Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

221

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

вим біля Вишгорода подолали тонким льодом Дніпро і через Пуща-Водицю вийшли

на з’єднання з червоногвардійцями Подолу і Куренівки

Наступ підтримувався артилерійським вогнем із

-за Дніпра, яким подавлялись во-

єнні сили

, вірні Центральній Раді. Втім, канонада, що не вщухала кілька днів. мала й

психологічне значення

. Мішенями за наказом М. Муравйова

було обрано найвищі

споруди столиці й їх руйнація прицільним вогнем приголомшувала всіх

, сіяла за-

гальну паніку

Свою роль тут відігравало й те

, що не маючи розвідки, штаб М. Муравйова, який

знаходився у Дарниці

, не знав справжньої ситуації в Києві, давав значно завищені

оцінки військовим силам Центральної Ради

, гадав, зокрема, що на її боці понад 30 тис.

офіцерів старої армії

(про те, що така кількість зосередилася в місті, не раз писали

газети – В

. С.). Тому командування радянських військ, загалом прагнучи пошвидше

оволодіти столицею УНР

(до цього спонукало й політичне керівництво радянської

України

, й В. Антонов-Овсієнко, й, особливо офіційна Москва, щоб використати ба-

жаний факт втрати Києва Центральною Радою для тиску на австро

-німецьку сторону

на переговорах в Бресті

), водночас побоювалося наразитися на достатньо масовану

оборону, зазнати великих втрат, а то й поразки

Однак

, навіть при тому, що сили Центральної Ради помітно танули, вірні їй во-

яки, старшинський корпус розуміли всю важливість утримання столиці в руках на-

ціональної влади й вели відчайдушну боротьбу за кожну вулицю

, за кожен будинок,

як за останній рубіж

. В екстремальних умовах вони виявляли усі бойові якості, на які

тільки були здатні

Радянські війська

, яким допомагали місцеві червоногвардійці, вели запеклі ву-

личні бої

, однак оволодівали величезним містом поволі. М. Муравйов, з одного боку,

браво рапортував начальству про оволодіння Києвом

(певні підстави для того таки

були – частина міста була в руках ввірених йому частин

), з іншого – слав підлеглим

командирам наказ за наказом, вимагаючи негайного переможного завершення всієї

операції, виправдовуючи будь-які методи. 22 січня М. Муравйов видав відомий на-

каз №

9, у якому наказав військам «...безпощадно знищити в Києві всіх офіцерів і

юнкерів

, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції. Частини, які тримали ней-

тралітет

, повинні бути негайно розформовані, їх майно передати у військово-револю-

ційний комітет м

.Києва...»

В. Антонов-Овсієнко відзначив, що цей наказ, виданий без погодження з пред-

ставниками Народного Секретаріату

, відразу викликав занепокоєння більшовиць-

ко

-радянського керівництва, привів до нових суперечностей в таборі супротивників

Центральної Ради

. Підтверджується це й іншими документами та дослідженнями

Правда

, дехто схильний був виправдовувати дії М. Муравйова як зворотну реак-

цію на те

, що після придушення січневого повстання гайдамаки розстріляли понад

1500 київських робітників, причому «приводом для розстрілів були мозолисті руки й

робітничі куртки»

Звісно, гинули, йдучи в атаку, й червоні бійці. За деякими даними, на вулицях

Києва полягло більше тисячі радянських воїнів

. Якими були жертви за ті 3–4 дні у

супротивної сторони – залишилось нез’ясованим

, як достеменно невідомо, чи взагалі

222

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

віддали їм останні земні почесті (це питання ставив на сторінках «Нової Ради» один

з лідерів українських соціалістів

-федералістів В. Прокопович)

За мемуарними свідченнями

, особливою напругою відзначалися бойові дії в цен-

трі міста – в районі будинку Купецького зібрання

, Царського саду, Олександрівської

вулиці, Бібіковського бульвару й Брест

-Литовського шосе.

Переконавшись у неможливості подальшого перебування в місті

, Центральна

Рада надвечір

25 січня почала спішну евакуацію з Києва, хоча ар’єргардні бої вірних

їй сил тривали ще

26 січня.

***

Разом з Центральною Радою та Генеральним Секретаріатом Київ залишили й вір-

ні їм війська

. Їх, правда, було дуже небагато – до 3 тис. чоловік

. Скільки-небудь

укомплектованих

, боєздатних частин тут не було: від Георгіївського полку лишилось

всього

8 чоловік, Полуботківського – 5, Богданівського – 120, Дорошенківського – 80.

