Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

ВСТУП

того, М. Шаповал опинився десь позаду відомого циніка з непотамованою жадобою

епатажу суспільної свідомості

Можливо

, з огляду на вищесказане, відсилаючи допитливих читачів до дотичних

сюжетів книги

, варто було б і завершити звертання до журнальних і газетних висту-

пів Ю

. Шаповала. Однак комусь такий варіант ведення публічної полеміки може ви-

датись абстрактним

, або й, навіть, спробою уникнути розмови на конкретному зрізі.

Тому

, загалом не вважаючи її скільки-небудь продуктивною (а для себе особисто й ці-

кавою

), гадається слід усе ж визнати пропоновану відповідь вимушено необхідною.

Рецензенту добре відомі обставини й мотивація появи книги «Три Голгофи

...».

Власне, їх зрозуміє кожен, хто прочитає книгу, не проходячи повз передмову й до

датки

Виконуючи Постанову Верховної Ради України «Про відзначення

125-річчя з дня

народженя видатного громадського

, політичного діяча і письменника Володимира

Винниченка»

111

, народний депутат України віце-президент НАН України академік

І.Ф. Курас, якого було визначено доповідачем на запланованих урочистих зборах гро-

мадськості

, а також на основі протокольного доручення Кабінету Міністрів покладено

відповідальність за підготовку цих зборів

(разом з Міністерством культури і туризму

України

), одним із підготовчих заходів запропонував видати книгу про В. Винничен-

ка

, яку можна було б подарувати всім учасникам зборів. Відповідне доручення й було

зроблено В

. Солдатенку. При цьому, враховуючи дефіцит часу, були висловлені певні

міркування

-рекомендації. Серед них – взяти за основу попередню книгу (її наклад

було реалізовано

, в пресі з’явились схвальні відгуки, а Президія Українського фон-

ду культури вирішила відзначити автора Міжнародною премією імені Володимира

Винниченка

). В числі іншого йшлося про незмінність принципових підходів і оцінок,

хоча висловлювались слушні сумніви у доцільності збереження в ювілейному

, пода-

рунковому виданні гострополемічних історіографічних сюжетів

, не надто цікавих, а

почасти й важкозрозумілих пересічному читачеві прізвищ полемістів

, вся «заслуга»

яких полягала в нападках на В

. Винниченка, до рівня якого вони й наближено не під-

німались

Взявши до відома викладене

, автор зовсім по-новому переробив вступ і заклю-

чення, вніс деякі, в тому числі композиційні зміни в змістовну частину і для підси-

лення переконливості запропонованих висновків і оцінок знайшов за доцільне вклю

чити до книги достатньо розлогі документальні додатки

(процес цілком зрозумілий

для науковця

, що в кожній наступній праці прагне робити нові кроки в осягненні

історичної істини

, в підйомі на порівняно вищий рівень аргументації тощо).

Можливо

, відзначені видавничі трансформації були розцінені Ю. Шаповалом за

відхід від бажання й надалі продовжувати дискусії

, що між тим не вщухали навколо

імені й спадку В

. Винниченка. А, можливо, так легше було зробити вигляд, що «не

помітив» уже сформульованих відповідей на питання

, які лише зібрався публічно

поставити

Не можна пройти й повз те

, до яких прийомів вдається критик, щоб довести свою

правоту

. «Валерій Солдатенко у своїй книзі констатує той факт, що нешироким зали-

шається коло тих

, хто вважає Винниченка одним із найвизначніших громадсько-по-

ВСТУП

літичних діячів усього ХХ століття», – абсолютно точно передає думку Ю. Шаповал

і, зробивши посилання на відповідну сторінку, додає уже від себе: «І на те є підстави.

На них у Солдатенковій книзі докладно і переконливо вказано»

112

Зауважимо спочатку

, що відповідні рядки В. Солдатенка насправді мають наступ-

ний вигляд

: «Нешироким залишається коло тих, хто вважає В. Винниченка одним

із найвизначніших громадсько

-політичних діячів усього ХХ століття, історичною

особистістю

, якій нинішнє покоління має незмінно складати високу шану за нео-

ціненний персональний внесок у істотне наближення до реалізації української ідеї

, у

національний і соціальний прогрес Вітчизни»

