Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

301

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

нення компромісу з її більшовицькими силами, а також давала реальну надію на за-

мирення з радянською Росією

С. Петлюра не міг піднятися до усвідомлення всієї складності процесів, які на-

повнювали життя УНР

. Він абсолютизував такий чинник досягнення мети, реаліза-

ції поточної політики як військова сила

. Остання поставала в його уяві й діях як

найнадійніший гарант збереження у власних руках влади у всіх її можливих проявах

Не знаходячи ідейно

-теоретичних аргументів-заперечень проти державотворчої кон-

цепції В

. Винниченка, С. Петлюра на практиці саботував погоджений українською

елітою політичний курс

, підмінив його запровадженням режиму отаманщини, що по-

чав виявляти свою згубну для УНР дію з перших же днів відновлення республікан

ського ладу

«Перетікання» владного впливу від Голови Директорії до Головного Отамана

, що

почалося наприкінці

1918 р., стало не результатом об’єктивної суспільної потреби чи

ж інтелектуальної переваги С

. Петлюри, а наслідком посилення у всіх сферах життя

військового начала

(загалом природного явища у воєнний час).

Використання останньої обставини зіграло вирішальну роль і в сфері

, в якій як-

найбільше треба було виявляти розсудливості

, вивіреності, обачності, гнучкості – у

виборі зовнішньополітичних орієнтацій

, здійсненні дієвої дипломатії. Активно долу-

чившись до зриву можливості полагодження стосунків з радянською Росією

, С. Пет-

люра вперто й безрезультатно намагався завоювати схильність Антанти

. Ці зусилля

завершилися повною невдачею

, поставивши УНР на грань загибелі.

У ході надскладних переговорів з представниками Антанти В

. Винниченко зали-

шив пост глави Директорії

, вважаючи, що такий крок зрештою сприятиме розрядці

напруги

, що виникла, і піде на користь народу України.

С. Петлюра міркував зовсім інакше. Він вважав, що більше прислужиться укра-

їнській справі

, якщо будь-якою ціною залишатиметься на своєму посту. З відставкою

В. Винниченка відкривалася можливість для виходу його на першу роль в суспільно-

му житті України

. Головний Отаман вирішив не упускати шансу. Не могла стримати

С. Петлюру навіть виразно неприязна позиція щодо нього з боку командування інтер-

вентів Антанти…

І на відтвореному хронологічному відтинку політик

-В. Винниченко, безперечно,

виглядає переконливіше

, масштабніше, моральніше, суспільно значиміше й резуль-

тативніше за С

. Петлюру, хоча останній не лише впритул наблизився до нього, а й

виявився готовим зайняти його місце національного лідера

V. Â²Ä ÑÓÏÅÐÍÈÖÒÂÀ ÄÎ ÏÐÎÒÈÁÎÐÑÒÂÀ

ід’їжджаючи за кордон, Володимир Винниченко не думав, що статус емігран-

та – то для нього назавжди

, до кінця життя. У передреволюційні роки він не

раз залишав межі Батьківщини

, щоб неодмінно повертатися в Україну знову і знову.

Реаліст і прагматик в політиці

, він не те щоб не тривожився майбутнім, передбачити

яке і в цілому

, і в деталях було неможливо. В епоху великих потрясінь, що розпоча-

лася, його впевнювала непохитна віра в нові революційні бурі, в докорінні зміни в

Європі, що неодмінно позначаться на його Вітчизні.

Ясного плану

, звісно, не було. Здавалося, просто треба на якусь мить призупини-

тися, добре все обдумати і зважити, зайнятися, зрештою, улюбленою творчістю. А там

–

видно буде

. В глибині ж душі жевріла надія – він ще знадобиться рідній нації, якомо-

га прислужиться їй

Симон Петлюра вперше вийшов на незаперечну першу роль у політичному житті

України

. Ця роль його не лякала, не гнітила, не бентежила. Він того свідомо прагнув.

Для чого

? Що він мав зробити? Який слід залишити в історії?

Раніше він над цим не дуже замислювався

. Попри незалежний характер і вдачу,

все ж більше змушений був іти в фарватері ідеологічних векторів

, пропонованих ін-

шими, здійснювати політику, напрямки якої оформлялись в інших головах.

