Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

І. ПОЧАТКИ ПОЛІТИЧНИХ КАР’ЄР

Особливо ж довірчі й теплі зв’язки склалися у С. Петлюри з академіком, профе-

сором Московського університету Федором Коршем

. Приятелюванню не заважало

те, що останній був удвічі старшим за свого порівняно молодого колегу. Ф. Корш

був українофілом

-лібералом, добре знав українську філологію й літературу, писав і

друкував вірші в українських виданнях

, відверто виступав за відміну обмежень укра-

їнської мови

. Ф. Корш сам належав до «вільних каменярів» і, на здогадку В. Сав-

ченка

, міг бути «наставником» в період «масонського учнівства» С. Петлюри. На

підтвердження такої версії біограф наводить наступні факти

: саме С. Петлюру по-

кликав Ф

. Корш до свого смертного одра, саме С. Петлюра прикметним масонським

звертанням «Дорогий брат

! почав прощальну промову біля домовини Корша. Саме

С. Петлюрі, за твердженням сучасників, Ф. Корш пророкував «політичну славу», за-

явивши, що його мало примітний молодий друг «з породи вождів». Ці слова дуже

люблять згадувати

, цитувати прихильники С. Петлюри й не дуже люблять, коли мова

заходить про масонське підґрунтя стосунків двох особистостей

, що не могло не від-

битися й на висловлюваннях…

Загострення українського питання у зв’язку з «галицькою руїною» – опануван

ням російською армією Галичини в

1914–1915 рр. – висунуло редактора «Украинской

жизни» в число тих

, хто активно обговорював проблему в спілкуванні з ліберальною

опозицією. Так, С. Петлюра познайомився з поглядами багатьох діячів, які впливати-

муть на курс російської політики в

1917 р.

Однак поки що йшла війна

, яка торкнулася долей мільйонів і мільйонів людей.

В 1915 р. був мобілізований на військову службу і С. Петлюра. Він потрапив сані-

таром на Західний фронт

. Не дали загубитися, опуститися до рівня чорнової роботи

масонські «брати» – підшукали престижну й прибуткову посаду: спочатку уповно

важеного об’єднаного комітету земського й міського союзів

(Земгора) по 3-ій армії,

а невдовзі – помічника головного інтенданта фронтового постачання продовольства

від «Земгора» на Західному фронті

. С. Петлюра вдягнувся в напіввійськовий френч,

за який фронтовики зневажливо називали службовців «земгусарами»

. Останні ж ста-

ли міцною опорою «Прогресивного блоку»

, масонських, ліберальних, кадетських

кіл, які прагнули перехопити у царизму кермо влади.

С. Петлюра міцно осів у Мінську, перевіз сюди дружину й доньку, відійшов від

редагування «Украинской жизни…»

Особливих перспектив не вимальовувалося

. Навіть мрії про те, щоб знову стати

«московським українцем» видавалися утопічними

Савченко В.А. Симон Петлюра. – С. 9, 15, 22.

Енциклопедія українознавства. – Париж. – 1970. – С. 20–29.

Лотоцький О. Листи з пам’яти (на могилі незабутнього) // Тризуб. – 1926. – № 45. – С. 3.

Центральний державний архів громадських об’єднань України (ЦДАГО України). – Ф. 287.

– Оп. 1. – Спр. 56. – Арк. 16–17.

Див.: Савченко В.А. Назв. раб. – С. 35.

Праця (Львів). – 1905. – № 12. Цит. за: Симон Петлюра. – Народе український. Вибрані

статті

, листи, документи. – С. 16.

Див.: Савченко В.А. Назв. раб. – С. 35.

І. ПОЧАТКИ ПОЛІТИЧНИХ КАР’ЄР

Див.: Головченко В. Від «Самостійної України» до «Союзу визволення України». – С. 62–63;

Висоцький О

.Ю. Українські національні партії початку ХХ століття: соціалістичний сегмент

(УСДРП та УПСР у компоративістському вивченні). – С. 20–45.

Див.: Головченко В. Назв. праця. – С. 63.

Див.: Савченко В.А. Назв. раб. – С. 36.

