Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

І. ПОЧАТКИ ПОЛІТИЧНИХ КАР’ЄР

трьома дітьми – Явдосі (Євдокії) Онуфріївні Павленко. Від цього шлюбу й народився

Володимир

Невдовзі сім’я переїхала у село Веселий Кут Єлисаветградського повіту, де вихо

дець із полтавських кріпаків, чабан і чумак

Кирило Винниченко мав бідненьку оселю.

З дитячих років Володимир спостерігав

як нелегко живеться селянам, як гірко да-

ється їм шматок хліба

. Рано сам ходив за батьком, допомагав виганяти на пасовисько

череду

, пас свиней, виїжджав на хліборобські роботи у поле, чи на сіножаті. Дуже

любив теплі південні ночі

, коли притулившись до тата, слухаючи його неквапливі

розповіді, вдивлявся у миготіння яскравих зірок, нишком мріяв. Подобалося спати

під возом на духмяному сіні, «яке кололо часом шпичками в бік крізь ряденце

. Гарно,

затишно

, любо до того під теплим, сильним боком тата, що хотілося тоненько, то-

ненько з захватом і щастям запищати

, – згадував і через довгі десятиліття по тому

незабутні миттєвості ранішнього свого життя В

. Винниченко.

Так з дитинства у свідомість хлопчика

, у саму душу міцно входила Батьківщина,

Україна

, з її милими серцю людьми, незатійливим побутом, поетичними та пісенни-

ми традиціями

, постійними тривогами й печалями. «Я з болем пригадую села над

Дніпром

, – писав художник пізніше, – старовинні, затишні, де вулички, як коридор-

чики, а в коридорчиках пахне гноєм, коровами, кропом з городів, квітками від хат.

У тих вуличках

, у тих селах живуть поетичні люди, які співають, носять старовинну

одежу

, і патріархально-чисті, добродушні, чесні, всі говорять українською мовою»

Батьки

, оточення, природа – все з малих літ закладало глибинні нотки любові до

рідного краю

, до справді прекрасної і такої нещасної України.

Ще малою дитиною Володя вражався тому нестерпному життю

, яке випало його

землякам

, тим поневірянням і знущанням, яких зазнавали його знайомі, оточення,

передусім, звичайно, власна родина. За спогадами, що дійшли до хлопчика, сім’ю

його діда разом ще з двома сім

’ями виміняв на Полтавщині пан з Херсонщини за

п’ять гончих собак

. У вразливу душу на весь вік запали зерна відрази до будь-якого

гноблення

, визиску, приниження людської гідності, що народять священне прагнен-

ня до справедливості

, рівності, всебічної гармонії...

Взимку сім

’я Винниченків перебиралася до Єлисаветграда. Хлопчика відда-

ли у місцеву народну школу

, а у 1890 році він переступив поріг Єлисаветградської

чоловічої класичної гімназії

. Тут панські діти зверхньо ставилися до однокашника

мужицького походження, який, між тим, мав значно більші успіхи в навчанні, ніж

будь

-хто інший. Ревність до здібного підлітка виливалася у часті образи, насмішки.

Дошкульніше за все було те

, що вчителі не лише не припиняли неподобств, а й самі

насторожено відносились до селянського сина

Однак і Володимир не дуже поступався

. А, захищаючись, траплялося вдавався

і до «останнього аргумента» – кулаків. Уже тоді почав гартуватися його характер.

Він з погордою підкреслював своє селянське походження і навмисне говорив лише

українською мовою як із гімназистами

, так і з вчителями. Та така впертість дорого

коштувала

. Уже в другому класі Володимир залишив гімназію, проте під впливом

батьків і брата

– повернувся, був залишений на другий рік. Залишали його і в п’ятому

класі. Відраховували за невнесення плати за навчання, знову поновлювали, коли з

І. ПОЧАТКИ ПОЛІТИЧНИХ КАР’ЄР

труднощами гроші вдавалося знайти. Дуже допомагав старший брат по матусі – Ан-

дрій, що працював робітником-складачем у друкарні.

