Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

311

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА

Дуже точно модель отаманщини лапідарно охарактеризував В. Винниченко (хоча

писав він про це з відвертою огидою й

, здавалося, міг без кінця нанизувати епітети

негативного спрямування

, однак не в спромозі був вичерпно охарактеризувати по-

творне явище

. «Безконтрольність, безвідповідальність, самовладність, нездатність

до організації

, безпринципність, малоросіянський патріотизм і безглуздий шовінізм,

словом

, усі ті риси, якими означалась отаманщина з самого початку, але які в кращих

умовах стримувались сторонніми факторами

, тепер випнулись, оголились, як смер-

дючі рани

, й отруювали круг себе все оточення»

, – щиро обурювався політичний

діяч і художник

, коли звертався до періоду весни–літа 1919 р.

Велику долю відповідальності за розгул отаманщини несли

, за В. Винниченком,

керівні центри УНР

, в першу чергу Голова Директорії, Головний Отаман С. Петлюра.

«Отаманом міг стати всякий

, хто хотів, – зазначав автор тритомника про Українську

революцію

. – Головним отаманом видавалось посвідчення, що такий-то має фор-

мувати «загін»

, йому давалось кілька міліонів карбованців і новий отаман починав

свою діяльність

. Ніякого, розуміється, ні відчиту, ні контролю, ні відповідальности

за гроші й за свою «діяльність» ці «національні герої» за прикладом «головного на

ціонального героя» не визнавали

. Формально вони немов підлягали «Головному Ота-

манові»

, але, по суті, ця славолюбна «балерина» боялась цих отаманців, запобігала

їхньої ласки

й не сміла ні за які злочинства покарати цих «героїв», щоб не загубити

серед них своєї популярности

І через це отамани й отаманці вільно розкрадали гроші

, пиячили, бешкетували й

робили єврейські погроми»

Важливо мати на увазі

, що в якості політико-правової конструкції отаманщина не

мала жодного ідейно

-теоретичного обґрунтування. Не було зроблено навіть спроби

зробити щось подібне

. Як відомо, політики з моменту створення Директорії витрати-

ли чимало зусиль

, щоб довести переваги одного з двох альтернативних шляхів розбу-

дови УНР – на основі трудового принципу

(трудові ради), чи парламентської моделі

західного зразка

. І на Трудовому конгресі, і на численних державних і партійних на-

радах, і на партійних з’їздах, і у пресі весь час точилися гострі дискусії, в ході яких

перевагу здобував то один

, то інший підхід. Навіть при численних урядових пере-

становках вважалося

, що почергово перемогу здобувають прибічники саме згаданих

несумісних орієнтацій

Насправді ж до ідейно

-теоретичних аргументів ніхто не прислухався, а прийняті

на їх основі рішення незмінно ігнорувались

. І якщо ця тенденція могутньо виявляла-

ся ще тоді

, коли на чолі Директорії був В. Винниченко, то з його відставкою намірам

отаманів безоглядно чинити так

, як тільки бажалось, уже ніщо не заважало.

Не заперечуючи певної об’єктивної зумовленості феномена

, отаманщина як сво-

єрідна, специфічна, переважно кон’юнктурна модель управління суспільними проце-

сами

, принаймні, для окремих моментів (скажімо, критичного воєнного стану) могла

б розраховувати на виправдання

, або хоча б сприйматися з тією чи іншою долею

розуміння

Однак винятковим

, надзвичайним прийомом у політиці й державотворенні було

надано самодостатньої ваги і характеру

, а ще більше – ними було підмінено всі інші

312

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА

не менш важливі складові функціонування суспільного організму. Інакше говорячи,

отаманщина перетворилася на державну політику

Природно

, не просто прихильником, а головним натхненником і організатором у

проведенні відповідного курсу був С

. Петлюра. І чи не найважливіші суперечності

в науковому визначенні ролі С

. Петлюри в долі української нації, історії Української

революції полягають у правильному співвіднесенні його особистості з політикою

отаманщини

Весна

1919 р. – листопад 1920 р. – це апогей політичної кар’єри С. Петлюри, час,

коли він був спочатку неформальним

, однак безперечним лідером УНР, потім став

законно обраним керівником вищого державного органу республіки і

, зрештою, на

завершальному етапі Української революції

, залишився єдиним функціональним

членом Директорії

Водночас означений період у розвитку УНР якнайбільше асоціюється з «розкві

том» отаманщини

, її «торжеством». Ось тут і виникають головні проблеми у авторів,

які понад усе прагнуть звеличити роль Головного Отамана і

, звичайно, витлумачити

сутність подій

, в центрі яких він опинився, на перебіг яких впливав.

