Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

111

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

про те, що, зважаючи на реалії, Українська революція, українська державність мають

сповідувати

самостійницький курс

У документах

, що відклалися в архівосховищах, не знайшла відбиття безпосеред-

ня участь В

. Винниченка у підготовці Четвертого Універсалу Центральної Ради. Те ж,

що він був одним з найвпливовіших і найенергійніших натхненників перетворення

України на самостійну

, незалежну, суверенну республіку не викликає сумніву навіть

у його

критиків.

У кінці

1917 – на початку 1918 року Володимир Винниченко стає людиною до-

сить популярною в міжнародних дипломатичних колах

. Саме він мав відповідальні

зустрічі з високопоставленими представниками Великобританії П

. Багге і Франції

– генералом Ж. Табуї, які одержали від своїх урядів широкі повноваження для вста-

новлення дипломатичних відносин з

УНР, приймав вірчі грамоти від іноземних по-

слів, призначених Антантою в Україну.

Він же

, В. Винниченко, був і на чолі тих, хто прийняв важливе рішення про на-

правлення української делегації на мирну конференцію до Бреста

. Щоправда, мир-

ний договір між УНР і країнами австро

-німецького блоку було підписано уже після

виходу Володимира Кириловича у відставку

, і це дало йому можливість вільніше

почувати себе при оцінці результатів переговорів

. Він критично зауважував: «...Мир

цей був би дуже корисним і для української держави й для її Уряду

, коли б... коли б

при цьому була одна умова, а саме: коли б цей мир явився не результатом збігу спри-

ятливих обставин

, а наслідком нашої сили й волі, коли б ми тою силою самі могли

реалізувати

, охоронити й затвердити за собою всі наслідки миру. При такій умові це

був би дійсний і корисний мир

А коли український Уряд тої сили не мав

; коли розбиті невеличкі військові відді-

ли його безпорадно одступали на самий краєчок української території й не було ані

якісінької надії своїми силами вернути загублену владу над державою

; коли без чу-

жої сили реалізації того миру не можна було й сподіватись

, – то весь мир набірав уже

инчого характеру, він весь був у руках тої сили, яка мала переводити його в життя

Ще категоричніше оцінював підписання Брестського миру колишній голова уря

ду УНР на схилі життя. «Я не міг і не хотів брати на себе відповідальність за цей акт

який, на мою думку, мав принести Україні велике зло, і подав до демісії», – писав

Володимир Кирилович у своєму політичному заповіті

. Особливо ж він не хотів брати

на себе відповідальність за закликання чужоземного окупаційного війська в Україну

«Я хотів бути послідовним у погодженні з собою: я волів бути визнаним більшовика-

ми й розстріляним ними

, ніж іти назустріч реакції й самою присутністю своєю бути

співучасником того заклику і всіх його

наслідків»

А сама відставка сталася через п

’ять днів після ухвалення Четвертого Універса-

лу Центральної Ради

118

, співавтором якого, за твердженням багатьох фахівців, був

В. Винниченко

. Українська Народна Республіка оголошувалася «самостійною, ні

від кого незалежною

, вільною, суверенною державою українського народу»

. Тим

же вищим державницьким актом Генеральний секретаріат перейменовувався на Раду

народних міністрів

. Отже, Володимир Кирилович встиг протягом кількох днів керу-

вати органом виконавчої влади УНР під новою назвою

. Проте муравйовські гармати

112

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

вже стріляли з-за Дніпра по Києву, по місту ширилося повстання, розпочате на «Ар-

сеналі

», а те, що робив уряд під грім артилерійської і рушничної канонади, не могло

відвернути катастрофи

. Стан приреченості, безпорадності, гіркота невідворотності

поразки, безвиході ятрили душу Володимира Винниченка як ніколи до того. З важ-

ким серцем залишав він високу урядову посаду

21 січня 1918 року, знову після великої перерви, у щоденнику красномовний

запис: «Мій стан нагадує мені стан людини

, якій одрізано руки або ноги. Рук уже

немає

, висять замість них порожні рукава, але почування ще залишилось: свербить

долоня

, поболює мізинець від давнього ревматизму; як сіла муха на ніс, хочеться

зігнати її рукою і

, здається, що навіть здіймається рука. Так само я з Центральною

Радою, Секретаріатом. Одрізано, немає, порожні рукава, а почування таке, що я маю

