Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

321

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА

(його весь час звинувачували у некомпетентності) було утворено інститут Наказно-

го Отамана

. Цю посаду обійняв генерал М. Греків, а двовладдя в командуванні вій-

ськами мало лише негативні наслідки

. С. Петлюру було обрано Головою Директорії

9 травня 1919 р., коли П. Андрієвський і Є. Петрушевич уже виразно відмежували-

ся від трьох інших членів вищого державного органу

(С. Петлюри, А. Макаренка і

Ф. Швеця)

«Але розходження між Петлюрою і правими українськими групами особливо за

гострилися після того

, як сталися згадувані події в Кам’янці, – пише І. Мазепа. – Пет-

люра з його революційним темпераментом не вкладався в рамки того бюрократич

но-консервативного способу думання, яким визначалися тодішні провідники правих

українських груп

. Тому коли Андрієвський разом з урядом Остапенка став на шлях

репресій супроти учасників Комітету Охорони Республіки та їх однодумців

, Петлюра

поступив інакше

: він покликав соціялістів до праці в уряді»

Переправлені з Кам’янця до Рівного члени Комітету охорони республіки

(есе-

ри і соціал

-демократи) із заарештованих перетворились на учасників переговорів з

С. Петлюрою та А. Макаренком (П. Андрієвський і Є. Петрушевич перебували в Га-

личині, а Ф.Швець постійно курсував між Рівним і Галичиною), навіть більше – на

сторону

, яка почала диктувати умови співпраці. Перед тим, як дати згоду на вступ до

кабінету

, українські соціалісти-революціонери (емісари ЦК партії) й українські со-

ціал

-демократи (ЦК партії) склали 5 квітня 1919 р. спеціальні умови щодо прав май-

бутнього кабінету

, його взаємовідносин з Директорією та реорганізації складу самої

Директорії

. Їхній зміст, поданий як ультимативна вимога С. Петлюрі, був таким:

«І. Директорія. 1. Директорія складається з слідуючих членів: Голови, Отама-

на С. Петлюри, і по одному представнику – від Галичини, УПСР і УСДРП; 2. Ди

ректорія затверджує закони тільки після ухвали їх Радою Міністрів; 3. Директорія

репрезентує суверенність УНР на вні, при чому всі відповідні акти контрасигну

ються Міністерством Закордонних Справ; 4. Для Директорії встановляється цівіль

ний лист,

який проходить по згоді з Радою Міністрів; 5. В сфері управління члени

Директорії видають свої розпорядження тільки через відповідні міністерства; 6. Всі

члени Директорії рівноправні; 7. Повноправний кворум Директорії складається з

трьох членів

II. Рада Міністрів. 1. Прем’єр-міністр призначається по згоді з партіями україн-

ських соц

.-рев. і укр. соц.-демократів і формує кабінет в порозумінні і за згодою цих

партій; 2. Політична Рада Міністрів складається з таких міністрів

: міністр внутріш-

ніх справ

, закордонних, військових, земельних, народнього господарства, фінансів,

юстиції

, праці й освіти; 3. Рада Міністрів сама визначає місце своєї резиденції; 4.

Права і обов

’язки військового міністра опреділюються положенням про польове уп-

равління війська у військовий час; 5. Всі кредити на військову справу проводяться

тільки через Раду Народніх Міністрів»

Соціалістичні партії висунули умови і щодо конкретних політиків

, зокрема за-

пропонували виключити зі складу Директорії П

. Андрієвського і Ф. Швеця – осіб,

які скомпрометували себе прихильністю до правих поглядів. Але ті не підкорилися

відповідним партійним рішенням

. Щоправда, під час подій, пов’язаних із форму-

322

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА

ванням нового кабінету, П. Андрієвський зробив заяву про відставку. Цим, начебто,

скористались і не стали надалі вважати його членом вищої державної інстанції

, хоча

він невдовзі від заяви відмовився і продовжував іменувати себе членом Директорії

Останнє

, мабуть, мало кого непокоїло, оскільки ніхто більше не був зацікавлений,

щоб Директорія збиралася й функціонувала у повному складі

. Понад усіх це влашто-

вувало С

. Петлюру, який дедалі більше зосереджував владу в своїх руках.

Щоправда

, І. Мазепа згадує, що під час першої зустрічі соціал-демократів з

С. Петлюрою той дуже гаряче доводив, що П. Андрієвського і Ф. Швеця варто вивес-

ти зі складу Директорії

, а замість них включити Б. Мартоса і М. Ковалевського

. Але,

судячи з усього

, то був лише емоційний епізод.

