Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

281

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

ських сил, загальне повстання по всій ще не визволеній Україні під гаслом совєтської

влади очевидно доказують

, що робітники і селяни України рішуче стоять на боці со-

вєтської влади

. Ми переконані, що перед цим переконливим фактом Ви будете уважа-

ти дальший пролив крови безцільним і безкорисним

. Дальший спротив наших (має

бути

: Ваших) військ тільки затягає громадянську війну та улегшує завдання імпері-

алістів

, які захопили частину української території не тільки на побережжі Чорного

моря, але і в Басарабії та на Буковині, збільшуючи економічну руїну, розвалюючи

транспорт і затримуючи справу відбудови економічних сил соціялістичного будівниц-

тва в Україні»

Закінчувалася телеграма пропозиціями

-запевненнями, що походили безпосеред-

ньо від РНК України

: «Тому ми перекладаєм з нашого боку продовжувати перегово-

ри, що почалися в Москві, тепер у Харкові на підставі признання совєтської влади,

конкретна організація якої повинна бути завданням Третього Українського З’їзду Со

вєтів. З нашого боку потверджуємо гарантію повної незайманости Вашої делегації,

якщо Директорія признає Тимчасове Робітничо

-Селянське Правительство в Україні;

одночасно зобов’язуємося забезпечити повну особисту безпеку членів Уряду Дирек

торії

, а також вільну діяльність партій, що входять до нього. Предсідник Тимчасового

Робітниче

-Селянського Правительства України, комісар для зовнішніх справ Раков-

ський»

Ознайомлений з посланням Х

. Раковського В. Винниченко, що вже залишав свою

посаду в Директорії на вимогу представників Антанти

, відреагував вкрай бурхливо.

Особливо його обурили слова Голови РНК про гарантії

, які будуть надані членам

уряду УНР на власній

, українській землі. Можливо, через емоції, що переповнювали

В. Винниченка, який потрапив справді у відчайдушну ситуацію, він і не помітив, що,

крім положень

, які приписали в Харкові, в основі то був той самий документ, на який

місія С. Мазуренка погодилась у Москві.

***

Якщо телеграму Х

. Раковського з гнівом відкинув В. Винниченко, то, звісно, ще

неприйнятнішою вона була для С

. Петлюри, його прихильників-отаманів, які від са-

мого початку були проти будь

-яких контактів і домовленостей із Москвою. Паралель-

но з активізацією дипломатичних зусиль

, спрямованих на замирення з радянською

Росією в оточенні С

. Петлюри посилились тяжіння до досягнення порозуміння з Ан-

тантою

, з її репрезентантами, що перебували на Півдні України.

Звісно, перспектива налагодження стосунків з країнами Антанти залежала не

тільки і не стільки від прагнень і планів С

. Петлюри та його однодумців, скільки від

тих, хто, як переможці світової війни, продовжували поставати незаперечною силою

планетарного масштабу і впливу

Навряд чи можна стверджувати

, що лідери Антанти поспішали визначитися з під-

тримкою Директорії

. Навпаки, їх дратував і насторожував соціалістичний характер

останньої

, а понад усе – підняте нею антигетьманське повстання, яке прем’єр-міністр

Великобританії Д. Ллойд Джордж на засіданні «великої п’ятірки» 16 січня 1919

р. прямо

назвав більшовицьким

, С. Петлюру – авантюристом, а Україну державою, на котру

марно покладати надії

, бо вона зовсім не була оплотом антибільшовизму

282

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

Лідери держав Антанти, аналізуючи доступну інформацію, приходили до виснов-

ків, що Директорія є не просто «пробільшовицьким» органом, вона латентно опо-

зиційна стабільній владі в країні

, владі гетьмана, який зрештою виявив свою лояль-

ність до союзників

, а значить, опосередковано вона опозиційна й щодо союзників.

