Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

181

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

1. «Âòå÷à» â³ä ïîë³òèêè

...Знову залізничний вагон. Перестук коліс. Надміру довгі зупинки. І на невелич-

ких станціях

. І просто в полі. Ніякого розкладу. Та й шлях здається в нікуди...

...Всього 10 місяців тому В. Винниченко страшенно поспішав в Україну. Тоді з

наближенням до Києва серце билося дедалі сильніше

, прискореніше. Було прагнення

пошвидше злитися із загальнонаціональний поривом

, діяти, боротися, перемагати.

Душу переповнювало неясне

, однак дуже сильне відчуття чогось небувалого, велич-

ного

, буревісного. А наступні реалії перевершили всі сподівання. Менше ніж за рік

було пережито цілу історичну епоху

Українство відродилося

, одним могутнім порухом стало врівень з іншими нація-

ми, створило власну державу, дало їй природне, українське, наймення, започаткува-

ло небачені зрушення в політичній

, економічній духовній сферах. І він, виходець із

самих селянських низів

, художник і мрійник, стояв у витоків життєдайних процесів,

скеровував їх. ...І якось непомітно все дійшло до трагічної розв

’язки, до ганебної по-

разки, до його, Володимира Винниченка, особистої драми. Він раптом опинився не-

потрібним

, зайвим, таким (і це незбагненно!), що ніби заважає подальшому поступу.

Та навіть зовнішня атрибутика вже багато про що говорить

З Москви до Києва Володимир Кирилович повертався разом із Розалією Яківною

якщо і не в розкішному купе вагону першого класу

, то все ж у достатньо комфортних

умовах, охайно одягнутим, з почуттям власної

гідності, погордою у погляді і поставі.

Зараз же був «скотячий»

, тобто товарний вагон, переповнений біженцями, що не

вельми церемонилися один з одним

, брали собі місце «приступом» і ставилися до

сусідів

, як до небажаних конкурентів – з відвертою підозрою, навіть ворожістю, не-

прикритою злістю

. Сам Володимир Кирилович у селянській свитині, загримований

до невпізнанності, мало чим зовні вирізнявся в сірій юрбі. Хіба що не лаявся, як інші,

зосереджено мовчав

. Цілих вісім днів і ночей подорожі через Олександрівськ до Бер-

дянська

він пильно прислухався до розмов, що точилися без кінця, і нерідко вибу-

хали емоційними суперечками

, сварками. Щоправда, час від часу, поволі, непомітно

поринав у самого себе

, тяжко розмірковував. Аналізував минуле, логічно сполучав з

тільки-но побаченим, почутим.

І серце тоскно щеміло

. А душа ладна була волати від відчаю, від безсилля, від

сорому перед самим собою і ось цими людьми

Якби ж то вони знали

, що він – той самий Винниченко, заступник голови Цен-

тральної Ради

, голова Генерального секретаріату, генеральний секретар внутрішніх

справ, один із основних керманичів Української революції і архітекторів національної

державності! (Вчорашній

, правда...). Ох, нелегко б йому довелося! Ці прості, збудже-

ні, знервовані люди, заради яких він невтомно боровся, натхненно творив, напружено

жив протягом останніх місяців

, нізащо б не подарували йому помилок і прорахунків,

пригадали б чимало невдач і поразок усього українського проводу

. І були б праві.

З його ім

’ям уже нерозривно пов’язалася драма, трагедія народу, нації, що, зда-

ється, досягла своєї кульмінації. Вимушена подорож справила на вразливу особис-

182

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

тість колосальний вплив, і він навіть через довгий час по тому «рекомендував би всім

правителям і Урядам час від часу проїхатись по своєму краєві в скотячих вагонах

набитих «їхнім» народом і, змішавшись з ним, послухати його. Це – корисніше, ніж

кілька десятків нарад з парламентськими фракціями»

Однак

, абстрактні висновки-моралізування – це лише бліда передмова до до-

шкульних сентенцій

-прозрінь щодо трагізму історичного моменту і ситуації, в якій

опинилася Українська революція

В. Винниченко не шкодував фарб, щоб якомога переконливіше, наочніше роз-

крити вину керівників Української революції перед власним народом

, збагнути всю

масштабність тієї катастрофи

, на поріг якої привели всю націю. «І то ми, – наголо-

шував він

, – українська демократія, Українська Центральна Рада спровокували вели-

ку пробуджену любов сина до своєї матері

– нації. Ми своєю політикою хуторянки

в панських рукавичках викликали в його недовір

’я до національної справи, бо то ж

ми ту справу найбільше обороняли

, ми нею керували, оті самі, що владу соціальних

генералів також обороняли

. То ми з його матір’ю приятелювали, оті самі генерали.

