Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

Лідер українських соціал-демократів був переконаний, що ідеї самостійності, се-

паратизму шкідливі для тогочасного моменту

суспільного розвитку, здатні нанести

удар по єдності революційних сил Росії

. «Та й для чого відокремлюватись, – щиро

зізнавався В

. Винниченко, – коли всі потрібні для вільного національного розвитку

нашого народу засоби нам буде в повній мірі забезпечено в автономії

. Денаціоналі-

зацію, духовне калічення наших мас буде зараз же спинено й знищено українською

школою

, як нищою, так середньою, й вищою. Гальмовані дотепер багаті здатності

нашого народу

, пущені по природньому, найлегшому, найраціональнішому шляхові

різних методів розвитку забезпечать духовну сторону наших домагань

. Народоправ-

ство

, широке місцеве самоврядування, порядкування господарським і політичним

життям на Україні місцевими

силами, точне зазначення взаємних прав і обов’язків

цілої держави та автономної одиниці унеможливить колишню безпардонну

, руйную-

чу політику централізму, коли всі сили окраїн нерозумно й злочинно висмоктувались

на користь інертного ненажерливого центру

Обґрунтовуючи концепцію Української революції

, В. Винниченко, як і М. Гру-

шевський

, одним із висхідних моментів мав тезу про безкласовість, безбуржуазність

української нації

, що, на відміну від інших, не встигла «роздертись» антагоністични-

ми суперечностями

. Це й створювало об’єктивні переваги для справи національного

відродження

. Форсування ж з постановкою соціальних лозунгів розглядав до пев-

ного часу небажаним

, таким, що може розколоти, розбити українство, перешкодити

досягненню найважливішої мети. «Нас об

’єднує ідея національної організації, –на-

голошував лідер українських соціал

-демократів на II Всеукраїнському військовому

з’їзді у червні 1917 року. Всі ми, усі наші класи повинні об’єднатися в процесі на-

ціональної революції

. У нас немає ще таких класів, які не могли б працювати разом

з демократичними масами

, і в цьому наше щастя... У нас ще немає капіталістичного

класу

, бо ми, як нація, ще не сформувались»

Віра в соціалізм

(народоправство), сподівання на розв’язання українського пи-

тання шляхом надання Україні широкої національно

-територіальної автономії у фе-

деративній демократичній республіці Росія

– це ті моменти, навколо яких і донині

«ламаються списи», не вщухає ідейна боротьба. В. Винниченка відносять до «наївних

москвофілів

», або ж просто «наївних політиків», який у політиці більше помилявся

(починаючи від принципових орієнтирів), а тому ще невідомо, чого більше приніс

своєю позицією і діяльністю власному народу

, нації – добра чи шкоди

Дотримуючись в цілому соціалістичної перспективи

, В. Винниченко, як і інші

лідери Української революції

, не схильний був до радикалізму більшовиків, незмін-

но відмежовувався від їх планів негайного кардинального переустрою російського

суспільства

Такі плани кваліфікувалися як передчасне забігання вперед навіть у момент

по-

глиблення загальної кризи і відповідного збільшення шансів РСДРП

(б) на реалізацію

їхніх задумів

. У промові на IV з’їзді УСДРП (30 вересня – 4 жовтня 1917 року) В. Вин-

ниченко виклав свої міркування щодо можливих варіантів розв

’язання питання про

владу і

, між іншим, заявив: «...Коли в Росії деякі соціялісти-утопісти гадають, що

Росію можна буде перетворити в соціалістичну громаду

, то це є захоплення здобут-

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

ками пролетаріату. Темнота, анархія, невміння користуватися волею – все це робить

неможливим закріпити всі здобутки революції

...

