Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

291

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

8 лютого 1919 р. С. Петлюра передав І. Мазепі листа, що його отримав від П. Ді-

душка

, який ще з Києва виїхав у складі української делегації до Парижа і тепер разом

з іншими членами делегації чекав у Женеві дозволу на в’їзд до Франції

. В цьому

листі П

. Дідушко писав, що в антантівських урядових колах панують праві анти-

соціалістичні настрої, і тому радив подумати над тим, чи не слід в інтересах справи

створити бодай тимчасово український уряд з представників несоціалістичних угру

повань

. І. Мазепа дав прочитати листа іншим відповідальним членам УСДРП.

Наслідки були несподівані

: вже другого дня – 9 лютого 1919 р. – Центральний

Комітет УСДРП за участі В

. Винниченка, В. Чеховського та інших одностайно ухва-

лив: «з огляду на нові міжнародні моменти в українській державній справі» відкли-

кати своїх представників як з

уряду, так і з Директорії. Есери, які після київської кон-

ференції перебували на роздоріжжі і не знали

, як їм ставитися до формування нового

уряду, прийняли аналогічну постанову.

В. Винниченко відразу ж вийшов з Директорії і почав готуватися до від’їзду за

кордон

. Він мотивував це тим, що в умовах хаотичного життя в Україні не зможе

знайти для себе потрібного спокою для літературної праці

. С. Петлюра не вийшов

з Директорії і надіслав 11 лютого

1919 р. до ЦК УСДРП листа, в якому заявив, що

тимчасово виходить з партії

. «Сучасна ситуація для України, – писав він у цьому

листі, – незвичайно складна і тяжка... я не вважаю для себе можливим ухилитись од

виконання своїх обов

’язків, яко сина свого народу, перед батьківщиною і буду, доки

це можливо

, стояти і працювати при державній праці»

120

***

Заміна уряду В

. Чеховського на уряд С. Остапенка, відхід від справ В. Винни-

ченка кваліфікується М

. Шаповалом як поворотний момент в історії Української ре-

волюції

: «Так в середині лютого розбився український політичний фронт, і це стало

початком кінця українського визвольного руху

. Друга українська революція вступила

в добу затяжної і трагічної кризи

. Українська молода революційна армія була ще сла-

ба організаційно і ідеологічно

. Козаки – селяне і робітники – були настроєні рево-

люційно, але старшинство не все думало про соціяльну революцію. Петлюра набрав

багато «спеціалістів» у штаби

. Ці «спеціалісти» думали по-старому і хоч боролись за

Україну

, але за буржуазну. Молодше і соціялістичне старшинство було за революцію,

але впливу на провід не мало

. У війську багато мітінговано, але реакційна політика

деяких штабів

(напр. січового корпусу в Київі, штабу Балбочана на Харківщині, де-

яких штабів на Полтавщині і Поділлі

) з розгонами селянських з’їздів, розпусканням

робітничих професійних спілок, з насильствами під закидом большевизму над жида-

ми і т

. п., дала великий агітаційний матеріял в руки як большевиків, так і українських

їх пів-прихильників (напр. лівих с-рів – боротьбистів і с-д. незалежників). Владу Рад

хотіла завести не лиш в своїх цілях Москва

, але й українські збольшевичені групи,

які агітували українською мовою за українську владу Рад. Ось це й допомогло Мо-

скві, бо українське військо почало розпадатися. Ще й присутність в Одесі військ Ан-

танти і поїздки до Одеси представників української влади давали агітаційну зброю

проти Директорії

. З усуненням революційного уряду і відходом Винниченка з Дирек-

торії процес розпаду війська

, започаткований трохи раніш, збільшився нечувано, так

292

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

що за короткий час під прапором УНР з 400-тисячної армії залишалось все менше і

менше»

121

Звертає на себе увагу цікава деталь

: під час кризи влади у Вінниці М. Шапо-

вал намагався відродити Український Національний Союз і відновити його керівні

функції

. Однак ЦК УПСР (центральної течії) заборонив роботу в цьому напрямі й

ініціатива «заглохла»

