Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

ВСТУП

Навіяна новітньою кон’юнктурою зневага до діячів, організацій, які в критич-

ні моменти віддавали пріоритет загальнолюдським

, національним інтересам і цін-

ностям над особистими

, жертвували індивідуальними вигодами заради суспільного

прогресу

, ставили завдання досягнення загального добробуту вище за власний, що

пронизує чимало праць про революційні події

, засвідчує: справді науковому розумін-

ню минулого

, його виваженим, ґрунтовним оцінкам це лише заважає, веде в бік від

істинного

, повноцінного знання.

Як з

’ясувалося, поважне ставлення до історичних діячів, які зробили перші, фі-

зично й морально найтрудніші й водночас найдоленосніші кроки до відродження

на-

ції у всіх сферах життя після довгих століть залежного

, бездержавного існування, не

прищеплюється самопливом

, вимагає суспільної турботи.

Слід зауважити

– виховання моральних якостей важливе не лише для молодих

науковців

, а й, як нагальний урок, витікає з поведінки тих, хто займається історични-

ми дослідженнями уже тривалий час

, однак, не маючи твердих принципів, ідейних

переконань

, з полегкістю змінює підходи при кожному новому кон’юнктурному по-

літичному повороті

. Наука від цього лише програє, дискредитується.

Зважаючи на вищевикладене

, оцінюючи стан історіографічного освоєння про-

блеми ролі В

. Винниченка і С. Петлюри в Українській революції як значною мірою

незадовільний

, суперечливий, є прямий сенс і нагальна потреба підготувати працю, в

якій би паралельно були викладені факти біографії

, громадсько-політичної, держав-

ницької

, художньо-творчої діяльності В. Винниченка і С. Петлюри. Знайомлячись із

ними, будь-хто зможе порівняти їх за ступенем обдарування, рівнем інтелекту, широ-

тою ерудиції

, життєвими принципами, вчинками, поведінкою, оцінити внесок кожно-

го в справу українського відродження

, державотворення, національну суспільно-по-

літичну думку

, науку і культуру. Це дасть об’єктивну основу для того, щоб дискусія

навколо постатей двох ключових особистостей революційної доби набула граничної

предметності

, конкретності, фактологічно-документальної переконливості, а запро-

поновані висновки сприймались читачами не на віру

, а могли бути підтверджені чи,

навпаки, спростовані всією сукупністю добутої інформації, наявних аргументів.

***

Пропонована книга має ряд специфічних особливостей як в структурній будові

так і в сутності підходу до висвітлення поставлених питань

Перша і восьма

(заключна) глави присвячені відтворенню основних віх життя й

творчості двох видатних українських політиків до і після революційної доби

. Вони

логічно «обрамляють» основні дослідження

. Інші шість глав покликані по можли-

вості предметно й ґрунтовно з’ясувати позиції

, рішення, кроки, поведінку В. Винни-

ченка і С

. Петлюри в 1917–1920 рр. – безумовно апогейний для обох діячів час, коли

якнайбільше й найповніше зреалізувалися їх людський потенціал

, світогляд, ідеї,

творчі здібності і таланти

Кожна глава складається з чотирьох обов’язкових елементів

Після коротких вступних абзаців

, які здебільшого в найзагальніших рисах харак-

теризують відтинок часу чи найголовніші проблеми

, на яких тоді зосереджувалися

зусилля В

. Винниченка і С. Петлюри, подається два параграфи. У них зроблено спро-

ВСТУП

бу розкрити персональний внесок кожного політика у розв’язання нагальних про-

блем

, від яких залежав подальший розвиток революції, поступ нації.

При цьому є можливість своєрідно «урівноважити» черговість подачі матеріалу

В чотирьох перших главах спочатку розташовано сюжети

, присвячені В. Винниченку,

оскільки саме він займав безперечно вище суспільне становище

. Його «ранг» діяча

був порівняно вищим за суспільну роль С

. Петлюри. В чотирьох наступних главах,

коли об’єктивна ситуація згідно означеного критерія змінилася на протилежну

, від-

повідною є й черговість подачі матеріалу

Враховуючи те

, що обидві особистості, як правило, діяли в одному й тому ж се-

редовищі

, виявилися дотичними до розв’язання багатьох спільних, однакових, або

одних і тих же проблем

, часто були, що називається, поряд, політичне тло (історичні

події

) детальніше «виписується» в першому наближенні до об’єкта вивчення.

