Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

271

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

У той самий час стосунки з Антантою ще більше підірвали позиції Директорії в

українському суспільстві

. Негативне ставлення до Антанти, яка на переконання біль-

шості українців прагнула відродити старі порядки

, відповідним чином поширилося

і на українську владу

. «Антантська» тематика активно експлуатувалася політичними

супротивниками Директорії

. Теза «Петлюра, який продавав Україну німцям, зараз

продає її Антанті

» пішла гуляти серед народних мас.

Поглиблення внутрішньополітичної кризи і далі розкладало армію УНР

, руйну-

ючи всі плани військового командування

. Цілі частини залишали фронт, розходили-

ся по домівках або переходили на бік противника

. Навіть Січові стрільці, головна

військова опора Директорії

, опинилися на межі свого існування. Причиною була не

лише фізична перевтома стрільців

, але й завзята ворожість місцевого населення, яке

вбачало у СС

«запроданців Антанти», що виступають всупереч інтересам трудового

народу. «Згода з Антантою ріже нас по горлу

», – такі пояснення давало командування

СС щодо воєнних невдач

Отже визнати стратегію

, яка опинилася на озброєнні Директорії, точніше її вій-

ськового керівництва

, у всіх відношеннях виваженою і такою, яка оптимально відпо-

відала національному інтересу

, розстановці сил, не мала альтернатив, не можна.

***

Реалізація накреслених планів

, точніше, можливо, бажаної лінії поведінки якнай-

більше ускладнювалася відсутністю потрібного військового потенціалу

. Нерозпоряд-

ливість Головного Отамана і його оточення виявилася тут особливо волаючою

Директорія вступала до Києва разом із тридцятитисячним військом

, а по всій

Україні його налічувалося близько ста тисяч

. Вищий орган республіки перебував у

Києві півтора місяці

. За цей час військове міністерство, штаби всіх корпусів, при

наявності

засобів, апаратів, необмежених кредитів, треба думати, повинні були сфор-

мувати армію

. Коли за місяць повстання, не маючи ані грошей, ані міністерства, ані

запасів

зброї, Директорія змогла створити армію в сто тисяч, то скільки ж повинно

було в неї бути за півтора місяці під владою Головного Отамана республіканського

українського війська? – ставить В. Винниченко запитання і додає: «Особливо, коли

ще взяти до уваги

, що за ці півтора місяці на формування армії було видано 300 міль-

йонів рублів»

Відповідь на це запитання така

: «За тиждень чи півтора до вигнання нашого з

Києва

, коли повстанці вже взяли Полтаву, коли самовпевненість Січових отаманів

стала помітно падати

, Директорія захотіла точно знати, скільки було нашого війська

на всій Україні

І військовий міністер Греков дав точну й докладну відповідь

: на всій Україні, на

всіх фронтах

, з усіма гарнізонами й резервами було 21.100 чоловік»

Збройні сили УНР були дислоковані таким чином

: «На Чернигівському напрямі.

Група Рогульського: 1-й Січовий полк

– 1 700 чоловік, Білоцерківський п. – 1 700 ч.;

1-й Січовий кінний п. – 500 ч.; Резерв у Дарниці 1 000 ч. Всього: 4 900 ч.

На Полтавському напрямі

. Група Сушка. 5-й Січовий п. – 1 700 ч.; Чорномор-

ський п

. – 1 000 ч.; 2-й Одеський п. – 1 300 ч.; Лубенський кінний п. – 400 ч. Всього:

4 400 ч.

272

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

Кременчуцький напрям. Група Думіна. 6-й Січовий п. – 1 100 ч.; Гайдамацький п.

– 1 700 ч.; Дорошенківський п. – 500 ч.; Республіканський п. (бувший Балбочанівсь-

кий) – 800 ч. Всього: 4 100 ч.

У Київі.

1-й Окремий Січовий курінь

– 300 ч.; 2-й Січовий п. – 1 300 ч.; 3-й Січовий п. – 1 700 ч.;

1-й Синєжупанний п. – 1 700 ч.; Залізничний п. – 1 700 ч.; Технічний залізничний

курінь

– 600 ч.; Ударний курінь Ковенка – 400 ч. Всього: 7 700 ч.»