руки

, махаю ними, стискую кулаки від гніву, хапаю когось і одпихаю вбік від того, що

стільки тими самими руками складав

Володимир Кирилович виїхав за місто

, в якійсь нерішучості перебував там кілька

днів, начебто зважуючи, що робити далі і з якоюсь майже байдужою відстороненістю

(а може самому хотілося, щоб була та байдужість і відстороненість, які, між тим не

наставали

) слідкував за останніми подіями.

«Мій пансіон за десять верств від Києва, – сумовито лягають на папір рядки. – За

ним ліс із мертвими

, стрункими соснами. Звечора я лежу в «качалці» і дивлюсь на

них, на сіро-зелені голчасті віти їх, укриті вогким інеєм туману. Як вони байдуже

слухають глухий грохот гармат у Києві

. Я заздрю їм. Мої порожні рукава ниють і

сверблять

, мені не віриться, що в мене вже немає рук.

Ну, розуміється, я звикну. Ну, розуміється, в мене виростуть другі руки. Я це знаю.

А коли б не знав

, то хіба жив би безруким?

У цьому й є велика

, чарівна, незмінима нічим принада життя. Комусь треба, щоб

живе творіння жило й без рук

, без ніг, без очей. Комусь треба, щоб закони додержу-

вались з неослабною точністю

А гуркіт все чується з Києва

. Значить, там ще йде боротьба. Значить, больше-

вики ще мають якусь надію

, коли цілий тиждень, будучи під пекельним обстрілом

гармат

, не здаються»

. Вочевидь, В. Винниченко, позбавлений інформації, сприймав

обстріл Києва муравйовськими військами за продовження боротьби з повсталими

арсенальцями

. Однак ті деталі великого значення не мали. Здається, відчай ось-ось

переповнить вінця

. І де знайти душевний ресурс, щоб не зірватися, не зробити непо-

правного кроку

? А кожен день приносить дедалі тяжчі новини: в Києві більшовики,

Центральна Рада й уряд похапцем виїхали до Житомира

. Кінець?..

А думки сутужно б

’ються в голові, гарячково намагаються пояснити, в чому при-

чини невдач

. 26 січня Володимир Кирилович занотовує:

«І знов виникає питання: невже ми, самі того не знаючи, не відчуваючи, виступа-

ємо, як контрреволюціонери? А що, як народні комісари мають більше рації, ведучи

Росію й Україну з нею до соціальної революції

Тиша чернечої келії

. Хатинка сама, як келія: біленька, маленька, з голими стінами,

які лишають на одежі білі сліди

. Чути, як по даху монотонно капає крапля. Сосни

двома шеренгами стоять перед вікном і тужно похитують голчастими головами

113

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

Сьогодні на шосе вже немає українців. Порожні подвір’я хмуро мовчать. А в Ки-

єві вже розташовуються большевики

. Бідна наймичка захотіла в своїй хаті пожити

господинею

. Нещасна нація, з якої так злісно й жорстоко насміялась історія...

Не донесли скарбу

, не стало сили, занадто багато набрали...»

Думки хаотично миготять, наштовхуються одна на одну. Врешті інші дедалі на

стійніше витісняє одна: назавжди зректися політики, повернутися в літературу

...

Ленін В.І. Доповідь про революцію 1905 року // Повне зібр. тв. – Т. 30. – С.328.

Винниченко В. Щоденник. –Т. 1. – С.249–250.

Там само – С.251.

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Т. 1. – С. 46.

Винниченко В. Назв. праця. – С. 259.

Робітнича газета. – 1917. – 30 березня. – № 1.

Винниченко В. Відродження нації. – Ч. 1. – С. 78.

Цит. за: Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. – Т. 1. – С. 34–35.

Там само. – С.ЗЗ.