Порівняно з позиціями Комітету охорони республіки висунуті на переговорах

у Рівному вимоги були свідченням готовності лідерів УПСР

(центральної течії) і

УСДРП до чергового компромісу

. Справді, згідно з планом реорганізації влади, Ди-

ректорія залишалась

(хоч і в зміненому складі) під головуванням того самого С. Пет-

люри; про радянську владу вже не було й згадки (замість неї знов виринули трудові

ради з контрольними функціями

); про мир з радянським урядом України так само не

було вже

мови, натомість говорилося тільки про бажання миру з радянською Росією;

нарешті, про припинення переговорів з Антантою нічого не було сказано, навпаки –

переговори ті легалізувались

Схоже

, що С. Петлюра погоджувався практично на всі пропозиції та вимоги. І

головне тут

, очевидно, полягало не стільки в бажанні змінити політику, скільки в

прагненні показати (може, й імітувати) активну державну діяльність за найтяжчої

катастрофи

. Саме тоді стало зрозумілим (С. Петлюра замовчував відомі йому факти

навіть у найближчому оточенні

), що Південно-Західний фронт повністю розвалено,

що у Вапнярці створено Революційний комітет

«Відомості про катастрофу на Південно

-Західному фронті були для нас громом з

ясного неба

, – зазначає І. Мазепа. – Адже ж цей фронт – це майже половина цілої на-

шої армії

. Крім інших частин, там знаходився Запорозький корпус з його численними

людськими кадрами і величезним військовим майном

Було ясно

, що Петлюра спізнився з реорганізацією уряду. Взявся за це вже тоді,

коли фронт почав розпадатися

, шукаючи «самотужки» виходу з тої сліпої вулиці, в

яку завела цілу нашу справу наївна віра уряду й Директорії в допомогу французького

командування в Одесі

. Два тижні тому ще можна було врятувати праве крило нашого

фронту

, коли б уряд і командування перестали вірити в антантську допомогу та від-

тягнули свої війська в напрямі на Галичину

. Тепер залишалося рятувати те, що збе-

реглося на північному

фронті»

. Однак праві елементи українства не здавалися «без

бою». На численних нарадах (у першій декаді квітня вони тривали по кілька годин

кожного дня

) доводилось, що зміна уряду «не на часі», що це лише зашкодить від-

носинам з Антантою і т

. ін.

У процесі конфронтації з

’являлися різноманітні комбінації нового складу уря-

ду. Зокрема, на голову кабінету українські соціал-демократи пропонували М. Порша.

С. Петлюра погоджувався, але говорив, що його «з Берліна не так легко дістати». І то,

мабуть

, була гірка правда. В той час лідери українства намагалися скоріше виїхати

323

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА

за межі Батьківщини, аніж повертатись у скрутну хвилину додому. Коли С. Петлюра

запропонував кандидатуру Б

. Мартоса, той почав відмовлятись на користь А. Сте-

паненка

. С. Петлюра рішуче заявив, що «Аркадій Степаненко добра людина, але він

– наївний чоловік»

. Нарешті умовили очолити уряд Б. Мартоса, хоча в останній мо-

мент у С. Петлюри знайшлися сумніви і щодо нього

В умовах браку випробуваних авторитетних кадрів

(в котрий раз усі автори, пере-

лічуючи поіменно найвидатніших провідників українства

, з сумом констатують, що

всі вони перебували в той час за кордоном

) ледве вдалося дійти згоди щодо заміщен-

ня посад на ключові міністерства – практично всі кандидатури викликали серйозні

заперечен

ня

Що ж до Директорії

, то через відсутність відповідних сил її склад взагалі вирі-

шили не чіпати

С. Петлюра обіцяв погодити кандидатури до складу Ради міністрів з галицькими

лідерами, проте на їхню згоду так і не дочекався.

Тоді

9 квітня 1919 р. Директорія (власне – С. Петлюра і А. Макаренко; Ф. Швець,

як вище відзначалося

, поставив свій підпис згодом) затвердила неповний склад но-

вого кабінету

. Всі провідні посади в ньому обійняли представники УСДРП: Головою

Ради народних міністрів і міністром фінансів став Б

. Мартос, заступником Голови,

міністром юстиції – А

. Лівицький, міністром внутрішніх справ – І. Мазепа, міні-

стром земельних справ – М

. Ковалевський, виконуючим обов’язки міністра військо-

вих справ – Г

. Сиротенко. Пізніше від українських есерів до складу уряду ввійшли

ще три міністри

, але головним чином на технічні посади (І. Лизанівський – керуючий

міністерством преси

, І. Паливода – керуючий міністерством пошт та телеграфів і

Л. Шрамченко – міністр народного господарства)

«Отже вийшло

, що Рада Міністрів була петлюрівсько-есдеківською, – констату-

вав М

. Шаповал, – бо с-р Ковалевський не був кандидатом від партії, а инші ес-ери

заняли ролі технічних міністрів

, не входячи в «політичний кабінет». Це було перше

порушення умови

5 квітня»

Один з лідерів УПСР вважав такий склад уряду далеким від оптимального

. По-

значилось тут те

, що есери не дуже охоче йшли на співпрацю в урядових установах.