Таких мізерних сил було замало навіть

, щоб оборонятися від спровокованих

«Балбочанами» повстань

, які повсюдно вибухали проти Директорії. Звісно, й мови не

могло бути

, щоб із таким військовим потенціалом сподіватися на успіх у боротьбі з

більшовиками

. Їхня сила полягала не лише в опорі на радянську Росію, хоча й це ва-

жило вже дуже багато

, а, передусім, у високому авторитеті, якого набули нелегальні

організації КП

(б)У в процесі повстансько-селянської і страйкової робітничої бороть-

би з гетьманщиною

Давалася взнаки і діяльність Тимчасового робітничо

-селянського уряду на чолі з

Г. Пятаковим. Відновлюючи владу рад, він відновлював і дію соціально спрямованих

законів

, які схвально сприймалися масами, підтримувалися ними.

Паралельно діяли чинники, які, набираючи сили, дедалі розхитували націо

нальну державність, підривали її захисні можливості, зумовлювали важкоздолан

ні труднощі

. Повсюдно активізувалися виступи проти Директорії українських лівих

есерів

, які вели за собою досить численні загони трудящих. Загальна ситуація була

вкрай заплута

ною, суперечливою, важкопрогнозованою. Сучасники були не в змозі

осягнути того

, що відбувалося, й часто в розпачі констатували: «Вся Україна запа-

лала повстаннями

. Дві сили: національно-демократична й соціалістично-радянська...

повстали разом

... Витворилась маса повстанських відділів, загонів, окремих сотень, ку-

ренів, полків і т.

п. Грізні народні хвилі застали наших політичних провідників не-

підготовленими

. Вони не знали, на яку ступити і балансували між совітами й Ан-

тантою

. Політична дезорієнтація передавалася й до повстанських частин. Кожний

отаман такої частини

, особливо коли мав когось у «центрі», діяв за його вказівками,

а ті вказівки були надто різноманітні й суперечні

... Вносилось недовір’я як до вищо-

го командування

, так і до інших отаманів, що знаходились під впливом інших діячів.

Були й такі отамани

, що, попеклись на гарячому, студили на холодне, цебто нікого

не визнавали

. З’явились, як то буває в таких випадках, і дуже активні люди легкої

наживи, що під прапором соціальної революції зайнялися присвоюванням чужого

майна

. Особливо зловживали боротьбою з «буржуями» різні «курені смерті», яких

було декілька

. З них найбільше відомі – «червоний курінь смерті» отамана Ангела на

Чернігівщині й

«чорний курінь смерті» отамана Гуцола на Волині. Перший був спан-

теличений на соціальній рево

люції, а другий просто ловко й зручно використовував

моменти

... Дуже подібний по своєму поступуванню до чорного куреня смерті був

полк ім

. Винниченка, яким командував отаман Гришко»

У революційному вирі

, громадянській війні оформлювалися, зміцнювалися і

сили, які взагалі дистанціювалися від полярних державницьких орієнтирів і, не ба-

жаючи підкорятися жодній владі

, створювали своєрідні анклави – селянські повстан-

273

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

ські республіки з маловиразним політичним забарвленням і спрямуванням. В умовах

гігантського розколу

, розламу тогочасного суспільства скільки-небудь серйозної пер-

спективи вони

, звісно, не мали. Рано чи пізно їх мали змолоти могутні жорна соці-

ального зриву

. Однак на певний час рухи на зразок махновщини набули великої сили,

масштабності

, перетворилися на активний чинник перебігу подій у цілих регіонах.

Саме після знищення гетьманської влади на значній території Катеринославщини

утверджується влада Н

. Махна. Центром (столицею) повстанської республіки стає

містечко Гуляй

-Поле, звідки «батько» рішуче заявляє про свою непохитну позицію:

«Української Директорії ми визнавати не будемо

. І якщо перед очима більш небезпеч-

них контрреволюційних сил в Україні ми не будемо зараз зі зброєю боротися проти

Директорії

, то ми будемо дні і ночі не спати, будемо найсерйозніше готуватися до цієї

боротьби проти неї»

. Тоді ж він випустив «листівку проти Української Директорії, як

влади взагалі

, і як влади зрадників інтересів революції, зокрема»

Щоправда

, «батько» вдавався до хитрощів – у певний момент він дозволив мо-

білізацію до армії УНР на «власній» території в обмін на озброєння

, яке пообіцяв

йому С

. Петлюра. Однак, як тільки були перевантажені зі складів на селянські вози

гвинтівки й набої

, Н. Махно почав «викривати» мобілізаційну політику Директорії й

розгорнув наступ на Синельниково

, Лозову й Павлоград

. Розгорілись бої петлюрів-

ців з махновцями

. Критичної межі вони досягли в передноворічні дні 1919 р. Уклав-

ши союз із більшовиками

, які передали під команду «батька» свої сили, повстанці

оволоділи

27–29 грудня 1918 р. Катеринославом, вибивши з міста загони Директорії.

