Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

251

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

Та чи хоч зарахуються в історію наші ці надлюдські зусилля, в історію щастя

нашого народу

? Бо історія нещастя вже записала багато сторінок нашою власною

рукою

Звісно, в такому стані мало чого можна було чекати від Трудового Конгресу Украї-

ни, якщо навіть його ініціатор і найактивніший поборник практично зневірився у

справі, якою керував. Більше того, він уже для себе вирішив питання про чергову вте-

чу від політики

. На початку роботи Трудового Конгресу Володимир Кирилович запи-

сує до інтимного документа про своє головне прагнення і його мотивацію

: «Я роблю

всі заходи

, щоб вийти з складу правительства. Занадто вже тяжко мені бути подво-

єним, занадто трудно віддавати в жертву найдорожче своє, топтати його, знущатися з

нього з таким виглядом

, ніби я тільки цього й хотів.

Реальна дійсна політика після Вінниці була в руках військових

, і виразником та

оборонцем її був Петлюра

. Розгроми робітничих з’їздів, розгроми професійних спі-

лок, примусова зміна вивісок, потурання реакційним силам та процесії з попами – це

ті вчинки

, які були одною з причин большевицького наступу на нас. Єврейські погро-

ми також явились результатом цеї політики

, проти волі військових, але як неминуче

явище.

А я мушу приймати весь тягар цих помилок на себе

, мушу удавати, що це й з мого

погляду

– необхідне»

Отже

, у зневірі, розгубленості, розпачі Володимир Винниченко керував роботою

вищого представницького форума нації

, робив ключові доповіді, спрямовував диску-

сії. Стає зрозумілим, чому доповіді його були неприродно невиразними, плутаними,

суперечливими

. Голова Директорії не стільки боровся за свою позицію, скільки «від-

бував роль

».

В умовах надзвичайно складної розстановки сил на форумі

(енергійна атака не-

залежних українських соціал

-демократів, новий розкол прямо на конгресі фракції

українських есерів

) від В. Винниченка чекали мобілізуючої, консолідуючої ролі, пал-

ких закличних лозунгів

Однак

, згідно газетного звіту, доповідач більше говорив про колишні заслуги Ди-

ректорії

, її розрахунки, яким з різних причин не судилося збутись, про конфлікт і

війну з радянською Росією. Головну провину за зволікання із проведенням соціаль-

них реформ В

. Винниченко теж покладав на більшовиків. Відмежовуючись від біль-

шовицьких зразків революційних перетворень

, Голова Директорії зауважував, що на

заході такі ж реформи здійснюються іншими методами

Заключні слова промови зводились до наступного

: «...Директорія, намітивши

широкі демократичні реформи

, переведе їх в життя. Наші реформи – не большевизм.

Ми не большевики

. Директорія в своїй діяльності орієнтується на культурний Захід.

Особливі умови життя в Росії породили

совіти, але соціальна революція в інших кра-

їнах відбувається в інших формах

. Совітська форма російської революції засуджена

на загибель

. Большевики умирають, бо Антанта заперла їх в усіх портах, але вони

хотять

, щоб і ми загинули разом з ними.

Большевики вішають нам петлю на шию

, тому можливо, що у нас будуть китай-

сько

-латишські совіти. Але наш народ нікому не дозволить сісти йому на плечі»

252

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

Апатія державного лідера передалась багатьом делегатам, які мляво спростовува-

ли нападки на курс УНР з боку лівого крила зібрання

. Тому рішення просто-напрос-

то не давалися

. Конгрес тупцював, буксував, а В. Винниченко якось відсторонено і

приречено спостерігав за тим

, що само-собою котиться і може, врешті, скотитися у

прірву

, розбитися, або ж зайти у безвихідь.

Звісно, мабуть, було б просто чесніше тут же, на Конгресі відкрито відступитися

від влади

, зректися своїх високих посад. Адже ніщо не вказувало, що ситуація хоч

у чомусь могла змінитися і у зв

’язку з тим корегувалась би позиція. Пригнічений

настрій зберігався у В

. Винниченка і наприкінці роботи конгресу. Навіть у останній

день його засідань однак

, очевидно, ще до переобрання Директорії і її Голови, швид-

ше за все

, зранку 28 січня 1919 року Володимир Кирилович заносить до свого що-

денника такий багатозначний запис

«Трудовий Конгрес другий день уже топчеться на одному місці, не можучи роз-

жувати питання про верховну владу

. Одні хочуть, щоб ця влада належала Директорії,

а другі

– Малому Конгресові. Особливо на останньому настоює «Чорномор», як нази-

вають в кулуарах М

.С. Грушевського. Він має надію стати головою Малого Конгресу

і вернути незабутні часи Малої Ради

. Цей заздрісний, нечесний дідок грає свою гру.

