Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

191

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

Український Національний Cоюз в особі його голови В. Винниченка одразу від-

межувався від діяльності оновленого уряду

. В інтерв’ю «Робітничій газеті» він за-

явив: «Щодо діяльності утвореного кабінету, то Національний Cоюз буде до нього у

відповідній опозиції і за діяльність ніякої відповідальності на себе не бере

... Націо-

нальний

Cоюз доложить усіх старань, аби в найближчий час в українській державі

залунав голос самого хазяїна – українського робітника і селянина»

Слід відзначити

, що гетьманська цензура не дозволила публікації інтерв’ю і воно

з’явилося пізніше у «Віснику політики

, літератури й життя»

Можливо

, лише за імітацію змін при збереженні попереднього курсу вважали

урядові перестановки й ті політичні сили

, які з моменту державного перевороту були

близькими до П

. Скоропадського, висловлювали йому ту чи іншу підтримку, однак

під впливом досвіду змушені були дедалі відходити від гетьмана. 26

–28 жовтня в Киє-

ві відбулася конференція УДХП

, яка визнала за необхідне єднання всіх національно-

свідомих елементів

У спеціальній резолюції «Про відношення до Національниого союзу» йшлося

про необхідність порозуміння з УНС і спільне скликання національного конгресу

Одним із найперших завдань останнього мало стати ухвалення закону про вибори до

парламенту

Прийняті конгресом рішення в цілому складали ніби низку нагальних рекомен

дацій для врахування оновленим урядом

. Про їх сутність делегація від конференції

проінформувала гетьмана

30 жовтня і 2 листопада 1918 р. ініціативу УДХП про скликання національного

конгресу обговорила президія УНС

, підтримала її, вжила заходів щодо технічної під-

готовки форуму

, зокрема, визначила дату скликання – 17 листопада і норми пред-

ставництва

Маючи за зразок Український національний з’їзд

6–8 квітня 1917 р., організатори

передбачали якомога ширшу участь у ньому всіх українських сил

, включаючи партії

й організації від Донщини

, Кубані, Чорноморщини, Криму, Бессарабії, Галичини

Національному конгресу

, тобто посланцям усього українства, за задумом ініціаторів,

належало визначитись у найнагальніших питаннях

: оцінки міжнародного становища

України

, вибору форм державного будівництва, народного самоврядування, еконо-

мічної політики

, в тому числі аграрної реформи

Безперечно

, справжній демократ за переконаннями, В. Винниченко не міг на той

конкретний момент не розуміти очевидних переваг виходу з кризи легітимним шля

хом

, авторитетним волевиявленням. Згадаймо, що він був однією зі стрижньових фі-

гур конгресу

1917 р. і, забігаючи наперед, звернемо увагу, що він вважав конгрес

одним із наріжних каменів державного будівництва і після повалення гетьманату

До того ж аналіз розстановки сил у керівництві національно

-демократичного

фронту не давав надійних підстав для висновку на користь повстання

. То ж сценарій

розвитку подій

, коли основна ставка робилася б на всеукраїнський конгрес, міг бути

найбезболіснішим виходом із ситуації

. І зовсім не вина демократичних сил, у тому

числі (а, можливо, й у першу чергу) В. Винниченка, що українська історія пішла в ті

критичні дні іншим маршрутом

192

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

П. Скоропадський та його оточення з кадетського, єдинонеділимського табору

заходилися гарячково реалізовувати приховувану до того ідею

. Українська держава

виступила ініціатором об’єднання нерадянської Росії – Дону

, Кубані, Кавказу, Криму

й Добровольчої армії

. Всіх їх представників спеціальною телеграмою було запроше-

но надіслати на спеціальну конференцію до Києва з метою погодження дій

, які мали

б «полегшити» спільну долю

. На Добровольчу Армію

гетьман покладав особли-

во великі надії

, оскільки упродовж всього періоду свого правління таємно відкрито

сприяв «білому» руху

. Однак керівництво «добровольців недвозначно заявило, що не

потерпить жодних претензій будь

-яких національно-державних одиниць на існуван-

ня – всі вони мають розчинитись у «єдиній і неділимій»

Як і наприкінці

1917 р., на заклик офіційного Києва відгукнувся лише Отаман

всевеликого війська Донського

. Тільки тепер це був не О. Каледін, а П. Краснов.