Петлюра С. Добра порада в лиху годину. – К., 1906. – С. 17.

Слово (Київ). – 1908. – № 16; Симон Петлюра. Народе український. – С. 28-32.

Слово (Київ). – 1907. – № 2; 1908. – № 16; Симон Петлюра. Народе український. – С. 17–19,

28–32.

Україна. – 1907. – № IV. – С. 232.

Слово. – 1908. – № 2; Цит. за: Симон Петлюра. Народе український. – С. 47.

Там само. – С. 47–48.

Там само. – С. 48.

Слово (Київ). – 1907. – № 20; Симон Петлюра. Народе український. – С. 19–23.

Савченко В.А. Назв. раб. – С. 40.

Цит. за: Івнис В. Симон Петлюра – президент України. 1879–1926. – Торонто. – 1952. – С. 28.

Єфремов Сергій. Щоденники. 1923–1929. – К., 1997. – С. 379.

Винниченко Володимир. Заповіт борцям за визволення. – С. 23.

Див.: Єфремов Сергій. Назв. праця. – С. 380.

Савченко В.А. Назв. раб. – С. 46, 61; Стрілець В.В. Українська радикально-демократична пар-

тія: витоки, ідеологія, організація, діяльність

(кінець ХІХ століття – 1933 рік). – К., 2002. – С. 61.

Савченко В.А. Назв. раб. – С. 46.

Винниченко Володимир. Заповіт борцям за визволення. – С. 24.

Там само.

Украинская жизнь. – 1913. – № 4. – С. 5–8.

Там само. – 1913. – № 5. – С. 26–40; № 6. – С. 76–89.

Там само. – № 6. – С. 89. Цит. за: Симон Петлюра. Народе український. – С. 72–73.

Єфремов С. Назв. праця. – С. 380.

Симон Петлюра. Народе український. – С. 37.

Украинская жизнь. – 1914. – № 4. – С. 3–4.

Савченко В.А. Назв. раб. – С. 49.

Âèñíîâêè

Можна було б вибудувати висновки у дві колонки, де поряд з одними й тими ж

датами життя Володимира Винниченка і Симона Петлюри

(а вони часто співпада-

ють

, або майже співпадають) лапідарно констатувати їх досягнення й невдачі. Однак,

такий прийом видається певним огрубленням

, примітивізацією складних суспільних

феноменів

Значно показовіші паралелі

, які на основі вищенаведеного може уявити будь-який

читач і вийти на неупереджені оцінки вдіяного двома молодими революціонерами

Гадається

, за будь-яких підходів, за будь-яких застережень, не можна не визна-

ти: ще замолоду, на стадії політичного мужніння, В. Винниченко виявився суспільно

масштабнішим

, талановитішим, успішнішим, результативнішим.

І. ПОЧАТКИ ПОЛІТИЧНИХ КАР’ЄР

Не варто вдаватися в дріб’язок – хто там і чому залишався на другий рік в гімназії

чи семінарії

, хто спромігся здати екзамени екстерном, а хто – ні, хто сам міг забезпе-

чити собі мінімум матеріальних благ на зносне існування

, а хто потребував допомоги

з сумнівного середовища тощо

Достатньо поглянути на найпринциповіші речі

У партійній діяльності перед вів

, безперечно, В. Винниченко. Він обирався чле-

ном Центральних Комітетів Революційної й

(в розглядуваний період – незмінно)

Української соціал

-демокаратичної робітничої партії. С. Петлюра був рядовим пар-

тійцем, а з часом практично припинив свою діяльність як член УСДРП.