Українська Центральна Рада. – Т. 1. – С. 60.

Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. – С.16.

Винниченко В. Відродження нації. – Ч. 1.– С. 80.

Грушевський М. Звідки пішло українство і до чого воно йде // Великий Українець: Мате-

ріали з життя та діяльності М

.С. Грушевського. – К., 1992. – С. 88–89.

Винниченко В. Назв. праця. – Ч. 1.– С. 43.

Там само. – С.45–46.

Там само. – С.44–45.

Робітнича газета. –1917. –7 червня.

Див., напр.: Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань 1917–

1918. – Львів, 1994. – 571 с; Жулинський М. Володимир Винниченко (1880–1951) / Літератур-

на Україна. 1989. – 30 листопада, № 48; Верстюк В. Залишався чесним із собою / Народна

газета

. – 2000. – № 29 (458).

Цит. за: Христюк П. Назв. праця. – Т. ІІ. – С. 30–31.

Вісті з Української Центральної Ради. –1917. – № 8.– Травень.

Там само.

Винниченко В. Назв. праця. – С. 166.

Вісті з Української Центральної Ради. – 1917. – № 9. – Травень.

Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 9. – С. 144.

Винниченко В. Назв. праця. – С. 226.

Там само. – С. 227.

Там само. – С. 245.

Там само. – С. 257.

Українська Центральна Рада. – Т. 1. – С. 131–132.

Там само. – С. 157.

Там само. – С. 158.

Див.: Винниченко В. Назв. праця. – С. 273–275.

Церетели И. Воспоминания о Февральской революции. – Кн. 2. – Париж, 1963. – С. 127.

Грушевський М. Назв. праця // Київ. – 1989. – № 10. – С. 144.

114

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

Там само.

Винниченко В. Назв. праця. – С. 284–286.

Грушевський М. Назв. праця. – С.144.

Вісті з Української Центральної Ради. – 1917. – № 10. – Липень.

Там само.

Робітнича газета. –1917.–13 липня.

Нова Рада. – 1917. – 12 липня.

Там само.

Христюк П. Назв. праця. – С.102.

Киевская мысль. – 1917. – 6 августа.

Винниченко В. Назв. праця. – С. 336–337.

Українська Центральна Рада – Т. 1. – С. 249–250.

Винниченко В. Щоденник. – Т. І. – С. 353–354.

Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 рр. – Т. 1. – С. 133.

Його ж. Мої спомини про недавнє-минуле. – Ч. ІІ. – С.8–9.

Грушевський М. Назв. праця. – С. 114, 127–128, 130.

Інститут рукописів Національної бібліотеки НАН України ім. В. Вернадського. – Ф. 3.

– № 53068.

Українська Центральна Рада – Т. 1. – С. 26, 264, 265.

Винниченко В. Відродження нації. – Ч. 1. – С. 395.

Винниченко В. Щоденник. – Т. І. – С. 274.

Див.: Солдатенко В.Ф. Володимир Винниченко: на перехресті соціальних і національ-

них прагнень. – С. 84–87.

Цит. за: Верстюк В. Українська Центральна Рада. Навч. посібник. – К., 1997. – С. 194.

Цит. за: Христюк П. Назв. праця. – С. 41.

Винниченко В. Відродження нації. – Ч. 2. – С. 73–74.

Там само. – С. 74.

Нова Рада. – 1917. – 8 листопада

Винниченко В. Назв. праця. – Ч. ІІ. – С. 81.

Там само. – С. 80.

Там само.

Винниченко В. Щоденник. – Т. І. – С. 408–409.

Див.: Українська Центральна Рада – Т. 1. – С. 468, 479, 484, 485, 495, 514–515; Т. 2. – К.,

1997. –С. 48–49.

Там само. – Т. 1. – С. 505.

Винниченко В. Назв. праця. – С. 161.

Там само.

Там само. – С. 163.

Там само. – С. 164.

Христюк П. Назв. праця. – С. 122.

Там само. – С. 124.

Там само. –С. 125.

Винниченко В. Назв. праця. – С. 219.

Там само.

Там само. – С. 222.