3 листопада на станції Скороходово відбулася таємна зустріч двох царських генера-

лів – П

. Скоропадського і П. Краснова, які не просто швидко порозумілися, а й до-

мовилися, що саме Українська Держава розпочне процес відродження «єдиної Росії»,

що означало початок одночасного знищення української державності

. П. Краснов сам

поспішив розсекретити угоди

, які хотіли до часу не робити надбанням громадськості.

Це нанесло могутнього удару по авторитету П

. Скоропадського, відразу дезавуювало

його українську риторику

У грамоті до громадян

, оприлюдненій 14 листопада 1918 р., П. Скоропадський

заявив про нову державну орієнтацію та про відбудову федеративної Росії

І якщо звинувачувати В

. Винниченка в тому, що він не все зробив для того, щоб,

відповідно до позиції УНС

, домогтися порозуміння з гетьманом на урядовому рівні,

то як оцінити дії П

. Скоропадського і його оточення? Називаючи речі своїми іменами,

слід визнати

, що оманними маневрами, в тому числі і прикрашанням фасаду кабінету

в українські кольори

(прийом п’яти есефів) вигравався час для того, щоб, зміцнивши-

ся, повернутися до відвертого антиукраїнського курсу.

Втаємничення підготовки повстання було єдино можливою за тих обставин так

тикою

. Небажання ж бути елементарно ошуканими гетьманцями в ході переговорів

про склад уряду і дистанціювання від кабінету

, який залишався антиукраїнським і

після 24 жовтня та нестримно котився до розпуску також можна зрозуміти, якщо під-

ходити до проблеми не однобічно

. В усякому разі «склад злочину» навіть у мораль-

ній площині відшукати важко

Якщо ж вести мову про більш фундаментальні речі – принципові орієнтації на

державницькі моделі

(народоправчо-республіканські, самостійницькі чи авторитар-

но-монархічні, «маріократичні»), то позиція В. Винниченка виглядає як єдино ви-

правдана

, послідовна, найбільшою мірою відповідна національному інтересу.

***

Зважаючи на вищевикладене

, подальший прогрес української справи, перспек-

тива реалізації національної ідеї

, прогрес демократичного державотворення прямо

залежали від повалення гетьманського режиму

. Можливість для того була одна – по-

встання

, точніше організація його авторитетного, енергійного, ініціативного центру.

Головну роль тут відіграли В

. Винниченко і М. Шаповал.

193

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

В. Винниченко стверджував, що наміри збройного повалення гетьманщини ви-

никли у нього ще під час літніх повстань

, розгромлених гетьманською владою, які

зайвий раз довели – владу з рук буржуазії можна вирвати лише силою

Однак при підготовці повстання слід було уникнути допущених раніше

(влітку

1918 р.) помилок. Передусім, варто було надати справі організованого характеру, роз-

робити план

, зібрати й розподілити сили, скоординувати дії тощо. Вести ж таку ро-

боту через наявні організації

, передусім через Український Національний Cоюз, було

практично неможливо

. Потрібен був вихід, і його міг підказати тільки сам розвиток

подій

, який у революційний час важко передбачити.

Процес визрівання ідеї повстання та її перетворення на реальний план В

. Винни-

ченко подає наступним чином

. Український національний союз у цілому був дуже

далекий від думки про повстання

. Відігравала свою роль і урядова агентура в Союзі:

кожне слово негайно ставало відомим у гетьмансько

-німецьких колах. Слід було ви-

являти обережність

, приховувати плани. Єдиний діяч, який не поділяв домінуючих в

УНС настроїв

, наполегливо (звісно, до певного часу – в межах можливого) обстоював

ідею повстання

, був М. Шаповал. «І вся наша тайна організація складалась тоді з

двох чоловік

: М. Шаповала й мене», – із сумом констатує В. Винниченко

Обидва активних ініціатори повстання не приховують

, що водночас голова УНС

«для конспірації брав активну участь у переговорах з німцями й гетьманом у справі

сформування «національно

-демократичного» кабінету», зустрічався з німецьким по-

слом

, генералом Гренером і т. ін.