В. Винниченко значно більше й впливовіше займався нелегальною політичною

діяльністю (партійні дискусії, видання, редагування революційної літератури, її

транспортування й поширення

). С. Петлюра лише спорадично був причетним до ви-

дання й редагування соціалістичної літератури

В. Винниченко «встиг» зазнати значно більших і жорстокіших політичних пере-

слідувань

, репресій (тюрми, «психушка», солдатчина) за свого старшого на рік коле-

гу. Цей «досвід» також мав свою вагу, значення для формування суспільних поглядів

і орієнтацій

Просто незрівнянний літературний і публіцистичний доробок двох політиків

В. Винниченко – один із найпопулярніших і найчитабельніших, найплідніших укра-

їнських письменників

, визнаних і за межами України драматургів. С. Петлюра – лі-

тературний і театральний критик «середньої руки»

, яких чимало…

За всіма означеними параметрами «пальма першості» за В

. Винниченком, який

став для свого трішки старшого за віком колеги кумиром

, прикладом для насліду-

вання

. Однак уже тоді стало очевидним, що «дотягнутися» до рівня В. Винниченка

С. Петлюрі не вдасться, а відтак первісні світлі почуття захоплення переростуть у

вияви чорної заздрості

²². ÐÅÂÎËÞÖ²ÉÍÈÉ ÇËÅÒ

овий, 1917 рік прийшов, як приходили до того й інші роки – в очікуваннях,

сподіваннях

, надіях. Хіба що тривог було більше, а безтурботної, веселої

радості – менше

, ніж звичайно. Та це й зрозуміло – продовжувалась світова війна,

Перша світова війна, кінця якій не було видно. Сотні тисяч, мільйони людей гинули,

залишались навіки каліками

, ще більше зазнавали небачених бідувань. І, здавалось,

жодна сила не в змозі щось кардинально змінити

, перервати вселенське безумство.

Не справджувалися розрахунки на революційний вибух

, який пророкували по-

літичні партії

. Багато хто зневірювався, час від часу впадав у відчай. Навіть лідер чи

не найрадикальнішої організації,

– більшовиків, – Володимир Ленін в перші дні но-

вого року

, з одного боку, закликав не обманюватися тодішньою «гробовою тишою в

Європі», а з іншого – не вірив, що йога поколінню вдасться дожити «до вирішальних

битв... прийдешньої революції»

Що вже й говорити про моральний стан, настрій інших, поміркованіших політи-

ків?! Не були винятком і Володимир Винниченко та Симон Петлюра.

Перший з них

– помітна постать в українському національному рухові, один з

лідерів УСДРП, не бачив перспектив швидкої реалізації визвольних ідей, особливо

ж після тих щонайтяжчих ударів

, яких було завдано українству за законами воєнного

часу по обидва боки від лінії фронту

. Песимізму додавала й скандальна кампанія,

затіяна групою

патріотичної, максималістськи налаштованої молоді, що не могла по-

дарувати визначному літератору

, драматургу співпраці з росіянами, перекладу творів

і постановки п

’єс російською мовою, а, відтак, ображала, називаючи «руссо-мало-

русским писателем

».

Навіть такі випробувані

, близькі друзі як Є. Чикаленко знаходили ситуацію не-

втішною

, здатною породжувати неприємності в наступному, навіть висловлювали

сумніви в тому

, що В. Винниченко зможе після всього повернутися, схоче жити в

Україні

Володимир Кирилович з болем у серці

занотував у щоденнику: «І знайдуться такі,

що плюнуть мені в лице на вулиці

, і робитимуть мені скандали в публічних місцях,

і слатимуть лайливі листи

, і зроблять все моє життя на тій Україні, про яку я мрію

15 років, з якої вигнав мене уряд, таким, що я волітиму чужину, заслання, тюрму,

що-небудь, тільки не свій рідний край. І то за те, що даю свої праці в перекладі на

російську мову

, що виставляю в перекладах п’єси на російській сцені. Мабуть, тільки

за це

. Бо за це ж мене звуть і зрадником, і руським письменником, і рабом, і ще якось.

«Ший чоботи, а не давай нічого свого гнобителям».

Така формула

, яка пропонувалась мені вже давно. Може, справді, мій національ-

ний обов

’язок був шити чоботи, не писати нічого ні на якій мові, голодувати і служи-

ти писарчуком в якій-небудь канцелярії?..»

Письменник явно нервував

, розгублено намагався збагнути, яку шкоду наносить

своїми діями українській національній справі

. І як не бажалося, щоб його твори чи-

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

талися всіма мовами, поширювалися у світі, Володимир Кирилович майже у розпачі

писав: «Дорогий мій краю

, мабуть я попрощався з тобою навіки тоді, як мене було

вигнано. Мабуть, я дійсно согрішив перед тобою, коли в кращих синах твоїх не вмів

викликати нічого

, крім ворожнечі. Чи спокутую коли цей гріх, чи хоч знайду, чим

саме провинився

, чи прийму в душу щиро і нелукаво ту спокуту?’’

