Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

161

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

прийшла делегація від військового з’їзду, щоб заявити черговим представникам Кра-

євого Комітету про свої бажання

. Члени цього Комітету по черзі вартували щоночі,

щоб давати накази по охороні революції

. На цей раз було кілька членів, і до делегації

вийшов у коридор Петлюра та инші

. Делегація була чималенька – майже сто козаків

і матросів

, які заявили, що з’їзд вимагає від Ц. Ради, як найвищої влади, негайно

оповістити Україну республікою

. Петлюра почав солоденько вмовляти делегатів, що

Ц. Рада зробить це тоді, як виясняться обставини, бо, тепер, мовляв, невідомо, як

станеться з російським урядом

, чи він впаде, чи ні, а як не впаде, то він піде на нас ві-

йною, у нас же сили малі, ще не організовані, на Україні і в запіллі стоїть майже п’ять

міліонів російського війська і т

. д. і т. п. Делегати перебивали його промову й домага-

лися «негайно» і почали гукати

, що як Ц. Рада не оповістить скоро України республі-

кою

, то вони її візьмуть на багнети! При всій величезній пошані козацтва до Ц. Ради

(почесним головою військового з’їзду був сам М. Грушевський!) все таки військо-

ві люде говорили понуро й сердито про «багнети»

. Погрози з любови! О, як сумно

було українським революціонерам роками працювати в підпіллі

, вести пропаганду в

українських темних масах

, що навіть свого національного імени не знали, за царя і

попів горою стояли

! Здавалось, кінця й краю цій темноті немає, але ось революція їх,

робітників і селян українських

, розбудила і вони за 1/2 року організаційної метушні

вже просто пішли до мети й перші в своїй душі прийшли до неї – давай республіку

та й годі

! Радісно тремтіло в нас усе всередині, тепло підкочувалось до серця – наш

народ не віддає нас у руки російської поліції

, як «студентів» або «сицілістів», як це

траплялось до революції

, а вимагає повного самоозначення, вимагає Української Рес-

публіки

! Сльози радісно насували на очі, голова хилилась до радісного плачу...»

203

Про інші виступи С

. Петлюри безпосередньо на з’їзді, вироблені й запропоновані

документи

, крім вітальної промови від УГВК на засіданні 21 жовтня, зміст якої звівся

до закликів узгодження дій військовиків і Центральної Ради

, нічого невідомо

204

Правда

, після одержання повідомлень про петроградські події, на пропозицію

саме С

. Петлюри форум перервався й утворив зі свого складу «Перший український

полк охорони революції»

(4 курені, командир – полковник Ю. Капкан, помічник –по-

ручник М

. Галаган). Та, прочекавши два дні в готовності й практичній бездіяльності,

полк самоліквідувався

(щоправда, з’їзд постановив залишити на деякий час частину

своїх делегатів у Києві

, сформувавши з них окремий курінь, що мав перейти у розпо-

рядження Центральної Ради

205

), й 28 жовтня солдатські повстанці, повернувшись до

залу засідань

, висловили своє ставлення до ситуації в Росії, Україні, Києві. З’їзд одно-

стайно засудив дії штабу Київської військової округи

, виступив проти шовіністичних

замірів Козачого з

’їзду. Значна частина депутатів не приховувала свого схвального

ставлення до петроградських подій і вимагала від Центральної Ради рішучості

. Це

й відбила підсумкова резолюція

, ухвалена закритим засіданням: «Виходячи з заса-

ди цілковитого

, нічим не обмеженого самоозначення націй, Третій Всеукраїнський

військовий з

’їзд домагається від свого вищого революційного органа – Централь-

ної Ради – негайного проголошення в найближчій сесії Української Демократичної

Республіки

. Принципи визначення федеративних зв’язків з другими народами мають

бути вироблені Українськими суверенними Установчими зборами»

206

. Що ж до біль-

162

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

шовиків, то було ухвалено боротися лише з їхніми вимогами про передання влади

радам робітничих і солдатських депутатів

, хоч петроградське повстання «не можна

вважати вчинком антидемократичним» і з

’їзду належало вжити всіх заходів, щоб вій-

сько з України не посилалося «для боротьби з представниками інтересів трудового

народу»

207

. Чимало делегатів з’їзду заявляли, що готові йти не за Центральною Ра-

дою, а за більшовиками

208

Повертаючись же до роботи козачого з

’їзду, слід зазначити, що він виявився знач-

но консервативнішим за Військовий

, з відвертою ворожістю зустрівши повідомлення

про жовтневий переворот

. Делегати з’їзду висловились за надання допомоги Штабу

Київської військової округи для ліквідації в Києві багатовладдя

, намагалися тиснути

на Центральну Раду і навіть надіслали виклики козакам на фронт

, щоб ті прибули до

Києва

, а в козачі підрозділи Києва відрядили своїх емісарів

209

. Представникам Цен-

тральної Ради вдалося нейтралізувати настрої і дії козаків

, хоч застрахуватись від

неприємностей з їхнього боку

, звичайно, було не дуже можливо.