Зрештою

, вона сепаратистська, адже руйнує російсько-український антибільшовиць-

кий блок

, що означився. Відтак лідери Антанти дійшли думки, що лише інтервенція

військ союзників може запобігти підйому «антисуспільних і обмежених націоналіс

тичних елементів, що штовхнуть країну в хаос анархії»

Отже висадка союзників у південних портах розпочалася як ворожа до Директо

рії та очолюваного нею руху

. Виразником такої лінії був французький консул в Одесі

Е. Енно. В нарисі взаємостосунків Добровольчої армії і французького командуван-

ня, складеному представниками російських антибільшовицьких сил, відзначалося:

«Енно займав щодо українського питання позицію визначену і тверду

: українці в усіх

напрямках визнавалися ним елементом

, шкідливим для створення єдиної Росії, а До-

бровольча армія вважалася єдиним здоровим державним началом на півдні Росії»

Варто зазначити

, що консульські повноваження Е. Енно були досить непевни-

ми. Рішенням Ясської конференції, яка відбулася 16–23 листопада 1918 р. за участю

представників держав Антанти в Румунії та російських антибільшовицьких сил

, він

був призначений консулом Франції в Україні та «повноважним представником дер

жав Антанти в південній Росії»

, тобто йому були делеговані повноваження виступати

від імені усіх союзних держав

. Сам Енно сприймав свою роль з усією серйозністю.

Однак це призначення не було офіційно визнане французьким урядом та урядами

інших держав Антанти. На засіданні французького парламенту в кінці березня 1919

р.

міністр закордонних справ Франції С

. Пішон заявив, що Е. Енно ніколи не був при-

значений урядом

, ніколи не був консулом Франції і ніколи не мав ніяких дипломатич-

них доручень

. Однак тривалий час саме він був уособленням Антанти в Україні.

І Енно

, і командування інтервенційного корпусу від самих початків своєї місії

були на боці Добровольчої армії

, з неприхованим упередженням, недоброзичливістю

ставилися до української влади

Враховуючи це

, по суті вороже ставлення до Директорії з боку французького ко-

мандування і прагнучи бодай скоригувати його

, ще 27 грудня 1918 р. Голова Ради

міністрів України В

. Чеховський направив представнику УНР в Швейцарії Лукасеви-

чу листа

, в якому зазначалося, що в Одесі проводиться провокаційна робота з метою

викликати загострення відносин між Директорією і Антантою і тим самим скомпро

метувати всю українську справу

Лукасевичу доручалося «дипломатичним порядком

, безумовно минаючи пресу»,

повідомити уряди Антанти

, передусім Франції, що УНР готова ліквідувати або взя-

ти на себе ту матеріальну відповідальність або борги

, що припадають на неї з цілої

суми колишньої Росії

, перед Францією і взагалі Антантою шляхом мирного диплома-

тичного обговорення всіх фінансово

-економічних справ; Антанта не має ніякої рації

вступати з Україною в конфлікт через свої капітали

, оскільки це доцільно врегулю-

вати шляхом згоди

, бо кожний конфлікт «може кинути Україну в обійми російського

більшовизму»

283

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

Поступово розбираючись в ситуації в Україні, одержуючи докази того, що Ди-

ректорія – то не більшовицька сила

, антантські політики поволі змінювали своє

ставлення до неї

, хоч їх і бентежили самостійницькі позиції українського проводу.

В інтересах західноєвропейців було не розмежування

, тим більше – протистояння

антимосковських сил

, а їх єднання, що на практиці означало б підпорядкування укра-

їнської державності білому рухові

. Е. Енно, який не міг збагнути такої «складної

діалектики»

, був позбавлений будь-яких дипломатичних повноважень і відкликаний

до Парижа

Після приїзду до Одеси

14 січня 1919 р. командуючого союзними силами на півдні

Росії генерала д’Ансельма та начальника штабу полковника Фрейденберга активізу

валися їх стосунки з українцями

. Перше ж питання, поставлене генералом д’Ансель-

мом Е

. Енно торкалось того, чи бачив Е. Енно генерала М. Грекова, направленого до

Одеси з Києва

. Новоприбулі дотримувалися точки зору, що не слід відкидати праг-

нення Директорії до співробітництва

, а намагатися налагодити союз двох місцевих

антирадянських сил – українців та Добровольчої армії

. Тому з середини січня 1919 р.