При Директорії було тільки два члени ЦК УПСР – І. Лизанівський та А. Степаненко,

які представляли праве крило партії

. Боротьбисти вели роботу в радянському під-

піллі. Радикальні сили – М. Грушевський, М. Шаповал, М. Чечель, І. Шраг та інші

– виїхали за кордон

«Часто персональна участь с

-рів правого крила в політиці Директорії і с-деків

надавала назовні ніби характер коаліції двох партій

, а в дійсности була політика Пет-

люри і с-деків, – зауважує М. Шаповал. – Після демісії кабінету Чеховського особис-

то я виїхав за кордон

, цілком не поділяючи політики Директорії. Після виходу з неї

Винниченка

, з яким ми підняли другу революцію, я не вважав для себе можливим

відмовлятися від програми соціяльної революції і тому не міг ставати до співпраці з

Петлюрою

, до якого довір’я ніколи не мав. Одначе і робити опозицію в тому хаосі не

хотів

, бо й так українська справа стояла зле. Перевтома так само вплинула тяжко на

стан здоровля

, і тому я 22 лютого виїхав через Галичину за кордон»

324

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА

Дійсно, ті можливості, що їх міг отримати уряд Б. Мартоса, підривались розхо-

дженнями у поглядах на перспективи революції

, які мали українські есери і україн-

ські соціал-демократи.

Українські есери

(центральної течії) були ближчими до «незалежних» в УСДРП,

орієнтувались на радянську

робітничо-селянську владу в Україні (погоджуючись на

трудові ради як на компроміс

) і справді докладали зусиль до організації трудових рад

на Волині там

, де поширювалась влада Директорії.

Проте великого впливу на роботу уряду члени УПСР не мали

. Перед тут вели ук-

раїнські соціал

-демократи з їхніми ідеалами «справжнього народоправства» (тобто

парламентаризму), відновлення на місцях влади міських і земських самоврядувань

(а не трудових рад, яким вони ладні були надати лише контрольні функції), здійснен-

ня «демократичної земельної реформи» (щоб не образити великих землевласників),

«допомоги фабрикам і заводам»

(тобто їхнім власникам). Спираючись на С. Петлюру,

представники УСДРП в уряді досить швидко визначили його тяжіння вправо

«Одначе

, – застерігає П. Христюк, – не вважаючи на такий архіпоміркований, явно

буржуазно

-демократичний напрям політики нового правительства, українська дріб-

на буржуазія повела з ним рішучу боротьбу. Член Директорії П. Андрієвський просто

не визнавав цього правительства

, гуртуючи коло себе в Галичині бувших остапен-

ківських міністрів і взагалі всіх незадоволених отаманів

, бувших вищих урядовців і

безробітних тепер буржуазних політичних діячів

. Командуючий Волинською групою

республиканського війська «отаман» Оскілко

(бувший народній вчитель, соц.-само-

стійник, хлопчина літ 25), окружений старими царськими генералами, так само не

визнавав правительства

, заявляючи, що в Рівному, як на фронті, він сам собі господар

і ніякого правительства не потрібує

. «Соціалісти»-самостійники (Мацюк, Макарен-

ко й инші

) та народні республіканці (Ол. Ковалевський, Архипенко), спіраючись на

Оскілка і віддавшись під його опіку

, повели між військом, усним словом і через свій

орган, шалену агітацію як проти правительства, так і проти С. Петлюри. Коли пра-

вительство захотіло взяти дрібнобуржуазну пресу під цензуру

, Оскілко заявив, що то

його штабні фронтові органи і він не допустить ніякої цензури їх з боку

правитель-

ства

. Дрібна буржуазія (і ті генерали, що оточували Оскілка) заплескала в долоні,

вихваляючи «геройство» отамана»

Так визрівав конфлікт

. Основною його причиною було небажання правих україн-

ських політичних сил погодитись із закріпленням проводу соціалістичних

(хоч би й

поміркованих

) партій, з перспективою переходу влади на місцях до трудових рад, на

які вони не мали впливу

. Такою самою була й позиція уряду ЗУНР, особисто Є. Пет-

ру

шевича. Оптимізму правим додавало й те, що під їхнім контролем перебувала най-

більша військова група – Волинська

(це, власне, була єдина опора УНР), якою коман-

дував соціаліст

-самостійник Оскілко.

