Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

201

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

що, мовляв, не виключене якесь українське повстання проти гетьманського режиму.

Що розмова могла бути тільки в загальниковій формі припущення

, а не конкретної

пропозиції «договору» з большевиками

, про це можна бути певним, бо ж цього ви-

магали примітивні засади конспірації

, якої тоді не міг Винниченко при мінімальній

дозі політичного розуміння ситуації розкривати перед большевиками

. Адже це могло

розкрити всю справу передчасно і зліквідувати її цілком разом з Винниченком і інши

ми організаторами повстання»

Заперечити щось подібній логіці справді важко

. Як, втім, і наступним міркуван-

ням: «Мануїльський і Раковський на такі розмови, які тоді велися в часі неспокійного

українського села досить часто при кожній нагоді

, відповідали напевно також якимсь

загальниковим твердженням

, вроді того, що большевики не будуть вмішуватися в

такі справи і будуть невтральні

. Інакше Мануїльський чи Раковський не могли відпо-

вісти на таку розмову Винниченка з тої причини

, що большевицькі дипломати мусіли

тямити тоді про те

, що вони прецінь знаходяться в Києві для мирових переговорів з

Українською Державою і тому не сміють нічим зраджувати плянованих російських

агресивних проектів проти України

. В розмові з Винниченком вони мусіли бути осо-

бливо обережні

, бо не могли бути певні, чи він говорить як прихильник повстання, чи

як його противник

. Адже вони знали дуже добре з преси в Києві, що Винниченко жив

з гетьманським режимом на стопі тільки льояльної опозиції і не раз ходив на авдієнції

до самого гетьмана

. Вся його діяльність тоді зміряла тільки до того, щоб до гетьман-

ського уряду увійшли в більшості члени Українського Національного Союзу

, голо-

вою якого був саме Винниченко

. Оба російські дипломати могли побоюватися в тій

ситуації

, що Винниченко завів розмову з ними для провокації з метою компромітації

їх роботи в Києві

. В кожному разі вони напевно не уважали розмови Винниченка за

поважну пропозицію якоїсь організації і тому про неї не уважали потрібним повідо

мляти большевицький центр у Москві

. Якби вони були це зробили в будь-якій поваж-

ній формі

, то напевно центр не міг би був ігнорувати такого докладу і був би дав від-

повідні директиви своїй агентурі в Україні

. Тоді про це був би залишився якийсь слід

не тільки в документах і спогадах того часу

, але що найважніше – большевики були б

не дали себе цілком заскочити вибухом повстання Директорії УНР

15 листопада»

Усе вищеозначене дозволяло М

. Стахіву прийти до, здавалось би, парадоксаль-

ного висновку

: «Винниченко з тактичних мотивів потім роздув цю свою розмову до

розмірів «договору» з представниками Совєтської Росії і з упливом часу на старості

літ потім сам вірив у цю свою верзію

. Дивлячись критично на всі документи того

часу і на поведінку большевиків в Україні та в московськім центрі, ми мусимо з ці

лою певністю верзію Винниченка відкинути

, як неможливу»

Мабуть, сформульовано тут занадто категорично

Правда

, ні Х. Раковський, ні Д. Мануїльський ніколи публічно не згадували про

те, чи були описані В. Винниченком переговори. І це, здається, може бути ще одним

аргументом проти Володимира Кириловича на користь М

. Стахіва.

Однак, особливе розташування, якщо не симпатія В

. Винниченка до Х. Раков-

ського і Д

. Мануїльського, що виявляються в листуванні й спілкуванні між ними

в 1920 році, також наводять на думку, чи не закладались їх підвалини саме в 1918

202

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

році. І тоді виникає питання, чи варто так рішуче заперечувати інформацію В. Вин-

ниченка…

Винниченко Розалія. Володимир Кирилович Винниченко (Біографічна канва) // Володи-

мир Винниченко. Статті й матеріали. – Нью-Йорк, 1953. – С.14.

Винниченко В. Відродження нації. – Ч.ІІ. – С. 259–260.

Там само. – С. 261.

Там само. – С. 267–268.

Там само. – С. 268.

Винниченко В. Щоденник. – Т. І. – С. 277.

Там само. – С. 277–278.

Там само. – С. 278.

Там само.