Як бути тепер

, коли визначальні імпульси, плани дій мають виходити від нього?

Чи вистачить знань

, розуму, хисту?..

Боротися

, не здаватися, не падати духом – це було безперечним. З цього треба по-

чинати

. На цьому треба незламно стояти. Цим треба й закінчувати.

Все просто… Та чи в цьому полягали головні відповіді на виклики епохи

? Чи є

багато тих

, хто готовий поділяти таку філософію? Чи прийдуть вони під його знаме-

на, підкоряться його волі, його закликам? Одним словом, чи стане сил?..

Вистояти будь

-що. Не віддати долі нації в чужі руки. А там вже й програми ви-

кристалізуються

, й дорога в майбутнє проясниться.

1. Íà ÷îë³ îòàìàíùèíè

За всю добу революційного збурення українська земля безжально, люто краяла-

ся фронтами найбільше саме в

1919 році. Перебіг подій можна порівняти хіба що з

миготінням картинок у калейдоскопі

. Чого тільки не було тоді. Здається, що навіть

бодай більш

-менш синхронізувати протікання динамічних різновекторних процесів,

«вловити» їх логіку

, збагнути суть і зміст не під силу досліднику. І все ж, рахуючись

із усіма очевидними труднощами

, гадається доцільним виділити в українському сус-

пільному досвіді

1919 р. неспростовну домінанту – феномен отаманщини.

Це означення було концентрованою характеристикою становища в регіонах Украї-

ни, підконтрольних Директорії. Чимдалі ставало очевидним, що політичний провід

УНР, витративши немало дорогого часу, йдучи на поступки, виправдати які історії

302

303

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА

(це багато хто розумів уже тоді) буде проблематично, не лише не одержав підтримки

з боку Антанти

, а й виявився елементарно ошуканим. Та пригнічений моральний

стан

, розчарування, можливо, ще якось і можна було пережити. Однак (що незрівнян-

но гірше) – невідворотно й інтенсивно насувалася катастрофа на фронті.

Керівництву УНР доводилось евакуюватись

(і знову поспіхом) уже з Вінниці.

А Директорія й Рада Народних Міністрів продовжували втрачати підтримку

. Почас-

тішали випадки ворожого ставлення до них навіть з боку тих

, хто ще донедавна скла-

дав кістяк української армії – Січові стрільці

. Їх представники, зокрема, 14 лютого

1919 р. заявили Київському виконкому ради про підтримку робітничо-селянської ра-

ди й попросили зарахувати їх в лави Червоної армії

Бюро української преси повідомляло

, що з початку лютого кількість перебіжчи-

ків з петлюрівських військ до червоних сягала

300–500 чоловік щоденно

Факти переходу в радянський табір

, створення партизанських загонів, підготовки

і здійснення повстань проти влади Директорії містяться не лише в документах біль

шовицького походження

, а й у численних повідомленнях, донесеннях, звітах військо-

вого командування різних рівнів Дієвої армії УНР

. В архівних фондах збереглися такі

свідчення про події в містечках Коростишів

, Радомишль і Малин Київської губернії,

Проскурові й Могилеві Подільської губернії

, практично на всьому Правобережжі

Загрозливу тенденцію не могли перервати навіть жорстокі репресії

. Маси пере-

ходили на бік більшовиків

, а «армія Директорії продовжувала розкладатись не днями,

а годинами»

. Ситуація чимдалі складалася на користь радянської влади.

Зробивши після захоплення Києва двотижневу паузу

, підтягнувши й перегрупу-

вавши сили

, радянські війська у другій половині лютого 1919 р. здійснили успішні

удари в напрямку Фастів

–Біла Церква й Кременчук–Знам’янка–Цвіткове.

