Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

131

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

Мельник, що також брав участь у переговорах, інформував про заперечення

грушківцями наявності в їх середовищі карних злочинців і колишніх жандармів

, які

вже нібито усунуті

Він схилявся до того

, що полуботківці – «справжні патріоти-українці» – вимага-

ють їх відправити на фронт як українські частини

, хочуть, щоб з ними рахувались і

їх визнали як УГВК

, так і російські власті. За твердженням Мельника, «ешелон хоче,

щоб Київ було українізовано

».

На пропозицію В

. Винниченка було ухвалено негайно спорядити до солдатів від

Української Центральної Ради

«поважну делегацію, щоб нейтралізувала той недоб-

рий настрій, який існує серед 5 000 солдатів, який може бути загрозою для решти

українського війська

». До складу делегації включили В. Винниченка, М. Ковалев-

ського

, С. Петлюру, О. Шульгіна, Д. Стасюка, Діденка, Пугача і Левченка

. Однак

солдати дуже прохолодно зустріли останніх

, залишилися байдужими до промов

В. Винниченка і С. Петлюри.

Взаєморозуміння на нараді досягти не вдалося

, і 22 червня Центральна Рада по-

вернулася до питання про солдатів

, які вже визначено іменували себе полуботківця-

ми, хоч в інформаціях слова «полк Полуботка» іронічно бралося в лапки.

Доповідач Вротновський

-Сивощатка був змушений визнати, що зусилля В. Вин-

ниченка і С

. Петлюри, які напередодні намагалися надоумити солдатів-грушківців,

не мали впливу на слухачів

, зустрілись ними холодно, тоді як промови Майстренка

та Гудієнка

– проводирів «полуботківців», зустрічались оплесками. Врешті було по-

ставлено питання руба: «Хто має стояти на сторожі інтересів Українського народу

Чи Центральна Рада й Генеральний військовий комітет

, чи 5 000 «полуботківців»?

Чи признають

«полуботківці» авторитет Української Центральної Ради і чи будуть

вони коритися постановам її

, чи ні?» Тоді виступив згаданий Гудієнко і вніс таку

пропозицію: «полуботківці» будуть коритись Українській Центральній Раді, коли її

постанови будуть добрими

. Після цього була виголошена промова (очевидно, когось

із представників Центральної Ради – В

. С.), котра вплинула на «полуботківців», і під

час голосування всі підняли руку за те

, що будуть коритись Українській Центральній

Раді без застережень

Виступив також представник полуботківців Осадчий

. Він, зокрема, заявив, що

полуботківці мають одну мету

– боронити Україну, але ось вони вже четвертий день

сидять без хліба

, голі, босі, без офіцерів, без організації. У багатьох прострочені до-

кументи

, що може дати привід кваліфікувати їх дезертирами. «Ми прохаємо, – жалів-

ся солдат, – дати нам лікарську допомогу

, бо люди хворіють, не маючи їжі. Прохання

упорядкувати полкову канцелярію

, що для нас вельми необхідно. Нарешті, ми про-

хаємо не забувати нас своєю порадою

, присилати нам газети і літературу. Просимо

навідуватись до нас

, бо нас бояться, ніби ми якісь звірі, каторжани, розбійники. Про

нас говорили бог зна чого

. Ми ж люди, як всі. Просимо зняти з нас через пресу ту

грязь, котру кинули на нас з радістю російські газети і дехто з членів Генерального

Комітету

. Се для нас найважніше...Рада козаків доручила нам, делегатам, висловити

Українській Центральній Раді повне своє довір

’я, а також Генеральному Комітетові,

котрий нас зрікся

...»

132

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

Із великою доповіддю виступив С. Петлюра. Він детально розповів про історію

виникнення конфлікту

. Навів дані, що, власне, з Чернігова прибуло лише 700 осіб.

До них приєдналися близько

1000 новобранців, із яких УГВК мав на меті поступово

сформувати

2-й запасний полк, та до них самочинно вже на розподільчому пункті

приєдналося

2 600 чоловік, що мали йти на фронт як маршова рота. Ось цих «2 600»

С. Петлюра і вважав ініціаторами бродіння, непокори, загальної дезорганізації. І саме

цим «2 600» УГВК три дні тому заявив, що «він зрікається».

