Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

211

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

До коша була додана 1-ша сотня галицьких Січових стрільців у складі 200 чоло-

вік, якою командував Р. Сушко. Ця сотня складала частину Галицько-Буковинського

куреня, що формувався з полонених галичан і біженців, починаючи з кінця 1917

р. Ку-

рінь очолював

Є. Коновалець, а начальником штабу призначили А. Мельника. Крім

згаданої сотні

, існували Друга (командир – І. Чмола), а також резервна сотня, сотні

кулеметників і гарматників – разом близько

500 чоловік. На тлі інших формувань

Січові стрільці виглядали порівняно організованішими й боєздатнішими

. Однак, це

була єдина частина

, що підтримувала С. Петлюру.

Наявність такого обмеженого військового контингенту робила дуже проблематич

ною подальшу долю і Центральної Ради

, і тієї державності, яку вона уособлювала, та,

зрештою

, й самого С. Петлюри, призначеного М. Шинкарем головнокомандуючим

по боротьбі з більшовицькими військами на Лівобережжі

. Голова Генерального Се-

кретаріату В

. Винниченко присвятив з’ясуванню суті цього феномена чимало сторі-

нок у книзі «Відродження нації» і дійшов невтішних для себе ви

сновків: «...Це була

війна впливом

. Ні більшовики, ні ми не мали регулярного, дисциплінованого війська,

яким можна було розпорядитися по волі керуючого центра, незважаючи на те, що й

як собі там думало й почувало те військо

Наш вплив був меньший

. Він був уже остільки малий, що ми з великими трудно-

щами могли складати якісь невеличкі більш

-менш дисципліновані частини й висила-

ти їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих

частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили

їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кож-

ного міста ставало за ними

; що в селах сільська біднота явно була більшовицька; що,

словом

, величезна більшість самого українського населення була проти нас.

Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтелігентна молодь і

частина національно

-свідомого робітництва, яке гаряче стояло за українську держав-

ність, розуміючи за нами ту державність так само, як і ми її розуміли...

Я під той час уже не вірив у особливу прихильність народу до Центральної Ради

Але я ніколи не думав

, що могла бути в йому така ненависть. Особливо серед солдатів.

І особливо серед тих

, які не могли навіть говорити по руськи, а тільки по українськи,

які, значить, були не латишами й не руськими, а своїми, українцями. З якою зневагою,

люттю

, з яким мстливим глумом вони говорили про Центральну Раду, Генеральних

секретарів

, про їхню політику»

Думається

, що цитування твору В. Винниченка у даному разі зовсім не надмірні:

яскрава

, талановита особистість, він, до того ж, очевидно, володів і талантом пе-

редбачення

. І начебто спеціально для нащадків, які будуть спекулювати на суб’єк-

тивному тлумаченні подій тих непростих днів

, зазначав: «Коли аналізуєш тепер усі

події

, які тим бурхливим, болючим віхором проносились крізь історію українського

відродження

, то перш усього задаєш собі питання: як же сталось, що ті маси, які так

гаряче, так віддано піддержували і боронили українську владу, які так горіли на-

ціональним чуттям і виявляли таку міць національної самосвідомості

, як воно так

сталось

, що вони раптом відвернулись від нас, покинули й навіть повстали проти

своєї влади

212

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

Ми тоді, коли прихильність мас до нас гасла й помирала, пояснювали це більшо-

визмом

. Більшовики, мовляв, здеморалізували солдатські маси, загітували їх, оббре-

хали українську владу перед ними

, розпалили своєю демагогією їхні темні інстинк-

ти, потягли за собою безсовісними, безоглядними обіцяннями всяких нездійснимих

благ,

– от маси і пішли за ними. А ми, мовляв, чесно поводились, ми не обіцяли того,

що неможливо

, ми дбали про організацію життя, ладу, порядку, ми не хотіли руйну-

вати господарських сил країни

, ми кликали маси до дисципліни духа, до роботи, а це

здеморалізованим масам не подобалось і вони через те відвернулись од нас

Так ми тоді роз

’яснили ситуацію. Так, мабуть, будуть роз’яснять її українські іс-

торики

. Але таке роз’яснення буде або нещире, або наївне, як воно було й у нас.

