Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

121

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

Політичною програмою наших діячів була тоді автономія в межах великої Росії, а для

цього військо не було потрібне»

Вочевидь

, означене мало що міняє по суті. Та й більше – входить у суперечність із

тогочасними оборонськими настроями й позиціями С

. Петлюри

, яких він не позбув-

ся й після Лютневої революції

. Не виключено, що продовжували даватися взнаки й

масонські впливи

, спрямовані на протидію ослабленню армії й можливому виходу

Росії з війни

Під час обговорення з’їздом питання про українізацію армії С

. Петлюра виступив

зі спеціальною доповіддю про будівництво національного війська

. Він же вніс і про-

ект резолюції

, вироблений президією. Документ виявився компромісним. З одного

боку

, в ньому засуджувалися як антидемократичні старі принципи формування ба-

гатонаціональних збройних сил Росії

, наголошувалося на тому, що одним з дійових

заходів підвищення втраченої колишньої боєздатності армії

(турбота про це, як ви-

дно, не полишала керівництво українського проводу), піднесення її духу є негайна

«націоналізація армії на національно

-теритаоріальнім принципі», пропонувалось

виділення військових українців у окремі підрозділи

. Однак тут же зазначалося, що

такі заходи мають проводитися поступово

, залежно від воєнного стану, щоб це не

призвело до дезорганізації армії тощо

Зрештою

, було ухвалено документ, згідно якого в справі українізації армії І Все-

український військовий з’їзд визнав

: «а) що в існуючих військових одиницях та

військових частинах всі українські вояки

, як офіцери, так і солдати, повинні бути

негайно виділені в окремі частини

; б) в військових одиницях на фронті виділення

повинно провадитись поволі

, в залежності від тактичних і інших військових обста-

вин, постільки, поскільки це виділення не буде вносити дезорганізації на фронті; в)

що ж до фльоти

, то з’їзд вважає, по тим самим мотивам, можливим і необхідним: в

Балтійській фльоті укомплектувати декотрі з кораблів виключно командами україн

ської національності

, що ж до фльоти Чорноморської, то, зважаючи на те, що вона і

зараз складається в переважній більшості з українців

(їх питома вага сягала тут 75%.

– В. С.) –поповнювати її надалі виключно українцями»

Додатковим підтвердженням нерішучості українських політиків у справі прове

дення українізації армії стала доповідь С

. Петлюри «Про освіту на Україні та про

українізацію військової освіти»

, яку він виголосив 7 травня 1917 р. Нагадавши про

високий рівень розвитку освіти в Україні в минулому

, промовець підкреслив згуб-

ність для української нації російського царизму в культурно

-освітній сфері. Покли-

каючись до недавніх рішень Українського педагогічного з’їзду

, С. Петлюра запропо-

нував делегатам винести такі ухвали

, які б сприяли впровадженню військової освіти

українською мовою

Безперечно

, мова йшла про речі потрібні, корисні. Однак, не полишає й відчуття,

що запал солдатської маси намагалися свідомо увести в рамки

, які б дозволили спря-

мувати його в бік від найкардинальніших завдань військового будівництва

Упевнює в такій думці й те

, як примиренськи поводив себе С. Петлюра під час

інциденту

, викликаного оголошенням телеграми від Петроградської ради робітничих

і солдатських депутатів з пропозицією до з’їзду про спеціальне звернення до солдат

122

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

українців утриматися від самочинних дій. Делегати настільки обурилися, що спробу-

вали взагалі припинити роботу

, й С. Петлюрі, як втім і В. Винниченку, іншим керів-

никам лише з великими труднощами вдалося умовити посланців

-вояків продовжити

роботу форуму

. Найголовнішими аргументами при цьому була нагальна необхідність

збереження єдиного демократичного фронту зі всеросійськими силами

, налагоджен-

ня ділових стосунків з Тимчасовим урядом і Петроградською радою

Для практичного керівництва процесами формування національних збройних

сил при Центральній Раді було утворено Український Генеральний військовий комі

тет (УГВК) у складі 18 осіб. До комітету ввійшли, В. Винниченко, С. Петлюра, В. Пав-