Обговорення доповідей було дуже бурхливим

. Із запереченням С. Петлюрі і

М. Полозу знову виступили козак Осадчий і Д. Волошко. Останній, зокрема, від-

кинув спробу голови УГВК роз

’єднати полуботківців. «Нас не 2000, понад 5000»

– категорично заявив він .

Після довгих дебатів було ухвалено резолюцію: «Українська Центральна Рада

вислухавши доклади делегації товаришів солдатів

, що мешкають в Грушках і членів

Центральної Ради

, які були надіслані 21 червня в об’єднане засідання представників

української частини місцевого гарнізону

, постановила:

I. Закликати товаришів солдатів, що мешкають в Грушках, до національної гро-

мадської дисципліни

, яка мусить керувати озброєною революційною українською

демократією

II. В інтересах української національної справи запропонувати товаришам солда-

там негайно виконати приказ Генерального Комітету і виступити до указаного комі

тетом українського запасного полку

Суперечності набули нових масштабів

. Солдати-грушківці дедалі активніше йшли

шляхом самочинної організації

. Вони обрали собі командира полку ім. П. Полуботка

– прапорщика Романенка і виконком полкового комітету

. 23 червня в друкованому

органі УСДРП – «Робітничій газеті

» з’явилася стаття «Хто робить дезорганізацію?».

Її автори зробили спробу підвести громадську думку до висновку про те

, що винні у

загостренні ситуації з солдатами

-полуботківцями вищі військові командири на чолі

з військовим міністром

, які чинять перешкоди щодо направлення українського по-

повнення саме у корпуси

, визначені для українізації. «Результати такої політики ми

бачимо вже

. У Києві збилося декілька ешелонів з різних губерній. Ці ешелони мали

йти на фронт

. Дізнавшись, що українців обманюють, вони зупинились у Києві й не

хотять їхати

, поки їх не сформують у полк і не гарантують, що пошлють тільки в

українські корпуси

Розуміється

, що це вчинок неправильний, самочинний. Він порушує той план

реформування українських частин

, який виробив Український Генеральний Військо-

вий Комітет і на який згодився уряд

. Це непорядок, дезорганізація. З цим треба бо-

ротись

Але ж

, хто перший той непорядок заводить? Чому вищі російські військові власті

так безцеремонно ламають своє слово і сміються як з самих себе

, так і з українців?

Для чого вживаються такі заходи

, щоб не додержати свого обіцяння?»

Проте Центральна Рада

, УГВК добре розуміли, що лише такими статтями спра-

ві не зарадити

. Тим більше, що анархічно-диструктивна пропаганда поширювала-

ся в солдатському середовищі і загрожувала надзвичайно неприємними наслідками

133

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

Український Генеральний Військовий Комітет 26 червня звернувся до українців Ки-

ївського гарнізону зі спеціальним наказом

-відозвою (наказ № 5). У документі, зо-

крема

, говорилося: «Ходять чутки по Києву про те, що провокатори та прислужники

старого царського уряду під

’ючують українців-солдат до безчинств і погромів. Хо-

дять чутки

, що ці пройдисвіти під’ючують темних людей навіть розігнати Централь-

ну Раду і Український Генеральний Військовий Комітет і захопити власть у свої руки

Сі пройдисвіти каламутять людей

, викликають неспокій, не дають ні Центральній

Українській Раді

, ні Українському Генеральному Військовому Комітету працювати

на добро України»

Попереджаючи солдатів про небезпеку подібної агітації

, УГВК разом за тим звер-

тався до свідомості українських солдатів і офіцерів: «Стійте на сторожі революції і

ладу на Україні

, не допустіть до того, щоб наша довгождана і великими жертвами

здобута воля України була скаламучена і знесилена темними людьми та всякими про

йдисвітами

!»

Саме в той час до Києва прибули міністри Тимчасового уряду шукати у перего

ворах з Центральною Радою компромісу

. Ситуація з полуботківцями на цьому фоні

виглядала не лише невчасною

, непривабливою, а й просто розпачливою.

Можна

, очевидно, зрозуміти М. Грушевського, який на засіданні Центральної

Ради 28 червня на запит М. Біляшівського про хід влаштування справ з полуботків-

цями ухильно відповів

, що УГВК у цьому питанні ввійшов у необхідні зносини з

відповідними інституціями

. Насправді, Генеральний Комітет удався до одного з

відчайдушних, водночас ризикованих кроків – розпорядився зовсім припинити ви-

давати їжу полуботківцям

. У відповідь ті провели 29 червня демонстрацію біля Пе-

дагогічного музею

, де засідала Центральна Рада.