Разом із частинами штабу військової округи

, юнкерами училищ козаки за рішен-

ням з

’їзду 31 жовтня залишили Київ, здебільшого подавшись на Дон, до генерала

Каледіна

210

Центральна Рада зайняла без великих зусиль своїми військами ключові пункти

міста й адміністративні приміщення

, змусивши рахуватися з собою як з реальною

вищою владою в місті

Оцінюючи військово

-політичну тактику Центральної Ради, всього українського

проводу в жовтневих подіях

, мабуть, не можна вважати її зваженою чи хитро мас-

кованою

, хоча така точка зору й існує в історіографії. Зосередження влади в Киє-

ві в результаті запеклих боїв «між революційним військом і контрреволюційними

військами Штабу» в руках Центральної Ради стало рівною мірою як логічним

, так

і несподіваним

(у прогностичному відношенні) результатом, який для Центральної

Ради швидше був збігом непростих обставин

, аніж цілеспрямованих, спланованих,

ясно усвідомлюваних зусиль

Відновлене

31 жовтня у складі Генерального Секретаріату Секретарство військо-

вих справ на чолі з С

. Петлюрою (тимчасово він іменувався генеральним комісаром, а

не секретарем

211

) ужило низку рішучих заходів: домоглося від головнокомандуючого

генерала М

. Духоніна (за два дні до його смерті), а також командування Південно-За-

хідного й Румунського фронтів дозволу на українізацію армії

: поповнення особами

української національності

, котрі з різних причин раніше увільнялися від військової

служби

, а тепер підлягали мобілізації, лише частин Київської військової округи і гар-

нізонів Катеринославської губернії

212

. Та ці рішення виявилися надто запізнілими:

армія вже була охоплена нестриманим процесом розкладу

. Зневіреної, знедоленої,

озлобленої солдатської маси в той час відверто побоювалися усі політичні сили

, які,

кожна по

-своєму, лише намагалися надати вибухонебезпечному процесові якомога

безболісних форм

, хоча вигадати дещо інше, крім якнайшвидшої демобілізації, було

нелегко

Не обминули загальні тенденції і українізованих частин

. За оцінкою Д. Дорошен-

ка

, «всі ті полки й дивізії, які вітали Центральну Раду й присягали їй на вірність, були

163

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

вже нічого не варті з військового погляду і навіть небезпечні, бо більшовицька зараза

ширилась серед них з кожним тижнем

. З кожним днем»

213

І все ж керівництво Центральної Ради

, Секретарство військових справ (С. Пет-

люра ще

2 листопада оголосив себе головою вищої військової влади України

214

) нама-

галися зламати ситуацію на свою користь

, хоча брак серйозних, ділових, професій-

них і реалістичних рішень при цьому замінювався гучномовними

, зовні ефектними

політичними деклараціями

. Так, 21 листопада 1917 р. за підписом В. Винниченка

і С

. Петлюри було оголошено відозву «До війська українського (Південно-Західно-

го та Румунського

) фронту і тилу». В ній говорилося, що Раднарком «показує свою

нездатність вести армію Російської Республіки до замирення й відбудови життя за

мучених народів Росії»

, що з вини радянського уряду солдати починають голодувати,

«не стає одежи

, коні падають від браку провіянту». Генеральний Секретаріат обіцяв

узяти в свої руки укладання миру й постачання армії продовольством

. Сповіщалось,

що Генеральний Секретаріат «в найближчих днях видасть розпорядок про реоргані

зацію армії на нових демократичних принципах»

, після чого «для координації роботи

командного складу з виборними організаціями будуть утворені комісаріати з пред

ставників національних та обласних військ

, і військово-революційні комітети пови-

нні будуть передати цим комісаріатам свої уповноваження»