Гадається

, є сенс прислухатися до міркувань і висновків біографа С. Петлюри

В. Савченка, який на багатьох сторінках своєї книги доводить, що брак військового

фаху і здібностей змушував Головного Отамана більше прислухатися до точки зору

оточення

. З його зміною змінювались і позиції С. Петлюри. Втім була тут і своя «кон-

станта»

. У суперечках між цивільними і військовими політиками Головний Отаман

незмінно покладався на останніх

, незмінно брав саме їх бік

В чому ж С

. Петлюра виявився неперевершеним і непереможним, так це у нестиха-

ючій боротьбі всередині українського проводу

. «Узагалі, – небезпідставно вважає

автор

, – «внутрішню» історію Директорії можна розглядати як детектив – суцільну

шерегу змов

, заколотів і їх придушень»

. І ось саме тут його герой і виявлявся «на

висоті» – «переграв» усіх суперників

, ворогів. «Слід віддати належне витримці, волі

Петлюри

, – читаємо в книзі, – за владу він боротися вмів і хотів. Він блискуче роз-

биває інтриги недругів

, виходить із критичних ситуацій, заколотів, однак вище себе

він стрибнути просто не може

. Він був вправним політиком, але не «блискучим пол-

ководцем»

, не Александром Македонським... До того ж у жертву успіхам політичним

частенько приносились успіхи воєнні»

Важко збагнути

, як сприймати написане – як хвалу чи, навпаки, хулу політикові

такого рангу

як С. Петлюра. Не зупиняючись на сумнівності й суперечливості на-

веденого твердження

, варто звернути увагу на те, що в підтримку більш-менш ці-

лісного образу С

. Петлюри – державного діяча, національного провідника – з книги

В. Савченка винести непросто, навряд чи взагалі можливо. Він безперестанно (з вес-

ни 1917 р.) виключно у військових справах, уперто прагне довести всім, а понад усе

М. Грушевському, В. Винниченку, В. Голубовичу, Є. Петрушевичу, колишнім цар-

ським генералам російської армії та австрійським генералам УГА

, що розуміється на

військовому керівництві

. Однак, по-суті, він виявився найпричетнішим до провалу

процесу українізації армії в

1917 р., нездатним перетворити повстанське військо на

регулярні збройні сили УНР наприкінці

1918 – початку 1919 р. Керована Головним

313

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА

Отаманом Дієва армія не мала гучних перемог, не здійснила якихось солідних воєн-

них операцій.

Коли читаєш книгу В

. Савченка, повсюди натрапляєш на слова «Петлюра розра-

ховував»

, «Петлюра вірив», «Петлюра вважав», «Петлюра думав» тощо. Однак усе це

в основі ніколи

, або майже ніколи, не мало істинного раціонального знання, ретель-

ного аналізу розстановки сил

, застосування військового мистецтва, науки. А тому

втрати й переважали здобутки

Аналізуючи факти

, можна дійти й до ще невтішніших висновків: під керівниц-

твом С

. Петлюри армія УНР могла зазнати повного краху значно раніше, ніж це на-

стало насправді

, але на заваді цьому ставали аж ніяк не військове керівництво, навіть

не героїзм вояків Дієвої армії

, а, в одному випадку, непередбачувані, незрозумілі, ба,

навіть дивні паузи

, які допускали на фронтах то червоні, то білі, або несподівана

підмога УГА

, яку вибили з теренів ЗУНР, чи стихійні повстання в тилу ворога. Але

частіше за все «подарунком долі» ставали суперечки й протиборство в середовищі

тих же ворогів

, коли їм було просто не до петлюрівців (чинника «другорядного», не

визначального

). Отож стратегії взагалі не існувало, а порятунок зумовлювався обста-

винами, непідвладними С. Петлюрі, про які він часто навіть не здогадувався. Звісно,

говорити при цьому про військову науку

, військове мистецтво не доводиться.