У передчутті дуже неприємної перспективи

1 липня 1917 р. питання про полубот-

ківців обговорював на своєму засіданні Генеральний Секретаріат Центральної Ради

Спроби деяких українських лідерів зняти з себе відповідальність за вчинки груш

ківців були відкинуті

. Підполковник Поплавко (член УГВК) вступив у полеміку з

генералом Л

. Кондратовичем (теж членом УГВК) і доводив, що Генеральному Комі-

тету

, незалежно від того, визнають його військові власті, Тимчасовий уряд чи ні, слід

вдатися до рішучих дій

. Адже УГВК закликав українських солдатів до українізації і

тепер не має права відходити в сторону від їхніх домагань. «Ми стоїмо перед

«полу-

ботківщиною», – прямо заявив Поплавко. – Коли ми не задовольнимо тих бажань

, з

якими йдуть до нас люди

, то знайдуться інші, котрі зіграють на бажанні людей і по-

ведуть їх за собою

. Ми стоїмо перед загрозою втратити всякий авторитет і вплив на

маси

С. Петлюра був змушений змиритися з тим, що як на фронті, так і в тилу нарос-

тає стихійний рух солдатів

-українців

. Ситуацію ускладнювали постійні домагання

військових властей вивезти з Києва полк ім

. Б. Хмельницького – найнадійнішу опо-

ру Ради

. Його командир – Ю. Капкан стверджував, що він скільки міг відтягував

відправку богданівців на фронт, «вважаючи

, що полк потрібен в Києві». Він просив

Центральну Раду як найвищу українську владу врешті

-решт визначитися в цьому

питанні і дати йому вказівку

, що він мав робити

134

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

Але, судячи з усього, вийти на якісь чіткі, розумні рішення С. Петлюрі, керовано-

му ним УГВК не вдалося. «Масла у вогонь

» додало обнародування Другого Універ-

салу Центральної Ради

, який був розцінений радикально налаштованими елемента-

ми українства як крок назад у порівнянні з Першим Універсалом

, як «здача позицій».

У бік керівників Ради відразу полетіли політичні стріли

. За таких обставин саме по-

луботківці виявилися тим середовищем

, де нападки на лідерів руху, крайні лозунги

сприймалися з особливим ентузіазмом

Тим часом надходили відомості з фронту

, де спроба червневого наступу завер-

шилася повним провалом

. У пресі з’явилося чимало матеріалів, що досить яскраво

і детально відтворювали трагедію

. Звісно, це не додавало рішучості полуботківцям,

дедалі пригнічувало їх

Власне, фронтові події вплинули на все політичне життя Росії. Лавиноподібно

накопичувалася нова криза

. Її спалахи в Києві віщували невідворотні громові уда-

ри, зважаючи саме на настрої полуботківців, на перспективу їх підтримки в інших

військових частинах міста. 3 липня на засіданні Малої Ради С

. Петлюра повідомив

у позачерговому виступі про новий наказ головнокомандуючого щодо відправки на

фронт полку ім

. Б. Хмельницького. Голова УГВК схилявся до виконання наказу, ви-

словлювався і за конкретну дату - 5

липня, вважаючи що є достатньо сил, щоб дати

відсіч будь

-яким контрреволюційним намірам. Та ось знову виринуло питання про

ставлення до полуботківців

, і його обговорення значно змінило тональність загальної

розмови. «Вісті з Української Центральної Ради

» так передають хід дебатів: «Д. Са-

довський: «Я думаю

, що ми мусимо розв’язати сю справу в той спосіб, аби збутись

мілітаристичних впливів

, які б вони не були. Ми мусимо позбутись військової дикта-

тури

, яка може нам загрожувати».

Д. Стешенко настоює на тому, аби полк залишити. На це ми маємо не тільки

моральну підставу

, але й погляд Оберучева, який гадає, що нам мілітарна підпора

обов’язково потрібна.

Д. Поплавко подає середню вихідну. Полк Полуботка залишити, але з тим, щоби

вони усунули від себе всі непевні елементи

Д. Шульгін рішуче заявляє про висилку полку.