І через те він бив

, топтав і ганьбив свою матір, яку ж усе таки в глибині своєї душі

любив, за яку тут же в цей момент сам болів, і що більше болів, то більше мучив і

глузував

Паралельно В

. Винниченко намагається збагнути сутність, генеральну спрямо-

ваність політики переможців

-більшовиків. Вони, за його оцінками, скористалися з

темноти

, несвідомості однієї частини українців і тимчасового розчарування в резуль-

татах Української революції другої частини

«для затвердження духовної калікуватос-

ти і недорозвиненості українських мас для затвердження тої темноти колонії

, якою

користувались пануючі кляси метрополії

Колишній голова українського уряду прагне зрозуміти причини такого курсу

більшовиків і знаходить їх

, передусім, у тому, «що кожний руський большевик є все

ж таки руський

, є член руської нації, є сопричасник руської культури, яку він хоч-не-

хоч любить

, цінить, якою навіть гордиться перед другими націями. ...Большевик, як

і всякий инчий руський

, також звик уважати все українське своїм, руським, що він

також не раз кривився й говорив

: «Э, какая там Украина! Все это мелкобуржуазныя

выдумки

. Хохлы – это те же русские», тільки додавав ще, що «хохлацький» націона-

лізм

роз’єднує єдиний руський пролетаріат»

Інша причина

, на думку В. Винниченка, була економічного характеру. Щоб зміц-

нити завоювання радянської влади

, більшовикам за будь-яку ціну треба було задо-

вольнити інтереси скеровуваних ними мас в продовольстві

, сировині, які традиційно

постачалися Україною

. І чим менше українці усвідомлювали б свою окремішність,

тим легше було б порядкувати в їхньому краї більшовикам

, на чому й будувався роз-

рахунок останніх

Тому

-то більшовики з такою настирливістю воювали проти української держав-

ності і української культури

Прибувши до Бердянська

, письменник і далі не може відігнати від себе думок про

політичні процеси. «І все ж таки,

– зізнається він, – не можна не думати дуже серйозно

про те

, що діється, не можна знов і знов не задати собі питання, коли хочеш бути щи-

183

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

рим і чесним, хоч би тільки з самим собою: де правда, де та істина, ради якої можна

і терпіти страждання

, і бути готовим до смерти?»

Його інтелект спрямований передусім на осягнення феномена більшовизму, при-

чин його популярності

, вдач, перемог. Володимир Кирилович прагне якнайоб’єктив-

ніших відповідей на закономірні питання і

керується цілком діалектичними підхо-

дами. Він пише: «Що величезна більшість большевиків «не відають, що творять»,

про це ніякого сумніву не може бути

; що широкі маси несвідомі кінцевої мети того

руху

, в якому самі беруть таку активну участь, також правда; що ними керує простий

інстинкт соціальної помсти

, ідея грубої елементарної справедливості, а також нижчі

почування і нахили людської природи

, все це так. Але керівники цих мас знають

же

, до чого вони прямують, вони свідомі своєї мети. Тисячі людських жертв, про-

лита кров

, зруйноване життя десятків тисяч, факти самогубства, божевілля, руйнація

господарської

, політичної, звичаєвої машин – це все серйозні факти, це не жарти, це

такі вчинки

, які робляться свідомо і ради певної мети, за яку вони дозволили собі все

це допустити

. Бо страшно ж подумати, що люди могли ради хвилевої влади вчинити

стільки горя. Вони ж не можуть не бачити, що затіяли страшну, величезну гру, в якій

можуть програти своє життя

Автора цих рядків відверто лякають психологічні чинники більшовицького по

ступу

. Тонкий, проникливий аналітик людського єства, він задає собі питання, на

які не знаходить задовільних відповідей

. Адже, розуміючи очевидні страхітливі на-

слідки в разі невдачі розпочатих експериментів

, більшовики настирливо тримаються

обраного курсу. «Що ж

це, – дивується Володимир Кирилович. – Невже та непохитна

віра в можливість досягнення своєї мети

? Невже вони так глибоко і твердо переко-

нані, що в Росії цілком можлива соціальна революція й соціалістичний лад? А треба

