маси. Петлюра не бачив інших причин поразки, крім

недисциплінованості і неслухняності виконавців» і т

. ін.

101

Коли ж особистість з такими, прямо слід сказати, непростими, а то й недоскона-

лими даними

, опинилася на чолі великої держави з багатомільйонним народом, це

не могло не стати суб’єктивною складовою загального програшного результату всієї

боротьби

Зроблені М

. Поповичем висновки-спостереження сутнісно прямо кореспонду-

ються із заключеннями В

. Савченка про те, що найбільші здобутки С. Петлюра мав у

боротьбі з суперниками

, у відстоюванні особистої влади, із замахами на неї, чи спро-

бами обмежити прерогативи Голови Директорії

, який домігся перетворення вищого

колективного державного органа на єдиновладдя

Однак вдумливий аналітик іде глибше в осягнення проблеми

, намагаючись не

лише констатувати факти

, а й зрозуміти їх природу. Результат виходить дуже цікавий:

«В психічному складі Симона Петлюри спостерігається певне зміщення в бік его

центризму

, особливо в бік потреби у владі над людьми і подіями. Чи, може, він був

травмований несподіваною владою та історичною місією

. Егоцентризм не тотожний

ВСТУП

егоїзму; може, такий егоцентрик поділився б останнім шматком хліба, але не крих-

тою влади

. Звідси і слабке відчуття реальності, що при упертості Петлюри знаходило

прояв зокрема у невиправданому оптимізмі

; звідси ж, можливо, і потяг до частого в

його риториці жорстокого образу крові і жертви»

102

Принагідно слід відзначити

, що ретельно вивчивши під час рецензування цікаву

монографію М

. Поповича

103

, історик Ю. Шаповал не втримався від спокуси повто-

рити не лише міркування знаного філософа

, але й використати ті ж цитати у власній

публікації

, змінивши хіба що їх компонування та подавши матеріал від свого імені

104

Означене дозволяє не аналізувати газетного виступу

, звернувши увагу хіба що на

його очевидне кон’юнктурне спрямування

А ось повз іншу публікацію Ю

. Шаповала пройти важко. Спочатку вона з’явила-

ся в журналі «Гене

zа», потім під дещо видозміненою назвою в збірці статей автора

«Доля як історія» і

, зрештою, в журналі «Критика»

105

. За жанром – це рецензія на кни-

ги Г

.М. Сиваченко «Пророк не своєї вітчизни. Експатріанський «метароман» Володи-

мира Винниченка

: текст і контекст» (К., Альтернативи, 2003. – 280 с.), В.Є. Панченка

«Володимир Винниченко

: парадокси долі і творчості. Книга розвідок та мандрівок»

(К., Твім інтер, 2004. – 288 с.), С.В. Кульчицького і В.Ф. Солдатенка «Володимир Ви-

нниченко» (К., Видавничий дім «Альтернативи», 2005. – 376 с.) і В.Ф. Солдатенка «Три

Голгофи: політична доля Володимира Винниченка». – К.: Світогляд, 2005. – 349

с.).

Один з авторів

, чия праця потрапила під критичний погляд Ю. Шаповала, –

В. Панченко – вирішив дати автору рецензії публічну відповідь

106

. Він чітко визначив

задум Ю

. Шаповала. Оскільки книги В. Панченка і Г. Сиваченко до «дискурсу новіт-

ньої історіографії» справді стосунку практично не мають

, а підходи С. Кульчицького

і В

. Солдатенка у спільному виданні серйозно різняться (з нього рецензент викорис-

тав у позитивному сприйнятті лише одну думку С

. Кульчицького: «Винниченкові по-

милки допомагають розібратися у вирі революційних подій»

), увесь критичний запал

концентрується на праці «Три Голгофи

: політична доля Володимира Винниченка».

При цьому В

. Панченко «елегантно» відмежовує свою публікацію від останньої кни-

ги В

. Солдатенка. «Прочитавши статтю, – резонує він, – я зрозумів, що її полемічне

вістря влучає передусім у «серцевину» праці В

. Солдатенка «Три Голгофи: політична

доля Володимира Винниченка»

, у якій пієтет автора перед Винниченком-політиком

часом і справді набирає апологетичних форм»

І Ю

. Шаповал охоче погодився з таким висновком у відповіді на міркування

В. Панченка. Вважаючи, що ініціаторами розмов про роль особистостей в нашому

суспільстві повинні бути «не представники державного істеблішменту та його гума

нітарного сегменту»

, не вони «повинні вказувати, кому нам «поклонятись», а «укра-

їнська еліта

, інтелектуали», критик вважає, що саме цього й не спостерігається в

житті нашого суспільства

. «Натомість, – продовжує він, – наявні спроби політиків у

суто кон’юнктурних розрахунках використати ювілейні дати того або іншого «знако

вого» діяча з далекого чи близького минулого

. Як мені здалося, нещодавно черговою

жертвою

(?! – В. С.) став Володимир Винниченко, оцінки якого під перами деяких

дослідників почали скидатись на необільшовицькі з блакитно

-жовтим забарвленням.