Полковник Пількевич: «Ми підійшли до справи не з належного боку

. Ми повинні

мати на увазі

, що ми, Генеральний Комітет, сил не маємо, що зауважив і Керенський,

а тому ми приказів видавати не можемо і відповідати за них теж не можемо

Приймається резолюція Петлюри: «В тих випадках

, коли до Генерального коміте-

ту звертаються різні українські військові частини з запитаннями

, чи йти на фронт, чи

ні, і для яких постанови Генерального Комітету являються з їх власної волі обов’яз-

ковими

, то Генеральний Комітет має право давати вказівки відповідно до загального

становища

, на якому в даному моменті стоїть Центральна Рада».

Приймається пропозиція про звернення до Верховного Головнокомандуючого

аби полк Богдана Хмельницького залишити в Києві

Увечері того ж дня відбулося засідання представників українських військових

частин, які перебували в Києві. Хід цього засідання досить повно відтворив М. Па-

далка

(до речі в інших документах знайти наведені ним подробиці не вдалося, що дає

135

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

серйозні підстави вважати М. Падалку учасником цього засідання). Інтерес станов-

лять і авторські оцінки того

, що відбулося:

«Майже перед самим днем виступу зроблено було останню, спробу запобігти

повстанню шляхом вироблення спільної платформи між Центральною Радою

, Ге-

неральним Комітетом та представниками опозиційно настроєних військових частин

яких морально підтримували організатори виступу

3-го липня 1917 р. у Києві на Златоустівській вулиці в помешканні початкової

школи відбулось історичне засідання з ініціативи полуботківців

. На це засідання

біля 9-ої години вечора прибули: представники полуботківського полку – поручник

Романовський

, бунчужний Бондаренко та інші старшини і козаки, старшини Богда-

нівського полку на чолі з командиром того полку полковником Капканом

, який був

разом з тим членом Генерального Комітету

, ад’ютант полковника Капкана поручник

Шаповал

, штабс-капітан Ластівенко, прапорщик Калініченко, поручник Демуцький

та інші

, також сотенні ради й козаки.

Прийшли представники інших частин м

. Києва. Полуботківці нарікали на Цен-

тральну Раду та на Генеральний Комітет за їх недбальство до полку й домагалися

щоб було запрошено на засідання голову й членів Центральної Ради та Генерального

комітету

. Їхнє бажання задовольнили. «Біля 11 години ночі в залу засідання прибу-

ли голова Генерального Комітету С

. Петлюра, Винниченко, Шульгин і представник

фронту

. Після відкриття засідання виступили промовці, які обвинувачували Гене-

ральний Комітет та Центральну Раду в байдужому ставленні до страждань полубот

ківців, яких голих і босих полковник Оберучев хотів вислати на фронт, так рівно ж і

до інших частин українського війська

....»

Після виступів прапорщика Калініченка

, С. Петлюри, В. Винниченка полубот-

ківцям було запропоновано

«виступити на фронт, позаяк їх оборона непотрібна для

Центральної Ради

, бо на її захист у будь-який момент може прибути з фронту півтора

мільйона українських вояків

Після цього голова Генерального Комітету

(С. Петлюра – В. С.) вніс запитання зі-

бранню, чи довіряє воно Генеральному Комітету. Гучними оплесками більшості дано

було противну відповідь

, і о 2-й годині ранку 4-го липня члени Центральної Ради

і Генерального Комітету покинули залу засідання

. Таким чином, єдності думки не

було досягнуто

. На свої пекучі питання полуботківці не найшли співчуття. Представ-

ники їх із загрозами на адресу противної партії вийшли

. Засідання не розвіяло тяжкої

атмосфери

, всі передбачали, що в найближчому часі вдарить грім»

Щоб спонукати полуботківців залишити Київ

, лідери Української Ради і УГВК

домоглись прийняття Першим Українським полком ім

. Б. Хмельницького спеціаль-

ної ухвали

, в якій заявлялося, що полк «не вважає полуботківців за своїх братів, від-

мовляє їм всякої допомоги і радить негайно виконати наказ Центральної Ради

Полуботківці все більше відчували свою приреченість

. Саме в момент крайнього

відчаю, ввечері 4 липня 1917 року у Грушках з’явилися «люди», які покликали «йти

до міста

, де їм дадуть хліба і обмундирування»

. Слідча комісія Київської військової

округи з

’ясувала пізніше, що тими агітаторами-людьми», які стимулювали енергію

полуботківців

, були офіцери

136

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

Такі ж агітатори (можливо ті ж самі) і з такими ж пропозиціями «побалакати про

наші українські справи

» завітали пізно ввечері 4 липня і до казарм Першого Укра-

їнського козачого запасного полку ім

. Б. Хмельницького. Ймовірно, що серед них

були й загітовані відповідним чином полуботківці

(так, зокрема, назвав агітаторів

на слідстві бунчужний Романенко

)

. Однак, слід мати на увазі, що полуботківцями

іменували і всіх членів клубу ім

. гетьмана Полуботка.