215

Генеральний Секретаріат

, нарешті, погрожував, що з тими, хто буде виступати

проти означеного плану

(«вороги демократії»), він «уміє боротись», однак нереаль-

ність запропонованих заходів була очевидною

Одночасно з

’явився й наказ С. Петлюри українському комісару Північного фрон-

ту

, згідно з яким заборонялось виконувати будь-які розпорядження Верховного

головнокомандуючого М

. Криленка, що був призначений РНК, пропонувалось поси-

лити українізацію

, давати відсіч ворогам УНР і доручалось для «переведення цього

в життя вжити тих заходів

, які викликаються вашим географічним становищем щодо

Петрограду

, звідкіль насувається на Україну ця велика небезпека. Треба, щоб ви цю

небезпеку спинили біля Петрограду»

216

. Це вже був не стільки авантюрний, скільки

шкідливий демарш

. Адже будь-які заходи українізованих частин легко можна було

кваліфікувати як виконання наказу С

. Петлюри з усіма наслідками, що могли з того

випливати

Низька ж боєздатність українізованих частин не залишала для них жодних шансів

на випадок виникнення непорозумінь

, збройних сутичок тощо. Нерідко українські

частини, які прямували в Україну з фронтів, розташованих далеко від рідних місць,

зупиняли

, роззброювали, навіть грабували й били. Були то й військові одиниці, що

підтримували владу рад

, і просто селяни та мешканці міст. Така доля спіткала, зокре-

ма, 1-й Український кінний ім. Тараса Шевченка полк, що сформувався під зиму 1917

р.

з українців

14-ї кінної дивізії 12-ї армії Північного фронту, а також український полк,

що виділявся з

3-ї кінної російської дивізії у Донбасі

217

Інші частини

, може, й більш організовані, як, наприклад, 14-й стрілецький За-

лізний полк

40-го корпусу 9-ї армії Румунського фронту, хоч і дісталися в бойовому

складі й стані до місць призначення

(в даному разі до Одеси), практичної участі в

подальших політичних подіях не брали

218

164

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

Фактично те саме можна сказати і щодо 175-го пішого Батуринського полку 44-ї

пішої дивізії

12-ї армії Північного фронту, що єдиний з українських частин цієї армії

прорвався на Чернігівщину в район Бахмача

219

Мало в чому відрізнялася ситуація і з формуваннями

, які утворились у тилових

гарнізонах із солдатів запасу

. Так, 24 листопада до Києва прибули 1-й кінний полк

(з Новогеоргієвська) і піхотний полк, сформований з українців Павловського, Ізмай-

лівського

, Семенівського і Волинського полків (з Петрограда)

220

. Та ці частини також

виявились небоєздатними

. Так, Петроградський полк ім. Т. Шевченка з початком ви-

рішальних подій у Києві оголосив «нейтралітет» і безслідно зник

. А полк з Москви,

що їхав «славити визволення України»

, розпався, ледве витримавши один парад у

Києві. Досить швидко головним гаслом переважної маси солдат-українців стало «До-

дому

!» замість попередніх обіцянок боронити українську справу

221

. Окремі частини,

як сердюцький ім

. отамана Орлика полк ухвалив кілька резолюцій, в яких засуджува-

лася політика Центральної Ради

, зокрема у її відносинах з Радянською Росією

222

Українська преса в той час намагалася психологічно

, ідейно підтримати процес

українізації війська

, із захопленням повідомляла мало не щодня про повернення в

Україну військових частин

, вітала українських солдатів, уміщувала безліч резолюцій

про підтримку вояками Центральної Ради

, її політики. Та невідповідність пропаган-

дистських зусиль та їхніх наслідків чимраз більше впадала в очі будь

-якому об’єк-

тивному політикові

Вимоги щодо українізації Чорноморського флоту

(його матроський склад був

майже на

80% українським, а командний, за деякими винятками, російським) до яки-

хось серйозних наслідків також не привели

. Щонайбільше на окремих суднах було

піднято синьо

-жовті прапори

223

Були

, звичайно, й спроби зламати негативні тенденції, відновити дисципліну, па-

ралізувати деморалізаційний вплив антивоєнних агітаторів на військові формуван

ня. Однією з таких спроб стала ініціатива начальника Київської військової округи

полковника В

. Павленка щодо створення не українізованих, а власне українських

частин та надання їм привілейованого становища

, з присвоєнням статусу «сердюць-

ких». (За часів Гетьманщини сердюки, на зразок гвардії, були елітарними частинами

української армії

. Вони уславили себе обороною Ставища за часів Б. Хмельницького

і Батурина за І

. Мазепи. Останнє стало причиною того, що Петро І викреслив тер-

мін «сердюки» з реєстрів своєї армії і до нього більше не поверталися

). З полків, що

перебували в Києві

, були створені дві сердюцькі дивізії. До 1-ї ввели Богданівський,

Полуботківський

, Дорошенківський і Георгіївський ім. Богуна полки, при цій же ди-

візії розпочалось формування «гарматної Михайла Грушевського» бригади

, саперної

сотні та кінного полку

. Командиром дивізії був призначений полковник Ю. Капкан.