Яка мусить бути влада

? Для Росії соціалістичне міністерство було б загибеллю,

а для соціалізму діскредитацією

. Єдиною задачею соціалістичних міністрів мусить

бути завдання миру

. Впорядкувати край, налагодити економічний апарат таке мініс-

терство не змогло б

. Сучасне коаліційне міністерство вестиме стару політику. Отже

покладати надії на

нього нам не слід. В Петрограді вічна анархія, повний розвал,

голосування мас

, відсутність дійсної власти, яка задовольнила б маси. Через те влада

мусить бути перенесена на місця в змислі самоуправи і самоозначення національнос

тей. Наше завдання – організація і переведення влади на місцях»

***

В. Винниченко належав до тих провідників національного визволення, які праг-

нули досягти стратегічної мети легітимним шляхом

, застосовуючи тактику поступо-

вого переконання Тимчасового уряду в справедливості і абсолютній нешкідливості

вимог українства

. Вони намагались дуже багатослівно, водночас явно полохливо

умовити Петроград повірити в те

, що діячі національного руху, функціонери Цен-

тральної Ради

– то спільники Тимчасового уряду, що їх турбує спокій і лад у краї в

тій же мірі

, як і петроградське начальство. І звертання до правлячих інстанцій були

продиктовані

, передусім, прагненням не випустити вибухоподібну ситуацію з-під

контролю

. І лише в цьому контексті керівники українського руху врешті зважува-

лись сформулювати обережні вимоги

-пропозиції:

«Але все зростаюче нерозуміння завдань і мети української демократії росій-

ським громадянством

, а також ворожнеча його до українського руху, а з другого боку

зростаюче недовір

’я української демократії до російського громадянства й збільшу-

ючийся напір на нас з боку цієї демократії

, приводить нас до твердого й міцного пере-

конання

, що єдиним правильним вирішенням становища буде негайне задоволення

вимог, які українська демократія в особі Укр. Центр. Ради подає тимчасовому урядові

й Раді Робітничих та Солдатських Депутатів, і які ми коротенко переказуємо тут:

1) Зважаючи на однодушні вимоги автономії України, виставлені українською де-

мократією

, сподіваємось, що Тимчасовий Уряд виразить в тім чи іншім акті принци-

піально доброзичливе відношення до цього

гасла...»

Здається

, автори записки, яка, якщо не цілком була написана В. Винниченком

(саме його перу належала більшість тогочасних документів), то, безперечно, част-

ково була результатом саме його зусиль

, не лише витримали весь мислимий обсяг

дипломатичних канонів

, але й надали домаганням зверхделікатного вигляду.

«...Отже ніякого страхіття ми не домагалися, – справедливо зауважував В. Винни-

ченко з приводу змісту записки

. – Ми тільки скромно хотіли, щоб Правительство «в

тому чи іншому акті висловило принципіально своє прихильне відношення до сьо

го постулату

» – автономії України. Тільки принципіально. Тільки десь там собі хоч

згадайте, що ви іменно до автономії України ставитесь «прихильно». Не заводьте її

зараз, ми готові стільки там треба ждати здійснення цього постулату; не вирішуйте

навіть його тепер

, не кажіть, що так і буде, заявіть тільки, що ви прихильно стави-

тесь

...»

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

Однак уряд, після всіляких принижень і образ, відмовив українцям у їх домаган-

нях. І чи не найбільше переживав невдачу голова делегації до Петрограду – В. Вин-

ниченко

. Особливо ж його вразило цинічне, зверхньо-брутальне ставлення до спра-

ведливих національних вимог з боку російських демократичних сил

, що вишикува-

лись у єдиний фронт боротьби з національними рухами

Останнє було однією з визначальних причин

, що привели до ініціювання Цен-

тральною Радою підготовки акту про державницькі наміри українства

, якого, з ін-

шого боку

, дедалі рішучіше вимагала суспільна свідомість нації. Саме Володимиру

Винниченку випала висока честь підготовки Першого Універсалу Центральної Ради

і він

, як і завжди, написав документ власною рукою, не передовіряючи зверхважли-

вого доручення будь

-кому.

Перший Універсал Центральної Ради урочисто декларував прагнення нації до

широкої національно

-територіальної автономії у федеративній демократичній рес-

публіці Росія

. В черговий раз керівництво національно-визвольного руху вибачалося

перед Тимчасовим урядом за те

, що його обставинами «приневолено» в однобічному

порядку стати на шлях

, про який так довго намагалися домовитися з тим же офіцій-

ним Петроградом

Центральна ідея Першого Універсалу полягала в словах: «Хай буде Україна віль

ною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай на-

род український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям

. Хай поря-

док і лад на Україні дають вибрані вселюдним

, рівним, прямим і тайним голосуван-

ням, – Всенародні Українські Збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут

у нас, на Україні, мають право видавати тільки наші Українські Збори.