Непорозуміння

, напруженість у стосунках з гімназичним начальством продо-

вжували наростати

. Після сьомого класу юнак забрав документи і переїхав для здачі

екзаменів на атестат зрілості

(восьмого класу він не закінчував) до Златопольської

гімназії, де той же брат Андрій працював уже наглядачем у місцевій тюрмі і знову

допоміг Володимиру

В історіографії згадується про великі бідування Кирила Васильовича Винничен

ка та про те

, що і синові Володимирові ще в час навчання доводилось наймитувати,

щоб хоч якось підтримати своє існування

. Уже тоді він пізнав всю гіркоту селянської

долі

– жорстокої поміщицької експлуатації і сваволі, знущання, приниження, образ,

духовного спустошення і відчаю

. Ці найвразливіші почуття людини, що тільки-но

свідомо входить у світ

, В. Винниченко-письменник, драматург так зворушливо-пе-

реконуюче

, вражаюче-натуралістично передасть через емоції і думки героїв своїх

літературних творів

. Мабуть ніколи не забуде їх і Винниченко-політик.

Коли Володимира виключили з Єлисаветградської гімназії і довелося наймитува

ти по містечках і селах Хер

сонщини, водночас готуючись тримати екстернат за пов-

ний курс класичної гімназії, для творчого зростання, формування світогляду час не

було втрачено марно. «Одягнений в просту селянську одежу

, з торбиною за плечима

і палицею в руках іде він од села до села

, од економії до економії та придивляється

до справжнього людського життя

, – писав перший його біограф Ю. Тищенко в 1917

році. Заробляючи в подорожі на прожиток поденщиною, він старанно занотовує собі

все

, що бачить. І літо подорожі дає йому стільки знань людського життя, скільки не

могла дати за сім чи вісім років гім

назія. Помимо знань ця подорож направила Вин-

ниченка на той шлях

, яким йдучи до цього часу він так уславився не тільки серед

українського

, а й серед інших народів. Ця подорож дала йому багатий матеріал до

письменницької роботи і в той же час дала напрямок цій роботі

Успішно склавши випускні екзамени

, Володимир Винниченко в 1900 році всту-

пає на юридичний факультет Київського університету Святого Володимира

. Чому

було обрано фах правника

– не зовсім зрозуміло. Здається, логічної мотивації для

того не було

. Адже в душі вже прагнув літератури, в голові роїлися теми й сюжети

майбутніх художніх творів

Хіба що тоді вже назрівав внутрішній конфлікт

: піти в «чисте мистецтво» – зна-

чить залишитись осторонь розв

’язання тих пекучих проблем життя, миритися із яки-

ми ніяк не

міг, будь-що повинен був докласти і своїх сил до того, щоб зламати світ

несправедливості

, обману, гноблення. Тут солідна професійна підготовка зовсім не

завадила б

Однак

«розписати» долю на власний розсуд, прожити вік за своїм розкладом ніко-

му й ніколи не вдавалося

. Не під силу те було й Володимиру Винниченку.

Потрапивши до Києва

, він не лише влився у студентську сім’ю, поринув з голо-

вою у світ знань

– все було нове, цікаве, значно перевершувало очікуваний рівень

можливостей інтелектуального зростання

, відкривало якнайширшу дорогу до само-

вдосконалення

І. ПОЧАТКИ ПОЛІТИЧНИХ КАР’ЄР

Однак порубіжжя віків – то час могутнього сплеску суспільно-політичного життя

в Європі в цілому

, в Росії зокрема. Стихійні виступи робітників, селян, невдоволення

інтелігенції шукали організаційного виходу

. Так виникали, як гриби після дощу, чис-

ленні організації, політичні партії.

Київ, звісно, не стояв осторонь загальних процесів. Саме тут був один із най-

могутніших центрів антисамодержавного протестного руху різних спрямувань

. А як

давня сто

лиця, природний центр тяжіння українства, Київ швидко перетворювався і

на центр українського національного життя

, його справжнього відродження.

Саме в рік вступу В

. Винниченка до університету в Харкові було створено першу

в Наддніпрянщині політичну партію українства

– Революційну українську партію

(РУП). Її організатором була молодь – студенти Д. Антонович, М. Русов, Л. Познан-

ський, Л. Мацієвич та ін. Невдовзі осередок партії (громада) оформився і в Києві. І її

ядро також складали студенти

Збираючись подалі від чужих вух

(що в поліцейській Росії було ой як непросто!),

до хрипоти сперечалися про те

, що треба робити, яким шляхом йти до соціального

й національного визволення. З притаманним молоді ентузіазмом обирали найради-

кальніші на той час соціалістичні гасла

(ними захоплювалася вся Європа). Жодних

сумнівів не існувало

: царизм має бути знищений. Запанує республіка, демократія.

В цьому погляди українців, росіян, євреїв абсолютно співпадали.