Командиром

2-ї дивізії став генерал О. Греків

224

. За деякими даними, сердюцькі ди-

візії налічували

12 тис. вояків

225

. Але спроби створити дещо подібне до національної

гвардії успіху не мали

. Як наслідок – В. Павленко був змушений залишити посаду, а

сердюцькі полки зрівняли за статусом зі звичайними

Генеральному секретарству військових справ на чолі з С

. Петлюрою не вдавало-

ся взяти під контроль військово

-політичні процеси в загальноукраїнському масшта-

165

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

бі. На початок грудня 1917 р. українізовані частини чисельно ще переважали біль-

шовицькі загони Червоної гвардії

. Це дозволило, зокрема, роззброїти пролетарські

й солдатські загони

, які були на боці радянської влади в Києві, вислати їх за межі

України

, блокувати 2-й гвардійський корпус як більшовицьку опору на відтинку від

Вінниці до Києва

. Однак загальна тенденція проступала дуже прозоро й тривожно.

Прибічники соціалістичної революції дедалі зміцнювалися

, що дозволяло їм вста-

новлювати владу рад у багатьох промислових центрах

, дедалі поширюючи її на Ліво-

бережжі й збільшуючи смугу впливу від Південно

-Західного й Румунського фронтів,

де домінували більшовицькі ревкоми

Мало що дало й те

, що з ініціативи Генерального секретарства військових справ

було об’єднано Південно

-Західний і Румунський фронти в один і оголошення його

Українським

. Головнокомандувачем було призначено генерала-реакціонера Д. Щер-

бачова

226

. Командуючими корпусами і дивізіями Українського фронту призначили

колишніх царських генералів

. Було українізовано штаб Одеської військової округи,

а командувачем призначено генерала А

. Єлчанінова-старшого. Штаб Київської вій-

ськової округи очолив В

. Павленко

227

З ініціативи С

. Петлюри було створено Український Генеральний штаб на чолі з

генерал

-майором Б. Боровським. До роботи в штабі стали залучати «воєнспеців» –

генералів Дельвіга й Омеляновича

-Павленка, полковників Пащенка, Пилькевича,

Сливинського

, Кузьму та ін.

228

Останні заходи знаходились у прямому зв’язку з активізацією дій, збільшенням

впливу на український провід

, передусім С. Петлюру представників Антанти. На по-

чатку грудня до Києва з ліквідованої Ставки верховного головнокомандуючого ро

сійської армії переїхали військові місії Англії

, Франції, Італії, Японії, Румунії, Сербії

та Бельгії

. Генеральне секретарство військових справ на чолі з С. Петлюрою улашту-

вало їм підкреслено урочистий прийом

. А представники союзних держав почали ви-

казувати особливу симпатію до українського руху

, обіцяючи надання різноманітної

допомоги

Відмова Центральної Ради і Генерального Секретаріату щодо визнання ленінської

Ради Народних Комісарів за законний уряд Росії

, ініціатива творення Російської фе-

дерації на нерадянській основі були розцінені західною дипломатією як можливість

для порозуміння у справі виконання союзницьких зобов’язань

, продовження війни,

протидії мирним ініціативам більшовиків

Налагодження контактів з українцями йшло не лише офіційними каналами

, а й

«по масонській лінії»

. У чотиритомнику П. Христюка «Замітки і матеріали до історії

Української революції» міститься досить прикметний сюжет

: «…Коли уряд Керен-

ського впав

, антантські представники в Києві таки добре взялися до українців; між

іншим, щоб прихилити на свій бік українців, вони пустили «в ход» між певними

українськими колами навіть «франки»

. Помітніші «антантофіли» одержали в той час

не малі суми

. Частина цих сум (10 000 крб.) призначалась – якимсь чином через

М. Порша (Укрсоцдем) – навіть «Робітничій газеті» (орган Центрального Комітету

УСДРП

), частина застряла, кажуть, в кишені «Отамана Вільного Козацтва» генера-

ла Скоропадського

, великого «антантофіла», й інших панів. Певно, антантські гроші

166

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

дали стимул і до організації в той час в Києві масонської антантофільської льожі

св. Андрія – під назвою «Молода Україна» – в склад якої ввійшли, в числі інших, бра-

ти Шумицькі й Моркотун

; є заява Моркотуна, що до льожі належав також і С. Пет-

люра…»

229

Різка зміна позиції країн Антанти

(до цього вони негативно і навіть вороже ста-

вились до ідеї української державності

, вважаючи, що будь-яка її форма зашкодить

єдності Східного фронту і завдасть їм зайвого клопоту

) пояснювалась дуже просто.