Ті ж закони

, що мають лад давати по всій російській державі, повинні видаватися

у Всеросійськім Парламенті

Звичайно, застосовані у документі надзвичайної політичної ваги формули дуже

далекі від досконалості

. З одного боку, заявляється про те, що народ України відни-

ні буде вільним

, сам порядкуватиме своїм життям через Українські Установчі збори.

З іншого

– декларується нерозривність з Росією, а доля України, її державності мала

вирішитися Всеросійськими Установчими зборами

. Однак творці Універсалу, палкі

його прихильники оцінювали цей державницький документ попри очевидні недо

ліки, дуже високо.

Цікаво зазначити

, що створення Універсалу проливає світло на деякі риси харак-

теру Володимира Винниченка

Він був людиною нежорсткою, швидше, навіть, м’якою, схильною до поступок,

компромісів. Михайло Грушевський так пізніше відтворив прикметний епізод: «...Саме

тоді вироблявся проект обіцяного Центральною Радою Універсалу. Винниченко взявся

зробити перший начерк

, звичайно дуже поміркований в нац[іональних] домаганнях,

сим разом унісся настроями хвилі і написав свій начерк в таких різких тонах

, що при-

сутній Єфремов рішуче запротестував

, вважаючи такий напрям чистим авантюриз-

мом

, і заявив, що не тільки в редакції його брати [участь] не хоче [і] не підпише, але

й у президії р

[ади] не останеться. Винниченко заявив повну готовність «вигладити».

Гладили так

, що як з жалем потім говорив один з молодих членів редакційного комі-

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

тету прапорщик Потішко від ген[ерального] військового комітету, тільки й остався

заголовок

«Універсал». Дійсно, деяка загальність і невиразність в стилізації з’явила-

ся як наслідок сеї операції»

Відзначене М

. Грушевським говорить і про те, що в політиці Володимир Кирило-

вич залишався емоційною особистістю

, яка часом давала волю почуттям, настроям,

а останні в певні моменти навіть брали гору над холодним розумом

, строгим розра-

хунком

Та як би там не було

, а Універсал Центральної Ради став видатною віхою Україн-

ської революції

, істотним кроком на шляху до національної державності. І вже при-

четність до такого доленосного документа висуває будь

-якого політичного діяча до

розряду історичних особистостей

Володимир Винниченко ніколи не виборював для себе якогось показного стано

вища, високих посад. У революційну добу це взагалі було мало можливо. Та голо-

вне, що прагнення такого зовсім не було. Зайняти те чи інше суспільно значиме міс-

це вимагали обставини

, диктували потреби руху. Саме так Володимир Кирилович

– письменник і мислитель за природою – стає на чолі виконавчої влади відроджуваної

української державності

15 червня 1917 року на закритому засіданні президії (комітету) Центральної ради

був сформований Генеральний секретаріат у складі

: В. Винниченко (Голова секре-

таріату і секретар з внутрішніх справ

, член УСДРП), С. Єфремов (секретар з націо-

нальних справ

, член УПСФ), X. Барановський (секретар з фінансових справ, безпар-

тійний), Б. Мартос (секретар з внутрішніх справ, член УСДРП), М. Стасюк (секретар

з продовольчих справ, позапартійний соціаліст), С. Петлюра (секретар з військових

справ, член УСДРП), І. Стешенко (секретар у справах освіти, член УСДРП), П. Хрис-

тюк (генеральний писар, член УПСР). На думку організаторів, Генеральний секрета-

ріат повинен був стати зародком українського уряду

, хоча у момент створення мис-

лився швидше як технічно

-виконавчий орган Центральної Ради.