На початку березня було проведено операції з захоплення Козятина й Бердичева

а невдовзі

– й Житомира. У другій половині березня війська УНР не змогли втримати

Вінницю і Жмеринку

, внаслідок чого фронт був розбитий на дві частини: правофлан-

гову

(південну) – тут оперувала переважно Запорозька дивізія в районі Вапнярки; і

лівофлангову

(західну), де діяли війська УНР переважно вздовж ліній Могилів–Ле-

тичів–Хмільник, Житомир–Коростень–Сарни. Між цими частинами вклинились ра-

дянські війська

Однак

, використавши концентрацію головних більшовицьких сил на напрямку

Козятин

–Вінниця, війська Директорії після відповідної передислокації атакували

правий фланг червоних і вибили їх з Сарн

, Коростеня й Житомира, створивши без-

посередню загрозу як Києву

, так і тилам 1-ої Української радянської дивізії, що під

командуванням М

. Щорса вже розгорнула наступ на Жмеринку. Під ударом корпусу

Січових стрільців з заходу

, з боку Полонного–Шепетівки, опинився Бердичів, тоді як

з південного сходу на Козятин розгорнули наступ частини Запорозького корпусу. Вій-

ська М

. Щорса, що перебували в районі Вінниці між Жмеринкою та Бердичевом–Ко-

зятином

, у разі здобуття вірними С. Петлюрі силами цих двох вузлових станцій були

б відрізані від Києва і опинилися б в оточенні

Зайнявши 23 березня станцію Бородянка, що за 50 км від столиці, українські

полки змусили серйозно похвилюватись радянське керівництво. Останнє лише ціною

304

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА

відчайдушних заходів, серйозного збільшення сил змогло відбити загони С. Петлю-

ри

. На моральному стані української армії відчутно позначилась і катастрофа ан-

тантівських інтервентів на Пів

дні, які саме в той момент не витримали першого ж

військового натиску

. Тут здійснило блискавичний наступ угруповання колишнього

петлюрівського отамана М

. Григор’єва, що перейшов на бік Червоної Армії. Його

загін налічував 5–6 тис. чоловік

(в історіографії трапляються й дані про 15–20 тис.

«напівпартизанського війська»

, однак, гадається, це завищені цифри).

Їм протистояв антантівський десант у

60 тис. забезпечених всім необхідним вій-

ськових

. Проте це не завадило загонам М. Григор’єва раптовим ударом 2 березня

1919 р. ввійти до Херсона (бої тут тривали до 10 березня), 12 березня захопити Ми-

колаїв

, а невдовзі й залізницю Березівка–Веселинівка–Воскресенськ, загрожуючи

таким чином з півночі Одесі

, а з півдня – незахищеному правому флангу півден-

ної групи військ Директорії

– Запорозькому корпусу. 14 березня (за іншими даними

– 15) французьке командування проголосило Одесу в стані облоги. За кілька днів було

створено Комітет оборони

, однак протягом наступних двох тижнів ніяких активних

дій проти сил

М. Григор’єва війська Антанти й добровольці (їх було близько 5 тис.)

не здійснювали

. Це дало змогу радянським військам розпочати наступ на півден-

не угруповання сил Директорії

, примушуючи його відходити до Дністра. Внаслідок

цього все лівобережжя Дністра

, від Могилева-Подільського майже до самої Одеси, в

кінці березня опинилося в руках більшовиків

3 квітня інтервенти Антанти почали панічну евакуацію з Одеси, а за 3 дні до міста

ввійшли війська М

. Григор’єва.

Тимчасом під натиском радянської армії і у зв

’язку з несприятливою стратегіч-

ною обстановкою війська УНР

7 квітня залишили Коростень, 12 квітня – Житомир,

17 – Кам’янець-Подільський, 20 квітня – Гусятин і Новоград-Волинський.

Практично паралельно з цими подіями остаточної поразки зазнало й південне

угруповання армії УНР

. Його головну частину – Запорозький корпус (близько 8 тис.

чоловік

) було відтиснуто в районі Тирасполя до Дністра. 16–17 квітня війська УНР

змушені були відступити через Бендерський міст на румунську територію

, де були

інтерновані, а їхнє військове майно стало здобиччю Румунії. Друга частина (близько

10 тис. чоловік) обрала інший шлях. Істотне полівіння, практичне «збільшовичення»

Південно

-Західного республіканського фронту привело до створення 21 березня 1919 р.

