Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

І. ПОЧАТКИ ПОЛІТИЧНИХ КАР’ЄР

благополучному козацькому краї, де й життя небагато чим відрізняється від україн-

ського – бо ж колонізували землі північніше Кавказу запорозькі козаки

, й ненависно-

го нагляду за «неблагонадійними»

, як гадалося, можна уникнути.

Провчителювавши нетривалий час у початковій школі в станиці Смоленській

С. Петлюра перебирається до Катеринодара, спочатку перебивається приватними

уроками

, а потім влаштовується до міського початкового училища.

Поступово у С

. Петлюри зростає смак до журналістської праці, що давало мож-

ливість самоствердження

, «робило ім’я». Він друкує невеликі матеріали не лише в

місцевих газетах «Вестник казачьих войск» та «Донская речь»

, а й направляє дописи

до «Киевской старины» та львівських видань РУП «Праця» й «Гасло»

, а також до

«Доброї новини».

Однак всюдисуща царська охранка

, що розшукувала зачинщиків бунтів на Пол-

тавщині й Харківщині

, знайшла С. Петлюру й на Кубані. На квартирі, яку він знімав

разом з прибулим з України П

. Понятенком, зненацька було влаштовано трус. І хоча

нічого крамольного в численних українських книжках жандарми не виявили

, друзі

опинилися без роботи

На виручку прийшло захоплення С

. Петлюри історією. Він частенько навідував-

ся на засідання «Товариства любителів Кубанської області»

, де «впав у око» відо-

мому досліднику історії козацтва

, члену-кореспонденту Російської Академії Наук,

письменнику і багатому землевласнику Федору Щербині

. Останньому Кубанський

козачий отаман Я

. Малама, що походив з України, доручив створити комісію для ви-

вчення архівів і написання історії Кубанського козачого війська

. Ось до цієї комісії

Ф. Щербина в числі п’яти співробітників долучив і С. Петлюру.

Невеличкий колектив оперативно справився із завданням – розібрав і системати

зував величезний фонд

, який згодом ліг в основу тритомника з історії Кубанського

війська

, загальним обсягом майже в 3 тис. сторінок. Симон Петлюра був залишений

(разом ще з одним співробітником) для допомоги у підготовці згаданого видання.

В цей час він зблизився з Ф

. Щербиною, став бувати в його маєтностях.

Після повернення з однієї з таких поїздок на відпочинок у грудні

1903 р. Симона

чекав арешт

: під час чергового жандармського трусу вийшли на слід «Чорноморської

вільної громади»

(кубанського філіалу РУП), були знайдені листівки за підписом

«Симон».

Слідство йшло швидко і не віщувало втішної перспективи

. Однак заступництво

впливового Ф

. Щербини й гроші батька (довелося продати десятину лісу) дозволили

«витягти» С

. Петлюру з в’язниці до суду під велику заставу.

Тепер С

. Петлюра втікає вже з Кубані й за допомогою одного з керівників РУП

Миколи Порша разом з П

. Понятенком переправляється до Галичини. Поліція втра-

тила з поля зору піднаглядного – тому Департамент поліції в жовтні

1904 р. розіслав

по Росії циркуляр з його прикметами

. Цей документ бодай перше детальне описання

молодого С

. Петлюри. У ньому, зокрема, вказується «росту 166 см, будова тіла серед-

ня, зовнішність інтелігентна, серйозна, має звичку відставляти ліву ногу вперед і

тримає руки попереду

; волосся на голові русяве, довге, пряме, проділ з правого боку,

на бровах і вусах також русяве

, борідка рідка, рудувата, очі сірі, великі, близорукий;

І. ПОЧАТКИ ПОЛІТИЧНИХ КАР’ЄР

при вечірньому освітленні читає за допомогою окулярів…»

. Про таких у документах

охоронного відділення записували

: «Без особливих прикмет».

У Львові на час прибуття С

. Петлюри зібралося чимало провідних діячів РУП –

Д. Антонович, В. Винниченко, М. Ткаченко, І. Канівець, І. Меленевський, О. Скоро-

пис-Йолтуховський, Є. Голіцинський.