Розуміючи

, що заінтересованість Радянської Росії і країн Четверного союзу в припи-

ненні непосильної для обох сторін війни рано чи пізно призведе до сепаратного миру

країни Антанти згодні були зміцнювати державність УНР

, аби тільки вона утримала

бодай частину колишнього фронту

, відтягуючи на себе айстро-німецькі дивізії.

Та ці сподівання виявились марними

, хоч генеральний секретар військових справ

С. Петлюра й обіцяв на зустрічах з союзниками 26 листопада і 13 грудня 1917 р. ви-

ставити на фронт півмільйонну армію

. Можливо, С. Петлюра й свідомо вводив в ома-

ну дипломатів

, а можливо, й сам не міг точно сказати, якими реальними силами дис-

понував його уряд

. І не тільки тому, що ситуація змінювалась буквально щодня, а й

тому

, що й на сьогодні, після численних зіставлень різних даних, документів, фахівці

мають досить наближені

, суперечливі уявлення про кількісні характеристики україн-

ських збройних сил в кінці листопада – на початку грудня

1917 р.

Якщо не брати до уваги тих

, хто вважає військом Української Ради всіх солдатів-

українців, представлених на військових з’їздах, або ті частини, які ухвалювали ре-

золюції відданості українській справі

, цифри тут коливаються від 70 тис. до близько

400 тис.: 180 тис. солдатів і офіцерів на Південно-Західному і Румунському фронтах,

150 тис. – у тилових гарнізонах і 60 тис. вільних козаків

230

Очевидно, ближчою до істини є цифра 400 тис. Нею оперував під час подій (а

не пізніше – у спогадах

) С. Петлюра. Можна допустити, що таким або близьким до

нього було й уявлення про збройні сили Ради деяких партійних працівників у Петро

граді, якщо вони вважали (нехай навіть без жодних підстав), що Центральна Рада

здатна виставити лише проти Каледіна стотисячне військо

231

У конфлікті з ленінським РНК

, що визрівав ще з кінця жовтня й різко загострився

на початку грудня

1917 р. (головна причина – роззброєння більшовицьки налаштова-

них червоногвардійців

), С. Петлюра зайняв жорстку позицію. Разом з В. Винничен-

ком він підписав негативну відповідь на «Ультиматум» РНК

, що означало юридично

започаткування стану війни між УНР і Радянською Росією

Не маючи реальної військової сили

, Росія не могла тоді воювати, ініціюючи раз

за разом переговори

232

На ці факти не бажають зважати деякі історики

(серед них – Я. Тинченко, С. Лит-

вин), вважаючи, що «московсько-українська», або ж «більшовицько-українська» (зо-

всім неприйнятний

, з багатьох позицій алогічний термін) війна почалася з 3 груд

ня

1917

р. Не знаходячи ж на підтвердження фактів «північної агресії», «навали» й т. ін.,

іноді доходять до абсурду. Так, С. Литвин віднайшов єдине свідчення про «бої біль-

шовицьких загонів

, що направлялися в Україну, з українськими військами, які розта-

шовувалися у прикордонних населених пунктах

» (підкреслено мною – В. С.). Вияв-

167

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

ляється, за газетними повідомленнями, «сформований у Севастополі загін матросів

чисельністю

2,5 тис. осіб веде бої з українськими частинами під Ростовом і Бєлго-

родом (підкреслено мною – В

. С.). Може виникнути враження, що знання географії,

як і хронології

, також конче необхідні історику… Однак, краще відразу полишити

підозри в рівні освіченості подібних авторів

. Їх «ставка» значно вища за якісь там

дрібні географічні деталі

. Понад усе треба ж показати неабияку політичну проникли-

вість, далекоглядність, військовий і організаторський талант С. Петлюри. То якщо

реальних фактів не знаходиться – можна трішки скоригувати й історію й географію

(а може й не розберуться?!).