122

Звісно, що відтворюваний В. Винниченком, М. Шаповалом, П. Христюком про-

цес персональних змін у складі Директорії

, Ради Народних Міністрів, пояснення, які

таким змінам даються

, не влаштовують, навіть дратують прихильників С. Петлюри,

а то й просто прибічників антисоціалістичних поглядів

Наприклад

, М. Стахів таким чином передає епізод з трансформацією вищих дер-

жавних інституцій в Україні

: «Володимир Винниченко в середині лютого уступив з

відповідального становища Голови Директорії УНР

. Тоді ж зголосив свою демісію

прем’єр Чеховський разом з цілим своїм кабінетом

. Сталося це тому, що міг при-

йти до Уряду УНР більш реалістичний елемент

, а не мрійницький типу Чеховського.

Така

, а не інша була причина відклику членів УСДРП і УПСР з Уряду і Директорії.

Це мало уможливити угоду з Антантою і її допомогу для України в її оборонній

ві-

йні з Сов

. Росією, коли одночасно було тоді ясно, що абсолютно ніякого вигляду на

дійсний мир з Сов. Росією нема.

... Петлюра знав, очевидно, що в тодішній ситуації нема іншої особи, що могла б

заступити його ліпше в державній і військовій роботі

, й тому листом з 11 лютого по-

відомив свою партію

, що він тимчасово (тобто доки існує постанова ЦК про відклик

членів партії з Уряду і Директорії

) виступає з членів партії. Проф. Швець залишився

також у Директорії

, виступивши з УПСР»

123

Відмовившись оголосити закон про трудові ради

, уряд С. Остапенка одночасно

приступив до ліквідації вже утворених у процесі революції трудових рад і Рад ро

бітничих та селянських депутатів на місцях як самочинних і незаконних інституцій.

Був обраний «твердий» курс на консервативну соціальну й економічну політику

, роз-

винутись якому повною мірою не давали змоги тільки військові поразки – швидка

втрата території

, підконтрольної Директорії. Міністр земельних справ Є. Архипенко,

задоволений з того

, що його попередник М. Шаповал нічого не встиг зробити для

практичного здійснення земельного закону

, накреслив власну програму земельної

реформи

, що рішуче поривала з «есерівськими експериментами».

Міністр внутрішніх справ Г

. Чижевський разом із «особливим комендантом» м.

Вінниці М

. Ковенком нещадно тероризували пресу, яка виходила в той час у місті. Не

тільки російська

, але навіть українська соціалістична преса не мала змоги виходити

через цензурні утиски

. «Робітнича газета» кілька разів була розгромлена спеціальни-

ми «цензорами» – ватагами «ковенківських кривошабельників»

. «Трудова Республи-

ка»

– орган ЦК УПСР (центральної течії) – частково через технічні умови, а, головне

через цензурні утиски змушена була після виходу одного числа закритися

Дослідники виявляють чимало документів

, у тому числі офіційних, навіть таких,

як ухвали Трудового Конгресу України

, з яких під час публікацій вилучалися «шкід-

ливі» абзаци. «Так українська дрібна буржуазія складала іспит на свою «спорідне-

293

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

ність» з «правлячими колами держав Антанти», намагалась заговорити до імперія-

лістичних антантських держав «їхньою мовою» і таким чином прихилити їх до ідеї

незалежної української держави»

124

Великі претензії до уряду С

. Остапенка висував І. Мазепа. А найголовніша з них

полягала в тому

, що Рада Народних Міністрів не спромоглася «за весь час свого існу-

вання

(до квітня 1919 р. – В. С.) ні на одну деклярацію або відозву від свого імени до

населення

, з яких би було видно програму діяльності цього уряду. В умовах великого

революційного руху це була непростима пасивність з боку нового українського про

воду

, бо до кличів дуже прислухаються маси, і пропаганда потрібна навіть у мирний

час. А на Україні була війна і революція.

Цим пояснюється

, що саме в ту добу загальна анархія та хаос на українському

фронті дійшли до найвищого щабля

. За уряду Остапенка не було ні влади, ні контро-

лю. Тому грубі мільйони, що видавалися на різні нові формування, пропали марно.