ленко,

В. Потішко, В. Поплавко, Д. Ровинський, С. Граждан, О. Пилькевич, І. Луценко,

М. Полозов, С. Письменний, А. Певний, І. Горемика-Крупчинський, А. Чернявський,

Ф. Селецький, Ю. Капкан, М. Міхновський, М. Іванов

І знову стався інцидент

, який прикував увагу до імені С. Петлюри. Під час вибо-

рів УГВК В

. Винниченко повідомив з’їзду, що одержав анонімного листа з ультима-

тивною вимогою до нього й Петлюри – зняти свої кандидатури зі списка майбутнього

комітету

, «інакше будете вбиті»

. Звісно, вибухнули емоції: ті, кому погрожували,

миттєво перетворилися на «героїв дня»

, солдати влаштували їм овацію, дехто з деле-

гатів вискочив на сцену розціловувати «сміливих революціонерів»

, котрі демонстра-

тивно запевнили

, що залишаються в списках, незважаючи на небезпеку. Голосування

виявилося практично одноголосним… Дуже скидається на новітні виборчі техноло

гії, в яких скандал – один із улюблених методів набуття популярності.

А наступним кроком стало те

, що з подачі того ж таки В. Винниченка С. Петлюру

обрали головою Українського генерального військового комітету

Пізніше В

. Винниченко скаже, що цивільний С. Петлюра випадково став будівни-

чим українських збройних сил

. Проте в роки революцій, як свідчить світова практи-

ка

, досить часто уславленими воєначальниками ставали люди, далекі від військової

справи. У період громадянської війни в Україні С. Петлюрі доводилося схрещувати

зброю з Червоною Армією

, якою командувала абсолютно цивільна людина, Л. Троць-

кий, а частинами і з’єднаннями – не причетні раніше до військової справи і К. Во-

рошилов, і Й. Якір, і М. Фрунзе та багато інших. Жодного дня не служив у війську й

командуючий багатотисячною селянською армією «батько Махно»

Головне

, мабуть, полягало у природній обдарованості, здатності вперто опанову-

вати військову науку

, бойове мистецтво…

***

Сам факт проведення з’їзду

, розголос про його рішення стимулювали активність

солдатської маси

, збільшили стихійний потяг до українізації. Однак, скеровувати цей

процес при тих настроях

, що панували в керівництві Української революції, Цен-

тральної Ради

(а УГВК вважався органом при ній), було надто проблематично. До

того ж С

. Петлюра, неформально очоливши українізацію війська, мав «нелегітимну

посаду»

, з ним ніхто не рахувався, та й сам він вважав, що працює «на громадських

засадах»

Треба сказати

, що на той час С. Петлюра не був ще й членом Центральної Ради.

На чому засновано твердження

, ніби його кооптували до Ради 8 травня, невідомо

123

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

Взагалі перша згадка про участь С. Петлюри в роботі керівного центру Української

революції відноситься до

22 червня, та й тоді його представляли як «члена Генераль-

ного комітету»

Воєнний міністр О

. Керенський, що прибув до Києва 19 травня 1917 р. (він контро-

лював масонський рух в Україні всю Першу світову війну

) досить категорично по-

ставив питання про недопустимість руйнації єдності армії

, її розкол за національною

ознакою

, вкотре наголосив на позиції Тимчасового уряду віднести розв’язання укра-

їнського питання до компетенції Всеросійських установчих зборів

Конфліктувати з начальством не хотілось і на перших порах С

. Петлюра легко

«спрацювався» «у військових питаннях» з командуючим Київською військовою окру

гою полковником К

. Оберучевим – есером і масоном.

Загалом доводиться констатувати

, що військова справа взагалі потрапила під

пильний нагляд масонів

, викликала особливу їх турботу. Це природно, якщо взяти

до уваги ту тривогу

, яку переживали Англія і Франція після повалення самодержав-

ства

, з розвитком тенденцій до виходу Росії з війни, ліквідації Східного фронту (з

будь

-якої причини – під революційним тиском, в результаті демократизації, мирних

ініціатив

, розкладу армії, втрати нею боєспроможності тощо). І С. Петлюра виявляв-

ся тут напрочуд зручною «фігурою»