Симон Петлюра як представник «Чорноморської вільної громади» – звісно ман

датів ніхто не надавав

, узяв участь в роботі І з’їзду Революційної Української пар-

тії (кінець грудня 1904 р.), майже «автоматично» перетворюючись з периферійного

працівника на діяча «центру»

. Він підпав під вплив В. Винниченка і Д. Антоновича,

відстоював разом із ними самостійність РУП

(на противагу течіям, що ратували за

негайне об’єднання з меншовицькою частиною РСДРП

Особливо теплі стосунки склалися із В

. Винниченком, талант якого захоплював,

полонив

, а співпраця в редакції щомісячника «Селянин» багато чому навчила С. Пет-

люру

, який жадібно переймав від нового товариша прийоми літературної, публіцис-

тичної роботи

Погляди ж

, настрої С. Петлюри були поміркованіші за винниченківські. Це від-

кривало йому дорогу до співробітництва і в ліберальному «Літературно

-науковому

віснику» і в «Записках Наукового товариства імені Т

. Шевченка», де познайомився з

М. Грушевським та І. Франком.

Біографи вважають

, що С. Петлюра загалом не виказував партійного фанатизму,

в питаннях загальносоціальних дотримувався поміркованої позиції

, більше цікавив-

ся національною проблемою

Утім, у своїх публіцистичних виступах він вітав наростання хвилі російської ре-

волюції

, солідаризувався з пролетарськими методами боротьби – страйками й зброй-

ними повстаннями

, вважав, що наближається крах самодержавства. Саме такий, зо-

крема

, лейтмотив статті «Агонія царату», надрукованої в органі РУП «Праця». Вона

завершується словами

: «У сферах свого впливу на території, що її посідає україн-

ський пролетаріат

, РУП піднесе таке ж саме гасло повстання. Укупі з іншими робіт-

ничими партіями вона мобілізує в цих цілях всі свої сили

, якими лише розпоряджає,

внесе елементи свідомости і координації в ті маси

, серед яких працює, на які має

вплив; під час рішучих моментів опанує повстанням народніх мас, щоби в той спосіб

причинитись до руїни доживаючого останні свої дні царату і заведення замість нього

більш відповідаючого пролетарським інтересам державного ладу

, в якому при зміні

політичних відносин почне нову боротьбу за спільні і дорогі всьому пролетаріату

ідеали нового соціального життя»

У жовтні

1905 р. під натиском революційної хвилі було не лише оголошено цар-

ський «Маніфест»

, який клав початок перетворенню Росії на конституційну монар-

хію, а й політичну амністію. С. Петлюра саме під неї й підпадав. Він легально по-

вернувся в Наддніпрянську Україну і як представник рупівського зарубіжного центру

взяв участь в роботі ІІ з’їзду партії

. При її розколі він солідаризувався з тією части-

ною, яка найменувалася Українською соціал-демократичною робітничою партією.

Без посилань на джерело В

. Савченко стверджує, що С. Петлюра був обраний

Установчим з’їздом УСДРП членом Центрального Комітету

. Це не підтверджується

І. ПОЧАТКИ ПОЛІТИЧНИХ КАР’ЄР

жодними документальними свідченнями. А контекст серйозних досліджень з історії

української соціал

-демократії дає підстави для висновків, що на той момент С. Пет-

люра не набув тієї «політичної ваги»

, щоб увійти до когорти партійних лідерів

Більше того – С

. Петлюра ніколи не відзначався активною партійною діяльністю

й ніколи не обирався членом ЦК УСДРП. Найбільше – він став на зламі 1905

–1906 рр.

завідувачем партійного видавництва

Виходячи з означеного

, виникають сумніви і щодо наведеного В. Савченком сю-

жету

, в якому йдеться про інцидент («конфлікт»), який буцімто стався на з’їзді між

С. Петлюрою і В. Винниченком. У книзі говориться, ніби С. Петлюра «кинув рука-

вичку» своєму вчорашньому літературному кумиру при обговоренні питання про ре

дагування центрального друкованого органа

. За В. Савченком «Винниченко вимагав

для себе пост редактора» і «більшість партійців його підтримало»

, вбачаючи в ньому

«краще перо» партії

, а С. Петлюра виступив проти, звинувативши авторитетного ді-

яча в «нестійкості» «політичних хитаннях»

, богемності.

Про який центральний друкований орган ідеться – невідомо

. «Праця» (колишній

центральний друкований орган

) на той час уже не виходила. Щомісячник «Вільна

Україна»

, що почав видаватися в Петербурзі восени 1905 р., центральним органом ні

РУП

, ні УСДРП не був. Він узагалі мало відповідав соціал-демократичним критеріям

і лише в

1906 р. була спроба вплинути на його напрямок. Однак В. Винниченко жод-

ного відношення до того не мав

Можливо

, В. Савченко дещо змістив події, «прив’язавши» до подій кінця 1905 р.