Зловживанню отаманів не було кінця

: вони брали гроші, але при першій нагоді кида-

ли фронт, зникали хто куди хотів, здебільшого в Галичину, і цим вносили ще більшу

дезорганізацію як на фронті

, так і в запіллі»

125

Усе нові й нові зусилля

, спрямовані на досягнення угоди з Антантою (С. Оста-

пенко і М

. Греков без кінця «подорожували» до Одеси), також не давали жодних ре-

зультатів

, кожного разу зменшуючи надію на те, що порозуміння взагалі можливе.

12 лютого представники Антанти навіть повідомили про припинення українсько-

французьких переговорів

. Однак катастрофічне становище на фронті змушувало

обидві сторони потамовувати амбіції й шукати нового порозуміння

. Вже 14 лютого

генерал Бертело

, який прибув до Одеси 12 лютого, прийняв у себе А. Марголіна і за-

ступника міністра закордонних справ УНР К

. Мацієвича

126

14 лютого представник французького військового командування при Директорії

капітан Ланжерон надіслав прем’єру С

. Остапенку листа, в якому вказувалося на

необхідність прийняття Директорією маніфесту

. У відповідності з ним Україна фак-

тично підпадала під опіку Франції

. В листі наводився текст маніфесту, що був про-

диктований особисто генералом Бертело

. Пропонувалося негайно прибути до Одеси

комісії з підписаним Директорією маніфестом для детального врегулювання умов

угоди

127

Зрештою, 17 лютого

1919 р. Директорія, зі згоди уряду і таємно від керівництва

соціалістичних партій

, надіслала командуючому французькими військами генералу

д’Ансельму декларацію, в якій говорилося: «Українське правительство задоволене

тим, що благородна Франція, вкупі з другими державами Антанти та Злученими Дер-

жавами Північної Америки

, готова підтримати нас і спільно вступити в рішучу бо-

ротьбу з большевиками

... Користаючись з нагоди, звертаємось до французького наро-

ду та інших народів держав Антанти з закликом допомогти нам в справі остаточного

визволення нашої української нації й відбудування української державності»

Директорія просила представників військового командування Франції «безпосе

редньо взяти на себе керування управлінням України в галузях військовій

, диплома-

тичній, політичній, фінансово-економічній і військовій впродовж всього часу, доки

буде проводитися війна з більшовиками»

128

294

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

Однак і за таких обставин, які, здається, могли дещо прискорити українсько-фран-

цузькі переговори

, інтервенти не поспішали вийти на «фінальну пряму». У відповідь

на декларацію Директорії від

17 лютого генерал д’Ансельм лише 1 березня 1919 р.

надіслав на ім’я С

. Остапенка листа, в якому повідомляв, що документ Директорії він

відправив до Бухареста на розгляд головнокомандуючого військами в Румунії та Пів

денній Росії генерала Бертело

. Далі д’Ансельм писав, що, «взявши на увагу виявлен-

ня доброї волі

, яку має правительство української зони», він готовий, не чекаючи на

відповідь із Бухареста

, надати певну реальну допомогу відразу, як тільки С. Петлюра

і П. Андрієвський перестануть бути членами Директорії.

Разом із цим листом д

’Ансельм надіслав Директорії проект, який у загальних ри-

сах повторював думки

, висловлені полковником Фрейденбергом під час переговорів

у Бірзулі

. В проекті говорилося, що договір укладається між головнокомандувачем

союзними силами в Південній Росії та Директорією «для боротьби проти большевиз

му»

. Вступ нових членів у Директорію на час боротьби з більшовиками здійснюєть-

ся за згодою головнокомандуючого союзними силами в Південній Росії

. Українська

армія щодо своєї внутрішньої організації створює окрему незалежну одиницю

, але

всі війська «української зони» підлягають єдиному загальному командуванню союз

них військ. Союзне командування, говорилося далі, має «контролювати і направляти

залізниці» і докладе зусиль «для впорядкування фінансів»

. Союзне командування

допоможе Директорії надіслати українську місію на мирну конференцію і не чинити

ме опору економічним і соціальним реформам

, «які не будуть порушувати порядку».