французьке командування підтримувало відносини водночас з обома сторонами

При цьому

, попри, здавалось би, очевидні стратегічні переваги від союзу з Добро-

вольчою армією

, паралельно набирали сили й чинники, що відкривали перспективи

для зближення інтервентів з українською владою

По-перше, це – суперечності між французьким командуванням і Добровольчою

армією

. Загони добровольців на півдні України виявилися нечисленними та малобоє-

здатними

, спроби провести мобілізацію виявилися практично безрезультатними.

Певною проблемою стало призначення військовим губернатором Одеси Гриши

на-Алмазова, який уважав себе офіцером, підлеглим А. Денікіну, і тому саме з ним

узгоджував свої рішення та дії

. Але А. Денікін оперував в англійській зоні (Дон, Ку-

бань) і, з французької точки зору, не повинен був мати повноважень для впливу в

Одесі

. Тобто тут виявлялася й давня елементарна ревність до англійців.

Означене вище говорить на користь того

, що передумови налагодження україн-

сько

-антантських контактів також мали певною мірою об’єктивну природу, не були

лише вимушеною реакцією на наступ більшовицьких військ на Київ

, як те постає з

багатьох

, мабуть, із більшості мемуарних тверджень активних учасників тогочасних

подій

. До цього слід додати й загальні світоглядні орієнтації та політичні уподобання

С. Петлюри – основного поборника зближення з Антантою, діяча, в політичних роз-

рахунках якого зовнішнім чинникам завжди надавалось особливого значення

. На цей

момент звернув увагу близький соратник Головного Отамана О

. Лотоцький, коли пи-

сав

: «С. Петлюра рішуче заперечував так популярну в деяких політичних колах «орі-

єнтацію на власні сили»

, що звичайно розуміється як нехтування і відкидання будь-

яких закордонних чинників

. Він визнає необхідність «допомоги політичної, техніч-

ної, економічної» – у визвольній боротьбі, у відбудуванні зруйнованого революцією

і війнами краю

. Ця необхідна допомога здобувається мотивами не ідеалістичними, а

надто реальними

, матеріальними розрахунками заінтересованих сторін»

Французьке командування

, йдучи на контакти з Директорією, не відмовлялося

від мети інтервенції

, а лише змінювало тактику. Її сутність сформулював полковник

284

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

Фрейденберг: «Франція є непорушно вірною принципу єдиної Росії. Але зараз спра-

ва полягає не у вирішенні тих чи інших політичних питань

, а виключно в тому, щоб

використати для боротьби з більшовиками всі антибільшовицькі сили

, в тому числі

і сили українців»

За таких загальних обставин і швидкомінливої атмосфери врешті й дійшло до

прямих контактів представника Директорії генерала М

. Грекова з командуванням ін-

тервенційних сил

. Військовий міністр УНР прибув до Одеси ще 5 січня 1919 р., та

перша його офіційна зустріч з французьким генералом д’Ансельмом сталася лише

через

10 днів.

Посланець Директорії попросив у Антанти підтримки для протидії більшовикам

зокрема – технічної допомоги

. Можна припустити, що саме тоді народився проект

документа

, який уже в той момент видавався за погоджений і підписаний обома сто-

ронами.

Скоріше за все

, один з підготовчих варіантів був добутий радянською розвід-

кою – це зробив колишній есер і політичний каторжанин Ройтман

, що пізніше був

покараний на смерть своїми ж за підозрою у зраді

Більшовики, вочевидь, не вивчали питання про те, чи був підписаний документ,

чи набув чинності

, а поспішили використати його в ідейно-політичній і диплома-

тичній боротьбі

. Вони поширили його серед учасників Трудового конгресу Украї-

ни

, а Раднарком України 26 лютого 1919 р. заявив уряду Франції ноту протесту з

приводу досягнутих домовленостей, які були спрямовані проти радянської влади в

Україні й Росії

Як повноцінний документ угода потрапила до серйозних наукових видань

, а фа-

хівці «ламали голови» над деякими важкозрозумілими моментами

Згаданим варіантом документа передбачалося входження Української Народної

Республіки на федеративних началах до єдиної і неподільної Росії

, яка відроджуєть-

ся; Директорія створює коаліційний уряд, якому передає всі свої права.