: він не мав твердих переконань, легко пристав

до Винниченкової позиції заперечення потреби у національній армії та стримування

українізації і був керований масонськими майстрами

Так або інакше

, однак саме тут слід вбачати одну з істотних суб’єктивних при-

чин свідомого гальмування стихійного

(знизу) процесу українізації армії, який на

літо

1917 р. набрав надзвичайно масштабних обрисів. Можна констатувати, що як і в

справі формування Богданівського полку

, Центральна Рада знову пленталася в хвості

подій

. А те, що «незручного» М. Міхновського, який електризував солдатську масу

самостійницькими гаслами

, змінили на «слухняного» С. Петлюру, практично ніякого

переламу не означало

. Вояки не лише не слухали ні свого начальства, ні Централь-

ної Ради

. Під їх тиском останні відступали, змушені були йти назустріч суспільним

інтересам

Це достатньо рельєфно відбила історія зі скликанням Другого Всеукраїнського

з’їзду

. Перший з’їзд ухвалив спеціальне рішення виробити стратегію українізації

армії і затвердити її на Другому військовому з’їзді

, який мав бути скликаний через

місяць після Першого – на початку червня

1917 року.

Цікаво

, що 22 травня 1917 р. УГВК звернувся з телеграмою до військового міні-

стра Тимчасового уряду О

. Керенського і верховного головнокомандуючого з про-

ханням повідомити військові частини про скликання на

4 червня в Києві Другого

Всеукраїнського військового з’їзду

. Для чого це робилося? При скликанні першого

з’їзду до послуг військового начальства не вдавалися і змогли самочинно забезпечи

ти досить широке представництво вояків

-українців з усіх фронтів.

Найвірогідніших пояснень може бути два

. Перше, – не зважаючись виступати

проти волі Тимчасового уряду

, намагались, в разі згоди на поширення О. Керенським

інформації

, легітимізувати з’їзд, не доводячи стосунки зі всеросійським центром до

конфронтації

124

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

Друге, – керівництво УГВК хотіло зірвати з’їзд «чужими руками», а самому зали-

шитись «в стороні»

. Адже О. Керенський і на зустрічах з представниками Централь-

ної Ради

, Українського генерального військового комітету, командуючим військами

КВО, у виступах на засіданнях виконкомів рад об’єднаних громадських організацій і

Київської ради військових депутатів недвозначно висловився проти перебудови армії

за національною ознакою

. Звісно, він не міг допомагати збирати з’їзд, якому нале-

жало виробити стратегію українізації армії

, стати стимулом розчленування армії.

Навряд чи при цьому розраховувалося на вибух невдоволення мас як реакція на

заборону зібрання

. І Центральна Рада і Генеральний комітет більше прагнули втри-

мати під контролем рух

, який і до того завдавав їм чималого клопоту.

То ж

28 травня, цілком очікувано, військовий міністр повідомив Київ, що вважає

з’їзд несвоєчасним

, а питання про національні війська буде розв’язуватися Тимчасо-

вим урядом

Правда

, у більшості випадків на кінець травня – початок червня вибори делега-

тів були проведені

(а там, де про з’їзд не чули й довідались із заборонної телеграми

– провели екстрені вибори

), й частина посланців військових частин вже з’їхалася до

Києва

Публікація в пресі негативної відповіді Тимчасового уряду на домагання Цен

тральної Ради

, оголошення на Всеукраїнському селянському з’їзді заборонної теле-

грами О. Керенського викликали в масах хвилю обурення.

Адже впадала у вічі саме антиукраїнська спрямованість акції

. Саме в ті дні у Пе-

трограді відбувався польський військовий з

’їзд, скликався Всеросійський з’їзд рад

робітничих і солдатських депутатів

. Узагалі, то була перша заборона будь-якого з’їз-

ду з часу повалення самодержавства

. Всі ці обставини ще більше загострювали си-

туацію

Військовий форум мав розпочати свої засідання

4 червня в Троїцькому народно-

му домі

(нині – театр оперети), але його приміщення виявилося замалим – вже на

той момент прибуло

1988 делегатів. Солдатські посланці влаштували біля Троїцького

дому мітинг і разом з

Першим Українським полком ім. Б. Хмельницького рушили

на Софійський майдан

, де провели об’єднаний мітинг, вимагаючи оголошення авто-

номії України

Другий всеукраїнський військовий з’їзд відкрився

5 червня 1917 р. у вщерть

заповненому

(аж до оркестрової ями) залі Оперного театру. В ньому взяло участь

2 308 делегатів від

1,6 млн. вояків-українців

. Частина його засідань проходила за

зачиненими дверима і про дискусії виступаючих є обмежена інформація

. Та все ж

можна дійти висновку

, що, порівняно з першим з’їздом, С. Петлюра виявляв меншу

активність

, менше впливав на перебіг полеміки, на ухвалені рішення.