Це й спонукало мене написати згаданий матеріал»

107

ВСТУП

Що ж, які оцінки не влаштовують Ю. Шаповала, заявлено прямо й відверто. Втім

не лише не влаштовує

, а й, як виявляється, глибоко ранить. На сторінках того ж таки

«Дня» він скаржився

: «Я написав рецензію на чотири книги про Володимира Вин-

ниченка

, який очолював уряд. Це – відомий український письменник, відомий діяч,

якого

, до речі, критикував Ленін... (залишається лише подивуватися, як в ідейній по-

леміці Ю

. Шаповал знову випливає «на круги своя», вдаючись до аргументів-авто-

ритетів, про котрі, як гадалось, назавжди забув, проти яких так войовничо виступав

останні півтора десятиліття

; а може дивуватися та ніяковіти й не треба – в хід можна

безпринципно пускати все без розбору – було б досягнуто бажаного враження

-ре-

зультату

). Так ось, в прочитаних мною книгах я побачив, як Винниченко (якого ра-

ніше зображували невдахою

, націоналістом, авантюристом) раптом почали називати

одним з батьків нації

. Це для мене катастрофа» (? – В. С.)»

108

. Можна зауважити, що

сучасна історіографія дає масу значно серйозніших приводів для катастроф

Щоправда

, залишається неясним, до якої з двох категорій визначених ним мис-

ливців (нинішньою термінологією, мабуть – кіллерів), котрі полюють на «жертв»,

відноситься автор «Трьох Голгоф

... ».

Тут доведеться пригадати, що перед названою книгою вийшла інша праця

В. Солдатенка «Володимир Винниченко: на перехресті соціальних і національних

праг

нень»

109

, яку має у власній бібліотеці, добре знає, однак, гадається, не без умислу,

не згадує в своєму огляді Ю

. Шаповал. Книга має два важливих структурних підроз-

діли: «Мій Винниченко: шлях до нього (нарис вступу)» і «Чому я бороню Винничен-

ка

? (нотатки замість післямови)»

110

У вступному нарисі

, достатньо прозоро роз’яснено, чому випускаючи книгу ра-

зом з С

. Кульчицьким, В. Солдатенко, не вдовольнившись нею, вирішив вдатись до

одноосібного видання

: якщо будь-хто без труда вловлює різницю у підходах до оцін-

ки В

. Винниченка співавторами, то, природно, останні з цим зіткнулися ще на стадії

підготовки рукопису

Справедливості ради слід зазначити

, що досвідчений дослідник, автор понад ти-

сячі публікацій С

. Кульчицький, який від Інституту історії України НАН України ку-

рирує весь проект «Особистість і доба»

, запросивши до співпраці В. Солдатенка, до-

бре знав про відмінності у поглядах на предмет аналізу й апріорі запропонував певну

структурну інновацію – замість традиційного спільного вступу – паралельні нариси

співавторів

. Не вбачаючи в тому жодної крамоли, він вважав, що тим буде лише з

яскравим унаочненням представлено сучасну історіографічну ситуацію з досліджен

ням життєвого і творчого шляху

, суспільно-політичної й громадської діяльності од-

нієї з непересічних особистостей української історії ХХ століття

А у заключному розділі книги «Володимир Винниченко

: на перехресті соціальних

і національних прагнень» по

-суті дано відповідь практично на всі поставлені Ю. Ша-

повалом питання

, спростовано висунуті ним закиди. Правий В. Панченко: нічого но-

вого рецензент не спродукував

, лише повторивши настільки ж давні, наскільки й

більшою мірою несправедливі претензії до В

. Винниченка, надумані звинувачення.

Некореспондована безпосередньо з книгою В

. Солдатенка згадка про Д. Яневського

в його публікації з цього погляду зайвий раз демонструє

: мабуть, не усвідомлюючи