Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

151

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

тенденції, хоча в одних випадках масштабніше, результативніше, в інших же справа

не пішла далі декларацій

, зрозумілого вияву політичних симпатій, які не завершили-

ся визначеними організаційними кроками й рішеннями

Так

, наприклад, в Умані солдати-українці 14-го піхотного резервного полку за-

жадали перейменування їх на український полк ім

. І. Гонти. В Житомирі один з пі-

хотних полків перейменував себе на український полк ім

. П. Сагайдачного. В Ростові-

на-Дону сформувався полк ім. П. Полуботка (5 000 солдатів-українців). В Саратові

сформувався полк ім

. І. Мазепи. В Москві було створено Український Запорозький

полк

154

. В інших містах також формувалися полки, батальйони і сотні. Проте актив-

ної участі в наступних змаганнях вони не брали

Учасники подій не раз зазначали

, що на рівні невеликих військових частин украї-

нізація здійснювалась переважно самочинно

, як реакція на почуту ідею, заклик, проте

без втручання

, скеровуючої ролі українського центру – Центральної Ради, УГВК. Так,

Ю. Науменко пише, що в штурмовому курені (ударному батальйоні смерті) 102-ї пі-

хотної дивізії

39-го армійського корпусу Особливої армії Південно-Західного фронту

ініціатива була цілком за низами

: «Мушу зазначити, що цілий цей процес повільно-

го перетворення російської частини в українську відбувався цілком самочинно

, без

будь

-яких наказів згори і навіть без заохочувань чи підтримки українських чинників

з Києва»

155

Слід, звичайно, враховувати, що без серйозної підтримки проводити українізацію

в невеликих частинах

, з неукраїнським командним складом, в оточенні інших частин,

що нерідко з різних причин не симпатизували подібним спробам

, було дуже нелегкою

справою

. Ефективніше цей процес здійснювався в Києві, де військове міністерство у

вересні

1917 р. дало згоду на українізацію запасного гарматного дивізіону, запасного

інженерного полку

, телеграфної запасної роти, запасного батальйону самокатників і

розгортання запасного кулеметного батальйону в український полк двобатальйонно

го складу

. Обіцявся дозвіл на формування нового запасного піхотного полку й двох

кавалерійських

156

Розуміючи

, що процес українізації багато в чому залежатиме від наявності укра-

їнських командних кадрів

, С. Петлюра домігся від Верховного головнокомандуючого

Л. Корнілова згоди на переведення офіцерів-українців в частини, які визначались для

українізації, і заміни офіцерів-неукраїнців

157

. А у вересні Український генеральний

військовий комітет узяв дозвіл на відкриття в Києві двох українських піхотних шкіл

підпрапорщиків і українських відділів при інженерній та артилерійській військових

школах

158

. До першої української школи підпрапорщиків було зараховано близько

250 курсантів, а її урочисте відкриття відбулось під час роботи III Українського вій-

ськового з

’їзду – 22 жовтня 1917 р.

159

Очевидно, з суто військового погляду українізація армії не завдала б тієї шкоди

боєздатності армії

, якою постійно залякували обивателів російські урядовці, військо-

ве начальство

. Діячам Центральної Ради, передусім С. Петлюрі, не раз доводилося

публічно спростовувати докори військових властей

, що українізація армії перешко-

джає боєздатності фронту

, а українські частини є «явным узаконением скопления де-

зертиров и самовольно отлучившихся солдат»

. Чимало інсинуацій виникло й навко-

152

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

ло діяльності Українського генерального військового комітету, Всеукраїнської Ради

військових депутатів

, обраної II Всеукраїнським військовим з’їздом і затвердженої

лише у вересні

1917 р.

160

Можливо, боєздатність певних частин навіть зросла б. Українізовані частини до-

бре проявили себе на фронті

, в усякому разі були не гіршими за інших. На них, – за-

віряв Тимчасовий уряд С

. Петлюра «може спертися» «російська революція»

161

Та на перший план висувались політичні міркування

. Виходячи саме з них, роби-

лося все

, щоб унести дезорганізацію у процес українізації армії: по кілька разів пере-

визначалися частини

, в які мало надійти українське поповнення, і в результаті воно

потрапляло зовсім не в ті підрозділи

, які планувалось українізувати. Командування

в українських частинах залишалося переважно неукраїнським

, скрізь діяли вибор-

ні комітети з представників загальноросійських партій

, що з різних причин непри-

хильно, нерідко вороже ставились до українізації, тощо.