Іноді

, для з’ясування реальної ролі В. Винниченка і С. Петлюри в неоднозначних,

складних, суперечливих подіях видається виправданим і необхідним дати дещо шир-

ші історичні сюжети

(скажімо, про українізацію армії, про пошук оптимальної дер-

жавно-правової моделі розбудови УНР, про феномен отаманщини та єврейські погро-

ми, про соборницький процес, про сутність українсько-польських стосунків тощо).

Оскільки у В

. Винниченка є значні за обсягом спеціальні праці, присвячені гли-

бокому

, предметному осмисленню революційної доби, ролі в ній окремих особистос-

тей («Відродження нації», «Заповіт борцям за визволення», публіцистичні брошури і

статті

, щоденники), а у С. Петлюри такого доробку (за винятком епістолярного жан-

ру

, спорадичних «вкраплень» окремих згадок, побіжних зауважень) практично не-

має

, при використанні творчої спадщини згаданих діячів об’єктивно виникає позірна

асиметрія

. Однак, гадається, вона цілком виправдовується не лише різним обсягом

проведеної обома діячами аналітичної роботи

, а значно більше – тими якостями, які

мають твори В

. Винниченка, наділеного від природи справді величезними таланта-

ми мислителя

, психолога, об’єктивного дослідника. Відтак міркування, оцінки, ви-

сновки останнього мають справді неперехідне історіографічне значення

, становлять

цінне національне надбання

. То було б елементарно несправедливо задля досягнен-

ня формального «балансу» відмовитися від використання безсумнівно багатющого

джерела пізнання революційної доби

, її особистостей (як самого В. Винниченка, так,

звісно, і С. Петлюри в першу чергу).

Порівняна стислість деяких сюжетів про В

. Винниченка зумовлена загальним

лімітом видання

, бажанням витримати умовні структурні пропорції, що за потреби

може компенсуватися трьома вищезгаданими книгами автора

, виданими до 125-річ-

чя визначного громадського

, політичного і культурного діяча.

Так як навколо обох історичних постатей

, оцінки їх внеску в прогрес нації, укра-

їнську справу продовжується невщухаюча полеміка

, доречним видається принагідне

включення до тексту монографії дискусійних елементів

, спроби відстояти пропоно-

вану точку зору з одночасною критикою

, спростуванням позицій тих авторів, котрі,

як видається, стоять на невірних, хибних позиціях.

Кожна глава завершується короткими висновками, які покликані з найбільшою на

очністю, безпосередньо за наведеними фактами, документами, в органічному зв’язку

ВСТУП

з ними буквально посюжетно дати неупереджену, об’єктивну порівняльну оцінку ролі

двох непересічних особистостей у революційних подіях

, які стали доленосними для

України

, її народу.

У заключенні дано спробу узагальнити проміжні висновки й оцінки

, дати пара-

лельне підсумкове тлумачення ролі В

. Винниченка і С. Петлюри в процесах перелам-

ної доби української історії

Подібні підходи й прийоми видаються достатньо конструктивними для створен

ня правдивих політичних портретів двох діячів

, навколо яких суперечки вляжуться,

вочевидь

, ще нескоро, а суб’єктивні намули (автор даної книги, вважаючи свою пози-

цію обґрунтованою

, переконливою, конструктивною, далекий від того, щоб вважати

пропоновану точку зору абсолютною істиною

) відійдуть таки у минуле.

Винниченко проти Петлюри: Зб. Статей. – Х., 1920. – 44 с.

Рубач М. К истории конфликта между Совнаркомом и Центральной Радой (дек. 1917) //

Летопись революции. – 1925. – № 2. – С. 53–85; Яворський М. Революція на Вкраїні в її голов-

ніших етапах. – Харків, 1928. – 80 с.; Річицький А. Центральна Рада від лютого до жовтня.