Однак яким шляхом розв

’язати національне питання, домогтися для українців

повного визволення

, права самим порядкувати життям нації?

Інстинктивно вловлювалось

, та й досвідом підтверджувалося, що ніхто інший

за українців не розв

’яже їх проблем. Це обов’язково мають зробити вони самі. Втім,

перший крок уже було зроблено – створено власну партію, яка назвавши себе україн-

ською

, відверто заявила про головне завдання – якомога прислужитися саме україн-

ській справі, нації, зреалізувати українську ідею.

Патріотично

, навіть жертовно налаштовані студенти давали собі звіт, що для

створення теоретично обґрунтова

ної, науково відпрацьованої програми їм ще бракує

й знань

, і життєвого досвіду. А відтак звернулися до відомого харківського адво-

ката Миколи Міхновського з проханням підготувати програмний документ

. Україн-

ців просто сколихнула

, закарбувалася в пам’яті його напрочуд пристрасна, надзви-

чайно смілива промова

– національний крик болю, яка була виголошена при закладці

пам’ятника видатному землякові-поетові Івану Котляревському у Полтаві. І Микола

Міхновський досить швидко виклав на папері все наболіле й вимріяне

. Якось дуже

оперативно вдалося видати в Галичині й доправити на Велику Україну

(про те, щоб

це можна було здійснити десь у Росії

– годі було й сподіватися!) невелику брошуру з

гранично чіткою і настільки ж закличною назвою

«Самостійна Україна».

Отож перша

, головна стратегічна мета була абсолютно ясною і зрозумілою – са-

мостійна Україна! «Коли справедливо

, – доводив М. Міхновський, – що кожна нація

з огляду на міжнародні відносини хоче виявитись у формі незалежної

, самостійної

держави, коли справедливо, що тільки держава одноплемінного державного змісту

може дати своїм членам нічим не обмежену змогу всестороннього духовного роз

витку й осягнення найліпшого матеріального гаразду

, коли справедливо, що пиш-

І. ПОЧАТКИ ПОЛІТИЧНИХ КАР’ЄР

ний розцвіт індивідуальності є метою, – тоді стане зовсім зрозумілим, що державна

самостійність є головною передумовою існування нації

, а державна незалежність є

національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин

Дуже просто й переконливо виглядали й інші положення програми

: Україна від

гір Карпатських по гори Кавказькі

(оскільки в політичному лексиконі Російської ім-

перії у жодному смислі слова

«Україна» не вживалося, М. Міхновський позначав

межі етнічного проживання українців

, де вони переважали всіх інших); Україна для

українців (щоб долю краю вирішували в першу чергу 73% населення – а саме такою

була доля українців

, а не 27% інонаціональних жителів, як це було в імперії); прав-

диве служіння української еліти інтересам своєї нації

, українській справі (чого не

вдавалося домогтися в часи польського чи російського владарювання

). Що й говори-

ти! Програма виглядала надзвичайно привабливо, багатьом подобалася. Від неї віяло

оптимізмом

, вірою у кінцеве торжество величної національної справи.

Однак багато хто не готовий був поділяти її радикалізму

. Зрозуміло було, що для

практичної реалізації загалом справедливих

, історично виправданих гасел потрібен

досить високий рівень свідомості

, згуртованості всієї нації, готовності подолати

інерцію довговікового співжиття з іншими націями Росії

. Роз’яснення положень «Са-

мостійної України

» у селянському, робітничому середовищі наштовхувалось на оче-

видну стриманість

, навіть настороженість. З Революційною українською партією не

поспішали пов

’язувати долю ті, заради кого вона створювалась – маси українського

народу

. За всі роки існування (до 1905 р.) у рядах РУП за найоптимістичнішими під-

рахунками перебувало не більше

500 осіб

Відразу виникли проблеми і у стосунках з іншими партіями

, що оформилися

на соціалістичному ідейному ґрунт

і, однак організаційно будувалися як міжнаціо-

нальні

(інтернаціональні) – Російською соціал-демократичною робітничою партією

(РСДРП), Російською партією соціалістів-революціонерів (РПСР). Організації остан-

ніх в регіоні досить швидко зростали

. Набираючи вагу, вони звинувачували РУП у

національному сепаратизмі

, розколі єдиного демократичного фронту боротьби проти

самодержавства

Ось тут і

«ламалися списи» – якою бути РУП – іти за М. Міхновським, чи обирати

іншу програму

, інший план дій. Навряд чи ідейні суперечки могли обійти стороною

таку діяльну натуру як Володимир Винниченко

. Хоча дати його вступу до Револю-

ційної української партії встановити не вдалося

, безперечно, що він став членом ки-

ївської громади

(організації), як тільки дізнався про її існування. Деякі автори ладні

схилятися до думки

, що В. Винниченко був серед організаторів Київського осередку

РУП

, у числі інших студентів Київського університету підтримав програму М. Міх-

новського

, активно її пропагував, за що і був у 1902 р. виключений з університету

Правда

, відповідних документальних підтверджень не наводиться.