Однак такі думки в свідомості наражалися на внутрішній супротив

, інтенсивне

бажання подолати труднощі

, що видавалися все ж тимчасовими, неодмінно минущи-

ми. І невиразні прагнення переростали в дедалі міцніючу, навіть вперту, хоч зухвалу

і,

природно, до кінця осмислену впевненість:

«Побачимо, чия візьме. Чую дух святого хвилювання, чую тріпотіння завзяття в

душі. Буде так, як я хочу. Я прагну того, прагну перемоги і доб’юсь її. В цьому життя.

Дякую комусь чи чомусь за те

, що маю мету, до якої маю йти. Дякую за те, що треба

боротись

. Отже, вступаю на новий шлях, яким маю досягти гори, що зветься дійсною

славою

, зв’язаною з любов’ю до славного. Не повторення мого імені я хочу, а любови,

симпатії

, признання. Сам хочу любити, жаліти, розуміти страждучих, слабих, заблуд-

лих, смішних. Хто любить, того люблять. Інакше не буває. Приймаю сором, приймаю

глум із себе

, приймаю ганьбу й зневагу на свої плечі і з тим тягарем ітиму далі. По-

бачимо

, до чого дійду»

Вочевидь

, саме з подібних настроїв, непохитної волі народжуються сильні харак-

тери, могутні особистості, лідери, вожді.

Прикметно, що ці інтимні записи Володимир Винниченко зробив рівно за місяць

до Лютневої революції –

23 і 25 січня 1917 року. Він не знав, не міг знати, що рік,

який щойно вступив у свої права

, надзвичайно багато змінить у його житті, що Украї-

на, її народ покличуть свого сина до справді історичної дії, огорнуть величезною

симпатією і любов

’ю, винесуть на саму височінь політичного дійства.

Що ж до Симона Петлюри

, то якихось документальних свідчень про його тодішні

настрої

, думки невідомо. Однак, якщо зважити на те, що службові справи поглинали

багато часу

, а прифронтова атмосфера могла викликати лише пригнічення духу, на-

вряд чи й він сподівався на скоре падіння царату

. Хіба що якісь відомості доходили

масонськими каналами… Втім, і це сумнівно

. Змова «вільних каменярів» зріла на

достатньо високому

, міжнародному рівні й навряд чи С. Петлюру втаємничували в

придворні колізії…

Та доля розпорядиться саме так

, що і його 1917 рік виведе на найвищу політичну

орбіту

, відкриє шлях до вершини влади, першого випробування славою.

1. Ãëàâà ïåðøîãî íàö³îíàëüíîãî óðÿäó

Лютнева революція заскочила В. Винниченка в Москві. Він жадібно поглинав по-

відомлення про події

, що ще зовсім недавно вважалися неймовірними.

…Самодержавство впало

. Імперія рушиться. Ось вона жадана мить!.. Тепер то

уже українці досягнуть своєї мети

. Треба тільки згуртуватися, організуватися, висту-

пити… А що там в рідній стороні – Україні

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

Приходили хвилюючі звістки про створення Центральної Ради, її перші кроки,

велелюдні демонстрації українців у Києві й Петрограді

. При першій же нагоді, на-

швидкуруч зібравшись

, В. Винниченко їде додому. Однак у Києві Володимира Кири-

ловича чекала неприємна звістка

. При вирішенні питання про кооптацію до складу

Центральної Ради

(20 березня 1917 року) його кандидатуру було «більшістю голосів

провалено»

Можливо й тут далися взнаки недавні «гріхи»

(точніше – згаданий скандал). Єди-

не, що хоч трішки згладжувало перші враження, так це те, що «за компанію» від-

мовилися включити до органу ще й Є

. Чикаленка та В. Леонтовича – заслужених

громадських діячів

, меценатів.