Чи не найпроникливіше оцінював процес творення і сутність владного

органу –

Генерального секретаріату сам же перший його керівник. «Це не було Міністерство

в звичайному розумінню

, – відзначав він. – Центральна Рада не хотіла гратися буч-

ними словами

, для яких ще не було реальних, дійсних передумов. Але це була Рада

Міністрів для української

, свідомої, організованої демократії. Це був уряд для тих,

хто почував над собою примус законів духу

, а не законів фізичної сили. Це був іде-

альний Уряд

, прообраз тих Урядів, які колись матиме людськість, коли позбавиться

від усіх засобів насильства й грубого, злочинного примусу. Основою його була добра

воля

, довірря й спільна мета тих, хто визнавав його»

В. Винниченко звертає увагу на, здавалось би, парадоксальне становище Гене-

рального секретаріату

. Не маючи влади в традиційному розумінні слова (Секретаріат

не мав у своєму розпорядженні жодного солдата

, не мав впливу на жодного урядовця,

не мав апарату

, не мав коштів навіть для свого існування), однак став «справжнім

Правительством з великою моральною силою

, з неписаними, необставленими тюр-

мою, нагайом і жандармом законами»

. Не випадково народження Генерального Се-

кретаріату

, його голова кваліфікував як «організацію морально-правової влади»

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

Створення Генерального секретаріату стало важливим практичним моментом у

розвитку Української революції

, українського державотворення. Воно знаменувало

початок розмежування владних функцій

. Центральна Рада зосереджувалась віднині

на стратегічно законодавчій діяльності

, дедалі набувала рис парламентської інститу-

ції, а Генеральний Секретаріат брав на себе функції виконавчого органу.

Скрутне матеріальне становище обох органів

, яке за патетичними оцінками

В. Винниченка нічого було не варте у порівнянні з революційним оптимізмом і ен-

тузіазмом українських державотворців

, насправді дуже негативно позначалося на ді-

яльності владних структур

, в першу чергу, Генерального секретаріату.

В. Винниченко мав своє власне бачення і розуміння місця державотворчих про-

цесів у здійснюваній національній революції

. У спеціальному параграфі своєї пізні-

шої книги

, що має гранично чітке формулювання «Мета: національність, засоб: дер-

жавність» Голова Генерального Секретаріату розкрив головні труднощі, які чекали

ініціаторів запровадження ідеалів революції в життя і на мажорній ноті завершив: «...

Нашою метою

, істотною, ґрунтовною була не сама державність. Наша мета була –

відродження

, розвинення нашої національності, пробудження в нашому народі своєї,

національної гідності

, почуття необхідності рідних форм свого розвитку, здобуття

сих форм і забезпечення їх

. Державність же є тільки засіб для сеї істотної цілі.

І через це самий процес здобування сеї державності вже мав би служити пробуджу

ючим

, наштовхуючим і усвідомлюючим фактором. Чи вигралось би чи програлось, а

процес був би все одно

, й він уже сам викупив би й покрив би всі можливі неудачі»

Безумовно

, як і весь наступний підрозділ книги «Народ творить з нічого», наведений

сюжет поряд з переконливою констатацією слабкої підготовленості нації в цілому до

державотворчої діяльності

, свідчить і про очевидні ілюзії щодо функцій, які відводи-

лись лідерами українства створюваній державності

, і щодо впевненості, що обраний

шлях приведе до бажаного результату

Дедалі переконує в тому

«Декларація Генерального Секретаріату», запропонова-

на В

. Винниченком і схвалена сесією Центральної Ради 26 червня 1917 року

. В до-

кументі

, передусім, доводиться феноменальність формування української влади, ціл-

ком відмінної як від європейських

, так і російських зразків. «Не фізичне та економіч-

не насильство

; не темнота, затурканість і економічна залежність класів поневолених;

не застрахування та гіпнотизування релігією

, не нацьковування одної частини при-

гноблених на другу

– не такі засоби дали нам, зібраним отут, право і силу вирішувати

норми життя

, обов’язкові для кожного, хто визнає себе українцем, – стверджується в

Декларації

. – Це право родилось і виросло з одного довір’я, чистого, не підмішаного

ніяким примусом

, законним чи незаконним. І Центральна Рада, приймаючи на себе

ту волю і довір

’я народу, стала невіддільною, органічно злитою частиною цього ве-

ликого цілого»

Момент

, що переживався, визначався як надзвичайно важливий і відповідальний,

коли зникала межа двох влад

– моральної і публічно-правової, коли формувалося

справжнє народоправство з абсолютною довірою Центральній Раді

. Остання, усві-

домлюючи

, що процес цей ще не завершився, здійснювала необхідні кроки до його

прискорення. «Головним

завданням Центральної Ради до деякого часу було об’єд-

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

нання української демократії на ґрунті тільки національно-політичних домагань,

– говорилось у Декларації. – Але життя потроху розсунуло ці вузькі рамці. Самих

національно

-політичних домагань стало мало, час ставить вимоги ширші; народ хоче

об’єднатись для задоволення і розв’язання всіх питань, які висуває йому і економічна

і соціальна обстановка

. І через те Центральна Рада мусіла поширити свою платфор-

му, мусіла стати національним Соймом, в якому мають освітлюватися і розрішатись

всі ті питання

, які висуває життя.