«Серед представників правих українських груп

, що з’їхалися до Рівного, пану-

вало незадоволення Петлюрою

, – роз’яснює суть свого бачення ситуації І. Мазепа.

– В противагу його заходам щодо реорганізації уряду само

стійники-соціялісти про-

вадили агітацію за передачу Петрушевичеві головування в Директорії

, а отам. Оскіл-

кові

, своєму однодумцеві, що командував Північною групою, обов’язків головноко-

325

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА

мандуючого українською армією. Як на мотиви цього указувалось на те, що, мовляв,

Петлюра

, як людина некомпетентна в військових справах, головним чином завинив

невдачі на українському фронті

. Рівненський фронт, казали вони, зберігся тільки

тому

, що Північною групою командував от. Оскілко, який, мовляв, не дуже прислу-

хався до наказів головного командування

, а робив так, як сам вважав за потрібне. Той

факт

, що з цілого українського фронту фактично залишився лише північний з групою

от

. Оскілка і що до Рівного переїхав цілий державний центр, надзвичайно запаморо-

чив голову як самому Оскілкові

, так і його однодумцям. Самостійники-соціялісти

відверто займалися звеличуванням Оскілка

, називаючи його «молодим українським

орлом»

, на якого, мовляв, з подякою і надією дивиться ціла Україна і т. д.»

Коли Оскілко демонстративно почав ігнорувати накази

С. Петлюри і робити пу-

блічні провокаційні заяви

, Головний Отаман деякий час зволікав із рішучими діями,

відмовлявся погодитись на рекомендації ближчого оточення про арешт бунтівника

Напруження кожного дня зростало

. Безпосереднім приводом для повстання став

дещо запізнілий наказ С. Петлюри про звільнення Оскілка з військової посади. Це

врешті-решт призвело б до суттєвого послаблення правих, виривало з їхніх рук сер-

йозну військову силу, що й прискорило виступ.

Оскілко

, стягнувши перед цим до Рівного рештки війська з фронту, вчинив

29 квітня 1919 р. в спілці з самостійниками (на чолі з представниками Центрально-

го Комітету партії О

. Макаренком та Мацюком) генералом Агапієвим, полковником

Гемпелем й іншими «отаманами» та «полковниками»

, за «моральної» співучасті ін-

ших українських правих партій (передусім народних республіканців, а потім і соціа-

лістів-федералістів) державний переворот. Всіх міністрів і деяких політичних діячів

(що належали до українських соціалістичних партій) було заарештовано. «Отаман»

Оскілко оголосив себе «Головним Отаманом» війська Української Республіки і при

значив при собі комісаром для справ цивільних

(щось подібне до прем’єр-міністра)

народного республіканця Є

. Архипенка. Окремою грамотою він оголосив членів

арештованого уряду зрадниками

, що «продавали Україну большевикам і полякам»,

а також виключив зі складу Директорії С

. Петлюру і А. Макаренка як спільників за-

арештованого уряду

(С. Петлюра, А. Макаренко і Ф. Швець перебували в той мо-

мент у Здолбунові – на сусідній з Рівним залізничій станції

). Про вчинений пере-

ворот В

. Оскілко відразу надіслав кілька телеграм до Галичини – Є. Петрушевичу та

П. Андрієвському, сповіщаючи, що все, «хвала Богові, йде успішно». В одній з цих

телеграм Оскілко висловлював

бажання, щоб Є. Петрушевич скоріше зайняв посаду

президента єдиної України

У грамотах

, що їх оприлюднили в день перевороту Оскілко та Є. Архипенко (ці

документи багато чим навіть за формою нагадували грамоти П

. Скоропадського, і

виникає питання, чи випадковим було здійснення перевороту саме в річницю прого-

лошення гетьманату

), вони обіцяли утворити тверду владу, лад і порядок, відновити

порушені класові відносини і право приватної власності тощо

Однак «оскілківщина» досить швидко провалилась

. Війську було наказано но-

вим «Головним Отаманом» взяти Здолбунів і «визволити з большевицького полону

Петлюру з Директорією»

(так говорив Оскілко козакам, побоюючись відкривати їм

326

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА

справжні причини перевороту, свої наміри заарештувати Петлюру з Макаренком).