113

Ю. Шаповал же, замінивши більшу частину речення двома власними фразами,

без тіні сумніву

, продовжує: «Мало не у всіх суспільно-значущих починаннях Винни-

ченко зазнав невдач

. Не зміг довести до завершення і реалізації жодного масштабно-

го задуму

. Не досягнувши програмної мети, зійшла з політичної арени Українська

соціал

-демократична робітнича партія, біля витоків якої він стояв, а потім тривалий

час був лідером

. Не змогла завоювати авторитету, відійшла у небуття і створена ним

Закордонна організація Української комуністичної партії

. Театральним, у найгіршо-

му сенсі слова

, але трагічним по суті виявився фінал Української Центральної Ради,

одним із керівників якої упродовж більшої частини терміну існування був Винни

ченко

. У критичний для Української революції і УНР момент – у січні 1918 р. – він

залишив головування в Генеральному Секретаріаті – першому національному уряді

ХХ століття

Малорезультативними

, а значною мірою й невдалими виявилися переговори з

Тимчасовим урядом

, коли делегації до Петрограда очолював Винниченко. Поразкою

завершився конфлікт з

ленінським Раднаркомом, однією з ключових дійових осіб

якого був він же

. Довелося відмовитися від автономістсько-федералістського курсу,

одним із ідеологів і найпослідовніших провідників якого був Винниченко

Йому не довелося довго очолювати Директорію УНР

, а замість планів створення

Української Республіки Трудового Народу на основі трудових рад в Україні запану

вав

відразливий режим отаманщини, що дестабілізував державність ізсередини і не

зміг протистояти більшовицькій навалі

. Не збулися плани союзу УНР з совєтською

Росією проти інших держав і блоків

, не вдалося домовитися про умови співпраці з

керівництвом УСРР у

1920 р.»

114

Будь-хто може порівняти наведені абзаци з книгою В. Солдатенка і знайти, що,

за винятком кількох не надто принципових випущених або редакційно змінених слів

майже все передається адекватно

. Хіба що є невеличкі, хоча й прикметні різночи-

тання

, підкреслені автором цих рядків. Так, фраза «Театральним у найгіршому сенсі

слова

, але трагічним по суті виявився фінал Української Центральної Ради» в книзі

має «менш барвистий» вигляд

: «Гірким виявився фінал Центральної Ради». Слова

«конфлікт з РНК РСФСР» рецензент замінив на «конфлікт з ленінським РНК»

, а до

слів «режим отаманщини» додав ще й характеристику «відразливий»

; фразу «на-

тиску радянської влади» змінено на «більшовицької навали»

; замість «радянською

Росією» вжито словосполучення «совєтською Росією»

, а «проти імперіалістичного

світу» трансформувалося в термін «проти інших держав і блоків»

ВСТУП

Дякувати за такі «доповнення» і «уточнення», вочевидь, не варто. Уже хоча б

тому, що погоджуватися зі спотвореннями літературної мови, далекої від часів «холод

ної війни», «непідозрілою лексикою», яка, між тим, яскраво демонструє неприховане

настирне бажання «приписатись» до одного з «часом непримиренних таборів»

115

, на-

уковцеві не личить

Однак

, ще більше не варто сприймати у подальшому ключі абсолютно усе напи-

сане

. Адже практично процитованим Ю. Шаповалом трьом абзацам у книзі В. Солда-

тенка передують три коротких слова

, що докорінно змінюють сенс написаного: «На

перший погляд

», а вже потім, починаючи зі слів «мало не у всіх суспільно-значимих

починаннях

...» і далі по тексту. Сумлінний, чесний дослідник, гадається, за жодних

обставин не вдався б до подібної «операції»

. Принаймні першу фразу розпочав би з

трьох крапок

...

Не менш характерно

, чим закінчується зачеплений критиком сюжет в аналізо-

ваній книзі

: «Багато з чим у наведених констатаціях, безперечно, варто погодитись.

Вони безспірні

. Однак навряд чи виправдано обмежуватися сказаним, тим більше

видавати їх за істину в останній інстанції

Заглиблення в проблему вимагає з’ясування значної низки питань

, відповіді на

які здатні істотно доповнити

, здавалось би, очевидні висновки, скоригувати достат-

ньо поширені уяви

, почасти й спростувати їх.

Якщо спеціально поставити питання кардинально огрублено – що особливо «не

подобається» критикам у діяльності В

. Винниченка, гнівно й лайливо засуджується

ними, виявиться, що це, передусім, наступні наріжні моменти, висхідні позиції.

– Народоправні, соціалістичні уподобання В. Винниченка і його світоглядна ево-

люція у напрямі комуністичних ідей

, платформи радянської влади.

– Тяжіння до радикальних, революційних методів розв’язання нагальних суспіль-

них суперечностей

, неувага до реформістських, еволюційних можливостей суспіль-

ного поступу

, посилений акцент на соціальних аспектах життя і розвитку нації.