Я нетерпляче чекаю його п

еремоги. Тоді я, нарешті, увільнюся від конфлікту з самим

собою. Тоді я поїду до сонця, до зеленкуватих хвиль, до тужної, солодкої самоти. Тоді

я буду жити серед нереальних, але більш дійсних людей, ніж ті, яких бачу тепер. Те-

пер вони занадто близько перед моїми очима стоять

, і я через те бачу зморшки, при-

щики, бородавки їхніх облич, а самих облич не бачу, облич людей бідних, замучених

війнами, революціями, дебатами, погромами. Там, біля зеленкуватих хвиль, насамоті

з вічним небом і своєю душею

, в бородавках і прищиках я побачу людей. І мені буде

легко з ними

, і тужно, і боляче, і, може, в душі моїй стане менше зморщок»

Однак того ж дня Володимир Кирилович згоджується зі своїм переобранням на

посаді Голови Директорії

, продовжуючи мучинецьке перебування «на Голгофі».

Доводиться лише гадати

, чому Володимир Кирилович так, як на сьогоднішній

погляд

, нелогічно поводив себе. Адже запідозрити його в честолюбстві зовсім не

можна

. Хіба що десь у глибині душі жевріла іскорка надії, що станеться щось не-

ймовірне, непередбачуване і доля, хоч одного разу, та все ж виявиться ласкавішою до

українського народу

. Можливо, вважав, що бігство з відповідальної посади (а інакше

воно й не виглядало б

) лише наблизило б загальну катастрофу. Не виключено, що

будь

-який інший варіант уособлення вищої влади виглядав для нього в той момент

неприйнятним, апріорі програшним.

Як би там не було

, він залишався, душевно страшенно переживав, неймовірно

страждав і

... плив далі за течією…

Тимчасом прибічники порозуміння з Антантою

(за ними стояв С. Петлюра), всу-

переч позиції більшості в уряді

, активізували контакти з представниками інтервентів

в Одесі і Бірзулі

, які непристойно блефуючи, вимагали за примарну допомогу ве-

личезних і дедалі нових жертв з боку УНР

. Доходило навіть до того, що полковник

Фрейденберг без тіні бентеження пропонував у якості попередньої умови досягнення

українцями бажаного результату розгін Директорії

, тільки-но переобраної Трудовим

253

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

Конгресом України. Однак, зрозумівши, що він допустив «перебір», через деякий час

«відступив» і останньою межею, далі якої «не міг» піти, визначив неодмінну відстав-

ку

В. Винниченка, В. Чеховського і С. Петлюри

Одержавши

6 лютого 1919 року повідомлення з Бірзули, Володимир Кирилович

реагував на вимоги французів спокійно

(начеб-то йшлося зовсім не про нього), без

тіні протесту

, обурення, бажання чинити спротив. Більше того, в ультиматумі від-

ставки В

. Винниченка він вбачав для себе певну честь. «Так, вони мають рацію, – за-

уважив він

: я таки ніколи не буду приятелем Капіталу. А чи їхні вороги називаються

большевиками

, чи соціалістами, чи ще якось інакше, їм те байдуже, важлива суть. От

ту суть

вони й хочуть з нас вигнати і зробити собі з останків приятелів»

А наступного дня

, здається, з певним полегшенням (явно – не удаваним) заявив:

«Отже, моя урядова діяльність, слава Богу, кінчається. Правда, мене, як собаку,

виганяють

. Але мені приємна ця брутальність сучасних переможців. Я радий імен-

но такому кінцеві

, він очищає ті мої невільні помилки перед соціальною правдою,

зроблені в ім

’я правди національної. Я гордий з того, що Капітал зробив мені честь

причислити мене до тих, з якими він не може зжитись»