Там само. – С. 280.

Там само. – С. 281.

Там само.

Лисяк-Рудницький І. Суспільно-політичний світогляд Володимира Винниченка у світлі

його

публіцистичних писань. – С.102.

Там само. – С. 282–285, 286–287 та ін.

Там само. – С. 285.

Там само. – С. 285–286.

Там само. – С. 283.

Там само. – С. 283–284.

Там само. – С. 285.

Там само. – С. 306.

ЦДАВО України. – Ф. 3286. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 67–69.

Бойко О. Український національний союз і організація протигетьманського повстання //

Проблеми вивчення історії Української революції

1917–1921 рр. – К., 2002. – С. 167.

Там само. – С. 159.

Бойко О. Назв. праця. – С. 164–165, 169.

Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923. – Т. 2. – Ужгород, 1930. – С. 388, 407 та ін.

Історія України. Навч. посібник. – К., 2002. – С. 240.

Див.: Бойко О. Назв. праця. – С. 170.

Історія України. – С. 240.

Там само.

Гражданская война на Украине. 1918–1920. Сб. документов и материалов. В 3-х т. 4-х

кн.– Т. 1. – Кн. 1. – К., 1967. – С. 266–267, 268, 402–403 та ін.

Нова рада. – 1918. – 22 жовтня.

Вісник політики, літератури й життя. – 1918. – № 43.

Нова Рада. – 1918. – 2 листопада.

Там само.

Там само. – 3 листоп.; Робітнича газета. – 1918. – 3 листоп.

Нова Рада. – 1918. – 8 листоп.

Гражданская война на Украине. – Т. 1. – Кн. 1. – С. 402.

Див.: Винниченко В. Відродження нації. – Ч. ІІІ. – С. 87.

Там само. – С. 89.

203

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

Там само. – С. 93.

Дорошенко Д. Назв. праця. – С. 406–407.

Винниченко В. Назв. праця. – С. 95–96.

Цит. за: Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. – Т. ІІІ. – С. 129.

Там само. – С. 105–106.

Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – С. 122.

Там само.

Див., напр.: Бойко О. Назв. праця. – С. 180; Історія України. Навч. посібник. – С. 244–

245; Політична історія України. – Т. 2. – С. 297–299; Гошуляк А. До питання про створення і

функціонування Директорії // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних до-

сліджень НАН України. Вип. 18. – К., 2002. – С. 138–140.

Яневський Д. Політичні системи України 1917–1920 років: спроби творення і причини

поразки. – К., 2003. – С. 26.

Там само. – С. 253.

Барладяну-Бирладник Василь. Повстання проти Скоропадського. Причини і наслідки //

Останній гетьман. Ювілейний збірник пам’яті Павла Скоропадського. 1873–1945. – К., 1993.

– С. 110.

Винниченко В. Назв. праця. – С. 158–159.

Стахів М. Україна проти більшовиків: Нариси з історії агресії Совєтської Росії. – Кн. 2.

– Тернопіль, 1993. – 246 с.

Там само. – С. 24.

Там само. – С. 25.

Там само. – С. 26.

Там само. – С. 26–27.

Там само. – С. 27.

2. «Íîâ³-ñòàð³» àìïëóà

Зими в Україні, як відомо, не відзначаються сталістю. Морози, правда, незмінно

тріщать на свято Водохрещі

. А в іншому погода мінлива, в тому числі в середньо-

му місяці найхолоднішої пори року

. Трапляються й дуже теплі дні, бува випадає й

чималенько снігу

, та раптом починається дощ і земля знову чорніє. Задувають й про-

низливі вітри

Те ж

, що відбувалося в політичному житті на українських теренах у січні 1918 р.,

ніяк інакше як лютою завірюхою не назвеш

. Це був місяць, коли у вирішальному дво-

бої зійшлись непримиренні сили

, полярні орієнтації, відмінні суспільно-політичні

альтернативи

, різні революції. Антагонізм між ними досяг апогею, шляхи до поро-

зуміння були відрізані остаточно

, місце в суспільному житті могло залишитись лише

для когось одного

То ж не дивно

, що зустріч Нового року не затяглася. На традиційно особливе, ви-

значне й шановане свято взагалі ледь зважили

. Було явно не до урочистостей, тим

більше – веселих пустощів

У Бресті

-Литовському, де вирішувалися воістину доленосні питання, українців

зустріли насторожено

, навіть із підозрою. Юридичні невизначеності щодо держав-

204

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

ного статусу Української Народної Республіки майже напевне обіцяли ускладнення,

для подолання яких треба було виявити чимало політичної волі

, рішучості, наполег-

ливості

У глухий кут зайшли стосунки з Антантою

, яка будь-що прагнула зберегти бодай

українську частину Східного фронту

, а тому виявляла неабияку ініціативність – прав-

да, поки що більше на рівні обіцянок, аніж реальних справ.