– Федералістські погляди і практика, зокрема, неодноразові спроби знайти компро-

міс із радянською Росією

Однак у всіх названих позиціях прозоро проглядає абстрактна загальність

, нехту-

вання одним із основоположних дослідницьких принципів – історизму

, розумування

«заднім числом» і настільки ж очевидна данина новочасній кон’юнктурі

, наперед за-

даній схемі

, що, зрештою, є зрадою другого основоположного дослідницького прин-

ципу – наукової об’єктивності»

116

І на довершення сказаного висновки з урахуванням усім добре відомих фактів

політичної біографії В

. Винниченка та вищезазначених констатацій:

« – Громадсько-політична діяльність В. Винниченка розвивалася в напрямі ради-

кальних

, загалом прогресивних процесів перших десятиліть ХХ століття.

– Світоглядні позиції В. Винниченка виявилися суголосними демократичному

спрямуванню суспільно

-політичних доктрин свого часу.

– Усе своє життя В. Винниченко прагнув поєднати проблеми соціального і на-

ціонального визволення українства

, що й зумовило сутність теоретичних шукань і

еволюцію

(поступове полівіння) його поглядів.

ВСТУП

– Політичні позиції В. Винниченка слід визнати за переважно реалістичні, хоч і

небездоганні

, не позбавлені певних прорахунків і недоліків.

– Практична реалізація революційної стратегії і планів державотворення, мабуть,

найслабше місце В

. Винниченка-політика, однак саме він виявився причетним до

найважливіших

, доленосних, визначальних, початкових рішень і кроків у повномасш-

табному

, різнобічному відродженні нації, справляв визначальний вплив на процеси

прогресивного поступу народу України на переломному історичному рубежі»

117

Сказане видається достатньо продуманим

, виваженим, всебічним, якщо, звісно,

не виривати його із загального контексту книги та ще й свавільно препарувати

. Втім

така уже

, мабуть, методика, без якої не може обійтись Ю. Шаповал. Вищенаведе-

не – не окремий, прикрий виняток, а правило його роботи.

Щоб не марнословити

, достатньо поглянути буквально на наступний абзац кри-

тичного виступу

. Тут уже з тексту книги виривається фраза: «Саме рукою В. Вин-

ниченка було розставлено найрельєфніші віхи прогресивного поступу українства»

супроводжувана емоційними й малозрозумілими запитаннями

: «Для кого все це на-

писано і кого це має ввести в оману

? Якщо створюються такого роду міфи, від яких

тхне донцовськими апокрифами

, то яка мета такого новітнього міфотворення?»

118

Нічого робити – треба знову звертатись до необкарнаного сюжету

. «Один із най-

яскравіших ідеологів соціального і національного визволення

, він (В. Винниченко

– В

. С.) дуже ефективно сприяв гуртуванню українства на платформі національно-де-

мократичної революції

. Маючи незаперечний моральний авторитет, В. Винниченко

був обраний заступником Голови Центральної Ради М

. Грушевського, очолив її вико-

навчий орган – Генеральний Секретаріат

. Він був не просто причетним до висхідних,

визначальних

, справді доленосних і, розуміється, найважчих, найвідповідальніших

кроків великого європейського народу назустріч торжеству історичної справедливос

ті. Саме рукою В. Винниченка було розставлено найрельєфніші віхи прогресивного

поступу українства (підкреслено вирвану Ю

. Шаповалом фразу – В. С.). Йдеться про

перші три Універсали Центральної Ради

. Зокрема, третім було зафіксовано реаліза-

цію віковічного прагнення багатьох поколінь українців до власного державного бут

тя

. Подібні документи, такі акції – це предмет законної гордості кожної нації, кожно-

го народу

. А ім’я діяча, з яким вони пов’язані, навічно стає національним символом,

а то й перетворюється на священне. Як тут з гіркотою і болем не згадати, що одна з

останніх книг про В

. Винниченка має промовисту назву «Пророк не своєї Вітчизни».