У вересні Ставка Верховного головнокомандуючого ухвалила рішення вислати

за солдатами

-українцями, які перейшли до 20 серпня 1917 р. в українізовані частини,

їхні документи

. Якщо ж вони зробили це після означеного терміну, було вирішено

«вважати їх дезертирами і віддавати їх під військовий суд»

162

Заступник Голови Українського генерального військового комітету В

. Кедров-

ський зазначав

: «Український генеральний комітет намагався якнайбільше стягнути

на Україну

, в запасні полки українців, щоб таким чином українізувати місцеві залоги,

але російське командування цьому перешкодило і в більшості залогами на Україні

були російські запасні частини

, з тим розрахунком, що в кожному більшому скуп-

ченні запасних частин українські мали бути в меншості

. Разом з тим українізовані

частини лишалися поза межами України

, де вони були оточені переважаючою біль-

шістю московських військ

, «верных Временному правительству» й ворожих взагалі

українському національному рухові

Незважаючи на всі заходи й домагання Українського військового комітету

, ні одна

добре впорядкована з українізованих частин не була переведена на Україну або на

один з українських фронтів»

163

В. Винниченко додає власні спостереження до цієї картини: «Зформовані україн-

ські частини без пуття ганялись з місця на місце

, ніде їм не було притулку. Часто вони

не мали ні зброї

, ні муніції, домагались цього, «хлопотали» по всіх штабах, канце-

ляріях, але нічого не діставали. Генеральний комітет не мав ніякої фактичної сили

й не міг розпорядитись ні одним патроном

, ні одною парою чобіт. Його взагалі не

визнавало російське командування

, вважаючи цілком приватною, самочинною орга-

нізацією...»

164

Звичайно, впливали на ситуацію й інші чинники. Серед них найістотнішими були

багаторічні традиції існування єдиної імперської армії

, нездатність оперативно скори-

статись вигідною ситуацією

, що склалася, відсутність навичок до життєдіяльності

в демократичному суспільстві

, певна інерція в мисленні та діях провідників україн-

ського руху в армії

Впливала й така обставина

, як посилення російським командуванням репресій на

фронті після липневих подій

, коли було відновлено смертну кару. Спроби ж форму-

153

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

вання національних частин нерідко свавільно кваліфікувались як зрада, дезертирство

тощо з усіма наслідками

, які звідси випливали.

Так що

, мабуть, не варто перебільшувати масштабність українізації війська. Від

платонічного вираження прихильності до Центральної Ради

, Українського генераль-

ного військового комітету і до здатності стати надійною опорою у боротьбі за україн

ську державність

, як свідчать факти, дистанція виявилася досить значною. Й далеко

не всім військовим частинам

, які вважались українськими в 1917–1918 рр., вдалося

її подолати

Очевидно, має рацію В. Прохода, який зауважував із цього приводу: «Україна в

першому періоді визвольної боротьби своєї свідомої національної сили ще не мала

, а

тогочасні провідники й не хотіли її мати

. Ті ж українізовані й з українськими назвами

військові частини були українськими лиш в національно

-культурному відношенні, в

обсязі ж своєї чинності вони були по інерції в колі інтересів російської державності»

165

Д. Дорошенко також змушений визнати, що «реальної користі від цієї українізації

було небагато

: солдати розбігалися, не доїхавши до фронту, а у себе в казармах нічого

не робили

, тільки мітингували, а в потребі не хотіли навіть пальцем поворухнути,

щоб помогти Україні

, але на ширші маси громадянства навіть зовнішні ознаки «украї-

нізації» війська робили вражіння й підіймали авторитет українського руху»

166

Не випадково

, очевидно, деякі активні учасники розбудови українського війська,

як, наприклад, В. Кедровський, критично оцінюючи її здобутки, вважають, що вже на

осінь

1917 р. «українізовані частини, бачачи ворогів з усіх сторін й не маючи надії на

свою перемогу

, почали деморалізуватися й нарешті розкладатися»