Найчисленнішим був Республіканський полк П

. Балбочана

У селищі Ігнатовці на річці Ірпінь було проведено реорганізацію і всі окремі час

тини злито в окремий загін на чолі з генералом Присовським

С. Петлюра натомість вдався до сепаратних дій. Його Гайдамацький кіш Слобід-

ської України

, зберігши у своєму складі 250 вояків, відійшов до села Шпітьки і нада-

лі не зливався з «армією УНР»

, відступав на захід самостійно.

Командир коша

(через нечисленність його перейменували на курінь) всією своєю

поведінкою намагався підкреслити повну незалежність від будь

-якої влади, в тому

числі й військового командування

. Можливо, тоді в ньому почали зароджуватись

риси «отаманської» психології

. Можливо, «осібністю» своєї частини він хотів від-

городитися від розкладу

, деморалізації, які охопили українських вояків. А, можливо,

були й вагоміші причини

Не пориваючи зв’язків «по масонській лінії» з французами

, С. Петлюра не по-

спішав вітати факт і результати переговорів делегації УНР у Бресті

. «Хлібний мир»

обернувся для України не лише обіцянкою поставити до Німеччини й Австро

-Угор-

щини, які знемагали від голоду, 60 млн. пудів хліба, а й запрошенням в УНР окупа-

ційних армій новоспечених союзників

. «Відлучений» від державних справ ще в той

момент

, коли вирішувалось питання про направлення делегації до Бреста, С. Петлю-

ра цілком логічно міг вважати себе непричетним до досягнутих угод

. А розуміючи їх

непопулярність

, міг завоювати ще й авторитет на критичному до них ставленні.

Одна біда – подітись було нікуди

. Треба було рятуватись, попадаючи під крильце

тих же таки німців

. І з ними ж таки повертатись до Києва. Щоб не втратити за та-

ких непростих обставин обличчя

, С. Петлюра й займає «осібну» позицію. Навряд чи

в ній був перспективний

, стратегічний розрахунок, обґрунтована передбачуваність.

Радше мова може йти про інстинкт і поведінку самозбереження

Тимчасом німецькі й австро

-угорські війська, не чекаючи, поки українські верхи

переконають маси у доцільності окупації

, почали «військовий променад по Україні»

(В. Винниченко).

Деякі сучасні автори намагаються внести істотні корективи у загалом досить ре

тельно відтворену картину окупації України

. Так, С. Литвин прагне довести, що го-

223

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

ловну роль у знищенні більшовицького режиму в Україні, розгромі Червоної армії

відіграв С

. Петлюра і його невеликий загін (Гайдамацький кіш), який кількісно не

збільшився після здачі Києва

Старанно відфільтрувавши з мемуарів кілька згадок про незгоди і певні супереч

ності між С

. Петлюрою і автро-німецьким командуванням та пославшись на значно

пізніші публікації українського військового діяча

, в яких ідеться про його традицій-

ні антантські орієнтації

, С. Литвин твердить, нібито «Петлюра від самого початку

і до кінця належав до противників пронімецького курсу»

. А відтак, уважає автор,

С. Петлюра розпочав військову акцію всупереч волі і планам австро-німецького ко-

мандування

. «Щоб якось нейтралізувати негативне ставлення громадськості до ви-

користання чужої військової сили

, українське командування (? – В. С.) вирішило за

будь

-яку ціну перейти у наступ власними силами. Петлюра вважав справою честі

своїми силами звільнити Україну і першими увійти до столиці

. З цього приводу в

нього відбувся конфлікт з прем’єром Голубовичем і військовим міністром О

. Жуков-

ським. З пропозицією про наступ Петлюра направив делегацію до військового мі-

ністра О

. Жуковського. Той спочатку категорично відмовився і лише під загрозою

О. Волоха застосувати силу погодився на наступ українських частин в авангарді»

Мабуть

, багато де в кого логіка подібних міркувань викличе здивування й зако-

номірні питання

. Чи міг би С. Петлюра, та й будь-хто інший з українського проводу,

навіть мріяти про те

, щоб «своїми силами звільнити Україну», якби не приведена в

рух майже півмільйонна австро

-німецька армія? Чому при здачі Києва і безславному

відступі практично під крило тих же військ Центральних держав про «справу честі»