Так пояснялось й пояснятиметься особливо ще й для того

, що вони таки мали на-

ціональну свідомість

, а що їх тільки збаламутили вороги українства, й через те вони

так схибнули під той час

Так само вороги українського відродження будуть посилатися на цей момент і

доводити

, що ніякої національної свідомості у мас не було, бо отже вони повстали ж

самі проти української влади

І те й друге пояснення

– не вірне. Вся причина в тому, що українська влада, що

вся керуюча

, партійна українська демократія розійшлася з своїми масами, що вона

була соціально непослідовна

, нерішуча, невиразна й не соціалістична»

Багато активних учасників подій

, відомих, визнаних учених убачають головну

причину фактичного провалу українського військового будівництва в некомпетент

ності ключових фігур тогочасного українського руху

. Так, зокрема, вважають Д. До-

рошенко і П

. Христюк. «Немає сумніву, – пише останній, – що коли б у влади стояли

більш енергійні, більш живі та чулі і більш здатні до творчої революційно-державної

роботи політичні діячі

, можна було б зробити далеко більше, ніж було зроблено в

той час

. Особливо кидалась в вічі безрезультатність роботи таких важних в той час

відомств

, як внутрішні та військові справи. В результаті великих змагань української

демократії

, справлених на українізацію війська, Генеральне Секретарство військових

справ під проводом соціал

-демократів Петлюри і Порша зуміло зробити тільки одно:

повернути цю велику справу в трагікомічний фарс

, з бучними парадами, ріжнокольо-

ровими шликами на козацьких шапках і

«власними фронтами» без власного війська.

Замість сер

йозної, розумної, впертої роботи по організації української справді демо-

кратичної селянсько

-робітничої армії, яка б одчувала свою одмінність від старої ар-

мії і знала б своє призначення

, відбувалась більш бутафорна українізація армії. Через

це, коли діло дійшло до того, щоб пустити в діло українську армію, то її не було»

У день

, коли було ухвалено IV Універсал і оголошувалося про самостійність

Української Народної Республіки, 12

січня 1918 р. частину Гайдамацького коша Сло-

бідської України

(150 чоловік під командуванням отамана О. Волоха) відправили за-

лізницею у напрямку Полтави з наказом очистити місто від більшовиків

. Однак загін

до Полтави не дістався

, був спинений під Решетилівкою і з боями почав відступати

через Миргород

, Ромодан і Гребінку в зворотному напрямку.

С. Петлюра в той час залишався в Києві, намагався залучити під своє начало до-

даткові військові формації

213

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

За оцінкою військового командування найбільша загроза в той час виходила від

загонів Р

. Берзіна під Бахмачем. Їм назустріч до станції Крути були направлені чоти-

ри сотні юнкерів

1-ї військової юнацької школи і 1-ша сотня студентського куреня.

Сюди ж направився і зранку

16 січня 1918 р. прибув на станцію Бобрик зі своїми

гайдамаками С

. Петлюра. Тут до нього приєдналися вояки О. Волоха (понад 300 чо-

ловік) та гарматний дивізіон

Саме в той момент під Крутами

(приблизно за 70 км від Бобрика) вже сталася

зав’язка події

, нині широко відомої в історії. І донині не вщухають суперечки щодо

обставин відправки назустріч червоним військам ненавчених студентів і гімназистів

навколо трагедії

, перетвореної на символ героїзму й патріотизму.

Справді

. В умовах загальної розгубленості, навіть майже суцільної паніки, що

охопила політично

-військове керівництво УНР з наступом на Київ червоних, здат-

ними на жертовний порух виявилися майже винятково студенти й гімназисти

. Уже

5 січня 1918 р., тобто у день здачі Полтави, на зборах студентів молодших курсів

Київського університету Св

. Володимира і новозаснованого Українського народного

університету

, скликаного за ініціативою студентів-галичан, було ухвалено приступи-

ти до створення студентського куреня Січових стрільців для участі в боротьбі проти

радянських військ

. До формування «під загрозою бойкоту й виключення з україн-

ської студентської сім’ї мали вступити всі студенти

-українці»

. Окрім студентів до

складу куреня було залучено учнів двох старших класів

2-ї української ім. Кирило-

Мефодіївського братства гімназії

. Загалом записалося близько 200 осіб (одна сотня

– друга потім брала участь у боях в Києві

, тобто, не залишала міста). Військові власті

в якості командира призначили старшину

(сотника) Омельченка, який на той час був

зарахований студентом Українського народного університету

, й виділили для бранців

приміщення Костянтинівського юнкерського училища

Вище державне керівництво

, безперечно, було добре поінформоване про патріо-

тичний настрій молоді й

, навіть, морально, та й ідейно, підтримало його. Так, 11 січ-

ня 1918 р. «Нова Рада» – газета українських соціалістів-федералістів, впливової

фракції у Центральній Раді – опублікувала звернення «До українського студентства»