167

Тому, розглядаючи питання про українізовані частини

, їхню кількість, склад, бо-

йові якості

, треба бути обережнішими, зваженішими, застерігатися від спокуси ви-

дати бажане за дійсне

. Так, І. Мазепа, а за ним й інші автори без жодних застережень

наводять уривок зі спогадів В

. Кедровського, надрукованих в американському украї-

номовному щоденнику «Свобода» за

1928 р.: «До кінця серпня 1917 року організо-

ване українське вояцтво виросло в таку численну силу

, що воно вже сміливо могло

стати на всьому військовому фронті

, що переходив через територію України, і за-

мінити всі залоги на Україні

. На фронті було 27 українізованих дивізій а всього було

українізованих вояків коло

4 мільйонів»

168

В «Енциклопедії Українознавства» В

. Петров наводить дещо інші дані: 16 украї-

нізованих дивізій

(64 піхотних полки з артилерією й кінними та спеціальними час-

тинами). Проте й ці відомості одержано, здається, більше за формальними, ніж за

сутнісними ознаками

169

Як відомо

, в 1917 р. на фронті загалом перебувало 4–4,5 млн. українців. Вони,

звісно, охоче голосували за представників українських партій у ході різних кампаній,

посилали своїх представників на різні українські зібрання

, залюбки читали українські

газети й запроваджували національну атрибутику

, обирали комітети, ради, виявляли

щирі наміри до згуртування на національному ґрунті

. Проте, всі вони не могли бути

політично активними елементами

, зорганізованими в боєздатні самостійні частини,

що на них можна було б розраховувати як на надійний український чинник у ході

не лише безпосередньо воєнних дій

, але й тоді, коли від озброєної маси чекали ви-

154

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

яву політичної волі, демонстрації її сили. Мабуть, щодо викладених міркувань дещо

реалістичнішим видається твердження О

. Шульгина, що з 4 млн солдатів-українців

українізацією було охоплено ледве

1,5 млн

170

. Ще критичніше оцінює результати

українізації О

. Субтельний, вважаючи, що «улітку 1917 року близько 300 тис. україн-

ських солдатів стихійно реорганізувалися у всеукраїнські формування

, заприсягнув-

ши на вірність Центральній Раді»

171

Тому доводиться констатувати

, що на осінь 1917 р. українізація війська не на-

була серйозної сили ні в кількісному

, ні в якісному відношеннях. І Центральна Рада,

Український генеральний військовий комітет, чимало говорячи про необхідність про

ведення цієї роботи

, насправді приділяли їй надзвичайно мало уваги. Натомість вони

захоплювалися показними акціями

(військові паради, присяги, демонстрації, молеб-

ні, які проходили під українською символікою, в традиційному українському вбранні

тощо

Особливий смак до останнього почав виявляти С

. Петлюра. Можливо, так він

прагнув виявити свою любов до магії театрального дійства

, яка захопила його з юнац-

тва й зміцнилася в часи

, коли він відточував перо на ниві театрально-мистецької кри-

тики. Очолювана ж ним справа від того не лише не вигравала, а якось непомітно

відходила на другий план

, не одержуючи імпульсів, пробуксовувала.

Швидко виявлялося

, зокрема, що не приносили відчутних результатів і спроби

С. Петлюри через особисті контакти з Верховними головнокомандуючими росій-

ської армії генералами О

. Брусиловим і М. Духоніним бодай якось вплинути на украї-

нізаторський процес у військах

172

. Навіть підписані генералами і самим прем’єром

дозволи на українізацію частин не втілювались у життя – не вистачало авторитету

С. Петлюри і адміністративного ресурсу.

Не змогли керівники Центральної Ради й УГВК належним чином оцінити й по

тенційну силу «Вільного козацтва»

, яке стихійно народжувалося і зміцнювалось у

той час

. Перше формування вільних козаків виникло у березні 1917 р. на Звенигород-

щині, де з метою «охорони порядку і здобутої волі» з селян старшого віку (молодь

переважно була в армії

) організувався перший загін добровольців. Починання під-

тримали на всій Київщині

, рух швидко поширився на Чернігівщину та Катеринослав-

щину

173

. В квітні відбувся з’їзд «Вільного козацтва», який обрав кошовим отаманом

селянина С

. Гризла. Влітку 1917 р. у «Вільному козацтві» налічувалося кілька тисяч

членів і було закладено коші

: ім. Семена Палія, ім. гетьмана П. Сагайдачного тощо.

