Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

231

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

щодо влади. Всупереч достатньо поширеним твердженням, ніби М. Грушевський-

політик значно поступається М

. Грушевському-науковцю, запропоноване Головою

Центральної Ради рішення

, переконливо свідчить про інше: здатність тримати руку

на пульсі суспільних настроїв і ефективно

, тонко впливати на них.

Без моральних втрат вийшов із ситуації й С

. Петлюра, який у березні 1918 р. жод-

ним словом не обмовився про події під Крутами

. Причини зрозумілі – остерігався

нагадати про свою роль й викликати на себе до часу безіменний вогонь критичних

стріл

. Уже після поразки Української революції він також не раз покликався до геро-

їчного подвижництва юнаків

. Так, у публіцистичній праці про патріотизм він у при-

таманній йому патетичній манері уособив високе національне почуття у приклад

, що

дедалі набував самодостатності

«Коли вимовляю це слово

, – писав про патріотизм колишній військовий провід-

ник, – в моїй уяві постають незабутні моменти історичних днів під Крутами.

Страшні й величні картини

!..

«Нас мало

, але дух наш і єдність із криці», – чую з уст молодого сина України, що

сміливо й одверто йде на нерівний бій з нечесним ворогом

«Мамо, ми вмираємо, але щоб Україна вічно жила!» – в передсмертних муках

кличе його товариш й гине славною смертю з ім’ям Вітчизни й Матері на устах…

«Наша смерть

, то лише мізерний, потужний дар вічним, невгасимим змаганням

за честь і незалежність України»

– казали наші й з радісною усмішкою на устах при-

носили себе в жертву Великому укоханої Батьківщини…

Коли ж

, нарешті, родиться геній-маляр, що оживить в нашому сумлінні красу

смерти за добробути Вітчизни

Чи є фарби, що ними зарисує він ці благородні профілі найкращих синів України?..

Нема

!..

А вони такі необхідні…

І справжні, не фальшиві фарби, котрі промовляли б до серця товаришів та братів і

батьків тих, що вмирали під Крутами, котрі б нагадали живим заповіт мертвих героїв

Чи заливає краска наше лице

, коли розуміємо, що ми негідні були апостолами

прекрасних заповітів наших найкращих

? Чи може вона розлилася в гущі підлої кро-

ви, котру ми одідичили й котрою напоєне таке часом гидке наше минуле?.. Чи може

благородна кров великих українців вже змішалась з кров’ю безчесних дегенератів

Коли так

, то пробі!!!

Рятуймо бодай каплі благородної крови в нашому тілі

, аби вона не опоганила, не

здегенерувала цілого нашого покоління»

118

Не вдаючись до цілої низки умовиводів

, до яких саме собою настійно спонукає

написане С

. Петлюрою, гадається, в контексті вищезазначеного, понад інше, варто не

пройти повз ремінісценцію особистісного забарвлення

. Зовсім не байдужий до «суда

історії»

(самозахисне запевнення, що він його не боїться – безперечна нещирість,

оскільки не може бути політика

, індивідума взагалі, який би почувався в згадано-

му сенсі апріорі впевнено

), один з провідних діячів Української революції, вочевидь

знайшов форму каяття

, що її чисто по-людському, по-християнському, можна при-

йняти й зрозуміти

232

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

Слід зазначити, що набравши з часом певної інерційної самоцінності, в україн-

ській історіографії подія під Крутами набула гіпертрофованих оцінок

, обросла мі-

фами, стала порівнюватись із відомим подвигом спартанців під Фермопілами, а за-

гиблими дедалі частіше стали називати всіх

300 юнаків, з них – 250 студентів і гім-

назистів

119

За відсутності інших яскравих прикладів вияву національної самосвідомості й

жертовності

, до непростої історичної сторінки дедалі активніше звертаються, реалі-

зуючи виховні заходи

, особливо в середовищі молоді.