До такої поведінки з відвертою огидою поставився Д. Дорошенко. Весь анти-

гетьманський рух

, оформлення Директорії він вважає непорядною, безпринципною

змовою вузького кола політиків

– прибічників В. Винниченка й М. Шаповала, які

готували повстання без згоди і навіть у таємниці від Національного союзу

. Як наслі-

док – Пленум УНС приєднався до повстання вже тоді, коли був поставлений перед

фактом його початку

На противагу Д

. Дорошенку, М. Шаповал доводить, що повстання проти режиму

П. Скоропадського було зумовлене глибшими факторами, йому передував тривалий

підготовчий період

, це не був результат спонтанної відповіді на Грамоту 14 листо-

пада 1918 р., як то намагалися пізніше довести противники Директорії. Один з най-

активніших учасників тієї акції доповнює відомі факти деякими деталями мемуар

ного характеру

: «У вересні 1918 р. я змовився з Андрієм Макаренком, ген. Осецьким,

полковниками Павленком і Хилобоченком працювати в напрямі підготовки повстан

ня. Цей плян заздалегідь був вирішений трьома членами Центрального Комітету со-

ціялістів-революціонерів (Григоріїв, Лизанівський і я). Потім у цей плян було втаєм-

ничено Винниченка

, який зразу погодився на нього.

З початку листопада

1918 р. М. Шаповал і В. Винниченко перейшли на нелегаль-

ний стан

, довідавшись через дружину С. Петлюри про те, що існує розпоряджен-

ня про їхній арешт

. Переховуючись вночі, вони обмірковували всі деталі розпочатої

справи. Так з’явилася ідея про утворення на час боротьби за владу, до скликання

Установчих зборів

спеціального керівного органу, – колегії з 3–5 осіб – Директорії.

Останню мав сформувати Український національний союз

194

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

В. Винниченко пізніше згадував, як він намагався переломити настрої партійних

функціонерів

– «газетних людей». «Наш обов’язок, – доводив він, – був виступати

проти всіх ворогів працюючих українських мас

, бо ми самі були винні в тому, що ці

вороги катують їх

. Тоді маси наочно побачуть, що українська ідея не стоїть у супереч-

ності з соціальними інтересами мас і що то іменно

українці виступили на бій з нім-

цями, панами й гетьманщиною за трудовий народ. І хай не вдасться повстання, але

ми реабілітуємо себе перед нашими трудовими клясами

, ми своєю «фантастикою»

реально покажемо їм

, що ми не тільки можемо приводити німців та панів, але й бити

їх, і жертвувати, коли треба, своїм життям за свій народ. І це враження (чи з успіхом

справи, чи без успіху) в масах лишиться. І слово «Україна» стане близьким і своїм

для тих, кого ми від нього самі одвернули своєю шкодливою політикою»

Однак жодні аргументи були не спроможні змусити противників радикальних дій

змінити свої погляди

Налякані можливістю організації повстання за їхніми спинами

, есефи почали на-

віть вживати заходів до попередження і дезорганізації його

. Єдиний національний

фронт, для утворення якого було так багато докладено зусиль, здавалося, розвалю-

вався в найвирішальніший момент

. Реальною була й небезпека передчасного роз-

таємничення змови і арешту її керівників

. Гетьманські шпигуни вже довідались про

заходи з підготовки повстання

, і Національний союз опинився перед загрозою роз-

грому

. Соціаліст-федераліст М. Кушнір за дорученням партії відверто поставив на

зборах Союзу провокаційне запитання

: чи дійсно, мовляв, у складі Національного

союзу авантюристи організовують повстання

? Містом поширюються подібні чутки,

говорив

він, і Національний союз повинен недвозначно заявити про своє ставлення

до них

. А саме: УНС має рішуче відкинути думку про можливість повстання і за-

судити ті організації й окремих осіб

, які штовхають населення на цей небезпечний і

шкідливий шлях.