Якщо неупереджено оцінювати модель національно

-державного устрою, теоре-

тично відстоювану В

. Винниченком, і зусилля, здійснені в напрямі її запроваджен-

ня в життя

, гадається, можна достатньо переконливо стверджувати: в цілому то був

реалістичний

, конструктивний, результативний і прогресивний шлях. Демократична

(«народоправча») республіка (а саме такою за задумом і сутністю й була УНР) і до-

нині залишається ідеалом

, оптимальним варіантом ладу, до якого прагнуть, який спо-

відують і відстоюють усі передові соціуми

, разом із ними – український народ»

119

Хотілось би в стилі Ю

. Шаповала, своєю чергою запитати: де в наведеному можна

знайти невідповідність істині

, фактам, документам? Невже не В. Винниченко очолю-

вав ті органи Української революції

, які здійснювали реальні кроки по відродженню

ВСТУП

державності? Невже не рукою В. Винниченка написані перші три Універсали, які вже

тому, мабуть, і викликають таке роздражнення

, що кваліфікація їх віхами національ-

ного поступу оголошується міфотворчістю

? Питання, звісно, риторичні. А ось над

питанням

, чим і від чого «тхне» Ю. Шаповалу, варто було б подумати й пошукати

іншого адресата своїх звинувачень

Сердитого критика чомусь особливо обурило відверте зізнання В

. Солдатенка, та

ще й на самому початку книги про те

, що він має певні підстави й надії віднести себе

до шанувальників непересічної особистості й різнобічних талантів В

. Винниченка.

Для будь

-якого наукового історичного видання бодай короткий сюжет з принциповою

фаховою історіографічною оцінкою стану розробки проблеми

, визначенням позиції,

методологічних засад

, яких дотримується автор, давно стали традиційними. Подіб-

ний елемент видавався тим більше виправданим у праці «Три Голгофи

...», оскільки

для В

. Солдатенка це була за порівняно короткий відтинок часу вже третя книга про

видатного українського діяча

. Цьому передувало тривале й ретельне, за необхіднос-

ті – порівняльне вивчення документів власне про В

. Винниченка, про багатьох його

сучасників з різних політичних таборів

. Не одне десятиліття аналізувалась епоха, зо-

крема революційний злам

1917–1920 рр. Засвоювались набутки праць як колег-іс-

ториків

, так і представників інших галузей знання, в тому числі й літературознавців,

письменників, художників. А відтак сформувалася цілком ясна й чітка уява, що автор

хоче написати на основі достатньо ґрунтовного опанування предметом дослідження

До речі

, хоча й не без загрози накликати на себе додаткову біду, варто зауважити, чи,

точніше припустити

, що крім вступу і заключення «Трьох Голгоф...» решти підроз-

ділів, тобто основного змісту книги, Ю. Шаповал не читав. Таке враження виникає

не лише тому

, що на них не робиться посилань, не згадується сюжетів, положень.

Просто за аналогією з тим

, яку методу сподобав і демонструє рецензент, він не менш

емоційно міг би відреагувати ще на чималу кількість конкретних фактів

, їх оцінку,

узагальнення

Втім, можливою могла б бути й інша реакція, зокрема при уважному, неуперед-

женому аналізі архівних документів додатку

. Вони б допомогали зрозуміти В. Вин-

ниченка як політика

-реаліста, таланти якого дозволили йому набагато раніше за ін-

ших точно передбачити детермінованість соціалістично

-федералістької перспективи

України й одному з перших розгорнути глибоко патріотичну

, настільки ж самовід-

дану боротьбу за «українськість» України

. Це ж один зі стрижнів історичної генези

українства на цілу добу

... А тут знову заяложені, просякнуті нафталіном тези про

те, начебто в 1920 р. В. Винниченко «принизливо «романсував» з більшовиками, ви-

торговуючи для себе гарантії і пільги

, яких для нього, «українського націоналіста»,

просто бути не могло»

120

Однак подібні сподівання щодо Ю

. Шаповала й таких, як він, мабуть марні, не-

виправно-утопічні, кожен працює, як може. Однак, перш ніж на основі поверхового

ознайомлення тільки з чотирма працями і лише про одного художника й політика

робити відповідальні висновки про «глибоку інтерпретаційну кризу

(? – В. С.) серед

дослідників біографій діячів української історії»

, зневажливо оцінювати «плоди того

політичного «винниченкознавства»

, що їх публіка (?! – В. С.) отримала останніми

ВСТУП

роками»

121

, бажано б побільше почитати про В. Винниченка, дати собі труд зрозуміти

його

, розібратись у мотивації вчинків, поведінки.