І тому

-то утворення Генерального секретаріату було необхідним щаблем розви-

тку іншого представницького органу

. Тому-то Інститут Генерального секретаріату

має обхоплювати всі інтереси українського народу

І в момент здійснення поміркованої політики Центральною Радою

, Генеральним

секретаріатом і пізніше

– ретроспективно – В. Винниченко вважав такий курс єдино

реалістичним і всеціло виправданим

. Саме він виключив можливість репресій щодо

українства: «не було ні одного вчинку

, який би дав право на таке насильство». Воло-

димир Кирилович доводив

, що у Тимчасового уряду не залишалось іншого виходу із

ситуації

, що склалася, і він змушений був сам ініціювати переговори з українською

стороною

. В Петрограді дедалі реалістичніше оцінювали й розмах Української ре-

волюції

. Враховували й те, що на момент переговорів представники загальноросій-

ських політичних партій в Україні дійшли згоди з Центральною Радою

, готові були

делегувати своїх представників до її

складу, підтримати державотворчі починання

До Києва для переговорів з Центральною Радою прибула делегація у складі мі

ністрів Тимчасового уряду І

. Церетелі, О. Керенського, М. Терещенка. Посланці

Петрограда зробили все можливе

, щоб перетворити рівноправний діалог на диктат

сильнішої сторони

. Міністри категорично відмовились іти на зустріч з широким скла-

дом Центральної Ради

, поки не нав’язали свою волю її керівництву (М. Грушевський,

В. Винниченко, С. Петлюра). Причому досягнуту угоду, за оцінкою М. Грушевського,

«результат торгу» мали без будь-яких змін затвердити пленум Центральної Ради і

Тимчасовий уряд

. Позицію української сторони досить рельєфно і лаконічно охарак-

теризував І

. Церетелі через передачу виступу В. Винниченка: «...За двісті з лишнім

років спільного існування в межах однієї держави український народ звикся з росій

ським народом та його побутом і вважає свій державний зв

’язок з ним чимось при-

родним

. Він боровся зі старим режимом не для відділення від Росії, а для того, щоб

домогтись гідного існування всередині Росії

За М

. Грушевським, українські представники на переговорах міцно трималися

своєї автономістсько

-федералістської орієнтації, охоче згоджувались на домагання

Тимчасового уряду не ставати на шлях самочинних дій

, чекати Установчих зборів,

не конфліктувати з місцевою неукраїнською демократією і не робити рішучих кроків

щодо українізації армії

. При цьому Голова Центральної Ради зауважує, що далеко не

все йому в такій позиції подобалось

. Але він обрав тактику більше обережного спо-

стерігача

, віддавши ключову роль В. Винниченку, поміркована лінія якого в даному

випадку посилилась особистісними стосунками з соціалістом

І. Церетелі. Останній

же

, зі свого боку, теж виявився найактивнішим учасником переговорного процесу і в

Києві, і з Петроградом

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

Навряд чи за таких обставин критичні зауваження М. Грушевського щодо В. Вин-

ниченка слід визнати у всьому виправданими

, тактовними. Адже М. Грушевський

несе повну моральну відповідальність за досягнуті домовленості і є всі підстави

поширювати загальну оцінку вироблених документів і на його діяльність

. Сам же

М. Грушевський так кваліфікував той текст декларації, на якому, зрештою, погоди-

лись учасники переговорів

, і який взялися провести відповідно в Центральній Раді і

Тимчасовому уряді

В. Винниченко і І. Церетелі: «Дійсно, се був акт односторонній,

ся декларація. Ц. рада обов’язувалася припинити «самочинне здійснювання автоно-

мії» до всерос/ійських/ Установчих зборів, військову справу віддано на волю військо-