Довідавшись, що його обдурюють, військо повернулося до Рівного і вчинило там за-

ворушення

. Більшість вояків рівненської залоги оголосили нейтралітет (на чолі цієї

частини війська стояла старшинська організація – так званий Український військо

вий клуб

), меншість активно виступила проти оскілківців. Розкидані з аеропланів

прокламації С

. Петлюри, в яких він обвинувачував Оскілка в державній зраді й ба-

жанні повернути гетьманські порядки

, остаточно здеморалізували оскілківське за-

пілля. Ґрунт з-під його ніг зник. Побачивши, що справу програно, Оскілко з купкою

своїх прихильників утік до Польщі

, «проотаманувавши» неповний день

Певні штрихи до неприємного

, хоча й природного для отаманщини, епізоду додав

М. Тимофіїв. Він вважає, що головним винуватцем виступу Оскілка став штаб Дієвої

армії

, який розпочав вести інтриги проти командуючого найчисельнішої, найбоєздат-

нішої частини

(30 тис. багнетів із загальної кількості 35 тис., підвладних Головному

Отаману

), підбурюючи проти С. Оскілка С. Петлюру, втручаючись у командну робо-

ту

. Була, зокрема, нав’язана дискусія, чи варто тримати польський фронт. Директив

при цьому ніяких ні Головний Отаман

, ні штаб не давали, а коли Агапієв наказав при-

пинити боротьбу з поляками й став перекидати вояків на антибільшовицький фронт

що було розцінено як «самовольство»

, С. Петлюра видав наказ про звільнення з по-

сад Оскілка з Агапієвим

, а ті вже у відповідь заарештували членів уряду й направили

військовиків до Здолбунова

. В результаті й та й інша сторона для внутрішніх потреб

зняла частини з фронту

, наближаючи катастрофу

Отримуючи інформацію про виступ Оскілка

, Є. Чикаленко песимістично заклю-

чав: «Очевидно, на «нашій» Україні формена анархія чи «руїна», яка була після смер-

ті Хмельницького і яка й тепер скінчиться

, напевне, як і тоді – поділом України між

Польщею та Москвою»

«Оскілківщина» остаточно зліквідувала український фронт і призвела до цілко

витої втрати українським урядом території – таким був головний наслідок квітневих

подій

. Уряд Б. Мартоса 17 травня 1919 р. переїхав до Галичини (по дорозі зі скла-

ду Директорії було виведено П

. Андрієвського, який відмовився давати пояснення з

приводу своєї участі в оскілківському заколоті

Надзвичайно критично оцінював тодішній стан справ у керівному ядрі УНР

В. Винниченко. У спеціальному параграфі «Вагонний циганський табір» він пише:

«...І знов пішло «вагонне» животіння, блукання по станціях, містечках, без притулку,

без ладу

, без війська, без теріторії й з ворогами з усіх боків. Бували моменти, коли

під владою українського отамансько

-«соціалістичного» Уряду було кільки верст за-

лізниці, занятої урядовими вагонами, в яких жило правительство, партії, урядовці й

«військо»

. Щось подібне до циганського табору.

У цей час я на підставі оповідань «самовидців» так записав у своїх записках цей

період отаманщини

: «Безладдя, дезорганізація, розгубленість, деморалізація. Директо-

рія живе в вагонах

, круг яких купи нечистот, сміття, бруду. Міністри сваряться, гри-

зуться

, скаржаться, арештовують одне одного. Війська нема, тільки самі штаби та

отамани

на чолі з «Головним Отаманом» – «балериною». Цей смішний і шкодливий

для всього нашого руху чоловік не зважа ні на що й поки є хоч ступінь теріторії та

327

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА

два–три чоловіки, перед якими він може граціозно позувати, він почуває себе в акції.

Прочитав я в завезеній газетці одну його телеграму

-«рескрипт», – і взяв мене й сміх,

і огида

. Тон телеграми самодержавний, набундючений, зовсім гетьманський: «моє й

усіх вірних синів України серце сповнилось радостю

...».

Крім хаосу

, безпорадности та безсудности й безконтрольности великих і малих

сатрапів нема ніякого ні політичного

, ні економичного, ні взагалі ніякого організо-

ваного життя

Та й нема де йому бути

, бо вся ж Україна під совітською владою, під Директорією

тільки два–три повіти вбогої Волині, по якій соваються оті нещасні купки козаків»

Колишній Голова Директорії

, котрий для політичних характеристик нерідко вда-

вався до літературних епітетів і гіпербол

, у даному разі був недалеким від істини.