Основна увага документа зосереджувалася на використанні українських військ

для боротьби з більшовиками

: вони мали бути підпорядковані спеціально створе-

ному штабу для наступальних дій проти більшовиків

. Штаб формувався б у складі:

голова союзницького командування – генерал д’Ансельм

, по одному представнику

від Добровольчої армії та польських легіонерів

Начальником штабу передбачалося призначити представника українських рес

публіканських військ генерала Матвіїва

. У місцях, зайнятих республіканськими

військами

, допускалося необмежене формування загонів Добровольчої армії, перед-

бачалося звільнення заручників і ув’язнених добровольців

. Знімалася блокада Оде-

си. УНР зобов’язувалася вжити негайних заходів, щоб не допустити скликання Тру-

дового конгресу

, а також створення на своїй території рад робітничих, солдатських

і селянських депутатів

. Союзницьке командування, в свою чергу, зобов’язувалося

сприяти допуску української делегації на мирну конференцію у Парижі

, всіма засо-

бами підтримувати УНР в її боротьбі з більшовиками

, зокрема постачанням бойової

амуніції. З української сторони під документом позначені підписи генералів Грекова

і Матвіїва

285

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

З наведеного можна зробити кілька висновків.

По-перше, хронологічно документ народився близько середини, можливо, у дру-

гій половині січня

1919 р., десь – до 22 січня – часу скликання Трудового конгресу

України

По

-друге, в документі повністю зреалізовано тогочасну (на середину січня 1919 р.)

позицію французької сторони

По-третє, не можна не звернути уваги на те, що до обговорення певних положень,

зокрема про відродження єдиної і неподільної Росії

, про самоліквідацію Директорії

і передачу її повноважень коаліційному уряду

, українська сторона була тоді явно не

готова

. Тим більше – підписати подібні згубні умови вона не могла. В. Винниченко

з цього приводу зауважував

: «Розуміється, цей «договір», для всякого хоч трошки

політично

-грамотного чоловіка був просто смішним абсурдом. Яка б «контрреволю-

ційна» не була би Директорія

, вона не могла би заключити такого самовбивчого до-

говору»

Звісно, достеменно знаючи, що Директорією підписано подібного документа не

було

, В. Винниченко тим не менше обережно писав, що то могло бути «або агіта-

ційним наклепом

, або результатом того, що самі большевики мали не зовсім точні

інформації»

. Однак ще цікавіше те, що Голова Директорії не виключав підписання

такого документа за спинами державного проводу генералами М

. Грековим і Матвіє-

вим, признаючи, «що руська реакція досить ловко вміє добиватись своєї мети: всади-

ти своїх агентів у ворожий табор

, вивідувати все до найменших подробиць і руками

цих агентів зсередини пхати собі в пащу – це доказує велику майстерність у провока

ційно-шпигунських справах»

Останній момент

-припущення був явно абсолютизований І. Борщаком, іншими

зарубіжними

, емігрантськими дослідниками, які твердили, що згаданий документ

був спеціально сфабрикований більшовиками для того

, щоб сенсаційно вплинути на

настрої делегатів Трудового конгресу України

, посіяти в масах недовіру до Дирек-

торії

100

. Тут знову логічнішою, переконливішою виглядає точка зору В. Винниченка,

який з хорошим знанням сутності справи зауважував

: «...Коли прослідити з самого

початку до кінця на протязі майже одинадцяти місяців усе відношення Антанти до

українського питання

, то хіба цей договір в основах своїх не є тою програмою,

якою керувалась Антант а й особливо Франція в своєму відношенню до укра-

їнської державности? (розрядка В. Винниченка – В. С.).

Нема особливої потреби докопуватись

, де саме «вироблялося цю програму: чи

спочатку в Парижі

, а потім прислано до Одеси «на предметъ исполнения», чи одесь-

ко

-бухарестські майстрі й «знавці орієнтальних відносин» змадикували її й послали

на «предмет утверждения и одобрения» до Парижу

. Важно те, що вона, іменно ця

програма

, в формі цього договору сістематично, настійно й послідовно переводилася

в життя як в Одесі й Бухаресті

, так і в Парижі»

101

Як завжди

, В. Винниченко глибше бачив сутність проблеми, не збочував на дру-

горядні елементи

. І, спираючись на його переконливі докази й авторитет, по-четверте,

слід відзначити

, що означені положення документа були не сфабриковані, а слугува-

ли тією реальною платформою

, з якої виходила і в наступному французька сторона.