цілком

, без останку, без краплі вагання бути переконаним у цьому. Бо як тільки є хоч

тінь сумніву

, гадання і в той бік і в інший, то це вже не є абсолютна віра, це вже не

виконання незмінного

, неминучого й потрібного, а це буде тільки спроба, експери-

мент, угадування, намацування. А коли так, то як стало одваги на цю страшну, таку

криваву

коштовну спробу? І як вони не бояться кари за це? Кари своєї власної, мук

внутрішніх

, каяття, божевілля? І треба справді непохитно вірити в своє діло або бути

героями

Втім, В. Винниченко пробував знайти відповіді й в іншій, значно реальнішій пло-

щині: «Добре, але коли подивитись на справу з іншого боку, коли глянути простіше,

а саме

, що дійсно йде боротьба бідних з багатими, що біднота взяла владу й хоче

скинути панування «буржуазії»? Все правда: і багато жорстокості, і брутальності, і

непотрібної люті

, і багато всяких помилок, і т. ін. Але основний факт той, що маси

бідноти цілком вірять Народним Комісарам

, що вони охоче йдуть за ними, що вся

біднота є большевики

, що Народні Комісари з ними, з біднотою, проти багатих, про-

ти буржуазії

. Чи вийде що, чи ні, чи виграє сама біднота від своєї влади й пануван-

ня – це питання інше. Факт головний: є дві сторони – біднота і багаті, які борються

між собою»

А на завершення

, як і завжди, проекція одержаного непростого висновку на себе,

на особисту позицію

– як болісна спроба розібратися в собі, у своєму роздвоєнні,

184

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

у своїх душевних муках: «І от яке повинно бути становище людини, яка ніколи не

стояла за інтереси багатих

, яка все життя поклала на ідею революції і соціалізму, але

яка не вірить

, що большевицьким шляхом можна допомогти тим ідеям реалізуватись.

Що їй робити?»

В. Винниченко не знав. Та й навряд чи хтось інший допоміг би йому, підказав ви-

хід із заплутаної ситуації

На відміну від багатьох своїх вчорашніх спільників

, що закликали в Україну ав-

стро

-німецьке військо і «тріумфаторами» поверталися на насиджені місця, у Воло-

димира Кириловича це викликало лише жаль і тривогу: «І не можу я так радіти

, як

радіють мої хазяї

, які певні в тому, що німці повернуть їм і їхній завод, і маєток, і

землю, і все колишнє соціальне панування з усіма аксесуарами. І нема в мені ніякої

ворожнечі до тих бідних

, наївних фігур з рушницями вздовж спини, яких я бачу на

вулицях

. Немає злорадства, яке так виривається з кожного слова моїх хазяїв. Мені

сумно і тоскно

. І хотілось би, щоб того великого непорозуміння, яке сталося між Ра-

дою й Народніми Комісарами

, не було.

І може тоді б інакше пішла революція

З вигнанням із України більшовиків виникла можливість і В

. Винниченкові по-

вернутися до Києва

. Але він не поспішав того робити. Пости (а в умовах кадрового

голоду для нього напевне знайшлося би поважне місце

), як і раніше, не приваблюва-

ли. Значно важливішою була відсутність ясної перспективи. «Але я не знаю, чого я

туди

(до Києва – В. С.) поїду, що робитиму, яку позицію займатиму, коли так невираз-

но, так заплутано стало на душі. Я радію, що окрадена, занедбана, віками занехаяна й

упосліджена країна моя стане на власні ноги

, стане рівною з рівними і своїми силами,

не віддаючи їх насильникам

, зможе далі йти по шляху, наміченому вередливою, хи-

мерною історією

. Це радісно. Але це ціна соціальної зради, ціна спинення соціальної

революції

. І хто знає, чи виграли ми для народу, для пригноблених кляс цією зрадою,

чи не будемо ми записані в історії як один з факторів контрреволюції

, гальмування

поступу людей

? Чи не краще було б іти з масами? Хай ми загинули б, хай нас було

б роздавлено

, але ми загинули б з народом. Ми разом загинули б, щоб разом потім

воскреснути

, возстати. Ми мали б видне око завжди говорити до мас»