Можливо таких документів ніколи не знайдеться зовсім не через те

, що невбла-

ганний час їх просто знищив

, а більшою мірою через те, що сумнівно, щоб вони мог-

ли народитися, принаймні, стосовно всіх перерахованих тверджень.

В. Винниченко ніколи не був палким прихильником поглядів М. Міхновського,

завжди займав поміркованішу по

зицію. А в 1902 році, коли головний речник само-

І. ПОЧАТКИ ПОЛІТИЧНИХ КАР’ЄР

стійництва порвав з РУП саме через те, що остання дистанціювалася від його ради-

кальної програми

, дедалі більше схилялася до платформи територіальної автономії

України у федеративній демократичній республіці Росія

, і створив власну – Народну

українську партію

, Володимир Винниченко не пішов за М. Міхновським. А надалі

ще й активно викривав його позицію не лише як нереалістичну

, але й як шкідливу,

авантю

ристичну, розкольницьку.

З чим можна беззастережно погодитися

, так це з тим, що перший курс Київсько-

го університету виявився для

невгамовного юнака справді переломним, доленосним.

Незважаючи на те, що майбутній правник мав би сам бути у першу чергу законос-

лухняним, В. Винниченко без роздумів кидається у студентську революційну стихію,

входить до нелегальних гуртків

, з жаром, без оглядки критикує існуючі порядки – від

вузівських до загальноімперських

. Так, якоюсь мірою ситуативно, а якоюсь невідво-

ротно

– закономірно починається його політична кар’єра.

У наступному В

. Винниченко неодноразово дуже негативно висловлюватиметься

про політику взагалі

, про свою причетність до неї, зокрема, пориватиметься «виплу-

татися

» з тієї «невдячної, брудної справи», самореалізуватися у мистецтві, до чого

мав такий гігантський хист

– і не знаходитиме в собі сил залишатися осторонь рево-

люційних процесів

, які без нього, здається, просто не могли розвиватися ефективно.

А коли все ж і зосереджуватиметься на художній творчості

, його вистачатиме нена-

довго

, і політичний, революційний вир затягуватиме знову й знову в епіцентр укра-

їнського життя і неодмінно закінчуватиметься невиліковними моральними травмами

Сам Володимир Кирилович вважав

, що йому за життя аж кілька разів судилося зійти

на Голгофу

. А Микола Жулинський як не можна точніше вловив його трагічний фа-

тум

, назвавши «художником, розіп’ятим на хресті політики».

Що ж так буває

. Буває нерідко. Феєрично обдарована особистість і далеко не-

сповна реалізований талант

, трагічна доля. А може то неодмінний земний хрест най-

талановитіших

, тих, хто, випереджаючи час, прагне в майбутнє і, навіть, розуміючи

нерідко всі ускладнення життя

, які виникають з власної ініціативи, існувати інакше

не може

. Совість не дозволяє. А талант зобов’язує...

***

Звичайно, своєю активністю першокурсник В. Винниченко відразу привернув до

себе увагу

, потрапив під пильне око охоронців порядку. Його виключили з універси-

тету без права вступу до вищих учбових закладів за агітацію студентів до страйку

лютого

1902 року

. За ним було встановлено негласний нагляд поліції.

Після одного з обшуків він був взятий під варту в Київську в

’язницю. Там перебу-

вав до

10 травня, де допитувався в справі «про злочинну діяльність у 1901–1902 ро-

ках підпільних студентських організацій

» в університеті та політехнічному інституті

і на основі Циркуляра Департаменту поліції від

20 та 26 березня 1902 р. тепер (і вже

назавжди

) колишньому студенту було передписано залишити Київ

До 24 серпня 1902 року В. Винниченко перебував в м. Кодим Балтського повіту

Полтавської губернії

, наймався репетитором до поміщицьких дітей. Однак не поли-

шав і політичної роботи

, входив у контакт з робітниками й селянами, організовував

зібрання, вів роз’яснювальну, пропагандистську роботу.