Українські Установчі збори – найвищий

, найцінніший ідеал, до якого прагнув

український політикум

, з луском провалювалися – нормальні вибори заважала про-

вести фронтова обстановка

, що погіршувалася щодня й щогодини.

У Харкові й на ближчих до столиці УНР фронтах більшовики активно готували

ся до скорих військових дій проти Центральної Ради

, терміново мобілізовували усіх

придатних до невідворотного збройного зіткнення

, масштаби якого обіцяли перевер-

шити усе

, що в цьому плані трапилося в 1917 р.

Одним словом

, народ, нація стояли перед неминучістю небувалих потрясінь, над-

складних випробувань

, майже фізично відчували наближення грізної бурі.

Доки Центральна Рада й Генеральний Секретаріат вели публічну полеміку з ле

нінським Раднаркомом

, більшовицькими ЦВК рад України й Народним Секретаріа-

том

, доводили свої права на владу в Україні, ситуація в республіці досить стрімко

змінювалася

. Лавиноподібне встановлення влади рад на початок 1918 р. набуло таких

масштабів

, так звузило територію, на яку поширювався реальний вплив Центральної

Ради, що загроза здачі останніх бастіонів Української революції, в тому числі й Киє-

ва

, виглядала більше ніж імовірною.

Втрачаючи ґрунт під ногами

, провід УНР не обмежувався лише ідеологічними

заходами

, дедалі вдавався й до силових методів. Так, у ніч на 5 січня 1918 р. в Києві

за наказом Генерального Секретаріату гайдамацькі курені і загони вільних козаків

за підтримки панцерників зненацька зайняли заводи «Арсенал»

, «Ауто», дротяно-

цвяховий

, Деміївський, снарядний, Варшавську суднобудівельну верф, механічні

майстерні політехнічного інституту

, університет, управління Південно-Західних за-

лізниць та інші установи міста

(загалом близько 30 пунктів). Скрізь припинялись

роботи

, вилучалась знайдена зброя, були заарештовані понад 200 осіб. Того само-

го дня солдати українізованих формувань

, розгромивши Уманську раду робітничих

і солдатських депутатів

, убили члена ЦВК рад України, голову місцевого комітету

РСДРП

(б) О. Піонтковського і голову ради, більшовика І. Урбайліса. Наступної ночі

в Києві була захоплена друкарня більшовицької газети «Пролетарская мысль»

. Подіб-

ні кроки здійснювались і надалі

На початок січня

1918 р. обставини зумовили і зміну тактики Раднаркому, який, з

одного боку

, не домігся в ході грудневих переговорів, щоб Центральна Рада змінила

ставлення до радянської Росії

, а з іншого, завдаючи рішучого збройного удару по

каледінщині

, міг тепер використати частину свого потенціалу і проти іншого супер-

ника в боротьбі за владу на Півдні – Української

Ради.

На той час прибічники радянської влади домоглися серйозних зрушень на свою

користь у багатьох регіонах України

, одержали ряд військових перемог на південному

від Харкова напрямі

. В загальний успіх цих сил значний внесок зробили повстання,

205

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

що вибухали в тому чи іншому населеному пункті з наближенням радянських військ.

Нерідко прихильники Центральної Ради залишали міста ще до підходу регулярних

військ, після збройних зіткнень з повсталими.