у С

. Петлюри не йшлося, а як тільки західна воєнна армада перейшла в наступ, від-

разу ж почався гарячковий пошук «хорошої міни за поганої гри»

С. Литвин не обмежується загальними твердженнями, а й намагається підтверди-

ти написане фактами

. Однак зрозуміти з того щось дуже важко, практично неможли-

во

. «Віднайдені автором архівні документи свідчать, що 7 лютого (тобто за старим

стилем) на станцію Маневичі з фронту прибув 46-й армійський корпус, що хаотично

демобілізовувався та чинив погроми

. Для припинення безчинств кинуто українські

частини, на що було затрачено цілий день. У цей день у Маневичах українські підроз-

діли вперше зустрілися з німецькими відділами»

Будь

-який читач почне гадати, що то за 46-й армійський корпус, скільки в ньому

було вояків

? Якщо за канонами того часу – 40–60 тис., то як кілька сот чоловік, яких

до того не відзначала виняткова боєспроможність

, змогли за «цілий день» «припи-

нити безчинства» цілого корпусу

? І як кваліфікувати, що у «цей день у Маневичах

українські підрозділи вперше зустрілися з німецькими відділами» – чи як союзники

чи як суперники

? І чому дану акцію, вірогідність якої аж надто проблематична, варто

вважати за початок наступу українських частин проти більшовиків

До всього С

. Литвин вкрай заплутує питання, зав’язавши «дискусію» про дату-

вання подій у лютому

1918 р., в тому числі й згаданого факту. Оскільки всі історики,

відповідно до безсумнівних даних

, позначають початок австро-німецького наступу

18 лютого 1918 р., автор книг про С. Петлюру «виправляє» їх «суттєву помилку», ос-

кільки такої дати в українському календарі не було

. С. Литвин має на увазі закон,

224

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

прийнятий Малою Радою 12 лютого 1918 р. в Коростені про запровадження в УНР

нового

(григоріанського) числення з 16 лютого 1918 р., коли це число офіційно мало

стати

1 березня

Однак у Радянській Росії перехід на новий стиль було здійснено з 1 лютого 1918

р.,

яке стало рахуватися

14 лютого. І практично всі історики датують події на теренах

колишньої Російської імперії за новим стилем саме з

14 лютого 1918 р. (це саме той

випадок, коли варто не сперечатися, а домовитися). Тобто, якщо загальновживану

дату

18 лютого перевести на «український календар», початок військових дій німців

і австрійців доведеться позначити як

5 лютого. Отже «віднайдені автором архівні

документи» про події на ст

. Маневичі відбувалися все-одно на два дні пізніше за мо-

мент початку окупації України

Виявившись не в спромозі розібратись у елементарному питанні літочислення

(просто не хочеться вірити в свідоме фальшування), С. Литвин переконав самого

себе в тому

, що першими бої з Червоною армією затіяли петлюрівці. А далі – біль-

ше. Вони ж, виявляється, власними силами і звільнили всі скільки-небудь важливі

населені пункти Правобережжя аж до Києва

. «Наступали виключно (підкреслено

мною – В

. С.) українські війська, без безпосередньої участі німецьких і австро-угор-

ських військ

, які знаходилися у другому ешелоні»

. Загальна хронологія бойових дій

виглядає так

: «Українські частини 8 лютого зайняли Рівне, 11 лютого – Житомир».

13 лютого за вирішальної ролі Гайдамацького коша С. Петлюри було захоплено Бер-

дичів. «...До Києва українські війська вступили в ніч на 1 березня... Німецькі частини

увійшли в Київ 2 березня»

Останні моменти для С

. Литвина набувають принципового, вирішального харак-

теру і служать приводом для моралізаторських повчань інших істориків

. «Не усві-

домлюючи значення факту зайняття Києва українським військом

, а, можливо, і свідо-

мо зміщуючи акценти

, деякі сучасні дослідники продовжують замовчувати його. Так,

В. Солдатенко, нічого не згадуючи про українські війська, водночас наполягає, що

«наступ австро

-німецьких військ на Україну не міг знайти скільки-небудь серйозного

опору з боку червоноармійців

. 2 березня окупанти (!) вступили в Київ».