ЦДАГО України. – Ф. 57. – Оп. 2. – Спр. 119. – Арк. 31.

115

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

Винниченко В. Назв. праця. – С. 289–290.

Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. – С. 16.

Лисяк-Рудницький І. Суспільно-політичний світогляд Володимира Винниченка у світлі

його публіцистичних писань

. – С. 97.

Українська Центральна Рада. – Т. 2. – С. 102–103.

Винниченко В. Щоденник. – Т. І. – С.276.

Там само.

Там само. – С. 277.

2. Ãåíåðàëüíèé ñåêðåòàð â³éñüêîâèõ ñïðàâ

Після Лютневої революції С. Петлюра не кинувся «стрімголов» у політику. Він

деякий час вичікував

. Спочатку – чим завершиться переворот? Чи не станеться рес-

таврації монархії

? Пізніше сподівався на запрошення до якоїсь зі столиць – Петро-

града, Москви чи Києва.

Однак його ніхто нікуди не кликав

, нічого не пропонував. Щоправда, наприкінці

березня

1917 року солдати-українці Західного фронту обрали чиновника «Земгора»

головою Українського військового революційного комітету Західного фронту

. І хоча

він тепер прилучився до революційної агітації

, вдовольнити це ніяк не могло. Він

інтуїтивно відчув

, що настав великий час і бути на периферії подій не бажав.

З цього погляду достатньо правдоподібним виглядає припущення біографа С

. Пет-

люри В

. Савченка про те, що його герой ще до приїзду на Всеукраїнський військовий

з’їзд швидше за все приїжджав до Києва

, відновив старі зв’язки з М. Грушевським

(не виключено, що й по масонській лінії) та В. Винниченком, який, окрім іншого,

очолив УСДРП

. Можливо тоді й було оговорено «повернення» в партію. І йому зарані

підготували поважну роль в сфері військових перетворень

, в солдатському рухові. А

першим кроком

(водночас випробуванням) мав стати військовий з’їзд…

Паралельно варто висловити сумніви і спростування щодо тверджень С

. Литвина

про те, що С

. Петлюра був делегований на Національний конгрес 6–8 квітня 1917 р., а

4–5 квітня взяв участь у роботі конференції УСДРП, був обраний членом ЦК УСДРП

та редколегії центрального органу українських соціал

-демократів «Робітничої газе-

ти»

. Хоча в другому випадку автор робить «глухе» посилання на О. Бобіну (ні пра-

ці, ні сторінки не називаються), ніякими документальними свідченнями означене не

підтверджується

. Та, згідно елементарної логіки, бути обраним до керівних органів

УСДРП

, порвавши з партією, було просто неможливо.

…У загальній атмосфері демократизації суспільного життя в країні, піднесення

національного руху солдатські маси

, природно, ніяк не могли залишатися осторонь

всеохоплюючих процесів

Тут просто протиприродною й алогічною виглядає позиція всеросійських полі

тичних партій і державних органів

, які «обурювались» з приводу втягування в «наці-

оналізм» армії

. Вона, згідно з їхніми численними заявами, мала на фронті боронити

спільну Вітчизну і не могла виконати своєї місії

, зазнавши «руйнування» (перебудови

за національним принципом

116

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

Однак незаперечним фактом залишається й те, що більш-менш чіткого уявлення

про ставлення до армії

, про перспективи творення власних збройних сил у лідерів

Української революції тривалий час не було

. У перших документах Центральної Ради

питання про збройні сили не порушувалося

. Тут, очевидно, крім усього іншого, бра-

лася до уваги його «делікатність»