Вищевикладене зумовлює висновок про потребу значно виваженішого підходу

до непростої сторінки вітчизняної історії

, застосування оцінок і висновків, вільних

від кон’юнктурних збочень і невиправданих політичних маніпулювань

, штучного ви-

ривання окремих подій із загального контексту й довільного їх препарування

. Зрада

істині не може бути виправданою жодними мотивами й розрахунками

***

Опинившись поза середовищем

, яке для нього майже за рік діяльності стало «рід-

ним» – поза військом – С. Петлюра продовжує жити його інтересами, намагається

підпорядкувати йому свою публіцистику

120

. Як не як він уважав журналістику також

своєю справою

, сподівався, що «в своїй стихії» йому буде комфортно. Подумував про

редакторську працю

, навіть про створення власної газети…

І раптом йому запропонували зайнятись земською діяльністю

. Чи тому, що в роки

війни мав досвід роботи в «Земгорі»

, чи тому, що мав бухгалтерські навички, зовсім

не зайві на такій ділянці громадського життя

, де особлива роль належала «господа-

рям». Чи тому, що то взагалі виявлялася єдина можливість не втратити остаточного

зв’язку з тодішнім істеблішментом

, принаймні залишатись у нього «на виду», не віді-

йти зовсім «у тінь»

Так чи інакше

, неочікувано для багатьох, а може й для себе (він зізнавався, що

мало що смислить в земських справах

) С. Петлюра став на чолі Київського земства.

Натура неспокійна

, діяльна, він тут же задумався над тим, як поширити земську ме-

режу на всю Україну і заходився здійснювати кроки в цьому напрямку

. Досить швид-

ко

, уже в квітні він очолив Всеукраїнський Союз Земств.

Однак

29 квітня 1918 р. стався державний переворот і це змусило С. Петюру шу-

кати визначеніших відповідей і на ставлення до окупаційного режиму і до Гетьмана

Павла Скоропадського

З останнім його зв’язували «братні»

, масонські контакти. П. Скоропадський знав

С. Петлюру з липня 1917 р. і, незважаючи на загальну симпатію, не оцінював його

високо

, оскільки той (голова УГВК і незатверджений генеральний секретар військо-

вих справ

) «зовсім не був у курсі військових справ, а більше займався київською

політикою

121

, а потім «вставляв палки в колеса», коли генерал намагався підняти бо-

єспроможність

1-го Українського корпусу, поводив себе нещиро

122

. Незважаючи на

це, С. Петлюра приходив до П. Скоропадського у січні 1918 р. і просив Почесно-

го отамана влити його вільних козаків до Гайдамацького коша Слобідської України

П. Скоропадський ніяк не міг зарадити справі, оскільки втратив усякий контроль над

своїми вояками

-добровольцями

123

233

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

Виявляється, коли П. Скоропадський навесні 1918 р. розмірковував над тим, що

Україні якнайбільше потрібна сильна диктаторська влада

, він згадував і про С. Пет-

люру

. Однак на таку роль він не міг претендувати, оскільки «Петлюра чистолюбивий,

ідеаліст без всякого розмаху

, а головне, – за ним пішли б лише крайні кола України і

галичани

, потім він не стільки державний діяч, скільки партійний, а це для створення

держави не годиться

. Крім того, з ним не рахувались би німці»

124

Що ж до особистих якостей С

. Петлюри, то майбутній гетьман вважав, що «зі

всіх соціалістичних діячів на Україні це єдиний

, який в моїх очах у грошовому від-

ношенні залишився чистою людиною

; потім він щирий, в ньому багато рисування,

але це вже риса українська

, я гадаю вихована в українських діячах всім минулим

українського руху»

125

П. Скоропадський посилався на те, що оскільки єдиною втіхою для українців

в самодержавній Росії залишався

, хоч і підцензурний, але національний театр, це

викликало любов до «всілякої театральності і захоплення не стільки суттю справи

скільки її зовнішньою формою…»

. С. Петлюра любив ефектні картини, але він слаб-

кий і України з виру не виведе»

126

Після захоплення влади

, в умовах голоду на українські кадри П. Скоропадський

знову подумки звертався до особистості С

. Петлюри, хоча і вважав його «неможли-

вим воєнним міністром»