Нарис з історії української революції

. – Харків, 1930. – 62 с.; Лихолат А.В. Розгром націо-

налістичної контрреволюції на Україні

(1917–1922 рр.). – К., 1955. – 662 с.; Супруненко Н.И.

Очерки истории гражданской войны и иностранной военной интервенции на Украине. – М.,

1966. – 455 с.; Українська РСР в період громадянської війни. 1917–1920. – К., 1967. – С. 24, 25,

194, 262, 266, 273, 292, 323, 420; Історія Української РСР. У 8-ми т., 10-ти кн. – Т. 5. Велика

Жовтнева соціалістична революція і громадянська війна на Україні (1917–1920). – К., 1977.

– С. 34, 334–341 та ін.

Див.: Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К. – Відень, 1921 – 564 с.; Його ж.

Спомини // Київ. – 1989. – № 8. – С. 126–154; № 9. – С. 108–149; № 10. – С. 122–158; № 11.

– С. 113–155; Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. – Відень. – Т. 1.

– 1921. – 152 с.; Т. ІІ. – 204 с.; Т. ІІІ. – 160 с.; Т. IV. – 1922 – 192 с.; Дорошенко Д. Мої спомини

про недавнє

-минуле (1914–1918) – Львів, 1923. – 96 с.; Його ж. Історія України 1917–1923.

– Т. І. – Ужгород, 1932. – 437 с.; Шаповал М. Велика революція і українська визвольна про-

грама

. – Прага, 1928. – 333 с.; Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917–1921. – Т. 1.

Центральна Рада–Гетьманщина–Директорія. – Прага. – 1942. – 212 с.; Григоріїв Н. Спогади

Руїнника

. Як ми руйнували тюрму народів, а як будували свою хату. – Львів. – 1938. – 264 с.

та ін.

Стахів М. Чи повстання Директорії УНР було правне? // Правничий вісник (Нью-Йорк).

– 1955. – С. 27–38; Його ж. Україна в добі Директорії УНР. – Скрентон. – 1966. – Т. 1. – 272 с.;

Т. 2. – 248 с.; Мірчук П. Від другого до четвертого універсалу. – Торонто. – 1955. – 71 с.; Мли-

новецький Р

. Нариси з історії українських визвольних змагань 1917–1918 рр. (Про що «історія

мовчить»

). У 2-х т. – Торонто. – Т. 1. – 1970. – 543 с.; Т. 2. – 1973. – 590 с.; Нагаєвський І. Іс-

торія Української держави двадцятого століття. – К., 1993. – 407 с.; Лисяк-Рудницький І. Між

історією й політикою. Статті до історії та критики української суспільно-політичної думки.

– Мюнхен. – 1973. – 443 с.; Його ж. Суспільно-політичний світогляд Володимира Винниченка

у світлі його публіцистичних писань

// Сучасність (Мюнхен). – 1980. – № 9. – С. 60–77; Кос-

тюк Г. Володимир Винниченко та його доба. Дослідження, критика, полеміка. – Нью-Йорк,

1980. – 320 с.

Винниченко В. Краса і сила. Повісті та оповідання. – К., 1989. – 752 с.; Його ж. Сонячна

машина. – К.. 1989 – 619 с.; Його ж. Намисто. Оповідання. – К., 1989 – 380 с.; Його ж. Ви-

ВСТУП

брані п’єси. – К., 1991. – 605 с.; Його ж. Раб краси: оповідання, повість, щоденникові записи.

– К., 1994. – 383 с.

Винниченко В. Из дневников. Открытое письмо Сталину и членам Политбюро ВКП(б) //

Дружба народов. – 1989. – № 12. – С. 161–205; Його ж. Відродження нації (репринтне від-

творення 1920 р.) – К., Ч. 1. – 348 с.; Ч. ІІ. – с.; Ч. ІІІ. – 536 с.; Його ж. Щоденник // Київ.

– 1990. – № 9. – С. 91–123; № 10. – С. 96–110; № 11. – С. 88–106; Його ж. Заповіт борцям за

визволення. – К., 1991 – 128 с.

Див.: Федченко П. Оцінюємо з класових позицій. Про політичне обличчя і художню

творчість В. Винниченка // Київ. – 1987. – № 12. – С.49–59; Хміль І.С. Політична діяльність

В.К. Винниченка // Український історичний журнал. – 1989. – № 7. – С. 82–91; Жулинський М.