Історик О

. Знаменський вважає, що не підлягає сумніву належність цих агітато-

рів-офіцерів до УГВК

Думається

, що таке твердження може бути вірним лише частково. Лідери УГВК –

В. Винниченко, С. Петлюра, як було з’ясовано вище, ніяк не могли запропонувати

полуботківцям подібних дій

. На такий крок могли відважитися хіба що М. Міхнов-

ський та його малочисельні прихильники в Генеральному Комітеті

. Проте прізвище

М. Міхновського жодного разу не фігурує у відомих документах. Однак не залишає

відчуття

, що він все ж був активним учасником полуботківського виступу, начебто

постійно знаходився

«за кадром», і саме від нього виходили початкові імпульси. Таке

враження особливо посилюються при з

’ясуванні такого моменту, як наявність у по-

всталих плану дій

Дослідниця О

. Щусь висуває думку, що план захоплення головних установ у

місті для того

, щоб підтримати «новий український уряд» було розроблено на засі-

данні полкового комітету полуботківців

. Можливо це так і було, та ймовірніше все

ж припустити

, що в своїх загальних рисах готувався він раніше, а 4 липня ввечері,

вже після безрезультатних переговорів з емісарами Центральної Ради і УГВК

, його

було обговорено

, востаннє відкориговано й затверджено. На таку думку наводять зі-

ставлення подій

, що безпосередньо передували липневому виступу, з деякими до-

кументальними свідченнями

, а також цікавими мемуарними зразками і ходом самого

повстання

О. Знаменський також гадає, що план був розроблений заздалегідь, зважаючи пе-

редусім на те

, що солдати завчасно були поділені на загони на чолі з начальниками

М. Падалка в числі інших аргументів, що підтверджують завчасне розроблення і під-

готовку солдатів

-грушківців до повстання, наводить факт риття окопів і укріплень

біля Грушківських казарм

Як цілісний і спеціальний документ

, названий «План робіт 2-го українського пол-

ку ім

. П. Полуботка з 3 на 4 липня 1917 року», він свого часу став надбанням міністра

іноземних справ Тимчасового уряду

, лідера кадетів, відомого історика П. Мілюкова.

Як він опинився в нього – невідомо

, можливо «потрапив випадково не в ті руки, для

яких він передбачався

(за Д. Дорошенком – через російську контррозвідку)

, про-

те інтерес становить

, звісно, чималий.

Щоправда

, ще в 20-ті роки деякі дослідники, серед них той же Д. Дорошенко, по-

ставилися до цього документа

(його, крім П. Мілюкова, у власних руках не довелося

тримати нікому

) з певною недовірою, пересторогою

. Інші, з посиланням на періо-

дику

1917 р., шукали аргументи на користь його існування

. З часом же істинність

плану полуботківців перестала братися під сумнів

, хоча нових доказів – ні позитив-

них,– ні негативних вже не наводилось

137

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

Через неможливість вивчення оригіналу документа, думається, можна все ж таки

висловити припущення

, що план дійсно існував. Твердженням і свідоцтвам П. Мілю-

кова можна довіряти

, зважаючи не лише на його високий фаховий авторитет. Порів-

няння пунктів плану і наступних дій повсталих наочно переконують у значній їх по

дібності

, що важко пояснити простою випадковістю. Істотне значення має датування

плану «З 3 на 4 липня 1917 року», що наводить на думку про завчасну підготовку до-

кумента

, до якого були внесені певні корективи після перенесення моменту виступу

на добу

(наприклад, згадка про Другий Універсал Центральної Ради, опублікований

у газетах

4 липня 1917 року – В. С.).