Суворий

, неупереджений аналіз доводить чесного політика до ще більш непри-

вабливих оцінок власної діяльності. «Ми не пішли

, бо ми не вірили в можливість

здійснення

. Тільки через це, а не через те, що не хотіли. Але хто нам дав право рі-

шати тільки на тій підставі

, що ми мали мало віри, що не мали дерзання ентузіазму і

нехай навіть

«безумства храбрих»? Занадто вже ми були розсудливі, рощотливі, роз-

мірковані й обережні

. І де ділась моя колишня дурна палахка запальність? Де ділась

моя

«парадоксальність», за яку мене стільки лаяно в літературі. Як би вона згодилась

тепер! Чи, може, вона через те й зникла, що мене так лаяно, що я схотів бути похва-

леним поміркованими

, розсудливими, поважними людьми?»

І чим довше, ретельніше аналізував становище в Україні, чим прискіпливіше

зазирав углиб себе

, власної совісті Володимир Кирилович, тим песимістичнішими

вимальовувалися прогнози

, тим невідворотнішим виглядав розрив з активною по-

літичною діяльністю.

185

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

Письменник оселився на хуторі Княжа Гора біля Канева і мало-помалу занурю-

вався у рідну стихію

. Працювалось легко, без натуги – добряче таки скучив за звич-

ним ремеслом і в голові нагромадив чималий арсенал сюжетів

, ідей, задумів, по-

спішав їх реалізувати

. Стоси списаного паперу швидко росли. Протягом двох міся-

ців (травень–червень) написав трагедійну драму «Між двох сил». Твір пронизують

враження від «більшовицького завоювання України»

. В особі героїні п’єси – Софії

Сліпченко

– показано трагедію українських комуністів, що не знайшли органічного

поєднання національних і соціальних ідей

, опинилися на перехресті між силами на-

ціонально

-визвольного руху й більшовизму. Не знайшовши виходу, героїня кінчає

життя самогубством

Глибокий знавець традицій української суспільної думки

, схильний до серйозних

філософських

узагальнень, І. Лисяк-Рудницький розгледів у Винниченковому творі

два істотних моменти

: мистецька інтуїція підказувала автору «інші висновки, ніж

його псевдораціональні метикування

», а в загибелі Софії Сліпченко він «провістив

не тільки майбутню долю всього українського національно

-комуністичного табору,

але і своє власне політичне банкрутство

Ідейне спрямування твору оздоблене справді високими зразками винниченків

ської прози

. Та навіть ті короткі міркування і замальовки рідної української природи

наддніпрянського краю

, що ненароком потрапляли тоді серед інших записів на сто-

рінки щоденника

, свідчать про навдивовижу високе художнє обдарування митця.

Це просто невеличкі перлини красної словесності

Втім, вимогливий до всього, що робив, Володимир Кирилович нещадно критично

ставився до власних набутків

. «Старе знайоме явище, – не раз відзначав він: – поки

писав

, здавалось цікавим, потрібним. Як кінчав, була навіть трохи звичайна гарячка,

настрій був веселий

, піднятий. А на душі стало погано, нудно, наче я гидко, без по-

треби

, набрехав. Ах, якби я міг винищити три чверти того, що я написав!

Замість нагороди

, сатисфакції, спочивання на лаврах, художник з сумлінням на

кінці свого життя віддається на кару свого сорому

. Основним моїм почуванням де-

далі та більше стає чуття сорому за себе

, як письменника. І подумать собі, що я все

ж таки у нас тепер найбільш цінний письменник

. До чого ж ми убогі!» – аж скрикує

письменник

З невимовним жалем він шукав пояснень помітного відставання українства в ца

рині мистецтва

, науки й одну з найважливіших причин вбачав у тому, що «нас не

вчено учитись

. Через це безлюддя, бідність на культурні сили, і Грушевський серед

деяких патріотів у генії попав

. Написати 8 томів історії України – річ, розуміється,

поважна

. Правда, ні трішки не геніально, навіть чи талановито. Читати її можна за

кару

. Костомаров написав 14 чи й більше томів, але хоч він не геній, читається з

захопленням. «На безлюдді і Хома дворянин

», – і Грушевський геній, і Олесь, і Ко-

цюбинський. Та й мене часом так обзивають. Сумно, коли порівняєш цих геніїв із

справжніми світовими геніями

. Ми – гній майбутніх геніїв нашої нації. І це наші генії

повинні признати без усякого гонору, чесно й одверто»

Гадається

, далеко не кожен балуваний популярністю художник здатен на такі

самозізнання

, самовикриття. Більшості вистачає лише на те, щоб картати інших (і

186

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

В. Винниченко, як видно з вищенаведеного, також тут був не «безгрішним»), а ось,

щоб так немилосердно трактувати й власну творчість

, оцінювати власні здібності –

то

, мабуть, привілей лише справжніх талантів-титанів, що завжди, як відомо, сум-

нівалися у своїх геніальних творіннях

, чимало коливалися з їх представленням на

громадський суд

, а нерідко доходили й до знищення готових праць.