Значно привітніше зустріли

товариші по Українській соціал-демократичній робіт-

ничій партії

. Відчуваючи голод на кадри, особливо ж такого рівня, як В. Винниченко,

прибулого відразу

«навантажили» великою кількістю справ. Уже через кілька днів,

явно заклопотаний, В

. Винниченко нашвидкоруч робить запис у щоденнику: «Ви-

рішено негайно видавати щоденний центральний орган у Києві. Вийде цими днями.

Зразу

висилайте зібрані кошти. Збирайте далі. Посилайте статті, дописи. Конферен-

ція починається третього. Представництво: по два члени від комітету й окремо – по

одному від ста організованих

. Бажано підписи (списки) організованих. Адреса...»

Далі записи перериваються на цілих чотири місяці

. Володимир Кирилович, оче-

видно, просто не встигав їх робити.

Передусім

заходився коло видання «Робітничої газети», як було вирішено назва-

ти орган Центрального і Київського комітетів УСДРП

, головним редактором якого

призначили його

– В. Винниченка.

22 березня 1917 року перший номер «Робітничої газети» побачив світ. Навряд яке

інше тогочасне видання могло похвалитися

тим, що його відкривала передова стаття

такого високопрофесійного

, справді мистецького зразка, такої високохудожньої пуб-

ліцистики:

«Росія була ямою, темною, задушливою, тісною, – писав В. Винниченко. – Всі

народи

, всі верстви народів сиділи в ній нишком, не вміючи навіть глянути в гору до

вільного

, ясного неба. Бо над ямою стояло страховище, опудало в царській короні, з

поліцейським наганом в руках

, з кулеметами, з армією вільних слуг своїх. І що далі,

то яма ставала тіснішою

, темнішою, а царський нагай дошкульнішим. І здавалось, що

царствію самодержавного опудала кінця краю не буде

І раптом з глибини тієї ями зірвалась буря революції

, винесла всіх на широкий

простір

– і від страшного опудала не зосталось ні трішечки. Веселим, запашним ві-

тром волі вдарило в лице

. Перед очима, що звикли до стін ями, до тьми, розгорнулись

широчезні простори

, залиті сонцем свободи.

З глибин ями зірвалася буря

. З тих глибин, де вже дихати ніяк не було, з тих дов-

готерпеливих мас демократії

, яких найбільше товкли в ямі, яким ходили по головах.

Та вони на плечах своїх винесли всю Росію з ями

, підняли на штики царське опудало

й одшпурнули його на смітник

, де воно валяється і тепер.

І така була страшна

, огидна та яма, й таке мерзенне й ненависне було те самодер-

жавне страховище

, що навіть для тих, кому й у ямі не так погано жилось, страшно

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

вернути старе. Тільки старенькі бабусі по селах щиро жалібненько плачуть своїми

темними, засліпленими ямою очима за царем.

З глибин народніх вихопилась вогнена буря революції

. Робітники й селяни, одяг-

нені в солдацькі шинелі

, знесли старий лад. І тепер на них лежить ще одна велика

робота

: засипати ту яму, старого ладу, та засипати так, щоб і сліду від неї не лишило-

ся. Ні сліду, ні найменьчої ямки, куди б можна було сховати здобуті народом свободи

й присипати їх

, щоб не спотикалось на неї робітництво, прямуючи до ширших, до

кращих просторів

– соціалізму.

Робота важка

, довга, яма глибока й велика була; але хто міг з неї вийти, той і заси-

пати її зможе

До праці ж, товариші, великої, хорошої праці!»

Газета відразу ж стала дуже популярною

. Її читали не лише соціал-демократи, а

значно ширші кола українства

. Сам редактор пізніше відзначав: «Робітнича газета»

почала свій вихід

, маючи в касі 300 карбованців, а видання одного числа коштувало

біля 3000. І розрахунок справдився, – газета через пару тижнів мала до 30 000 читачів

і ні копійки боргу

Без великого ризику помилитися

, можна твердити, що не останнім складником

загального успіху справи був літературно

-публіцистичний талант редактора газети,

який приваблював читачів

, не одного з них перетворив на прихильника революції,

патріота

, борця за національну справу, за українське відродження.