С. Петлюру не обрали до президії з’їзду, як, втім й інших членів УГВК. Вперше

вони усі разом рішуче заявили про себе на вечірньому засіданні

6 червня, коли разом

вийшли на сцену театру з екстреною заявою

. С. Петлюра повідомив про провокацію

начальника Київської міліції поручика Лепарського

. Останній, скориставшись із того,

що більша частина засідання з’їзду пройшла в закритому режимі

, породивши насто-

роженість і різні чутки

, офіційно повідомив командуючого КВО К. Оберучева, нібито

125

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

о другій годині ночі з’їзд ухвалив рішення зайняти губернське казначейство і відді-

лення Державного банку

. Незважаючи на запевнення М. Грушевського, висловлені

командуючому КВО в нічній розмові

, той розпорядився виставити біля ключових

установ міста посилені караули, з огляду на спробу можливого захоплення влади

УГВК ж направив до К

. Оберучева С. Петлюру й В. Поплавка, які поінформували,

що ніяких рішень Військовий з’їзд не ухвалював і взагалі закінчив вечірнє засідання

напередодні об 11 год

. вечора.

Делегати з’їзду схвалили дії УГВК й доручили йому підготувати відозву до на

селення з висвітленням останніх тривожних подій

. Це було оперативно зроблено

Єдина велика доповідь С

. Петлюри на Другому Всеукраїнському військовому

з’їзді була присвячена структурі та штатам УГВК

, завданням, які перед ним вису-

валися

. Вироблена самими членами комітету схема передбачала таку його будову:

президія

(як законодавчий орган) і відділи (агітаційно-просвітницький, організацій-

ний, інспекторський, мобілізаційний, військових комунікацій, муштровий, стройо-

вий, спеціальних служб, правничо-консультаційний, канцелярія). Передбачалося, що

при Генеральному штабі російської армії УГВК матиме

3-х своїх представників, при

Ставці –

2-х і по одному – при штабах кожного флоту та фронту, військового округу,

а також при Кубанському козачому війську

. По суті йшлося про прообраз власного

військового міністерства

Що стосувалося власне військових питань

, то з’їзд, засудивши командні ешело-

ни російської армії у справі її

українізації, зажадав від начальства затвердити Укра-

їнський генеральний військовий комітет (його склад було поповнено 10 особами)

як «українську військову інституцію», ухвалив обов’язковість рішень останнього

для українських військових формувань

. Комітетові доручалося також розробити до-

кладний практичний план українізації армії

, враховуючи і процес створення загонів

«вільного козацтва», що набрав сили. З’їзд обрав Всеукраїнську раду військових де-

путатів у кількості

132 членів

Остання в повному складі влилася до складу Центральної Ради

. Оскільки серед

військових депутатів вага військових професіоналів була високою

, вони створили сер-

йозні організаційні передумови для активізації роботи щодо українізації армії

. Однак

лідери Центральної Ради розглядали нове поповнення керівного органу українського

руху передусім з політичного боку

, намагаючись більше використати потенціал вій-

ськових у пропагандистській роботі на селі

, аніж за їх прямим призначенням

Другий

військовий з’їзд затвердив «Наказ» і «Зразковий статут української вій-

ськової громади

», які були вироблені УГВК. Ці документи, зв’язавши будь-яку іні-

ціативу українських організацій у справі формування війська чеканням вказівок від

УГВК, надходження яких цілковито залежало від узгодження плану українізації з

російським командуванням

, недвозначно презентували їх політичне обличчя як ор-

ганізації автономістсько

-федералістського спрямування, дали вкавівки щодо пово-

дження на виборах і зобов

’язали їх нейтралізувати заходи контрреволюції. «Разом з

іншими демократичними групами

», дбати про закріплення нового військового демо-

кратичного ладу у війську і виховувати негативне ставлення до ідей мілітаризму чи

маринізму

126

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

Отже, керівні військові органи, сформовані під впливом Центральної Ради, а та-

кож визначені для них прерогативи діяльності мали автономістсько

-федералістське

ідейне спрямування і були розраховані на введення стихійної українізації війська у

якомога помірковане

, організоване русло, яке б, по можливості, виключало конфрон-

тацію з офіційним Петроградом і розв

’язувало назрілі проблеми шляхом порозумін-

ня, двосторонніх домовленостей.