Революційній частині Союзу довелося після цього вдати

, нібито вона «кається»

й дійсно нічого не буде робити без згоди есефів. 9 листопада Національний союз

ухвалив постанову

, яка була передана Українським телеграфним агентством: «Зва-

жаючи на те

, що під впливом останніх подій в громадянських колах поширюються

чутки про якісь наміри УНС щодо зміни тактики в напрямі активних виступів

, Голов-

на Рада УНС заявляє

, що чутки про зміну тактики Національним союзом не мають

підстав

; зазначені питання в Головній Раді не виникали. Головна Рада прохає все

громадянство приняти до уваги лише постанови

УНС, відкидаючи всякі чутки, котрі

ширяться з метою знервувати громадянство і внести дезорганізацію

, яку використо-

вують на шкоду українській справі»

10 листопада 1918 р. генерал П. Скоропадський звернувся «до всіх громадян Украї-

ни» зі спеціальною грамотою

, в якій закликав зберігати спокій, «не розпалювати во-

рожнечи»

, відмовитись «від яких би то не було самочинних виступів», «не наражати

країну на небезпеку» і т

. ін., в черговий раз обіцяючи скликати Сойм та здійснити

земельну реформу. Водночас гетьман погрожував, що в його розпорядженні «мається

достаточно сили

, щоб не допустити до жадного порушення державного порядку».

Справа з організацією повстання була нібито кинута в тінь

. Підписані гетьманським

195

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

урядом ордери на арешт деяких членів Національного союзу залишилися невико-

наними. Початок повстання було пригальмовано. Арешти могли відбутися кожної

хвилини.

Крім того

, ширші кола української демократії, які не знали про внутрішні кон-

флікти в УНС і про причини

, які спонукали до оголошення Союзом заяв, подібних до

наведеної

, почали деморалізуватися. Деякі військові частини, що спочатку рішуче за-

явили про прилучення до повстання

, стали вагатися. Отже, об’єктивні умови змушу-

вали прискорити підготовку виступу

. Соціалісти-революціонери, Селянська спілка,

залізнич

ники, соціал-демократи вже схилялися до того, щоб повстати, в крайньому

разі, й без участі УНС.

Перед загрозою остаточного розриву гетьмана з українською державністю

, ви-

гнанням з коаліційного кабінету соціалістів

-федералістів останні почали схилятися

в бік радикальної частини

УНС, почали висловлювати симпатії до ідеї повстання.

ЦК УСДРП практично одностайно (проти виступив лише В. Садовський) висловив-

ся за негайне розгортання збройної боротьби

Ситуація ставала сприятливою для прибічників рішучих дій

. На спеціально скли-

каних зборах союзу В

. Винниченко доповів, що проти гетьмана вже організовано

повстання і що без обговорення й дебатування цього питання політичні партії ма

ють обрати Директорію і дати їй повноваження на проведення виступу

. Збори союзу

так і зробили

: без зайвих розмов ухвалили всі заходи, здійснені у справі організації

повстання

, й постановили обрати Директорію УНР на окремому таємному засідан-

ні уповноважених представників від усіх політичних партій

, які входили до складу

УНС, а також представників війська.

Попередній склад Директорії намітили В

. Винниченко і М. Шаповал. Останній у

зв’язку з цим пише: «Кого ввести в склад Директорії? Підрозумівалось, що увійдемо

мабуть ми

, опріч того, може, Петлюра. А Петлюра був саме в гетьманській тюрмі вже

кілька місяців і президія УНСоюзу уперто домагалась від влади випустити Петлюру

Як ото повіяло «українізацією»

, то УНСоюз активно повів справу про звільнення

Петлюри і инших укр

. політичних діячів. Як раз Петлюру з тюрми було випущено

за 2–3 дні до повстання. Петлюра про підготовку повстання нічого не знав. ... Його

було поінформовано про це і запитано чи

він-би згодився пристати до нас. Він охоче

згодився»

Вибори Директорії відбулися

13 листопада 1918 р. Вводити представників до

складу керівного органу повстання домовилися лише з присутніх на таємному за

сіданні, чи тих, хто дав на це попередню згоду (як С. Петлюра, що на зібрання не

прибув

). Дехто з політичних, партійних функціонерів не прийшли на нараду, побою-

ючися репресій

, переслідувань з боку офіційних властей. Були й ті, хто навіть на

засіданні відмовився з різних причин увійти до Директорії

. Єдиний, з приводу невхо-

дження кого до повстанського центру висловлював жаль В. Винниченко, був М. Ша-

повал

До первісного складу Директорії були обрані три чоловіки

(М. Шаповал, як і

В. Винниченко, також зазначає, що спочатку планувалося ввести до керівного цен-

тру лише трьох осіб

): Голова – В. Винниченко й члени – С. Петлюра і Ф. Швець. Ще

196

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

двох – А. Макаренка й П. Андрієвського – обрали тимчасово. «Але згодом це було

забуто

, й Директорія залишалася у складі п’ятьох членів»