вого міністра

– що він в українських домаганнях знайде нешкідливим для боєздат-

ності армії. Тим часом, що взамін сього дасть Тимч

/асів/ уряд – з проекту не було

видно

У такому разі на питання

, що поставало само-собою, чому ж Рада згодилась на та-

кий документ

, який майже нікого не задовольняв, М. Грушевський відповідав: «Але

уставити союз

, хоч би на такій лихій підставі, з соціалістичними партіями росій-

ськими і спеціально київськими

, заручитися поміччю їх провідників в ділі автономії

і спільно з ними дати бій кадетам і всім іншим ворожим українству елементам

– се

здавалось

цінним»

Отже

, вирішальним виявилось бажання виключно мирним, безконфліктним шля-

хом досягти позитивного результату

. Згода ж Тимчасового уряду на найкуціші до-

магання українства

, визнання Центральної Ради і Генерального секретаріату держав-

ними інституціями з дуже обмеженою компетенцією і без визначення території

, на

яку поширювалась би їх влада

, кваліфікувалась як легітимізація автономного стану

України

, його фактичне здійснення

. Так пояснював позицію української сторони

В. Винниченко.

В цій же площині схильним був шукати

«додаткових», позакулісних пояснень і

М. Грушевський.

Він висловлює жаль з приводу того

, що В. Винниченко «не відкрив подробиць

своїх розмов з Церетелі в сій справі

(йдеться про книгу «Відродження нації» – В. С.).

Переказував тільки

, що Церетелі, прощаючись, поздоровив його з автономією. Але,

мені здається

, що подібну фразу ми чули від нього ще на конференції, коли, заспо-

коюючи наше сумління

, за зречення з «самочинного здійснювання автономії», він

сказав нам

, прощаючись:

«Повірте

, товариші, ви вже маєте саму справжню автономію» (самую настоящую

автономію

)»

Досягнуті в ході переговорів результати рукою самого В

. Винниченка були зафік-

совані в Другому Універсалі Центральної Ради

, обнародуваному 3 липня 1917 року.

В черговий раз заявивши про небажання відділяти Україну від Росії

, документ про-

голошував

: «Українська Центральна Рада, обрана Українським народом через його

революційні організації

, незабаром поповниться на справедливих основах представ-

никами наших народів

, що живуть на Україні, від їх революційних організацій, і тоді

стане тим єдиним найвищим органом революційної демократії України

, який буде

представляти інтереси всієї людності нашого краю

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

Поповнена Центральна Рада виділить наново зі свого складу окремий відпові-

дальний перед нею орган – Генеральний секретаріат

, що буде представлено на затвер-

дження временного правительства

, яко носитель найвищої краєвої влади временного

правительства на Україні

У цім органі будуть об’єднані всі права і засоби

, щоб він, яко представник демо-

кратії всієї України і разом з тим

, як найвищий краєвий орган управління, мав змогу

виконувати складну роботу організації та впорядкування життя всього краю в згоді з

усією революційною Росією

В згоді з іншими національностями України і працюючи в справах державного

Управління

, як орган временного правительства, Генеральний Секретаріат Централь-

ної Ради, твердо йтиме шляхом зміцнення нового ладу, утвореного революцією»

Дотримуючись принципової домовленості даному на переговорах слову

, укра-

їнський провід наступним чином уявляв шлях досягнення головного стратегічного

завдання руху

: «Прямуючи до автономного ладу на Україні, Центральна рада в згоді

з національними меншостями України підготовлятиме проекти законів про автоном

ний устрій України

, для внесення їх на затвердження Учредительного Зібрання.