Українська Рада

, на перший погляд, начебто не помічала хвилі широкого народ-

ного антиурядового обурення

: незадовго до того резолюції протесту проти рішень

Тимчасового уряду

, в тому числі й щодо українізації армії, ухвалив Український се-

лянський з

’їзд. Однак, це не зовсім так. Саме реакцією на настрої українства було

прийняття

3 червня 1917 р. резолюції із закликом «організуватися і приступити до

негайного закладання фундаменту автономного ладу на Україні

». Проте Рада і в мо-

мент прийняття резолюції не виявляла достатньої твердості і в наступні дні

побою-

валася

, щоб її дії не викликали ворожості, якихось каральних акцій з боку Тимчасо-

вого уряду

. Проявом цього стала телеграма до Петрограда від імені губернської Ради

об’єднаних громадських організацій комісара Й. Суковкіна з проханням пом’якшити

ставлення уряду до українського питання

«Для збереження на Україні й надалі спокійного життя й можливості планової

праці для потреб армії, – говорилося в телеграмі, – губернський виконавчий комітет

уважає необ

хідним, щоб Тимчасове правительство як найскоріше вжило рішучих за-

ходів

, щоб заспокоїти населення України. Український рух набрав великої сили, яка

безперервно розвивається

, через те його дальшого ігнорування цілком не можна допу-

стити. Найкращим способом заспокоєння, щоб мав би забезпечувати також інтереси

цілої держави

, виконавчий комітет уважає потребу видання правительственного роз-

порядку про найскоріше скликання до Києва осібної наради з представників Тимча

сового правительства

, національних і політичних організацій і партій при умові, що

українці дістануть відповідне представництво

. Сій нараді треба поручи підготовлен-

ня для Установчих Зборів підстав для автономії України та взаємних відносин Украї-

ни до цілої держави

. І сам факт направлення телеграми, і її текст, за визнанням

В. Винниченка, були погоджені з керівництвом Центральної Ради.

Однак Тимчасовий уряд усе ще вважав

, що момент для угоди не визрів, і не по-

спішав із відповіддю.

Водночас

, збуджений настрій українських мас свідчив про те, що далі чекати вже

не можна

. Делегати військового з’їзду відмовилися залишити Київ, вимагаючи пев-

них рішень і проявляючи рішучість боротися за них найрадикальнішими заходами

Кожен день і навіть година зволікання могли привести до стихійного вибуху з непе

редбаченими наслідками

У такій вибухонебезпечній атмосфері В

. Винниченко (як і на першому з’їзді він

був доповідачем з найгостріших військово

-політичних питань) на вечірньому засі-

данні 10 червня 1917 р. попросив позачергового слова, повідомив про схвалення Ма-

лою Радою Універсалу й урочисто зачитав його

Про сутність Універсалу

, його значення, створення у відповідності до його логі-

ки Генерального Секретаріату України вище вже йшлося

. Що ж до С. Петлюри, то

127

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

нічим особливим його позиція на Другому військовому з’їзді, під час створення Ге-

нерального секретаріату

, по-суті – уряду, в якому і йому була передбачена одна з клю-

чових посад – секретаря військових справ

, не вирізнялася. Зокрема він підтримував

Універсал

, хоча в ньому не було жодного слова про проблему власної армії, а чи ж

українізації збройних сил.

Це викликає подив не лише як демонстрація відсутності належної активності у

відстоюванні справи

, дорученої С. Петлюрі (така вже політична практика – кожен

міністр намагається якомога «просунути»

– лобіювати розв’язання питань, що без-

посередньо відносяться до його компетенції

). Адже галузь, якою відав С. Петлюра

– особлива, надважлива

. Мова про гаранта державності, яка тільки-но починала від-

роджуватися

Та, як би там не було

, акт проголошення автономії України, формування Генераль-

ного секретаріату – зародку уряду Центральної Ради, штовхав Тимчасовий уряд до

більш предметного розгляду української проблеми

. Причому, тепер черга проявляти

оперативність перейшла вже до уряду

, який, природно, міг чекати нових небажаних

для себе кроків з боку Центральної Ради

. Логіка тут, звичайно, була, хоч Рада явно

прагнула до загладжування суперечностей

, що виникли.