Союзне командування докладе всіх зусиль

, щоб припинити стан війни між Польщею

та військами Директорії

, і вимагатиме, щоб відповідна міжнародна компетентна ко-

місія встановила умови перемир’я, окупаційні межі, вирішила питання про Львів і т.

д.

Так само воно подбає про встановлення добросусідських відносин між УНР і Руму

нією. Місце перебування Директорії буде визначено за згодою із союзним команду-

ванням

129

Як видно

, французи планували активно втручатися у внутрішні справи України,

навіть керувати її політичним життям

Уряд С

. Остапенка вочевидь вже був морально готовий підписати договір із фран-

цузькими вимогами

. Однак бурхливий розвиток воєнних подій завадив цьому. Від-

сутність у розпорядженні дослідників підписаного

, ратифікованого документа при-

зводить до того

, що в різних публікаціях аналізуються варіанти, запозичені із мему-

арних джерел

130

Щоправда перелік і зміст положень договору в принципових моментах тотожні

Однак ще раз варто наголосити

, що до офіційного оформлення документа не дійшло.

Крім вищезазначеного

, згадуються й інші мотиви.

За словами А

. Марголіна, «проект угоди був вже виконаний в письмовій формі.

Залишалося його тільки підписати

. Раптом, зовсім несподівано в останніх числах

березня

, французькі представники заявили, що переговори про угоду, по телеграфно-

му розпорядженню з Парижа

, призупиняються»

131

. А через декілька днів після цього

відбулася евакуація французів з Одеси

. Аналогічну інформацію подає також М. Га-

лаган

132

295

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

Причини зриву угоди наводяться різні. Значна частина авторів вважають голов-

ною з них залишення С

. Петлюри у складі Директорії

133

Французьке командування справді надавало великої ваги змінам у персональному

складі Директорії

. Розглядалися різні варіанти – повна заміна усіх її членів, тимча-

совий вихід С

. Петлюри, введення до складу Директорії генерала М. Грекова, «хлі-

боробів» (Григоренка), «великоросів» тощо

134

. За будь-якої комбінації Директорія

мала бути максимально «слухняним» для Антанти органом

. І якби інтервенти мали

в Україні реальну силу

, могли надати УНР справжню допомогу (а не блефували, що

ставало дедалі очевидним

), український провід швидше за все виявив би потрібну

лояльність і оперативність

Проте до Вінниці

, де перебували Директорія й Рада Народних Міністрів УНР,

надходили об’єктивні повідомлення про погіршення становища інтервентів в Одесі

що не викликало в українського проводу великого ентузіазму для поспішного вико

нання французьких вимог.

Лідери УНР переконалися в найголовнішому – Франція не зможе подати Україні

негайну допомогу

, навіть якщо угода буде підписана. До цього висновку прийшов

після двох місяців переговорів з французами навіть генерал М

. Греков. Незалежно

від дипломатичних успіхів на переговорах Антанта

, на його думку, навіть при бажан-

ні, не могла надати ніякої реальної допомоги Директорії; десант в Одесі був настіль-

ки незначний

, що не міг утримати бодай Одесу; зброї і одягу, привезених в Україну,

французи також не мали

; військові частини в Румунії – «більше балачки»

135

З іншого боку

, українська армія переставала бути для французького командуван-

ня принадним союзником

. Адже наприкінці зими – на початку весни вона з великою

натугою лише оборонялася і

, врешті, все одно відступала під ударами більшовицьких

військ. У результаті втрачався взаємний інтерес, що раніше зумовлював тяжіння обох

сторін до підписання угоди

Крім того

, небезпідставні сумніви щодо щирості французького командування

взагалі в справі досягнення угоди з українцями

. Створюється враження, що Франція

планувала обмежитися стосунками

, які дозволили б їй використовувати українські

збройні сили і

, одночасно, ні до чого її не зобов’язувала. Як відзначив Бертело в роз-

мові з російськими представниками

13 лютого, торкаючись переговорів з українцями,

д’Ансельму «було наказано нічим себе не зв’язувати

; твердих обіцянок петлюрівці

від французів не отримали

...»