10 лютого, згідно партійного рішення, Володимир Винниченко офіційно залишив

посаду Голови Директорії

, посаду глави Української Народної Республіки. Це не ви-

кликало в нього ні жалю

, ні озлоблення. Оточення, зокрема, Микита Шаповал, навіть

дивувалося

, як засяяло сіре, змарніле від виснажливої праці обличчя Володимира

Кириловича. А сам він 11 лютого в піднесеному настрої писав: «У мене почування

таке

, ніби я вийшов із тюрми. Сьогодні вперше я вийшов на вулицю пішки, ходив,

дивився на небо

. В душі радісна схвильована порожнеча. І тільки питання: чим запов-

нити? Вся істота тягнеться до тихої самоти, до глибин душі, до боротьби внутріш-

ньої, а щось ніби поза мною, наказує боротьби зовнішньої, політичної не кидати і

дряпає соромом

. Душа тягнеться до зеленкуватих хвиль, до сонця, тихої вілли, па-

перу

, а щось поза мною велить їхати у Відень, Берн, Париж, доводити, роз’ясняти;

їздити

, промовляти, приймати чужих людей, говорити про речі, які мені надокучили.

Хочу піймати оте саме

, що велить мені це, і не можу. Невже мені ще схочеться колись

влади і я ради цього кидаю найлюбіше

? Чи таки хочу довести разом з усіма те, що по-

чали

, і добитись своєї держави? Але ж я зробив для цього все, що міг. Може, я можу

вже робити іншим способом

, біля зеленкуватих хвиль?»

Під благовидним приводом – участі у міжнародній соціалістичній конференції

– В

. Винниченко від’їжджає за кордон, оселяється у Земмерінгу з твердим бажанням

почати

«нове життя».

А чи вдасться це зробити

?...

Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – С. 123, 127.

Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. – Т. IV. – С. 3, 9, 20,

23 та ін.

Винниченко В. Відродження нації. – Ч. ІІІ. – С. 114.

Цит. За: Христюк П. Назв. праця. – Т. ІІІ. – С. 131–132.

Там само. – С. 132.

Винниченко В. Щоденник. – Т. І. – С. 308.

254

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

Винниченко В. Відродження нації. – Ч. ІІІ. – С. 134.

Там само. – С. 135.

Там само. – С. 161.

Там само. – С. 191.

Там само. – С. 141.

Там само. – С. 189.

Винниченко В. Щоденник. – Т. І. – С. 390–392.

Христюк П. Назв. праця. – Т. IV. – С. 6.

Винниченко В. Відродження нації. – Ч. ІІІ. – С. 100.

Винниченко В. Щоденник. – Т. І. – С. 101.

Там само; Реєнт О.П., Симоненко Р.Г. Українсько-російські переговори в Москві (сі-

чень–лютий 1919 р.). Зб. документів. – К., 1996. – 84 с.

ЦДАГО України. – Ф. 43. – Оп. 1. – Спр. 8. – Арк. 1.

Там само.

Робітнича газета. – 1919. – 16 січня.

Там само.

Винниченко В. Назв. праця. – С. 313.

Там само.

Там само. – С. 314.

Там само. – С. 316.

Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. – Т. 1. – С. 89–91.

Там само. – С. 316–317.

Цит. за: Мазепа І. Назв. праця. – С. 100.

Там само. – С. 320.

Там само. – С. 321.

Там само. – С. 322.

2. Ãîëîâíèé Îòàìàí

На самому початку антигетьманського повстання стався випадок, який пояснити

непросто

. Обраний заочно до складу Директорії, знаходячись у Білій Церкві, і не

погоджуючи своїх дій з іншими членами колегіального органу

, С. Петлюра 15 листо-

пада 1918 р. звернувся до народу України від власного імені з листом-Універсалом.

Підписав він його разом з начальником штабу республіканських військ О

. Осецьким

як «Головний Отаман Військ УНР»

, хоча йому цього звання ніхто не присвоював.

Однак в часи революцій

, нехтування формальностями й привласнення не лише звань,

а значно матеріальніших субстанцій

, було якщо не звичкою, то справою буденною й

не знаходило скільки

-небудь рішучого осуду чи протесту. Якщо ж звання на практиці

підтверджувалося відповідними діяннями

, то з цим переважно погоджувалася й ма-

сова свідомість

, сприймала все як природну даність.