З іншого боку, провал наступу на Південно

-Західному фронті, який проходив по

території України

, змушував Тимчасовий уряд шукати опору в особі Центральної

Ради, здатної вплинути на стабілізацію фронту через солдатів-українців. Все ясніше

ставало

, що на Раду можна цілком покластися і як на своєрідну силу, стурбовану «на-

веденням порядку», «збереженням спокою

» на Україні. Сам М. Грушевський, роз’яс-

нюючи в ті дні політику Центральної

Ради, недвозначно підкреслював: «Завданням

Ради є охорона краю від розкладу

, анархії та економічної експлуатації. Універсал ви-

дано під тиском життєвих умов

. Центральна Рада весь час вважала бажаним контакт

із Тимчасовим Урядом

, який неправильно орієнтувався у вимогах Центральної Ради.

Оскільки Центральний уряд знайде можливість виправити свою помилку

, остільки й

Центральна Рада вважатиме своїм

обов’язком співробітництво з ним»

. М. Грушев-

ському вторив

В. Винниченко, який взагалі заявив, що навіть у разі відмови Тимча-

сового Уряду визнати крайовий орган, «Центральна Рада не думає стати на захватний

шлях, Центральна Рада не закликає йти проти уряду»

За таких обставин позиція української сторони на переговорах з міністрами Тим

часового уряду

, що прибули до Києва (І. Церетелі, М. Терещенко, М. Некрасов), була

більше оборонною

, ніж наступальною. І все ж щодо визнання Центральної Ради кра-

йовим органом

, Генерального Секретаріату органом Тимчасового уряду було «ви-

мучено» згоду центру

. Що ж до українізації армії, збройних сил жодного прогресу

не було

. Звичайно, покладати всю відповідальність за це лише на С. Петлюру було

б несправедливо

. М. Грушевський значною мірою самоусунувся від переговорного

процесу

, передовіривши першу роль В. Винниченкові. Третім політиком, що брав

участь у переговорах у вузькому складі

(на цьому наполягли представники Тимчасо-

вого уряду

), був С. Єфремов.

Паралельно представники УГВК вели затяжні й малопродуктивні переговори з

О. Керенським, який прибув до Києва з фронту і тут приєднався до тих, хто приїхав

128

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

з Петрограда. Військовий міністр займав неприступну позицію й українській стороні

не вдалося досягти ні найменшого прогресу у питанні про українізацію армії

. Однак,

коли кулуарні дискусії завершилися і з їх результатами була ознайомлена Централь

на Рада у широкому складі

, в рішучу опозицію до досягнутих домовленостей стали

саме члени УГВК на чолі з С

. Петлюрою. Вони кілька разів залишали засідання, про-

водили сепаратні наради

. В конфліктах почав дедалі виявлятися поривчастий харак-

тер Симона Петлюри

, його схильність до гучних ефектів. Однак відразу можна було

підмітити, що імпульси, які виходили від нього, поширювалися на зразок хвилі, що

пробігає від пориву вітру поверхнею води

, не зачіпаючи її глибини.

Зрештою угода між Тимчасовим урядом і Центральною Радою була схвалена 100 го

ло-

сами проти

70 тих, хто утримався

. Вона, як відомо, була покладена в основу Друго-

го Універсалу Центральної Ради й спеціальної постанови Тимчасового уряду з укра

їнського питання

***

Сталося так

, що на момент прийняття Другого Універсалу визріли події під на-

звою «виступ полуботківців»

. Це був один із своєрідних виявів процесу українізації

армії

, причому такий, який проливає світло на непрості тенденції національного вій-

ськового руху

, на чолі якого опинився С. Петлюра

Витоки історії створення полку імені П

. Полуботка відносяться ще до середини

травня

1917 року. На той час у Чернігові накопичилася значна кількість новобранців-

українців. Під проводом військовика-патріота Павленка, під впливом агітації само-

стійницьких елементів

, в тому числі і тих, хто прибув із Києва, солдати почали само-

чинно готуватися до організації в український полк

. С. Петлюра, УГВК вирішили

якомога швидше відправити їх на фронт як організоване ціле і розпочали відповідну