Тому на початку січня

1918 р. з військово-політичних міркувань і було ухвале-

не рішення про наступ проти головних сил Центральної Ради з Харкова на Полта

ву–

Київ. Окрім того, в штабі Головнокомандуючого по боротьбі з контрреволюцією

на півдні країни В

. Антонова-Овсієнка стало відомо про наміри Центральної Ради

завдати збройного удару через Полтаву в напрямі Харкова–Лозової

Крім створюваних частин Червоного козацтва

, червоногвардійських загонів, пе-

редбачалось

, що у наступі проти Центральної Ради братимуть участь і сформовані

з революційних частин фронту армії

, які підійдуть до Києва з заходу і північного

заходу

, відріжуть місто зі сходу. Було досягнуто домовленості з представниками ки-

ївських біль

шовиків, які прибули до Харкова, щоб у вирішальний момент, коли ра-

дянські війська наблизяться до Києва

, закликати трудящих міста до повстання проти

Ради.

Реалізувати накреслений план у всіх його складових частинах не вдалося

. Похід

на Полтаву–Київ

, а також з району Брянська на Київ здійснювався легко, майже без

опору збройних сил Центральної Ради

Чисельної переваги радянські війська над збройними силами Центральної Ради

не мали

. Це стосується співвідношення сил і в окремих пунктах (наприклад, під Пол-

тавою воно було

1:2,5 на користь Ради), і загалом по республіці. Найбільша цифра,

яка наводиться історіографами для кількісної характеристики збройних сил

, що на-

ступали на Київ

, ніколи не перевищувала 30 тис.

Зустрічаються й значно «скромні-

ші» дані: у діючих загонах В. Антонова-Овсієнка діяло понад 9 тис. осіб.

Обидва означені числа – реалістичні, документально підтверджені, однак вима-

гають і певних пояснень

, врахування достатньо істотних моментів. Адже дві третини

військових частин з Радянської Росії

, що прибули в Україну (Харків), брали в той час

участь у боротьбі проти каледінців

, а якась частина з решти 12 тис, що була спрямо-

вана на південь

, «застрягла» у ряді пунктів (і то цілком природно) під час просування

територією України

. Так, достеменно відомо, що зведений загін М. Муравйова, сфор-

мований з червоногвардійців Харкова

, двох сотень Червоних козаків В. Примакова і

бронепоїзда

, налічував лише 700 чоловік. Зведений загін катеринославських, донець-

ких і

московських робітників під командуванням П. Єгорова складався з 1200 бійців

(найчисельнішою формацією виявилися донецькі червоногвардійці, якими керував

Д. Жлоба)

. Поповнені полтавськими червоногвардійцями під командуванням міс-

цевого більшовика С

. Козюри, ці два загони з’єдналися в одну колону в Полтаві й

рушили

10 січня на Київ.

Об’єктивні дослідники давно відмовилися від твердження, що процес творення

української державності був перерваний агресією численних армій Радянської Росії

Так

, І. Лисяк-Рудницький зазначає: «...Легенда, що її треба здати до архіву, це казка

про «безчисленні полчища» ворогів

, що під їх ударами буцімто завалилася українська

державність. У дійсності інтервенційні московські армії під час першої та другої на-

вали

(зими 1917–18 та 1918–19) були відносно малі. Кремль до літа 1919 року не дис-

206

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

понував великою регулярною армією. Совєтська експансія була здібна поширювати-

ся на ті країни

, що їхнє власне безголів’я робило з них легку здобич. Якщо могли

зберегти незалежність Фінляндія та мініатюрні балтицькі республіки

, розташовані

перед воротами Петрограда

, то чи ж не повинна була встояти кількадесятимільйонна

Україна з її велетенськими ресурсами

? Також міжнародна кон’юнктура української

справи була впродовж перших двох років революції сприятлива. Отже, причини невда-

чі треба шукати насамперед у внутрішньому стані самого громадянства на Україні»

До останнього

, цілком слушного зауваження, слід додати, що навколо сил Цен-

тральної Ради в кінці

1917 р. – на початку 1918 р. створювався своєрідний вакуум,

вони з катастрофічною швидкістю втрачали підтримку мас

, а здеморалізовані вій-

ськові частини хутко розбігалися

, частіше за все ще до прямих збройних зіткнень з

радянськими військами

Думається

, що близьким до дійсності, а можливо й найточнішим, є аналіз спів-

відношення військових сил

, що його дає Д. Дорошенко: «З північного сходу рухали-

ся 12-тисячні більшовицькі сили на чолі з талановитим командувачем Володимиром

Антоновим

-Овсієнком і його кривавим помічником Михайлом Муравйовим. Проти

них український військовий міністр Симон Петлюра (очевидна неточність – С. Пет-

люра на той час не був генеральним секретарем – В

. С.) мав розкиданих по різних

місцях 15 тис. вояків, що складалися з селянського ополчення «вільних козаків», сі-