якийсь із пізніших епізодів із полеміки між С

. Петлюрою й Винниченком (а взаємних

звинувачень

, гострих критичних випадів буде вдосталь). У всякому разі, якщо щось

подібне й сталося в грудні

1905 р., то навряд чи істотно вплинуло на В. Винниченка.

З огляду на наступні стосунки між діячами УСДРП він про нього

, швидше за все,

забув

, принаймні – не пригадував, у тому числі й тоді, коли вдавався до критичних

висловлювань на адресу журналістської та іншої творчості С

. Петлюри. А ось остан-

нього

, судячи з усього, болісно зачіпало, глибоко ранило посутнє ігнорування вже до-

статньо популярним літератором здібностей свого менш обдарованого колеги

(його

просто не помічали

У січні

1906 р. у Львові С. Петлюра взяв участь у з’їзді Української соціал-де-

мократичної партії

, виступив з вітальною промовою. Відразу після цього разом з

М. Поршем і П. Понятенком виїхав до Петербурга – редагувати «Вільну Україну» –

журнал для студентів

-українців, які навчалися у столиці. Точніше, виданню хотіли

надати чіткого партійного напрямку

, що не мали перші номери часопису. Однак брак

коштів унеможливив подальший випуск «Вільної України»

, і вже влітку С. Петлюра

повернувся до Києва

Особливого сліду партійна діяльність С

. Петлюри в період спаду революції не за-

лишила. Хіба що його кандидатуру виставляли в соціалістичному списку на виборах

до ІІ Державної думи

. Професіональним революціонером він так і не став. А тому

доводилося шукати засоби до існування в редакторській роботі

Цього разу допомога прийшла від М

. Грушевського: він порекомендував С. Пет-

люру на посаду відповідального секретаря щоденної газети «Рада»

. Її видавав, як

І. ПОЧАТКИ ПОЛІТИЧНИХ КАР’ЄР

відомо, власним коштом великий землевласник і меценат Є. Чикаленко. Видання

дотримувалося ліберальної орієнтації й було фактичним органом Української ради

кально

-демократичної партії.

Як вдавалося С

. Петлюрі поєднувати роботу в рупорі буржуазних кіл з означеним

редагуванням «екстремістського» соціал

-демократичного «Слова» – велика загадка,

особливо

, якщо зважити, що обидва органи частенько полемізували один з одним,

вдавалися до публічних сварок

(здається, що в публікаціях, з якими вдалося познайо-

митися, симпатії журналіста трошки більше схилялися в бік органа УСДРП). А мож-

ливо тоді робилися перші поступки в принципових питаннях

, які пізніше приведуть

до більших гріхів?..

Робота відповідального секретаря в «Раді» була пов’язана з безліччю функцій і

С. Петлюра їх виконував, демонструючи неабияку працездатність та організаторські

здібності

. Водночас він старався й сам якомога частіше друкуватися – прагнув, щоб

бодай невеличкі дописи за його підписом з’являлися систематично

У публікаціях на суспільно

-політичні теми молодий революціонер намагався при-

вертати увагу до найнагальніших проблем

, формулював, хоча часом і наївні, поради

щодо їх розв’язання

, закликав маси на боротьбу за своє соціальне та національне

визволення

. Цікава у цьому плані видана С. Петлюрою в 1906 р. брошура «Добра

порада в лиху годину»

. Присвячена вона розгону царським маніфестом від 6 липня

1906 р. Першої Думи. У цій брошурі С. Петлюра рішуче заявив: «Коли вже боро-

тись, так боротись треба так, як слід. Царське правительство бореться з нами силою;

– проти його сили ми мусимо поставити свою… Тільки той

, хто виходить проти свого

ворога з тією зброєю

, яку має ворог, тільки той може сподіватися, що він не загине, а

одержить побіду над ворогом»

. Як часто буває, такі грізні слова не надто співпадали

з характером їх речника

С. Петлюра вів активну ідейну боротьбу проти тих українців, які зрадили свій

народ і виступали проти проекту закону в Державній думі щодо запровадження укра

їнської мови в народних школах України

. Особливо настирно він змагався проти чор-

носотенців та членів Союзу руських націоналістів, що виник у Києві в 1908

р. на чолі з

русофобом і ворогом всього українського – журналістом «Киевлянина» А

. Савенком.