Утім, не можна виключити й того, що така емоційна, вразлива натура як В. Вин-

ниченко вилила на папір крик болю

, викликаного тимчасовими, минущими настроя-

ми. Як знати, можливо в інший час він і не зважився б навіть подумки так кваліфіку-

вати творчість М

. Грушевського, М. Коцюбинського?..

І все ж

, саме у літературі хоч небагато забувався, відчував певне вдоволення віді-

рваністю від новітньої політичної інформації й метушні

: хай там буде, що буде, йому

робити своє

. Однак зовсім ізолюватись від політики не вдавалося. На хутір зачастили

друзі і волею

-неволею доводилося обговорювати новини. Останні не могли не хви-

лювати

, зумовлювали вироблення власної позиції.

Дуже переживав гетьманський переворот

. Ні хвилини не сумнівався у своєму

ставленні до нього. «А тим часом туга серце точить, – записав Володимир Кирилович

18 травня 1918 року. – Думаю не головою, а всією істотою. Думаю про те, що сталось

і чого не в силі

, видно, не пам’ятати щодня і щохвилини. Занадто несподівано, без-

ґрунтовно

, без неминучої необхідності сталося. Це не процес, а випадок. Просто-

душний німецький солдафон

, якому поручено висмоктувати в нас хліб, злякався, що

не зможе це зробити так

, як йому хотілось би. І від цього незначного явища історія

української нації стрибнула в такий бік

, куди зовсім не мала напряму. Але факт лиша-

ється фактом

. Купка недобитків, кацапських офіцерів, професійних убивць, паразитів

і грабіжників зібралася й інсценувала державний переворот

. За ними стояла важка,

озброєна до маківки

, постать пруського солдата, і купці кацапської офіцерні вдалося

скинути Раду

, встановити монархію, вернути царських приставів, цензорів, шпиків.

За який-небудь місяць ми маємо перед очима стару картину до 1917 року...»

Як гірко спостерігати

, коли у тебе на очах руйнується світла, красива будова, щоб

на її місці поставити темну

, похмуру, страхітливу споруду – в’язницю!

«І подумати, – збентежено веде далі письменник, – що дванадцять місяців над-

людських героїчних зусиль

, скаженої праці, палання нервів тисяч найкращих людей

України

, дванадцять місяців нечуваного будівництва кінчилось тим, що на збудова-

ному сів нікому невідомий панок і володіє всім

тим, що творилось для народу, для

нещасної, безнадійно нещасної, темної нації нашої. Володіє й по камінцю розкидає

складене. Топче (ногою), взутою в замаскований кацапський чобіт, найдорожче. Ви-

рива з корінням посаджене

Ох, нещасна, ох, темна, безпомічна нація! Коли тебе вже зовсім з коренем вирвуть

з історії

, розтопчуть дощенту і забудуть як чужі, так і свої?..»

Здається, все можна писати, все можна пояснити. Однак таке, як у останніх ряд-

ках

!.. Невже ж це один з найвірніших синів України, її найпалкіших патріотів, обо-

ронців!?

Звісно то був крик нестерпного болю

, що вирвався зовсім не з пихатого презир-

ства

, а, навпаки – з великої, справжньої любові до рідної Матері-України, рідної на-

187

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

ції. І найпереконливіше тому підтвердження – ще один запис, зроблений рівно через

тиждень після цитованого

. Від нього стає просто моторошно. Однак в ньому її Ве-

личність – Правда, не урізана, оголена, жорстока, вся...