У документі говорилося

: «По наказу Директорії Української Республіки, я, яко

верховний главнокомандуючий

, сповіщаю, що: 1. Гетьманські накази по війську ка-

суються і не сміють виконуватися. 2. Військові частини гетьмана Скоропадського

255

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

для того, щоб не було зайвого пролиття крови і заколотів, хай переходять в ряди

війська Української Народної Республіки

, слідом за тими, що вже перейшли. Військо

Української Народної Республіки має своєю метою дощенту знищити безладдя

, заве-

дене гетьманським урядом

, і ту силу, на яку вона досі опиралась. 3. Козаки, закликаю

вас всіх з усюди

, як широка і велика українська земля, упорядкованими військовими

частинами, зі зброєю і амуніцією іти і їхати до Києва – столиці України… боротися

за державну самостійність України…»

Напрошуються деякі міркування щодо змісту Універсалу

Невідомі ні документальні

, ні мемуарні джерела про факт призначення Дирек-

торією С

. Петлюри верховним головнокомандуючим. Вочевидь, про його «функції»

в прийдешній акції могло йтися лише в розмові з В

. Винниченком, що передувала

утворенню Директорії

. Тоді ж, можна припустити, було обговорено і головну мету

повстання – відродження Української Народної Республіки

. Дізнатися про рішення

Директорії

, якщо б такі навіть були, на 15 листопада 1918 р. – момент випуску Уні-

версалу – С

. Петлюра фізично просто не міг. Так чи інакше своїм змістом Універсал

не суперечив відозві

, підготовленій В. Винниченком.

Однак поява двох паралельних закликів до повалення гетьманату – одного

, під

яким стояли підписи усіх п’яти членів Директорії

, в тому числі й С. Петлюри, і дру-

гого – осібного

, Петлюриного – свідчили про певну неузгодженість в керівному шта-

бі повстання

, про виникнення з першого ж кроку поки що незначних, однак уже про-

мовистих суперечностей

Дуже

шкідливим, за оцінкою В. Винниченка, стало й те, що діями С. Петлюри

«уся акція

, весь рух зразу, з самого початку було поставлено під марку одної, окремої

особи

, офарблено персональним характером, звужено, збіднено, затуманено. Всі по-

встанці

, які почали стікатися до революційних центрів, стали називатися «петлюрів-

цями». «Петлюра йде на Гетьмана», «Петлюра кличе проти німців». Часто серед се-

лянства

, яке до сього не чуло імені Петлюри, чулись такі поголоски: «Ага, ось іде

Петлюра на Гетьмана

, вона йому покаже; слава Богу, не буде вже більше отої Украї-

ни». Словом, зразу було внесено цим якраз усе те, чого хотіли уникнути партії: пер-

сональний характер справи

, неясність цілей, безпрограмність, відсутність коллектив-

ности

, навіть відсутність республіканського характеру руху»

Сповна використали ситуацію

, що склалася, прибічники П. Скоропадського. Їм

вигідно було кваліфікувати антигетьманський рух як помсту ображеної

, озлобленої

людини

, кинутої до в’язниці, котра після звільнення підняла на заворушення «банди-

тів». Отже, гетьманська пропаганда, намагаючися довести обмеженість повстансько-

го руху

, постійно підносила ім’я С. Петлюри як поодинокого героя.

Протилежним ефектом часто завершувалися і спроби інших членів Директорії

зламати ситуацію

, «...надати всій справі повстання й революції не «геройський», а

соціальний і національно-республіканський характер, щоб викликати в масах ідею

народної

й української боротьби з експлуататорськими клясами», навмисно підкрес-

люючи «скрізь назву «республіканські війська»

, «революційно-республіканська ар-

мія», а не «петлюрівці», роз’яснюючи, «що не якийсь один чоловік С. Петлюра з свої-

ми «петлюрівцями» робить бунт

, а все свідоме українське революційне громадянство

256

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

виступило проти руської буржуазії й увесь український працюючий люд повстав про-

ти гнобительських кляс»

. Однак, випередивши інших, С. Петлюра, всупереч усьому

вищезазначеному

, досяг свого – його ім’я «стало маркою всього руху».

До речі

, навіть П. Скоропадський вважав, що був повалений «начебто під фірмою

Петлюри»

, тобто невисоко оцінював роль останнього у ліквідації гетьманського ре-

жиму. «І звідси почалась петлюрівщина, яка стільки шкоди принесла українській ре-

волюції й за яку стільки сорому довелось зазнати щиро демократичним елементам

українства»

, – із сумом констатує В. Винниченко. Слідом за Головою Директорії за

відродження історичної правди виступив і М

. Шаповал. І на основі багатьох фак-

тів, і з аналізу власного досвіду людини, яка, через об’єктивні обставини, знала на-

багато більше за інших

, М. Шаповал рішуче заперечує виняткову роль С. Петлюри

в організації й здійсненні антигетьманського повстання

– міф, який народився ще

1919 р. й пізніше дедалі активніше поширювався прибічниками Головного Отамана.