. Однак і цього разу гетьман не зважився наблизити його до

себе

. «Петлюра мені завжди малювався як надзвичайно чистолюбива людина, де-

магогічного штибу з великою авантюристичною жилкою

, але щира в своїх ставлен-

нях до України і затим чесна у грошовому відношенні

. Це синтементальничаючий

ідеаліст

, з дуже легким культурним багажем. Його політичні переконання далеко не

крайні настільки

, що мені приходило навіть в голову залучити його до складу уряду,

і якби українці не відмовились на перших порах увійти до уряду

, можливо, це і від-

булося б

, чого зробити потім, коли у складі міністрів жодної людини, яка до нього

ставилась би з довірою

, було зовсім немислимо»

127

В наведених словах – не лише ставлення самого П

. Скоропадського, а й його

оточення до С

. Петлюри, яке загалом було негативним. Однак останньому це не за-

важало час від часу наносити візити до гетьмана

, урядовців, то з метою заступництва

за арештованих

, то з наріканнями на землевласників, то на великоросійські кола

128

В умовах наростання в українському суспільстві могутніх опозиційних настроїв

С. Петлюра, як Голова Всеукраїнського земського союзу змушений був також про-

тестувати проти репресій властей

– як українських, так і окупаційних. У меморанду-

мі до німецького посла в Україні Мумма

(копія документа, що збереглася, датована

28 травня 1918 р.) С. Петлюра писав: «В зв’язку з державним переворотом скрізь на

Україні почались арешти й замикання в тюрми без суду та слідства різного стану гро

мадян України

. До мене, яко до голови Всеукраїнського Союзу Земств, звертаються і

окремі особи, і цілі делегації з повідомленням, що в однім місці арештовано земських

гласних

, а в другім членів земської управи, при чім в деяких випадках, як от в Липів-

ці на Київщині

, навіть запечатано помешкання цієї інституції. Я звертав уже увагу

п. гетьмана Скоропадського на ці недопустимі й небажані для спокою краю арешти,

вказуючи йому на велику небезпеку від тих арештів

. Маючи на увазі, що часто по-

234

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

дібні арешти виконуються німецькими військами, я вважаю необхідним вашу, Екс-

целенціє, увагу звернути на ці прикрі й дуже небажані явища.

... Я боюсь, Ексцеленціє, що від того добра не буде ні Україні, ні вашій державі»

129

– пророкував один з чільних діячів українства

Тоді як українські партії

, що входили до Центральної Ради, по суті оголосили

бойкот гетьманському уряду

(на особистісній основі згодилися війти до Кабінету

міністрів лише кілька соціалістів

-федералістів), С. Петлюра знову примудрився за-

ймати середню лінію

(принаймні, деякий час). З одного боку, він дозволяв собі деякі

критичні висловлювання на адресу режиму

, а з іншого – підтримував контакти з гла-

вою Української Держави

, високопоставленими урядовцями.

Гадається

, значним перебільшенням є спроби зобразити С. Петлюру центром тя-

жіння антигетьманських сил

, впливовою особистістю навіть легальної опозиції. Тим

більше далекими від реалій є твердження

, ніби в червні–липні 1918 р. С. Петлюра,

використовуючи «гроші Антанти»

, земські зв’язки, вплив у військових колах і селян-

ському середовищі

, готував антигетьманське повстання.

Земським діячам від загальноукраїнського до повітового рівня в переважній біль

шості були чужі радикальні настрої і програми

. Учасники земського руху не були

ні керівною

, ні просто скільки-небудь активною складовою повсюдних селянських

повстань проти режиму

. Однак останній вважав за необхідне обмежувати, подавляти

діяльність будь

-яких громадських осередків, поширював репресії, зокрема, практи-

кував розгони цілих повітових земств

, арешт їх функціонерів.

Природно

, це викликало спротив. У рішеннях зібрань різних рівнів звучали про-

тести проти порушення елементарних людських прав і свобод

. Цього гетьманській

варті було достатньо

, щоб реагувати на подібні дії й документи як антидержавні, як

підготовку до змов

, заколотів й т. ін. Німецька й австрійська розвідки підтримували

подібні ілюзії й напругу

, штучно підігрівали пристрасті, вишукуючи «антантських

агентів»

(так можна було виправдовувати будь-які репресії як відповідь на провокації

ворожих у війні сил

Гетьманці неприязно зустріли рішення Всеукраїнського земського з’їзду

(кінець

червня 1918 р., Київ), зі зростаючим роздражненням реагували на виступи земсько-

го лідера

. Хоча в них звучали достатньо помірковані пропозиції щодо проведення

земельної реформи й обмеження прав великих землевласників

, в грозовій атмосфе-

рі масового невдоволення це розцінювалося мало не як заклики до антидержавних

виступів

. І тому гетьманська охранка вдалася до превентивного заходу – 27 липня

С. Петлюру заарештували.