«Читати українську історію треба з бромом, – відзначає Володимир Кирилович,,

– до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, до того боляче, до-

садно

, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки

те й робила за весь час свого державного

(чи вірніше: півдержавного) існування, що

одгризалась на всі боки

: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія – ряд, без-

упинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових пе-

реворотів

, інтриг, сварок, підкопування. Чи не те саме стає тепер? Тільки хотіли жити

державним життям

, як починається стара історія: Москва всіма силами вп’ялась і не

хоче випустити

. З другого боку вже стоїть Польща, наготовивши легіони. Прийшов

дужчий

, вигнав Москву, одпихнув поляків і сам ухопив за горло й видушує все, що

може

. Збоку присмокталась і четверта – Австрія.

А всередині теж те саме

. Паршиві шанолюбці, національне сміття, паразити й

злодії продають на всі боки

: хто більше дасть. Нащадки прадідів поганих повторяють

погані діла дідів

-поганців. І розшарпаний, зацькований народ знову безпомічний жде,

якому панові його оддадуть

. Вигідніше буде можновладцеві німцеві оддать Москві

– оддасть. Вигідніше собі лишити –лишить. Ні, ні, українські історії, ні українських

газет читати без брому

, валеріянки або без доброї дози філософського застереження

не можна

Наведені слова вже стали хрестоматійними

. Щоправда, їх часто використовують

у довільних витягах

. Однак і тоді потужно проривається щонайглибша, ніким і нічим

нездоланна шана до неймовірно кривдженого

, однак нескореного народу, а через не-

погамований біль за долю нації вчуваються нотки надії на завершення ланцюга не

вдач

(скільки ж бо ще можна!), на прийдешнє відродження і світле майбуття.

***

Між тим

, часті візити до подружжя Винниченків П. Чикаленка, П. Зайцева,

Я. Стешенка, М. Біляшівського та інших насторожили служників охоронних струк-

тур гетьманату

, зокрема Особливого відділу при гетьманському штабі, які витлу-

мачили їх у притаманному для себе професійному ключі – мабуть

, готується змова,

звісно з колишнім головою уряду на чолі

. Останнього превентивно заарештували

(все те детально описано в щоденнику В. Винниченка ) привезли разом з вилученими

паперами пароплавом до Києва

, на короткий час замкнули у помешканні Особливого

відділу. Однак, за браком доказів і абсурдністю застосованої логіки змушені були не

просто увільнити з

-під варти, а й влаштувати аудієнцію з П. Скоропадським. Гетьман

запропонував Володимиру

Кириловичу – ні багато ні мало! – портфель прем’єра ка-

бінету міністрів

(і такі, виявляється, трапляються повороти долі!).

Без усяких роздумів В

. Винниченко гетьманську пропозицію з презирством від-

хилив. Він взагалі ненавидів керманича Української Держави

. І зовсім не через осо-

бистісні мотиви (хоч і вони

, звісно, існували), а з принципової позиції. На думку Во-

лодимира Кириловича

, Павло Скоропадський своїм переворотом, політикою робив

спробу покласти край Українській революції

, демократичній державності, прагнув

188

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

реставрації монархічного ладу, реанімації долютневих порядків, об’єктивно шкодив

національній ідеї

, наносив тяжкого удару по свідомості мас.

Невільно опинившись знову в Києві

, в центрі українського життя, В. Винниченко

уже не мав сил відірватись від нього

(а гетьманські охоронці можуть записати без-

посередньо

«на свій рахунок» насильне повернення в політику одного зі своїх най-

рішучіших, найталановитіших опонентів, що зовсім невдовзі стане одним з головних

організаторів знищення режиму

). Як авторитетного політика його ввели до складу

Українського національно

-державного союзу (УНДС), що об’єднав, передусім, пар-

тії колишньої Центральної Ради і новоутворені організації

, опозиційні до гетьмана-

ту

. Тих, хто допускав примиренське ставлення до режиму, поступово «витіснили» і

трансформували УНДС в УНС

– Український національний союз. На голову остан-

нього

18 вересня 1918 року й було обрано В. Винниченка (за даними ЦК УСДРП це

сталося

15 вересня

Повернувшись у коло тих

, з ким довелося торувати нелегкий шлях відродження

нації в

1917 р., Володимир Кирилович спробував за прикладом доби Центральної

Ради відновити широкий демократичний фронт

, згуртувати прогресивні політичні

сили. Однак досягти бажаного як за масштабами, так і, головне, у якісному відно-

шенні не вдавалося

Принагідно слід зауважити

: сучасна дослідниця О. Бойко вважає, що соціал-де-

мократ В

. Винниченко та есер (центральної течії) М. Шаповал обрали лівоесерівську

тактику «збройного повстання»

, яка суперечила платформі УНС

. Очевидно, автор

не зовсім чітко з’ясувала сутність відмінностей тогочасної політики лівих україн

ських есерів

, до яких вона помилково відносить і П. Христюка

, і тих течій УПСР

і УСДРП

, представники яких входили до Українського Національниого союзу. В се-

редовищі останніх також не було єдності

, а поведінка виявилася зовсім не одноліній-

ною, дуже складною, зазнавала трансформацій у ході подій.