Революційного Комітету на чолі з отаманом Волохом

. Комітет того ж дня оголосив

на станції Вапнярка універсал, в якому заявляв, що українське військо стає на ґрунт

радянської влади і прагне до миру з радянським урядом

. Проте з різних причин Рево-

люційний комітет не перетворився на серйозний політичний осередок

. З його спроб

домовитись з радянським військом нічого не вийшло

. У відповідь на пропозицію

миру більшовики повели ще енергійніший наступ

; окремі українські військові відді-

ли, що перейшли на бік більшовиків, було роззброєно, багато козаків перебито

Військові поразки змусили українську армію відступити на захід

, притиснутись

до колишнього австрійського кордону на вузькій смужці північного Поділля й Воли

ні. Наддніпрянська армія розташувалася у районах Луцька (Холмська група), Сарн

(Північна група), Рівного (група Січових стрільців) і Крем’янця (Запорозька група)

305

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА

Міць війська Директорії була підірвана. За 5 місяців війни армія УНР скоротилася з

300 тис. до 30 тис. вояків, з яких не більше 15 тис. були боєздатними

Безнадійність ситуації

, безпорадність дій керівництва УНР навесні 1919 р. були

майже абсолютними

: «Опинившись без війська, втративши зв’язок з Одесою, остав-

лена революційним селянством та робітництвом

, остапенківщина розбіглась з Про-

скурова хто куди

: Голова Директорії і Головний Отаман С. Петлюра на Волинь, де

ще було трохи республиканського війська під командою «отамана» Оскілка

; члени

Директорії

– П. Андрієвський до Галичини, Швець і Макаренко – застрягли на лінії

Ярмолин

ці – Гусятин; два міністри попали до Кам’янця, кілька опинилось в Галичи-

ні, решта зникла була десь без вісти. Так сама себе зліквідувала остапенківщина, а

разом ледве не зовсім зліквідувала й українську державність

, возглавляєму Директо-

рією»

І це зовсім не поодиноке свідчення активного учасника подій

, добре обізнаного

зі станом справ

. Подібну картину змальовував через дев’ять років і І. Мазепа. Він

говорив

, зокрема, що «бувши в кінці березня 1919 року членом «комітету охорони

республіки»

, який утворився в Кам’янці внаслідок повної анархії для тимчасового

виконання функцій вищої державної влади

, я бачив на власні очі ту дезорганізацію

центральних державних установ

, яка в той час панувала, як в тилу армії, так і на

фронті. Ще раніш, в середині лютого 1919 року, я був участником делегації із пред-

ставників укр

. с.-д. і укр. с.-р., що їздила до Козятина для переговорів з командою

корпусу Українських Січових Стрільців

. Під час цих переговорів вияснилося, що ко-

мандування цеї найдисциплінованішої частини старалося власними силами

, минув-

ши вище командування армії

, знайти шляхи для продовження боротьби за Українську

Республіку»

Проте навіть за таких обставин лідери Директорії знехтували ультимативними

вимогами ЦК УПСР

(центральної течії) і соціал-демократів негайно припинити пе-

реговори з представниками Антанти і відновити взаємини з РСФРР на основі ви

знання радянського устрою Української Республіки Директорією і незалежності та

суверенності цієї республіки Радянською Росією

«Те

, що почалося після втрати Жмеринки, було майже цілковитою ліквідацією

українського фронту

, – пише І. Мазепа. – І коли дальша організована українська

боротьба ще довший час не припинялася, то найбільша заслуга в цьому належить

Петлюрі

. Він в цей критичний момент не втратив голови і не впав в одчай. Навпа-

ки, з великим ентузіязмом і вірою в справу, що були найціннішою рисою його як

національного провідника

, він непохитно продовжував працювати для організації

наступу проти большевиків на північному фронті

. Це, на мою думку, спасло україн-

ський фронт від остаточного розпаду

. Без Петлюри, з його популярністю в решті

українського війська

, український фронт в цей час або зовсім занепав би, або попав

би в руки окремих

, не об’єднаних між собою різних безвідповідальних отаманів, що

заявлялися тоді сотками»

Той стан

, яким характеризувалось становище територій під офіційною назвою

«Українська Народна Республіка»

, де верховодили отамани «знизу-доверху», аж до

Головного Отамана включно

, і одержав у історіографії назву «отаманщини».