Довгий час його утримували під німецькою вартою в Костянтинівській військо

вій школі

, й лише наприкінці жовтня – на початку листопада 1918 р. перевели до

Лук’янівської в’язниці

Втім, умови для арештанта виявились не жорсткими. Його постійно відвідувала

дружина

, можна було підтримувати контакти й листуватись із однодумцями, замов-

ляти й отримувати з волі літературу

, займатись літературною, зокрема, перекладаць-

кою роботою

. У в’язниці С. Петлюра підготував до видання окремою книгою нари-

си, що вже були надруковані в «Украинской жизни» про українських діячів культури:

235

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

Т. Шевченка, І. Тобілевича, І. Франка, М. Коцюбинського й К. Михальчука. В 1918 р.

збірка побачила світ під назвою «Незабутні»

Українські політичні партії

, гуртуючись в Українському національному союзі,

вбачали в арешті будь

-кого з своїх колег ударом по національній справі з боку про-

російських сил

, що оточували гетьмана П. Скоропадського. Вони вели боротьбу за

звільнення кожного такого ув’язненого

, широко використовуючи зв’язки з тими уря-

довцями, які походили з демократичного табору. Коли міністра юстиції О. Кістяків

ського змінив есеф А. Вязлов, він розпорядився звільнити з

-під арешту С. Петлюру»

130

(всупереч поширеному твердженню про чотиримісячне ув’язнення, С. Петлюра пе-

ребував у в’язниці рівно три з половиною місяці

Можна припустити

, що то було узгоджене рішення, ухвалене не лише під тиском

українських сил

, а й за ймовірної участі масонських кіл. Саме про це писав С. Морко-

тун у відомому відкритому листі до С

. Петлюри. Більше того, він стверджував, що рі-

шення про звільнення масона С

. Петлюри було прийняте масоном П. Скоропадським

на прохання його ад’ютанта

, масона ж С. Моркотуна

131

Що ж викликає очевидне заперечення

, так це те, що восени 1918 р. «ім’я «в’язня

№ 1» Симона Петлюри набуло величезної популярності в Україні, що він міг стати й

на чолі Директорії

, якби з’явився на таємних зборах представників Українського На-

ціонального Союзу

, що відсутністю найімовірнішого лідера, і чомусь – політичного

суперника, скористалися В

. Винниченко й М. Шаповал й т. ін.

132

Насправді ж теза про високий авторитет С. Петлюри, тим більше про безперечну

першість у національній еліті – витвір не такого вже давнього часу

. А побудований

він, за нехтування логікою розвитку суспільних процесів того часу

(просто не було

у С

. Петлюри до середини осені 1918 р. за рахунок чого висуватися в національні

герої

), без опори на документальні джерела й навіть без врахування свідчень відомих

сучасників

Так, полковник П

. Василенко прямо писав, що до антигетьманського повстання

ім’я С

. Петлюри «було мало відоме»

133

. Навіть на початку повстання це ім’я настільки

мало про що говорило учасникам антигетьманської боротьби

, що дехто з них вважав,

що мова йде про жінку

(С. Петлюра – «вона»).

Що ж до В

. Винниченка, то добре відомо, що саме він, заручившись попередньою

згодою С

. Петлюри, наполіг на включенні його до Директорії, хоча за досягнутою

домовленістю її склад обирався лише із присутніх на таємному засіданні

. А лідер

УНС М

. Шаповал взагалі прозоро натякав, що його відмова війти до Директорії була

пов’язана з тим

, що не бажав співпрацювати в одному органі з С. Петлюрою. Тобто

не користався з відсутності «конкурента»

, а шляхетно поступався йому дорогою.