«Коли

пізніше, та й тепер, в пресі з’являються замітки про те, що гетьман оповістив

федерацію

, а Петлюра підняв через це повстання, то ми лише юмористично усміха-

ємось

: так пишеться історія! А робилась вона цілком инакше, – стверджує М. Шапо-

вал

, – ...Коли говорити про символи, то до організації другої Української Революції

не мав ніякого відношення ані Петлюра

, ані Швець, ані Андрієвський. Справді робив

для цього В

. Винниченко, дещо я, А. Макаренко, згадані раніш військові, допомагав

П. Дідушко, як наш секретар. Григоріїв напр., добував гроші на організаційні цілі, а

робив, напр., багато невідомий нікому селянин с.-р. Петро Антонович Косенко з Бор-

щагівки (під Києвом), який пішки і на своїй кобильчині обходив і об’їздив Київщину

й Поділля

, шепочучись з «товаришами», призначаючи по селах «штаби»; в місяць

раз приходив нишком до мене і годинами викладав «що і

як». З вдячністю згадую пе-

ред вами непомітного

, але великого героя листопадової Української Революції. О, їх

таких героїв

, що потім тисячами клали свої голови за визволення України, було дуже

багато»

Наведене

, як і інші факти, свідчить: дії повстанців розвивалися не лише з Білої

Церкви, а водночас із кількох пунктів, захоплюючи у свій вир дедалі більшу терито-

рію України. «Повстання почалось одночасно з Білої Церкви, Бердичева і Харкова

16 листопаду. Полковник Коновалець (Січові Стрільці), Пелещук (Чорноморський

Кіш) і Балбочан (Запорізька дівізія) одночасово виступили з своїми військами на бій

з ворогом

. Одночасово запалало на Правобережній і Лівобережній Україні. Скрізь

філії УНСоюзу робили перші кроки

, скидали представників старої влади і призна-

чали нову іменем УНСоюза

. Військову владу ставила Директорія і військова команда.

Скільки було міст на Україні

– скільки переворотів, скинутих і поставлених влад,

море незарегістрованого героїзму

, необчислених жертв, згорілих в пристрасті сер-

дець, саможертвенно віддано на службу Україні індивідуальностей, карієр і т. п.»

М. Шаповал багато уваги приділяє питанню про масову підтримку повстання се-

лянством

, наводить як документальні, так і мемуарні свідчення. «Зворушуючі були

моменти

! – пише він. – Селянство само організувало постачання харчів революцій-

ному військові

: в хатах пекли хліб, варили страву, збирали оклунки всяких продуктів,

худобу

, коней і т. п. Все це везли у військові частини. Так що коли білими сніговими

257

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

дорогами йшло народне військо, то за ними тяглись сотні і тисячі підвід, йшли «дядь-

ки» в кожухах, свитах, кобеняках, в шапках волохатих – все на фронт проти осоружної

гетьманщини

. Через засніжені переліски, гаї, чагарники тяглись чорні рухливі маси.

Так

з-під снігів повстала селянська Україна!»

. В. Винниченко, зі свого боку, також

стверджує

, що «за кілька тижнів революція обняла всю Україну. Вогні повстання ви-

бухали один за одним то тут то там

, зливаючись у широке суцільне море революцій-

ної пожежі

, захоплюючи великі міста, містечка, села...»

. Щоправда, він не замовчує

й труднощів військового будівництва

, особливо щодо озброєння повсталих

П. Христюк цілком пристає до висновків про масовість антигетьманського руху,

додає

, що, крім робітництва і селянства, «повстала майже вся демократична інтелі-

генція

, повстали навіть деякі бувші «гетьманці» – заможніше селянство, члени Укра-

їнської Хліборобсько

-Демократичної Партії. Всім залив за шкуру сала «ясновель-

можний пан гетьман

» з поміщиками та капіталістами, всі були обхоплені страшною

ненавистю до гетьманського режиму і радо йшли на боротьбу

, на знищення його»

Розпочавши виступ з Білої Церкви

, повстанці вже наступного дня зайняли Фастів.