У своїх ухвалах «Вільне козацтво» визнавало владу лише Центральної Ради та Гене

рального Секретаріату

174

2 вересня 1917 р. «Нова Рада» вмістила повідомлення, що для керівництва проце-

сом організації «Вільного козацтва» призначений член Генерального військового ко

мітету П

. Певний. Він звернувся до всіх українських селянських спілок, «Просвіти»,

кооперативів

, губернських та повітових рад і до волосних управ з відозвою, в якій

повідомляв

, що «Генеральний комітет постановив у найближчому часі приступити

до організації товариств

, які б поставили собі ціллю: «удержати непорушно порядок

та спокій населення

, зберегти хазяйство і все добро народне від нищення і грабуван-

ня та взагалі стояти на сторожі спокою і порядку на Україні»

155

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

У відозві зазначалося, що самодіяльні організації на зразок вільних козаків («Січ»,

«Народне ополчення» тощо

) утворюються і в інших місцях. У зв’язку з цим висловлю-

валося прохання надсилати відомості про стан справ у цій галузі

Проте у тому ж числі було вміщено й статтю «Козача романтика»

, в якій досить

скептично оцінювалася сама ідея організації загонів вільних козаків

. Лунала критика

на адресу «романтичних» публікацій

, зокрема в «Робітничій газеті».

З–7 жовтня 1917 р. в Чигирині відбувся з’їзд «Вільного козацтва» за участі 200 де-

легатів

, які представляли 60 тис. організованих, озброєних добровольців Київщини,

Чернігівщини

, Полтавщини, Катеринославщини, Херсонщини й Кубані. Своїми по-

становами з

’їзд зробив спробу надати «Вільному козацтву» специфічної організацій-

ної форми в загальнонаціональному масштабі

«1. Закладаючи по стародавньому звичаю предків-запорожців перші підвали-

ни організованої збройної сили української демократії

, поставити собі найпершим

завданням

, щоб вільне козацтво стало військом народу, а не пануючих класів, до якої

б нації ці класи не належали

2. Утворити Генеральну козацьку Раду з Наказним отаманом на чолі. Генеральна

Рада має в найближчім часі скликати губерніяльні з

’їзди, щоб обрати кошових ота-

манів з старшиною

, що надасть організованості і сили козацькому рухові.

3. З огляду на те, що Генеральна Рада робитиме велике діло по охороні здобутків

революції та прав народу

, а також бере на себе захист краю від руїни в час демобілі-

зації, з’їзд домагається, щоб на утримання Генеральної Ради та всієї старшини було

призначено державні кошти

. Генеральна Рада «Вільного козацтва» має перебувати

стало в м

. Білій Церкві на Київщині»

175

До Генеральної Ради «Вільного козацтва» було обрано

12 осіб, а почесним отама-

ном «дав згоду бути» командир

1-го Українського корпусу П. Скоропадський

176

«Вільне козацтво» могло стати серйозною військово

-політичною силою. Ліде-

рам Центральної Ради

, що орієнтувались на зразки західноєвропейської демократії,

засвоїли парламентські манери й смаки і тому не наважувались на рішучі кроки в

українізації армії

, ніщо не заважало виявити належну турботу про вільних козаків,

залучити їх на свій бік

, у разі потреби спертися на їхню силу.

Проте керівники українського національно

-визвольного руху, з упередженням

ставлячись до П

. Скоропадського, не відзразу подолали стриманість і щодо явища,

яке вони

, за елементарною логікою, мали лише вітати й усіляко підтримувати. За

іронією долі в день відкриття з

’їзду «Вільного козацтва» в Чигирині В. Винничен-

ко скликав у Києві з

’їзд губернських і повітових комісарів Київщини, Чернігівщини,

Полтавщини

, Волині й Поділля, на який прибуло 80 губернських та повітових комі-

сарів

. В умовах анархії, що дедалі більше охоплювала край, великі дебати викликало

саме питання про «Вільне козацтво»

Частина комісарів убачала в ньому оборонця ладу й спокою

, тоді як більшість по-

боювалася давати зброю населенню

, передрікаючи в результаті криваві сутички на

ґрунті класових і економічних суперечностей

. З’їзд більшістю 25 голосів проти 20,

при 5, що утримались, висловився проти «Вільного козацтва», оскільки «завдяки не-

культурності

, неорганізованості і нахилу широких мас іти за різними демагогічними

156

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

гаслами, озброєння широких верств людності може знищити завойовану свободу і

стати на перешкоді заведенню ладу на місцях»