Неспростовним фактом залишається й те

, що, не бравши участі в підготовці по-

встання

, по суті не війшовши в курс справ, С. Петлюра під загрозою нового арешту

відразу ж виїхав з Києва

до Білої Церкви, під захист Січових стрільців Є. Коновальця.

Звідси він і оголосив похід на столицю України

. Тут він вперше й підписався як Го-

ловний Отаман

То ж починав

1918 рік С. Петлюра отаманом невеликого коша. Потім, змінив-

ши амплуа на нове, яке виявилося в чомусь знайомим, близьким до бухгалтерського

236

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

фаху, закінчив рік знову отаманом, але тепер уже головним, всеукраїнським. Доля

начебто по спіралі підняла його на якісно новий рівень в справах, які для нього вже

стали у чомусь звичними, у чомусь рідними, й скріпила, зрештою, в тій суспільній

ролі, котра визначатиме решту його земного шляху.

Антонов-Овсеенко В.А. Записки о гражданской войне. – Т. 1. – М. –Л., 1924. – С. 133.

Там же. – С. 135–155.

Мірчук П. Українсько-московська війна (1917–1918). – Торонто, 1957. – С. 3, 4; Удови-

ченко О

. Україна у війні за державність: історія, організація і бойові сили. – 1917–1921. – К.,

1995. – С. 17.

Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918). – К.,

Львів, 1996. – С. 148.

Гарчев П.І. Червона гвардія України у боротьбі за владу Рад. – К., 1983. – С. 104.

Лисяк-Рудницький І. Між історією і політикою. – С. 215.

Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 рр. – Т.1. – С. 366–367.

Антонов-Овсеенко В.А. Назв. раб. – С. 142, 150.

Там же. – С. 131.

Там же. – С. 149, 150.

Див.: Прохода В. Симон Петлюра, вождь українського війська // Табор (Варшава). – 1936.

– № 28–29. – С. 5.

Корніїв В. Спогади про українізацію 36-го пішого Орловського полку (Х корпусу росій-

ської армії

) в році 1917 // За державність (Каліш). – 1929. – Зб. 1. – С. 62–71; Антонов-Овсе-

енко В

.А. Назв. раб. – С. 88, 154.

Науменко Ю. На переломі (Причинки до історії українізації частин в російській армії.

Луцьк

–Рівне в 1917 році.) // За державність (Каліш). – 1935. – Зб. 5. – С. 188.

Водяний Я. Виступ Вільного Козацтва проти москалів на ст. Вінницяі (Уривок із спога-

дів) // За державність (Каліш). – 1935. – Зб. 5. – С. 20, 205.

Дорошенко Д. Назв. праця. – С. 372.

Українська Центральна Рада. – Т. 2. – С. 90–91.

Див.: Литвин С. Суд історії. – С. 143.

Там само. – С. 144; Савченко В.А. Симон Петлюра. – С. 130.

Див.: Савченко В.А. Назв. раб. – С. 131–132.

Див.: Литвин С. Назв. праця. – С. 144.

Визвольні змагання очима контррозвідника (Документальна спадщина Миколи Чебота-

ріва

). – К., 2003. – С. 90.

Там само. – С. 91.

Там само. – С. 92.

Там само.

Там само. – С. 93–94.

Там само. – С. 94–95.

Там само. – С. 101.

Там само.

Савченко В.А. Назв. раб. – С. 130–131.

Общее дело (Париж). – 1919. – 20 ноября.

Там само. – 1922. – 22 июня.

Литвин С. Назв. праця. – С. 146.

237

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

Там само.

Визвольні змагання очима контррозвідника. – С. 110.

Там само. – С. 115.

Винниченко В. Відродження нації. – Ч. ІІ. – С. 216–217, 254–255, 260.

Там само. – С. 88–89.

Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. – Т. ІІІ. – С. 120.

Див.: Литвин С. Назв. праця. – С. 149.

Нова Рада. – 1918. – 8 січня.

Там само. – 11 січня.

Українська Центральна Рада. – Т. 2. – С. 103.

Герої Крут: Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 р. – Дрогобич. – 1995.

– С. 51, 53, 69, 80, 116.

Там само. – С. 116, 117.