Володимир Винниченко (1880–1951) // Літературна Україна. – 1989. – 30 листоп.; Його ж.

Художник, распятый на кресте политики. Судьба Владимира Винниченко // Дружба народов.

– 1989. – № 12. – С. 147–160.

Див.: Лозицький В. Чи був Володимир Винниченко членом КП(б)У // Літературна Украї-

на. 1989 – 24 серпня. – № 34; Його ж. Не сприйнявши нових реалій. Сторінка з політичної

біографії В

. Винниченка // Під прапором ленінізму. – 1989. – № 12. – С. 73–78; Те ж саме //

Маршрутами історії. – К., 1990. – С. 598–619.

Винниченко В. Оповідання. Слово за тобою, Сталіне! Роман. Чорна Пантера і Білий Мед-

відь. – П’єса. – К., 2001. – 440 с.; Його ж. Записки Кирпатого Мефістофеля. – Черкаси, 2004.

– 312 с.; Його ж. Вибрані твори у двох т. – К., 2004.

Див.: Гнідан О.Д., Дем’янівська Л.С. Володимир Винниченко. Життя, діяльність, твор-

чість. – К., 1996. – 254 с.; Панченко В. Будинок з химерами. Творчість В. Винниченка 1900–

1929 рр. у європейському і світовому контексті – Кіровоград, 1998. – 235 с.; Масенко Л. Озна-

ки неореалізму в ранній прозі Володимира Винниченка – Львів, 1998.

– 330 с.; Наукові запис-

ки Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка.

Серія

: філологічні науки (українське літературознавство. – Вип. 27. Кіровоград. – 2000.– 208

с.; Михида С. Слідами його експериментів: змістові домінанти та поетика конфлікту в драма-

тургії Володимира Винниченка. – Кіровоград, 2002. – 192 с.; Панченко В. Володимир Винни-

ченко

: парадокси долі і творчості. – К., 2004. – 288 с.; Сиваченко Г. Пророк не своєї вітчизни

(Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст). – К., 2003. – 279 с.

Винниченко Володимир. Щоденники // Київська старовина. – 2000, № 3–6; 2001. – № 1–6;

2002. – № 1, 3–6; Його ж. Щоденники // Слово і час. – 2000. – № 7–12; 2001. – № 1–2.

Солдатенко В.Ф. Путь на Голгофу // Українська ідея. Постаті на тлі революції. – К.,

1994. – С. 32–73; Його ж. Еволюція суспільно-політичних поглядів В. Винниченка в період

Української революції

// Український історичний журнал. – 1994. – № 6. – С. 15–26; 1995.

– № 1. – С. 13–22; Його ж. Сторінка емігрантської долі Володимира Винниченка // Микола

Плав’юк: Україна – життя моє. – К., 2002. – Т. 3. Та долю іншу він обрав – душі неспокій. – К.,

2002. – С. 986–999; Його ж. Володимир Винниченко – лідер УСДРП, національно-державного

відродження

// Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філо-

софія. Політологія. Вип. 48. – К., 2003. – С. 5–16; Бегей І.І. Володимир Винниченко: штрихи

до портрета людини і політика // Там само. – С. 52–55; Солдатенко В. Епізод політичної біо-

графії В

. Винниченка: спроба повернення в Україну // Події і особистості революційної доби.

– К., 2003. – С. 205–250; Його ж. Винниченків твір «Відродження нації»: мотивація, історія

створення та загальна оцінка // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних до-

сліджень НАНУ. – Вип. 26. – К., 2004. – С. 34–50; Кульчицький С., Солдатенко В. Володимир

Винниченко. – К., 2005. – 376 с.; Солдатенко В. Володимир Винниченко: на перехресті со-

ціальних і національних прагнень

. – К., 2005. – 324 с.; Його ж. Три Голгофи: політична доля

ВСТУП

Володимира Винниченка. – К., 2005. – 349 с.; Його ж. Політик Винниченко і його ювілей

/ Дзеркало тижня. – 2005. – № 27–28. 16–29 липня; Олійник Б. Істинний соціаліст із гнізда

Франка і Лесі / Літературна Україна. – 2005. – 4 серп.