136

Не дуже визначеною

, послідовною була позиція уряду Франції щодо інтервенції

на Півдні Росії

. Виникає враження, що уряд загалом мало цікавився розвитком по-

дій і надав французькому командуванню в Одесі право діяти на власний розсуд

. Не

дивно, що поведінка французького уряду в Україні стала предметом гострої критики

з боку парламенту Франції вже в кінці березня

1919 р. 24 березня в палаті депутатів

відбулися дебати з приводу ситуації в Одесі

. Депутат Лафон, критикуючи уряд, за-

явив: «Ви зараз чіпляєтеся за українців... Ви чіпляєтеся за генерала Петлюру, який,

здається

, був мало відомий уряду, коли я говорив про нього в грудні. Ви досягли

прогресу

, але ви чіпляєтесь за Петлюру в момент, коли він розбитий, коли він більше

не існує

, коли його армія не отримує ніякої підтримки від французьких військ, що

296

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

знаходяться в Росії... Далі Лафон звинуватив міністра закордонних справ С. Пішона

в підтасовці інформації про українців

, яку той надавав. Врешті-решт, депутат рішуче

підкреслив

: «Українські селяни стали більшовиками завдяки вашій політиці; най-

більший більшовицький агент в Європі – це французький уряд»

137

Звинувачення С

. Пішона підтримав депутат Ф. Буйон: «В той час, як ми хотіли

в грудні вести переговори з представниками України

, Енно було дозволено публічно

поширювати висловлювання

, які були справжньою декларацією війни... Українська

проблема є найделікатнішою з усіх

... Як ви можете хотіти, щоб перед лицем поши-

рення більшовизму вони не вимагали своєї незалежності

?.. Більше року Україна про-

понує союзникам свою допомогу проти навали більшовиків

, її представники зроби-

ли всі спроби зацікавити союзників в цій справі

. Вже рік, як Україна веде війну; їй

достатньо дати зброю

, і вона буде врятована. Вся російська проблема таким чином

зміниться

...»

138

З іншого боку

, з критикою політики уряду виступили і прихильники А. Денікіна,

назвавши її надто «українофільською»

, а генерала д’Ансельма і полковника Фрей-

денберга звинуватили в діяльності на користь українців

139

Слід відзначити

, що на той час, коли розгорталися згадані дискусії, про українців

говорили вже більше в минулому часі

. Адже українська армія була майже розбита, а

спільний російсько

-український антибільшовицький фронт не вдалося створити. Тут

далася взнаки орієнтація Франції передусім на білий рух

. У відповідь на запит гене-

рала д’Ансельма Париж телеграфував командуванню в Одесу наказ «робити спільну

справу з російськими патріотами»

. Тобто вибір було зроблено на користь Доброволь-

чої армії

Роз’яснюючи політику Франції

, міністр закордонних справ С. Пішон у листі фран-

цузькому послу в Англії Комбону

23 березня писав: «Розчленування нашого союзни-

ка не може бути кінцевою метою нашої політики

. Тому ми не можемо заохочувати це

розчленування

, доки жодна з частин Росії не може гарантувати власного існування і

розвитку

, наша політика (в південній Росії) повинна ґрунтуватися на одній силі, яка

тут існує – Добровольчій армії

, хоча вона і є посередньою»

140

Брак союзницької підтримки

, їх відмова надіслати в Україну військове поповне-

ння змусили прем’єр

-міністра Франції Клемансо, парламент ухвалити рішення про

припинення інтервенції

141

Згідно французьких політиків та військових

, стало очевидним, що план інтервен-

ції, зорієнтований переважно на внутрішні сили Півдня Росії, не виправдався. Рішен-

ня про евакуацію союзних сил з України значною мірою пов’язувалося з поразками

армії УНР та втратою українським урядом Директорії своєї території

А відтак стає зрозумілим, що всі зусилля С. Петлюри, сил, які він уособлював і

очолював, домогтися допомоги від Антанти

, зазнали повного краху. Власне, вони з

самого початку були приречені на невдачу. Та й увесь хід переговорів не давав під

став для найменшого оптимізму.