Просуваючись далі

, того ж дня їм вдалося зненацька захопити й станцію Мотовилів-

ка

. Однак ранком наступного дня з Києва через Васильків до Мотовилівки прибула

добре озброєна офіцерська дружина

(570 багнетів і шабель) під командуванням князя

Святополка Мирського

, полк особистої охорони гетьмана – сердюки (700 багнетів) і

бронепотяг

. На під’їзді до станції офіцери залишили ешелони і почали наступ через

відкрите поле на позиції січовиків

(400 багнетів, 10 кулеметів і 2 гармати), які засіли

в лісі, що оточував Мотовилівку.

Припустившись тактичного прорахунку

, недооцінивши суперника (гетьманці га-

дали

, що їм доведеться втихомирити бунт малоорганізованої банди – так їм поясню-

вали сутність справи

, виряджаючи з Києва), зазнавши розколу в своїх лавах (сердюки

відмовилися йти в атаку за офіцерами

), на чолі з бездарним командуванням дружин-

ники зазнали нищівної поразки

. Половина їх особового складу була буквально «ви-

кошена» кулеметним вогнем

Шлях на Київ було відкрито

. Сердюки, елітарна частина гетьманського війська

після бою під Бояркою перейшли на бік повстанців

. Так само чинили скрізь й інші

гетьманські підрозділи

Дуже важливою виявилася роль у військових діях Чорноморського коша

(коман-

дуючий

– старшина Пелещук), що оперував у районі Буча–Ірпінь–Ворзель (уздовж

залізниці Київ–Ковель

): уже в листопаді він здійснював напади на гетьманські вій-

ська в Пуща

-Водиці і навіть на Куренівці

Свій внесок у розвиток подій зробив й Український військово

-революційний

комітет

, сформований Директорією відразу ж після свого створення для координа-

ції повстанської боротьби в Києві і поза ним. Комітет (М. Авдієнко, В. Чеховський,

З. Висоцький, М. Галаган, Н. Завгородній і М. Марченко) існував при ЦК УСДРП і

готував виступ проти гетьманської влади безпосередньо в столиці

. З наближенням

республіканських військ Український ВРК призначив окремий оперативний штаб

–

М. Авдієнко, М. Галаган і Г. Горобець, який взявся за організацію бойових груп (се-

ред них були й більшовицькі

258

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

Коли 19 листопада 1918 р. війська Директорії наблизилися до Києва, ВРК ви-

рішив розпочати в місті повстан

ня. В ніч з 22 на 23 листопада революційні загони

захопили Поділ

(це здійснив саме більшовицький загін), Либединський (Либідський)

район, частину Старокиївської дільниці, Лук’янівки і Куренівки. Але через відсут-

ність належної координації дій захопити весь Київ не вдалося, й за наказом комітету

повстанці звільнили захоплені пункти

Здавалося

, на перший погляд неминуче падіння Києва було відтягнуте діями ні-

мецького командування

. Порушивши укладену 15 листопада 1918 р. у Білій Церкві

угоду про невтручання німців у боротьбу між Директорією і гетьманською владою

окупаційне командування висунуло на підступи до Києва свої частини

. А, згідно саме

з угодою

, повстанці зобов’язувалися не нападати на австро-німецькі війська.

Намагаючись

, на відміну від німців, не вийти за межі досягнутої з окупантами

угоди

, та й вочевидь, побоюючись вступити у відкриту боротьбу з австро-німецьким

військом

, Головний Отаман відвів свої повстанські загони від Києва спочатку до Фас-

това

, а потім і до Вінниці.

Тим

часом австро-угорські й німецькі війська поспіхом залишали Україну – гра-

фік відбуття переповнених ешелонів дедалі ущільнювався

. Гетьманці ж не становили

хоча б скільки

-небудь серйозної сили. Не гаючи часу, республіканські загони знову

наблизилися до Києва

. Останній ешелон німецьких окупантів залишив українську

столицю

12 грудня, а наступного дня повстанці були вже на околицях міста.