Там само. – С. 80.

Там само. – С. 46, 59, 60.

Там само. – С. 47.

Гончаренко А. Бій під Крутами // Герої Крут. – С. 47–48; Лоський І. Крути // Там само.

– С. 55–56; Лукашевич Л. Із книги «Роздуми на схилку життя» // Там само. – С. 59–62; Михай-

лик М. Виступ першої української військової школи // Там само. – С. 72–73; Його ж. День 16

січня 1918 р. (ст. ст.) // Там само. – С. 75–77; Монкевич Б. Бій під Крутами // Там само. – С. 78–84;

Цап С. Тернистими шляхами в ім’я держави // Там само. – С. 86–90.

Нова Рада. – 1918. – 16 березня.

Там само.

Там само. – С. 62.

Антонов-Овсеенко В.А. Назв. раб. – С. 146–147.

Герої Крут. – С. 62.

Дорошенко Д. Назв. праця. – С. 279–280.

Великая Октябрьская социалистическая революция и победа Советской власти на Украи-

не. Февраль 1917 г. – февраль 1918 г. Хроника важнейших историко-партийных и революци-

онных событий. В 2-х ч. Ч. 2-я. Большевики во главе трудящихся в период борьбы за установ-

ление Советской власти на Украине, октябрь 1917 г. – февраль 1918 г. – К., 1982. – С. 741–743,

747–748, 755, 762, 769, 777, 784–785, 793, 800, 808, 822, 829–830 та ін.

Варгатюк П.Л., Солдатенко В.Ф., Шморгун П.М. В огне трех революцій. Из истории

борьбы большевиков Украины за осуществление ленинской стратеги и тактики в трех рос-

сийских революціях. – К., 1986. – С. 567–569.

Див.: Верстюк В.Ф. Українська Центральна Рада. – С. 235; Реєнт О. У робітнях історич-

ної науки

. – К., 1999. – С. 75; Солдатенко В.Ф., Хало Л.Г. Військовий чинник у боротьбі за по-

літичну владу в Україні в 1917–1918 рр. – С. 234–236; Історія України. Навч. посіб. – С. 225.

Яневський Д. Політичні системи України 1917–1920 років: спроби творення і причини

поразки. – К., 2003. – С. 174.

Див.: Литвин С. Назв. праця. – С. 153–164; Савченко В.А. Назв. раб. – С. 143–159.

Див., напр.: Історія уУкраїнського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.). Вид.

4-е, змінене й доп. Львів, 1992 (репринтне перевидання зошитів, підготовлених у 1935–1936 рр.

– В. С.) – С. 406–409; Кулик І. Київ у роки Жовтневої революції та громадянської війни. К.,

1957. – С. 33–51.

Из истории Октябрьской революции в Киеве. (Воспоминания участников). – К., 1927.

– 122 с. Майоров М. З історії революційної боротьби на Україні. 1914–1919. – Харків, 1928.

238

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

– С. 53–59; Великий Жовтень на Київщині. Зб. Спогадів учасників Великої Жовтневої соціа-

лістичної революції. – К., 1957. – 352 с. та ін.

Большевистские организации Украины в период установления и укрепления Советской

власти. Сб. документов и материалов. – К., 1962. – С. 451–453.

Майоров М. Назв. праця. – С. 53; Великий Жовтень на Київщині. Зб. Спогадів. – С. 79,

215, 222.

Киевская мысль. – 1918. – 17 янв. (утренний выпуск).

Социал-демократ (Москва). – 1918. – 27 янв.; Киевский «Арсенал» и пролетарская рево-

люция. – К., 1928. – С. 80, 89, 91, 97.

Литвин С. Назв. праця. – С. 153.

«Народня воля» (Київ). – 1918. – 17 січня; Киевская мысль. – 1918. – 17 янв. (утр. вы-

пуск).

Там само.

Великий Жовтень на Київщині. Зб. спогадів. – С. 46–48; Летопись революции. – 1923.

– № 3. – С. 20.

Історія українського війська. – С. 406.

Там само.

Там само. – С. 407.