Це знайшло яскраве відображення у статтях С

. Петлюри «Державний ясновидець

пан Савенко» та «Ідейна боротьба з українством»

Достатньо рішуче виступав він і проти деяких відверто антинародних акцій ка

детської фракції в Державній думі

, таврував антиукраїнське, великодержавне, шо-

віністичне спрямування публікацій російських газет

(статті «Облітають квітки»,

«Ідейна боротьба з українством» та ін

У цей же час, уже кваліфікований деякими

виданнями як «затятий антисеміт»

, він написав передмову до перекладу драми ро-

сійського автора Є

. Чірікова «Євреї», у якій затаврував ганьбою єврейські погроми

чорносотенців

, зокрема у жовтні 1905 р. у Києві.

Політичні теми посідали головне місце в публіцистиці С

. Петлюри, але він був

людиною різнобічною

, цікавився літературою, живописом, особливо любив театр.

У 1907–1908 рр. він опублікував прекрасні статті, присвячені 25-річчю акторської

діяльності Марії Заньковецької

. «Заньковецьку, – писав він на сторінках журналу

І. ПОЧАТКИ ПОЛІТИЧНИХ КАР’ЄР

«Україна», – обрала доля української нації для високої місії: стати самій за сценічне

опоетизування страждань українського народу»

. Петлюра назвав Заньковецьку «іс-

торичною фігурою в історії нашого національного відродження»

Цікаво

, що на прикладі творчості М. Заньковецької С. Петлюра зробив спробу

поглянути на завдання пролетарської

, визвольної справи і розвою національної куль-

тури як на взаємотерміновані

. «…Український пролетаріат являється оборонцем на-

ціональної штуки

, зокрема національного театру, – стверджував журналіст. – Своїх

політичних

, соціяльних і національних ідеалів він не може розривати з ідеалами ес-

тетичними, бо «штука і соціяльний рух», каже правду великий музика Ріхард Вагнер,

– мають однакову мету

, та ні перша, ні другий не можуть осягти її, коли не будуть іти

до неї спільно

. Мета ця – красивий і могутній чоловік; хай же соціяльний рух дає

йому Силу

, а штука Красу»

. Не може не звернути на себе увагу те, що С. Петлюра

апелює не лише до Р

. Вагнера, а й до назви Винниченкової збірки оповідань «Сила і

Краса» – можливо

, це запало йому в душу.

«Шануючи національну культуру

, – або вірніше ті здорові зерна, які в ній захова-

ні, – веде далі публіцист, – український пролетаріят не може не шанувати і тих діячів

цієї культури

, а зокрема української сцени, які своєю грою, своєю діяльністю набли-

жали вільне царство гармонійної культури

, царство Сили і Краси (вдруге уже точно

відтворюється назва книги В

. Винниченка), в яке увійде після тернових мук і тяжких

жертв пролетаріат

. Заньковецька своєю геніальною грою уміла передати тяжкі пере-

живання

, тяжку долю ображених соціяльними обставинами життя людей: наймичок,

покриток

, взагалі членів соціяльно пригніченого класу»

Зачарований талантом М

. Заньковецької, який, на думку багатьох критиків, пе-

ревершував дані й славу провідних зарубіжних актрис

, С. Петлюра вбачає основну

причину її успіху у нерозривному зв’язку з народом

, його долею. «З її гри можна не

тільки тішитись

, радіти, як з прояву геніального таланту, – пристрасно пише театроз-

навець

, – ні, її гра артистична є тим животворним джерелом, де знаходять живучу

силу для активної любови до соціяльно покривдженого класу

. І те, що велика артист-

ка української сцени викликала у багатьох сльози співчуття до придавлених і при

гнічених людей

, будила своєю чудовою грою активну любов до страдальців життя,

може стати для неї найбільшим моральним задоволенням і втіхою на тому тернисто

му шляху

, який їй довелось аж протягом 25 років пройти.

З тих сліз виростають квіти радісного життя

. За стражданнями пригнічених, со-

ціяльно покривджених страдальців приходить царство вільного

, красивого і могут-

нього чоловіка

, царство культури, створеної страдальцем-пролетаріатом»

Комусь подібна риторика може видатися занадто вичурною й

, навіть, підозрілою,

істотно відмінною від інших тогочасних публікацій С

. Петлюри. Однак це саме його

рука

, його душевні поривання.

Узагалі мабуть в той час він чимало розмірковував над проблемами зв’язку проле

тарської боротьби з культурою

, освітою, наукою, зокрема з українознавством, праг-

нув довести

, що поєднання соціальних і національних засад в політиці – запорука

успіхів прийдешньої революції

. Прикладом тут може бути стаття С. Петлюри «Укра-

їнські катедри і український пролетаріат»

І. ПОЧАТКИ ПОЛІТИЧНИХ КАР’ЄР

Маючи великий, незборимий потяг до театру ще із семінаристських років, С. Пет-

люра почав надавати своїм театрознавчим виступам особливого значення

. В 1907 р.