Тим більше

, не може бути мови про авторитет влади С. Петлюри в цілому, хоча

на його політичну вагу

, здавалось би «автоматично» мало спрацювати зайняття ним

лідерства в тогочасному українському політичному проводі

. Тут, як мовиться, вини-

кають свої нюанси

Так

, вважаючи Директорію нелегітимним органом, яка «здобула на Трудовому

конгресі лише подобу народної легітимізації», М. Попович доводить, що «підстави вла-

ди Петлюри були блідою подобою цієї блідої подоби демократичної легітимності»

На тлі досить непростих рефлексій

, що виникають під враженням сентенцій

М. Поповича, доводиться лише подивуватися черговому «винаходу» С. Литвина.

Звинувачуючи В

. Винниченка за зраду засад УНР доби Центральної Ради, коли він

пропонував «систему трудових рад як основу створення республіки трудового на

роду

, що вело до більшовицької платформи», історик твердить, що саме «Петлюра

волів дотримуватися засад Трудового конгресу

, зберегти наступність ідей Конгресу і

легітимності влади

, ним започаткованої»

Кожен

, хто хоч трошки знайомий з сутністю роботи, документами Трудового

Конгресу України

, знає, що основними ідеями Конгресу, які дебатувалися й були за-

галом схвалені

, саме й були ідеї трудових Рад, республіки трудового народу, а ло-

гічно вінчав конструкцію той

-таки Трудовий Конгрес. І хто перший відмовився від

накресленої лінії

, саботував процес виборів трудових рад, які б могли в перспективі

бути загрозою безконтрольній владі отаманів

, був саме С. Петлюра. С. Литвин прос-

то спритно

(хтось може сказати й по-шахрайськи) «пересмикує» сутність проблеми.

Те

, що конгрес в екстремальних умовах визнав Директорію вищим органом влади а

С. Петлюра прийшов на керівні позиції в ній після відставки В. Винниченка, С. Лит-

вин вважає достатньою підставою не лише для висновку про легітимність переходу

передачі влади з одних рук в інші

, а й для того, щоб вважати легітимним держав-

314

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА

ницький курс, який С. Петлюра здійснював, неначебто одержавши мандат на це від

Трудового Конгресу

. Факти ж свідчать про те, що все було «з точністю до навпаки».

На відміну від професійного історика науковець

-філософ значно точніше й від-

повідальніше ставиться до фактологічної канви подій

. «Опинившись після Винни-

ченка на чолі Директорії

, Петлюра не мав міцного опертя ні серед політиків, ні серед

військових

. В ході війни Головний отаман то ішов на компроміси з різними само-

стійними ватажками – Волохом

, Стрюком, Оскілком, Балбачаном, Семусенком, Мор-

далевичем та іншими

, – то боровся з їх заколотами і окремих найбільш непокірних,

якщо йому вдавалось

, навіть розстрілював. Найрадикальніші елементи критикували

Петлюру за нерішучість і вимагали диктатури

. Петлюра не наважувався на відкри-

ті переслідування неслухняних старшин і радше діяв приховано

, покладаючись на

спецслужби

, організатором і керівником яких був начальник його особистої охорони

і контррозвідки Микола Чеботарів

Через своїх людей Петлюра намагався тримати під контролем і оперативне керів

ництво армією

. Отаман Юрій Тютюнник пізніше писав: «...Петлюра таємно від мене

розпочав вести повстанську політику на Україні

... Його посланці, ідучи на Україну,

все чинили всупереч директивам Штабу

, хоча їх підписував він же. Переважно Пет-

люра використовував з цією метою людей

, чия карно-злочинна діяльність була вже

доведена Штабом

... Ці людці, потрапивши на Україну, воювали один з одним. Вони

влаштовували провокації

, і взагалі своєю поведінкою виправдовували дану їм назву

«бандити». Навіть з урахуванням того, що писалося це вже під контролем чекістів,

слова Тютюнника відображають атмосферу в військовому керівництві»

Зроблені М

. Поповичем висновки-спостереження сутнісно прямо кореспонду-

ються з відзначеними вище заключеннями В

. Савченка про те, що найбільше здобут-

ки С

. Петлюра мав у боротьбі з суперниками, у відстоюванні особистої влади, із за-

махами на неї

, чи спробами обмежити прерогативи Голови Директорії, який домігся

перетворення вищого колективного державного органа на єдиновладдя

Однак вдумливий аналітик іде глибше в осягнення проблеми

, намагаючись не

лише констатувати факти

, а й зрозуміти їх природу. Результат виходить дуже цікавий:

«В психічному складі Симона Петлюри спостерігається певне зміщення в бік его

центризму

, особливо в бік потреби у владі над людьми і подіями. Чи, може, він був

травмований несподіваною владою та історичною місією

. Егоцентризм не тотожний

егоїзму

; може, такий егоцентрик поділився б останнім шматком хліба, але не крих-

тою влади

. Звідси і слабке відчуття реальності, що при упертості Петлюри знаходило

прояв зокрема у невиправданому оптимізмі

; звідси ж, можливо, і потяг до частого в

його риториці жорстокого образу крові і жертви»

***

Незважаючи на те

, що С. Петлюрі зі всіх перших осіб революційної доби (М. Гру-

шевський

, П. Скоропадський, В. Винниченко) випало найдовше очолювати вищу то-

гочасну державницьку інституцію – Директорію, в свідомості переважної більшості

співгромадян

, та значною мірою й у науковому середовищі, його ім’я асоціюється,

передусім

, зі званням Головного Отамана. Якоюсь мірою це може видатись дивним.

315

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА

Однак у такому феномені є й своя логіка пояснення. У час головування в Директорії

С. Петлюри воєнні питання не просто висунулися на перший план, а стали настільки

нагальними

, визначальними, що саме від них залежали всі інші, вся доля національ-

ної революції і державності

. А відтак і звання Головного Отамана, що досить міцно

закріпилося за С

. Петлюрою, «зрослося» з його ім’ям, здавалося, значило не менше.

Адже саме він найбільшою мірою впливав на керівництво збройною боротьбою

, що

«затіняла» інші аспекти життєдіяльності Української Народної Республіки

, функціо-

нування інших державних органів

Слід констатувати також

, що інформація про діяльність Директорії поширювала-

ся надто скупо

. Й не буде великим перебільшенням припущення, що в багатьох міс-

цях, на які формально поширювалась її юрисдикція, навіть не знали офіційної назви

вищої державної інституції

, плутали прізвище її Голови

тощо.

Звісно, за таких обставин й мови не могло бути про свідоме підкорення владі Ди-

ректорії

, визнання її.

Та й функціонував вищий орган державної влади не дуже стабільно

, а роботу

його важко кваліфікувати напруженою

, результативною. Є згадка лише про єдине

засідання Директорії у повному – п’ятичленному – її складі

(після відставки В. Вин-

ниченка і включення з

12 березня 1919 р. до органу Є. Петрушевича

) в Проскурові.

Здебільшого на засіданнях були присутні три члени Директорії

. Так, з документів,

що збереглися

, видно, що з 11 лютого по серпень 1919 р. С. Петлюра брав участь, і

здебільшого головував

, на 12 таких засіданнях, а на 8 – був відсутнім. За винятком

Є. Петрушевича, подібна пропорція характерна і для інших членів Директорії. Втім,

з кінця квітня

1919 р. на засіданнях постійно відсутній П. Андрієвський. До того ж

часу він

, як і інші члени Директорії, почергово головував на засіданнях

Тобто

, навіть зважаючи на всю складність ситуації, яка вимагала оперативного

виконання поточних завдань поза межами Директорії

, сказати, що й С. Петлюра, й

інші його колеги ставилися до свого функціонування в Директорії

, як до найпріори-

тетнішої справи, можна лише із застереженнями.

Вперше підпис С

. Петлюри, як Голови Директорії, в документах зустрічається під

12 березня 1919 р.

, хоча офіційно він був обраний на цю посаду 9 травня 1919 р.