Оскільки ж залишається чимало тих

, хто вважає оцінки В. Винниченка виявом

суб’єктивізму

, примітивним «зведенням рахунків» заднім числом і т. ін., можна звер-

нутися до згаданих вище мемуарів людини

, яку важко запідозрити у ворожості до

С. Петлюри – М. Чеботаріва.

Можливо

, найбільш вражають читача епізоди, які умовно можна кваліфікувати

як розв’язання кадрових питань і в найвищому

, урядовому ешелоні, і на всіх рівнях

військового відомства

, і в інших сферах.

Наприклад

, коли М. Чеботаріва – тоді помічника експедитора Українського ін-

формбюро – в лютому

1919 р. було призначено командуючим Коша охорони дер-

жавного майна при Міністерстві продовольства УНР

(уже над цим фактом можна

замислитись), він безпосередньо був підпорядкований заступнику міністра М. Тимо-

феєву

(в новітніх виданнях транскрипція вже «М. Тимофіїв»

). Помилково іме-

нуючи останнього міністром

(спомини готувалися через багато років після подій),

М. Чеботарів так характеризує свого керівника та найближчого співробітника – ди-

ректора хлібного департаменту міністерства

: М. Тимофєєв – «бувший земський гу-

сар з ресорту постачання збіжжя до Південно

-Західного фронту російських армій (як

і С

. Петлюра на Західному фронті – В. С.). Директором Хлібного департаменту був

Павло Євстигнійович Дорман, підполковник Генштабу російської армії, 100

% єдино-

неділимець

, зрусифікований німець. За часів гетьмана перефарбувався як сезонний

українець, що не перешкоджало йому, між іншим, видавати в Києві «добровольческу

газету «Армія»

(на українські, гетьманські гроші), в якій все українське закидувало-

ся болотом

. Дорман – людина надзвичайної сили волі, цілком опанувала Тимофєєва,

котрий робив усе

, що йому диктував цей єдинонеділимець. Я довідався, що Дорман–

Тимофеєв

(а може лише сам Дорман?) вивезли з Одеського порту з призначенням

Константинополь кілька пароплавів збіжжя

(причому один фрахт вислано на при-

ватну особу П

.Є. Дормана, як одержувача)»

Наведені відомості не виняток

. Подібною «хворобою» були заражені чиновники

всіх рангів

. «...Ніби все мали, – пише В.Чеботарів, – всі атрибути державного адмі-

ністраційного апарату

, але діла ніякого, бо великі начальники цих установ були на

зразок Нормана чи Тимофєєва

, а коли попадав в начальники і наш чоловік, то був або

абсолютно пасивний

, або добравшись до значного положення, не вилазив з шинків,

бо як ніхто його не контролював

, так і він не контролював своїх підлеглих»

328

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА

Такі твердження були зовсім не безпідставними. М. Чеботарів наводить приклади

комплектації уряду

, коли на посаду міністра військових справ призначили за партій-

ною квотою полковника В

. Петріва, хоча українські есери, яким випало заповнити

вакансію

, знали про невідповідність своєї кандидатури ролі, яку треба було їй грати

у справді доленосних подіях

. Однак іншого варіанта вони не мали

На посаді начальника розвідувального відділу штабу Української Дієвої армії

опинився пройдисвіт В

. Коваленко, випадкова, «нездібна, підозріла людина», якої

ніхто зі скільки

-небудь поважних військових, в тому числі й Начальник Штабу Ді-

євої Армії

, що підписав відповідний наказ, полковник А. Мельник, не знав

. Зовсім

неадекватно знанням і здібностям О

. Волоха сприяв його просуванню щаблями ота-

манської кар’єри С

. Петлюра

Та й щодо останнього у М

. Чеботаріва міститься достатньо прикметне зауважен-

ня: «С. Петлюра не ховався від мене, що він профан і анальфабет у військових спра-

вах

, бо ж і звідки він міг знати? В процесі своєї участи у війську він старався пізнати

цю «мудрість»

...»