підписане українською фракцією центру Університету св

. Володимира: «Прийшов

грізний час для нашої Батьківщини

. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну ро-

сійсько

-«большевицька» (котра нічого спільного не має з ідейним большевизмом)

грабіжницька орда

, котра майже щодня робила у нас нові захвати, і Україна, одріза-

на звідусіль

, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей час Українська

фракція центру Університету св

. Володимира кличе студентів-українців усіх вищих

шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під

прапор борців за волю України проти напасників

, які хотять придушити все, що здо-

буто нами довгою

, тяжкою героїчною працею. Треба за всяку ціну спинити той похід,

який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду

. Хай кожен

студент

-українець пам’ятає, що в цей час злочинно бути байдужим. Треба кинути на

цей час науку та буденну працю і одною дружньою лавою

, як було з початку рево-

люції, стати на оборону прав українського народу. Будьмо ж, товариші, щирі й чулі!

Облишмо тимчасом стерно науки і відважно ходім до стерна перемоги

! Кому, як не

214

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

нам, нести світочі свідомості й відваги до наших братів-вояків! Сміливо ж, дорогі

товариші

, довбаймо нашу скелю і йдімо віддати, може, останню послугу тій великій

будові

, яку ми ж самі будували – Українській державі!

Записуйтесь до

«Куреня Січових Стрільців», який формується з студентів Універ-

ситету св

. Володимира та Українського Народного Університету, звідки, мабуть, ми

будемо розподілені серед декотрих українських військових частин

, для піднесення

культурно

-національної свідомості та відвага. Запис приймається в Педагогічному

музеї щодня

(вдень)»

У цьому ж

, номері «Нової Ради» містився такий заклик: «Всі товариші, що впи-

сались в курінь

, повинні негайно явитись в казарму куреня (Печерськ, Московська

вул

., Костянтинівська військ. школа)».

Подібні матеріали друкувалися й іншими органами преси

Настрої студентства підігрівалися також тогочасними найвагомішими державни

ми документами

. Так у IV Універсалі Центральної Ради говорилося: «До так званих

«більшовиків» та інших напасників

, що нищать та руйнують наш край, приписуємо

правительству Української Народної республіки твердо й рішуче взятися до бороть

би з ними

, а всіх громадян нашої Республіки закликаємо, не жаліючи життя, боро-

нити добробут і свободу нашого народу

. Наша Народна Українська Держава повинна

бути вичищена від насланих з Петрограда найманих насильників

, які топчуть права

Української Республіки»

Отже

, можна аргументовано стверджувати про пряму причетність вищого дер-

жавного керівництва до руху студентської молоді як з ідейного

, так і з організаційно-

технічного боку

Упродовж

5–6 днів (8–13 січня) молоді бранці намагалися одержати амуніцію,

озброєння й оволодіти елементарними навичками поводження з ним

. В казармах

Костянтинівського училища

, зайнятих, природно, з дозволу військового начальства,

якісного вишколу за вкрай короткий термін здійснити не вдалося

. Вранці 13 січня

до учбового закладу повернулась частина юнкерів

(близько 300 чоловік), які розпо-

віли про те

, що вони під командою сотника А. Гончаренка у малій кількості (близь-

ко

600 чоловік), погано озброєні одинокими залишаються на цілому Лівобережному

фронті під Бахмачем і потребують негайної підтримки

. Хто і як вирішував питання

про відправку на передову студентської сотні

, що попервах планувалася для захис-

ту Центральної Ради в Києві

, за документами й спогадами достеменно з’ясувати не

можна

. Вказується лише, що наказ було одержано «від командного складу 1-ої вій-

ськової школи»

. Однак зрозуміло, що самостійно студенти вирішити багато питань,

у тому числі й про спеціальний потяг

(хоч це й зайняло півтори доби), не могли.