чових стрільців

, колишніх військовополонених галичан, кількох невеликих загонів

із фронту та декількох сотень київських

гімназистів, що пішли на фронт прямо від

шкільної лави»

З цими даними майже збігаються оцінки В

. Антонова-Овсієнка, котрий вважав, що

під час радянського наступу на Київ на боці Центральної Ради перебували

12–20 тис.

вояків

. Він, судячи з усього, не довіряє даним розвідки ревштабу Ставки, згідно з

якими Рада стягнула до Києва на початок січня до

100 тис. військових

. В. Антонов-

Овсієнко перелічує такі частини

, що були на її боці: кінний полк «Захистя», складе-

ний з воїнів Київського гусарського, 10-го, Інгерманландського й Кірасирського полків

Віленського, Чугуївського і Київського військових училищ (800

шабель, 100 кулеме-

тів, 23 гармати, 2 панцерники) – спішених 1800 багнетів; 1-й Богданівський полк

(500 багнетів, 40 кулеметів); Шевченківський полк (800 багнетів, 30 кулеметів); Бо-

гунський полк

(600 багнетів, 30 кулеметів); Дорошенківський полк (800 багнетів,

куле

мети); Чорноморський курінь (800 багнетів і кулемети); загони вільних козаків

(20 сотень по 60 козаків у кожній); чехословацький полк (склад невідомий); два пол-

ки чорних і червоних гайдамаків

Хоча Центральна Рада до останнього моменту сподівалася

, що їй прийдуть на

допомогу українізовані частини з фронту

(надходили повідомлення про українізацію

9-ї, 12-ї, 31-ї дивізій, різних частин 17-го, 21-го та 24-го корпусів)

, та вони, за рід-

кісним винятком

, не справдилися.

Показовими щодо цього були події в

36-му пішому Орловському полку 10-го

корпусу

9-ї армії Румунського фронту (Буковина, район міст Сучава–Серет). Після

українізації він двома ешелонами прибув на початку січня

1918 р. до Кременчука,

вибивши нечисленний і погано організований червоногвардійський загін

. Та якостей

207

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

українських вояків, лави яких танули буквально погодинно, не вистачило на скіль-

ки-небудь серйозний опір численнішим загонам, що відразу ж розпочали наступ з

Полтави

Інші частини

10-го корпусу, що були ще менш дисциплінованими, розклалися вже

по дорозі й розійшлися по домівках, зірвавши виконання наказів командування

Траплялись і випадки

, коли частини вантажились у вагони як бойові одиниці, а

після відправлення з фронту припиняли своє існування як такі

. Це відбувалось мит-

тєво

, вибухово, з одного боку, засвідчуючи прагнення солдатів швидше дістатися

дому

, а з іншого, доводячи відсутність глибоких політичних переконань і марність

кількамісячної роботи з українізації війська

. Саме така доля спіткала український

курінь

, що його було сформовано на базі штурмового батальйону 102-ї пішої дивізії

39-го армійського корпусу Особливої армії Південно-Західного фронту

Дедалі більше усвідомлюючи брак військових сил

, керівники Центральної Ради

уважніше почали ставитись до «Вільного козацтва»

. Його загони все активніше фор-

мувалися у містах

. У Києві цю справу енергійно вів інженер М. Ковенко, залучаючи

до загонів добровольців робітничу молодь

. На початку грудня С. Петлюра, за пого-

дженням з радою «Вільного козацтва»

, наказав провести мобілізацію вільних козаків

для створення залог у містах і на найважливіших залізничних станціях

Проте в організації «Вільного козацтва» було більше недоліків

, ніж плідної, ці-

леспрямованої роботи

. Промовистим є факт, про який згадує черкаський полковий

отаман «Вільного козацтва» Я

. Водяний. Сам отаман «Вільного козацтва» П. Скоро-

падський у грудні

1917 р. «признався мені щиро, що він до цього часу не цікавився

тою справою

, не зважаючи на те, що зістав вибраний отаманом «Вільного козацтва»,

а тепер

, коли побачив цілковиту деморалізацію фронту, якій почали вже піддаватися

й українізовані частини, він хотів би ближче ознайомитися з системою організації

«Вільного козацтва» та цілком віддатися його справі»