Контраргументом на це твердження є телеграма Голови Кабінету Міністрів УНР

В. Голубовича з Брест-Литовська, якою він повідомляв німецького канцлера: «...вій-

ська нашої Ради знову ввійшли до Києва

, в нашу стару і нашу нову столицю, з на-

тхненням зустрінуті народом»

. Ця офіційна телеграма є підтвердженням, що війська

УНР зайняли Київ власними силами

, повернувшись переможцями»

Спочатку продовжимо цитування монографії В

. Солдатенка з того місця, на яко-

му обірвав його С

. Литвин. «2 березня окупанти вступили в Київ. Та попереду них

війшов у Київ і брав участь у військовому параді на Софіївському майдані С

. Пет-

люра на чолі свого Гайдамацького Коша

. Навіть найближчі сподвижники отамана

вважали це прикрою помилкою вчорашнього противника германофілів

, пояснювали

такий крок гіпертрофаною амбітністю

, прагненням будь-якою ціною вписати своє

ім’я в історію»

Отже

, факт вступу коша С. Петлюри до Києва в авангарді окупаційного війська

не заперечується

, згадується і в інших працях

. Інша справа, що будь-яка реаліс-

225

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

тично мисляча людина, хоч трішки знайома з історією України, перш, ніж повірити

С. Литвину, спробує поставити хоча б такі питання і відповісти на них. Чому укра-

їнські війська

25–26 січня 1918 р. залишили Київ? Чи збільшились їх кількість і боє-

спроможність на початок березня

(за багатьма авторитетними свідченнями – ні!)?

Чому лідери УНР пішли на підписання Брестського миру

, реалізувати умови якого

без німецьких військових сил не могли

? Чому за воєнну допомогу, «розуміючи що

це набере форми окупації»

100

(тут би «у відповідь» доречно поставити й свій знак

оклику – та до таких прийомів

, вочевидь, вдається той, у кого брак аргументів, по-

слідовності і

, навіть, «погана пам’ять» на написане самим же парою сторінок нижче)

треба було платити

1 млн. т хліба і величезну масу інших продуктів? Чому плакав

М. Грушевський, коли дізнався, що всі його «хитрування» провалилися і М. Любин-

ський змушений був підписати підготовлений німцями документ про їх «запрошен

ня» в Україну

? Чому Центральна Рада і Рада народних міністрів після повернення

до Києва так дякували німецькому уряду і німецькому військовому командуваню

Чому все те треба було робити

, якщо 2 тис. українських вояків звільнили Україну, а

450–500 тис. німецького і австрійського війська слідували в ар’єргарді «переможців»

(невже останнє не викликає жодного сумніву у С. Литвина, який, окрім іншого, має

військовий фах

?)?

Ведучи мову про фахову оцінку ймовірності відтворення заслуг С

. Петлюри у

звільненні Києва від червоних військ

, можна, зрештою, звернутися і до свідчень та

оцінок такого військового авторитета як генерал П

. Скоропадський. А він поясню-

вав ситуацію дуже просто

: «…Коли німці почали наступати, все українське підба-

дьорилось і почало також наступати

. Більшовики ж, відчуваючи, що з німцями не

впоратись

, поспіхом відходили. І ось всі начальники старались наперегін входити в

Київ і отримати відповідні овації

. Першим війшов Петлюра зі своєю дружиною. За

українцями, в безпосередній близькості, рухались німці»

101

І на останок – про «контраргумент»

. Звернемося до телеграми В. Голубовича, з

якої С

. Литвин довільно вирвав частину фрази щоб «доконати» автора, якого він по-

ставив за мету розкритикувати

. «Я користуюся нагодою свого одноденного перебу-

вання у Бресті в гостях у головнокомандуючого німецькими військами на Східному

фронті для того

, – пише Голова Ради народних міністрів УНР, – щоб з великою ра-

дістю повідомити Вам про вступ українських і німецьких військ у нашу стару і нову

столицю Київ

, населення якого захоплено їх вітало. Ми приписуємо визволення на-

шої країни головним чином допомозі

, яку ми просили у німецького уряду і яку нам

надали переможні німецькі війська (підкреслено мною – В

. С.). Сердечно дякую вам

від імені українського народу і його уряду

. З непідробною радістю я зустрів звістку

про визволення Києва. Вітаю німецьку й українську армії зі швидкою перемогою і з за

доволенням констатую факт участі німецьких військ у справі визволення України»

102

...