. Вжиті автором «лапки» і «три крапки», гадається, досить зна-

менні. Судячи зі спогадів, військовик, що не мав літературних нахилів, а тому писав

аж занадто «розхристано»

, хоча б засобами пунктуації намагався делікатно вислови-

ти свій непогамовний біль з приводу чеснот керівника держави й війська

, від яких

багато в чому залежала доля нації

М. Чеботарів немало дивувався й своїми службовими переміщеннями, перекон-

ливих підстав для яких

, на його самокритичний погляд, практично завжди браку-

вало

. Просто вражало його те, що такі відповідальні призначення (та й зміщення),

які він одержував

, здійснювались на основі лише усних наказів. Втім, і накази про

арешти достатньо поважних осіб

(отаманів) віддавались у тій же формі

Часом

, здається, – М. Чеботарів аж надто категоричний, коли стверджує, що у

військовому будівництві УНР малися просто неприпустимі речі

. Скажімо, тривалий

час не існувало контррозвідки

, та й розвідки у повному розумінні слова не було, «а

те, що було, можна лише назвати великим злочином, а людей, причетних до того зло-

чину, віддати під військовий суд»

Іноді не хотілось би вірити в ті оцінки й узагальнення

, які наводить М. Чеботарів,

однак він не допускає голослів’я

, будь-які міркування ґрунтує лише на основі реаль-

них фактів

, які детально описує, а їх істинність підтверджується не лише загальною

логікою

, а й іншими свідченнями та документами.

Серед останніх – щоденникові записи дуже шанованої й добре поінформованої

особистості українського руху – Є

. Чикаленка

. Перебуваючи в першій половині

1919 р. в Карпатах, на Станіславщині, він з жадобою поглинав і аналізував всі відо-

мості

, передусім, із Наддніпрянської України (українські й польські гоазети, числен-

ні листи

, часто дуже великі обсягом, від політичних діячів, високих урядовців, усні

свідчення знайомих і випадкових подорожніх людей

) й свої враження занотовував

до щоденника

. Так що, це свого роду синтетичне, «спресоване» зібрання певних ві-

домостей і

, водночас, їх авторитетна оцінка. Настрої автора надзвичайно цікавого

твору коливались від обережного оптимізму до крайнього відчаю – одним із перших

вдумливий аналітик і

, навіть, можна з певністю сказати – мислитель – зрозумів, що

329

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА

справа національно-визвольної революції безнадійна. Вже 9 лютого 1919 р. Є. Чи-

каленко песимістично пророкував

: «...Україні доводиться ждати аж на другу світову

війну, коли вже прийде черга і на її державність...»

. Талановита особистість, він

час від часу повертається до болісних констатацій про несприятливі обставини

, в

яких довелося розвиватися Українській революції

, надає особливої уваги з’ясуванню

неготовності українського суспільства для досягнення віковічної мети

. Часто з-під

пера Є

. Чикаленка з’являються доволі неприємні, гострі оцінки щодо безпорадності

українського політичного проводу

, того неймовірного безладдя, суцільного хаосу, в

який кинули УНР отамани

. І на основі відтворення більш-менш повної картини того,

що відбувалося

, з’ясування суспільних тенденцій, співставлення фактів поведінки

державних мужів

, тривалого особистого знайомства з С. Петлюрою він доходив до

достатньо обґрунтованих і таких же невтішних висновків. 15 травня

1919 р. після

ознайомлення з дуже розлогим листом М

. Тимофіїва, який наочно засвідчив, «який

хаос

, яка руїна панує серед правлячого класу на Наддніпрянській Україні», Є. Чика-

ленко записав

: «Петлюра, яко людина середніх здібностей, ніколи не подавав ніяких

надій...»

Зустрічаються у щоденнику й значно категоричніші характеристики

. Так, дізна-

вшись у середині вересня

1919 р. із газет про розстріл В. Науменка, М. Міхновського,

П. Стебницького, С. Єфремова (правдою була лише вістка про смерть В. Науменка

– В

. С.) і не вірячи в істинність неперевірених чуток, сподіваючись, що це помилка,

яких в ті часи траплялося чимало

, відомий національний діяч і меценат дає волю

почуттям

, шукаючи винних за непоправні втрати українства. «...Ці найкращі сини

українського народу, – впевнений він, – впали жертвою через тщеславність

, славо-

любство

, бажання влади Винниченка, Шаповала та Петлюри, що бажаючи показати

світові «зразок соціалістичного устрою держави»

, підняли повстання проти Гетьма-

на... Винниченка ще можна вибачити, бо це талановита людина, поет, подібний дуже

до Габріеля Д’Анунціо

, що раз у раз витає десь в емпіреях і зовсім не знає прак-

тичного життя

, а ініціатор Шаповал та «отаман» Петлюра, це ж звичайні, як кажуть

галичани «батяри»

, тільки у Шаповала не стало духу і він сховався, а Петлюра, нена-

ситний славолюбець і одважний чоловік

, кинувся в вир на чолі синьо-жовтих бати-

рів большевиків

(мабуть тут пропуск – напрошується «проти більшовиків» – В. С.) і

обезсмертив своє ім’я

, як Герострат, зруйнувавши дощенту українську державність і

кинувши її на розтерзання любих братів наших – москалів та поляків»