306

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА

Сам термін увійшов у політичний лексикон уже тоді, в 1919 р. Ним широко опе-

рували перші історики Української революції – В

. Винниченко, П. Христюк, М. Ша-

повал та інші

. Узагальнюючи їх спостереження і висновки, як і міркування пізніших

дослідників

, автор даної праці наступним чином окреслив параметри непростого

суспільного феномена

. Отаманщина – це домінування в реальному житті Української

Народної Республіки

, в управлінні всіма її процесами, включаючи політичні, держа-

вотворчі

, економічні, військового начала, аж до його практичної абсолютизації, під-

міни військовою владою будь

-яких і, зрештою – всіх інших регуляторів суспільних

відносин і процесів

. Чи не найрельєфніше цей український феномен виявився в не-

покорі армійських командирів різних рангів державному проводові

, перманентних

виступах проти нього

, практиці регіонального сепаратизму, супроводжуваної вій-

ськовим терором

, єврейськими погромами й т. ін.

Отаманщина в історичному сенсі стала злим фатумом всієї національної держав

ної організації

(й навіть ширше – самої національно-визвольної революції), оскіль-

ки зірвала плани будівництва республіки трудового народу

, підтримані провідними

українськими партіями

(переважною частиною тогочасного політикуму), Трудовим

Конгресом України

(у певному наближенні – «видання» Установчих зборів – ідеалу

українства всієї революційної доби

Висловлене дисонує з позицією деяких авторів

, які інакше дивляться й витлума-

чують непросте явище

(звісно, мова не йде про тих, хто не визнає і самого терміна

отаманщина і тих життєвих проявів

, які ним позначаються – не нав’язувати ж свого

розуміння тим

, хто апріорі не готовий до наукової полеміки).

Певне поширення має точка зору

, яку тривалий час з ентузіазмом відстоює С. Лит-

вин. Палкий апологет С. Петлюри, історик намагається знайти будь-які підстави для

того

, щоб зняти відповідальність за отаманщину, її історичні наслідки з Головного

Отамана

. Для цього він, по-перше, намагається явища усього суспільно-політичного

життя штучно завузити до одного аспекту – внутрішньовійськового

, по-друге, зви-

нувачує у тенденційності В

. Винниченка, який начебто з ревнощів, першим розкрив

роль С

. Петлюри у формуванні отаманщини, по-третє, перекласти провину за бунти

проти Петлюри і Директорії на більшовиків

(останній чинник настільки гіпертрофу-

ється автором

, що ставитись до подібних сентенцій всерйоз зовсім не варто).

Однак кілька сторінок

, витрачених С. Литвином на описання добре відомих фак-

тів

, не стільки доводять непричетність Головного Отамана до започаткованої і ви-

плеканої таки ним тенденції

, скільки переконують у зворотному. Ті ж дві–три цитати

з архівних документів

, які наводяться в книзі, свідчать про прагнення С. Петлюри

хоча б частково

, якщо не приборкати отаманщину, то продемонструвати, що вища

політична влада готова на рішучі дії проти тих

, хто, користуючись військовою силою,

перевищує межі своєї компетенції

Наведеними документами

, які зовсім не суперечать змістом і характером давно

відомим фактам

, С. Литвин ще раз підкреслив, що отаманщина виходила далеко за

рамки вузьковійськового чинника

. Автор змушений згодитися врешті і з тим, що

С. Петлюрі не вдалося впоратися з отаманщиною

, яка не лише зашкодила військово-

му будівництву, а й постійно дестабілізувала ситуацію в УНР, зривала її зсередини

307

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА

Інший підхід уособлює Р. Коваль – автор, співавтор численних книг-нарисів, укла-

дач документальних збірників про отаманів

, так би мовити, місцевого рівня. З досяг-

неннями, думками, висновками енергійного, пристрасного шукача історичних знань

широкий загал був ознайомлений завдяки циклам передач на українському радіо

Вивчаючи події

1917–1921 рр. в Україні, Р. Коваль доходить висновку, що україн-

ська, або точніше «малоросійська», інтелігенція в особах М

. Грушевського та В. Вин-

ниченка не виконала покладеної на них долею ролі перед нацією

: «Українська інтелі-

генція перебувала в наркотичному полоні «передової російської культури»

. І раз у раз

«заганяла у спину національної революції ніж облудної соціалістичної проросійської

демагогії»