15 січня зранку 116 студентів (перша сотня) були вже на станції Крути і більшість

з них відправилась на риття окопів уздовж залізничної колії між Крутами і Плисками

Обабіч бойові позиції зайняв загін юнкерів у

200 осіб

Зранку

16 січня (тобто 29 – за новим стилем) загін балтійських матросів під ко-

мандуванням Ремньова

(за деякими даними до 2 тис.), на марші несподівано натра-

пив на зустрічний щільний вогонь юнкерів і студентів

. Виникло сум’яття. А тут ще

наспів панцерник сотника Лощенка з гарматою і почав вести прицільний вогонь по

215

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

тилах тих, хто наступав. У деяких джерелах згадується ще про дві батареї і два бро-

непотяги

. Так чи інакше, вірватися до Крут «сходу» червоним не вдалося

Подальший перебіг дня відтворити в деталях непросто – настільки суперечливо

подають відомості навіть самі його учасники

У пресі за «свіжими слідами подій» розвиток трагедії знайшов таке відображен

ня: У кожного юного захисника Крут «було всього по три обійми патронів. ...А треба

вже воювать

, бо несподівано підійшов ворог і почав обстрілювати їх кулеметним і

гарматним вогнем

. Через короткий час виявилась нова несподіванка: з бокової лі-

нії з Чернігова підійшло кілька російських ешелонів і почали обстріл з тилу

. Далі

було таке

: штаб ніяких приказів не шле, патронів і знаряддя бойцям не присилає. Усі

патрони витрачені

. Одна одним гармата, котра була у юнкерів, мусила замовкнути,

випустивши останню шрапнель

. Прийшлось посилати когось на станцію шукати ко-

мандира і штаб

(судячи з усього в редакції «Нової Ради», керівництві УПСФ знали

справжні імена командира – «капітан Т.» і склад штабу – «два брати Б

.», однак із яки-

хось міркувань не стали широко обнародувати дані

, що з часом стали нез’ясовуваною

таємницею – В

. С.). Їх на станції вже не було. Вони подалися за своїм поїздом, не по-

відомивши своє військо

, не пославши йому ніякого приказу, а хапалися виїздити так,

що забулися відчепити від свого поїзда вагони з знаряддям до гармат і з патронами

, і

завезли їх

. Наших вояк росіяне оточили і перебили»

Отже

, якими б героїчними не були дії захисників маловідомої до того залізничної

станції

, вони, врешті, не мали жодного шансу на успіх, тим більше – на перелам за-

гальної ситуації на фронті

. Тому на кінець дня Крути були вже в руках більшовиків

а шлях на Київ

, де почалось робітниче повстання проти Центральної Ради, було від-

крито

Пізніше багато писалось

, з одного боку, про кровопролитність бою, неодноразові

атаки моряків

, що відзначались нечуваною жорстокістю, і те, що їх мужньо стри-

мували «напівдіти»

(Д. Дорошенко), що, начебто, вони ще й кидались у контратаки.

А, з іншого – про відсутність у студентів набоїв та й елементарного вміння стріляти

(багато хто з них одержав у руки гвинтівку безпосередньо напередодні бою), про те,

що юнакам було вкрай незручно у незграбних битих валянках

, в які їх поспіхом взу-

ли, хоча склади Першої української військової школи (колишнє Костянтинівське юн-

керське училище

) «ломилися» від новеньких чобіт тощо. Все ж студентам якимось

дивом вдалося відійти з позиції у відкритому полі

(1 км від станції) і ешелоном, що

чекав

, від’їхати у напрямку Києва. Організованому здійсненню останньої операції

допомогло те

, що юнаки завчасно розібрали залізничні колії і «відірвалися» від пере-

слідувачів

Можливо

, якоюсь мірою закріпленню в публікаціях очевидних перебільшень

сприяло й те

, що амбітний М. Муравйов прагнув показати своєму начальству власні

особливі заслуги у боротьбі за нову владу і в донесеннях Головнокомандуючому вій

ськами по боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії В

. Антонову-Овсієнку явно

«прикрашав» жорстокість єдиного бою

, який довелось дати радянським військам на

шляху до Києва

, умисне завищував силу супротиву ворога, використовував в доне-

сеннях навіть нісенітниці

. «Після дводенного бою, – повідомляв він, – перша рево-

216

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

люційна армія Єгорова при підтримці другої армії Берзіна біля ст. Крути розбила

контрреволюційні війська Ради

, керовані самим Петлюрою. Петроградська червона

гвардія

, Виборзька і Московська гвардія винесли майже одні весь бій на своїх плечах.