Розбої

, грабунки, насильства, що почалися у місті, зупинити не вдалося, хоча відчай-

душні зусилля до того докладав і сам

Н. Махно. Здійснивши контрнаступ, петлюрівці

31 грудня 1918 р. – в перші дні січня 1919 р. завдали махновцям такого удару, якого ті

до того ще не зазнавали

. Події тих днів добре відомі пересічному читачеві з трилогії

О. Толстого «Ходіння по муках».

Однак поразка не зламала Н

. Махна, який ще з більшим ентузіазмом і наполег-

ливістю почав гуртувати селян

, які однаково неприхильно, навіть вороже ставилися

до всіх влад

, небезпідставно вважаючи їх чужими й грабіжницькими. Так на півдні

України виникла сила

, не рахуватися з якою вже не могла жодна з ворогуючих сторін,

у тому числі й Добровольча армія А

. Денікіна, що на початку січня об’єдналася з

донськими козаками генерала П

. Краснова, завершивши формування збройних сил

Півдня Росії

. Вона контролювала все узбережжя Приазов’я й від Маріуполя, Бер-

дянська та Геничеська зайняла лінію вздовж залізниці Оріхове–Пологи–Воскресен

ка–Волноваха

, оточивши «махновські степи» півколом від Дніпра до Кальміусу. Це

означало повну втрату Директорією контролю над усім степовим Лівобережжям

. Ви-

никла загроза захоплення більшовиками Катеринослава

, до якого з півдня почали

просуватися й білі

На початок третьої декади січня

1919 р. радянські війська оволоділи майже всіма

промисловими центрами Лівобережжя

, нестримно просуваючись до Дніпра. Дедалі

зрозумілішим ставало

, що українським силам, як і рік тому, Києва не втримати.

При цьому Голова Директорії продовжував обстоювати думку

, що не стільки ро-

сійські війська вирішували долю України

, як її власний народ: «І от, вдруге, рівно

274

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

через рік українські селяне й робітники під керовництвом російських совітських пол-

ків виганяли з столиці української держави українську владу

, – з сумом констатує

політик

. – Знову бідна, недоладня хуторянка (йдеться про українську соціалістичну

демократію

. – В. С.), яка тепер побралася з власним генералом-отаманом, мала йти й

тинятись по закутках своєї землі

, вигнана своїм власним народом. Не помогли знову

ні червоні шлики

, ні паради, ні «тверда влада»

З Винниченковими оцінками внутрішніх і зовнішніх чинників поразок Україн

ської революції

, їх співвідношенням у долі української державності кореспондують-

ся переконливі міркування І

. Лисяка-Рудницького

. Вони ґрунтуються на суворій

оцінці фактів

. Тому об’єктивний дослідник не потрапив у полон ідеологічних пут,

створених емігрантською історіографією

, стереотипи якої активно використовують-

ся і в новітніх публікаціях

, виступах.

У цілому виявляє солідарність з іншими авторами

-соціалістами у визначенні го-

ловних причин слабкості військових сил Української Народної Республіки І

. Мазепа.

«Те саме

, що надавало повстанню масового характеру, врешті робило його слабим і

безсилим

: це – селянський характер української нації, – зауважує він. – Тільки селян-

ські повстання починаються і кінчаються так

, як починалося й потім закінчилося по-

встання протигетьманське

. Бистро, як гірський потік, виросла армія Директорії, але

так само швидко почала потім розпливатися

. Це була армія головно з повстанської

армії селян

, маси неорганізованої, яка боролася проти влади поміщиків і не мала ще

потрібної свідомості для того

, щоб боротися за Україну. Тому відібравши землю на-

зад і вигнавши поміщиків

, селяни почали розходитися додому. Армія, що виросла з

могутнього зриву селянських мас у боротьбі за землю й волю

, як тільки цю безпо-

середню мету досягнено

, фактично перестала існувати як цілість»

У з

’ясуванні причин поразок Директорії не варто обмежуватися зовнішнім чин-

ником

, як це робить більшість дослідників, а слід намагатися віднайти пояснення, що

випливали з внутрішньої природи тогочасного українського суспільства

, поведінки

окремих політич

них сил.