. «Кімнатний теоретик» М. Грушевський «не мав наміру одривати Україну

од Росії

, а Винниченко виступав проти творення українського війська»

. Діячі Цен-

тральної Ради гальмували революцію від самого її початку

. «Народ хотів проголо-

шення Самостійної України

, а Центральна Рада вважала це гасло контрреволюцій-

ним і декларувала як найсміливіше своє прагнення автономію у складі Росії

Народ прагнув війська

, а міністри-соціалісти погоджувались на міліцію. Українці

на мітингах і вічах кидали виклик Москві

, а Генеральний Секретаріат посилав до Пе-

трограду делегації

, щоб узгодити те, що узгодити неможливо... Центральна Рада по-

тонула у безплідних і непотрібних дискусіях із проханням освятити їх державотворчі

ініціативи»

Отже

, інтелігенція не розуміла настроїв народу, його інтересів, тому не могла

бути його провідником та лідером

. «Саме тоді, – продовжує Р. Коваль, – відповідаль-

ність на себе взяли українські отамани за справи в селі

, волості, повіті, столиці...».

Автор переконаний

, що «український феномен 1917 р. полягав в тому, що не провід,

а так звані темні

, насправді покозачені маси – виявили пасіонарність, прагли рево-

люційної творчості

, були творцями революційної дійсності, саме вони будували на

руїнах Російської імперії величну українську державність»

. «Перелякані писаки»

(термін Р. Коваля) були нездатні на це.

Саме тому «українська державність творилась «знизу»

, народом, а не владою на-

віть всупереч їй»

– підводить підсумок своїм логічним вибудовам Р. Коваль.

Найяскравішим проявом величі та патріотизму українців він вважає отаманію як

доказ самоорганізації українців

, «а це означає здатність до життя». Зародилася ота-

манщина

, на думку історика-аматора, не в 1919 році, до чого схиляються більшість

фахівців початку і кінця ХХ століття

, а в 1917 р., під час формування загонів україн-

ського вільного козацтва

Він дає власне визначення суспільно

-політичному феномену як бурхливої україн-

ської стихії – бунтівної

, вогненної, нещадної, здатної змести на своєму шляху ворожу

стихію іншого народу

. Отаманія – невід’ємна риса національного характеру, завдяки

якій українці збереглися як нація

. А відтак отаманію потрібно було не критикувати,

а очолити

У цілому схвально оцінюючи український повстанський рух та щиро захоплю

ючись його керівниками

, автор згадує, що були серед отаманів різні люди, в тому

числі самозакохані авантюристи

. Але інших – вольових, рішучих, сміливих, справ-

жніх патріотів – було набагато більше

. До таких імен і привертає увагу читачів та

308

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА

слухачів Р. Коваль. Серед них М. Григор’єв, Зелений, Кость Блакитний, Гулий-Гулен-

ко

, М. Омелянович-Павленко та Ю. Тютюнник. Піддаючи нищівній критиці погляди

та особисті якості лідерів Центральної Ради

, зокрема М. Грушевського та В. Винни-

ченка

, іноді С. Петлюри, публіцист протиставляє їм постаті отаманів, наділених ви-

ключно позитивними рисами

. Їх образи яскраві, майже ідеальні. Хоча деякі все-таки

мали один недолік

: своєчасно не зрозуміли небезпеки більшовизму і тому певний час

воювали на боці радянської влади як

, наприклад, М. Григор’єв чи Зелений.

Підтримуючи Р

. Коваля в актуальності зачепленої теми, далеко не у всьому мож-

на погодитись з методами творення галереї історичних портретів отаманів та отаман

щини як явища в цілому

Головний недолік його публікацій полягає в абсолютизації мемуарних джерел

які лежать в основі розвідок

. Некритично поставившись до праць, у яких учасники,

очевидці різного роду повстанських акцій «заднім числом» підкориговували факти

Р. Коваль відбирає до своїх творів все, що тільки можна витлумачити позитивно, і

емоційно-захоплено подає це у нарисах. Нерідко при цьому допускається відхід від

об’єктивної передачі навіть тієї інформації

, яка міститься у спогадах. Так факти, які,

на погляд публіциста

, можуть зіпсувати портрет отамана-патріота, – обходяться, за-

мовчуються

. Окрім того, що це веде до деформацій відтворюваних реалій, це ще й

вияв ретроспективної несправедливості щодо тих

, хто не зміг реалізувати проектів

державотворення через розгул отаманської стихії

, а також тих, хто безпосередньо

постраждав від погромів

, якими, як правило, супроводжувалися бойові шляхи й здо-

бутки більшості отаманів

Ще один момент

, на який варто звернути увагу, це ототожнення Р. Ковалем по-

нять «отаманщина» і «повстанство»