Киевлянин. – 1918. – 23 и 24 января; Бюлетень Українського революційного комітету

всіх військових частин і організацій м. Києва. – 1918. – Січень; Великий Жовтень на Київщи-

ні. Зб. спогадів. – С. 218–219.

Литвин С. Назв. праця. – С. 157.

Історія українського війська. – С. 408.

Вісти Об’єднаного комітету Всеукраїнських Рад селянських, робітничих і солдатських

депутатів. – 1918. – № 2.

Киевская мысль. 1918. – 23 янв. (утр. выпуск), 24 янв.; Киевлянин. – 1918. – 23 янв.;

Последние новости (Киев). – 1918. – 25 янв. (веч. выпуск); Великий Жовтень на Київщині. Зб.

спогадів. – С. 222.

Вісник Української Народної Республіки (Харків). – 1918. – 24 січня; Антонов-Овсеенко В.

Назв. раб. – С. 147, 149; Летопись революции. – 1928. – № 2. – С. 217; Історія українського

війська

. – С. 408.

Антонов-Овсеенко В. Назв. раб. – С. 151–152.

Єфремов С. За рік 1917-й. Під обухом. Більшовики в Києві. – К., 1993. – С. 6–7.

Див.: Антонов-Овсеенко В.А. Назв. раб. – С. 152.

Там же. – С. 154.

Гриневич В.А., Гриневич Л.В. Слідча справа М.А. Муравйова. Документована історія.

– К., 2001. – С.20–21, 23.

Вісник Української Народної Республіки (Харків). – 1918. – 24 січня.

Див.: Гарчева Л. Політична конфронтація та збройна боротьба Росії з Україною (1917

– початок 1918 рр.). Автореферат дис... докт. іст. наук. – Львів, 1995. – С. 48.

Нова Рада. – 1918. – 28 (16) лютого.

Див.: Солдатенко В.Ф. Збройні сили в Україні (грудень 1917 р. – квітень 1918 р.) // Укра-

їнський історичний журнал. – 1992. – № 12. – С. 54.

Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців – Львів, 1928. – С. 8–9.

Литвин С. Назв. праця. – С. 170.

Там само. – С. 171.

Там само. – С. 172.

239

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

Там само. – С. 171.

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. – Т. 2. – С. 165.

Литвин С. Назв. праця. – С. 180.

Там само. – С. 172–174.

Там само. – С. 174.

Солдатенко В.Ф. Українська революція: концепція та історіографія (1918–1920 рр.).

– К., 1999. – С. 35.

Його ж. Українська революція. Історичний нарис. – С. 458.

100

Литвин С. Назв. праця. – С. 169.

101

Скоропадський Павло. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – К., Філадельфія, 1995. – С. 121.

102

Киевская мысль. – 1918. – 8 марта. – № 20.

103

Крах германской оккупации на Украине (по документам оккупантов). – М., 1936. – С. 24–

25; Документы о разгроме германских оккупантов на Украине в 1918 году. – М., 1942. – С. 17–18.

104

Крах германской оккупации на Украине. – С. 26; Документы о разгроме германских

оккупантов на Украине в 1918 году. – С. 21.

105

Крах германской оккупации на Украине. – С. 34.

106

Див.: Там само. – С. 26; Документы о разгроме германских оккупантов на Украине в

1918 году. – С.21.

107

Крах германской оккупации на Украине. – С. 24; Документы о разгроме германских

оккупантов на Украине в 1918 году. – С. 17.

108

Крах германской оккупации на Украине. – С. 42.

109

Капелюшний В. Замасковані імена. Псевдоніми і криптоніми та проблема атрибуції

авторства в історіографії українських національно-визвольних змагань 1917–1920 рр. – К.,

2001. – С. 96.

110

Нова Рада. – 1918. – 16 березня.

111

Українська Центральна Рада. – Т. 2. – С. 191.

112

Грушевський М. На порозі Нової України. Гадки і мрії. – К., 1991. – С. 85.

113

Дорошенко Д. Назв. праця. – С. 283–284.

114

Збаразький С. Крути. У 40-річчя великого чину. 29 січня 1918 – 29 січня 1958. – С. 4–5.

115

Герої Крут. – С. 288.

116

Нова Рада. – 1918. – 21 березня.

117

Там само.