Збагнувши розумом і відчувши інтуїтивно

, що найближчими до всеукраїнської

селянської стихії виявилися ліві есери – «боротьбисти»

, В. Винниченко був, воче-

видь, неготовий до приходу в їх табір, беззастережного сприйняття їх лінії поведінки.

Знав він і те

, що схилити в напрямку ліворадикальних лозунгів сили, з якими органі-

заційно розмежувалися «боротьбисти»

, ліві з УСДРП, було дуже непросто, швидше

– неможливо

Тому

, не припиняючи зусиль щодо зміни курсу УНС, наближення його до гли-

бинних народних прагнень

, В. Винниченко паралельно почав шукати тих, хто був

налаштований на порівняно рішучіші рішення і дії в національно

-демократичному

таборі

З цього погляду

, гадається, є сенс висловити певну незгоду і з твердженнями

О. Бойко про те, що «В. Винниченко виступав у ролі змовника, використовуючи по-

саду голови Національниого союзу для маскування своїх дійсних намірів

, які єдиний

національний фронт не підтримував

. Для широкого загалу УНС залишався масовою

легальною організацією

, що об’єднувала опозиційні режимові українські політичні

сили. За фасадом УНС велася тіньова діяльність, спрямована на повалення Україн-

ської Держави шляхом збройного повстання»

189

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

Традицію висувати до В. Винниченка звинувачення у недобропорядності запо-

чаткував ще гетьманський міністр Д

. Дорошенко

. Загалом-то є чимало підстав ду-

мати

, що якби так сталося, що В. Винниченку вдалося б схилити на свій бік УНС, і

останній в цілому б виступив за організацію повстання

, то адепти авторитарно-мо-

нархічної моделі влади всеодно віднаходили б аргументи для спростування право

мірності дій ворогів режиму

Однак

, уникаючи розвивати абстрактні варіанти дискусії, слід принципово оціни-

ти події

, в епіцентрі яких опинився В. Винниченко після обрання головою УНС.

Передусім

, він виявився однією з ключових постатей у переговорах з гетьман-

ською стороною про зміну складу уряду

. Вимога його українізації в черговий раз була

висунута Вільгельмом ІІ під час вересневого візиту П

. Скоропадського до Берліна

Схоже

, що на той час сам гетьман уже зневірився в такій перспективі. В усякому разі

попередні місяці його правління переконливо свідчили

, що без істотної зміни засад

політики гетьманату лідери українських демократичних партій не підтримають існу

ючого ладу

. З іншого боку, на осінь дедалі агресивніше поводили себе проросійські,

великодержавницькі кола в Україні

, що робило перспективу урядового компромісу

більше ніж проблематичною

Однак і не реагувати керівництву УНС на чергову пропозицію гетьмана щодо пе

реговорів про зміну уряду

, не використати, бодай примарного, шансу для блага нації

(хто буде заперечувати, що досягнення мети мирним шляхом має безсумнівні пере-

ваги над силовим варіантом

?) було б невірно. Тому В. Винниченко разом з членами

президії УНС А

. Ніковським та Ф. Швецем зустрілися з П. Скоропадським і запро-

понували реформувати Раду Міністрів через введення до її складу українських ді

ячів. Лідери УНС готові були погодитися і на залишення в уряді декого з попередніх

міністрів як цінних фахівців своєї справи

І хоча засоби інформації поспішили повідомити про прогрес на переговорах

, до-

сягнення обнадійливих домовленостей

, подальший хід подій не підтвердили опти-

містичних сподівань

. Кандидатури І. Шрага, запропонованого УНС і Д. Багалія, за-

пропонованого П

. Скоропадським, на посаду голови уряду, відпали через відмову

обох претендентів

. Довелося згодитися на залишенні Ф. Лизогуба, з яким конфіден-

ційні переговори про склад кабінету вів В

. Винниченко.