Див.: Жулинський М. Голгофа українця Володимира Винниченка // Винниченко В. Запо-

віт борцям за визволення. – С. 124–128; Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Централь-

ної Ради. Біографічний довідник. – К., 1998. – С. 32–43; Попович М. Україна: незалежність

здобута і втрачена // Київська старовина. – 2001. – С. 14–26; № 2. – С. 25–37; Лозицький В.С.

Роль УСДРП та Володимира Винниченка у роботі Центральної Ради і уряду УНР // Вісник

Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. Вип.

48. – 2003. – С. 16–25; Великочий С.О. Національне й соціальне у державотворчій діяльності Во-

лодимира Винниченка періоду Української революції 1917–1920 років // Там само. – С. 26–29;

Траверсе О.О. В.К. Винниченко з погляду сучасників // Там само. – С. 66–68; Кульчицький С.

Володимир Винниченко: перші етапи життєвого шляху // Проблеми історії України: Факти,

судження

, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць. Вип. 9. – К., 2003. – С. 3–37; Його

ж. Володимир Винниченко: життя в еміграції // Там само. – Вип. 8. – К., 2003. – С. 240–265;

Його ж. Останні роки життя Володимира Винниченка // Там само. – Вип. 10. – К., 2004. – С. 3

–30;

Лозицький В. В. Винниченко і Політбюро ЦК КП(б)У // Лозицький В. Політбюро ЦК Компар-

тії України: історія, особи, стосунки (1918–1991). – К., 2005. – С. 28–35; Попович М. Червоне

століття

. – К., 2005. – С. 195–222.

Див., напр.: Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917–1919 рр. (історико-

генетичний аналіз

). – К., 1995. – С. 176–177, 253; Тинченко Я. Перша українсько-більшовиць-

ка війна (грудень 1917 – березень 1918). Київ, Львів, 1996. – 342 с.; Українська революція:

1917 – початок 1918 рр. (Проблеми, пошуки, узагальнення). – Запоріжжя, 1998. – 264 с.; Бойко О.

Український національний союз і організація протигетьманського повстання

// Проблеми ви-

вчення історії Української революції 1917–1920 років: спроби творення і причини поразки.

– К., 2003. – С. 226–266, 286–297; Капелюшний В. Здобута і втрачена незалежність: історіогра-

фічний нарис української державності доби національно-визвольних змагань (1917–1921 рр.):

К., 2003. – С. 82–180; Папакін Г. Павло Скоропадський: патріот, державотворець, людина.

Історико

-архівні нариси. – К., 2003. – С. 21–73.

Збірник пам’яті Симона Петлюри (1879-1926). – К., 1992. – 260 с.; Полтавська Петлю-

ріана: Матеріали Других Петлюрівських читань у Полтаві 15 серпня 1993 року. – Полтава,

1993. – 91 с.; Він – з когорти вождів. Збірник конкурсних праць про дореволюційну діяльність

Симона Петлюри. – К., 1994. – 151 с.; Симон Петлюра та українська національна революція.

Збірник праць другого конкурсу петлюрознавців України

. – К., 1995. – 368 с.; Полтавська

Петлюріана

: Матеріали Третіх Петлюрівських читань у Полтаві 5 листопада 1994 року. – Пол-

тава, 1996. – 208 с.; У 70-річчя паризької трагедії 1926–1996: Збірник пам’яті Симона Петлю-

ри. – К., 1997. – 302 с.; Полтавська Петлюріана: Матеріали Четвертих Петлюрівських читань.

– Полтава, 1999. – 160 с.; Симон Петлюра у контексті українських національно-визвольних

змагань

. Збірник наукових праць. – Фастів, 1999. – 280 с.

Симон Петлюра. Народе Український: вибрані статті, листи, документи. – Харків, 1992.

– 152 с.; Його ж. Статті. – К., 1993 – 341 с.; Його ж. Вибрані твори та документи. – К., 1994

– 271 с.

Срібняк І. Симон Петлюра на чолі держави та війська. До питання про польсько-україн-

ські взаємини 1919–1920 років // Симон Петлюра та українська національна революція. Збір-

ник праць... – С. 137.