І. ПОЧАТКИ ПОЛІТИЧНИХ КАР’ЄР

Дедалі більше втягувався і в літературну творчість. «Знання простого народу, ла-

гідність в обходженні з людьми

, – писав Ю. Тищенко, – товариська вдача роблять

його на селі улюбленим товаришем парубків і селян

, а йому дають змогу ще глибше

заглянути в душу їх

, ще краще пізнати їх життя. Проводячи час на селі, Винниченко

поруч з працею як репетитор і агітатор робить і письменницьку роботу

. З-під його

пера тут виходять такі річи як

«Біля машини», «Антропреньор Гаркун-Задунайський»

і інші»

Тим часом надійшов момент призову на військову службу

. У якості вільноозна-

ченого Володимир знову опинився в Києві

. Однак у першій роті П’ятого саперного

батальйону він затримався недовго

. Ледь минуло п’ять місяців, як 1 лютого 1903 року

він самовільно залишив місце служби і більше не повернувся

Начальник Київського жандармського управління генерал В

. Новицький у зв’яз-

ку з інцидентом наголошував

, що «Винниченко відомий мені був з політично небла-

гонадійної сторони ще з університетських часів

..., тому цій події я надаю значення,

бо він міг зробити це в цілях злочинної партії

. Генерал прогнозував, що дезертир

опиниться за кордоном

І справді, Володимир Кирилович з

’явився в Галичині (тодішня провінція Австро-

Угорщини

) під чужим ім’ям Зіновія Дедевича

, став одним із діячів Закордонної гру-

пи (комітету) РУП у Львові.

Гадається

, можна погодитись із дослідниками, які вважають, що до активної пар-

тійної роботи В

. Винниченко стає після 1902 р., особливо ж з переїздом до Львова

Разом з тим його належність до Центрального Комітету РУП у лютому

–липні 1903

року

, про що є згадки в історіографії

, документально не підтверджується, та й, згід-

но загальної логіки

, сумнівна.

У Львові майже вся літературна творчість молодого партійця підпорядковується

потребам РУП

: він пише й по кілька разів перевидає у «літературно-науковій бібліо-

теці РУП» і «Бібліотеці селянина» агітаційні белетристичні оповідання «Боротьба»,

«Салдатики» та «Роботи!».

Перебування за кордоном

, спілкування з прогресивною молоддю різних країн, з

професійними політиками

, найпопулярніші, наймодніші, з яких на початку XX сто-

ліття були

, звісно, соціалістами, посилює у молодого Винниченка потяг до соціаліс-

тичної ідеології

, марксизму. Царство свободи, справедливості і соціальної рівності –

кого могли не привабити ці гучні гасла

?! Тим більше вони полонили юнака з самих

селянських низів

, який встиг за свій короткий вік зазнати стільки поневірянь і, маючи

щире, добре, велике серце, готовий був самовіддано боротися за світле майбутнє, що

малювалося комуністичним вченням

Так

, ще в юнацькі роки в підвалини світогляду було закладено два наріжних каме-

ні: палка любов до України, всього українського (історії, звичаїв, побуту, мови, пісень

то

що), жадоба вибороти для рідного народу варту його можливостям, здібностям

долю

, а також віра в перетворення світу на основі соціалістичних ідей.

Ось чому

, продовжуючи самоосвіту, віддаючись літературній справі, В. Винни-

ченко не полишає політичної діяльності

. Наростання революційних виступів в Украї-

ні в

1902–1903 роках, страйки, що вибухнули в Києві, Катеринославі, Одесі надихну-

І. ПОЧАТКИ ПОЛІТИЧНИХ КАР’ЄР

ли його на повернення в Наддніпрянщину. Незважаючи на те, що поліція оголосила

його у розшук

, він, провівши 5 місяців за кордоном, береться за партійною поста-

новою переправити через кордон соціалістичну літературу

Однак на прикордонному пункті Волочиськ уже в

липні 1903 року його було за-

арештовано з паспортом на ім

’я австрійського підданого, студента Львівського уні-

верситету

Ярослава Волинського. Те, що знаходилось у валізах, було кваліфіковано

як «контрабанда, виключно із злочинних видань», а саме: 506 примірників брошу-

ри «Роботи!», 50 примірників брошури «Власна земля», 139 примірників брошури

«Дядько Дмитро», 30 примірників брошури «Революція 1848 року у Франції», 202

примірники оповідання

«Боротьба», 82 примірники брошури «Чи є тепер панщина»,

50 примірників брошури «Страйк і бойкот», 500 примірників оповідання «Салдати-

ки», 203 примірники газети «Селянин», 1 примірник газети «Искра» № 43, 1 при-

мірник книги

«Что такое государственный преступник, революционер и социалист»