«...Як і при Центральній Раді, – зізнається В. Винниченко, – всю вину ми склали

на руських большевиків

. Вони, мовляв, ішли на Україну з своїми військами й били

нас. І знов треба щиро й одверто сказати, що коли б проти нас не було повстання

нашого власного селянства й робітництва

, то російський совітський Уряд не зміг би

нічого зробити проти нас

. І знов, як і тоді, не большевицькі агітатори розкладали

наші республіканські війська

, що так геройсько бились з гетьманцями й німцями, а

ми самі

, наша Балбочанівщина, петлюрівщина, коновальщина.

І не російський совітський Уряд виганяв нас з України

, а наш власний народ, без

якого й проти якого

, ще раз кажу, російські совітські війська не могли би заняти ні

одного повіту з нашої території»

Звичайно, лідер держави не заперечував, що російський уряд мав намір воювати

з УНР і посилав свої війська проти

неї. Винниченко неодноразово наголошував, що

російський уряд хотів воювати

, він воював, він посилав для того свої війська. Але

тих військ було замало

, й вони не стільки билися з українськими військами, скільки

організовували повстанські загони й керували ними

. Це давало РНК якщо не фор-

275

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

мальне, то моральне право стверджувати, що Радянська Росія з УНР не воює, що з

нею бореться український народ, і в тому винна не вона, а Директорія.

Основні політичні колізії тим часом розвивалися в

Києві, де Директорія й Рада

народних міністрів відчайдушно силкувалися опанувати ситуацію

. Досягти цього за

умови неухильного «полівіння» низів і одночасного «поправіння» верхів було не

просто

. Адекватної становищу лінії поведінки ніхто не міг запропонувати. Наочною

ілюстрацією до цього стала державна нарада 16 січня 1919 р. Крім членів Директорії

й уряду в нараді брали участь представники УПСР

, УСДРП, соціалістів-самостійни-

ків, Селянської спілки й Січових стрільців.

Відкриваючи нараду

, В. Винниченко заявив, що з огляду на небезпечний стан

республіки

, Директорія, не чекаючи поки розпочнеться Трудовий Конгрес, визнала

за необхідне вислухати думку представників ширшого українського громадянства

щодо подальшого ведення революційної боротьби

. Він зазначив, що серед україн-

ського суспільства побутує три напрями

, а саме: за продовження попередньої по-

літики Директорії

, за встановлення диктатури пролетаріату й за диктатуру військову.

Отже

, бажано обмінятись думками й виробити якусь спільну лінію

Представники Стрілецької ради О

. Назарук і Ю. Чайковський зажадали пере-

дати всю владу в республіці «тріумвіратові»

: січовим старшинам Є. Коновальцю й

А. Мельнику та С. Петлюрі. Це мала бути військова диктатура, насправді ж то була

б диктатура корпусу Січових стрільців на чолі з Є

. Коновальцем. Однак пропозицію

січовиків було відхилено.

Обурений домаганнями січовиків

, представник Селянської спілки О. Янко заявив,

що, коли взагалі заходить мова про диктатуру, то серйозно можна було б говорити

лише про диктатуру трудового селянства

, конкретно – Центрального Комітету Се-

лянської спілки й Всеукраїнської ради селянських депутатів

. Осадний корпус Січо-

вих стрільців на чолі з Є

. Коновальцем за такої ситуації міг би перебрати на себе

функції

, які виконують у московських більшовиків латиські та китайські військові

частини.

Представник УПСР М

. Шаповал обстоював радянський устрій і вимагав пере-

дати державну владу майбутньому Трудовому Конгресові

. Ліве («незалежницьке»)

крило УСДРП виявило солідарність з УПСР

. Натомість, праве крило УСДРП більше

схилялося до диктатури

(але не січовиків); речники цього крила висловилися за обме-

ження прав майбутнього конгресу дорадчими функціями і за «мілітарізацію держав

ного устрою на час війни»