, можлива негативна реакція центру. Навіть сама

постановка цього питання могла спричинити жорсткі заходи з боку російського уря

ду. Проте саме життя, розвиток революційних процесів уже в перші тижні й місяці

після Лютого змусили українських лідерів визначити свою позицію щодо необхід

ності створення національних військових формувань

Пожвавлення національного життя

, сподівання на швидке розв’язання назрі-

лих проблем викликали стихійний рух серед військовослужбовців

-українців (як і

серед солдатських мас інших національностей

). На фронті й у тилу, на Україні й

у Центральній Росії

, на Кавказі й у Сибіру – скрізь, де служили українці, почало-

ся створення українських комітетів

, громад, клубів, товариств, виявилися тенденції

до утворення окремих українських частин

. Так, 12 березня 1917 р. в Петрограді на

представницьку українську маніфестацію прибули військові частини

, укомплекто-

вані українцями

, деякі – у повному складі. Очолила маніфестацію військова варта

поваленого царя

(кубанські козаки-чорноморці) з українським січовим прапором і

запорозькими бунчуками

. Маніфестація справила велике враження, на неї відгукну-

лася не лише телеграфними повідомленнями

, а й спеціальними статтями ціла низка

газет різних політичних орієнтацій

Справжньою окрасою київської маніфестації

19 березня стали кілька тисяч озбро-

єних українських вояків

Нарада українців

-вояків київської залоги вже 16 березня ухвалила заснувати

український військовий клуб і почати організацію українського війська

. Для цього

було створено Український військовий комітет на чолі з полковником Глинським та

командиром запасної київської бригади полковником Волошиним

. До президії орга-

нізаційного комітету були обрані також капітан Ю

. Ган, поручник М. Міхновський

(мобілізований під час війни до армії, він, як юрист за фахом, був призначений до

Київського окружного суду в ранзі поручника), прапорщик П. Павелко. Цей комі

тет став, власне, першою центральною організацією для здійснення українізації у

війську

22 березня 1917 р. збори офіцерів-українців проголосили себе «Установчою Вій-

ськовою Радою»

. За прикладом Києва військові клуби, ради створювались й у інших

містах

. Повсюдно скликались віча військовослужбовців

Варто наголосити

, що такого розмаху руху українців в армії не чекали навіть лі-

дери Центральної Ради

. Так, М. Грушевський із цього приводу писав: «Організаційні

завдання

, поставлені Українською Центральною Радою, програма українізації жит-

тя й ладу на Україні несподівано для багатьох викликали найбільший рух у війську

який послужив на найближчі місяці найсильнішою розчиною для українського руху

Само собою

, в тім, що організаційна українська хвиля найсильніше пішла в військо-

вих кругах

, не було нічого несподіваного – в війську взагалі зібрався самий цвіт, сама

сила громадянства

, і в російській революції взагалі військо виявило себе найбільш

117

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

активно. Більш несподівано було, що сей рух вилився в домагання формування но-

вих українських військових частей та переформування й вилучення їх в осібні армії

Привід до сього дало формування польських легіонів

, розпочате за старого режиму

дивним дивом як раз на Україні

: в Києві й його околицях, де такий факт не міг не по-

дражнити чуття місцевої людності»

Прагнучи до згуртування в українських частинах

, українські солдати спочатку не

висували якихось далекосяжних цілей

. Як і їхні побратими інших національностей,

вони щиро хотіли миру

. Та оскільки війна, незалежно від їхньої волі, тривала і солда-

тові не дозволялося скидати шинелі

, то він хотів нести тягар служби як українець і на

своїй землі

, прагнув зробити і свій внесок у національне відродження, брати участь

у боротьбі «за вільну Україну»