З чим можна погодитись у міркуваннях С

. Литвина, так це з тим, що революціоні-

зування й більшовизація солдатських мас Південно

-Західного та Румунського фрон-

тів, тилом яких була УНР, справді серйозно, смертельно загрожували Центральній

Раді, її владі. Зусилля С. Петлюри щодо протидії цим процесам справді у багатьох

випадках наприкінці листопада – у перші дні грудня виявилися ефективними

233

. Од-

нак вписувати ці події в контекст «московсько

-української війни» – значить знову

вдаватися до підтасовки фактів під бажану схему

. Якщо речі називати своїми імена-

ми, то варто сказати: С. Петлюра був серед найрішучіших противників соціальної

революції й вдавався до радикальних

, військових дій, спрямованих проти її прихиль-

ників. І це зовсім не війна між радянською Росією й УНР, а лише чинники, які, за-

гострюючи ситуацію

, справді наближали кардинальну розв’язку.

Звісно, роблячи кроки в напрямку дипломатичного залагодження конфлікту в

грудні

1919 р., Радянська Росія паралельно нагромаджувала військові сили. До цього

процесу долучилися й пролетарі України

, створюючи нові й нові загони Червоної

гвардії

. Червоногвардійські загони почали формуватися навіть в українських селах.

Після фронтів більшовизація дедалі захоплювала й тилові гарнізони

, перекидалася

навіть на тилові частини.

В Українській Народній Республіці військова справа тимчасом дедалі заходила в

глухий кут

, загрожуючи непоправними неприємностями. С. Петлюра ж все більше

розходився з лідерами Центральної Ради в поглядах на поточну політику

, все частіше

виявляв непокору

, незалежність, відверто конфліктував. Не один раз він говорив про

те, що негативні моменти географічного положення України й стратегічної оборони

її кордонів висувають перед українським урядом завдання пошуку опори та необхід

них зв’язків з великими європейськими державами

. В першу чергу мова йшла про

країни, що мали певні інтереси на Чорному морі або в його басейні. На відміну від

інших членів уряду

, в зовнішньополітичному курсі С. Петлюра орієнтувався (не в

останню чергу через свою масонську належність

) на держави Антанти, а не на Ні-

меччину

. Крім того, він розумів, що за роки Першої світової війни в українців зміцні-

ли настрої проти німців

. Демонстративне фрондування С. Петлюри, показуха замість

реальних справ дедалі нервували М

. Грушевського й В. Винниченка, інших лідерів

Центральної Ради й Генерального Секретаріату

Невідомо на яких фактах засновані прямо протилежні висновки В

. Савченка.

Він, зокрема, стверджує: «Після подій ночі 30 листопада (роззброєння більшовиць-

ких частин – В

. С.) Петлюра виявився найвпливовішим і найпопулярнішим лідером

168

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

УНР. Його авторитет, як зараз сказали б харизма уже подавляли плутаних, в’ялих

і нерішучих Винниченка і Грушевського

. З «тихого» міністра він перетворився на

самостійного політика

, в центр тяжіння різних політичних сил. Згуртована каста офі-

церів, можливо, уже побачила в Петлюрі майбутнього військового диктатора; «пра-

вим» – «федералістським» і «самостійницьким» колам – він імпонував своїми рішу-

чими діями

, спрямованими проти більшовиків. Та й сам Петлюра, відчувши свою

силу, прагнув переграти противників. Він як ніхто інший знав про слабкості влади і

про серйозну небезпеку більшовицького підпілля

. Роззброївши київських більшови-

ків, він чекав на продовження боротьби в інших формах. Саме Петлюра вимагав від

уряду вжити заходів щодо попередження можливого більшовицького перевороту під

маркою «мирних народних» рішень з’їзду Рад»

234

Наведені твердження

, м’яко говорячи, важко кореспондуються з наявними доку-

ментами

, добре відомими фактами. Єдине, з чим можна погодитися, так це з тим, що

С. Петлюра доклав зусиль до зриву з’їзду рад робітничих і солдатських депутатів у

Києві за сценарієм пробільшовицького оргкомітету по його скликанню

. Направивши

на з’їзд ніким не обраних понад

900 солдатів (а селянська спілка в такий же спосіб

послала майже

700 селян), які захопили приміщення мандатної комісії, самі випи-

сали собі мандати

, С. Петлюра допоміг солдатською масою «подавити» обраних в

різних місцевостях делегатів

Сумнівна з точки зору елементарних уявлень про демократію операція

(про неї

більше соромливо пишуть відповідальні історики

), не могла компенсувати того про-

вального стану у сфері військового будівництва

, який дедалі давався взнаки і віщував

трагічну перспективу в кризі

, що невмолимо наближалася до кульмінації – воєнної

розв’язки. Неготовність УНР до військової оборони була настільки очевидною навіть