. Соціалісти-самостійники виступили за диктатуру Дирек-

торії

. Розлад був повний. Справу вирішила Стрілецька рада: її промовці наприкінці

наради заявили, що все має залишитись по-старому

Не спромоглися внести переламу в загальну ситуацію

, в песимістичні настрої ні

така подія як ухвалення Акту злуки

, ні хід і рішення Трудового Конгресу України. Зо-

крема, на конгресі чимало йшлося не стільки про стратегію державного будівництва

скільки про заходи щодо порятунку

. Виступи й державних, і партійних, і військових

функціонерів були здебільшого тривожними

. На їх тлі оптимізмом виділялася лише

позиція С

. Петлюри, який вважав наявні сили достатніми для оборони від радянсь-

ких військ

276

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

Завершення роботи Трудового Конгресу України не стало стимулом для ново-

го піднесення Української рево

люції. Навпаки, були наявні всі ознаки її кризового

стану

. Про тривожність ситуації свідчило, зокрема, те, що розгубилися навіть Січові

стрільці

– «пропала їхня хвалькувата самовпевненість і хлопчача зарозумілість».

Виявом цього стала пропозиція січовиків запровадити особисту диктатуру В

. Ви-

нниченка

. Останній, за його словами, відмовився на користь С. Петлюри, але ініціа-

торам такого кроку Головний Отаман не підходив «ні з політичного боку

, ні, навіть з

військового»

Численні факти переконливо доводять

, що ані Директорія, ані Рада народних мі-

ністрів

(не говорячи вже про партії) не мали ніякої реальної влади.

Директорія розривалася внутрішніми суперечностями

. В. Винниченку і А. Мака-

ренку практично з усіх питань протистояли С

. Петлюра та П. Андрієвський. Ф. Швець

брав бік то перших

, то других. Під час обговорення принципових питань, ухвалення

законів

, декларацій, заяв «терези», як правило, схилялися на користь В. Винниченка.

«Але фактична

, реальна політика поза Директорією проводилась тими силами, ви-

разником яких у Директорії були

С. Петлюра й П. Андрієвський»

З почуттям невимовної гіркоти

, не в силах змінити стан справ, Голова Директорії,

практично у відчаї

, занотовує: «А Петлюра все стає в пози, пумпує на всяких зібран-

нях, щиро вірячи в себе, як у «національного героя». Цілий місяць пумпує, а війська

не має

. І нічого, як і торік, для організації його не зроблено. Як і торік, ця людина не-

помітно для ширшого загалу заграє для всіх фатальну ролю невільного саботажника і

предателя

. По 4–5 днів не приймає докладів військового міністра, місяць не проводив

закону про військові школи

, про мобілізацію, про реорганізацію набору. Замість того,

приймає прохачок

-старушок, роздає їм гроші й велить ходити по Києву і вихваляти

Петлюру за щедрість

. Реакційність у діяльності наших органів – його справа. Всі

помилки військових під його обороною

. Розклад армії і прихильність до больше-

визму – результат одсунення козаків од виборів на Трудовий Конгрес і потурання

контрреволюційній старшині

. Господи, які ми убогі, коли маємо таких національних

героїв

, таких випадкових і фатальних людей»

Перебування Директорії в Києві завершувалося під знаком глибокого роз

’єднан-

ня українських національних сил

. Революція вступала в смугу найтяжчих випробу-

вань

, в яких вирішувалася її доля.

Звісно, суперники не полишали надій і на те, що саме їх сторона здобуде в силу

дії об’єктивних чинників і дотримання принципової лінії

(нерідко то була просто

вперта непоступливість

) перевагу, і подальший хід подій розвиватиметься за її ба-

жаннями і сценарієм.

Втрачаючи підтримку українських мас

, політичний провід УНР змушений був

дедалі покладатися на зовнішні чинники

, намагався будь-якою ціною залучити їх для

втримання своєї влади

. Різновекторність же зусиль, досягаючи антагоністичних меж,

не могла не вплинути фатально на долю цієї влади

, зрештою – всієї державної орга-

нізації.

В. Винниченко і В.Чеховський, еволюціонуючи вліво, прагнучи зреалізувати

«трудовий принцип»

(і для них це було виявом щирої вірності інтересам трудового

277

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

народу, відроджуваної нації, Української революції), тривалий час сподівалися на по-

розуміння з більшовиками

, радянською владою. Хоча воєнні дії набрали достатньо

виразних обрисів уже на зламі

1918 і 1919 рр., Директорія намагалася розв’язати

кризу влади передусім дипломатичними засобами

Найпоказовішою акцією тут стала місія С

. Мазуренка до Москви. В складних

для радянської Росії обставинах

(1919 рік був найтяжчим з точки зору відпору як зо-

внішнім агресіям

, так і намаганням внутрішніх антирадянських сил повалити уряд

В. Леніна), надзвичайна місія Директорії одержала сприятливі можливості для укла-