Володимир Кирилович одноосібно редагував

«Робітничу газету» аж до 20 серпня

1917 року (за цей час вийшло 114 номерів), а з 22 серпня справа була передана ко-

лективному органу

– комітету. Однак і тоді внесок В. Винниченка у ведення газети

залишався надзвичайно вагомим

, по суті – вирішальним.

4–5 квітня 1917 р. у Києві відбулася конференція УСДРП, яка підтримала курс

демократизації суспільства і загальносоціалістичні гасла

. Водночас, не бажаючи роз-

ривати єдиного інтернаціонального фронту

, соціал-демократи висловили думку, що

революція в Україні піде своїм окремим шляхом

, не розчиняючись у загальноросій-

ському процесі

, що вона буде проводитися у своєрідних формах, своїми місцевими

революційними силами

. Конференція пристала до домінантних на той час автоно-

містсько

-федералістських орієнтацій. У схваленій резолюції зазначалося: «Виходячи

з того, що потреба можливо повного розвитку творчих сил України вимагає її най-

ширшого економічно

-політичного самоозначення; приймаючи під увагу, що федера-

тивний устрій російської держави

, як союза автономних національно-територіальних

або просто територіальних одиниць

, не тільки не може шкодити розвиткові пролета-

ріята всієї Росії

, – а тим більше українського, – але і корисний для нього; приймаючи

під увагу

, що федерація автономних національних або краєвих одиниць – це найкра-

ща гарантія демократичних і національно-політичних прав кожної нації або країни,

– конференція української соц.-дем. Робітничої партії з цілою непохитною рішучістю

видвигає давнє домагання партії

– автономію України, яко першу, невідложну пе-

кучу задачу сучасної хвилі українського пролетаріату та всієї України

. Рівночасно,

виходячи з рямок партійної

програми, виголошеної на з’їзді 1905 р., конференція,

рахуючись з виключністю подій і домаганнями життя

, думає можливим взяти на себе

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

право позволити товаришам по партії піддержувати принціп федеративної будови

російської демократичної республіки і піддержувати автономічні змагання демокра

тій иньших націй»

Володимир Кирилович не лише сповна поділяв дух

, сутність, спрямованість

схвалених партійною конференцією документів

. Він доклав зусиль, щоб вони набра-

ли саме такого характеру і вигляду

. Його позиція, активність на форумі (П. Христюк

пише, що конференція пройшла під проводом В. Винниченка

) були гідно оцінені

однопартійцями

– він був обраний до складу ЦК і став офіційним лідером Україн-

ської соціал

-демократичної робітничої партії, отримав у свої руки важливі важелі для

впливу на події в загальноукраїнському масштабі

. Адже в УСДРП концентрувалися

могутні інтелектуальні сили нації

– М. Порш, Д. Антонович, Б. Мартос, В. Садов-

ський, І. Мазепа, В. Чеховський, М. Ткаченко, В. Фідровський, а голос партії ставав

вирішальним при

розв’язанні нагальних справ Української революції.

Енергія, організаторські здібності, працездатність у органічному поєднанні з ви-

сокими інтелектуальними даними

, освіченістю, ідейною цілеспрямованістю самі по

собі висували В

. Винниченка на помітну, провідну роль у загальнонаціональному по-

літичному житті

. А відтак, цілком закономірно Український національний конгрес

відкритим голосуванням

8 квітня 1917 року обрав Володимира Винниченка (разом з

С. Єфремовим) заступником Голови Української Центральної Ради – М. Грушевсько-

го

Тим не лише сповна компенсувався той прикрий

«провал» з кооптацією (все те

уже забулось

!), а й відкривалися небачені раніше можливості для безпосереднього

впливу на саму історію

, на долю рідної України, її народу. Настала його – Винничен-

кова

– зоряна доба. Інтуїтивно він відчував, що придатний до праці тяжкої, складної,

відповідальної

, подвижницької. Свою готовність пояснював усім попереднім життям:

«Я був сином робітничо-селянської родини, – писав уже на схилі віку, – я з дитинства