він став також вести театральний відділ у журналі «Украина»

(колишня «Киевская

старина»

) і порівняно за короткий час вмістив тут 23 свої статті

Цікаві спогади про Петлюру цього періоду залишив М

. Порш: «Петлюра був пре-

гарний товариш

, певний і вірний у всіх перипетіях змінливої долі. Надзвичайно ла-

гідний супроти кожної людини та толерантний

, він не судив легковажно людей за їхні

погляди та вчинки

. Вдумливо та людяно ставився до особи, що завинила, старався

знайти причини та обставини

, що злегшували б провину та давали змогу, коли не ви-

правдати

, та щонайменше, пробачити. Радів, коли людина сама признавалася у своїх

погріхах та щиро верталася на «путь праведну»

Були й інші враження

, скажімо С. Єфремова: «Петлюру знав я, либонь, з 1905

року

. Ближче до його придивився р[оку] 1907-го, коли він був за секретаря в «Раді».

І ближча знайомість була не на його користь

. Багато було в йому тоді есдечеського

духу – хвастливости

, доктринерства і несерйозности. Були й неприємні штучки, че-

рез які довелось йому відмовити від секретарювання в «Раді»

Утративши роботу в «Раді»

, С. Петлюра позбувся й основного джерела доходу.

Редагуючи з літа

1907 р. газету УСДРП «Слово» (спочатку з М. Поршем, В. Садов-

ським і Л

. Міхурою, а потім самотужки) він не міг цим компенсувати свого колиш-

нього заробітку

, як не старався. Постійна ж боротьба за виживання, на шкоду соціал-

демократичній роботі зрештою далася взнаки

: він втратив авторитет серед товаришів,

що припинили доручати йому відповідальні справи

, тим більше – обирати до скільки-

небудь значимих органів

. Амбітний С. Петлюра взагалі ображено самоусунувся від

роботи в УСДРП

. Це дає підстави багатьом дослідникам писати про його перший

розрив з українськими соціал

-демократами, або про припинення членства в партії.

Можливо

, зіграли свою роль і широко відомі слова В. Винниченка: «Коли настала

поразка тої революції й реакція

, Петлюра від усякої участи в партії та взагалі в рево-

люційній боротьбі відійшов і жив обивателем»

У вересні

1908 р. С. Петлюра з важким серцем залишив Київ (особливо тяжко він

розлучався зі «Словом»

, де плідно друкувався, хоча С. Єфремов і згадує про непри-

ємний конфлікт в редакції газети з В

. Садовським

), і переселився до Петербурга

заробляти «на життя»

. Сутужно було не лише йому одному, а й всій чималій роди-

ні – батьки

, сестри, брат жили тоді з його статків.

Працюючи спочатку молодшим бухгалтером приватного транспортного товари

ства

, а згодом – бухгалтером чайної фірми «Караван», С. Петлюра дещо покращив

своє фінансове становище

, хоча говорити про те, що остаточно вдалося вирватися з

лещат бідності

, було зарано. Це страшенно пригнічувало, ятрило самолюбство. Од-

ним словом

, моральний стан був занепадницьким.

Ще добре

, що в Петербурзі було чимало земляків, особливо серед студентства.

Саме останнє переважало в місцевій організації УСДРП

. А поряд було створено й

осередок Товариства українських поступовців – «професорської організації»

, що до-

тримувалася ліберального курсу і всотувала в себе чимало столичного українського

чиновництва

. Центрами тяжіння українців були «Український клуб» та «Українська

І. ПОЧАТКИ ПОЛІТИЧНИХ КАР’ЄР

книгарня». Туди й зачастив С. Петлюра. Не в силах вибрати між соціал-демократами

й лібералами

, він зрештою пристав до «Молодої української громади», навіть був об-

раний до складу її ради.

З поміркованими поглядами С

. Петлюру більше тягнуло до тих, хто відносився до

заможно

-інтелектуальних сфер. Він поновив стосунки з Федором Щербиною, який

встиг стати депутатом Другої державної думи

, познайомився з академіком Олексієм

Шахматовим

, професором Бодуеном де Куртене, модним публіцистом Олександром

Саліковським та іншими впливовими в державно

-культурних колах особистостями.

Особливо ж слід виділити Максима Ковалевського – блискучого вченого

, правника,

соціолога

, депутата Першої й Другої Державної думи, неформального лідера лібе-

рально

-демократичної течії в Росії. Він був редактором найпопулярнішого в країні

часопису «Вестник Европ

ы», організатором і керівником масонського руху.