118

Петлюра С. Патріотизм // Розбудова держави. – 1997. – № 7/8. – С. 101.

119

Див., напр., Герої Крут. – С. 27, 110, 181; Лукашенко К. Червона калина на білому снігу

/ Вечірній Київ. – 1991. – 13 травня; Ткачук А. Крути – символ національної честі // Українське

слово (Київ–Париж). Український тижневик. – 1993. – 5 лютого; Крути – слава і смуток на-

роду

/ Демократична Україна. – 2004. – 29 січня.

120

Див.: Литвин С. Назв. праця. – С. 176–178; Савченко В.А. Назв. раб. – С. 171–172;

Савченко Г. Українське військо в публіцистиці Симона Петлюри (березень – серпень 1918

року) // Симон Петлюра в контексті українських національно-визвольних змагань. Зб. праць.

– Фастів, 1999. – С. 30–42.

121

Скоропадський Павло. Назв. праця. – С. 62.

122

Там само. – С. 86–89.

123

Див.: Там само. – С. 105–106.

124

Там само. – С. 133–134.

125

Там само. – С. 134.

126

Там само. – С. 134, 203.

240

ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ

127

Там само. – С. 203.

128

Там само. – С. 203–205.

129

Петлюра С. Народе український: вибрані статті, листи, документи.– Х, 1992, – С.79–80, 81

130

Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле (1914–1918). – С. 334.

131

Див.: Литвин С. Назв. праця. – С. 191; Савченко В.А. Назв. раб. – С. 196.

132

Савченко В.А. Назв. раб. – С. 196, 200–201.

133

Василенко П. Петлюра і петлюрівці // Український комбатант. – На чужині, 1947. – С. 13.

Âèñíîâêè

Калейдоскопічність кардинальних змін 1918 року на деякий час розвела шляхи

В. Винниченка і С. Петлюри.

Перший практично на півроку «втік» від політики

, зайнявся літературною робо-

тою

, встиг написати драму «Між двох сил».

Другий

, не встигнувши «охолонути» після звільнення від міністерської посади,

навдивовижу швидко опинився в знайомій стихії – став на чолі Гайдамацького коша

Слобідської України

, який відіграв головну роль у придушенні січневого (1918 р.)

повстання за владу рад у Києві

. В надскладних умовах відступу зі столиці УНР, як і

повернення до Києва разом з австро

-німецькими окупантами, виділити якусь воєнну

операцію, гучну перемогу військового підрозділу на чолі з С. Петлюрою не можна.

І його знову відлучають від військових справ

. Порівняно швидко він знаходить нове

поле для діяльності – земську справу

, очолює земський рух в Україні, стає в легальну

опозицію до гетьманату й окупаційної влади

Заарештований і доправлений до Києва гетьманською вартою

, В. Винниченко

через брак доказів антидержавної діяльності

, негайно звільняється, з презирством

відхиляє пропозицію П

. Скоропадського очолити Раду народніх міністрів, вступає до

опозиційного Українського національно

-державного союзу, веде лінію на радикаліза-

цію міжпартійного об’єднання

С. Петлюра на три з половиною місяці потрапляє за грати й практично виключа-

ється з політичного життя

В. Винниченко обирається головою УНС, ведучи тонку політичну гру, таємно го-

тує антигетьманське повстання

, очолює його як Голова Директорії.

Звільнений із в’язниці

, С. Петлюра швидко опиняється в Білій Церкві, яка стає

висхідним пунктом повстання

, оголошує себе Головним Отаманом і в цій якості, спи-

раючись спочатку на загін Січових стрільців

, починає похід на Київ.

Гадається

, що на цій стадії революційної боротьби незаперечна перевага все ще

на боці В

. Винниченка. Саме він, повернувшись у велику політику, стає на чолі ле-

гального опозиційного руху щодо гетьманщини й окупації

, саме він – ключова по-

стать підготовки повстання

, саме він обирається головою Директорії – органу по-

встання

, що мало на меті відродження Української Народної Республіки. Роль одного

з чотирьох рядових членів Директорії виглядає поки

-що значно скромніше, а Голов-

ному Отаману ще лише належить зайняти особливе місце в суспільному житті

240