на собі самому зазнав гніт

, приниження, визиск як соціального, так і національного

характеру

. Я з юних літ проводив боротьбу з цим віковічним злом нашої нації. Я

прийшов до Центральної Ради не від

царських «канцелярій», не від тихих посад, не

від спокійного улаштованого життя

, а від плугів, майстерень, підпілля, тюрмів, від

життя неспокійного

, тяжкого, життя солдата підпільної революційної армії»

Схильний до романтизування В

. Винниченко згодом характеризував тогочасні

функції Центральної Ради відповідно до її ролі і прагнень урочисто

-піднесено, хоч і

дещо розпливчасто

, не вельми конкретно: «Це був центр, до якого радіусами стіка-

лись усі хилитання пробудженої

, національної енергії, з усіх куточків, з усіх великих і

малих пунктів животворіння національного організму простягались до центру нерви

нації. Сюди збігались усі жалі, всі кривди, всі надії, сподівання, плани, розрахунки,

міркування

. Тут вони перепалювались, перетирались, проходили через усі знаряддя

політичної майстерності й виходили до нас у точних

, викреслених, то гарячих, за-

пальних

, то урочисто-суворих, немов холодних лозунгах, які по нервах, через вузли-

організації неслись у тіло нації й у той чи інший спосіб посували її вперед»

І ось у цій організації Володимир Кирилович

, загалом молода, як для політика

людина

(йому було ще неповних 37 років), мав працювати пліч-о-пліч з видатною

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

особистістю, загальновизнаним на той час лідером нації – «батьком Грушевським».

До славетного вченого

, теоретика, «володаря дум» українства у 1917 році Володимир

Винниченко ставився з великою повагою

, якщо не із захопленням. То було цілком

природно

Саме Михайлу Сергійовичу належали основні визвольні ідеї українства перших

десятиліть

XX століття, саме він – глибокий мислитель і талановитий вчений-ерудит

– створив досить струнку (і як на В. Винниченка логічну, вивершену, переконливу)

концепцію національно

-демократичної революції, висунув і обґрунтував гасла при-

тягальної мобілізуючої сили

, опліднив ними стихійний широкомасштабний, глибин-

ний рух

, надавши йому свідомого спрямування, змісту і форм.

Саме Михайло Сергійович

, відклавши в бік підготовку академічних праць, в прос-

тий, чіткий, ясний, доступний для самого пересічного читача спосіб давав відповіді

на найнагальніші для кожного українця питання

: звідки пішла українська нація, в

чому її основні риси і особливості

, які етапи вона пройшла на своєму історичному

шляху

, чому, з чиєї вини опинилась на 1917 рік в тяжкому стані, явно поступившися

у цивілізаційному поступі багатьом сусідам

, як треба було діяти, щоб у нових умовах,

які відкривала революція

, могутнім порухом здійснити гігантський ривок уперед,

здобути право самим порядкувати власною долею

, розвинути всі здібності народу

у всіх сферах буття, зайняти місце серед інших спільнот, гідне великої, талановитої,

багатої душею і розумом нації

. Його брошурки-«метелики», «Вільна Україна», «Хто

такі українці і чого вони хочуть», «Звідки пішло українство і до чого воно йде», «Якої

ми хочемо автономії і федерації

» в прямому розумінні слова озброювали свідомість

кожного українця

, давали саме ту поживу, якої він – українець – стихійно прагнув, і

тому так блискавично

-швидко поширювались, перетворювались на міцні переконан-

ня, ставали надійним дороговказом.

Тому

-то на тисячах і тисячах різних з’їздів, конгресів, конференцій, мітингів, збо-

рів, нарад, що повсюдно відбувалися у революційну пору, ідеї й висновки М. Гру-

шевського лягали в основу рішень

, резолюцій, постанов. Вони цементували націю,

як ніщо інше.