Петлюра під час бою пустив потяги з беззбройними солдатами з фронта назустріч

революційним військам

, які наступали, і відкрив по нещасних артилерійський во-

гонь

. Війська Ради складались із батальйонів офіцерів, юнкерів і студентів, які крім

звірств, здійснених щодо солдат, які поверталися з фронта, били сестер милосердя,

що потрапили до їх рук

. Іду на Київ. Селяни захоплено зустрічають революційні

війська»

З очевидних неточностей документа варто звернути увагу не стільки на те

, що під

Крутами не було С

. Петлюри і згаданих у донесенні дій він, природно, не міг здій-

снити, скільки переконане твердження, що у військах Центральної Ради були «ба-

тальйони офіцерів»

. Мабуть такими були кваліфіковані юнкери (втім про них згаду-

ється і окремо

), хоча в наступному офіцерам така впевненість «приборкувача Києва»

коштуватиме дуже дорого

Утім, гадається, прагнути до спростування будь-яких обопільних неточностей,

відрафінування деталей не так уже й важливо

. Загальних уяв про розстановку сил у

районі бою

, як і про стратегічне становище УНР, достатньо, щоб зрозуміти абсолют-

ну детермінованість кінцевого підсумку

. Просто зайве «копирсання» у фактах скида-

ється на бажання поставити під сумнів високий героїзм і патріотичну самопожертву

юних борців за ідею, відданих захисників національної справи.

С. Петлюрі на станції Бобрик зробили докладну доповідь про бій, що йшов під

Крутами

Важко сказати

, чи міг би гайдамацький кіш Слобідської України, якби кинувся на

допомогу захисникам Крут (відстань до місця бою можна було подолати за

2–3 годи-

ни), переламати ситуацію на свою користь. Швидше за все, що ні. Та враховувати в

такі моменти лише військово

-оперативні міркування, розрахунки, абстрагуючись від

моральних

, не можна.

С. Петлюра дав наказ рухатись у протилежному напрямку – на Київ. Він одержав

повідомлення про початок повстання на «Арсеналі» й вирішив захищати держав

ність у її серці – столиці

. Студентам, які просили про допомогу, командир коша на-

казав їхати до Дарниці

Дорогу на Київ у Броварах заступив українізований Наливайківський полк

(1200 шабель), який перейшов на бік більшовиків

. Гайдамаки роззброїли його (на

це, виявляється, сил вистачило) і повернулися до столиці, куди стрімко перемістився

епіцентр політичної напруги

, передній край смертельного зіткнення сил, які ворогу-

вали в Україні

***

Січневі події в древньому місті безліч разів відтворювалися й оцінювалися істо

риками

. Дослідження й публікації рясніють масою найрізноманітніших, часто вкрай

взаємосуперечних версій

, тлумачень, позицій. Віднайти рівнодіючу, яка б задоволь-

нила, чи примирила всіх учасників перманентних дискусій, неможливо. А одна з най-

істотніших причин полягає в тому

, що всі сторони, які конфліктують, хоча кожна і на

217

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

свій лад, припускаються однієї й тієї ж вади – приносять фактологічну достовірність

у жертву ідеологічним схемам

Тому

, наприклад, в радянській історіографії всіляко підносився героїзм, стійкість

повстанців

«Арсеналу», мужність, доблесть червоноармійців, а в працях істориків-

антиподів ці ж якості набували прямо протилежних характеристик і оцінок

, а самі

дії радянських сил

, більшовиків кваліфікувались як вкрай ганебні, антинаціональні

тощо

. Точно так же, однак зі зміною позиції на 180

здійснювались підходи тих же

таборів до висновків і узагальнень щодо поведінки захисників Центральної Ради

, на-

ціональної державності

Істотний крок у наближенні до ідентичної передачі суті подій

, відбитих у комп-

лексі документів

, які збереглися, став другий том хронікальної праці про соціаліс-

тичну революцію в Україні

, хоча категоричної відмови від домінуючих стереотипів

тоді не сталося

. Така ситуація віддзеркалилася й у відповідних сюжетах узагальнюю-

чої, по-суті підсумкової праці про здобутки більшовицької стратегії і тактики

Що ж до літератури антирадянського спрямування

, та й практично всіх сучасних

публікацій

, в них власне воєнному аспекту боротьби за столицю України надається

небагато уваги

. Іноді взагалі все зводиться до кількох традиційних загальних за-

уважень

, запозичених здебільшого із арсеналу ідеологічної полеміки 1918 р.