Нарешті, передавши «Вільне козацтво» під керівництво секретарства військових

справ на початку січня 1918 р., Генеральний Секретаріат ухвалив створити Вільне

реєстрове козацтво на державному утриманні

. Кожен повіт мав призначити дві сот-

ні – кінну і пішу, які б боролися з заколотами й анархією

Але й на даному напрямі не вдалося досягти скільки

-небудь відчутних зрушень.

Так

, опинившись на середину січня 1918 р. у становищі «генерала без армії», П. Скоро-

падський відбув спочатку до Білої Церкви

, а потім на Звенигородщину, де намагався

зібрати вільних козаків для боротьби з більшовиками

, але не зміг нічого вдіяти й ні з

чим повернувся до Києва

За таких скрутних військово

-політичних обставин на показну позицію знову вий-

шов С

. Петлюра. Саме він очолив чи не найбоєздатніше формування – Український

гайдамацький кіш Слобідської України

С. Литвин стверджує, що створення коша почалося з приватної ініціативи ко-

лишнього Генерального секретаря військових справ

, який з тривогою спостерігав за

розвитком подій – як посиленням більшовиків

, так і недолугими діями своїх наступ-

ників, що відповідно до «Закону про утворення українського народного війська» від

3 січня 1918 р. оголосили про поступову демобілізацію регулярної армії

208

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

4 січня С. Петлюра нібито запропонував уряду сформувати кіш чисельністю

3 тис. осіб, але не знайшов підтримки

С. Петлюра не виїжджав з Києва для створення військової одиниці, а назву її –

Кіш Слобідської України – зазвичай пояснюють метою

, що перед нею висувалася –

відновлення на Слобожанщині

, передусім у Харкові, влади Центральної Ради

Дехто вважає

, що військовий загін С. Петлюра почав формувати мало не відразу

після своєї відставки

. Так, В. Савченко допускає, що арешт 25 грудня 1917 р. і потім

убивство голови Київського ВРК більшовика Л

. Пятакова цілком могли здійснити

уже «петлюрівці» – люди в «смушкових шапках з червоними шликами» – «червоні

гайдамаки»

, що складали основу коша.

Є щодо цього й істотні сумніви. Справа в тому, що будь

-яких документів про фор-

мування Коша Слобідської України не існує. Мемуарні ж свідчення сильно різняться

Реставруючи події за одним колом джерел

, виходить, що, крім самого С. Петлюри,

велику організаторську роботу провело ядро коша – штабс

-капітани О. Удовиченко і

О. Волох, поручник Виноградов та прапорщик Ляхович. Дещо пізніше приєдналися

підполковник О

. Сливинський, сотник Майборода, генерал-лейтенант С. Дельвіг, ге-

нерал

-майор В. Кирей, полковник Афанасіїв

Однак М

. Чеботарів, людина близька до С. Петлюри, якій довелося виконувати

чимало «делікатних» наказів останнього і яка зберегла щодо С

. Петлюри особисту

симпатію й повагу на все життя

, відтворює зовсім іншу картину.

Після встановлення влади рад у Харкові

, де він до того за завданням С. Петлю-

ри (як голови УГВК і Генерального секретаря військових справ) вів роботу щодо

українізації військ місцевого гарнізону

, М. Чеботарів приїхав до Києва. Його вразив

стан абсолютної безпорадності у вищих ешелонах державного й військового керів

ництва

, обурило пияцтво по ресторанах офіцерів, в тому числі Ю. Капкана, тоді як

ніякої роботи серед солдат не велося і ті повально оголошували про свій «нейтралі