. Ці настрої виливалися у вимоги територіальної сис-

теми формування військ

: виокремлення українських військовослужбовців, що пере-

бували за межами України

(в гарнізонах) в окремі українські військові частини і їх

поступової передислокації в Україну

, а також створення з українських військовослуж-

бовців на фронтах окремих частин і переміщення їх на Український фронт

Однак ці настрої і прагнення одразу наштовхнулися на відверто вороже ставлення

з боку Тимчасового уряду

. Останній побачив у намірах і діях українських військово-

службовців загрозу боєздатності армії

, її спроможності й надалі вести війну з країна-

ми Четверного союзу

. Розгорнулася галаслива кампанія у пресі, публікувалися заяви

членів Тимчасового уряду

, представників політичних партій, що входили до нього, із

засудженням спроб «українізації» армії і навіть із погрозами на адресу України

Та

, судячи з усього, керівництво Центральної Ради вважало, що українізація вій-

ська цілком вписується в загальний процес його демократизації

, демократизації всьо-

го політичного життя в країні

, а шовіністичні виступи хоча й заслуговують жалю,

проте не стануть офіційною позицією центрального уряду

. Щоб не завдати шкоди

єдності демократичного фронту

, делікатне питання про власні збройні сили вони на-

магалися дещо затушувати

Тим часом Український військовий рух набирав сили знизу

. Великого розголосу

набули події

, пов’язані із створенням першої масштабної української військової оди-

ниці – полку

. Наприкінці квітня на київському збірному етапному військовому пункті

зосередилося близько трьох тисяч солдат

-українців. Частину з них сюди направили

військові коменданти деяких міст за бажанням самих солдатів

. Військовослужбовці

запропонували своєму начальству сформувати з них український полк і направити

його як окрему частину на фронт

. В умовах масового дезертирства і відмов від від-

правки на фронт така пропозиція здавалася виявом патріотизму

. Бажання солдат під-

тримала Центральна Рада

Та інакше цей намір був сприйнятий Тимчасовим урядом

, його органами на міс-

цях, представниками військового командування і навіть тими демократичними ор-

ганізаціями, які керувалися загальноросійськими партіями. На об’єднаному засідан-

ні Київського Виконавчого Комітету об

’єднаних громадських організацій і президії

Київської Ради робітничих депутатів

, Ради солдатських депутатів, а також коаліцій-

ної Ради київського студентства було ухвалено рішення про відправку трьох тисяч

українських солдат «в загальнім порядку для скомплектування військових частей»

118

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

Коли надії на порозуміння з властями і демократичними організаціями зникли

остаточно

, солдати під проводом штабс-капітана Д. Путника-Гребенюка, який оду-

жував у Києві після поранення

, вирішили самочинно оголосити себе Першим Укра-

їнським полком ім

. гетьмана Б. Хмельницького, обрали старшин і стали вимагати від

командування направити полк на Південно

-Західний фронт. Значну організуючу роль

тут відіграли члени Київського товариства Українського військового клубу ім

. геть-

мана Полуботка

, зокрема його керівники М. Міхновський та Ю. Ган. За цих умов,,

а також зважаючи на можливість хвилювань у солдатському середовищі

, фронтове

командування змушене було відмовитися від погроз силою розігнати «дезертирів» і

пристати на пропозицію солдатських низів

. До полку записалося 3 574 вояків. Його

командиром було обрано георгієвського кавалера Д

. Путника-Гребенюка

Щоправда

, військове командування тут же зробило спробу дезорганізувати по

суті вже сформовану бойову одиницю

. Воно «дозволило» виділити 500 вояків, які

мали стати «кадром» для комплектування добровільного полку

, решта ж вояків пови-

нні були просто відправитись на фронт

Хоча таке рішення не могло повною мірою задовольнити ані солдатів

, ані керівни-

ків українського руху

, Центральна Рада вирішила не загострювати далі ситуації і піти

на компроміс

. У спеціальній резолюції з цього приводу від 15 квітня зазначалося, що

Центральна Рада вважає себе абсолютно непричетною до інциденту і що водночас

вона із «задоволенням прийняла до відома заяву вищої команди в справі формування

першого українського полку

, яко признання українізації армії...

Формування дальших українських частин може відбуватися тільки з запасних

частин поза фронтом

, а не фронтових. Ті солдати, які належать до фронтових частей,

а випадково опинилися б на будуче в Києві

, не можуть претендувати на сформування

з них окремих українських частин

. Творення окремих українських частин на фронті

бажане, але в теперішню хвилю це можуть вирішити вищі військові власті»

Спроби перешкодити формуванню першої українізованої військової частини

мали досить сильний зворотний ефект

. Повсюдно проводились військові зібрання,

з’їзди, обиралися ради і комітети.