В. Савченко висловлює припущення, що саме М. Ковалевський клопотався про пе-

реїзд свого молодшого «брата» до Москви «за сімейними обставинами»

. Що С. Петлю-

ра на той час був масоном – не викликає сумнівів

. Його ініціація, вочевидь, сталася в

Петербурзі в

1909–1910 рр., хоча називається й 1906 р., коли С. Петлюру, секретаря

«Ради» ймовірно ввів до ложі М

. Грушевський – масон з 1903 р. «Майстром» (третій

градус масонства

) С. Петлюра став уже в Москві в 1911 р.

Цей період в житті С. Петлюри знавець його біографії В. Савченко лапідарно оці-

нює наступним чином

: «Вочевидь, безпосередній зв’язок з ліваками з УСДРП Пет-

люра перериває

, заводячи широкі знайомства в буржуазних верствах російських і

українських лібералів

. Його увага переключається на роботу в місцевій масонській

ложі

, де переважали кадети і позапартійні ліберали. З революціонера Петлюра пере-

творюється на ліберала

, близького до українських «поступовців», поміркованого як в

соціальних

, так і в національних вимогах»

Довгоочікуваний переїзд С

. Петлюри до Москви стався не стільки з суспільних

міркувань

, скільки з особистісних. Саме тут проживала студентка Московського уні-

верситету Ольга Панасівна Більська

, в яку палко закохався вже немолодий земляк з

Петрограда

(студентка була також родом з Полтавщини). Познайомилися вони під

час чергового відрядження бухгалтера до Москви на одному із земляцьких зібрань

вечірок

, щоб стати потрібними один-одному назавжди.

Ще 1910 р. їх роман перетворився на громадянський шлюб (достатньо поширена

«практика» в середовищі демократичної студентської молоді

). А наприкінці жовтня

1911

р. Ольга народила Симону дочку Лесю (зробила це таємно від своєї рідні в Ки-

єві, а потім знову повернулася до Москви). Лише в 1915 р. шлюб було офіційно за-

реєстровано

. Тоді ж відбулося й урочисте вінчання в церкві.

Головною турботою і справою С

. Петлюри в Москві стали редагування «Украин-

ской жизни»

(разом зі згаданим вище О. Саліковським, плідним журналістом, який

до цього був відповідальним секретарем «Вестника Европы»)

. Щомісячний журнал

в умовах шовіністичного розгулу

, що передував Першій світовій війні й супроводжу-

вався закриттям усіх українських видань

, був мало не єдиною трибуною українства.

Видавався він російською мовою офіційно на гроші громад і меценатів

. Однак не

всі цьому повністю вірили

. Так, В. Винниченко у «Заповіті борцям за визволення»,

І. ПОЧАТКИ ПОЛІТИЧНИХ КАР’ЄР

написаному 1949 р., багато чого обдумавши, мав певні резони для постановки пе-

ред собою й українством питання

, як в умовах гоніння на все українське, заборон

всього українського в Москві міг виходити такий друкований орган

. «За що б і для

чого руський уряд дозволив якомусь бухгалтерові видавати журнал про якусь там

«украинскую жизнь»

? – висловлює здивування досвідчений політичний діяч

. І тут

же відповідає

: «Тільки за те і для того, щоб кликав він і «малоросів» до того самого

«конца»

(йдеться про оборонське гасло «Война до победного конца» – В. С.). А крім

того

, ще з одною метою: щоб ствердити, що української мови ніколи не було, що

«малороси» «прекрасно понимают по

-русски», що «никакой Украины не было, нет и

быть не может

», що Росія і Україна – це є одне. Товариші мої запевняли, що гроші на

видання тої «Украинской жизни» давав Петлюрі російський уряд

. Я це подаю не як

факт

, – застерігається В. Винниченко, – а як ілюстрацію тої опінії, яка була в україн-

стві про С. Петлюру»

Не сприймати

, не брати в розрахунок логіки В. Винниченка, попри відсутність

документальних фактів

, не можна. Разом з тим, колишній лідер УСДРП, мабуть, все

ж істотно перебільшував

, коли писав, що його товариші «палали гнівом і плювались

од огиди

, читаючи петлюрівську «Украинскую жизнь»

. Адже і сам письменник

вмістив в московському органі російською мовою не одну статтю

, як втім й інші ді-

ячі національно

-визвольного руху (між іншим, цього не могли подарувати В. Винни-

ченку радикально налаштовані молоді революціонери

). Єдине, можливо, що вибача-

ло В

. Винниченка, так це непоступлива позиція в українському питанні й ворожість

щодо оборонських настроїв

, які він оприлюднював через ту ж «Украинскую жизнь».