286

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

По-п’яте, виходячи з того, що до відзначених питань на переговорах в Одесі й

Бірзулі сторони поверталися іще не один раз

, інтенсивно дискутували навколо них,

згаданий документ підписаний таки не був

, зумовивши дальші контакти й пошук

прийнятніших рішень.

Невдовзі до Одеси була направлена нова українська місія – міністр преси О

. На-

зарук і міністр народного господарства С

. Остапенко. З огляду на несприятливу воєн-

ну ситуацію, перед від’їздом міністри одержали тверді інструкції

: погоджуватися на

будь

-які компроміси для отримання допомоги, крім двох моментів, які повинні були

залишатися недоторканими – незалежність УНР і аграрна реформа

102

Хід переговорів докладно висвітлений у споминах їх учасників

, а також у числен-

них дослідженнях

. Основні вимоги, які висунув полковник Фрейденберг, що пред-

ставляв французьку сторону

, зводилися до наступного:

– виведення В. Винниченка зі складу Директорії і В. Чеховського зі складу уряду

за їх «збільшовичення»;

– тимчасовий вихід з Директорії С. Петлюри як «командира бандитів»;

– УНР зобов’язується виставити проти більшовиків в трьохмісячний термін ар-

мію в 300 тис. чоловік, яка підпорядковується верховному командуванню Антанти;

– залучення до української армії в разі недостачі власних кадрів російських офі-

церів з Добровольчої армії

;

– на час боротьби з більшовиками фінанси і залізниці України мають бути під

контролем Франції

;

– припиняється війна з Польщею;

– справа державної незалежності України та її західних кордонів вирішується Па-

ризькою мирною конференцією

;

– Директорія мала звернутися до Франції з проханням прийняти Україну під про-

текторат

103

На питання О

. Назарука про необхідність попереднього визнання української

держави Фрейденберг заспокоював його і твердив

, що кращого «визнання як підпи-

сання цієї угоди

, яка тут запропонована, і бути не може.., з добровольцями ви, певне,

і самі прийдете до угоди

, з питання вашої автономії – ви надто маленька держава,

щоб існувати самостійно»

104

Після завершення місії О

. Назарука і С. Остапенка переговори в Одесі продовжу-

вав віце

-міністр зовнішніх справ А. Галіп, а наприкінці січня туди виїхав А. Марго-

лін – делегат УНР на Паризьку мирну конференцію

Хід переговорів французького командування з українськими представниками де

монстрував загалом неприхильну позицію Франції щодо державності України

Певну зацікавленість французи виявили хіба щодо пропозицій А

. Марголіна

про здійснення «федералізації знизу»

, «побудованої на добровільній угоді, як рів-

них з рівними

, державних ланок, які утворились на руїнах старої Росії». Прагматизм

плану полягав у тому

, що «питання державного влаштування цих... одиниць може

мати швидке і відповідне розв’язання лише шляхом здійснення засад державності і

порядку в кожній з них»

105

. Як відзначав міністр закордонних справ Франції С. Пі-

шон, створення незалежної Української держави буде можливим за умов, коли цей

287

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

національний рух матиме істотну підтримку населення. «Безумовно, ніхто не буде

пропонувати Україні відновити союз з Росією до того часу

, поки не закінчиться біль-

шовицька криза»

106

, – наголошував він. Перекладаючи цю формулу з дипломатичної

мови на загальнополітичну

, можна говорити, що затягування «більшовицької кризи»

збільшувало шанси УНР на її тимчасове визнання

, однак у перспективі неминучим

мав бути федеративний союз з Росією

У розмові з представниками російських політичних кіл

1 лютого 1919 р. Фрей-

денберг заявив

: «Формулу петлюрівців – через самостійність до федерації я розу-

мію так

: самостійність розвиває національні почуття, зміцнює самосвідомість, так

необхідну для підтримки рівноваги в федерації»