177

Судячи з усього

, особистісне ставлення С. Петлюри до «Вільного козацтва» мало

чим відрізнялося від загальної позиції проводу Української революції

. Втім, С. Лит-

вин намагається довести

, що, всупереч керівництву Центральної Ради, голова УГВК

мало не один відразу зрозумів значення добровільних озброєних формувань і по

слідовно підтримував їх

, намагався надати узаконення цій військовій формації. По-

силаючись на документи

, віднайдені в Центральному державному архіві вищих ор-

ганів влади і управління України

, автор стверджує, що 8 вересня 1917 р. С. Петлюра

зробив доповідь про Вільне Козацтво і висловив невдоволення з приводу ухваленого

рішення, яке відтягувало практичне розв’язання питання

178

Однак

, згідно протоколу засідання Генерального Секретаріату від 8 вересня, опу-

блікованому в збірнику документів «Українська Центральна Рада» з посиланнями на

той же архівний фонд

, С. Петлюра взагалі був відсутній і, природно, доповіді робити

не міг. Та й позначене питання тоді не слухалось

179

Далі в книзі С

. Литвина пишеться: «Архівні джерела свідчать, що 21 листопада за

сприяння С

. Петлюри було затверджено Статут Вільного козацтва, згідно з яким воно

мало перебувати «твердою опорою в боротьбі з анархічними елементами безчинства

і злодійства»

180

Насправді ж

, розгляд і затвердження статуту Вільного козацтва на засіданні Ге-

нерального Секретаріату сталися не

21 листопада, а 21 жовтня 1917 р. (уважний до-

слідник мав би звернути увагу

, що наведену цитату зі статуту він підтверджує поси-

ленням на газету «Рідне слово» від

17 листопада 1917 р., тобто 21 листопада – дата

нереальна

). І знову в протоколі засідання імені С. Петлюри не називається. Та й рі-

шення остаточного тоді не ухвалювалося

, оскільки документ було вирішено переда-

ти на розгляд Центральної Ради

Остаточне затвердження «Статуту «Вільного Козацтва» України відбулося на за

сіданні Генерального Секретаріату

13 листопада 1917 р.

181

Яку роль при тому відігра-

вав С

. Петлюра – невідомо, оскільки в протоколі йдеться про «доклад комісії»

182

Плутанину з датами

(вона характерна для всієї книги) можна віднести на рахунок

недостатнього професіоналізму С

. Литвина (хоча якусь долю відповідальності міг би

взяти на себе й науковий редактор видання Ю

. Шаповал).

Практично те ж саме

(а, можливо, ще більшою мірою) стосується елементарно-

го нерозуміння сутності ставлення Центральної Ради

, Генерального Секретаріату до

Вільного Козацтва

. Останнє зовсім не розцінювалося як військовий оплот УНР. На-

впаки, до загонів самооборони лідери Української революції ставилися з підозрою,

навіть негативно

, відверто побоювались озброєння мас, вимушені були визнати за

ними лише міліційні функції

. Тому й підпорядкували Вільне Козацтво Генеральному

секретаріату внутрішніх справ

(тобто В. Винниченкові), а не військових справ (тобто

– не С

. Петлюрі). І якщо, згідно тверджень С. Литвина, останній максимально сприяв

досягненню саме такого результату

(іншого ж бо не було!), то як же можна вирізняти

його позицію як діяча

, який один розумів значення військового чинника і завжди та

всіма силами боровся за створення національних збройних сил

157

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

Виявляється, можна піти й далі. Якщо в книзі у відповідному сюжеті С. Петлюра

ще «бореться» проти тих

, хто чи не сприймає, чи не розуміє значення Вільного Ко-

зацтва

, хоч і не домагається зрештою бажаного, то в ювілейній статті «Петлюра без-

посередньо вирішував проблеми Вільного Козацтва»

183

. Принаймні, про причетність

будь

-кого іншого, приміром Почесного Отамана Вільного Козацтва П. Скоропадсько-

го до долі специфічної військової формації не згадується

На той час діяльність С

. Петлюри обмежувалась лише сферою військових інтере-

сів. Загальнонаціональних проектів він не пропонував, а якщо висував певні іні-

ціативи

, на них не погоджувався провід Української революції. Так, вочевидь, під

враженнями подій

, пов’язаних з протидією заколоту генерала Л. Корнілова, коли в

Києві було створено Особливий комітет по охороні революції

, голова УГВК напра-

вив Генеральному Секретаріатові листа

(його віднайшов і ввів до наукового обігу

С. Литвин

184

). В ньому він запропонував створити «Краєвий комітет оборони нового

ладу при Генеральному Секретаріаті Центральної Ради»

. Маючи завданням боротьбу

з контрреволюцією

, будь-якими виступами, профілактику їх виникнення, С. Петлюра

пропонував наділити комітет надзвичайними повноваженнями аж до репресивних

(труси, усунення з посад, арешти, перлюстрацію кореспонденції тощо).