У ніч на 14 грудня з наказу оперативного штабу українські робітничі та військові

групи

(частково – також єврейські) захопили Печерськ, Куренівку, Шулявку, Лук’я-

нівку і район залізниці

. До ранку 14 грудня було роззброєно всі гетьманські загони

на Печерську, захоплено Генеральний штаб і військове міністерство. На Куренівці

загони повстанців захопили батарею сердюцького полку і

, порозумівшись з сердю-

ками

, відкрили вогонь з кулеметів і гармат по тилах ворожих позицій, розташованих

у Пущі-Водиці.

В районі залізниць загоном революційного комітету був захоплений

панцерний

потяг російських білогвардійців

. Коли з’ясувалося, що повстання перемагає, з самого

ранку

14 грудня частини колишніх гетьманських військ (Лубенський, Радомишль-

ський та підрозділи інших полків

) почали надсилати до оперативного штабу своїх

уповноважених із заявами

, що вони приєднуються до революційних військ. До п’ят-

надцятої години

14 грудня на вулицях Києва вже були перші загони українського

революційного війська з фронту

. Генерал Скоропадський оголосив, що він зрікається

влади

. Переодягнутий у німецьку військову форму, П. Скоропадський переховувався

деякий час у Києві, а потім виїхав з санітарним поїздом за межі України.

В емігрантській пресі невдовзі з

’явилися твердження ад’ютанта П. Скоропад-

ського

– С. Моркотуна про те, що С. Петлюра знав про місце, в якому переховувався

П. Скоропадський, однак отримав розпорядження масонів не чіпати гетьмана і не

зважився на непослух

. Хоча спровокований С. Моркотуном публічний скандал вия-

вився гучним і тривалим

, Головний Отаман ніколи не висловив жодного слова на свій

захист, не спростував жодного свідчення, які наводили й супротивники, й колишні

спільники, зокрема – В. Винниченко, П. Христюк, М. Шаповал та ін.

259

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

Існує й документ, який у чомусь може бути дотичним до загалом непривабливого

епізоду

, хоча беззастережно, без додаткової інформації пов’язувати його з наведени-

ми свідченнями не слід

. Мова про запит німецького посольства в Києві до штабу 7-ї

армії від

9 грудня 1918 р. У документі йдеться про те, що «два представники аграрно-

демократичної партії

(очевидно УХДП – В. С.), «українські піддані» Жорж де Сегюр

і Гудзенко нанесли візит до посольства і висловили думку

, що якщо гетьман зва-

житься сформувати український кабінет

, то Петлюра і його прихильники викажуть

бажання скласти зброю»

Візитери висловили готовність направитися з відповідною місією до штабу

С. Петлюри, якби цим зацікавилися німці. Останні, звісно, відреагували на можли-

вий «посередницький крок» як на такий

, що становить «величезний політичний ін-

терес»

. Проте, як розвивалися і чи розвивалися в цьому напрямі події, невідомо. Що

ж привертає увагу

, то це прізвище одного з «українських підданих».

Можливо

, чутки про «гальмівні» дії С. Петлюри були пов’язані з тим, що Голов-

ний Отаман уже достатньо наочно переконався в багатьох негативних якостях рес

публіканського повстанського війська

. Частини під керівництвом отаманів Зеленого,

Данченка й Балбочана не лише відмовлялися виконувати його – С

. Петлюри – накази,

а й тероризували мирне населення

, грабували його, викликаючи справедливе обурен-

ня. Головний Отаман вжив заходів, щоб до Києва першими увійшли не ті частини,

від яких можна було чекати зовсім небажаних ексцесів

, а Січові стрільці, з якими він

починав похід з Білої Церкви

Довіряючи лише Осадному корпусу на чолі з Є

. Коновальцем, саме йому за на-

казом С

. Петлюри було передано всю повноту влади в столиці.

Між тим особисті тертя в Директорії затримали її урочисте прибуття

, яке сталося

лише 19 грудня. Немало при цьому лунало нарікань на адресу С. Петлюри, який на-

чебто планував в’їхати до Києва тріумфатором на білому коні

Не то підходящого скакуна довго шукали

(за одними версіями), не то цього не

хотів допустити В

. Винниченко (за іншими чутками), однак члени Директорії з’яви-

лися в місті всі разом

. Уже стало звичним організовувати святкові маніфестації, про-

водити військові паради

, здійснювати молебні. Цього разу урочистості були також

чималенькі

, тривали довго.