Вперте, абсолютно позбавлене гнучкості наполягання на суб’єктивно обраному

варіанті, при обмеженому врахуванні різноманіття дії різноспрямованих чинників,

без пошуку альтернативних шляхів (нерідко в дипломатії це один з елементів тиску

297

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

на партнера) обернулися не лише особистим фіаско фактичного лідера держави, а й

величезними випробуваннями для всього її народу.

Цит. за: Литвин С. Суд історії. – С. 209.

Винниченко В. Відродження нації. – Ч. ІІІ. – С. 125.

Там само. – С. 126–127.

Скоропадський Павло. Спогади. – С. 134.

Там само. – С. 127.

Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – С. 123–124.

Там само. – С. 124.

Там само. – С. 124–125.

Винниченко В. Назв. праця. – С. 130.

Там само. – С. 151.

Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. – Т. IV. – С. 135.

Див.: Савченко В.А. Симон Петлюра. – С. 205–206.

Там же. – С. 137–138.

Див.: Христюк П. Назв. праця. – Т. ІІІ. – С. 140.

Див., напр.: Винниченко В. Назв. праця. – С. 163–165.

Крах германской оккупации на Украине. – С. 145.

Там само.

Винниченко В. Назв. праця. – С. 143.

Там само. – С. 181.

Там само. – С. 181–182.

Там само. – С. 184.

Стахів М. Україна проти більшовиків: Нариси з історії агресії Совєтської Росії. – Кн. 2.

– С. 19–24.

Винниченко В. Назв. праця. – С. 185.

Там само. – С. 186.

Там само. – С. 186–187.

Див.: Там само. – С. 187.

Там само. – С. 188.

Кучабський В. Корпус Січових Стрільців. Воєнно-історичний нарис. – Чикаго, 1969. – С. 212;

ЦДАВО України

. – Ф. 1078, – Оп. 1, – Спр. 17, – Арк. 1.

ЦДАВО України. – Ф. 1078. – Оп. 1. – Спр. 9. – Арк. 5.

Там само. – Оп. 2. – Спр. 24. – Арк. 117, 131.

Там само.

Там само. – С. 117–118 131–132.

Там само. – С. 118, 132.

Там само.

Там само. – Арк. 118, 133.

Там само. – Арк. 117–118, 131–133.

Христюк П. Назв. праця. – С. 132.

Кучабський В. Назв. праця. – С. 147.

Коновалець Є. Причинки до історії української революції. – Б.М., 1948. – С. 13–14.

ЦДАВО України. – Ф. 1078. – Оп. 1. – Спр. 9. – Арк. 134; Спр. 6. – Арк. 57.

Там само. – Спр. 6. – Арк. 60, 83, 88.

298

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

Прохода В. Записки до історії сірих // За державність. Збірник. – Ч. 1. – Каліш, 1929. – С. 88.

Коновалець Є. Назв. праця. – С. 23.

Деникин А. Гетьманство и Директория на Украине // Революція на Украине по мемуарам

белых. Репринтное издание. – К., 1990. – С. 168.

Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. – Ч. 3. – С. 118.

Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. – Т. 1. – С. 118.

Там само. – С. 124.

Винниченко В. Назв. праця. – С. 244–245.

Там само. – С. 245.

Збірник пам’яті Симона Петлюри. – С. 132.

Махно Н. Воспоминания: В 3-х кн. – К., 1991. – Кн. 3. – С. 157–159.

Телицын В. Нестор Махно: Историческая хроника. М., Смоленск, 1998. – С. 110–111.

Волковинський В. Нестор Махно: Легенди і реальність. – К., 1994. – С. 79–81.

Винниченко В. Назв. праця. – С. 246–247.

Лисяк-Рудницький І. Між історією і політикою. – С. 215 та ін.