Заслухавши на засіданні уряду спеціальну доповідь С

. Петлюри, «після довгого

обмірковування справи» було ухвалено таку резолюцію

: «Заслухавши доклад т. Пет-

люри і вважаючи

, що окремий орган по охороні революції не є потрібен (підкреслено

мною – В

. С.) в сучасний момент, Генеральний Секретаріат вважає можливим, щоб

Генеральний секретар по внутрішніх справах (тобто В

. Винниченко – В. С.) утворив

би при своєму Секретаріаті (підкреслено мною – В. С.) відповідний дорадчий орган

для контакту з громадськими інституціями»

185

На жаль

, С. Литвин, посилаючись на той же архівний фонд, що й укладачі до-

кументального збірника

(правда, на іншу справу), підкреслені першими слова пере-

інакшив, надавши їм прямо протилежного змісту: «окремий орган по охороні рево-

люції потрібен в сучасний мент»

186

Якби справді вважали подібну інституцію потрібною

, її створювали б, а не зна-

ходили б лише можливим

, щоби Секретарство внутрішніх справ засновувало якийсь

дорадчий орган

. Не зрозумівши простої речі, С. Литвин «ламає голову» над тим, ніби

«подальша доля цього проекту Петлюри не відома

. Ймовірно, що він не отримав на-

лежної підтримки з боку керівництва Генерального секретаріату…»

187

. Про яку ймо-

вірність може йти мова

, коли в документі чітко зафіксовано, що ініціатива С. Петлюри

відхилена: «окремий орган по охороні революції не є потрібен в сучасний момент».

Подібні рішення навряд чи додавали С

. Петлюрі настрою, ентузіазму. Хіба що,

на його позицію

, активність вплинули контакти з масонськими візитерами в Україну.

В серпні до Києва завітав Жан Пеліс’є

, відомий французький журналіст-міжнарод-

ник і політик

, «масон 33 ступеня ложі «Великий Схід» Франції».

Іноземний гість виявив великий інтерес до розвитку національно

-визвольних

процесів

, до планів лідерів українського руху, особливо до українізації армії, жваво

цікавився можливістю створення з українських вояків кількох армійських корпусів

для підтримання стратегічних ділянок Південно

-Західного та Румунського фронтів.

158

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

Французький емісар енергійно збирав різнопланову інформацію, зокрема щодо

українських політичних партій

. Не можна виключати, що вже тоді здійсненню місії

Ж. Пеліс’є сприяли його контакти з українськими масонами, зокрема з С. Петлюрою.

Принаймні, саме в той час за підтримки європейських кіл у Києві було засновано

«Ложу св

. Андрія»

188

На підставі зібраного матеріалу високоповажний масон зробив серйозний політи

ко

-соціологічний аналіз процесів в Україні, передав 15 вересня 1917 р. послу Франції

в Росії Нулансу доповідь

, після якої до України стали приглядатись як до «нової сили

на Сході»

Зокрема, 26 вересня сталася зустріч С

. Петлюри з французьким генералом, масо-

ном високого рангу Ж

. Табуї. Француз заявив про бажання встановити тісні контакти

між воєнною місією

, що знаходилася при Ставці Верховного головнокомандуючого

і Українським генеральним військовим комітетом

189

. Іноземні військові спеціалісти з

сумом сприйняли провал корніловського заколоту

, зі зростаючою тривогою спосте-

рігали за наростанням революційної кризи в Росії

, що обіцяла майже невідворотну

катастрофу вже в недалекому майбутньому

. Ось вони й почали заздалегідь «наводити

мости» з силами

, які в умовах прийдешнього розпаду держави-союзника могли ста-

ти острівцями

, на які можна було розраховувати у справі продовження війни. Тому

С. Петлюрі обіцялася допомога для здійснення українізації армії, а то й створення

власних збройних сил

190

. Цей чинник міг здобути перевагу над іншими, а С. Петлюра

зрештою одержував перспективу набрати справжньої політичної ваги…

***

Одержавши повідомлення про повалення в Петрограді Тимчасового уряду

, Цен-

тральна Рада відреагувала миттєво

. З її ініціативи й за її практичного домінування

було оперативно сформовано Крайовий Комітет для охорони революції на Україні

До його складу надіслали своїх представників усі сили

, включаючи й більшовиків.