Вважаючи

, що утворення краєвого органу временного правительства на Украї-

ні забезпечує бажане наближення управління Краєм до потреб місцевої людності в

можливих до Учредительного Зібрання межах і визнаючи

, що доля всіх народів Росії

міцно зв

’язана з загальними здобутками революції, ми рішуче ставимось проти за-

мірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійського Учредительного

Зібрання»

У заключних словах Універсалу міститься пояснення того

, чому Центральна Рада

виявляла таку обережність і поступливість

. Вони були зумовлені турботою про про-

довження революції у спілці з іншими народами Росії: «Оповіщаючи про це грома

дян України

, ми твердо віримо, що Українська демократія, яка передала нам свою

волю

, разом з революційною демократією всієї Росії та її революційним Правитель-

ством прикладе всі свої сили

, щоб довести всю державу, зокрема Україну, до повного

торжества революції

Отже

, В. Винниченко досить послідовно і рельєфно уособив всією своєю пове-

дінкою обраний проводом Української революції курс

, настирливо намагався втілити

його в життя

***

Вплив Володимира Винниченка на суспільні настрої

, на прийняття принципово

важливих рішень у

1917 році був масштабним і сильним. Він задавав тон важливим

представницьким форумам

– таким, наприклад, як Всеукраїнський робітничий з’їзд,

що проходив у Києві

10–13 липня. Голова Генерального секретаріату, лідер УСДРП

відкрив дискусії на зібранні ключовою доповіддю

«Сучасний момент в українському

житті і українське робітництво

». Інстинктивно вловивши настрої делегатів, що деда-

лі виявляли

нетерпіння, схильність до радикалізму і, прагнучи перехопити ініціативу,

якоюсь мірою стати попереду суспільних прагнень

, він зайняв позицію, що значно

відрізнялася від усіх попередніх його публічних виступів у

1917 році. Характеризу-

ючи ситуацію в Україні

, визначаючи перспективи боротьби, В. Винниченко кілька

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

разів звертався до феномену більшовизму, формулював ставлення до нього. Цікаво,

що це поставило в нелегке становище репортерів українських газет

, що, в результаті,

по-різному подавали ці сюжети в своїх органах. «Більшовики (звичайно, ідейні) ре-

ально і правдиво дивляться в будучину

, – викладала зміст Винниченкових слів «Ро-

бітнича газета». – Вони найбільше відчувають мерзоти, які творяться в житті, най-

більше чутливі до волі та завдань революційного руху

. Агітація їх, як осередка, се з

боку психологічного є агітація щиро революційного напрямку

З деякою конкретизацією передавала виступ Голови Генерального секретаріату

«Нова Рада». За варіантом її кореспондента, доповідач заявив: «...Більшовики не у

всьому помиляються

. І коли згадати, що дещо з того, про що вони говорили з початку

революції

, що так лякало багатьох людей, а особливо буржуазію, уже переведено в

життя

, то нам стане ясно, що і вони теж мають під собою ґрунт. Згадаймо, – продов-

жував він

, – агітація більшовиків за восьмигодинний робочий день, або їхній лозунг

переходу влади до рук робітничих і солдатських депутатів

». Врешті-решт він заявив,

що «коли б не було більшовиків, то революція не посувалась би»

Формулюючи ж завдання майбутнього робітничого представництва в Централь

ній Раді

, що дедалі нагадувала справді народний, крайовий парламент, лідер УСДРП

висловив переконання

, що пролетаріат без різниці національностей буде боротися за

кращу долю, «активно творити наше національно

-політичне життя во ім’я ясної бу-

дуччини нашої – соціалізму

. І будуччина та вже не така далека, як нам це здавалося...

І коли більшовики говорять

, що соціалізм можна завести зараз, то в їх словах є части-

на правди

. Тепер вже соціалізм не є пустим звуком – він ясно став перед очима про-

летаріату

. Тому національне визволення не задержить наших устремлінь – воно єсть

тільки засобом до будучого світлого визволення

, яке прийде разом з соціалізмом»

І хоч в інших виступах

(раніших і пізніших) В. Винниченко ніколи більше не ви-

словлював таких симпатій до більшовизму

, не солідаризувався з його гаслами, так-

тичний виграш на робітничому з

’їзді виявився незаперечним.

Надалі велика кількість делегатів

, причому не лише більшовиків (І. Кулик, В. При-

маков

), а й членів українських партій (Лобко, Дудич, Лобода, Сокальський та ін.) ви-

словлювалися на підтримку курсу РСДРП

(б), але їх виступи йшли начебто в руслі

розуміння цієї проблеми керівництвом Української революції

, а сполучена з такими

сюжетами критика соціально

-економічної лінії Центральної Ради не виглядала вже

такою радикальною реакцією з місць

, з низів, як би вона психологічно сприймалася

без заглавної промови В

. Винниченка. Це, зрештою, допомогло ухвалити і резолюції

в дусі платформи УСДРП.