. Вочевидь, друге поняття сутнісно відмінне, і

лише на тій підставі

, що керівники повстанців іменувались отаманами, які переслі-

дували часто не тільки суспільні

, скільки вузькокорисні, а то й індивідуальні цілі, їх

не можна урівнювати

. Це все ж різновеликі, навіть різнопорядкові явища.

Гадається

, повстанством є сенс іменувати прояви непокори наявній політико-дер-

жавній системі

, більш-менш масового (масштабного) збройного спротиву існуючій

владі

, прагнення поводитись, діяти за особливими (власними), нерідко специфічни-

ми, регіональними правилами («законами»). Це явище загалом характерне для гро-

мадянської війни

, набрало різноманітних форм, розмаху й гостроти. Основним со-

ціальним елементом повстанців були селяни

, а підставою поведінки – невдоволення

своїм становищем

, несприйняття офіційної політики (або ж її важливих, принципо-

вих елементів

), протидія їй, пошук і всіляке відстоювання власних інтересів, уподо-

бань, орієнтацій, позицій. Такі повстання мали місце і проти режиму Директорії і

проти радянської влади і проти обох влад водночас

У контексті проблеми

, яка розглядається, є сенс вважати повстанство за безпо-

середнє

, логічне породження воєнно-політичного владарювання, що запанувало в

Україні з кінця зими – початку весни

1919 р., а відтак і сприймати його слід за невід-

дільну складову тогочасних суспільних процесів

Отаманщина як сутність режиму Директорії

, як визначальна й найприкметніша

її риса

, сформувалася поволі. Її витоки легко відшукуються ще в часи антигетьман-

309

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА

ського повстання, коли центральними політичними фігурами стали ті, хто спрямову-

вав військові дії

. Це був, як відомо, Головний Отаман і когорта військових керівни-

ків різних рангів

, які йому підпорядковувались. Останні дивилися на С. Петлюру як

на ключову постать у поваленні гетьманської влади й її заміни на республіканську

А Головний Отаман

, дедалі проймаючись вірою у свою месіанську роль, намагався

забезпечити побільше переваг у реальній владі підлеглим йому отаманам

Фактичне формування режиму отаманщини почалося ще в ході антигетьман

ського повстання

. Уже в зверненні Головної команди Українських республіканських

військ, очолюваної С. Петлюрою, від 16 листопада було накреслено хоч і не дуже

чітку

, однак стратегічно ясну програму дій повалення гетьманату, відновлення УНР,

повернення до законодавства Центральної Ради

Яким же чином забезпечити бажаний результат

, в документі нічого, крім при-

родних репресивних заходів щодо керівництва попереднього ладу та тих

, хто його

підтримував не говорилося

. А ось в наказі Штабу революційних військ УНР щодо

перебирання влади від гетьманського режиму від

24 листопада 1918 р. після повто-

рення положень попереднього документа йшлося і про механізми реалізації переходу

влади і закріплення її в нових руках

Закликаючи до повсюдної організації військових частин

, наказ визначав: «Коман-

ду над народнім військом беруть в свої руки в кожному повіті (тут і далі підкреслено

мною – В

. С.) найстарші чином військові старшини української народности»

. А ось

ці командири й одержали звання отаманів

. До слова, наказ офіційно підписали відра-

зу два отамани

: Головний Отаман С. Петлюра і Начальник штабу отаман Осецький.