підготовчу роботу

У двадцятих числах травня кілька ешелонів чернігівських новобранців прибули

до Києва

. Розмістилися вони разом із вихідцями з інших регіонів, зокрема солдата-

ми з Пензи

, на розподільчому пункті в селі Грушки, що знаходилося на Брест-Ли-

товському шосе

, поблизу Києва. Тут підготовча робота до їх відправки на фронт як

української частини

(а всього тут зосередилося 5 тисяч чоловік) була продовжена і

набула нового розмаху

Однак досить швидко з

’ясувалося, що ситуація виходить з-під контролю УГВК.

Більше того

, бранці дедалі активніше відмовлялися виконувати розпорядження комі-

тету

, особливо його вимогу готуватися до відбуття на фронт. Однією з причин стало

те, що в число прибулих із Чернігова потрапило 62 злочинця-каторжника, 20 колиш-

ніх жандармів і один околоточний наглядач

. Частина бранців виявляла елементарну

недисциплінованість

. Як ті, так і інші почали вмовляти всіх солдатів взагалі відмо-

витися від

’їжджати на позиції, а залишитись у Києві, «щоби тут захищати свободу

України». «Фронт наш в Києві, – говорили ці агітатори, – ми повинні тут захищатися

У цьому зв’язку доречно звернутися і до досить цікавих свідчень командуючого

Київської військової округи полковника К

. Оберучева, який згодом писав: «В той час,

коли робились героїчні зусилля для того

, щоб зламати ворога (червневий наступ) ...,

я не міг послати жодного солдата на поповнення діючої армії

... Ледве но я посилав

129

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

в будь-який запасний полк наказ про висилку маршових рот на фронт, як в полку,

що до того часу жив мирним життям і не думав про українізацію

, скликався мітинг,

піднімався український жовто

-блакитний прапор і лунав заклик «Підемо під україн-

ським прапором

!». І затим – ні з місця. Проходять тижні, місяць, а роти не рухаються

ні під червоним

, ні під жовто-блакитним прапором». І в такій ситуації знайти більш-

менш прийнятний вихід було дуже непросто. «Само по собі зрозуміло, – зазначає

далі К

. Оберучев, – що можна було силою змусити виконувати свої розпорядження.

І сила така у мене в руках була

». Але «виступаючи силою проти ослушників, що ді-

яли під прапором українським

, ризикуєш заслужити докір, що ведеш боротьбу не з

анархічними виступами

.., а борешся проти національної свободи і самовизначення

народностей

Головнокомандуючий Південно

-Західним фронтом А. Денікін повністю поді-

ляв такі ж оцінки і навіть ще жорсткіше висловлювався на адресу українізації армії

УГВК, персонально С. Петлюри. Генерал вважав, що за українізацією в значній мірі

стояло елементарне небажання воювати

, прагнення ухилитися від участі в бойових

діях і, як наслідок, все це неминуче вело до дестабілізації і розвалу фронту

Не абсолютизуючи наведених міркувань

, водночас не можна з ними певною мі-

рою і не погодитися

. Це підтвердив і розвиток подій, настрій солдатів у Грушках.

Вони серйозно вагалися

. Нерішучість виявили і УГВК і Центральна Рада. Саме в цей

час вони потрапили в надзвичайно складну

ситуацію.

Генеральний військовий комітет

, персонально С. Петлюра настільки поринули у

розв’язання проблеми з грушківцями, що перебрали на себе і відповідальність за по-

дальше існування цього солдатського

гурту.

Представники грушківців

19 червня 1917 року звернулися до УГВК з вимогами:

«1) Ми просимо признати нас 2-м козацьким полком імені гетьмана Полуботка;

2) признати виборну нашу старшину;

3) просимо порад і літератури;

4) вимагаємо зброї, одежі, їжі»

Ці вимоги Генеральний комітет виконати відмовився

, почасти з принципових

міркувань

, почасти тому, що не міг їх виконати із об’єктивних причин. Він призначив

певний строк

(яким він був, встановити так і не вдалося, хоч це, очевидно, і не так

важливо

, але ясно, що було це до 21 червня), після якого грушківці мали відправити-

ся на фронт, «в іншому випадку УГВК буде вважати їх не українцями і зречеться їх

Остання теза надзвичайно симптоматична

: навряд чи можна з такою легковаж-

ністю формулювати вимоги

, навіть погрожувати, неприкрито тиснути на маси. Якщо

ж така заява не блефування

, а формула реальної політики – тоді, як мовиться, слід

чекати біди

. І біда справді прийшла. Солдати прислали до УГВК депутацію, яка за-

явила, що після видачі обмундирування (про зброю мови вже не було) і відпочинку

(ця позиція викликала зрозуміле здивування) вони готові відправитися на позиції під

українським прапором як полк імені гетьмана П

. Полуботка.