Однак прем’єр

, у кабінеті якого переважали кадети, природно не хотів здавати

позицій ні в плані персональних поступок

, ні, особливо, щодо корекції соціальної

політики, зокрема негайного проведення аграрної реформи в інтересах селянства

. Ре-

акцією на хід переговорів стала «Заява про міжнародне і внутрішнє становище Украї-

ни», підписана головою УНС В. Винниченком і секретарем П. Дідушком. Заперечу-

ючи право уряду Ф

. Лизогуба на повноправне й законне представництво Української

Держави

, оскільки він «чужий народові національно й ворожий йому політично та

соціально»

, автори заяви наполягали на тому, що тільки «коаліційно-демократичний

національний Кабінет міністрів має право тимчасово

, до нормального сформування

народної влади

, стояти на чолі державної влади»

Пославшись на заяву президії УНС про непричетність до цитованого документу

й застережливі виступи в тогочасній періодиці

, О. Бойко вважає акцію В. Винничен-

190

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

ка «незрозумілою з позиції Національного союзу», а документ, його зміст і тон – не-

своєчасним

, таким, який «не відповідав характеру відносин, які на той час склались

між УНС та гетьманською владою»

. Відтак відповідальність за гальмування взаємо-

порозуміння покладається на одну сторону – на В

. Винниченка.

Однак автору добре відомо

, що паралельно із Винниченковим документом мі-

ністри гетьманського уряду подали свою «Записку в справі зовнішньої політики»

У ній на перший план висувалися плани російських єдинонеділимців

, яким і повинні

були підпорядковуватися інтереси України

. Не обмежуючися деклараціями, гетьман-

ці робили й конкретні кроки щодо реалізації означених намірів

. Це була неприкрита

позиція кадетів і Протофісу

. Останні до того ж залякували гетьмана можливими со-

ціалістичними експериментами в разі поступок УНСоюзу

П. Скоропадського в останньому особливо й переконувати було не варто. А тут

ще й лояльні до того представники УХДП і Союзу землеробів

-власників дедалі на-

стійніше почали домагатись створення національно

-демократичного уряду

. Вихо-

дом могло стати включення до уряду представників найпоміркованішої політичної

сили в Українському національному союзі – соціально спорідненими з кадетами со

ціалістами

-федералістами. На сутність політичного курсу це істотно не вплинуло б,

а ілюзію змін створило б

Хто б у результаті опинився у виграші

? Звісно – режим. А посланці УНС лише б

стали його заручниками

. Прикрашуючи його, вони допомогли б існуючій владі вво-

дити в оману суспільну свідомість

, сприяли б боротьбі з власним народом.

І В. Винниченко, як ніхто інший, розумів сутність того, в що його втягували, й

легітимно дистанціювався від варіанту чергового брутального обману мас

. Він не

вірив у життєспроможність уряду за участю представників УПСФ

, однак до часу

вважав за можливе

, та й необхідне, не розкривати планів підготовки повстання, точ-

ніше створення координаційно

-організуючого центру, який би керував повсюдними

перманентними стихійно

-спорадичними народними виступами проти гетьманського

режиму й окупантів

Та й як інакше можна підготуватись до повалення терористичної влади

, якщо не

втаємничити своєї дії

Отже

, як мінімум, поведінку В. Винниченка можна зрозуміти. Звісно, якщо вихо-

дити з інтересів переважаючої більшості народу України

, інтересів національно-ви-

звольної революції

, не намагаючись будь-що ретроспективно захистити на сторінках

історичних праць лад

, що став майже тотально ненависним.

Передбачення ж В

. Винниченка восени 1918 р. знайшли повне підтвердження. До

затвердженого

24 жовтня кабінету міністрів ввійшло п’ять членів УПСФ, делегова-

них Національниим союзом – А

. Вязлов (міністр юстиції), О. Лотоцький (міністр

віросповідань

), М. Славинський (міністр праці), П. Стебницький (міністр освіти),

В. Леонтович (міністр земельних справ).

Встановилася хистка рівновага між прихильниками федерації з нерадянською

Росією і поборниками самостійності

(крім згаданих есефів до останніх відносили

прем’єра Ф

. Лизогуба, міністра закордонних справ Д. Дорошенка і міністра тран-

спорту Б

. Бутенка).