Чи варто щось після цього говорити про грубу фальсифікацію документа

, його

сутності у передачі й кваліфікації С

. Литвином? Застосування подібного роду прийо-

мів, вибудов лише прикро вражає. Що ж до натиску на «нововіднайдені документи»,

які, начебто, дозволяють вийти на якісно відмінне, навіть полярне до вже відомого

бачення проблем

, на перевірку здебільшого залишається пустим звуком.

226

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

Не менш негативно позначається на об’єктивному відтворенні непростої сторін-

ки драматичного досвіду відверте нехтування не лише історіографічними набутками

(а вони таки є, поряд з очевидними негативами), а й неспростовними фактами, ве-

личезним корпусом документів

, сутність, зміст яких багато де в чому розходиться з

нестримними прагненнями тих

, хто шукає можливості переінакшити правду історії,

будь

-що скоригувати на власний розсуд ті моменти, які видаються не зовсім приваб-

ливими.

Аналіз наявних джерел переконує

: останні дні зими й весна 1918 р. були часом

досить жорстокої воєнної кампанії

. Її серцевинною сутністю було силове опанування

австро

-німецькими окупантами Україною, подолання спротиву трудящих радянської

республіки іноземній навалі

Повертаючись до достатньо красномовного знаку оклику біля слова «окупанти»

що його поставив С

. Литвин, хочеться звернути увагу на те, що урядовці й військові

чини Німеччини та Австро

-Угорщини не були такими вразливими, як сучасний іс-

торик

, і називали речі своїми природними іменами, коли доходило до необхідності

кваліфікації тогочасних їх дій

Так

, представник Німеччини на Брестській конференції Бюлов у телеграмі до мі-

ністерства закордонних справ у Берлін

10 березня 1918 р. прямо заявляв: «...Для здій-

снення наших завдань необхідна планомірна окупація (тут і далі підкреслено мною

– В

. С.) відповідних районів. ...Для окупації цих районів доцільно буде використати...

кавалерійські частини

... Єдина країна, яка може дати нам продовольство, в даний час

зайнята нашими військами на одну третину

. Те ж саме має статися і з рештою двох

третин багатшої хлібом території

. Бажана була б окупація такими військовими сила-

ми, одна присутність яких уже породжувала б страх у населення і змушувала б його

продавати нам лишки хліба

, а якщо знадобиться, то доведеться взяти його силою.

...Питання має бути розв’язане винятково військовою силою»

103

Посол Австро

-Угорщини в Києві граф Й. Форгач доводив офіційному Відню, що

«якомога швидша окупація» Сходу України бажана для тамтешнього уряду (тобто

Ради народних міністрів на чолі з В

. Голубовичем – В. С.), щоб уберегти від ката-

строфи Київ і всі інші міста

... Окупація ця має бути проведена і вимагатиме значної

кількості австро

-угорських і німецьких військ, оскільки не виключена можливість

тривалих боїв з козаками і великоруськими елементами»

104

Головнокомандуючий окупаційними формуваннями в Україні генерал В

. Гренер

у листі до німецького посла в Києві фон

Мумма також зовсім не ніяковів, коли нази-

вав підпорядковані йому частини «нашими окупаційними військами

105

Наведені вище витяги свідомо запозичено з документальних збірників ще 30– 40-

років минулого століття

. Пізніше вони, звичайно, не раз передруковувалися в інших

виданнях і доповнювалися аналогічними за змістом документами й матеріалами

. Так

що ставити під сумнів військово

-окупаційний характер планів і реальних дій Австро-

Угорщини й Німеччини може лише той

, хто спеціально заплющує очі на всім добре

відомі факти

, ставить собі за мету досягти наперед задуманого результату ненауко-

вими методами

. Ті ж, як і багато інших документів, містять ще один елемент, не звер-

нути уваги на який просто неможливо

. Мова про необхідність збільшення кількості

227

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

окупаційних сил для досягнення мети зарубіжних «помічників». Про це прямо твер-

дять генерал Гренер і граф Форгач

106

. Ще категоричніше на тому ж наполягає згада-

ний дипломат Бюлов

: «Наявні війська недостатні як за своїм особистим складом. так

і за озброєнням. Для продовження операцій необхідні додаткові частини»

107

Датовано документи березнем

1918 р. Виникає природне питання: невже 450 чи

500 тис. західних союзників було недостатньо для опанування Україною, якщо, за

С. Литвином, всю «чорнову», військову роботу по розгрому Червоної Армії, знищен-

ню більшовицького панування виконували гайдамаки Петлюри?