Від УГВК до комітету для охорони революції війшов С

. Петлюра.

Комітет заявив

, що як колективний орган всієї демократії (як української, так і

неукраїнської

) поширює владу на всі дев’ять українських губерній і не допустить

ніяких виступів проти революції

191

Однак

, після прийняття Малою Радою на вимогу бундівця М. Рафеса резолюції із

засудженням петроградського повстання і застереженням про рішучу протидію вста

новленню влади рад в Україні

, більшовики залишили Крайовий комітет і вдалися до

повстання

, спрямованого проти військ штабу КВО, який уособлював владу повале-

ного Тимчасового уряду

192

Центральна Рада у дні київських боїв зайняла вичікувальну позицію

, вдало ма-

невруючи

Думка про те

, що збройні сили Ради брали участь у повстанні в союзі з більшо-

виками

, не має фактичного підтвердження. Однак останнім часом така точка зору

поширюється нерідко з посиланнями на О

. Субтельного, який таким чином викладає

перебіг подій наприкінці жовтня – початку листопада

1917 р.: «Не маючи достатньо

сил, щоб розбити і Центральну Раду, й прибічників Тимчасового уряду в Києві, які

згуртувалися навколо штабу армії

, більшовики вирішують на деякий час утримувати

159

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

добрі стосунки з українцями, намагаючись водночас покінчити зі штабом армії. 10

листопада

(за новим стилем. – В. С.) в Києві вибухнули бої майже шеститисячних сил

більшовиків із штабом армії

, в розпорядженні якого було до 10 тис. чоловік. У вирі-

шальний момент Центральна Рада наказала

8 тис. своїх бійців прийти на допомогу

більшовикам

, змусивши штаб армії до евакуації з Києва.

Але більшовики оторопіли від здивування

, коли Центральна Рада оголосила, що

бере на себе верховну владу в усіх дев

’яти губерніях, де українці становлять біль-

шість»

193

Насправді ж

, захоплена подіями зненацька, Центральна Рада деякий час вагала-

ся, визначаючись із лінією поведінки. Серед інших чинників зумовлювалось це й

тим, що вона, принаймні спочатку, не могла почувати і не почувала себе впевнено у

суто військовому відношенні

. Терміново відкликані з фронту українізовані частини

(ешелон полуботківців, батальйон ім. Т. Шевченка) дістались Києва лише на початку

листопада

. «Але од їх вже не було ніякої помоги, – стверджує Д. Дорошенко. – Ті

українські частини

, що приходили до Києва, були вже стомлені фізично і духовно і

розложені більшовицькою пропагандою

. На ті полки, що стояли в Києві, надія теж

була невелика

: це показали падолистові події, коли українські вояки одверто вияв-

ляли симпатії до більшовицького діла»

194

. Тому 28 жовтня, не домігшись від шта-

бу округи призначення при ньому комісара від Комітету для охорони революції на

Україні з усуненням комісара Тимчасового уряду Кирієнка

, а також того, щоби штаб

координував свої дії з Українським генеральним військовим комітетом

, Центральна

Рада розпустила Крайовий комітет

, передавши визначені йому функції Генеральному

Секретаріату

: «Керування воєнними властями доручається Штабу округи під контро-

лем комісаріату»

195

Продовжуючи лавірування

, Рада в ніч на 29 жовтня підписала зі штабом військо-

вої округи угоду

, згідно з якою передавала вищу військову владу в Києві командую-

чому округою

. Щоправда, при останньому мала бути заснована тимчасова комісія,

«яка інформується про всі накази

, що стосуються наміреного вжитку збройної сили в

окрузі на випадок політичних та анархічних виступів»

. До комісії мали ввійти по од-

ному представникові від Генерального Секретаріату

, Українського генерального вій-

ськового комітету

, Українського військового з’їзду, козачого з’їзду, Київської міської

думи

, ради робітничих депутатів та інші особи, «яких начальник округи вважатиме

за потрібне запросити»

196

Не вдаючись до безпосередньої участі у бойових діях

, Рада під час більшовицького

повстання нарощувала політичний авторитет протестами проти розгрому військами

штабу округи демократичних організацій

, арешту членів ВРК – більшовиків, роз’яс-

нювальною роботою серед чехословацької бригади

, юнкерів і «ударників» тощо

197

Під натиском повсталих

, унаслідок дипломатичних і агітаційних зусиль Ради та про-

цесів внутрішнього розкладу частини штабу Київської військової округи

, зазнавши

низки відчутних поразок

, відступили, їхнє керівництво врятувалося втечею з Києва.