До цього статусу С

. Петлюра, ставши з від’їздом В. Винниченка безперечним лі-

дером Директорії

, йшов поступово. Незважаючи на те, що в протоколах іноді йдеться

про доповіді «п

. голови Директорії»

(чомусь не називається ім’я), в інших випадках

він іменується або членом Директорії

, або Головним Отаманом

Питома вага питань першорядної державної ваги

, принципового, стратегічного

значення

, які розглядалися Директорією, дуже незначна. Крім визначення позиції

щодо Антанти

, це ще призначення Ради народних міністрів та й, мабуть, усе. Адже

інші пункти порядку денного

(їх загалом виносилось на кожне засідання небагато,

часто

2–3) здебільшого торкались затвердження постанов уряду, кадрових змін, фі-

нансових аспектів

. Чимало доповідей і повідомлень брались до відома, або передава-

лись на вирішення до кабінету міністрів

Спосіб розв’язання навіть тих небагатьох нагальних проблем

, від яких залежав

державний устрій

, політичний курс, воєнне становище УНР, не міг не насторожува-

316

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА

ти скільки-небудь досвідчених функціонерів-професіоналів. Так уряд В. Чеховсько-

го був відправлений у відставку ще

31 січня 1919 р., а новий склад Ради народних

міністрів було призначено лише

13 лютого

– розкіш явно не для революційного,

воєнного часу

Юридичні колізії виникли при призначенні уряду Б

. Мартоса: наказ і постанова

спочатку були підписані

(без розгляду на засіданні Директорії) лише двома членами

Директорії – С

. Петлюрою та А. Макаренком, що були фактично неправочинними.

Лише з приїздом через кілька днів Ф

. Швеця, який додав і свій підпис до документа,

можна було приступати до його реалізації на законних підставах

Відтак

, при всьому бажанні непросто говорити про адекватну статусу роль Ди-

ректорії у державотворенні

, в законотворчій роботі, в авторитетному керівництві сус-

пільними процесами

Відповідно, подібно функціонував і уряд. Товариш міністра продовольства М. Ти-

мофіїв так характеризував його діяльність

: «... Дуже різко посувався параліч влади.

Рада Міністрів жила і засідала в вагоні

; всі були знервовані і зневірені. Реальної ро-

боти не проводилось майже ніякої

. Всі жили чутками й сплітками, котрі невпинно й

невтомно переносились з вагона в вагон і утворювали нестерпиму атмосферу взаєм

ного недовір’я і дрібного інтриганства

...»

М. Чеботарів доповнює цю картину неодмінними згадками про пияцтво чиновни-

ків і військових старшин усіх рангів – а він це спостерігав і занотовував не з допит

ливості

, а, так би мовити, в службовому порядку

Практична відсутність владної вертикалі в державі

(принаймні, її майже ніхто не

відчував

, не помічав) викликала в учасників революційних дій, що втягнулися в по-

літику

, різну реакцію, часом приводила до ініціатив, розрахованих на зміну ситуації.

Так, 21 березня

1919 р. у Вапнярці командування Південно-Західного фронту, ви-

явившись відрізаним в результаті захоплення червоними військами Жмеринки від

основних сил армії УНР

, вирішило діяти на власний ризик, створило революційний

комітет

(отамани О. Волох, О. Загродський, Ф. Колодій). Ревком оголосив, що бере

на себе владу в регіоні й переходить на радянську платформу

На серйозну увагу заслуговує такий епізод в історії Української революції

, як

Кам’янецький Трудовий конгрес

(І. Мазепа називає його повітовим селянським з’їз-

дом

), що відбувся 21–22 березня 1919 р. В ньому брали участь близько 100 делегатів

від селян, 9 – від Кам’янецької залоги й кілька – від робітників

. Крім того, до складу

зібрання ввійшли члени Трудового конгресу України від Поділля й інших губерній

які в той час перебували у Кам’янці

. Почесним головою конгресу обрали М. Грушев-

ського – фактичного редактора газети «Життя Поділля»

. Керували роботою Конгресу

українські есери й українські соціал

-демократи.

21 березня 1919

р. за поданням обох соціалістичних фракцій було ухвалено резо-

люцію «Про внутрішнє та міжнародне становище Української Народної Республіки»

«1. Директорія повинна негайно зірвати переговори з французьким військовим

командуванням в Одесі

2. Директорія повинна негайно приступити до переговорів з большевицьким пра-

вительством Росії й України на таких умовах

317

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА

а) Україна єсть самостійною й незалежною Республикою, в якій вся влада нале-

жить об’єднаним Радам Робітничих і Селянських Депутатів;

б) Українська Республика може федерувати з соціялістичними державами;

в) Українська державність має український характер;

г) Легальне існування українських соціялістичних партій;

д) Виведення російських військ з України;