Там само. – С. 161–162.

Там само. – С. 162.

ВСТУП

Див.: Симон Петлюра та його родина. До 70-річчя його трагічної загибелі. Документи

і матеріали. – К., 1996. – С. 16–21.

Там само. – С. 17.

Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. – С. 53–54.

Там само. – С. 53–63.

Див.: Державний центр Української Народної Республіки в екзилі. Статті і матеріали.

– Філадельфія–Київ–Вашінгтон, 1993. – С. 397–420.

Див., напр.: Михайло Грушевський – К., 1996. – С. 84, 87; Усенко П. Чи був Михайло

Грушевський президентом України? (від історії національних катастроф до катастрофи на-

ціональної історії). – К., 2003. – 100 с.

Симон Петлюра та його родина. – С. 9–10.

Гунчак Т. Симон Петлюра та євреї. – К., 1993. – С. 5–22.

Сергійчук В. Уся правда про єврейські погроми. Мовою невідомих документів і матеріа-

лів. – К., 1996. – 102 с.

Симон Петлюра та українська національна революція. – С. 115–217.

Там само. – С. 172, 203, 204.

Там само.

Там само. – С. 250.

Там само.

Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. – С. 52–53.

Там само. – С. 37–38.

Симон Петлюра. Статті. – С. 190-192; Його ж. Вибрані твори та документи. – С. 166–169.

Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917–1921. – Т. ІІ. – Кам’янецька доба – Зи-

мовий похід. – Мюнхен. – 1951. – С. 157–162.

Симон Петлюра. Статті. – С. 192; Його ж. Вибрані твори та документи. – С. 168.

Мазепа І. Назв. праця. – С. 154.

Там само. – С. 155.

Там само.

Там само. – С. 156.

Там само. – С. 157.

Там само.

Петлюра Симон. Статті. Листи. Документи. – Т. ІІІ. – К., 1999. – 616 с.; Т. IV. – К., 2006. – 704 с.

Петлюра С. Статті, листи, документи. [Т.1]. – Нью-Йорк, 1956. – 480 с.; Т. 2. – Нью-

Йорк, 1979. – 627 с.

Там само. – Т. ІІІ. – С. 5.

Там само.

Там само. – С. 23; Т. IV. – С. 186–190.

Литвин С.Х. Петлюра у 1917–1926 роках. Історіографія та джерела. – К., 2000. – 464 с.;

Його ж. Суд історії. Симон Петлюра і петлюріана. – К., 2001. – 640 с.

Литвин С. Суд історії. – С.13.

Урядовий кур’єр. – 2005. – 26 трав.

Комуніст України. – 2006. – № 2. – С. 112.

Див.: Солдатенко В. Три Голгофи. – К., 2005. – С. 3–4.

Див.: Литвин С. Симон Петлюра: штрихи політичної біографії (до 125-річчя з дня на-

родження) // Історичний журнал. – 2004. – № 5. – С. 57–60.

Там само. – С. 59.

Там само. – С. 60.

ВСТУП

Див., напр.: Тінь на Петлюру – невігластво чи нафталін учорашнього дня? // Букови-

на. – 2005. – 12 січня. – № 3; Кучерук О., Ралдугіна Т. Хочу все знати. – 2005. – 5 лютого.

– № 5( 22).

Дорошенко-Товмацький Б. Симон Петлюра: Життя і діяльність. – К., 2005. – 608 с.

Савченко В. Симон Петлюра. – Харьков, 2004. – 415 с.

Див.: Солдатенко В.Ф. Нова книга про Симона Петлюру: міркування і роздуми // Україн-

ський історичний журнал. – 2004. – № 6. – С. 135–146.

Савченко В.А. Назв. раб. – С. 295.

Див.: Там само. – С. 217–220, 295 та ін..

Там само. – С. 76, 216, 256 та ін.

Там само. – С. 69–70.

Там само. – С.76, 77, 116,117, 124, 210, 225,226, 235, 240 та ін.

Там само. – С. 229.

Там само. – С. 210, 212–214, 226, 235 та ін.

Там само. – С. 196.