Непереконливість складу Директорії викликала природні закиди сучасників

. Ви-

стачає критичних зауваг на адресу Директорії

, зокрема її персонального складу і в

сучасній історіографії

В більшості вони справедливі

, обґрунтовані. Однак трапляються випадки, коли

в дискусійному запалі авторам зраджує почуття міри

, і вони ретроспективно висува-

ють до В

. Винниченка і його колег претензії, що, як мінімум, не можуть не викликати

здивування

Так Д

. Яневський оголошує членів Директорії випадковими, безвідповідальними

людьми

, юридично безграмотними, більше – злочинними заколотниками, які на за-

доволення власної соціалістичної амбіції вчинили державний переворот легітимного

і такого відповідного українському національному інтересу режиму

(пізніше згада-

ний автор пішов іще далі

, оголосивши в запалі газетної полеміки Директорію – «гру-

пою з п’яти приватних осіб» «неіснуючої ані юридично

, ані фактично Української

Народної Республіки»

). Тому, поза межами наукової дискусії він зверхньо, з явним

хизуванням полишає тезу «Директорія – керівний центр українства»

«Очевидний історичний факт

, – декларує Д. Яневський, – Директорія ніколи ним

не була і бути не могла

, хоча б тому, що за нею не стояло законне волевиявлення

навіть частини українського етносу

, не кажучи вже про російський, польський, та-

тарський

, єврейський – тощо – просто ігнорується. Адже в кращому випадку мож-

на говорити про те

, що Директорія спиралася на організовану збройну підтримку

озброєних громадян Австро

-Угорської імперії українського походження – Корпус

Українських Січових

стрільців, іррегулярних озброєних загонів частини селянства

Наддніпрянської України та лідерів деяких київських ультрарадикальних політичних

національно

-соціалістичних гуртків з гучними назвами типу «українська соціал-де-

мократична партія»

Можливо комусь було б і легше від того

, коли б Директорія керівним центром

українства «не була і бути не могла»

. Однак, куди подітися від усім добре відомих

фактів

? Навколо кого ж об’єдналися учасники антигетьманського повстання – україн-

ці, що практично миттєво унеможливило існування режиму П. Скоропадського (його

агонію на місяць пролонгували австро

-німецькі окупанти)? Хто ж як не Директорія

стала центром

(ініціатором, організатором, керівником) мас (звісно, українських), які

піднялися за відновлення Української Народної Республіки

А це принижене

, пограбоване, зтероризоване окупантами й охоронними структу-

рами гетьманату селянство

, яке перебувало у стані перманентної війни проти влади

(останнє знаходив мужність визнати і один із міністрів уряду Української Держави,

авторитетний історик Д

. Дорошенко). Так, це воно склало «іррегулярні» озброєні за-

гони

, стихійно й інстинктивно ставши під оруду Директорії, а не її супротивника.

Ядро повстанців на початковому етапі справді представляли Січові стрільці –

українські військовополонені Першої світової війни

, етнічне походження яких, во-

чевидь, у тих конкретних обставинах переважило факт їхнього колишнього грома-

дянства

, визначило місце в боротьбі за національну республікансько-демократичну

197

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

державність. До речі, мабуть, не зайве буде згадати про те, що на момент виступу

січовиків проти гетьмана такої держави як Австро

-Угорська імперія не існувало, що

вже кілька тижнів існувала ЗУНР

, а відтак апеляція до австро-угорського громадян-

ства Січових стрільців абсолютно недоречна

, з будь-якої точки зору.

Ті, хто іменується Д. Яневським «лідерами деяких київських ультрарадикальних

політичних національно

-соціалістичних гуртків», насправді репрезентували най-

крупніші

, найвпливовіші українські партії. В УСДРП і УПСР у 1918 р. відбувалися

дуже складні процеси розмежувань і розколів

, зменшувалася їх загальна чисельність.

Однак авторитетніших і масовіших за них українських організацій у той час

(як і за

всю добу Української революції

) просто не існувало.