є) Директорія повинна скласти новий Український Радянський Уряд, який тим-

часово утворюється по згоді з українськими соціялістичними партіями

. Постійний

Уряд сформується другим Всеукраїнським З’їздом Робітничих

, Селянських і Вій-

ськових Депутатів

3. Директорія повинна негайно скласти уряд з двох соціялістичних партій – УПСР

і УСДРП – для ведення загальних переговорів

4. Рішуче домагатися, аби негайно було припинено вивід війська Кам’янецької

залоги на злочинну бойню і негайно припинено боєві дії на всім фронті»

Ці постанови мав реалізувати блок українських соціалістичних партій – УПСР

(центральної течії), УСДРП й УСДРП («незалежних»). Та саме в день їх схвалення,

21 березня, Директорія і уряд, налякані втратою Жмеринки і наступом більшови-

ків на Проскурів

, а також чутками про «бунтівничо-більшовицькі» настрої та заміри

Конгресу

, залишили всі урядові інституції, евакуйовані до Кам’янця, і зникли. Опи-

нившись перед фактом розпаду «верховної» влади й уряду

, названі три соціалістичні

партії разом із Трудовим Конгресом і Козацькою радою місцевої залоги утворили

«Комітет Охорони Республіки»

До його складу ввійшли

: В. Чеховський (УСДРП-«незалежні» організаційно на-

лежав до офіційних соціал

-демократів) – голова; А. Степаненко (УПСР) – заступник;

члени – Волошин

(від трудової ради – її було обрано Кам’янецьким конгресом і до-

ручено взяти владу в повіті в свої руки

), Грищенко (УПСР, від залоги), Казимирів

(від залоги), І. Лизанівський (УПСР), Свистун, І. Мазепа (УСДРП), І. Романченко

(УСДРП), М. Ткаченко (УСДРП-«незалежні»), Є. Малик (безпартійний соціаліст

– секретар

). М. Грушевський відмовився взяти участь у комітеті, мотивуючи це тим,

що поспішає за кордон

22 березня 1919 р. комітет видав повідомлення, в якому говорилося: «З огляду

на дезорганізацію державного апарату і можливі через це заворушення і порушен

ня спокою – представники Української Соціяль

-Демократичної Робітничої Партії і

Української Партії Соціялістів

-Революціонерів, купно з представниками Селянсько-

го Повітового З’їзду Кам’янецького Повіту на Поділлю

, а також представниками

Кам’янецької Залоги

, утворили для тимчасового представництва центральної влади

Республики Комітет Охорони Республики в складі – по два представники

1. Від Центрального Комітету УПСР,

2. Від Центрального Комітету УСДРП,

3. Від Кам’янецької Трудової Ради, обраної на Кам’янецькому Селянському З’їзді

4. Від Козацької Ради місцевої залоги.

Завдання Комітету: 1. охорона порядку і спокою; 2.

розпорядження ріжним уста-

новам

; переговори з Директорією про негайне припинення переговорів з французь-

318

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА

ким командуванням в Одесі і розпочаття переговорів з Радянським Правительством

України на основі

а) визнання Радянським Правительством України, а також Російським (Прави-

тельством

) самостійности й не залежности Української Соціялістичної Радянської

Республики

;

б) українського характеру державности України;

в) легального існування українських соціалістичних партій;

г) виведення російських військ з України;

д) складення нового Правительства України до остаточного сформування його на

Другому Всеукраїнському З’їзді Рад Робітничих і Селянських Депутатів»

Передбачалось припинення військових дій і безперебійне функціонування адмі

ністративних установ

. Щоб зберегти від остаточного розвалу міністерські апарати,

які перебували без міністрів у Кам’янці, і щоб бути готовими, на випадок потреби,

цілком взяти державний провід у свої руки

, комітет призначив до міністерств своїх

комісарів

. Встановлювались тісніші зв’язки з військовими частинами, що перебували

в Кам’янці

, з робітництвом і селянством. Симпатії останніх були на боці комітету: в

день його створення можна було бачити на вулицях Кам’янця робітників із червони

ми стрічками на грудях

. Місцева організація більшовиків виявила бажання ввійти в

контакт з комітетом

. Прагнення комітету примиритися з радянським урядом України

і недвозначне визнання Української Соціалістичної Радянської Республіки виклика

ли його підтримку революційним козацтвом

, селянством і робітництвом. Розраху-

нок полягав у тому

, що або Директорія виконає те, що накреслив Комітет охорони

республіки

, або, якщо вона остаточно розвалилась чи намагатиметься чинити опір,

комітет самостійно втілить у життя програму миру й створення у порозумінні з біль

шовиками

, спільного тимчасового уряду єдиної Української Радянської Республіки

(зліквідувавши Директорію).