Дещо

більші за обсягом сюжети містяться хіба що в новітніх працях про С

. Петлюру. Їх

автори детальніше відтворюють події

19–22 січня 1918 р., тобто в ті дні, коли С. Пет-

люра на чолі Гайдамацького коша Слобідської України

, повернувшись до Києва, ке-

рував придушенням повстання проти Центральної Ради

. Та й акценти зміщено у бік

піднесення іміджа одного з воєнних керівників УНР

У результаті адекватного відтворення січневих подій в історіографії так і не спо

стерігається, змушуючи, в разі потреби, звертатись у пошуках хоч скільки-небудь по-

вної й об’єктивної інформації до давніх розвідок

і мемуарів

, а також до тогочасної

преси

Більшовики Києва готувалися до повстання заздалегідь

. Вони планували підняти

маси на рішучі дії у момент наближення до столиці радянських військ

, тобто застосу-

вати тактику комбінованого удару

, що в останні тижні довела свою ефективність.

Однак і Центральна Рада інтуїтивно «прочитувала» ближчу перспективу пове

дінки супротивника

, природно, прагнула розладнати плани превентивними діями.

Вона крок за кроком намагалася взяти під контроль

, або блокувати ті пункти (під-

приємства

, установи), де більшовики користувалися значною підтримкою робітників

і службовців

, а відтак приховували в собі потенційну небезпеку для влади.

Так, 15

січня 1918 р. стало відомо про розпорядження Центральної Ради, точніше

підконтрольного їй коменданта міста М

. Ковенка вивезти зі складів заводу «Арсе-

нал» всі запаси вугілля

(тоді саме надійшла пора двадцятиградусних морозів), щоб

припинити роботи й розпустити робітників

. Заводський комітет негайно зібрав на те-

риторії підприємства мітинг

, на якому було вирішено протидіяти намірам властей аж

до збройного спротиву

. Тоді ж було скликано екстрену нараду більшовиків і членів

заводського комітету «Арсенала»

. На неї прибули уповноважений Народного Секре-

таріату по організації повстання в Києві О

. Горвіц, члени загальноміського комітету

218

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

РСДРП(б) І. Крейсберг та І. Фіалек, а також делегати двох військових частин, що

були розташовані поряд із заводом

. Нарада ухвалила рішення про початок збройного

виступу

. Для керівництва повстанням було обрано ревком у складі О. Горвіца, І. Фіа-

лека

, М. Костюка.

Того ж дня по місту за підписом Київського комітету РСДРП

(б) – Соціал-Демо-

кратії України поширювалась листівка «До всіх робітників і солдатів м

.Києва» із за-

кликом до повалення Центральної Ради і встановлення влади рад

: «…Товариші! Всі

на захист революції

! На захист своїх рад! Геть контрреволюціонерів, які згрупували-

ся в Центральній раді й Генеральному секретаріаті

Вся влада радам

!»

Рішення арсенальців почати повстання і вироблення необхідних заходів у зв’язку

з цим було обговорено на екстреному засіданні загальноміського комітету більшови

ків за участю представників районних партійних організацій

. Ухвалено підтримати

вимушену ініціативу робітників

, незважаючи на те, що радянські війська були ще

на значному віддаленні від Києва

. Було створено загальноміський Воєнно-револю-

ційний комітет

(оперативний штаб для керівництва повстанням) у складі О. Горвіца,

І. Крейсберга, Д. Іткінд, І. Смирнова, М. Зарніцина та ін

. Через деякий час членами

ВРК стали також А

. Іванов і Я. Гамарник.