не для фахівців

, а самовихваляння, бундючна демагогія людини, якій долею судилося

відповідати за життєво важливу сферу

, настільки волаючою, злочинно-авантюрною,

що терпіти далі просто не можна було

Чим загрозливішою виглядала ситуація

, тим нестриманішими, просто провока-

тивними ставали публічні виступи й заяви С

. Петлюри. Він дозволяв собі неузгодже-

ні з урядом

, його главою, керівництвом Центральної Ради дії.

Так

, коли радянська сторона готова була на дипломатичний варіант розв’язання

конфлікту

, а українська відверто побоювалась відкритого військового зіткнення з Ро-

сією, С. Петлюра вів таємні переговори з генералом О. Каледіним, який разом з дон-

ськими козаками в той момент становив найбільшу загрозу радянській владі

. Однією

з ультимативних вимог РНК було припинення перекидання українською територією

козачих частин

, а С. Петлюра, всупереч позиції В. Винниченка, інших лідерів україн-

ства

, що схилялись до поміркованості в стосунках з сильним сусідом, демонстратив-

но сприяв передислокації ворожих Петрограду сил

Шанувальники С. Петлюри схильні кваліфікувати такі його дії як вияви реалістич

нішого розуміння ходу подій, ніж це було притаманно М. Грушевському та В. Вин

ни-

ченку

. Водночас вони розцінюються як поведінка незалежного, впливового політика,

який «вийшов з тіні В

. Винниченка», набрав такої сили, що міг уже й не рахуватись

з головою Генерального Секретаріату

. Невідомо тільки як в такому разі співвіднести

169

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

твердження, ніби він не хотів ліквідовувати сердюцькі формування чи звільняти з по-

сади начальника штабу КВО В

. Павленка, однак підписував відповідні накази саме

він (неначебто на вимогу В. Винниченка). Всупереч уявам В. Савченка, С. Петлюра

швидко втрачав авторитет і вплив і в державному проводі

, і у війську, і в партійному

середовищі

. Він конфліктував і з діячами з УСДРП, і з УПСР. Що ж до самостійни-

ків, які нібито ставали опорою військового секретаря, то, по-перше, В. Савченко бере

слово самостійники в лапки

(можливо через своєрідну транскрипцію російською мо-

вою

), по-друге, про документи, які б підтверджували дане твердження, невідомо, і,

по-третє, якби такі документи й знайшлися, то реальної сили самостійники напри-

кінці 1917 р. не складали, їх була жменька. Що ж до другої опори – федералістів – не-

відомо кого має на увазі В

. Савченко, адже і УСДРП, і УПСР, і УПСФ і, навіть УПСС

дотримувались в

1917 р. федералістської платформи.

Навіть прихильники якостей С

. Петлюри змушені визнавати, що він елементарно

обдурював французьких емісарів щодо кількісних характеристик збройних сил

, що

були під його орудою

. А це призводило не до пришвидшення допомоги УНР, а за-

спокоювало Антанту – С

. Петлюра зі ввіреними йому військами й сам впорається з

більшовицькою загрозою

235

Останнім «революційним вчинком» С

. Петлюри стало повне ігнорування думки

Центральної Ради й Генерального Секретаріату щодо виробленою у відомстві гене

рального секретаря військових справ Статуту Української народної армії

. Документ

був відхилений як явно недосконалий

Однак

, С. Петлюра направив незатверджений Статут у військові частини. Про яку

дисципліну в українській армії можна взагалі було вести мову

, якщо її чільник пода-

вав такий приклад підлеглим

То ж доводиться волею

-неволею приходити до висновків, що поведінка С. Петлю-

ри мала не переваги над позицією інших керівників Української революції

, а викли-

кала у останніх закономірні питання

, позитивних відповідей на які не знаходилось.