Насправді ж

, загарбникам довелося від перших же днів наступу вести боротьбу

«на два фронти»

. По-перше, їм довелося не лише плентатися в ар’єргарді і прихо-

дити «на готове»

, а брати постійну й активну участь у бойових операціях, без чого

на переможний результат українські військові частини й думати не могли

. Тому-то

німецький посол у Києві фон Мумм виявляв крайній цинізм у розмовах з найви

щими державними діячами УНР

. Так, він повідомляв у Берлін про свою зустріч з

М. Грушевським, В. Голубовичем і М. Любинським: «Я цілком ясно висловив цим

панам, що без нашої військової допомоги жоден із них не залишився б на своєму

посту

, а відкликання наших військ негайно привело б до їх вигнання і анархії в краї-

ні»

108

. Співрозмовники ж змушені були мовчки сприймати відверту наругу, оскільки

німецький чиновник по суті був правий

. Інша справа, що відвертій загарбницькій

війні бажано було надати вигляду відновлення української національної влади влас

ними силами

: про це дбали і Центральна Рада з урядом і окупаційне командування.

І знову таки не зрозуміти того може лише той

, хто не бажає рахуватись з очевидними

фактами і елементарною логікою

***

Повернувшись до Києва

, С. Петлюра якось відразу ж поник, втратив колишню

запальність

, ентузіазм.

Дехто гадає

, що він уважав свою місію виконаною (в столиці немає більшови-

ків), однак був морально пригнічений тим, що справжніми господарями були австро-

німецькі окупанти

. Насправді, вибір робив не він. Уже 3 березня 1918 р. наказом

Військового міністра О

. Жуковського С. Петлюрі було передписано передати ввірену

йому залогу начальнику штабу О

. Вдовиченку. Що ж до нового призначення – ні сло-

ва

! Це була вже друга за короткий час відставка.

С. Литвин вважає, що це сталося «найімовірніше, на вимогу німецького коман-

дування

, яке вбачало у Петлюрі небезпеку. Людина державного мислення і конкрет-

ної дії

, він був спроможний у будь-який час повернути багнети українських військ

проти німців»

. Безперечно, автор дуже сильно перебільшує як тогочасні можливості

С. Петлюри, так і силу «багнетів українських військ».

Інша справа

, що у Центральної Ради з моменту окупації й без того вистачало

точок напруги з Німеччиною та Австро

-Угорщиною. То ж додаткові суперечності їй

були просто ні до чого

Були у Центральної Ради й уряду й інші причини дистанціюватися від С

. Пет-

люри. В умовах швидкої евакуації з Києва у січні 1918 р. справу про «трагедію на

Крутах» не встигли «розкрутити»

, однак з усього було зрозуміло, що скандалу, одним

228

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

із головних фігурантів якого неодмінно мав стати С. Петлюра, уникнути навряд чи

вдалося б

А скандал

, який «висів у повітрі», таки вибухнув.

9 березня «Нова Рада» вмістила такі рядки: «Гурток родичів звертається до всіх

батьків і родичів студентів

, середньошкільників і інших, що входили в склад січового

стрілецького куреня і загинули в бою та розстріляні після бою біля Крут

16 січня с. р.,

і пропонує піднести загальне прохання про розкопку могил

, щоб розпізнати і пере-

везти їх тіла з Крут

, а також поховати у Києві».

Історія відразу набула резонансного присмаку. 16 березня під криптонімом

«С.Ш.» (найімовірніше – це Сергій Шемет

109

, один з лідерів Української партії хлі-

боробів-демократів) з’явилася стаття «Трагедія на Крутах». В публікації говорилося:

«Ми хочемо звернути увагу суспільства й української влади на ту страшну трагедію

котра відбулася біля ст

. Крути в часи наближення большевиків до Києва. В Крутах

загинув цвіт української шкільної молоді

. Загинуло кілька сот найкращої інтеліген-

ції – юнаків-ентузіастів української національної ідеї.

Така втрата для культурної нації була б важкою

; для нашого народу вона безмірна.