Та все

одно ситуація була не цілком зрозумілою і сприятливою для неухильного і

рішучого втілення накресленої лінії в життя

. Передусім залога, яка підтримала комі-

тет, була нечисленна. В Кам’янці було чимало військових, що виявляли «отаманські»

настрої

; з природних причин вороже поставились до комітету (їм не обіцяла нічо-

го втішного перспектива Радянської України

) урядовці міністерств. Невідомо було,

які сили могли використати для протиборства з комітетом члени Директорії

, уряду

С. Остапенка.

Для встановлення контакту з членами Директорії Комітет охорони республіки

спорядив спеціальну делегацію

, яка дізнавшись від П. Андрієвського про плани

збройної ліквідації «незаконного узурпаторського гуртка»

, запропонувала мирно за-

лагодити конфлікт на основі сформування нового

, лівішого за складом уряду.

Не бажаючи зайвого пролиття крові, Комітет охорони республіки 26 березня 1919

р.

вирішив саморозпуститися

. Наступного дня про це спеціально було повідомлено від-

повідним документом

. В ньому, зокрема, говорилося: «Стоючи твердо на своїй основ-

ній позиції щодо зміни дотеперішньої політики в напрямку розриву з фран

цузьким

командуванням і початку в найбільш вигідний для Української Республики момент

переговорів з большевицьким правительством

, Комітет вважає, що при даних умовах

319

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА

унормованого державного життя переведення відповідного впливу на правительство

мусить перейти знову безпосередньо до рук політичних партій

, що стоять на плят-

формі Комітету

Дальше існування Комітету в його нинішній формі в дану хвилю не тільки не

сприятиме осягненню зазначеної

мети, але лише може цьому перешкодити, оскільки

встановлятиме двоєвластя

, що, дезорганізуючи громадянство та армію, може тільки

до решти підірвати сили армії Української Народньої Республики і цим пошкодити

визволенню українського народу з

-під чужоземного панування.

З огляду на все зазначене Комітет Охорони Республики оповіщає населення

, що з

дня 28 місяця березня 1919 р. діяльність Комітету припиняється.

Комітет Охорони Республики закликає всіх громадян Української Народньої Рес

публики заховувати спокій та

порядок, здійснюючи свої політичні стремління органі-

зованим шляхом через політичні партії»

Однак частину членів комітету було заарештовано і звільнено лише після особис-

того втручання С

. Петлюри, котрий, очевидно, вже планував зміну складу уряду.

Останній було просто неможливо утворити без лідерів українських есерів і українсь-

ких соціал

-демократів, причетних до діяльності Комітету охорони революції.

Щоправда

, І. Мазепа (він також був заарештований) подає історію з репресіями

в дещо детективному ключі – як наслідок низки прикрих непорозумінь

, за якими не

проглядало серйозних намірів таборів

, що суперничали.

Проте з цим нелегко погодитись

. А в чомусь погоджуючись, можна тільки зайвий

раз уявити

, якими були масштаби безладу, коли одні члени Директорії наказували

арештовувати «заколотників», інші цього не дозволяли зробити або після арешту

звільняли і т

. ін.

У ті дні стався і такий феномен, як «збільшовичення» Січових стрільців. Від-

чуваючи неприхильне ставлення з боку селянства

, не бажаючи протиставляти себе

трудовому народові

, стрільці видали спеціальну декларацію. В ній, зокрема, наго-

лошувалось

, що Січові стрільці будуть «слухняним військом кожного українського

народоправного правительства

, яке стоятиме на плятформі самостійности Україн-

ської Народньої Республики й признання Українському Народові всієї землі в його

розпорядимство

. Щодо форми влади, то Січові Стрільці були тими, які охороняли

Трудовий Конгрес Українського Народа в часи

, коли він не виявив був свого обличчя,

а тепер

, коли представники українського трудового народа знов підтвердили, що сто-

ять на плятформі самостійности Української Народньої Республики

, Січові Стрільці

з тим більшим запалом підпиратимуть радянську владу на місцях

, яка заводить лад

і порядок.