Що ж до «радикальних політичних національно

-соціалістичних гуртків», то

ними насправді були

, як згадувалося вище, ліві українські соціал-демократи (вихідці

з УСРДП

), що в липні 1918 р. влилися до створюваної тоді КП(б)У, а також «бороть-

бисти», які відкололися від УПСР і дедалі дистанціювалися впродовж року від її

центральної течії

. Відтак справжні «ультрарадикали» «національно-соціалістичних

гуртків» жодного відношення до Директорії не мали

. Домінуючі позиції в останній

здобули центристські елементи

(і це просто порівняно «лівіші» від відверто правих,

однак усе ж центристські

, за нині вживаною термінологією – «лівоцентристські»

сили), конкурувати з якими, попри всі втрати, не змогла жодна тодішня політична

організація.

У сукупності перераховані сили не складали переважної частини нації

, хоча

Д. Яневський наполягає на тому, що за Директорією «не стояло законне волевияв-

лення навіть частини українського етносу»

. Однак, по-перше, уже названі ним са-

мим складники сумарно

, безперечно, є «частина українського етносу». І, по-друге,

ця частина – у конкретно

-історичних обставинах останніх місяців 1918 р. – це ще й

більшість політично активного

, приведеного в революційний рух українства. Доля

революцій

, доля народів (такі вже невмолимі історичні закони) вирішальною мірою

і врешті

-решт залежить від позиції саме політично активної частини суспільства (це

підтверджено досвідом багатьох

країн).

В усякому разі

, якщо поставити питання про чисельність сил, які активно проти-

стояли

(боролися) із силами, моральним і політичним центром яких була Директорія,

то неспростовну відповідь дали історичні результати – зникнення авторитарно

-мо-

нархічного табору з політичної арени внаслідок мізерних власних потенцій і скільки

небудь помітної підтримки нацією

Що ж до «законного волевиявлення»

, то в революційні часи подібні процедури

здебільшого набувають явочного характеру

. А вдаються до того усі без винятку по-

літичні чинники

. Ну як же тоді можна вимагати від одних сил (особливо тих, які чи-

мось не подобаються

) діяти легітимно, «за правилами», благодушно забуваючи про

«грішки» їх супротивників

, що здобували владу в результаті державних переворотів і

утримували її воєнним терором

Однак і тут Д

. Яневський чи то не знає, чи (як і в інших випадках) не хоче знати,

помічати

, що Трудовий Конгрес України, який представляв українську людність пе-

реважної більшості регіонів України

(у тому числі навіть і західних її теренів – ЗУНР)

198

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

наприкінці січня 1919 р. офіційно переобрав Директорію у тому ж складі, як її було

сформовано у середині листопада

1918 р. Якого ж іще «законного волевиявлення на-

віть частини українського етносу» потрібно

Урешті

, зовсім незрозуміла логіка історика, за якою феномен Директорії як керів-

ного центру українства – це апріорне ігнорування волевиявлення росіян

, поляків, та-

тар

, євреїв. Можна, звичайно, послатися зовсім не на формальний бік справи – увагу

до потреб і забезпечення прав усіх національних меншин

, якої надавали Директорія,

уряд УНР у своїй законотворчості й політичній практиці

. Однак, у стилі нав’язува-

ної Д

. Яневським войовничої категоричності, чому б з подібною принциповістю не

нагадати автору

, який шукає бодай вигаданого приводу для політичного принижен-

ня авторитету нації

, її керівництва, що Директорія як політичний центр українства,

його повстанський центр

, як офіційний вищий орган державної влади відродженої

Української Народної Республіки

, головний чинник Української революції у 1918 р.,

створювалася в першу чергу для того

, щоб реалізувати мету українства, переважної

більшості населення краю

. Для того, щоб згуртувати націю на боротьбу проти планів

реанімації єдиної і неподільної Росії

(про що маячила не лише значна частина ро-

сіян (великоросів) в Україні, а й значною мірою євреїв; проти поляків (не лише тих,

що жили в Польщі

, а й у Східній Галичині та Західній Волині) і розв’язали агресію

проти Західно

-Української Народної Республіки з моменту її проголошення, а на за-

хоплених етнічно

-українських територіях вчинили кривавий терор проти місцевих

українців; проти татар, які вели в Криму в 1918 р. шалену антиукраїнську кампанію,

а на цьому тлі уряд

С. Сулькевича робив усе можливе для реалізації татарсько-сепа-

ратистських замірів …

Отже

, у зацитованому абзаці з книги Д. Яневського – ціла низка очевидних еле-

ментарних помилок

, відвертих підтасовок і фальсифікацій, безапеляційних, неар-

гументованих висновків

, гідних подиву (щоб не зірватися на різкішу кваліфікацію)

узагальнень

Однак

, щоб відвести можливі звинувачення не у прямій, а опосередкованій кри-

тиці, або ж узагальненнях, зроблених на основі одного (можливо – випадкового?)