Винна в цій трагедії уся система безглуздя

, весь наш уряд, котрий після блискучого

соціального законодавства

, після піврічного адміністрування оказався покинутим на-

родом і армією

, і в такім безнадійнім становищі рішив захиститись від добре озброє-

ної большевицької армії кількома сотнями шкільної молоді

. Узброївши на скору руку

ці жертви урядової легковажності

, без жодної військової підготовки одправила їх в

Крути

...». Автор вимагав від уряду зробити належні висновки й покарати, «а хоч,

принаймні, усунути геть від справи винуватців»

110

Хоча в статті не називаються конкретні імена

, кожен добре розумів, що йдеть-

ся, передусім, про вище політичне й військове керівництво УНР, зокрема М. Грушев-

ського й

, особливо, С. Петлюру, який прагнув повернути собі колишні позиції військо-

вого лідера

Ось тут і стали у великій нагоді глибокі професорські знання й політична інтуї-

ція М

. Грушевського. Видатний український історик, безперечний тогочасний націо-

нальний лідер не раз звертав увагу на деякі психологічні особливості української

нації, які навіть був схильний відносити до її ментальних рис. Серед них, як не див-

но – вміння влаштовувати похорони й славити загиблих

. На засіданні Малої Ради Го-

лова Центральної Ради запропонував вшанувати пам’ять тих

, хто поліг під Крутами

і перенести їхні тіла до Києва

, на Аскольдову могилу. Зібрання вшанувало пам’ять

героїв вставанням й ухвалило «прийняти похорон на кошт держави»

111

Велелюдні похорони відбулися

19 березня 1918 р. На вокзалі, куди привезли

останки загиблих

, о другій годині дня зібралися їхні рідні, студенти, гімназисти, во-

яки, духовенство, хор під орудою О. Кошиця, багато киян. Заупокійну відправу від-

служив єпископ Нікодим

Візники, з двома сіро-блакитними трунами на площадці у кожного, рушили від

вокзалу

. Біля будинку Центральної Ради до траурного походу з жалібно-урочистим

словом звернувся Михайло Грушевський: «От у сій хвилі, – мовив він, – коли про-

возять ся їх домовини перед Центральною Радою

, де протягом року кувалась україн-

229

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

ська державність, з фронтону її будинку здирають росийського орла, ганебний знак

росийської власти над Україною, символ неволі, в котрій вона прожила двісті шість-

десят з верхом літ

. Видко, можливість його здерти не давалась даремно, видко, вона

не могла пройти без жертв

, її треба було купити кров’ю. І кров пролили сі молоді

герої

, котрих ми проважаємо.

Вони щасливі

, що могли купити своєю кров’ю вартости свому народови! Батьки,

брати

, сестри тих, котрих ми сьогодня ховаємо! Стримайте сльози, що котяться з

ваших очей

, як стримую я. Бо ж ті, котрих ви ховаєте, доступили найвищого щас-

тя – вмерти за отчизну

! Їх слава і вдячна пам’ять про них житиме з нашою свободою

разом

, серед народу нашого однині до віку!»

112

У братську могилу на Аскольдовому кладовищі, за даними тогочасної преси, було

опущено 17 трун.

І донині існує значний різнобій у визначенні не лише масштабності бою під Кру

тами

, його тривалості, ступеня жорстокості, а й, головне – кількості жертв.

Так

, Д. Дорошенко наводить у поіменному переліку лише 11 прізвищ загиблих

студентів

, хоч пише, що першого дня (тобто 16 січня) була знищена частина куре-

ня, а другого дня було розстріляно 27 полонених, над якими дико знущалися. Вони

входили до розвідувальної чоти

, що відійшла до Крутів на момент, коли станцією

вже оволоділи червоні

. Вісьмох поранених відправили до Харкова, де ними ніхто не

зацікавився

, і вони щезли з шпиталів, куди їх влаштували на лікування. До Києва на

перепоховання начебто було привезено «кілька десятків понівечених трупів»

113

Результати

40-річного документального дослідження питання ввійшли до книги

С. Збаразького «Крути. У 40-річчя великого чину 29 січня 1918 – 29 січня 1958», що

побачила світ у

1958 р. у Мюнхені й Нью-Йорку у видавництві «Шлях молоді». Кни-

га відкривається таким мартирологом

«Згинули під Крутами:

Сотник Омельченко

– командир Студентського Куреня, студент Українського На-

родного Університету в Києві

Володимир Яковлевич Шульгин

, Лука Григорович Дмитренко, Микола Лизогуб,

Олександр Попович

, Андріїв, Божко-Божинський – студенти Університету св. Воло-

димира в Києві.