У переговорах

31 жовтня – 1 листопада 1917 р., що мали на меті встановлення

миру в місті

, знесилені в ході повстання більшовики змушені були згодитися з усіма

умовами

, що їх висунула Рада

198

160

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

Оголосивши себе 1 листопада 1917 р. вищою крайовою владою, Центральна Рада

була не в змозі скільки

-небудь серйозно контролювати становище в Україні. Як і до

того

, вона просто не мала незаперечної переваги, яка б базувалася на реальній зброй-

ній силі

. Частини, що присягнули їй на вірність, виявляли непевність, їх начебто

приголомшили події

, змусивши шукати самостійні відповіді на питання, яким цін-

ностям віддати перевагу – соціальним чи національним

. Дуже характерними щодо

цього стали два зібрання –

III Всеукраїнський військовий з’їзд і козачий з’їзд, які

розпочали свою роботу гучними урочистостями відповідно

20 і 21 жовтня.

На Всеукраїнський військовий з

’їзд прибули 965 делегатів (переважно україн-

ських есерів і соціал

-демократів), а протягом засідань їхня кількість зросла майже в

2,5 рази

199

. Вони представляли 3 мільйони вояків-українців

200

. З’їзд вітали представ-

ники французької

, бельгійської та румунської місій.

На козачому з

’їзді були присутні 600 делегатів (хоч очікувалися 1200) від усіх ко-

зачих військ на фронті й у запіллі

. Козачий з’їзд вітали голова Чехословацької націо-

нальної ради Т

. Масарик і англійський консул у Києві Дуглас.

Обидва з

’їзди проводились по суті в два етапи – до одержання повідомлень про

повстання в Петрограді й після них

Особливо показовими виявились настрої

III Всеукраїнського військового з’їзду,

на якому була представлена політично найактивніша верства українства

. Як і раніше,

лідери Української революції від самого початку роботи форуму намагались зага

сити емоції

, вгамувати пристрасті й спрямувати з’їзд в якомога спокійніше річище.

Так М

. Порш звернувся до військових з такою промовою: «Сучасне українське вій-

сько – то частина

, правда значна, але тільки частина і притому менша. Тому не може

воно тепер на своєму з

’їзді і не повинно йти самостійним політичним шляхом. Перші

два Військові з

’їзди були ще до певної міри обвіяні національною військовою роман-

тикою

. Третій Військовий з’їзд мусить рішуче відкинути ці рештки старих часів, по-

винен зрозуміти

, що сучасна демократія скрізь, а тим більше українська, простує не

до постійного війська

, не до воєн. Українська демократія стала на шлях федерації, і

цим шляхом повинно йти військо

. Відокремлення не є в інтересі трудящих мас»

201

Однак

, хоча загальний тон промов у порівнянні з попередніми з’їздами дещо зни-

зився

, атмосфера залишалася досить напруженою, начебто передгрозовою.

Характер дискусії на з

’їзді, тенденції, що домінували на ньому, дали П. Христюку

підстави для такого висновку

: «Українська революційна демократія готувалася на

Військовому з

’їзді до останнього бою з російською буржуазією за національно-по-

літичне визволення українського народу»

202

Однак при розгляді порушеного питання варто мати на увазі

, що абсолютної од-

ностайності думок і настроїв

, як і на попередніх форумах, не було. Вже вкотре за

1917 р. виявлялася одна й та ж тенденція, що перетворювалась на закономірність:

маси

, рядові учасники руху були набагато рішучішими, радикальнішими за сво-

їх керівників

. Цікавий епізод на підтвердження цієї думки переповів у своїй книзі

М. Шаповал: «Пригадую один зворушливий малюнок з цієї незабутньої доби. Зразу,

як почалось повстання большевиків у Росії

, а в Київі був утворений Верховний Кра-

євий Комітет

, одного разу вночі, власне годині о 4-й вранці, до помешкання Ц. Ради