Загалом же в журналі панував примиренський дух

, що втілився в намаганнях

згладжувати «гострі кути»

, пошуках компромісів між «єдинонеділимцями» й «сепа-

ратистами»

. Причому, нерідко «діставалося» і радикально налаштованим автономіс-

там

Сам С

. Петлюра певний час утримувався публікувати власні матеріали на по-

літичні теми

, зосередившись на національно-культурних проблемах. У 1913 р. він

надрукував матеріал «Пам’яті Коцюбинського»

, відгукнувшись на смерть великого

прозаїка

. Стаття написана «на єдиному подиху», з величезною повагою до видатно-

го майстра слова

. Невдовзі на сторінках «Украинской жизни» було вміщено розлоге

дослідження С

. Петлюри «І. Франко – поет національної честі»

Останню працю можна віднести до літературознавчих

, що відповідають достат-

ньо вимогливим науковим

, естетичним критеріям. Специфічний ракурс обох назва-

них публікацій – могутнє суспільне звучання й велетенське значення художньої твор

чості двох визначних українських митців

, їх внесок в прогресивний розвиток нації.

Зовсім «неложним» пафосом сприймаються виношені

, вистраждані рядки: «У перед-

мові до поеми «Мойсей» поет так само визнає

, що його «тривожило» майбутнє його

народу

, він не мав спокою й сну від того сорому, що буде пекти нащадків за вчинки

батьків і тих

, хто довів народ до цього стану «паралітика на роздоріжжі». І ось з цьо-

го великого почуття любови до батьківщини

, ускладненого й розпеченого соромом

за сучасне і небажане майбутнє

, зродилась Франкова поезія, що викликає співзвуч-

ні переживання у його сучасників

. Франко – поет національного сорому, да не того,

І. ПОЧАТКИ ПОЛІТИЧНИХ КАР’ЄР

що спалахне востаннє й згасне в чаді дальшого занепаду, а того, що революціонізує

свідомість

, змушує глибоко заглянути у власну душу і розгоряється в полум’я відро-

дження

. В цьому полягає велике й симптоматичне значення Франкової творчости як

мета української сучасности

Франкова поезія

, мов хміль, хвилює і збуджує ці (національні – В. С.) сили і, мов

іскра, підпалює почуття національної свідомости. В цьому полягає велетенське зна-

чення «дару»

, що його приніс поет генієві народу, в цьому лежить одна з численних

заслуг співця, що проспівав нам бадьору пісню про гордість і честь народу»

Відчувається

, що над матеріалами про М. Коцюбинського й І. Франка С. Петлюра

працював з особливим почуттям

, великим піднесенням, турбувався, щоб якість його

публікацій хоч віддалено наближалася до таланту тих видатних особистостей

, про

які він зважився написати

, які вирішив оспівати.

Навколо колективу «Украинской жизни» поступово став формуватися більш

менш широкий актив вихідців з України

, що з різних причин опинилися в Москві.

С. Петлюра нерідко пересвідчувався, що серед земляків-чиновників, інтелігентів

було чимало й тих

, хто охоче користувався з великодержавного визискування Украї-

ни. Власне, остання для них уже не була й Батьківщиною. Її їм замінила Російська

імперія. Такі люди поступово забували рідну мову, дедалі цуралися звичаїв своїх ді-

дів-прадідів, думали лише про кар’єру. Цю тенденцію тонко підмітив ще Тарас Шев-

ченко у поемі «Сон»

, сумно констатував Микола Міхновський, відзначали й інші

українські патріоти

. Редактор «Украинской жизни» не хотів би потрапити в коло та-

ких людей

, хоча почасти й прислужився їх консолідації навколо журналу.

Були й інші

, радикальні, аж до екстремізму, як, наприклад, мелітополець Дмитро

Донцов, чи проповідник сіонізму одесит Володимир Жаботинський (Зеєв).

Тривале проживання С

. Петлюри в Петербурзі і Москві, обізнаність з діяльністю

російських революціонерів

, життям українців за межами своєї батьківщини сприят-

ливо позначилися на формуванні його як політика

. Це красномовно засвідчив у своїх

щоденниках відомий діяч українського руху Сергій Єфремов

. Якщо раніше Симон

його неприємно вражав

, то згодом С. Єфремов істотно змінив свою думку. «Коли я

встрівся з ним уже

1912 року в редакції «Украинской жизни», – записав про С. Пет-

люру у щоденнику С

. Єфремов, – я не пізнав колишнього Симона: виріс, споважнів,

розвинувся

, занехаяв свої колишні витівки»

Значно привабливішими стали й його публіцистичні виступи

. В 1913 р. він на-

писав і видрукував кілька літературно

-критичних нарисів про визначних діячів укра-

їнської літератури – Т

. Шевченка, І. Франка, І. Карпенка-Карого, М. Коцюбинського

та ін

. Видав він їх окремою книгою під загальною назвою «Незабутні» у 1918 р. у

Києві.