Єдине, що викликає якщо не сумнів, то, принаймні, запитання – це купюри до-

кумента

(що криється за пропусками?). Згідно з документом, введеним в обіг П. Мі-

люковим

, передбачалося:

«1) Сповістити окремими листівками всі українські частини Києва о першій ночі,

що 2-й укр. полк імені П. Полуботка виступає;

2) о третій годині ночі зайняти всі важливі пункти Києва, для чого: а) захопити го-

ловне помешкання Оберучева

: тут буде знаходитися весь наш виконавчий комітет. Це

– головне місце

, тут буде наш резерв... б) захопити квартиру Лепарського (начальника

міліції)... в) штаб кріпості, Цитадель, г) Раду робітничих і солд. депутатів... д) штаб

Київської військової округи

..; там головна військова сітка, склад військових бланків,

типографія; ж) Товарова станція; з) скарбницю... і) банк; к) головна квартира міліції...

л) мости на Дніпрі... м) Жидівський базар»

На чолі повсталих мають бути

«своїх 6 людей, котрі мусять усім завідувати і вес-

ти повстання

». Це молодший урядник Осадчий (автор плану) – «голова», Квашенко

– секретар

, поручник Романенко (що пристав неохоче), прапорщик Майстренко (най-

діяльніший керівник

), прап. Стріленко і молодший урядник Сподаренко»

Звертає на себе увагу відсутність чіткої логіки у мотивуванні дій полуботківців

«Розглядаючи сучасне становище народів, які населяють Росію, ми бачимо, що укра-

їнський народ не має тих прав

, яких домагається кожна окрема нація і які мають на-

лежати кожному окремому народу

. Висунутий Російською революцією лозунг само-

визначення народів залишається лише на папері

. Ми, українці-козаки, що зібрались

в Києві

, не хочемо мати свободи лише на папері або півсвободи. Після проголошення

першого Універсалу

(другого ми не визнаємо), ми приступаємо до заведення порядку

на Україні

. Для цього ми всіх росіян і ренегатів, які гальмують роботу українців, ски-

даємо з їх постів силою

, не рахуючись з Російським Урядом. Визнаючи Українську

Центральну Раду за свій найвищий уряд

, ми поки що виганяємо зрадників з України

без її відома

. Коли ми все опануємо силою, тоді цілком підпорядкуємось Українській

Центральній Раді

. Тоді вона повинна буде порядкувати як у Києві, так і на всій Украї-

ні, як у своїй хаті»

Щонайменше викликає подив та обставина

, що творці плану розраховували у

разі його реалізації привести до повновладдя силу

, яка поки-що явно ухилялася від

прямої, відкритої конфронтації з Тимчасовим урядом, не йшла на рішучі кроки щодо

державного самовизначення України

. З цього погляду в Києві на той час існувала

лише одна скільки

-небудь впливова відома організація, що намагалася тиснути на

138

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

Центральну Раду, вимагаючи від неї кардинальної позиції. Це був Український вій-

ськовий клуб імені П

. Полуботка на чолі з М. Міхновським. Зрозуміло, що реакція

клубу на обнародування

Другого Універсалу могла бути лише негативною, що й за-

фіксував документ. (До речі згадка про Другий Універсал

– ще один доказ остаточно-

го прийняття плану

– 4 липня 1917 року.

В історіографії уже висловлювались аргументи й міркування

(вони не знайшли

заперечень

) про те, що навряд чи до вироблення плану, як і здійсненого у відповід-

ності з ним виступу мав безпосереднє відношення М

. Міхновський

. А П. Скоро-

падський взагалі твердив

, що «проти Міхновського з’єднались обидві українські со-

ціалістичні партії

– есдеки і есери. Винниченко, Петлюра і Грушевський спільними

силами старалися вирвати з його рук провід над національним рухом в війську

, але

це їм вдалося зробити тільки за поміччю Керенського

, який, як я чув, на прохання

Петлюри заслав Міхновського

(що був як адвокат прикомандирований до Київського

військового суду

) в далекий кут Румунського фронту»

Жодного разу прізвище Міхновського не згадується в документах

, публікаціях

українських газет початку липня

1917 року. Все це дає підстави вважати не лише не-

доведеним твердження про участь М

. Міхновського у повстанні полуботківців, а й у

підготовці його плану

. Швидше можна згодитись на те, що М. Міхновський був неза-

перечним натхненником самочинного творення українських збройних сил як оплоту

Української держави

. І саме з цього погляду формування полуботківського полку на

зразок богданівського

(здійсненого за наполяганням М. Міхновського і за його пла-

ном

) можна кваліфікувати як дітище М. Міхновського, втілення його намірів.