Стомлені тяжкими боями

, змучені недовір’ям народу, який несправедливо думав,

що Січові Стрільці схочуть піддержати ті сили

, які стремлять до поневолення україн-

ського трудового люду

, Січові Стрільці відійшли, щоб переорганізуватись і з новими

силами рішуче і твердо

, як все, ударити на всіх, хто б посмів посягнути на здобутки

революції Українського Народу

З народом йшло

, іде й буде йти Січове Стрілецтво»

Цей документ підписали отамани Є

. Коновалець, А. Мельник та О. Назарук.

320

V. ВІД СУПЕРНИЦТВА ДО ПРОТИБОРСТВА

М. Тимофіїв в довірчому листі до Є. Чикаленка розцінив цей епізод як підготов-

ку військового перевороту з метою встановлення диктатури С

. Петлюри, який був

втаємничений у задуми січовиків

. Однак на такий розвиток подій не зважались, хоча

прозорою перспективою політики були дуже налякані

«Так в ріжних місцевостях одночасно з’явилися симптоми

, які вказували в сути

річи на одне й те ж – на повне банкротство реакційної політики Директорії

, на необхід-

ність рішучих змін в тій політиці

, на бажання широких верств української демократії

звільнитись з

-під впливу остапенківщини, – робить категоричний висновок П. Хрис-

тюк. – На жаль, та частина соціалістичної української революційної демократії, яка

була на терені Директорії

, не виявила (і не могла виявити через свою дезорганізацію)

стільки революційної сміливости

, сили і духовної міці, щоб, прийнявши на увагу ті

симптоми

, одним рішучим ударом зліквідувати гнилий, скомпрометований, бездар-

ний директоріянський центр і утворити на місце його новий – повний сил

, енергій-

ний, справді революційний, нерозривно зв’язаний з робітниче-селянськими масами

центр української революції»

Близькими за тональністю є й міркування М

. Шаповала з приводу тогочасного

моменту

: «Ціла Україна йде наліво, а урядова політика направо! Дрібнобуржуазна

українська інтелігенція рішуче не розуміла тоді духу часу

, лізла до Антанти, думала

старими думками

, а народні маси, сколихнуті другою українською революцією, на-

сичені жахливими спогадами про недавню гетьманщину, поривались на соціальну

революцію

, на ту проблему, яку оповістила Директорія у Київі, – до трудової влади.

Чим жив народ – ясно: він дихав соціяльною революцією. А політика влади? Уряд

Остапенка дрібнобуржуазний вів до Антанти, яка, проте, не хотіла чути про самостій

ну Україну, лише вимагала реакційного курсу під проводом російських монархістів

Хіба це не була небезпека для самої революції

? Так, на чолі української революції

став контрреволюційний уряд

. Ось через що виник і Комітет Охорони Республіки в

Кам’янці, і Революційний Комітет

(на ст. Вапнярка), і постанова січових стрільців»

Як і в інших випадках

, відмінно оцінює значення виникнення і діяльності Комі-

тету охорони республіки

І. Мазепа. Він пише: «На жаль, відповідальні представники

партії есерів

, як і незалежних соц.-демократів, не задумувалися над тим, чи можна

було справді утворити в той час на Україні свою власну скільки

-будь міцну «радян-

ську владу»

, маючи до розпорядимости здебільшого таких ідеологів та організаторів

українського «радянства»

, як Голубович, Ткаченко, Жуківський і багато інших.

Поза всім цим Комітет Охорони Республіки не залишився без наслідків

. Не вва-

жаючи на своє коротке існування

, він розмежував дві доби боротьби 1919 року. Мож-

на сміливо твердити, що в великій мірі під впливом Комітету Охорони Республіки

Петлюра нарешті відійшов від правого українського табору і енергійно взявся за тво

рення нового уряду, який би «не мав нічого спільного» з попереднім збанкротованим

урядом Остапенка»

Симон Петлюра не міг не враховувати

, що праві українські сили намагалися весь

час усунути його з чільного місця в керівництві УНР

. Тому після відставки В. Вин-

ниченка й було ухвалене рішення

, що члени Директорії на засіданнях головують по

черзі

. Одночасно для обмеження повноважень С. Петлюри як Головного Отамана