Два начальні отамани наказували

: «Всім отаманам брати владу в свої руки, при

чому

, по-перше: владу взяти військову, адміністративну, судову; і останні дві до того

часу

, поки Директорія не призначить відповідних особ; друге: всіх зрадників Укра-

їнському Народові арештувати та поступати з ними по закону військовому

; третє: не

допускати заколоту та запобігати тому негайними воєнними росправами на місці

;

четверте

: Директорія надає повну владу під час боєвих подій командірам окремих

частин; за боєвими подіями влада отамана земель така: за головну зраду Українській

державі, за військову зраду, за невиконання бойових наказів, за мародерство та гра-

бунки виключно до розстрілу після постанови військового Польового Суду»

До цього додавалось досить істотне уточнення

: «Мати на увазі, що до влади адмі-

ністраційної належать також залізниці

, пошта, телеграф та иньші інституції в межах

земель, зазначених отаманам по згоді меж собою. Шосте: супроти зрадників і ворогів

державної самостійности поступати рішучо і безпощадно»

При всій само очевидності наведеного як своєрідної концентрованої моделі ота

манщини

, не можна не звернути уваги хоча б на три найважливіші моменти.

По-перше, Директорія ніколи не ухвалювала рішень про передачу «повної вла-

ди… командирам окремих частин»

. А відтак самовільно сформульована теза може

бути кваліфікована як оформлення узурпації влади військовими

, ще точніше – отама-

нами, що спиралися на силу зброї.

Забігаючи дещо наперед

, слід сказати, що на спроби Директорії (за часу голо-

вування в ній В

. Винниченка) поставити отаманів під політичне державне начало

310

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА

С. Петлюра реагував дуже нервово, різко, ревно захищав своїх підлеглих отаманів

від будь

-якої відповідальності, навіть тоді, коли їх провини були безсумнівними.

По-друге, концентрація всієї повноти влади в одних руках явно дисонувала, біль-

ше того

– прямо суперечила декларованим демократичним засадам відновлюваної

УНР. Територіально ж отамани мали ділити владу «по згоді меж собою». Природно,

на роль найвагомішої постаті в державі за такої моделі висувався головний отаман

По-третє, можна припустити, що статус Головного Отамана для С. Петлюри за-

вжди важив більше

, ніж статус члена і, навіть, Голови Директорії. З цього погляду,

дуже цікавий ухвалений Кабінетом Міністрів Закон про новий склад Директорії від

7 травня 1919 р. Полишимо за дужками весь алогізм (а якщо прямо – всю абсурд-

ність) рішення виконавчого органа влади – з юридичного боку він ні за яких обста-

вин не міг приймати закону формування вищого органу державної влади в УНР

. Вар-

то згадати

, що Директорію обрав вищий представницький орган – Трудовий конгрес

України

На травень

1919 р. у складі Директорії сталися зміни. Ще в лютому пішов у від-

ставку В

. Винниченко. За причетність до заколоту С. Оскілка у кінці квітня проти

С. Петлюри останній видалив зі складу Директорії П. Андріївського. Ось тоді й було

ухвалено згаданий закон

, який заслуговує на повне відтворення.

«Іменем Української Народньої Республіки

ЗАТВЕРДЖУЄМО

: 7 травня 1919 року.

Голова Директорії Петлюра

Члени: А. Макаренко

Член-Секретарь Ф. Швець

Посвідчую

: Т. в. о. Державного Секретаря Іван Лизанівський

Ухвалений Кабінетом Народних Міністрів

ЗАКОН

про склад Директорії Української Народньої Республіки

1) Всі постанови Директорії Української Народної Республіки дійсні і законні

лише в тому разі

, коли в засіданні приймав участь Головний Отаман Петлюра.

2) Для законности постанов і наказів Директорії необхідні підписи двох членів

Директорії в тому числі обов’язково підпис Головного Отамана

3) Директорія має право винести постанову про вихід зі складу Директорії одного

з її членів, коли це буде визнано необхідним в державних интересах.

4) Для дійсности постанови про персональні зміни в складі Директорії необхідні

підписи 3-х членів Директорії, в тому числі Головного Отамана.

5) Закон цей ввести в життя по телеграфу.

Голова Кабінету Народніх Міністрів В

. Мартос.

Народній Міністр Юстиції Андрій Лівицький»

Як видно

, вага Головного Отамана у будь-яких комбінаціях тут виняткова, клю-

чова

. Без згоди Головного Отамана будь-які рішення було унеможливлено. Водночас,

цим як би прокладався шлях до одноосібної влади знов

-таки не стільки очільника

Директорії

, а Головного Отамана.