Ще 14 квітня 1917 р. у приміщенні Центральної Ради Організаційний військовий

комітет

, представники деяких фронтових частин і військових організацій, що на той

час існували в Києві

, провели збори. Їх учасники ухвалили таку резолюцію: «З огляду

на те

, що єднання на національному ґрунті є непереможною організаційною силою,

скликати з

’їзд представників української нації від військових частин, по можливості

від усіх

, де б вони не стояли». У документі визначалися також норми представництва

і порядок денний»

Перший Український військовий з

’їзд відбувся у Києві 5–8 травня 1917 р. Понад

700 делегатів представляли 993 400 українських вояків

. За іншими даними, взятими

з «Вісника Українського генерального військового комітету»

, на з’їзді були представ-

лені 1 580 702 українців-вояків

Як делегат від солдат

-українців, на з’їзд прибув і С. Петлюра. І вже при відкритті

форуму він став фігурантом достатньо прикметного інциденту

. З’їзд вийшов відкри-

вати М

. Міхновський – один з діяльних організаторів підготовки форуму українських

119

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

вояків. Та Голова Центральної Ради, застосувавши елементарну фізичну силу (прос-

то зіпхнув М

. Міхновського з трибуни) сам відкрив з’їзд, про що потім писав і в

«Споминах»

. Несподіваною для більшості присутніх виявилась пропозиція В. Вин-

ниченка обрати головою з’їзду мало кому відомого С

. Петлюру. Тут прозоро про-

глядав намір соціал

-демократів відсторонити від керівництва з’їздом самостійника

М. Міхновського й спробувати повести за собою делегатів з допомогою покірно-

го

, слухняного однопартійця. Розгорілись гарячі суперечки. Військові краще знали

М. Міхновського. Бентежило їх і те, що лідери Ради нав’язували їм цивільну особу.

Зусиллями М

. Грушевського, В. Винниченка було досягнуто компромісу – до обраної

збірної президії обрали і С

. Петлюру (від фронту) і М. Міхновського (від тилових

частин), а ще С. Письменного (від флоту) і В. Винниченка (від Центральної Ради).

До президії запросили також командира

1-го Українського полку Ю. Капкана, а на

почесного голову обрали М

. Грушевського

. Засідання з’їзду члени президії мали

вести по черзі

Звичайно, М. Грушевський і В. Винниченко не випадково «ставили» на С. Пет-

люру – погляди їх

, принаймні в той час, в основному співпадали, точніше Симон Ва-

сильович знову потрапив під вплив В

. Винниченка, війшов у коло його однодумців.

Щоправда

, М. Грушевський змушений був констатувати: «згодом виявилося, що Пет-

люра являється

, може тактовнішим і поправнішим виданням Міхновського… Але в

даний момент сі негативні сторони відходили на другий план перед позитивним здо

бутком – віддання військового руху під цивільний

, соціалістичний напрям»

Очевидно, ці ж фактори виявились вирішальними і в тому, що «військового уря-

довця», як іменував С. Петлюру В. Винниченко, весь час підтримували на з’їзді і він

був «прийнятий»

Задля справедливості слід сказати

, що Петлюра й сам багато зробив, щоб завою-

вати симпатії учасників зібрання

. Починаючи з одягу й зовнішності, які були більш

близькі солдатським масам

, аніж М. Міхновського, М. Грушевського, В. Винниченка

та інших «інтелігентів»

, і до простих та доступних широкому загалу виступів, С. Пет-

люра поступово ставав «своїм» серед учасників форуму українського вояцтва

. Про те,

як виступав на з’їзді С

. Петлюра, залишив спогади В. Кедровський – в майбутньому

головний державний інспектор армії УНР

. «Перший раз я почув Симона Петлюру як

промовця до військових мас, – писав він, – на першому військовому з’їзді

. Враження

від промови Петлюри лишилося колосальне

. У кожному його слові чулася щирість,

якась захоплююча задушевність та глибока віра в перемогу тих ідей

, які він проголо-

шував

. Тоді ж, в тому захопленні, з яким з’їзд слухав промовця, а потім у тому зриві

овацій та окликах «Слава

!», якими було вкрито промову його, відразу було видно,

що одиноким вождем українського вояцтва є Симон Петлюра

. Виступали поруч із

ним і Винниченко

, і Грушевський та інші чільні діячі визвольного руху. Приймали їх

також тепло

, нагороджували оплесками й «Славою», але над усіма і всім домінував

Петлюра

. В ньому не лише побачили, але й відчули військові українські маси свого

природного вождя

. За ним вони готові були піти на безконечні жертви»