Молодий

, досить амбітний, впевнений у своїй правоті і власних оцінках життя,

поглядах на шляхи його покращення Володимир Винниченко аж ніяк не згоден був

жити за чужими рецептами

, чиїми б вони не були. Його тверезий, проникливий ана-

літичний розум не дозволяв йому підпадати під будь

-які впливи, не давав захопити

себе масовою ейфорією тощо

І якщо Володимир Винниченко не лише не робив жодних спроб у чомусь супере-

чити М

. Грушевському у пошуках відповіді на питання, куди далі вести націю, що

робити задля суспільного прогресу

, а повністю, практично у кожній деталі, на кож-

ному кроці підтримував Голову Центральної Ради

, то це означало лише абсолютне

співпадіння поглядів двох визначних лідерів Української революції

. Тільки Михайло

Грушевський доводив своє педантичною аргументацією вченого

, а Володимир Вин-

ниченко говорив про те ж саме афористично яскраво

, образно-переконливо. При цьо-

му Володимир Кирилович був не популяризатором

(хай і найталановитішим) погля-

дів Грушевського

, а залишався цілком самостійним політичним діячем, чия позиція

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

напрочуд співпадала з концепцією незаперечно першого лідера українства револю-

ційної доби.

Для Володимира Винниченка така обставина лише посилювала ступінь щирої

поваги до старшого колеги

, а для національної справи означала щасливу перевагу.

Між двома провідними діячами стався своєрідний

«поділ функцій». На представ-

ницьких форумах

, та, навіть, і на засіданнях Центральної Ради, її Президії (комі-

тету

), перетвореної на Малу Раду (В. Винниченко, природно, з моменту створення

був їх членом і

, відповідно – заступником Голови) Михайло Грушевський виступав з

короткими

, здебільшого вступними промовами і, «задавши тон», передавав подаль-

шу справу В

. Винниченку, який, відповідно до ситуації, деталізував, обґрунтовував

політичну лінію

, удосконалював, у разі потреби – полемічно захищав її, уточнював,

«припасовував» тощо.

Схоже

, що й М. Грушевський, попри незначні пізніші критичні зауваження у

«Спогадах» 1924 року, цілком покладався на свого заступника, також, очевидно, вба-

чав у ньому не стільки талановитого помічника

, популяризатора революційного кур-

су

, скільки безумовно надійного однодумця, одержимого переконанням у досяжності

величної мети

Обох визначних провідників національного руху об

’єднувало прагнення до наро-

доправства як вищого соціалістичного ідеалу

. Вважаючи національно-демократичну

революцію породженням

, складовою і похідною Лютневої революції, вони доводили,

що першою фундаментальною запорукою досягнення ідеалів українства є закріплен

ня й поглиблення демократичних перетворень у Росії в цілому

. Тому українці зацікав-

лені, просто зобов’язані зробити свій внесок у справу дальшого розвитку революції,

повинні об’єднати свої зусилля з діями інших демократичних сил і рухів.

Сутність стратегічної мети

, на яку орієнтувалось українство, була гранично чіт-

кою і ясною: «Українці не мають бажання від когось відділюватись

, відмежовуватись,

– наголошував Голова Центральної Ради, – вони хочуть тільки, щоб їм і всьому гро-

мадянству України була змога порядкувати крайові справи

, будувати долю краю без

усяких сторонніх втручань і без можливості таких втручань

. Вони знають свої сили і

засоби й певні того

, що коли край буде мати таку волю і буде забезпечений від усяких

гальмувань і втручань збоку, він буде розвиватись настільки сильно і успішно, що йому

не треба буде яких

-небудь штучних огорож від чужих впливів чи конкуренції»

Такі погляди не були винятком і не перетворювалися на надбання широких кіл

українства завдяки зусиллям лише М

. Грушевського, його найближчого оточення.

Вони як би

«проростали» знизу, із глибинних традицій, із давніх програмних вимог,

із ситуації

, що склалася, детермінувалася особливостями психологічного сприйняття,

аналізу тогочасних процесів

В. Винниченко категорично стверджував: «Ні про який сепаратизм, самостій-

ність навіть мови не могло бути

, а коли чулись рідесенькі голоси, то це були голоси

або схоластиків

, чистих теоретиків, запеклих «самостійників» або людей занадто вже

хворобливо пронятих національним чуттям

. На конференції укр. соц.-дем. роб. партії

в квітні питання про

самостійність зустріло майже однодушне негативне відношен-

ня. За самостійність висловилось з усієї конференції тільки два–три голоси»