107

. Торкаючись проблеми співробіт-

ництва з Директорією

, Фрейнденберг відзначив, що головним завданням на той час

було врятувати Київ від захоплення більшовиками

. «Якщо війська Петлюри можуть

це зробити – я їм допоможу

, – говорив він. – Якби я мав дві дивізії, я б обійшовся без

петлюрівців

, але в мене їх немає... Я не боюсь претензій Петлюри; я йому поставлю

такий ультиматум

: я допоможу українцям, але за це вони зобов’язуються коритися

мені безумовно»

108

Варто наголосити при цьому на прикметних моментах тогочасних українсько

-ан-

тантських стосунків

. Французи, які представляли інтервенційні сили, принципово

так і не погодилися на перспективу існування незалежної української державнос

ті. Для них визнання УНР було лише вимушеним епізодом, тимчасовим тактичним

компромісом

. Незважаючи на загалом підозріле ставлення до Директорії, нарікання

на її соціалістичний характер

, контакти вибудовувалися з прибічниками (посланця-

ми) С. Петлюри, а сам він, отримуючи також чималу дозу критичних закидів, фі-

гурував як реальна сила

, на яку робили ставку європейські дипломати і військові у

боротьбі з радянською владою

Однак евакуація Директорії з Києва істотно похитнула сподівання французів на

військовий фарт С

. Петлюри, зумовила їх прохолодніше ставлення до Директорії.

Остання ж

, навпаки, зазнавши невдачі в порозумінні з більшовиками, активізувала

зусилля щодо пошуків допомоги у Антанти

Перебравшись до Вінниці

, Директорія скликала 4 лютого 1919 р. Державну нара-

ду українських політичних партій та членів комісій Трудового конгресу

. На ній були

вироблені умови подальших переговорів з французьким командуванням

– визнання Антантою самостійності України і допущення української делегації на

мирну конференцію в Парижі

;

– суверенність Директорії;

– забезпечення народного ладу і соціальних реформ в Україні;

– визнання автономності української армії з правом представництва у вищому ко-

мандуванні

;

– недопущення до складу української армії російських офіцерів;

– боротьба з більшовиками лише в етнографічних кордонах

109

З цими умовами до Бірзули

, де продовжилися переговори, 6 лютого 1919 р. було

направлено нову делегацію у складі М

. Грекова, І. Мазепи, С. Остапенка та С. Бачин-

ського

. Посланці УНР мали письмові повноваження підписати договір.

288

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

У радянській історіографії було поширене твердження, нібито представники

Директорії навіть дали Фрейденбергу хабаря в розмірі

5 млн. карбованців, щоб за-

воювати його

прихильність

110

. Оскільки посилання на документи ніде не наводили,

залишаються сумніви щодо вірогідності подібних тверджень

. Та й апетити у фран-

цузької сторони були незрівнянно масштабнішими

. Посол Директорії у Франції і го-

лова української делегації на Паризькій мирній конференції Г

. Сидоренко повідомив

про умови

, на яких уряд демократичної європейської держави погоджувався надати

допомогу українцям

«1. Франція одержує концесію на 50 років на всі українські залізниці.

2. Україна зобов’язується виплатити Франції борги, які залишились їй від цар-

ського і Тимчасового урядів

3. Виплата відсотків гарантується тією частиною доходів від залізниць, яка на-

лежить українському уряду

4. Директорія повинна протягом року сформувати трьохсоттисячну армію.

5. Вся фінансова, торгова, промислова і військова політика України протягом п’я-

ти років від дня підписання договору проводиться під безпосереднім контролем пред-

ставників французького уряду»

111

Українська сторона висунула контрвимоги

1. Визнання Антантою самостійності України і допущення української делегації

на мирну конференцію в

Парижі.

2. Суверенність Директорії.

3. Забезпечення народного ладу і соціальних реформ в Україні.

4. Забезпечення українських колоній в Сибіру.

5. Повернення Україні Чорноморського флоту, контроль над яким здійснювало

антантівське командування

, перевівши частину кораблів за кордон.

6. Визнання автономності Української Армії з правом свого представника в коман-

дуванні

7. Недопущення до складу Української Армії російських офіцерів.