Там само. – С. 200–201.

Там само. – С. 252.

Там само. – С. 252–253.

Див., напр., матеріали конференцій, надруковані у збірниках: Громадсько-політична ді-

яльність Володимира Винниченка (до 125-річчя з дня народження). – К., 2006. – 280 с.; На-

укові записки Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира

Винниченка. Серія Філологічні науки (літературознавство, мовознавство). Вип. 62. – Кірово-

град, 2005. – 258 с. та ін.

С. Литвин. Чому й дотепер Винниченко вивищується над Петлюрою? / День. – 2005.

– 28 трав. – № 94.

Шаповал Ю. Петлюра, якого ми все ще не зрозуміли / День. – 2006. – 1 черв.

День. – 2005. – 28 трав.

Там само.

Пам’ять століть. – 1999. – № 6. – С. 153–154.

День. – 2006. – 1 черв.

Кучерук О., Ралдугіна Т. Симон Петлюра. Голова Директорії УНР, Головний Отаман

Армії УНР (1879–1926). – К., 2006. – 16 с.

Там само. – С. 15.

Симоненко Р. «За що ж саме Петлюра вважається за вождя, героя, ікону?» // Комуніст

України. – 2006. – № 2. – С. 112–124.

Там само. – С. 112.

Там само.

Там само. – С. 115, 118.

Там само. – С. 124.

День. – 2006. – 1 черв.

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у 2-х т. – Т. 1. – К., 1996. – 588 с.;

Т. 2. – К., 1997. – 424 с.

Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки 1918-1920. До-

кументи і матеріали. – У 2-х т. – К., 2006. – Т. 1. – 688 с.; Т. 2. – 744 с.

Попович М. Червоне століття. – К., 2005. – 888 с.

Там само. – С. 195–222.

Там само. – С. 211.

Там само. – С. 213.

Там само. – С. 214.

Там само.

Там само. – С. 213, 214.

Там само. – С. 212.

Там само. – С. 214, 215, 221 та ін.

100

Там само. – С. 220.

101

Там само. – С. 211, 215, 216.

102

Там само. – С. 211.

103

Шаповал Ю. Колір століття. Кілька думок про нову книгу Мирослава Поповича «Чер-

воне століття» напередодні колишнього «червоного дня календаря» / Дзеркало тижня. – 2005.

– 5–11 листоп.

104

Шаповал Ю. Петлюра, якого ми все ще не зрозуміли / День. – 2006. – 1 черв.

105

Шаповал Ю. Володимир Винниченко: трансформація образу // «Генеzа». – 2006. –

№ 1(11). – С. 144–148; Його ж. Володимир Винниченко: трансформація образу у дискурсі

новітньої історіографії // Шаповал Ю. Доля як історія. – К. 2006. – С. 111–122; Його ж. Вин-

ниченко без брому // Критика. – 2006. – № 8. – С. 31–33.

106

Панченко В. Суспільство відповідальне за «якість» своїх політиків... / День. – 2006.

– 28 верес.

107

Шаповал Ю. ...І за пам’ять про своїх політиків / Там само.

108

Шаповал Ю. Правду говорити дуже важко не тільки в політиці, але і в історії / День.

2006. – 28 лип.

109

Солдатенко В.Ф. Володимир Винниченко: на перехресті соціальних і національних

прагнень. – 324 с.

110

Там само. – С. 5–12, 273–301.

111

Солдатенко В.Ф. Три Голгофи: політична доля Володимира Винниченка. – С. 3–4.

112

Генеzа. – С. 147.

113

Солдатенко В.Ф. Три Голгофи. – С. 266.

114

Генеzа. – С. 147.

115

Там само. – С. 144–145.

116

Солдатенко В.Ф. Назв. праця. – С. 267.

117

Там само. – С. 274–275.

118

Генеzа. – С. 147–148.

119

Солдатенко В.Ф. Три Голгофи. – С. 268–269.

120

Генеzа. – С. 145.

121

Генеzа. – С. 148.

122

Лисяк-Рудницький. Суспільно-політичний світогляд Володимира Винниченка у світлі

його публіцистичних писань // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – Т. 2. – К., 1994. – С. 95.