Зрештою, в наведених вище документах

, що походили з табору «полуботківців»,

жодного разу не згадується імені С

. Петлюри, як, втім, і УГВК. Як це можна зрозумі-

ти? Як свідоме ігнорування того, кому хоча б до певної міри ввірялася доля україн-

ського солдата

? Як відсутність авторитету, впливу на події?..

***

Виступ солдатів

-глушківців розпочався згідно з виробленим планом, після півно-

чі 5 липня 1917 р. Без особливих вагань наелектризований, зголоднілий, озлоблений

натовп полуботківців на перший же рішучий заклик кинувся до Києва

. Уже з 2-ї го-

дини ночі з

4 на 5 липня в штаб Київської міліції стали надходити повідомлення, що

на Сирці збираються дуже збуджені солдати

-українці. З вигуками «Хліба дайте – ми

голодні

!» вони почали розтікатися в різних напрямках

. Орган українських соціал-

демократів

«Робітнича газета» так описувала початок виступу : «Вночі з 4 на 5 липня

начальник київської міліції п

. Лепарський одержав відомості про те, що на Сирці

збираються солдати

, що звуть себе «полуботківцями», українці з полку ім. П. Полу-

ботка

, і щось заміряють робити, але що саме, сього ніхто докладно не знав. Не знали,

як показали дальші події

, й самі «полуботківці». Ясно лише одно – сих людей ніби

умисне виголоджували кілька днів

, бо першим їх криком було «ми голодні й босі – ми

хочемо хліба

!» Се сказали вони богданівцям, які хотіли їх заспокоїть й закликали до

порядку

І от ця зголодніла маса

, ще відповідно загітована, рішила скористати тимчасовим

заколотом

, який виник в зв’язку з останніми петроградськими подіями. Не уявляючи

139

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

собі ясно, що саме їм треба робити, не маючи ніякого плану, ніяких ідейних гасел

– маси голодних людей ідуть і роблять низку непотрібних, нерозважних вчинків»

Полуботківці передусім захопили зброю і кілька автомобілів у казармах

1-го за-

пасного Українського полку

, в залізничному батальйоні і п’ятому авіапарку. Богда-

нівці, за деякими твердженнями, спробували заступити дорогу бунтівникам, з інши-

ми ж – перейшли відразу на їх бік

За свідченнями командира полку імені Б

. Хмельницького, його підлеглі в складі

чотирьох рот вийшли з Бендерських казарм назустріч полуботківцям

, не захопивши

жодного патрона

, і дружелюбно пропустили повсталих біля Караваєвих дач до міста

100

Між третьою і четвертою годинами ранку полуботківці на кількох автомобілях

з’явилися на Хрещатику і Олександрівській вулиці, почали обеззброювати і заареш-

товувати міліцейських чиновників і постових міліціонерів

. Близько п’ятої години

вони захопили штаб міліції у Старокиївському районі і заарештували там начальника

міліції міста, поручика А

. Лепарського.

Після свого звільнення

, приблизно через шість годин, останній розповів, що осо-

би, які його заарештовували, стверджували, ніби вони діяли від імені двох полків

– гетьмана Полуботка і Богдана Хмельницького

На запитання А

. Лепарського, чи знають солдати про акт Центральної Ради (оче-

видно мова йшла про Другий Універсал – В

. С.) і чи усвідомлюють вони, що їх дії

суперечать цьому акт

у, ті відповіли: «Ми не знаємо і знати не хочемо. Якщо буде по-

трібно

, заарештуємо і Центральну Раду»

101

Через деякий час з

’явився і якийсь самозваний начальник міліції, що зажадав від

А. Лепарського передачі справ. У приміщенні помічника начальника міліції доктора

Анохіна були зламані всі шафи і пограбоване все майно

. Із арсеналу штабу міліції

забрано 155 револьверів системи «наган» і 70 тис. патронів до них, 15 револьверів

системи «Сміт і Вессон», австрійські шашки та інше озброєння

102

. Під час розподілу

майна і зброї між солдатами виникали сутички й бійки

На запитання

, навіщо полуботківці вдалися до роззброєння міліції, ті відповіли:

«Ми діємо за наказом командира полку Богдана Хмельницького Капкана, який всім

розпоряджається»

103

Солдати також спробували відібрати у помічника комісара Старокиївського райо

ну Гуляєва ключ від камери

, де знаходилися заарештовані, але, зустрівшись з рішу-

чим опором

, відмовилися від наміру.