Реакція французької сторони була досить бурхливою

, і відповідний епізод увій-

шов мало не до всіх праць з історії української дипломатії у переказі І

. Мазепи: «Фрей-

денберг спочатку слухав Остапенка спокійно

, потім спаленів і відразу ж накинувся

на ті домагання в його заяві

, що торкалися суверенності Директорії. Ми не тільки

вимагаємо

, сказав він, усунення Винниченка, Петлюри та Чеховського, але й надалі

вважаємо необхідним

, щоб зміни в складі Директорії відбувалися за нашою згодою.

Для нас ця вимога принціпова

, і коли на це не погодитись, тоді зайві всякі розмови.

Винниченка і Чеховського

, додав він, треба вигнати як собак (сhasser comme les chiens)

за большевизм

, а Петлюра мусить зникнути сам, бо мовляв, тепер кожний бандит на-

зиває себе петлюрівцем»

112

На природні заперечення членів делегації

, що Директорії в цілому тільки-но ви-

словив довіру Трудовий Конгрес

, тобто український народ, «Фрейденберг продовжу-

вав зарозумілим тоном

, що, мовляв, Франція і Антанта не мають довір’я до Дирек-

торії в її теперішньому складі

, тому якщо Директорія є виразником волі українського

народу

, то французьке командування не може обіцяти нам ніякої допомоги: в такому

289

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

випадку воно піде і проти большевиків, і проти українського народу»

113

. І хоча після

відповідних демаршів Фрейденберг змушений був дещо пом

’якшити тон розмови,

його контр

пропозиції, що по суті позбавляли українську владу навіть обмеженого

суверенітету на власній території

, виявилися знову абсолютно неприйнятними, і де-

легація без будь

-якого результату повернулася до Вінниці.

7 лютого 1919 р. французьке командування видало «Загальний наказ № 28», яким

роз’яснювалася мета інтервенції – надання всім благонадійним елементам і патріо

там можливості відновлення в Росії «порядку»

. Про Україну, Директорію в докумен-

ті навіть не згадувалося

114

Подібний поворот подій викликав у С

. Петлюри та його прибічників настрій не-

гайно відреагувати новими поступками Антанті

, аби будь-що домогтися допомоги

у війні з більшовиками

. Хоча проти подальших контактів і переговорів з інтервен-

ційними силами була більшість міністрів кабінету В

. Чеховського, вони (переважно

соціалісти за партійністю

) були вкрай пригнічені (звичайно немалу роль тут відігра-

вав факт провалу планів замирення з Москвою

), здеморалізовані. Єдине, на що вони

були ще здатні

, так на те, щоб рефлекторно боронити (бодай про людське око) свою

політичну й національну честь

«Єдиним консеквентним висновком з тої імпотенціальної позиції

, яку зайняли

українські соціалістичні партії

(головним чином у с.-д., а почасти і група с.-р.), було

відкликання своїх представників зі складу Директорії і правительства і розв’язання

рук українській дрібній буржуазії

, яка мала перебрати від соціалістів державну керму

й справу переговорів з Антантою

: инакшими словами – признання своєї повної по-

разки, безсилля і нездатности оборонити інтереси революційного селянства і робіт-

ництва

, – підсумовує П. Христюк. – Соціялістичні партії так і зробили. 9 лютого

Центр

. Комітет УСДРП постановив відкликати своїх представників з уряду. В резо-

люції з цього приводу Комітет констатував

, що зовнішні сили – «німецький імперія-

лізм

, зрадницький удар з боку Совітської Росії і, нарешті, Антантський імперіялізм,

вкупі з Польщею

, Румунією і Доном, розбили сили української революції і поставили

українську демократію на роздоріжжу»

. Ще раніш відкликали своїх представників з

уряду і українські соціялісти

-революціонери. Після цього Кабінет Чеховського оста-

точно подався в одставку

. Члени Директорії й уряду, що не схотіли скоритись по-

становам своїх партій

(С. Петлюра, Ф. Швець, С. Остапенко), заявили про свій вихід

з партій

. В. Винниченко, голова Директорії, не бажаючи виходити зі складу партії,

скористувався нагодою

, щоб вискочити з тієї каші, яку заварив своєю безладною по-

літикою й розхльобувати яку не мав найменшої охоти

: 11 лютого він вийшов зі скла-

ду Директорії

, передавши свої повновласти на руки отамана С. Петлюри»