Та ще й подумати над тим

, до кого й до чого більше пасує кліше про «кризу»

жанру

. Читаючи Ю. Шаповала, весь час ловиш себе на думці, що цей історик вперто

бачить лише те

, що хоче бачити, і з гідною подиву полегкістю відмітає з творчості

людей

, яких бере собі в «союзники», все те, що йому «не підходить». Невже при цьо-

му не спрацьовують «моральні гальма»

, не зароджується думка, що спотворюється

справжня позиція тих

, кого так цинічно «використовують». Взяти хоча б І. Лисяка-

Рудницького

. Узагальнююча оцінка ним В. Винниченка така: він виявився «однією з

найталановитіших і найколоритніших постатей в українській історії першої полови

ни ХХ століття»

122

Однак Ю

. Шаповал начебто «не помічає» цієї комплексної, інтегральної оцінки

й натомість відфільтровує з твору відомого історика фрази про «великі недоліки»

В. Винниченка, які насправді торкаються однієї сторони спадщини діяча – якостей

його публіцистичних творів

, абсолютизує кілька, як завжди, вирваних з контексту

слів щодо характеру

, темпераменту, особливостей інтелекту й намагається сформу-

вати у читачів враження про особистість В

. Винниченка в цілому, його місце в істо-

ричному

, зокрема в культурному, поступі нації. Як це не прикро, але доводиться кон-

статувати

, що, подібно до інших випадків, це типовий фальсифікаторський прийом.

Однак мабуть над засобами не дуже задумуються

, якщо ставлять мету й за будь-яку

ціну хочуть її досягти

Торкаючись моральних аспектів сучасної дослідницької й публіцистичної прак

тики, не можна пройти й повз наступне. Беручись за перо, щоб не тільки покрити-

кувати В

. Солдатенка за те, що він буцімто підносить «неефективного політика» на

зовсім незаслужену височінь і

, не маючи в арсеналі скільки-небудь переконливих

аргументів

, гадається можна було б врахувати точку зору людей, які впродовж деся-

тиліть глибоко фахово

, фундаментально вивчали різні сторони діяльності й спадку

В. Винниченка. Йдеться, зокрема, про трьох академіків НАНУ, трьох народних де-

путатів України

, трьох особистостей, які, належачи до різних партійно-політичних

таборів

, є (на жаль, один із них передчасно пішов із життя) своєрідним колективним

камертоном моральної чистоти

, совісті сучасного українського суспільства – І.Ф. Ку-

раса

, М.Г. Жулинського і Б.І. Олійника. Зігнорувати їх думку, документально пред-

ставлену в «Трьох Голгофах

...»

123

, а ще в їх численних виступах у засобах масової

інформації

, на урочистостях з нагоди 125-річчя від дня народження В. Винниченка,

значить виявити якості

, котрі міряти позитивними категоріями моралі важко. Для

того

, щоб зважитись на таке, гадається, слід попередньо нагромадити й точно оціни-

ти хоча б скільки

-небудь співмірні контраргументи.

Однак

, для Ю. Шаповала ні моральних, ні фахових авторитетів мабуть не існує.

Чого тільки варті претензії до новітнього державного керівництва

, яке віддавало свої

симпатії «такому плутанику і невдасі

(але начебто непоганому письменнику), як Во-

лодимир Винниченко»

124

. Це «начебто непоганому» без тіні сумління виплескується

на папір після зачарованих оцінок Винниченкової художньої творчості І

. Франком

і М

. Коцюбинським, Є. Чикаленком і М. Скрипником, М. Хвильовим і Г. Костюком,

ВСТУП

С. Погорілим і П. Федченком, М. Жулинським і Б. Олійником. Де вже тут зважати на

багаторічні докторські дослідження Г

. Сиваченко і В. Панченка?!

А зважити б не завадило

. І якщо для багатьох сьогодні справді «немає пророка

у своїй Вітчизні»

, можна звернутися до авторитетного свідчення професора Мані-

тобського університету Семена Погорілого

. «Винниченкові твори, – стверджує він

в одній з фундаментальних студій

, – і стилем, і мистецькими засобами, і тематикою

своєю належать до цікавіших здобутків світової літератури взагалі

. Це засвідчили

до революції і після неї переклади його творів багатьма мовами і це стверджували

в свій час такі критики

, як Леся Українка, І. Свєнціцький, О.І. Білецький, М. Зеров,

І. Борщак та інші»

125

Прискіпливий читач помітить

, що посилання зроблено на с. 7 двохсотсторінково-

го твору і вгадає – це теза з «Передмови»

, де заявлено й про загальну оцінку В. Вин-

ниченка й про позицію С

. Погорілого щодо творчості В. Винниченка. І ніхто в тому

«крамоли» не вбачає

, а раз В. Солдатенко зважився сказати щось подібне, сформу-

лював «засадничий

, висхідний постулат», то, за Ю. Шаповалом це вже упередження,

яке надалі не може привести до об

’єктивного дослідження

126

. Чому??? Чи шанування

загальновизнаного таланту – то «кримінал»

???