Ізидор Курик

, Олександр Шерстюк, Головощук, Чижів, Кирик – студенти Україн-

ського Народного Університету в Києві

Андрій Соколовський

– учень 6-ї кляси 2-ї Української Київської Гімназії.

Микола Корпан з Тяпча

, під Болеховом, Західна Україна. М. Ганькевич, Євген

Тарнавський

, Гнаткевич, Пипський – учень 7-ї кляси, родом з Західної України, роз-

стріляний з

35-ма іншими на станції Крути, перед розстрілом перший почав співати

«Ще не вмерла Україна»

, всі інші підтримали спів»

114

Отже

, називається 18 імен. З того часу і до сьогодні ніяких змін до наведеного

переліку ніхто не спромігся внести

...

Як видно

, дані преси 1918 р. і багаторічних досліджень практично збігаються.

Можливо у братську могилу не опустили тіла сотника А

. Омельченка, який одержав

смертельне поранення під час бою

16 січня і був відправлений до Києва, однак по до-

230

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

розі помер. Вочевидь, він був похоронений не під Крутами, хоча дехто з мемуаристів

і фахівців називають і його ім’я серед тих

, кого поховали в Аскольдовій могилі.

Тогочасні газети вміщували траурні промови й статті Л

. Старицької-Черняхів-

ської

, С. Єфремова, В. Дурдуківського, інших відомих діячів українства.

Павло Тичина присвятив загиблим вірш «Пам’яти тридцяти»

(названу кількість

тут пояснити непросто

, якщо не зважити на поетичну схильність до гіпербол):

«На Аскольдовій Могилі

Поховали їх

–

Тридцять мучнів українців

Славних, молодих...

Вмерли в Новім Заповіті

З славою святих

, –

На Аскольдовій Могилі

Поховали їх»

115

Тодішня преса широко висвітлювала перепоховання героїв

: «Похорон жертв бо-

ротьби за волю України» – «Народна Воля»

, «Два похорони» («Боротьба»), Всеволод

Чаговець

, «Pro patria mori» («Киевская мысль»). Серед іншого траплялися й прикрі

для влади висловлювання

. Так, лікар С. Коломійцев у кореспонденції «На пам’ятник

жертвам у Крутах» відзначав

: «Цвіт української інтелігенції, діти, що не вміли стрі-

ляти, були послані дезорганізованою українською владою назустріч озброєним «до

зубів» большевикам

-росіянам... Честь і слава молодим героям, і вічна ганьба тим, хто

повинен був не себе

, а їх спасти, але не зробив цього

116

. Здається, натяк на С. Петлю-

ру більш ніж прозорий

. Можна не сумніватися, якби він залишався на державному

посту

, такою «обтічною» формулою суспільна думка навряд чи вдовольнилась би.

Поряд з цитованим матеріалом було надруковано і теплий відгук

-спомин члена

ЦК УПСФ С

. Єфремова про Володимира Шульгина, якого вчений-ерудит знав з ди-

тинства і шанував високі обдарування юного патріота

. Партійний і державний діяч

також не втримався

, щоб не висловити гнівного осуду на адресу влади, яка покликала

для своєї оборони молодих романтиків

, ідеалістів.

«І от тут починається страшна трагедія таких душ

, як Шульгинова, – пише С. Єф-

ремов. – На заклик вони озвалися, пішли й зложили все, що мали... Але я уявляю собі,

що довелось їм пережити там

, під Крутами, покинутим, беззбройним і беззахисним,

перед невблаганним диким ворогом

, і, може, з убійчою свідомістю, що чиста жертва

їх ні на що не здалася

, що вона за даних обставин страшної дезорганізації вийшла

зайвою і непотрібною

, нікого і нічого не рятувала. Воля, як і доля, «жертв искупи-

тельных просит» – з цим треба миритись. Але не можна миритись, коли ці жертви

розтрачено так марно

, як це було з святим поривом української молоді, що головами

наложила під Крутами»

117

Однак загальний настрій

, у тому числі й родичів загиблих, явно змістився у бік

вдячності владі

, яка виказала до загиблих такі підкреслені почесті на найвищому

державному рівні і взяла зобов’язання надалі ще більше вшанувати молодих героїв

(інших бо й взагалі не було). Навіть опосередкована причетність до загальновизнано-

го національного подвигу робила незручною подальшу публічну вимогу сатисфакції