За свідченнями М

. Падалки виходить, що ідея організації полку і присвоєння

йому ім

’я П. Полуботка належала Українському військовому клубу імені П. Полубот-

ка в Києві

, тим його членам, які були невдоволені нерішучою політикою Централь-

130

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

ної Ради, її лояльним ставленням до російського уряду. «Сюди належали, – пише М.

Падалка, – деякі члени клубу імені Полуботка

, як напр. п.п. Міхновський, Лук’янів,

Павелко

, члени Генеральної комісії та Центральної Ради, наприклад, Горемика та

інші. Ці особи, а також деякі старшини Полуботківського полку були ідейними орга-

нізаторами

, які накинули думку виступу полуботківцям... Вони хотіли силою подій,

силою фактів повернути історичний руль

, направити діяльність Центральної Ради по

інших шляхах і тим самим прискорити визнання її з боку Тимчасового Правитель

ства як Уряду України

Вони гадали

, що поставлена перед фактом Центральна Рада відкине попередню

тактику і піде по бажаному для організаторів повстання напрямку

, сама стане на

шлях рішучої політики

...»

Так масове незадоволення солдатів

-новобранців, щоденне погіршення їх ста-

новища переростало в обурення

, яке скеровувалося в русло виступу під цілком ви-

значеними політичними гаслами й усвідомленою

, хоч і недостатньо обґрунтованою,

продуманою метою

. Кинуті в солдатське середовище заклики знаходили в їх серцях

відгук і почали поширюватися

. Частина солдатів побувала на вокзалі і вела там агіта-

цію серед тих

, хто від’їжджав на фронт, з метою схилити і їх на свій бік, але ці спроби

були марними

. Одночасно була досягнута домовленість провести 21 червня разом з

представниками полку імені Б

. Хмельницького і українських військ Київського гар-

нізону нараду

, щоб остаточно вирішити долю солдатів-новобранців.

Того ж дня питання про грушківців розглядалось і на

сесії Центральної Ради. До-

повідь зробив член УГВК

, член Малої Ради М. Полозов (Полоз). Він поставив питан-

ня про те

, що не всі українізовані частини підпорядковуються УГВК як «вищій інсти-

туції організованого українського війська

». Зокрема це стосується організованого в

Чернігові полку під проводом Павленка

. Генеральний Комітет намагався перевести

полк до Києва

, аби далі відправити його на позиції в один із українських корпусів.

Коли вони прибули до Києва

, то підлягли впливу з одного боку каторжан, жандармів

і пристава

, а з другого – недисциплінованих українських елементів, котрі умовляли

їх не їхати на фронт

, а залишатися тут у Києві, бо тут наш фронт, тут треба боронити

волю України

М. Полозов доводив, що задовольнити вимоги солдатів-грушківців УГВК прос-

то не може

, оскільки матеріально-технічне забезпечення здійснюється в сформова-

них уже запасних полках. «Генеральний Комітет переконався, – відзначив доповідач

– що люди цього ешелону просто не хотять йти на фронт, прикриваючись лише своїм

українством

Член Української Ради військових депутатів Вротновський

-Сивощатка з посилан-

ням на інформацію від козаків

1-го українського полку додав, що «до цього ешелону

в Чернігів приїздили самостійники

, обіцяли їх перевезти до Києва, озброїти і там

залишити

. Треба роз’яснити, бо вони не знають, хто такий Генеральний Комітет; чи

то Полозов

(з багатьох позицій «цікава» неточність – чи то промовець помилився, чи

редакція газети

, чи просто ще мало знали про С. Петлюру як військового керівника

– В. С.) чи П. Міхновський»

. Вротновський-Сивощатка запропонував вжити до по-

луботківців найрішучіших заходів