дення вигідного для УНР мирного договору з РСФРР

. Проте однією з причин, що

завадили досягненню позитивного результату

, стала позиція й дії Головного Отамана

С. Петлюри, який абсолютно не довіряв більшовикам, вважав замирення з ними не

лише принципово неможливим

, а й вкрай шкідливим. Володіючи реальною владою,

в тому числі над залізничними комунікаціями

, засобами зв’язку, він без особливих

зусиль зашкодив контактам делегації до Москви з державним центром

, урядом УНР,

які їх туди відрядили

. А відтак українські посланці дедалі більше потерпали від прак-

тичної ізоляції

, в яку потрапили. Їм не вдавалося знестися з Директорією по прямому

дроту чи радіотелеграфом

. Вони не могли повідомити про досягнуті домовленості,

одержати інструкції щодо дальших кроків

, допустимих компромісів і т. ін. Не допо-

могло навіть втручання на високому наркомівському рівні

. Київ упродовж тижнів

абсолютно не реагував ні на які звернення

Тоді голова місії С

. Мазуренко погодився на відрядження до Києва кур’єра, хоч і

вважав

, що в такий спосіб дуже важко предметно вирішувати проблеми, що виника-

ли на переговорах

. Хто виконував роль кур’єра місії, з’ясувати не вдалося. Він виїхав

з Гомеля і дістався до Дарниці

, зайнятої на той час радянськими військами. Однак

переїхати на правий берег Дніпра йому не судилося

. Потяг, на якому посланець на-

магався добратися до Києва

, незважаючи на великий білий прапор парламентаря, по-

силено – «ураганно» обстрілювався гарматним вогнем

. Природно, і засоби зв’язку, і

зброя знаходилися під контролем військових

, якими керував С. Петлюра. «Не будучи

навіть отаманом

, можна зрозуміти, що окремий паровоз та ще під білим прапором

не може загрожувати фронтові й його можна підпустити до себе без усякого риску й

страху за військову справу

, – роз’ясняв ситуацію В. Винниченко. – Отже значить його

не підпускали не через це

? А через що?

То знала тільки отаманська влада»

Співставляючи всю історію з домаганнями С

. Петлюри оголошення війни РСФРР,

з отаманськими перешкодами у здійсненні дипломатичної місії до Москви

, Голова

Директорії приходив до важливих

, однак дуже невтішних висновків. Пригадавши, що

офіційне оголошення війни північному сусіду було зроблено

16 січня 1919 р., В. Вин-

ниченко продовжує

: «А 1 лютого, се-б-то як раз через обіцяних отаманами два тиж-

ні, повстанські українські війська, підпоможені регулярними російськими військами

були вже під Київом

. Оголошення війни не підняло духу. Отаманам важно було ви-

дерти те оповіщення війни не з військових мотивів

, а з політичних. Оповіщаючи

війну, вони були більш певні, що до миру не прийде, а, значить, не буде радянської,

дійсно народньої влади

, яка не потерпить сваволі й усіх гидот отаманів.

278

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

Таким чином ці дві сили, – п’ятаковщина й отаманщина, – досягли свого: одна по-

тягла Раду Народних Комісарів у руський націоналізм та імперіалізм

, а друга потягла

Директорію в контрреволюцію й у жорстокі лапи антантського імперіалізму»

Висновок багатоаспектний

, достатньо категоричний, можливо, не у всіх складо-

вих безспірний

. Однак достатньо зрозумілий в сенсі того, що за відтворених обставин

досягти загального позитивного результату в Москві було елементарно неможливо

То ж

, виходячи з об’єктивного стану справ, передусім, усвідомлення, що захоп-

лення Києва червоними було справою ближчих днів

, С. Мазуренко і М. Полоз 1 лю-

того

1919 р. запропонували оголосити перемирря на фронті як передумову продов-

ження переговорів про мир

А на наступному засіданні, 4 лютого

, було погоджено текст документа, який те-

леграмою вирішили відправити в Україну – урядам УНР і радянської України

. Його

зміст зводився до наступного

Уряд РСФРР погоджувався виступити в ролі посередника між двома урядами

, що

вели боротьбу в Україні

, на наступних умовах:

– Визнання Директорією принципа влади рад на Україні;