Мабуть

, ті, хто читатимуть Ю. Шаповала і порівнюватимуть з написаним С. По-

горілим

(та й іншими літературознавцями, театрознавцями) не пройдуть повз епі-

зоди

, де американський професор з посиланнями на конкретні тексти, їх цитування

говорить про позитивне ставлення Лесі Українки до творчості В

. Винниченка. На-

томість Ю

. Шаповал, згадавши про те, що письменниця «знаходила у Винниченкові

дані на великого артиста»

, глузливо вбачає «артистизм» у одному з винниченкових

щоденникових записів і повертає й екстраполює це на конкретну політичну поведін

ку В

. Винниченка, з одного боку некоректно використавши авторитет Лесі Українки

для власної прагматичної мети

, а з іншої – подаючи слова В. Винниченка в самоза-

суджуючому контексті

, тоді як насправді міркування видатного мислителя і худож-

ника слушні

, справедливі, діалектичні. Хіба що діалектика чимось «завинила» перед

Ю. Шаповалом? Але ж за суттю маємо справу з подвійним пересмикуванням – по-

простому – з шахрайством

Не хочеться втягуватися в зав

’язану В. Панченком дискусію з Ю. Шаповалом

щодо того

, хто в багатовіковій українській історії може вважатися «ефективним по-

літиком»

, які взагалі критерії цього поняття. Однак ніяк не можна хоча б побіжно не

відреагувати на найголовніше – якщо для Ю

. Шаповала з трудом знайшовся лише

один «ефективний політик»

, згадка ім’я якого в цьому ключі викликає у сучасників

переважно подив та іронію

, самі-собою виникають питання – можливо слід все ж

серйозно подумати над критеріями

, перш ніж на їх основі давати сумнівні оцінки.

Однак

, можна припустити, що все вищевикладене Ю. Шаповалу ні до чого. В

нього є мета і він іде до неї «напролом»

. Він, приміром, вичитує у Г. Сиваченко: «Во-

лодимир Винниченко посідає в історії української культури та національно

-держав-

ного відродження виняткове місце

. Важко, ба й навіть неможливо, поставити поряд

із ним когось із навіть найбільших сучасників»

. І це буквально виводить його з рів-

новаги

. Рецензент в черговий раз вибухає гнівом і... проговорюється: «Насамперед,

ВСТУП

для мене не зрозуміло, чому ж не можна нікого поставити поруч із Винниченком?

Можна ще й як! (звучить мало не погрозливо – В

. С.). Досить згадати лише Симона

Петлюру чи навіть уже згаданого Михайла Грушевського»

127

. Слово «навіть» звертає

на себе увагу не лише тим

, що, як вставне, згідно граматичних правил, мало б бути

виділеним комами

, а тому, що Ю. Шаповал благосхильно спускається до того, щоб

«крізь зуби» визнати якусь там роль у суспільному прогресі й М

. Грушевського. А ось

щодо С

. Петлюри – тут і мови не може бути – його можна ставити поряд беззастереж-

но. Ну що тут скажеш?! Вочевидь так нестримно хочеться звеличити свого кумира,

що С

. Петлюра вивищується аж до рівня... «неефективного політика», «плутаника і

невдахи»

(і всі інші принизливо-лайливі епітети на адресу В. Винниченка). Як мо-

виться – «неув

’язочка вийшла». Далі, звісно, втрачається будь-який сенс говорити,

скажімо

, про «виняткове місце» С. Петлюри в «історії української культури» тощо.

Вищевідзначене не дозволяє погодитися з оцінкою Є

. Панченка, який назвав ре-

цензії Ю. Шаповала «добротною інтелектуальною провокацією»

128

Відчуваючи брак компетенції в кваліфікації провокацій

(що, як мовиться, «про-

ходить по іншому відомству»

), гадається можна обмежитися анекдотом, чого автор

даних рядків не допускав ніколи в жодній із публікацій

, не говорячи вже про суто

наукову продукцію

. Та якщо поважні видавництва охоче дозволяють це Ю. Шапо-

валу

(хай навіть з посиланням на класиків), що останнім часом вважається мало не

хорошим тоном

, то щоб «не відстати від моди» й говорити звичною й зрозумілою для

рецензента мовою

, видається можливим скористатись таким же прийомом (полемі-

зувати – так полемізувати

! – на будь-якому рівні).