У багатьох військових частинах місцевого гарнізону прокотилася хвиля мітингів

з вимогами негайної передачі влади радам

, арешту контрреволюціонерів, звіту влас-

тей про обставини арешту й вбивства дуже популярного в солдатському середовищі

голови Київського ВРК Л

. Пятакова

На вечір напруга в місті досягла апогею

. В ніч на 16 січня робітники, розпропагу-

вавши солдат охорони

, зайняли територію «Арсенала». До них приєднались 450 сол-

датів українського полку ім

. П. Сагайдачного, а за ними й частина солдатів україн-

ського полку ім

. П. Полуботка, робітники військово-обмундировочних майстерень,

Деміївського снарядного заводу

, водопроводу та інших підприємств міста. За стінами

«Арсеналу» опинилося понад

1 тис. чоловік, які обрали комендантом більшовика

С. Міщенка, що очолював вояків українського полку ім. П. Сагайдачного

. Прина-

гідно зауважимо

, що аргументи С. Литвина з посиланнями на О. Підгайного про те,

що підняти арсенальців на повстання «виявилося легко через те

, що тут працювало

близько

4 тис. робітників з Москви й Петрограда, для яких українська влада… пси-

хологічно виявилася не лише чужою

, а й ворожою своїми «сепаратистськими тенден-

ціями»

, у світлі вищенаведених самоочевидних фактів варто залишити просто без

коментарів

Командування військ Центральної Ради спробувало відразу ж приборкати по

встанців

. У район «Арсеналу», поряд з яким розташовувалися 3-й авіапарк і перший

запасний понтонний батальйон

, що відразу приєдналися до повстання і разом утво-

рили своєрідне «ударне ядро»

, під прикриттям панцерника (за деякими джерелами

– трьох панцерників

) було кинуто сотню кінного полку «Вільної України» й загони

вільних козаків

. На їх шляху виросли барикади й почались перші бої. Частина авіа-

парківців і понтонерів перебралися на територію «Арсеналу»

, переправивши повстан-

цям значну кількість зброї і боєприпасів

219

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

Паралельно в Маріїнському палаці було скликано мішану комісію з представни-

ків повсталих і військових властей Центральної Ради

. Однак сторони, висунувши

взаємні ультимативні вимоги про припинення дій

, швидко зайшли у безвихідь

Увечері об’єднане засідання Ради робітничих депутатів

, представників профспі-

лок і фабзавкомів

256 голосами при 11 проти і 22 тих, хто утримався, ухвалили запро-

поновану більшовиками резолюцію про оголошення в Києві загального політичного

страйку і створення страйкового комітету

Бойові дії

, які дещо згасли вночі, зранку 17 січня спалахнули з новою силою. На

підтримку арсенальців піднялися робітники й червоногвардійці Деміївки

, Шуляв-

ки, Подолу, Куренівки, залізничники Солом’янки. Припинився трамвайний рух. Про

участь у загальному політичному страйку заявили

35 професійних спілок

Набували сили й інші тенденції

. Так, збори представників частин гарнізону ухва-

лили резолюцію про припинення збройної боротьби і розв’язання суперечностей

мирним шляхом

. Однак, до подібних закликів вже мало хто дослуховувався. На Пе-

черську не стихала артилерійська канонада

, підтримувана спорадичною вуличною

стріляниною практично в кожному районі столиці

На ранок

18 січня під контроль повсталих перейшли значна частина Подолу,

Лук’янівки

, Шулявки, Деміївки, Старокиївського району. Було захоплено централь-

ний телеграф

. Рухаючись Володимирською вулицею, робітники й солдати наблизи-

лись до Педагогічного музею

, де засідала Центральна Рада.

Однак повстанці були не найкращим чином підготовлені до затяжних боїв

, недо-

статньо дисципліновані

. Не мали належної організації й керівництва, узгодженого

плану дій

. І хоча загальна кількість озброєних червоноармійців і революційних сол-

датів досягала

, за різними даними, 6–8 тисяч

, вважати їх ефективною військовою

силою, навіть за умови відданості соціалістичній ідеї, навряд чи можна.

Після перших поразок і невдач вжили екстрених заходів

, зорганізувалися й при-

бічники Центральної Ради

. На той момент у їх рядах нараховувалось біля трьох ти-

сяч вояків

: Галицький курінь Січових стрільців, «Вільне козацтво» М. Ковенка, Чор-

номорський курінь

, автопанцерний дивізіон, підрозділи полків ім. Б. Хмельницького,

П. Полуботка й І. Богуна. На їх озброєнні було 10 гармат і біля сотні кулеметів

. Пе-

реважна більшість українських частин у вирішальний момент терміново оголошува

ли «нейтралітет»

, а деякі з них, співчуваючи повсталим, передавали їм зброю. Часом

урядові війська обстрілювалися невідомими з дахів і балконів будинків

Скоординувавши дії двох командних осередків, – штабу отамана М

. Ковенка й

штабу сотника М

. Шинкаря, вояки українських частин зупинили атаки у напрямку

Педагогічного музею й почали «розтискати» кільця

, що майже замкнулися навко-

ло приміщення Центральної Ради

, урядових установ у центральних кварталах міста.