– Визнання нейтралітета України з активним його захистом супроти будь-якого

іноземного втручання

, яке порушує цей нейтралітет;

– Спільна боротьба проти контрреволюції;

– Перемирря на час мирних переговорів

Навколо даного документа в історіографії «ламалося немало списів»

. Причиною

послужили дотичні до проблеми сюжети у їх відтворенні через чотири десятиліт

тя В

. Винниченком. Колишній Голова Директорії у «Заповіті борцям за визволення»

твердив

, що «після довгих і гарячих дебатів у Центральному Комітеті й Політбю-

ро РКП Ленінові вдалося перемогти противників миру з Україною і схилити біль

шість керівних органів компартії прийняти наші умови

. Самостійність і незалежність

України була офіційно визнана в відповідній резолюції й мирний договір підписано

з боку Росії головою совєтського уряду В

. Леніним та Наркомом закордонних справ

Чічеріним, а з боку Української Держави – головою української делегації – Семеном

Мазуренком»

Можливо з роками В

. Винниченко просто призабув деталі і прифантазував деякі

моменти

, що видаються неправдоподібними. Вищенаведену домовленість, що теле-

графно була відправлена в Україну

, він видає за підписаний договір. І хоча В. Винни-

ченко переконує

, що в 1920 р. під час звіту йому в Москві С. Мазуренко доповідав

«про підписаний договір»

, що цей факт офіційно підтверджували й Г. Чичерін, і

члени Політбюро

, тексту договору (чи якогось його варіанту, окрім вищенаведеного

тексту телеграми

), до цього часу ніхто не бачив. Це тим більше дивно, що В. Вин-

ниченко стверджує

, нібито документ підписали В. Ленін, Г. Чичерін і С. Мазуренко.

В біохроніці В

. Леніна такого факту не зафіксовано. Та й навряд чи він взагалі міг

бути

. Хоча в революційний час не надто дотримувалися правових, дипломатичних

канонів

, видається надто малоймовірним, щоб радянська сторона погодилася на таку

вражаючу «протокольну» асиметрію

: поставити під надважливим державним доку-

ментом підписи глави уряду держави і глави надзвичайної місії

, просто не наділеного

279

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

відповідними повноваженнями. Останнє підтверджується як документом, виданим

С. Мазуренкові, так і його неодноразовими покликаннями на те, що він не має змоги

продовжувати переговори

, не знаючи, що йому в конкретних обставинах може до-

зволити офіційний Київ

. Зокрема, погоджуючись на відправку в Україну телеграми з

досягнутими умовами

, С. Мазуренко попросив В. Менжинського «передати офіційну

заяву Російському Радянському Уряду про те

, що він, Мазуренко, не має повноважень

Директорії вести переговори з урядом Раковського

–Пятакова і що після падіння Киє-

ва він

, Мазуренко, складає з себе відповідальність за можливість виконання вищевка-

заного повноваження

. Т. Мазуренко заявляє що Місія УНР просить призупинити по-

дальші переговори аж до отримання директив від свого Уряду»

Що ж до В

. Леніна, то не лише невідомо про його пряму причетність до пере-

говорів

, підготовки підсумкового документу, а й до боротьби, яка неначебто мала

місце в Політбюро ЦК РКП

(б) з українських проблем. Знову таки відомо лише про

те, що лідери КП(б)У й радянського уряду України виявляли певну незгоду з лінією

поведінки офіційної Москви

, допускали, навіть, часом непослух, який детермінував-

ся логікою розвитку подій в Україні

. Так що й тут В. Винниченко, вочевидь, дещо

змішав акценти

Не все точно і з передачею того

, як і чому договір не потрапив до рук Директо-

рії. За версією В. Винниченка, С. Мазуренко передав текст документа телеграфом до

Києва і «попрохав ратифікації Директорією цього великого акту

. Його повідомлення

прийняв С

. Петлюра, який завідував військовим телеграфом, але Директорію про це

не повідомив і ратифікації договору

, розуміється, не сталося. С. Мазуренко кілька

разів домагався відповіді

, але не міг дістати її. Він хотів вернутися на Україну, щоб

особисто привести заключний договір

, але з наказу Головного Отамана С. Петлюри

його на кордоні не було пущено в Україну

. І таким чином цей величезної ваги для на-

шої державності акт було сховано від українства і вся дальша боротьба за неї пішла