Мазепа І. Назв. праця. – С. 59.

Винниченко В. Назв. праця. – С. 204.

Там само. – С. 83.

Там само. – С. 83–84.

Див.: Мазепа І. Назв. праця. – С. 91–92.

Винниченко В. Назв. праця. – С. 233–234.

Там само. – С. 237–238.

Винниченко В. Щоденник. – Т. 1. – С. 313–314.

Див.: Реєнт В.П., Симоненко Р.Г. Українсько-російські переговори в Москві (січень–лю-

тий 1919 р.). – 85 с. – С. 51, 52, 56, 59, 66.

Там само. – С. 59.

Винниченко В. Відродження нації. – Ч. ІІІ. – С. 229–230.

Там само. – С. 229–230.

Симоненко Р.Г., Реєнт О.П. Назв. праця. – С. 59.

Там само. – С. 60–61.

Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. – С. 34.

Там само. – С. 35.

Там само.

Симоненко Р.Г., Реєнт О.П. Назв. праця. – С. 61.

Винниченко В. Назв. праця. – С. 34.

Там само. – С. 35.

Там само. – С. 35, 36, 46–48.

Симоненко Р.Г. Реєнт О.П. Назв. праця. – С. 61.

Там само. – С. 67.

Цит. за: Стахів М. Назв. праця. – С. 51.

Там само. – С. 51–52.

Там само. – С. 52.

Див.: Гончар Б.М., Городня Н.Д. Відносини між Францією та УНР (грудень 1918 – кві-

тень 1919 рр.) // Український історичний журнал. – 2000. – № 2. – С. 50.

Reshetar Y. The Ukrainian Revolution. 1917–1920. A Study of Nationalism. – N.-Y. 1972. – P. 238.

Очерк взаимоотношений вооруженных сил Юга России и представителей французкого

командования

// Архив русской революции. – Берлин, 1925. – Т. 16. – С. 236.

299

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

Цит. за: Гончар Б.М., Городня Н.Д. Назв. праця. – С. 52.

Там само.

Маргулиес М. Год интервенции. – Кн. 1. – Берлин. – 1923. – С. 165.

Лотоцький О. На ріках Вавілонських. – Львів, 1938. – С. 49.

Деникин А. Гетьманство и Директория на Украине // Революция на Украине по мемуарам

белых. – М.–Л., 1930. – С. 181.

Див.: Гончар Б.М. Городня Н.Д. Назв. праця // Український історичний журнал. – 2000.

– № 3. – С. 47.

Гуковский А.И. Французская интервенция на юге России, 1918–1919. – М.–Л., 1928. – С. 142.

Документы внешей политики СССР. – Т. 1. – М., 1958. – С. 81.

Див., напр.: Гражданская война на Украине. – Т. 1. – Кн. 1. – С. 554–555.

Див., напр.: Симоненко Р.Г. Імперіалістична політика Антанти і США щодо України

у 1919 р. – К., 1962. – 440 с.; Карпенко О.Ю. Імперіалістична інтервенція на Україні (1918–

1920). – Львів, 1964. – 254 с.

Див.: Гражданская война на Украине. – Т. 1. – Кн. 1. – С. 554–555.

Винниченко В. Назв. праця. – С. 253–254.

Там само. – С. 251.

Там само. – С. 255.

100

Див.: Гончар Б.М., Городня Н.Д. Назв. праця. – С. 47.

101

Винниченко В. Назв. праця. – С. 255.

102

Назарук О. Рік на Великій Україні. – Нью-Йорк, 1978. – С. 120.

103

Назарук О. Назв. праця. – С. 125–131; Остапенко С. Директория и оккупация Украины

// Черная книга – Харьков, 1925. – С. 262; Мазепа І. Назв. праця. – С. 97–98.

104

Остапенко С. Назв. раб. – С. 262–263.

105

Марголин А. Украина и политика Антанты. – Берлин, 1923. – С. 116.

106

Carley M. The French Government and the Russian Civil War, 1917–1919. – Kingston and

Montreal, 1983. – P. 120.