Мабуть тут не обійшлося без звичних мемуарних перебільшень

. Адже говорив

С. Петлюра зовсім не щось виняткове, а те, що й інші соціал-демократи. У вступній

120

ІІ. РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗЛЕТ

промові про завдання з’їзду (С. Петлюра головував на першому засіданні), він за-

кликав делегатів до спокійної

, зваженої роботи, намагався загасити конфлікт, що ви-

ник при обговоренні порядку денного на користь керівництва Центральної Ради

, що

всіляко прагнуло блокувати ініціативи представників військового клубу ім

. гетьмана

П. Полуботка

С. Петлюрі з величезними труднощами вдавалося заспокоїти зал, коли справа до-

ходила до гострих питань формування українських військових частин

, таких як полк

ім.Б. Хмельницького

Загалом з

’їзд став помітною віхою у національно-визвольній боротьбі. У своїх

ухвалах він висловився за негайне здійснення рішень Національного конгресу

: ого-

лошення спеціальним актом Тимчасового уряду принципу національно

-територіаль-

ної автономії України

, негайне призначення при Тимчасовому уряді міністра у спра-

вах України

, а в Україні – заснування обласного органу, який мав би працювати разом

із представником уряду у краї

. Центральна Рада визнавалась єдиним компетентним

органом

, покликаним розв’язувати всі справи, що стосуються цілої України, й репре-

зентувати її у стосунках з Тимчасовим урядом

Водночас

, аналізуючи перебіг подій на з’їзді, Д. Дорошенко звернув увагу на те,

що «Петлюра і Винниченко старалися вдержати з’їзд в рамках лояльности щодо Тим

часового правительства і не допустити його до «націоналістичних» і «мілітаристич

них» ухилів»

. Не можна не помітити й того, що С. Петлюра і В. Винниченко ство-

рили своєрідний тандем з «розподілом функцій»

. Перший намагався тримати дисци-

пліну в залі

, закликав до свідомості, а другий виголошував промови з принциповими

гаслами, пропонував резолюції (він був автором більшості їх), що зрештою збирали

переважну кількість голосів

С. Петлюра тут же ініціював кроки на кшталт висловлення делегатами подяк на

адресу Центральної Ради за її плідну роботу по згуртуванню сил українського народу

та піднесенню його національної і політичної свідомості

Коли настрої залу починали схилятися в бік радикальніших гасел М

. Міхновсько-

го

, С. Петлюра знову негайно брав слово і намагався вгамувати пристрасті. У виступі

6 червня під час обговорення питань про ставлення до війни він говорив: «…Нам по

трібна не постійна армія, а всенародне озброєння, міліція… Небезпека полягає в тому

що коли організується буржуазія, армія стане обороняти її інтереси проти інтересів де

мократії і селянства

. Ось чому ці полки «імені отаманів» можуть мати в собі елемент

небезпеки

, коли вони будуть створені на постійній основі…»

Пізніше не раз робитимуться спроби замортизувати ставлення до подібних ви

словлювань С

. Петлюри, зобразити його позицію якщо не кардинально протилеж-

ною від Винниченкової

, то хоча б такою, яка могла претендувати на відмінність.

Як зазначав один з ґрунтовних знавців біографії С

. Петлюри В. Прохода, його ге-

рой нібито

, всупереч відомим фактам, зайняв на з’їзді «середню лінію». «…В своїх

талановитих промовах Петлюра відкинув демагогію про шкідливість творення укра

їнських частин

, але разом з тим заспокоїв і палких на той час прихильників негайного

творення свого війська без жадного порозуміння з росіянами… Для росіян думка про

українізацію війська була дикою

. Та й багато наших вважали її не особливо мудрою.