Читаючи подібні оціночні міркування

, невільно приходиш до висновку, що не до-

віряти їм

(ясним, доказовим, чесним) не можна. І тоді самі-собою постають питання:

а що ж такого вдіяв С

. Петлюра, що знаходяться науковці, готові твердити, що й до

сьогодні ми не зрозуміли його і ще треба шукати й шукати документи

, винаходити

якісь розгадки

, щоб адекватно охарактеризувати роль Головного Отамана в подіях

1919–1920 рр.? А, може, все значно простіше? – Не в спромозі спростувати наявні

аргументи

, не маючи в арсеналі інших, які б переконливо вимальовували бажаний,

однозначно

-привабливий образ українського провідника, з награним (фальшивим)

серйозним виглядом вдаються до крутійства й елементарної демагогії

, буцімто лю-

дей масштабу й чеснот С

. Петлюри збагнути відразу не можна – потрібні десятиліття

330

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА

пошуків, роздумів. Та й тоді не всім під силу докопатись до правди. Натяки ж на те,

що тайна відкривається в своїй істинності лише винятково обраним

, тим, хто володіє

особливою інтуїцією – знаходяться поза межами процесу наукового пізнання й на

вряд чи варті уваги

***

Особливо дражливою впродовж багатьох десятиліть залишається проблема єв

рейських погромів у

1919 р., точніше їх зв’язок з отаманщиною.

Ніхто не в спромозі заперечити

, що саме той рік увійшов у вітчизняну історію

як час наймасштабніших найкривавіших ексцесів за національною ознакою

. Суспіль-

на думка виявляє повну згоду з тим

, що погроми спричиняли денікінці, маючи на

озброєнні великодержавну ідеологію

, проявом якої був відвертий антисемітизм. Ви-

знаються і факти погромів

, породжених надто радикальним революціонізмом тих

червоних частин

, які тимчасово опинялись у полоні настроїв партизанщини (при-

родно і в першому і в другому випадках мова йде про територію

, на яку відповідно

поширювалась біла чи червона влада

). Разом із тим, на сьогодні доводиться констату-

вати наявність вельми потужної тенденції

: чимало публіцистів, частково – істориків,

витрачають великі зусилля на те

, щоб довести, начебто таким ганебним явищам, як

погроми

, не могло бути і не було місця в Українській революції. Вину за страждання

й жертви єврейського населення такі автори ладні покласти на будь-кого, аби тільки

не заплямувати УНР

, її національну політику й відносини з єврейським населенням.

Головна увага зосереджується при цьому на показі

найрішучішої, найбезкомпроміс-

нішої боротьби з антисемітизмом

, антиєврейськими акціями з боку Директорії, уря-

ду України

, зокрема – з боку особисто С. Петлюри. А смерть останнього від руки

С. Шварцбарда, що пояснив свій вчинок жадобою помсти за єврейські погроми в

УНР і був виправданий Паризьким судом

, взагалі викликає надзвичайно гостру ре-

акцію і в емоційному запалі доводить сьогоднішніх захисників С

. Петлюри до твер-

джень

, що Голова Директорії й Головний Отаман став безневинною жертвою за чужі

«гріхи», якщо погроми відбувалися навіть на територіях, коли там офіційною владою

вважалась Директорія

Політичні діячі

1917–1920 рр., що невдовзі стали першими істориками Україн-

ської революції

, очевидно, не встигли ще повною мірою відчути особливого звучан-

ня проблеми

, якого вона набула пізніше в контексті ідейно-політичної боротьби двох

суспільних

систем. Їхні підходи були простішими, відвертішими, об’єктивнішими.

Для них не існувало питання про те

, чи мали місце єврейські погроми на території,

контрольованій українською владою

, й про загрозливі масштаби цього явища. Тоді

це уявлялось абсолютно незаперечним

. І тому, мабуть, В. Винниченко свідомо не

став удаватись до переказу відомих йому численних даних про антиєврейські

екс-

цеси

, обмежившись загальним зауваженням: «Я не буду приводити тут опису всіх

тих страхіть

, які жахним кошмаром стояли над Україною впродовж кількох довгих

місяців. Досить сказати, що рідко було якесь містечко або місто на території ота-

манщини

, де жили євреї, щоб там не погуляла отаманська рука, де б не було грабіжу,

мордування

, катування й убивства беззбройних людей, починаючи з старих дідів і

кінчаючи малими дітьми