Близько шостої години ранку полуботківці оточили приміщення державного бан

ку і виставили свій караул

. До приміщення, що всередині охоронялось юнкерами,

вони зайти не наважилися

. Було також зайнято казначейство, що паралізувало його

роботу

: приміщення заповнило більше 300 чоловік

104

Солдати

-полуботківці оточили ряд державних установ, серед яких будинок при-

сутственних місць

. Поширились чутки про захоплення пошти і телеграфу, та невдо-

взі надійшли офіційні повідомлення про те

, що їх охорону продовжують здійснювати

юнкери першої школи прапорщиків

Виникли безпорядки

. М. Грушевський стверджує, що до повсталих приєднала-

ся частина Українського Генерального військового комітету (хоч не називає жодного

140

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

імені). Це, звичайно, вплинуло на моральний дух повстанців і, на думку Голови Цен-

тральної Ради

, в значній мірі пояснює початкові успіхи солдатів-грушківців

105

Паралельно здійснював свої маневри і Перший Український полк

. На шосту го-

дину ранку його основні сили зосередилися біля будинку Центральної Ради

. Тут ко-

мандир полку Ю

. Капкан підписав наказ: «Тимчасово беру на себе владу в м. Києві

до з

’ясування становища. Прошу мені підкорятись і завіряю, що жодних безпорядків

не буде

. Наказую всім військовим частинам м. Києва у повному складі з’явитись до

Української Центральної Ради і чекати моїх розпоряджень

. Проти українців ніяких

виступів не робити

106

Дії Ю

. Капкана, зокрема наведений наказ, більшість дослідників схильні розці-

нювати передусім як пряме свідчення причетності до виступу полуботківців Цен

тральної Ради

, Генерального військового комітету. Зокрема, О. Знаменський вважає,

що Рада безпосередньо підбурила полуботківців на виступ

, коли стало відомо про

збройну демонстрацію петроградських робітників і солдатів

, яка поставила під сум-

нів подальше існування Тимчасового уряду

. В такій обстановці, турбуючись і про

свою власну долю

(на випадок падіння петроградського уряду), і щоб випередити

можливий виступ київських більшовиків

, було вирішено використати збуджених,

знервованих солдатів

-полуботківців

107

. Досить складна схема-розрахунок. І виглядає,

здається

, логічно. Та в кожному з елементів допущено хоч невеличке, та все ж пере-

більшення. Весь вищенаведений фактичний матеріал не дає достатніх підстав для

таких висновків

, яких дійшов О. Знаменський.

Що ж до наказу Ю

. Капкана, то, гадається, він має оцінюватися не як логічне про-

довження вчинків полуботківців

, чи як акт, що з них витікає і їх вінчає, а навпаки, як

такий

, що намагається перешкодити розвитку, поширенню небажаних процесів, як

спроба опанувати становищем

, звести нанівець те, що встигли заподіяти полуботків-

ці, стати на заваді їхніх наступних проявів. Адже саме даний наказ став підставою

для того

, щоб направити солдатів-богданівців на чолі з деякими членами УГВК для

зміни караулів полуботківців

. І це почало здійснюватись уже зранку 5 липня, тоб-

то ще до того

, як «мавр зробив свою справу», як оговтались і перейшли у рішучий

контрнаступ військові власті штабу КВО

Тим часом повсталі солдати продовжували розтікатися по місту

, займаючи уста-

нови, влаштовуючи погроми, наводячи жах на громадян. Вони швидко зайняли Ли-

бідський район

. Було заарештовано коменданта м. Києва генерала Цицовича. А в

квартирі полковника К

. Оберучева, який саме перебував у поїздці по підпорядкова-

них йому частинах у Житомирі

, натовп полуботківців вчинив справжній погром

108

Забрано дорогоцінності

, значну кількість речей. Але сюди встигли прибути юн-

кери і солдати

, вірні командуванню штабу округи. Погромників заарештували і до-

ставили до Маріїнського палацу

. В одного із заарештованих вилучили офіційне по-

свідчення члена Ради полку ім

. гетьмана Полуботка.

Щодо особистої позиції і дій Ю

. Капкана міркування, які заслуговують на увагу,

наводить М

. Падалка: «Полковник Капкан знав про організацію виступу й організа-

торів його

, навіть більш того, був в зв’язку з ними, але виступити не хотів і не міг. Не-

вдалий виступ Богданівського полку разом з полуботківцями міг би здискредитувати