моменту

, можна звернутися й безпосередньо до конкретного історичного епізоду у

його відтворенні

, інтерпретації публіцистом, проілюструвати, як затята тенденцій-

ність автора нерідко заводить його на шлях грубих фальсифікацій

Не приховуючи своїх крайніх ворожих антипатій до ідей і практики соціалізму

в будь

-якому прояві – від більшовицького до національного українського (найяскра-

віше уособлення тут – В

. Винниченко), Д. Яневський множить очевидні нісенітниці.

Так

, прагнучи одним пострілом «поцілити відразу двох зайців», він ставить створен-

ня Директорії і організацію нею антигетьманського повстання в залежність від волі

В. Леніна. «У повній відповідності із філософією та практикою своєї партії загрібати

жар чужими руками там і тоді

, де і коли це було можливо, – резонує публіцист, – ле-

нінські делегати Х

. Раковський і Д. Мануїльський під час зустрічі з В. Винниченком

3 листопада на квартирі В. Мазуренка наказали почати повстання 14 листопада (тут

цей пасаж підкріплюється посиланнями на виступ В

. Барладяну-Бирладника «По-

встання проти П

. Скоропадського: причини і наслідки» на ювілейній конференції

199

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

1993 р. – В. С.). Це означало неминучий стратегічний програш його організаторів.

На цю обставину свого часу звернув увагу П

. Солуха, зауваживши, що «з хвилиною

проголошення з Білої Церкви повстання проти Гетьмана Ленінові непотрібні стали

ні Винниченко

, ні Шаповал, ні Січові Стрільці, ні договір з Мануїльським, ні пере-

мир’я. Прапор повстання, піднятий Директорією, – писав він, – перейшов до рук

Леніна

. Тепер Москва, без Директорії робитиме повстання за українську радянську

владу»

В. Барладяну-Бирладник стверджує, що уже 7 листопада, за даними Є. Коноваль-

ця, все було готове до антигетьманського виступу. «Але для початку повстання не

вистачало наказу з Москви. 13 листопада

, за день до початку протигетьманського

повстання

, В. Винниченко зустрівся на квартирі міністра фінансів у центральнора-

дівському уряді УНР В

. Мазуренка з Х. Раковським і Д. Мануїльським, які й наказали

йому розпочати повстання»

. При цьому автор посилається на Винниченкове «Від-

родження нації»

З наведеного залишається загадкою

, чому треба було чекати наказу з Москви, чо-

му цей наказ було одержано

13 листопада (Д. Яневський чи то з розрахунку, чи то з

недбалості відніс цей епізод до

3 листопада).

Твердження В

. Барладяну-Бирладника взагалі є вигадкою, оскільки нічого подіб-

ного тому

, про що він пише, немає у В. Винниченка. «Під час підготовки повстання, –

повідомляє Голова Директорії

, – шукаючи скрізь з усіх боків забезпечення успіху

своєї справи

, ініціатори руху ввійшли в переговори з представниками російської со-

вітської делегації Х

. Раковським і Д. Мануїльським для координації наших виступів

під час повстання

. Вони згоджувались піддержувати нас не активно, а усиленням

своєї розвідочної діяльності на фронтах

, щоб тим притягти увагу німецько-гетьман-

ських військ

. Вони зобов’язувались визнати той лад, який буде встановлено новою

українською владою й абсолютно не втручатись у внутрішні справи Української Са

мостійної Народної Республіки

. З свого боку ми обіцяли легалізацію комуністичної

партії на Україні

Д. Мануїльський, з яким я переважно вів ці переговори, пропонував мені грошей

на піддержку справи

, а також поїхати за кордон для підписання цього договору. Не

надаючи значіння ніяким підписам

, гадаючи, що й без цього можна додержати до-

говір

, коли є щирість і бажання додержуватись його, й зламати з підписом, коли того

бажання немає

, – я їхати кудись підписувати відмовився, так само як і від пропонова-

них грошей. Але договір лишався договором»

Отже

, ні про дату, ні про ленінський наказ щодо повстання й мови немає. Тобто

написане В

. Барладяну-Бирладником з посиланням на В. Винниченка є примітивною

фальсифікацією

. Те ж саме можна віднести і до міркувань П. Солухи.