тет». «…Я пішов на другий чи третій день (точно вже не пам’ятаю) до помешкання

Укр

[аїнської] Центр[альної] Ради говорити з В. Винниченком і М. Поршем, бо не міг

погодитися з думкою

, що справа наша вже безславно скінчена. Мені пощастило, бо

я якраз зустрів їх разом. (Прем’єра В

. Винниченка і Воєнміна М. Порша). Я їм щиро

і одверто розповів про моє знайомство з настроями залоги Київа

, про все те, що я

бачив

, чув, усі мої спостереження, а потім і мої думки, а нарешті запропонував їм

дати мені дозвіл формування Коша Слобідської України… Вислухали мене і зараз же

без яких

-будь дискусій або вказівок, дали згоду на формування Слобідського Коша з

охочих»

Далі М

. Чеботарів детально описує, як ходив по казармах, агітував серед солдат

і офіцерів

, розклеював по місту листівки, запрошував вояків на збори, як через ко-

місара залізниць Вірка роздобув кілька санітарних потягів

, розташував їх на окраїні

Києва й там проводив перші навчання

«Штаб мій

, – веде далі М. Чеботарів, – Коша Слобідської України, знаходився

там же

, де і було Військове наше міністерство (Генеральний Військовий Секретаріат,

тобто в домі гімназії Павла Галагана на Фундуклеєвській вулиці

. Фактично Штабу не

було

. Штаб – це я в одній особі…»

209

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

Оскільки справа рухалася повільно (М. Чеботаріва мало знали в київських вій-

ськових колах

), ініціатор нового формування вирішив звернутися до С. Петлюри.

«І почав я щодня ходити до С

. Петлюри, – оповідає М. Чеботарів, – і просити стати

на чолі Коша Слобідської України

. Я щодня його інформував про стан формування і

щодня просив бути Отаманом Коша

. С. Петлюра (він тоді мешкав з родиною в готелі

«Ермітаж»

, напроти гімназії П. Галагана) відмовлявся. Час не стояв. …Мої просьби

ставали все категоричнішими та алярмуючими

, бо я ж вірив, що ім’я С. Петлюри

допоможе скорому і успішному формуванню Коша Слобідської України

. Я малював

С. Петлюрі образ нашого походу на Слобідську Україну, звільнення її від большеви-

ків і поворот його (підкреслено М

. Чеботарівом – В. С.) на чолі вже не Коша, а цілої

армії

, і то побідної… Я благав С. Петлюру, бо ж події розвивалися з надзвичайною

швидкістю…»

Зрештою, колишній військовий міністр заколивався

. «Хоч він мені й не говорив, –

згадує М

. Чеботарів, – але я розумів, що він з кимось радиться, і то з чужинцями.

Я догадувався

, але певности не мав, та й не вважав можливим запитувати, коли мені

сам С

. Петлюра не говорив. Я припускав тоді, що С. Петлюра рівнобіжно з розмо-

вами зі мною говорив із французами

, що були тоді в Київі, бо пару разів я зустрічав

французького старшину у військовій уніформі в «Ермітажі» – або виходячого з кім

нати С

. Петлюри, або коли він входив до неї. Не можу напевно сказати, чи то був

призначений Францією комісар при Уряді Укр[аїнської] Народ[ньої] Республіки, чи

ад

’ютант його, бо самого комісара, генерала Табуї я ніколи не бачив і тому не можу

твердити. Фактом лише є те, що одвідував французький старшина в ті дні С. Пет

люру»

Які чинники мали більший вплив на С

. Петлюру невідомо, але «нарешті, точно на

11-й день після одержання» М

. Чеботарівим «дозволу від прем’єра В. Винниченка і

Воєнміна М

. Порша на формування Коша Охорони Слобідської України С. Петлюра

погодився прийняти командування Кошем Слобідської України»

Правда

, він зажадав письмового дозволу на це військового начальства. М. Че-

ботарів подав рапорт командуючому КВО М

. Шинкарю і одержав відповідний «па-

пірець», якому між тим С. Петлюра дуже зрадів

. Наступний опис подій показує

С. Петлюру вповні в його стихії: «Зараз же при мені, – веде розповідь М. Чеботарів,,

– С

. Петлюра почав дзвонити до всіх редакцій газет, що існували в Київі і передавав

уже наказ Отамана Коша Слобідської України

. …Одночасно з редакціями (а телефо-

нував не тільки до українських

, а й рос[ійських], поль[ських] і жидівських), С. Пет-

люра того самого змісту післав наказ по лініях залізничних станцій

. «Ну, – подумав

я, – загуде ж завтра «Отаман Симон Петлюра!» У цій телефонограмі оповіщалися

всі начальники станцій залізничних про вступ до командування Кошем і давалися

вже строгі інструкції

[щодо] безоглядного виконання всіх наказів, даних отаманом

С. Петлюрою і т. д. і т. д.»