Абсолютна безпорадність С

. Петлюри в управлінні ввіреною йому справою з усі-

єю наочністю виявилась відразу

, як тільки до Харкова стали прибувати перші рево-

люційні загони з радянської Росії

. Хоча прямували вони на Дон, для боротьби проти

О. Каледіна, Харків відразу став сприйматись як плацдарм для воєнної загрози усій

Українській Народній Республіці

15 грудня 1917 р. на засіданні Генерального Секретаріату В. Єщенко зробив пові-

домлення «про зріст більшовизму в масах і в українському війську

. Сил для боротьби

з більшовизмом, – резюмував генеральний секретар шляхів, – у Генерального секре

таріату немає»

236

С. Петлюра, який тут же взяв слово, підтвердив, «що становище дуже грізне.

Основна причина – брак грошей

. Через це не можна послати агітаторів, задовольни-

ти українське військо

, серед якого шириться більшовизм. – Він запропонував: треба

виділити із складу Генерального секретаріату групу секретарів з особливими упов-

новаженнями щодо охорони республіки»

237

Коли на тому ж засіданні мова знову зайшла про охорону влади на Україні

, по-

гляди знову звернулися до генерального секретаря військових справ

. А «Петлюра

170

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

каже, що війська дуже мало, козачі частини (мова, звісно, про донців – В. С.), які

раніше були в розпорядженні губернських комісарів

, не дуже охоче ідуть в контакти з

українськими (і це після «контактів» С. Петлюри з О. Каледіним – В. С.). Генеральне

секретарство

, військових справ не хотіло до сього часу брати військо з фронту, але

тепер приходиться його взяти

(цілком демагогічна заява – ніхто на фронті не зби-

рався слухати київське військове керівництво і весь попередній досвід у тому давав

абсолютне переконання – В

. С.). Це все стоїть в зв’язку з загальним становищем на

Україні

(? – В. С.). Генеральне секретарство військових справ має завдання охоро-

няти кордони України

(чи не завузькі функції для вищого військового органу в УНР

– В

. С.). Оперативні справи бере на себе вже організований Генеральний штаб (а чи

не спроба це перекласти свої турботи на чужі плечі

? – В. С.). Зараз перше завдання

Генерального штабу – взяти Харків – оплот більшовизму на Україні

, але треба ясно

сказати чи воюємо ми, чи ні»

238

(сказати можна, а ось чи є для воєнних дій сили і,

якщо – ні

, то чи не спроба це авантюрними закликами відволікти увагу від власної

нерозпорядливості

, фактичної бездіяльності? – В. С.).

Принагідно можна зауважити

, що безсистемність, хаотичне нагромадження не за-

вжди логічно ув’язаних фраз – не виняток

, а радше «норма» петлюрівських виступів,

принаймні, в протокольних записах. Тому їх важко цитувати без маси застережень,

що й пояснює прагнення уникати наведення документальних витягів з оригіналів

Та головне полягає

, звісно, в іншому. Уряд переконувався, що за пустими фра-

зами – невідворотна катастрофа

. І хоча було обрано «особливий Комітет по обороні

України в складі генеральних секретарів Порша

, Петлюри і Єщенка»

239

, тривога зо-

всім не зникла

, а лише посилилася.

Коли через два дні уряд знову повернувся до обговорення пекучого питання

С. Петлюри на засіданні не було. Доповідав «про сучасний момент на фронті і на

Україні» генеральний секретар праці М

. Порш. Він сказав: «На фронті армія кидає

позиції і іде додому

(в тому числі й ті частини, які С. Петлюра перед цим обіцяв ви-

кликати до Києва – В

. С.). В Харкові більшовики не так сильні, але проти них нема

організованого війська (підкреслено мною – В

. С. Значить вся діяльність С. Петлюри

швидше імітація активності

, а результативність практично нульова – В. С.). …Укра-

їнське військо розкидано на три часті

: на Київ, Лівий берег і Правий берег. Найкраще

стоїть справа на Лівому березі

, де командує полковник Капкан. В Києві військом ко-

мандує генерал Греков

, на Правому березі – генерал Скоропадський. Ні в Києві, ні на

Правому березі справа не стоїть настільки добре

, як того вимагають обставини. Тому

треба тимчасово призначити полковника Капкана командуючим всіма військами

, які

ведуть боротьбу з більшовиками

. Для кращої організації самого Секретарства вій-

ськових справ треба призначити генерала Кирея начальником штабу…»

240

Генеральний Секретаріат постановив

: «затвердити призначення Верховним ко-

мітетом по обороні полковника Капкана командуючим всім українським військом по

боротьбі з більшовиками

. Передати організацію «Вільного козацтва» Військовому

секретарству… Затвердити генерала Кирея начальником Українського генерального

штабу

. Асигнувати 5 млн. на діло оборони України в розпорядження генерального

секретаря військових справ»

241