Однак

, гострота знімалася лише до певної міри, оскільки розрив між суспільними

настроями і позицією проводирів революції

, їх тактичними хитрощами зліквідувати

нікому було не під силу

Ретроспективно оцінюючи результати роботи робітничого зібрання

, один з його

активних учасників П

. Христюк писав: «...З’їзд виявив радикалізм одночасно як в

справах соціально

-економічних, так і в справах національно-політичних. На З’їзді

робітники нарікали на Центральну Раду не тільки за її не цілком

«революційно-демо-

кратичний

» склад і загальну політику, а також і за її угоду з Временним Правитель-

100

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

ством, яку робітництво все вважало за відібрання прав у Центральної Ради, як, до

речі

, воно потім до деякої міри й вийшло»

Варто згадати і про те

, що, окрім питань національно-політичних, не вдалося хоч

скільки-небудь наблизити одну до одної платформи українських соціал-демократів і

українських есерів

, в результаті чого майже всі резолюції з’їзду проходили в редакції,

запропонованій фракцією УСДРП

, тоді як фракція УПСР голосувала проти і навіть

залишала засідання на знак протесту

, оскільки до її голосу не бажали прислухатися.

Відзначене було промовистим неприємним симптомом

, оскільки в Центральній

Раді, до якої направлялася Всеукраїнська рада робітничих депутатів, обрана з’їздом,

співвідношення партійних сил було зовсім не на користь українських соціал

-де-

мократів

. Не обіцяло це нічого доброго і очолюваному В. Винниченком уряду, що

знаходився у стадії становлення і лише виробляв власний погляд на поточні справи

шляхи визвольної боротьби

, національно-державного будівництва.

А підтвердився песимістичний прогноз практично відразу

, в ході візиту нової де-

легації Української Ради до Петрограда в кінці липня

1917 року. Як і до цього, на чолі

українських посланців був Володимир Винниченко

, що разом з X. Барановським і

М. Рафесом привіз до столиці на затвердження «Статут вищого управління Украї-

ною» і список генеральних секретарів. Уряд же після відомих липневих подій саме

переживав істотні зміни у розстановці сил

, посилення позицій правих елементів і,

здавалося

, зовсім зжив будь-яку прихильність щодо українців.

Делегація Центральної Ради кілька днів не могла домогтися прийому в Зимовому

палаці

, принизливо оббивала пороги й змушена була вислуховувати правоповчальні

настанови експертів Тимчасового уряду

– Б. Нольде і О. Гальперіна, що відверто глу-

зували з дуже низької правничої освіченості генеральних секретарів

Урешті, В

. Винниченко і М. Рафес не витримали і залишили Петроград. Лише

тоді, 2 серпня

1917 р. X. Барановського було ознайомлено з проектом інструкції.

Повноваження секретаріату обмежувалися п

’ятьма губерніями (Київською, Волин-

ською

, Подільською, Полтавською і Чернігівською, без північних, неукраїнських по-

вітів), були урізані чотири секретаріати (військових і продовольчих справ, пошт і

шляхів). Генеральний секретаріат визначався органом центрального уряду, який при-

значав його за представленням Ради

Протести представника Центральної Ради не були взяті до уваги

, і 4 серпня текст

документа був розпублікований під назвою

«Тимчасова інструкція Генеральному се-

кретаріату Української Центральної ради

, затверджена Тимчасовим урядом»

Оцінка документа з боку українського керівництва була майже суціль негативною

такою

, що породила гостроконфліктну ситуацію. При цьому найбільше ображало по-

чуття лідерів українства не стільки обмеження прерогатив Ради

, Генерального секре-

таріату

(зменшення кількості секретарів, особливо з ключових галузей державного

функціонування

), скільки суттєве урізування території України (з 9 до 5 губерній), по

суті

, наказна, безапеляційна форма такого важливого акта (що в умовах демократич-

ної революції

, здавалося, мав набути зовсім іншого забарвлення).

Природно

, що документ Тимчасового уряду викликав черговий злет масового обу-

рення. Однак стихійну хвилю народного гніву не вдалося трансформувати у певні ор-