та

інші

30 липня 1903 р. «політичний арештований Володимир Винниченко прийнятий з

усіма його речами під варту на Головну гауптвахту

» в м. Києві

Тюремна камера

– то випробування, яке не всі витримують. Становище ж В. Вин-

ниченка виявилося вкрай важ

ким, незносним.

На той час він

, молода людина (24 роки) з ніжною, чутливою душею, який не міг

легко вгамовувати емоції

, був палко закоханим. Загалом то, це перманенентний стан

для будь

-якого художника, одне із найпотужніших джерел натхнення, творчих злетів,

фантастичних звершень

. Однак перша справжня любов вражає молоду людину на-

стільки силь

но, що майже кожен закоханий щиро вірить: без спілкування з об’єктом

свого ваблення життя втрачає сенс

А у Володимира на волі залишилася Марія Григорівна Гоженко

, познайомився з

якою

, виконуючи разом доручення РУП

і до якої зародилися щонайпалкіші почуття.

Надії ж на

те, що можна буде невдовзі знову побачити її, говорити, спілкуватись з

нею (нечасті побачення у присутності наглядача лише ще більше дратували) були

надто примарні

Слідство затягувалось

, заплутувалось: розглядалося відразу кілька справ (виявля-

ється, накоїв-таки чимало!). Батальйонний суд мав судити В. Винниченка і за «само-

вільне відлучення», і за дезертирство, і за втечу з переходом російського кордону, і,

нарешті, за «зумисне псування» виданих йому державних речей та за користування

чужим паспортом

. Одночасно з цим жандармська влада вела слідство і проводила

«дізнання», звинувачуючи його в контрабанді нелегальної літератури та в револю-

ційній діяльності

Грубість

, свідомі приниження, моральні знущання під час нескінченних допитів

спочатку гнівно обурювали

, а потім викликали глибоку депресію. І на довершення

всього приголомшив вирок батальйонного суду від

5 вересня 1903 року: «рядового

1-і роти 5-го саперного батальйону Володимира Кирилова Винниченка віддати в

дисциплінарний батальйон строком на один рік та шість місяців

Уже через три дні командир батальйону поспішив вирок ствердити і арештант

мав відразу ж їхати до Воронежа

, де знаходилося місце розправи – той страшний

І. ПОЧАТКИ ПОЛІТИЧНИХ КАР’ЄР

дисциплінарний батальйон. В уяві не раз зринав приклад Тараса Шевченка, покаран-

ня шпіцрутенами

, інші тортури – пригніченість сягала апогею...

До того ж у перебіг подій втрутились інші

, так би мовити, паралельні обставини.

На плечах В

. Винниченка «висіла» ще й політична справа, а відтак його продовжува-

ли утримувати на військовій гауптвахті. Генерал В. Новицький роз’яснював, що «цей

злочинець

» числиться під арештом за жандармським управлінням, і через те було

видано розпорядження не одсилати його до Воронежа до одержання спеціального

про це наказу

Невизначеність

, затягування з найжорстокішим, найобразливішим покаранням

психологічно нерідко переноситься важче

, аніж найрадикальніша розв’язка. І Воло-

димир Винниченко не витримав психічних тортур – у крайньому відчаї пішов на са-

могубство

. Жандармський документ свідчить: «...24 вересня 1903 року (тобто трохи

більше як за два тижні після затвердження вироку

– В. С.) Володимир Кирилович

Винниченко

, який звинувачується в державному злочині, намагався повіситися, але

свій намір не встиг виконати

, бо його своєчасно зняли з петлі... У Винниченка були

знайдені листи

, адресовані різним особам, із яких видно, що до цього акту він зна-

ходився в якомусь пригніченому стані

Згадані листи знаходяться в Центральному державному історичному архіві Украї-

ни (Київ) і були вперше опубліковані українською мовою київськими дослідниками

в 1994 році

. Це не просто звинувачення системі, чи виправдання відчайдушного

кроку

. Це ще й ключ до розуміння наступного життя, мотивації поведінки, вчинків

Володимира Винниченка

, його невтомної боротьби за рішучі зміни такого недоско-

налого

, такого жорстокого, немилосердного світу.