123

Курас І.Ф. Передмова; Лист І.Ф. Кураса міністру культури і туризму України І.Д. Ліхо-

вому; Відзив про книгу В.Ф. Солдатенка «Володимир Винниченко: на перехресті соціальних

і національних прагнень»

// Солдатенко В.Ф. Три Голгофи... С. 5–6, 342–345; Лист М.Г. Жу-

линського до В

.Ф. Солдатенка // Там само. – С. 344-345; Б.І. Олійник. Істинний соціаліст із

гнізда Франка і Лесі // Там само; Літературна Україна. – 2005. – 4 серпня.

124

Генеzа. – С. 145.

125

Погорілий С. Неопубліковані романи Володимира Винниченка. Нью-Йорк, 1981. – С. 7.

126

Генеzа. – С. 145.

4848

ВСТУП

127

Там само. – С 145.

128

День. – 2006. – 28 верес.

129

Критика. – 2007. – № 3. – С. 30–32.

130

Там само. – С. 32–33.

131

Там само. – С. 32.

132

Там само. – С. 35.

ВСТУП

². ÏÎ×ÀÒÊÈ ÏÎË²ÒÈ×ÍÈÕ ÊÀÐ’ªÐ

олодимир Винниченко і Симон Петлюра – люди однієї епохи. Вони були

майже одного віку – між датами народження трохи більше року

. Генеало-

гічне коріння обох губиться десь у полтавських степах

. Батьки були мало не одного

середовища і «фаху»

, а сім’ї багатодітні. І Володимир, і Симон рано заявили себе

«бунтарями» – ще коли набували середньої освіти

. Майже паралельно долучилися

до революційної й партійної діяльності

, довгі роки були однопартійцями…

Здавалося б – якщо не одна

, чи однакова доля, то дуже схожі життєві шляхи. Од-

нак поспішати з подібним висновком не слід

. Відмінного, особливого, можливо, було

ще більше. В усякому разі паралелі проводити непросто.

1. Ñòåïîâèé òåìïåðàìåíò

Один із істориків, якого вирізняє справді глибока аналітичність, філософська роз-

судливість – І

. Лисяк-Рудницький, торкаючись оцінок Винниченкового світогляду і

спадку

(зокрема публіцистики), вважав однією з прикметних рис відомого україн-

ського політика його «непогамований «степовий» темперамент» як генетичну під

основу всієї його поведінки

. Що ж, заперечувати проти того, що Володимир Винни-

ченко справді був людиною надзвичайно активною

, динамічною, а його запальний,

імпульсивний характер нерідко «кидав його в екстреми»

, не доводиться.

Однак

, генетичний «степовий» код виявлявся, гадається, не тільки і не стільки в

означеному

Коли сам Володимир Винниченко прагнув збагнути себе і пояснити свою вдачу

людям

, він передусім згадував про розлогі, неозорі степи Херсонщини – місце свого

народження і зажурливо

, з теплим щемом у серці говорив: «Ви розумієте, що то зна-

чить «в степах»? Там перш усього немає хапливості. Там люди, наприклад, їздять во-

лами. Запряжуть у широкий поважний віз пару волів, покладуть надію на Бога і їдуть.

Воли собі ступають

, земля ходить круг сонця, планети творять свою путь, а чоловік

лежить на возі і їде

. Трохи засне, підкусить трохи, пройдеться з батіжком наперед,

підожде волів

, крикне задумливо «гей» і знов собі поважно піде вперед...

Отже я виріс у тих степах

, з тими волами, шуліками, задуманими могилами. Ве-

чорами я слухав

, як співали журавлі біля криниць у ярах, а у день ширина степів на-

вівала сум безкрайності

. В тих степах виробилась кров моя і душа моя»

А якщо додати до того

, що батько майбутнього видатного художника і політика й

сам посезонно чумакував

, стане зрозуміло – в словах В. Винниченка якоюсь мірою

прочитується своєрідний етнопсихологічний код всього життя.

Народився Володимир 16 (28

н. ст.) липня 1880 року в місті Єлисаветграді Хер-

сонської губернії

. Тут чумак Кирило Васильович Винниченко одружився на вдові з