Отже

, один чоловік запитує іншого: «Твоя дружина сексапільна?» Відповідь:

«Щодо сексу, – сказати важко

. Але як пиляє!..». Щось подібне, мабуть, і з тією «доброт-

ною інтелектуальною провокацією»

, котру Ю. Шаповал схопив як рятівну підказку

при першій же скільки

-небудь серйозній розмові.

Загалом же в науці краще вести мову без адаптації визначень до кримінально

політичного сленгу

. Тоді на думку приходить інше сумне визначення-оцінка: при-

мітивна, злісна фальсифікація, а біля її публікації доречною була б примітка: «Обе-

режно – бруд

!»

І на останок про те

, що найбільше турбує Ю. Шаповала і його однодумців – те,

що чимало лідерів національно

-визвольного руху, українського відродження під

впливом політичного досвіду

, дбаючи передусім про інтереси народу, опинялись у

таборі українського комунізму

Тут, мабуть, нічого не вдіяти

. Чим чесніше, об’єктивніше, порядніше будуть по-

водити себе науковці

, які досліджують перші десятиліття ХХ століття української іс-

торії

, тим сильніше вони відчуватимуть потребу у відповіді на питання: чому такі об-

даровані особистості як В

. Винниченко (а таких було немало), «йшли в революцію»,

ставали членами соціалістичних партій

, значна частина яких упродовж революційної

доби еволюціонувала на комуністичні позиції

Тобто послідовні прибічники соціального й національного прогресу українства

до жовто

-блакитних кольорів з неминучістю додавали червоні. З цього приводу мож-

на переживати

, можна непокоїтись, можна лаятись, однак кінець-кінцем доведеться

ВСТУП

визнати, що так склалось незалежно від чиєї б то не було волі тоді і не варто сва-

вільно переінакшувати історію нині

. Краще зрозуміти причини, сутність непростого

феномена

, ніж намагатись здискредитувати його.

Вищевикладені міркування в дещо скороченому вигляді були направлені автором

в редколегію часопису «Критика» й були там надруковані як лист до редактора під

назвою «Про «кризу жанру» та пошук істини»

129

. Редколегія вирішила віддати руко-

пис матеріалу Ю

. Шаповалу, який зробив спробу дезавуювати написане під назвою

«Звертання до необчикриженого сюжету»

130

. Однак, зовсім марно шукати у «відпо-

віді» звертання до того сюжету

, який насправді обчикрижив Ю. Шаповал. Втім, він

і сам те визнає

, відмовившись займатися «екзегезою тексту людини, яка вважає себе

істориком і при цьому серйозно пише про дотримання принципу «наукової об’єктив

ності»

131

. Та швидше за все подібна риторика потрібна автору, щоб хоч якось, бодай

облудно прикрити неможливість спростування висловлених до нього відвертих пре

тензій у фальсифікації твору

, який взявся оцінювати. То ж він змушений зайнятись

пошуком «гріхів» В

. Солдатенка, які є в інших його публікаціях. Вочевидь, сказати

щось зрозуміле безпосередньо по предмету суперечки просто нічого

І вже зовсім дивує сюжет

, в якому Ю. Шаповал у світлі відзначеного сам поставив

питання про свою «чесність» і натужно клянеться у вірності вигаданим сумнівним

моральним уявам та ще й спонукає до того інших

Проте

, найбільше вражає позиція редакції, висловлена відповідальним редакто-

ром А

. Мокроусовим. Він зізнається в тому, що лист В. Солдатенка, поряд з деякими

іншими матеріалами

, був «певним дослідом»: «як далеко можна зайти, дотримую-

чися суто демократичної засади вільної дискусії

, що її самі ж (видавці «Критики»

– В. С.) виголосили?»

Як виявилося

, за А. Мокроусовим, зайшли надто далеко. «Завважимо, – резюмує

редактор

, – що однозначних висновків із нашого експерименту ми воліємо не робити,

як і вказувати той пункт

, де послідовний демократичний жест обертається на свою

шкідливу протилежність

(!? – В. С.). Утім, надалі випробовувати свого читача в та-

кий спосіб навряд чи станемо

: звісно й надалі заохочуючи дописувачів до найприн-

циповіших і найзапекліших дискусій

, намагатимемося залучати до розмови тих, хто

має хай і не однакове

, але бодай сумірне уявлення про моральність та інтелектуальну

чесність

. Щодо різного штабу «апологетів», далеких від таких спільних засад, то для

них в Україні видань не бракує»