Тимчасом сталося очевидне по

гіршення стану здоров’я, що набуло загрозливих

форм

. Так, 24 вересня 1903 року лікар Київської тюрми Роздальський доповідав ко-

менданту

, що у політичного в’язня Винниченка «виявлено сильне збудження нервової

системи, яке межує з психозом». I за його вказівкою арештованого одразу ж перевели

з гауптвахти до в

ійськового госпіталю «на излечение» у психіатричне відділення, а

пот

ім декілька разів відправляли на експертизу. Щоб розвіяти сумніви в нормальнос-

ті розумових здібностей Володимира Кириловича, було проведено розслідування, в

ход

і якого допитували його наречену Марію Гоженко та лікаря Мечислава Карпин-

ського

. Хто знає, чим би все те взагалі скінчилося, якби не щаслива випадковість.

11 вересня

1904 року було обнародувано царський маніфест з нагоди народження

спадко

ємця престолу. Володимира Винниченка після 15-ти місяців ув’язнення було

звільнено.

Однак

, залишивши тюрму, треба було закінчити одбування військової служби.

Та через свої переконання В

. Винниченко рішуче відмовляється від цього. Ні погро-

зи начальства

, ні обіцянка змусити його отримати офіцерський чин (він відмовився

скласти відповідний іспит

) не привели ні до чого. З армії він звільняється рядовим

солдатом і знову виїжджає за кордон

Пережите Володимиром Винниченком на початках життя

, перенесені потрясін-

ня – безумовно, наклали відбиток на всю його подальшу долю, на світосприйняття,

на твор

чість. І якщо біографи, критики літературного спадку Федора Михайловича

І. ПОЧАТКИ ПОЛІТИЧНИХ КАР’ЄР

Достоєвського, якому довелося пережити акт громадянської кари, вважають той епі-

зод надзвичайно важливим

, багато в чому визначальним для розуміння одного з геніїв

світового мистецтва

, то до розуміння феномена В. Винниченка чомусь не застосову-

ється подібних мірок

. Хоча його й називали іноді «периферійним Достоєвським», та

лише за особливий психологізм творів

, без органічного поєднання трагічного факту

особистої долі з вражаючою специфікою літературних праць

. Вочевидь, це не так. Не

тому

, що хотілося б обов’язково застосувати випробуване кліше, придатне для одного

таланту

, до іншого – і тим чимось вивищити останнього.

Ні! Справа зовсім в іншому. Особистість, особливо ж щедро обдарована приро-

дою, побувавши на порозі смерті, відчувши її страшний дотик, пекельне дихання,

зовсім по

-іншому ставиться до життя, має відмінні критерії його оцінки, оскільки

начебто вже осягнула таку глибинну й далеку

, сховану від звичайного ока правду, яку

«благополучна» людина з мирно плинною долею просто не здатна збагнути.

Можна припустити

, що у вужчому, конкретнішому вимірі останні події лише де-

далі зміцнили В

. Винниченка на переконанні, що обраним уже шляхом треба йти й

далі

, виявляючи ще більше волі, наполегливості, цілеспрямованості як на ниві по-

літики, щоб змінити життя, домогтися торжества суспільних ідеалів, що видавалися

за справедливі

, гуманні, прогресивні, так і в літературі, щоб з допомогою художніх

засобів вплинути на виховання людини майбутнього

, з високими моральними якос-

тями

, красивою душею, відсікаючи від неї усе негідне, низьке, темне, залишаючи всі

вади у старому житті

Як політик, Володимир Винниченко дедалі міцніше стає на ґрунт ідей соціалізму

24–27 грудня 1904 року він бере участь у з’їзді Революційної української партії у

Львові

, підтримує тодішнього лідера партії М. Порша, відстоюючи потребу само-

стійної організації українського пролетаріату

. Загалом це співпадало і з напрямом

розвитку РУП

. У запропонованій ЦК партії доповіді Амстердамському конгресу

II Інтернаціоналу (1904 р.) РУП чітко визначалася як організація української соціал-

демократії

, а сама участь у конгресі – визнання міжнародним соціалістичним рухом

партії як соціал

-демократичної

. В. Винниченка разом з Д. Антоновичем, А. Гуком і

М. Поршем обирають до Центрального Комітету РУП

, що посилює його ліве, ради-

кальне

крило. Такі ж тенденції намічаються і в Львівському (закордонному) комітеті

партії

, де Володимир Кирилович працює систематично. За його ж активної участі

соціалістичні ідеї дедалі проникають на сторінки часопису

«Селянин», який таємно

переправляється в Україну

Коли ж у Росії в січні

1905 року вибухнула революція, бути осторонь подій на

Батьківщині діяльний соціал

-демократ не може. Володимир Винниченко переправля-

ється (як завжди із вантажем нелегальної літератури) через кордон, активно береться

до політичної діяльності

. Він на боці тих, хто скеровує остаточний перехід Револю-

ційної української партії на соціал-демократичні позиції.