115

Таким чином

, для П. Христюка персональні зміни в Директорії і Раді Народних

Міністрів постають не як випадковий збіг обставин

, не як результат безпардонного

тиску

, до якого вдалася французька сторона під час переговорів з представниками

УНР в Одесі

(хоч останнє і не заперечується, його значення не применшується), а як

цілком логічне завершення того шляху

, на який став провід Української революції,,

зрадивши своїм ідеалам

116

. Це підтверджує і «виправдувальна» стаття у провинни-

ченківській «Робітничій газеті» (надрукована вже у Кам’янці-Подільському):

290

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

«Мусимо пристосувати свою тактику до надзвичайно тяжкого часу (який пере-

живаємо

), щоб не вийти з нього остаточно роздавленими, знищеними, – писав орган

УСДРП

. – Присутність на півдні України французького війська, війська буржуазної

республики

, робить з неї форпост антантського імперіялізму на сході. Це надзви-

чайно збільшує сили наших буржуазних кіл і тим самим

(релятивно) зменшує наші

сили, сили революційної демократії, і без того розбиті, понівечені большевицьким

наступом

, большевицькою політикою на Україні. Серед таких умов соціялістична

влада на Україні вдержатись не може

. Це починають вже розуміти большевики. Те-

пер з безсумнівністю виясняється

, що цілий їх похід на Україну мав на меті не визво-

лення українських «робочих і крестян»

, а завоювання України для того, щоби можна

було нею відкупитися від французьких імперіялістів

. Через наші голови хотять боль-

шевики порозумітись з Антантою за наш кошт

. Отже не тільки ми, українські соція-

лісти, є безсилі проводити у себе свою соціялістичну політику, але й большевики, що

мають піддержку в Московщині

, бачуть себе змушеними пожертвувати Україною для

збереження своєї влади в Московщині

. Отже так само, як здатися на ласку та неласку

Франції, так само і капітуляція перед большевиками, згода з ними є зрадою україн-

ського народу

, українського робітництва передовсім.

Перед нами стоїть ділема

: або зуміти відкупитися від Антанти (передовсім Фран-

ції) і тим зберегти саме своє існування, зберегти нашу самостійність як базу нашого

національного і соціяльного відродження

, або дати змогу большевикам продавати

нас гуртом і вроздріб

, торгувати нами по своїй уподобі»

117

Далі «Робітнича газета» намагалася переконати читачів

: якщо не нинішнє керів-

ництво досягне угоди з французами

(тобто визнає свою капітуляцію), то це зроблять

інші сили

: чи то буржуазні, чи то більшовицькі. Це, на думку українських соціал-де-

мократів

, цілком виправдовувало їхнє рішення: «Отже, утворення у нас власти з еле-

ментів соціяльно-споріднених з нинішніми правлячими колами держав Антанти, це

є, при даних умовах торжества імперіялізму і обезсилення революційної демократії

у нас на Україні

, одиноким шляхом спонукати держави Антанти до признання нашої

самостійності

, оскільки набере вона форми буржуазної республики. Те, що не може-

мо, безсилі, зробити ми – соціяльно-ворожі Антанті, – може зробити лише українська

буржуазна демократія

...»

118

Формування нового кабінету Директорія доручила

С. Остапенку, який був палким

прихильником порозуміння з Антантою

. Незадовго перед тим С. Остапенко вийшов

з УПСР

, отже виступав тепер як безпартійний діяч. Але сформувати новий уряд на

засадах широкої коаліції

, на яких було організовано попередній, йому не вдавалося.

На нараді з Директорією

8 лютого 1919 р. С. Остапенко навіть заявив, що відмовля-

ється від узятого на себе зобов

’язання сформувати нову Раду міністрів. Свою заяву

він мотивував тим

, що УПСР не дозволила М. Шаповалові стати міністром оборони,

хоча сам М

. Шаповал свою згоду дав і навіть офіційно був призначений на цю посаду

Директорією

119

Як це нерідко трапляється в суспільному житті

, розрядила ситуацію випадковість

(але така випадковість, яка ще рельєфніше висвітлила закономірність всього, що від-

бувалося