З початком Першої світової війни С

. Петлюра відразу зайняв ура-патріотичні по-

зиції. На відміну від В. Леніна і більшовиків, які бажали поразки Росії і перетворення

імперіалістичної війни у громадянську

, він вважав, що поразка важким тягарем ляже

на трудящих усіх національностей і

, зокрема, на український народ. С. Петлюра не-

прихильно поставився і до Союзу Визволення України

, який створили в Австрії чле-

ни УСДРП – М

. Меленевський, А. Жук, В. Дорошенко, О. Скоропис-Йолтуховський

І. ПОЧАТКИ ПОЛІТИЧНИХ КАР’ЄР

з орієнтацією на центральні держави і примарними сподіваннями на створення неза-

лежної України

У листі до галицького соціал

-демократа Осипа Назарука С. Петлюра з великим

занепокоєнням писав про ту шкоду

, яку завдають своїми виступами за Троїстий союз

СВУ

, львівське «Діло», окремі галицькі діячі. «Практично це завело українську спра-

ву в даний момент в куток і створило надзвичайно тяжке становище російським

українцям в Росії

, – тривожно відзначав С. Петлюра, маючи на увазі звинувачення

українства в запроданстві австрійцям і німцям

…Кожний крок

, слово і акція, направлені до того, щоб створити обставини на

російській Україні

, ворожі для цілости російської держави, для знесилення її під

цю добу

, строго осуджуються на Україні, бо вважаються шкідливими і для інтересів

України

. Не кажу про те, що практично таке «знесилення» не може мати навіть міс-

ця. Сила Росії матеріяльна, військова і інша має такі великі ресурси, такі невичерпні

джерела

, що чужинцеві годі собі й уявити. Отже всі ті рахунки, які брались на увагу,

були необачні і трагічно помилкові»

Кілька матеріалів про підтримку Росії в імперіалістичній війні С

. Петлюра напи-

сав і вмістив в «Украинской жизни»

. Він закликав однодушно стати на захист «рідно-

го дому»

, доводив, що українська справа – то не «австрійська вигадка» й перекону-

вав не сприймати українців «зрадниками»

. В статті «Війна та українці» він завіряв

російське суспільство у повній лояльності з боку українців

, кликав до замирення і

братерської підтримки українцями російського народу у війні проти ворогів

С. Петлюра уособлював цілу течію в українстві, яка вважала, що оборонською

патріотичною позицією в лиху годину війни можна завоювати довіру російських па

нівних кіл

, викликати у них співчуття до української справи, розуміння українських

прагнень, що приведе до припинення антиукраїнських акцій, гонінь і обмежень на

все українське

, полегшить становище української культури, відкриє «нову епоху» в

стосунках двох народів, сформує підстави досягнення в подальшому рівноправності.

Якщо В

. Винниченко виводив такий напрям поведінки частини української інте-

лігенції

, учасників визвольного руху з того, що адаптація їх до загальноімперських

умов базувалася на ідеях слов’янської єдності й ілюзорній вірі в трансформацію на

строїв росіян на чуттєвому рівні

, то прагматичний С. Петлюра, на думку деяких до-

слідників, керувався іншими мотивами.

Так

, згаданий вище В. Савченко прямо заявляє: «Формування такої політичної

орієнтації у війні було пов’язано у Петлюри з «роботою» в масонських ложах

, які

орієнтувались передусім на Англію і Францію

(на Антанту). Ліберали сподівалися,

що союз з Англією і Францією приведе до поступової демократизації російської дійс-

ності

, а Петлюра вважав, що провідні європейські країни повинні взнати про україн-

ський народ як про свого союзника»

Саме «масонські стежки» вивели амбітного С

. Петлюру на елітарний рівень спіл-

кувань

. Тепер він міг зустрічатися, говорити з академіком Олексієм Шахматовим,

філософом Миколою Бердяєвим

, публіцистом Сергієм Мельгуновим, впливовими

й популярними думцями Федором Кокошкіним і Андрієм Шингарьовим… Справді

«інтелектуальні вершки»