Цей процес завершився на

II з’їзді Революційної української партії, що проходив

у грудні

1905 року спочатку у Сквирському повіті на Київщині, а потім під загрозою

арешту делегатів змушений був перенести засідання до Києва

. Володимир Винни-

ченко головував на з

’їзді, відстоював потребу перейменування партії на Українську

І. ПОЧАТКИ ПОЛІТИЧНИХ КАР’ЄР

соціал-демократичну робітничу партію, брав активну участь у прийнятті програми

УСДРП

Таким чином це був по суті установчий з

’їзд Української соціал-демократичної

робітничої партії

, а В. Винниченко – її член з дня заснування. Більше того, Володи-

мир Кирилович відразу ж ввійшов до керівного ядра новоствореної партії – разом

з М

. Поршем і А. Жуком був обраний до складу першого Центрального Комітету

УСДРП

(у травні 1906 року до них долучився і кооптований Л. Юркевич)

Володимир Винниченко

– один із найвірніших, найактивніших, найпослідовні-

ших, найвпливовіших, найяскравіших її діячів на довгі роки. Лише в дореволюцій-

ний час

(до 1917 року) його ще тричі (у травні 1906, наприкінці 1911 і у вересні 1913

років) будуть обирати до складу найвищого партійного органу – ЦК УСДРП

З цією партією він пройде через найтяжчі випробування

. З нею він буде у часи

тріумфів Української революції

, української справи. З нею він розлучиться лише на

еміграції, коли можливостей скільки-небудь ефективно впливати на партійну політи-

ку вже не буде

, та й УСДРП за кордоном буде уже не та...

І ще

. Час від часу його вириватимуть із партійних рядів, тимчасово припиняти-

муть політичну діяльність арештами та ув

’язненнями. Черговий арешт стався восени

1906 року, а за ним – восьмимісячне перебування у Лук’янівській тюрмі. Цього разу

було

, здається, трохи легше. Поряд у камері – Сергій Єфремов, Юрій Тищенко, Ан-

дрій Жук

, Володимир Степанківський... Є навіть можливість вчити англійську мову і

писати

. З допомогою друзів, передусім великого, тонкого цінителя української куль-

тури і щедрого мецената Євгена Чикаленка

, що одним із перших розпізнав у молодо-

му Винниченкові неабиякий літературний талант

, вдалося звільнитися під заставу в

500 золотих карбованців.

Як часто бувало в житті Володимира Винниченка

, періоди активного політично-

го життя

(і – відповідно – покарань) змінювались припливами захоплень літератур-

ною творчістю. Правда, чітку хронологію подій – межувань встановити непросто.

Так

, один з дуже ґрунтовних знавців життя українського письменника В. Панченко

стверджує

, що в 1906 році, скориставшися тим, що під натиском революційних по-

дій самодержавний поліційний режим дещо послабився

, В. Винниченко домігся від-

новлення його на юридичному факультеті Київського університету

, склав екстерном

іспити і отримав документ про вищу освіту

Однак у листі

, датованому 17 липня 1907 року, який наводить в тій же публіка-

ції поважний автор

, В. Винниченко згадує про підготовку до іспитів, які збирається

скласти у вересні 1907 року

Історик Д

. Дорошенко, який і особисто добре знав Володимира Кириловича, пи-

сав

, що останній не зміг закінчити університету

. Очевидну біографічну супереч-

ність до цього часу ніхто

«не зняв».

Що ж незаперечно

, так це надзвичайно інтенсивна робота після звільнення з

в’язниці над п’єсою «Щаблі життя». Було це в липні–серпні 1907 року в древньому

Любечі на

Чернігівщині. Мила серцю природа, хороші умови викликали натхнення,

множили працездатність

, народжували образи, давали блискучі результати. Твір явно

виходив непоганим