таким нещасливим для нас напрямом

. Москва, не діждавшись ратифікації мирного

пакту

, зважаючи мовчання Директорії за небажання миру, відновила воєнні дії, за-

йняла Київ

, натиснула на розбиту українську армію і витиснула її за межі України та

Польщі»

До цього колишній Голова Директорії додає

, що він довідався пізніше, чому за-

лишений петлюрівськими військами Київ «більше тижня» не займався червоними

що це було зроблено за наказом Москви «не порушувати перемир’я

, ждати кінця

мирових переговорів»

Знову багато

-які моменти не відповідають дійсності (особиста подорож С. Мазу-

ренка до Києва

, хоча він не відлучався з Москви), або не можуть бути підтверджені

(вчинки С. Петлюри, накази Москви). Є й хронологічні неспівпадіння: готовий до-

говір не міг ні передаватися телеграмою для ратифікації до Києва

, ні бути відправле-

ним з нарочним

, оскільки його фізично просто не існувало до 4 лютого 1919 р.

Не хочеться підозрювати В

. Винниченка у політичній наївності, чи ж то звину-

вачувати у свідомій

, прагматичній фальсифікації подій, однак деякі його тверджен-

ня зрозуміти

, пояснити важко. Так, скажімо, він продовжував рішуче наполягати на

тому

, що підписаний між посланцем УНР і керівництвом РСФРР у лютому 1919 р.

280

ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ

договір, стрижнем якого було визнання незалежності України, не просто існував, але

й розцінювався В

. Леніним, його прибічниками влітку 1920 р. як реально діючий

документ

. А відтак і його, В. Винниченка, візит, переговори з партійно-радянським

керівництвом Росії в

1920 р. були прямим результатом визнання ЦК РКП(б), РНК

РСФРР договору з Директорією

(це тоді, коли практично на всій території України

була радянська влада

Власну ж незговірливість

, чи то пак принциповість, прагнення вибороти реальні

важелі для українізації республіки В

. Винниченко розцінює як привід, з якого ско-

ристалися Л

. Троцький, його прибічники і домоглися перемоги над поміркованою

щодо України позицією В

. Леніна, змогли дезавуювати досягнуті в лютому 1919 р.

українсько

-російські домовленості

Однак

, повертаючись до подій, пов’язаних із діяльністю місії С. Мазуренка, варто

звернути увагу на наступні моменти

На вже згаданому засіданні переговорників

4 лютого 1919 р. В. Менжинський від

імені російської делегації заявив про згоду перенести подальшу роботу до Харкова

й пообіцяв негайно передати зміст домовленостей «до відома Директорії й уряду Ра

ковського

–Пятакова»

Невідомо

, чи дійшов документ у московському варіанті до Вінниці, а якщо й дій-

шов, то чи потрапив до рук Голови Директорії. Достеменно відомо, що зі змістом

угоди

, доповненої харківським РНК і підписаної Х. Раковським, зміг першим озна-

йомиться член Директорії Ф

. Швець аж 10 лютого 1919 р.

У переданому з Харкова документі відразу повідомлялося про згоду на порозумін

ня з Директорією за посередництвом РНК РСФРР і на вироблених у Москві засадах

«Українське Робітничо

-Селянське Правительство прийняло братське посередництво

Російського Совєтського Правительства щодо порозуміння з Директорією

(про це

офіційно було повідомлено наркомат закордонних справ РСФРР

) при умові признан-

ня таких принципів

1) Директорія визнає совєтську владу в Україні;

2) сувора невтральність України з активною обороною проти військ антанти, Де-

нікіна, Краснова і Поляків;

3) спільна боротьба проти контрреволюції.

Ця підстава була прийнята Вашою надзвичайною місією під проводом т

. Мазу-

ренка і її Російське Совєтське Правительство передало шляхом радіо як нам

, так і

Директорії

. Ми вже заявили згоду на прийняття тієї плятформи, а також на перене-

сення переговорів до Харкова з проханням передати Вашій надзвичайній комісії в

Москві

, що вона на території Української Совєтської Республіки буде користуватися

всіми гарантіями дипломатичної незайманості і можливістю тримати зв’язок із Ди

ректорією»

Далі в документі додавалася оцінка тих процесів

, найостанніших подій, які, з по-

гляду радянського уряду України

, мали бути врахованими при підході до надісланої

угоди

«Здобуття Києва українськими регулярними совєтськими військами

, перехід на

бік совєтської влади відділів

(отамана) Григорієва і інших військових республікан-