Ситуація ж вимагала якомога оперативних рішень і дій

Декларація Директорії

, що з’явилася лише 26 грудня 1918 р., зрештою давала

ясну програму відродження Української Народної Республіки й загалом могла віді

грати свою мобілізуючу роль

. Однак, частина політичних лідерів України виявляла

настороженість і недовір’я до керівника Директорії – В

. Винниченка, в позиції якого

вона вбачала (почасти – інстинктивно

) симпатії до більшовицьких зразків суспільних

перетворень і свідоме чи

ні, але просування їм назустріч. До цього не були готові

лідери провідних українських партій

, які чинили Голові Директорії, його діяльності

як прихований

, так і відвертий опір.

Не сприяло природному розвиткові Української революції й складне воєнне ста

новище: Антанта, німці, гетьманці, більшовики звідусіль тиснули на українську вла-

ду, намагаючись її знищити.

260

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

Як наслідок – з самої невизначеної позиції українства об’єктивно виростало дво-

владдя

(крім інших влад, що «накидали» себе Україні, окремим її регіонам). З одного

боку

, провід українського руху гальмував запровадження влади трудових рад – прин-

ципу, на якому формально зійшлися ще під час антигетьманського повстання у Він-

ниці. Навіть з ухваленням відповідного закону керівники українського руху свідомо

зволікали

, «відновлювали старі, антиукраїнські й антибольшевицькі думи, право-

есерівські земства з їхніми демократичними безконечними балаканинами

, з їхньою

нездатністю до енергійної

, рішучої праці, з вічними протестами проти «насильствен-

ной украинизации»»

. На додаток до всього Директорією призначалися (потрібно

було мати хоч якусь владу на місцях

) ніким не контрольовані коменданти, комісари,

серед яких нерідко були випадкові

, а то й ворожі українській справі особи.

З іншого боку

, така практика спричиняла нерозуміння й опір народних мас, що

самочинно творили альтернативну владу у формі революційно

-військових комітетів і

рад робітничих і солдатських депутатів

, які в світлі революційного досвіду мали особ-

ливо привабливий вигляд

. Незважаючи на підтримку Директорії ВРК і радами, вони

зазнавали репресій від призначених тією ж Директорією комісарів і комендантів

Внутрішній розкол влади

, ще до її скільки-небудь виразного оформлення, зміц-

нення, не віщував оптимістичних перспектив. Ситуація ускладнювалася підривними

діями таких «свідомих українських реакціонерів»

, як полковник П. Балбочан. Се-

ред особливо шкідливих акцій останнього В

. Винниченко виділяє розгін у Харко-

ві променшовицького робітничого з

’їзду й з’їзду Селянської спілки на Полтавщині

(з арештами, прилюдним шмаганням різками, розстрілами тощо). Оскільки все це

освячувалось іменем Директорії

, зрозумілими стають сплески негативних настроїв

до української влади

Погамуванню пристрастей зовсім не сприяло те

, що С. Петлюра взяв під свій за-

хист П

. Балбочана як «головну мілітарну силу» на Лівобережжі. До того ж маси, їхні

проводирі

, особливо на Лівобережжі й Півдні, нічого не знали навіть про головні за-

сади нової влади

. «Зате вони бачили й знали реальну діяльність представника Дирек-

торії

, вождя повстання на лівому березі – Балбочана, – невтішно констатує В. Винни-

ченко

. – Розгони робітничих і селянських з’їздів, розстріли й пороння різками робіт-

ників і селян

, цілування ручок княгинь і поміщиць, залишання на адміністративних

посадах гетьманців

, безчинства, сваволя Балбочанівської офіцерні, яка здебільшого

була руська

, все це без усяких декларацій за ці півтора місяці до випуску декларації

цілком з

’агітувало проти Директорії весь лівий беріг, робітництво й селянство, без

ріжниці національностей»

Лідер УНР змушений визнати

, що подібні дії спричинили гостру ворожнечу до

Директорії

, яка не обмежувалася настроями, а й зумовила низку організаційних кро-

ків. Так, на Харківщині й Полтавщині в другій половині грудня 1918 р. під проводом

боротьбистів створювалися повстанські загони

, але вже не проти ліквідованої геть-

манщини

, а проти Директорії. «І вже «Славний отаман» і «також національний ге-

рой» Балбочан то тут, то там вступав з ними в бої, посилаючи Директорії донесення,

що геройськи бореться з військами російських комуністів, – зовсім невесело іронізує

В. Винниченко. – Та навіщо так далеко ходити: в самому Київі, в резиденції «соціаліс-