То ж не варто послуговуватися працями

, подібними до публікацій Д. Яневського,,

щоб дізнатися правду про справжню сторінку вітчизняної історії

, зрозуміти як відбу-

валося дійсне створення організації

, що радикально вплинула на перебіг національ-

но-визвольної боротьби, процес українського державотворення.

До вищенаведеного варто додати й наступне

. Закиди В. Винниченку та його коле-

гам за контакти з більшовиками робили й щонайавторитетніші історики Української

200

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

революції (серед них – Д. Дорошенко, П. Христюк, І. Мазепа) й менш маститі фахів-

ці. Однак були в історіографії й достатньо переконливі міркування, в яких згаданий

епізод постає в зовсім іншому світлі

. Так йому присвятив чимало уваги М. Стахів (до

речі

, якщо Д. Яневський справді так високо цінить творчість останнього, частими

посиланнями на нього підтверджує власні оцінки

, то міг би й дослухатися до його

логічних, конструктивних думок чи, принаймні, взяти їх до уваги). Це цілий розділ

«Чи знали большевики наперед про те

, що буде повстання Директорії?» у відомій

книзі

М. Стахів звертає увагу на такі промовисті факти: «Ні одно з опублікованих

большевицьких джерел не то не стверджує

, але навіть не натякає про те, що про-

від Російської Комуністичної Партії справді щось знав про підготовку повстання

Українського Національного Союзу чи

, пак вибраної пізніше цим Союзом, Директо-

рії УНР

. Нема ніякого розумного оправдання думати, щоб большевики в листопаді

1918 року чомусь мали б промовчати в себе самих факт своєї інформації про те, що

таке повстання готується на підставі повідомлень одного з організаторів цього по

встання – Винниченка

. Антонов, який записує кожну подробицю з часу підготовки

агресії Совєтської Росії

, ніде навіть здалека не натякає, що щось подібне було комусь

з проводу РКП відоме

Він подає звіт Раковського на тайній жовтневій конференції РКП у Москві

, де

обговорювалася проблема пляну кампанії на найближчий час

. Раковський тоді ані

словом не натякнув про те

, що мовляв, є відомості від Винниченка, що буде незаба-

ром повстання УНСоюзу

Треба з того зробити тільки один висновок

: Ніхто з провідників РКП, в тому числі

і Раковський і Мануїльський нічого не знали про таку підготовку повстання проти

гетьмана»

Відомий автор ретельно аналізує всю інформацію про дії Директорії

(створен-

ня, повстання, захоплення населених пунктів Лівобережжя), що виявилися цілкови-

тою несподіванкою для військового начальства червоних і доходить категоричного

висновку

: «Мусимо з цілою певністю прийняти, що якби провід РКП був знав про

приготовлюване повстання Директорії

, то він був би повідомив свої заінтересовані

організації в Україні

, проти якої саме той самий провід РКП ладив воєнну агресію.

Непоінформованість провідних кіл РКП є так повна

, що вони навіть не знають, в

перших днях повстання Директорії

, хто, властиво, вчинив повстання. Вони в перших

повідомленнях пишуть

, що повстанням керує «Рада», як вони завжди скорочено на-

зивали Українську Центральну Раду

. В тих самих повідомленнях агентура з Харкова

пише виразно ще про одно

: «робітники… покищо пасивні» супроти тих «гайдамаків

Ради». Про якийсь опір нема мови, а тим менше про власні заходи большевиків»

Водночас М

. Стахів висуває й власну версію появи історіографічного факту (тоб-

то сюжету В

. Винниченка у «Відродженні нації»), який, гадається, варто взяти до

уваги

На нашу думку

, найправдоподібніше було так, – пише автор. – При якійсь зустрічі

з Мануїльським чи Раковським під час його побуту в Києві на мирових переговорах

з делегацією Української Держави Винниченко може й згадав в загальниковій формі