107

Маргулиес М. Назв. раб. – С. 190.

108

Там же.

109

Мазепа І. Назв. праця. – С. 100; Остапенко С. Назв. праця. – С. 263.

110

Супруненко Н.И. Очерки истории гражданской войны и иностранной военной интервен-

ции на Украине. – С. 119.

111

Цит. за: Филиппов Н. Украинская контрреволюция на службе Англии, Франции, Польши.

– Москва, 1927. – С. 65–66.

112

Мазепа І. Назв. праця. – С. 100.

113

Там само.

114

Винниченко В. Назв. праця. – С. 267–268.

115

Христюк П. Назв. праця. – С. 94–96.

116

Там само.

117

Робітнича газета. – 1919. – 12 лют.

118

Там само.

119

Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. – Т. 1. – С. 39.

120

Цит. за: Мазепа І. Назв. праця. – С. 105.

121

Шаповал М. Назв. праця. – С. 134–135.

122

Див.: Христюк П. Назв. праця. – С. 100.

123

Стахів М. Назв. праця. – C. 229–230.

124

Христюк П. Назв. праця. – С. 104.

300

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

125

Мазепа І. Назв. праця. – С. 107.

126

Маргулиес М. Назв. раб. – С. 225.

127

Христюк П. Назв. праця. – Т. IV. – С. 101–102.

128

Христюк П. Назв. праця. – С. 101–102; Деникин А. Очерки русской смуты. – Т. 5. – Па-

риж, 1922. – С. 35.

129

Мазепа І. Назв. праця. – С. 112–113.

130

Див.: Гончар Б.М., Городня М.Д. Назв. праця. – С. 47.

131

Марголин А. Назв. раб. – С. 124.

132

Галаган М. З моїх споминів. – Т. 3. – Львів, 1930. – С. 221.

133

Деникин А. Гетьманство и Директория. – С. 183; Мазепа І. Назв. праця. – С. 113; Нагаєв-

ський І. – Назв. праця. – С. 277.

134

Маргулиес М.С. Назв. раб. – С. 202, 229, 252, 253, 262, 263, 279, 283; Деникин А. Назв.

раб. – С. 179–180.

135

Христюк П. Назв. праця. – С. 108.

136

Маргулиес М. Назв. раб. – С. 219.

137

Borschak E. Op. cit. – P. 67–68.

138

Там само.

139

Там само. – С. 68.

140

Brinkley G. Allied Policy and French International // The Ukraine, 1917–1921: A Study in

Revolution. – Cambridge, 1977. – P. 329.

141

Маргулиес М.С. Назв. раб. – С. 328.

Âèñíîâêè

Кінець 1918 – початок 1919 року стали справжніми зоряними годинами на життє-

вому шляху і Володимира Винниченка

, і Симона Петлюри.

Голова Директорії

, тонко відчуваючи биття пульсу нації, її настрої й прагнення,

напрочуд точно розрахував момент антигетьманського повстання

, передбачив його

масштаб і потужність

, очолив могутній суспільний рух проти авторитарно-монархіч-

ного режиму

, за торжество республікансько-демократичного (народоправчого) ідеа-

лу державного устрою

Головний Отаман став центром тяжіння політично активних елементів нації

створення республіканського повстанського війська

, повів його на штурм гетьман-

ської влади

, здобув у ході воєнних дій авторитет ключової особистості в досягненні

перемоги.

Людина творча

, відповідальна, щира, В. Винниченко краще за всіх інших лідерів

Української революції розумів потребу вироблення ефективної суспільної стратегії

визначення оптимальних шляхів зміцнення національної державності

, забезпечення

зовнішньополітичних гарантій її розвитку

. Уловлюючи потужну тенденцію до полі-

віння мас

, разом із ними – значної частини членів українських політичних партій,

саме В

. Винниченко запропонував перетворення відродженої в ході повстання Україн-

ської Народної Республіки в Республіку Трудового Народу

Реалізація такого непростого суспільного проекту була не лише суголосною праг

ненням переважаючої маси населення України

, а й відкривала перспективи досяг-