132

Вважаючи в даному випадку недоречною розмову щодо

, як мінімум, дивного ро-

зуміння керівництвом «Критики» демократичних засад «вільних»

, «найпринципові-

ших і найзапекліших дискусій»

, варто звернути увагу хіба що на одне: поділивши

дописувачів на «своїх» і «чужих»,

(зіткнення з останніми, за словами А. Мокроусова,

вони не бояться

) «критики», гадається, гіпертрофовано розуміють свою роль в Украї-

ні. Можливо, на те й не варто було б взагалі зважати («чим би дитя не тішилось…»),

якби не привласнене прагнення

(які для того підстави – велике питання) видавати

себе за верховних суддів в питанні

, хто і як тлумачить вітчизняну історію, оцінює її

діячів, а тих, хто не подобається, ще й «таврувати». У всякому разі, оприлюдненою

позицією продемонстровано таку войовничу амбітність

, котра не лише не може бути

ВСТУП

скільки-небудь позитивним чинником справді наукового процесу, але й знаходиться

в очевидній суперечності з «сумірним уявленням про моральність та інтелектуальну

чесність»

Реагуючи ж на заклики Ю

. Шаповала бути оптимістами, можна висловити кілька

міркувань

, котрі, як видається, можуть допомогти у підвищенні якостей історичної

біографістики, принаймні (й особливо) одного з найскладніших періодів – револю-

ційної доби 1917–1920 рр.

Надзвичайно важливо продовжити розпочатий пошук власної системи координат

для загальної концепції історії національно

-демократичних революцій. Незважаючи

на те

, що апріорі більшість фахівців визнають за пріоритетну точку відліку укра-

їнський інтерес

, на практиці застосовують здебільшого невідповідні національній

природі

, чужі схеми: проросійські й антиросійські, пропольські й антипольські, про-

німецькі й антинімецькі

, проантантівські й антиантантівські, чи ж то – проамери-

канські й антиамериканські

, пронатівські й антинатівські тощо. Ті ж, де відправним

моментом був би справді український інтерес

, все ще доводять своє право на до-

цільність. Однак, лише обравши відправним власний, національний чинник і послі-

довно слідуючи вимогам конкретно

-історичного підходу, можна врешті збагнути, що

в різних обставинах саме українська ідея

, українська справа були путівною зорею,

яка вказувала шлях

, надихала на дії Б. Хмельницького і І. Мазепу, І. Виговського і

П. Орлика, М. Грушевського і М. Міхновського, В. Винниченка і П. Скоропадсько-

го

, С. Петлюру і Є. Петрушевича... Це зовсім не значить, що всіх їх варто урівняти

в оцінках історичної ваги

, чи вивести поза будь-яке критичне поле. Однак, мабуть,

варто припинити їх протиставляти одного

-одному, розводячи на різні полюси. Що ж

до їх взаємостосунків

, то слід прагнути неупередженості, виваженості, аргументова-

ності

, по-можливості, виключаючи суб’єктивізм, особисті симпатії й антипатії, т. ін.

Звісно, позитивний ефект має дати застосування подібних критеріїв не лише щодо

згаданих політичних діячів

, а й значно ширшого, по можливості, якнайширшого кола

учасників національно

-демократичних революцій. На сьогодні у вітчизняній історі-

ографії оформилася парадоксальна ситуація

, коли, здається, в українських революці-

ях не було жодного помітного функціонера

, якого б не спробували здискредитувати,

звинуватити у багатьох гріхах як

дійсних, так і, часто, вигаданих. Кінцевий ефект, не

просто непривабливий

, він неповноцінний і, з морально-психологічної точки зору

несе в собі негативний

етично-виховний заряд.

Історіографічний досвід останніх років з повною силою засвідчив

, наскільки

важливі для історика не лише наукова

, а й моральна позиція. Особливо високі вимоги

до моральних якостей дослідника висуває вивчення переламних етапів суспільного

розвитку

, коли надзвичайної ваги набувають особистісні орієнтації в проблемах до-

бра і зла

, гуманізму й нелюдяності, честі й негідності, справедливості й паразитизму,

істинності й оманності

. В моменти збудження, вирування пристрастей, коли людина

нерідко потрапляє в екзістенціальну ситуацію і неодмінно має робити життєвий ви

бір (часто усвідомлюючи неможливість змінити, навіть вплинути на непідвладні про-

цеси

), принципового значення набуває, з якими мірками підходити до оцінки вчинків

індивідуумів

, різних їх груп, глибинної мотивації, зумовленості кроків, поведінки.