Обидві сторони несли чималі втрати

: з боку повсталих – 150 убитих і більше 300 по-

ранених, а з супротивного боку, відповідно, 70 і 150

На 19 січня, дещо поступившись позиціями у самому центрі Києва, повстанці

продовжували зміцнюватися практично у всіх районах

, опановуючи околиці. Саме в

цей час до Києва з

Дарниці через Слобідку Миколаївським мостом прорвався Гайда-

мацький кіш Слобідської України

, підсилений сотнею Січових стрільців Галицького

220

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

куреня. Разом з Гордієнківським полком, на чолі з В. Петрівим, що саме напередодні

пробився до столиці аж із Західного фронту

, гайдамаки почали витісняти повсталих

із Печерська

. Оточивши «Арсенал», вони направили до захисників заводу делегацію,

сформовану Українським революційним комітетом військових частин

. Делегація за-

пропонувала повсталим припинити боротьбу

, скласти зброю. Однак арсенальці від-

повіли, що вони не змиряться, доки Центральна Рада не буде розігнана, влада в Києві

не перейде до рад робітничих і солдатських депутатів

, а владою у всій Україні не

буде визнано ВУЦВК

Кілька масованих атак

19 і 20 січня захисникам «Арсеналу» вдалося відбити, од-

нак їх сили неухильно танули

До того ж до них не змогли пробитися залізничники

, інші загони, які прагнули

надати допомогу оточеним

. Перевага цілком визначено позначилася на боці україн-

ських вояків

, атаками яких керував особисто С. Петлюра

Удосвіта

21 січня гайдамакам врешті вдалося взяти штурмом «Арсенал», частина

захисників якого змогла залишити завод підземними комунікаціями

. «В приступі на

«арсенал» полягло яких

70 українських козаків, а більше ніж 300 більшовиків попе-

реколювано»

Близькими до наведених були й дані

, якими оперували репортери на сторінках

тогочасної преси

. Так, «Вісти Об’єднаного комітету Всеукраїнських рад селянських,

робітничих та військових депутатів» повідомляли

: «Арсенал взятий о год. 2 ночі. По-

лягло коло

300 чоловік арсенальців, стільки ж взято в полон. Наші втрати невеликі.

…На Подолі був великий бій

. Большевики понесли величезні втрати»

Захоплення «Арсеналу»

, безперечно, стало переламним моментом усього по-

встання

. Однак червоногвардійці в інших районах, особливо на Подолі, Шулявці,

Деміївці і Солом’янці продовжували боротьбу

. Тим не менше ініціатива міцно пере-

йшла до гайдамаків

, «вільних козаків», які займали дедалі нові пункти і квартали.

Удень ВРК

, не володіючи інформацією про місцезнаходження радянських сил, які

наступали на Київ

, вирішив припинити боротьбу. Дещо пізніше з’явилася листівка за

підписом страйкового комітету з повідомленням про припинення загального страйку

Проте бої в деяких місцях ще довго не стихали – можливо згадані рішення не

дійшли до повстанців

. Червона гвардія Шулявки й залізничники в районі пасажир-

ського вокзалу

, товарної станції й головних залізничних майстерень продовжували

вперті бої

. Хоча символом січневого (1918 р.) повстання прийнято вважати «Арсе-

нал»

, справедливості ради варто відзначити, що не менш масштабною й ефективною

була участь у бойових діях авіапарківців

, подольських і шулявських червоногвардій-

ців і

, особливо, залізничників. Зокрема останні виявили неабияку стійкість, почали

залишати зайняті позиції і відходити до Поста Волинського під натиском гайдамаків

лише ввечері

22 січня

Саме в той час радянські війська зі сходу й півночі наблизилися до Києва

. Ще

зранку

1-а революційна армія під командуванням Ю. Коцюбинського, П. Єгорова,

В. Примакова, Д. Жлоби, бронепоїзд під орудою А. Полупанова з боєм зайняли Дар-

ницю і через Слобідку рушили далі

. Захопивши мости через Дніпро, війська опанува-

ли набережною

. Водночас загін Червоних козаків (200 сабель) на чолі з В. Примако-