За твердженнями М

. Чеботаріва, «газетна операція» С. Петлюри дала миттєвий

ефект – уже другого дня «всі говорили про Отамана Петлюру… заготовлені ще вчора

нові заклики

-оголошення про вступ до Коша Слобідської України з намальованим

козаком із оселедцем і шликом

, вже підписані Отаманом С. Петлюрою, були сьогодні

210

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

зранку розклеєні на вулицях Київа і будинку Колегії Павла Галагана у Військовому

секретаріаті»

При зустрічі в приміщенні Центральної Ради з М

. Поршем і В. Винниченком

останній зауважив М

. Чеботаріву: «І на який чорт Ви взяли до себе цього Петлюру?

Що він Вам може

?…»

Виявляється

, міг! За півроку діяльності в Києві на показних військових ролях він

здобув таки популярність серед старшинського і офіцерського загалу

. Звісно, порів-

няно з маловідомим М

. Чеботарівим, він мав чималі переваги і на його заклики вояки

відгукувались більш охоче

. Чималенько важило й інше. Гайдамаків добре озброюва-

ли, вбирали в гарне обмундирування, видавали пристойне грошове утримання. Цьо-

го не мали інші частини

. Звідки ж воно бралося в Слобідському коші?

В. Савченко пише, що кошти на створення коша С. Петлюра отримав від «таєм-

ничих» французів

, зокрема у листі до Отамана С. Моркотун натякав на «кілька тисяч

карбованців»

, одержаних С. Петлюрою по таємним масонським «каналам»

С. Моркотун не просто «натякав». У відкритому листі до С. Петлюри він, звину-

вачуючи останнього у зраді інтересам масонства

, вказував точну адресу, за якою він

«з рук у руки» передав гроші С

. Петлюрі

. В. Бурцев пізніше називав іншу адресу

однак це вже не суть важливо

А С

. Литвину, між тим, дуже не подобається, що його кумир належав до масонства.

Він намагається заперечувати дослідникам В

. Бурцеву, В. Косику, В. Сідаку, Д. Вєдє-

нєєву

, О. Копиленку, Л. Портновій, котрі, аналізуючи відомі факти (через втаємниче-

ну природу лож їх справді небагато

), зокрема листування С. Петлюри із Ж. Пеліс’є,

вказують на ниточки

-зв’язки між французькими «каменярами» і українським політи-

ком

. С. Литвин пише: «Переконливих аргументів на користь причетності Петлюри

до масонства джерела не містять»

. Однак тут же дуже «оригінально» пояснює ті

факти

, які заперечити не можна: «Не вдаючись до детального розгляду теми «масон-

ства» Петлюри

(гадається, що якби С. Литвин і вдався до такого розгляду, нічого б

конструктивного з того не вийшло – В

. С.), варто, однак, наголосити, що якщо він і

зміг якимось чином отримати кошти для організації Гайдамацького коша

, то в цьому

не слід вбачати сліди злочину чи дошукуватися якогось негатива»

Єдине що тут можна сказати, так це повторити хрестоматійне: історична наука

не повинна бути знаряддям для «зведення рахунків»

, а полем пошуку об’єктивної

істини, якою б вона не була.

Продовжуючи розповідь про історію створення Гайдамацького коша Слобідської

України

, М. Чеботарів звертає увагу на цікаву, водночас достатньо принципову де-

таль

. «Після передачі мною Коша С. Петлюрі, – наголошує він, – фактично форму-

вання припинилося

, бо хто мав вступити, крім декількох старшин, вже вступив, а

нових одиночним порядком не було»

Та й справді, Гайдамацький кіш Слобідської України був нечисленним

. До його

складу входили два курені – «червоних» і «чорних» гайдамаків

. У першому перева-

жали солдати

-фронтовики, а до другого входили учні юнацької (офіцерської) школи:

всього близько

300 вояків. Поповнення в процесі існування коша, за винятком кіль-

кох старшин

, практично не відбулося