Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

531

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

воно таке непередбачуване), ситуація зміниться і українські вояки знову одержать в

руки зброю

. Не може ж світ змиритися з більшовиками, із революційною загрозою

капіталу

. Ні! Щось-таки має бути інакше. Й тоді його прибічники стануть (можуть

стати

) ядром майбутніх визвольних сил.

Звичайно, твердої впевненості бути не могло. Ясних, чітких думок чи планів –

і поготів

. Просто жевріло не то заглиблене, не надто виразне відчуття, не то при-

глушена надія на вдачу

. А тому – треба жити. Точніше – спочатку пережити скру-

ту

. Знайти сили передусім для цього. Заспокоїтися, відпочити, відновити кондиції, а

далі – буде видно

Емігрантські роки С

. Петлюри, здається, легше описати, зрозуміти, оцінити, ніж

інші періоди життя

. Не зайнятий щоденною політичною боротьбою, вирішенням

численних організаційних

, військових проблем, він (натура діяльна, працелюбна)

самореалізувався

, так би мовити, на письмі – особливо багато листувався з однодум-

цями, формулював свої погляди на безліч питань. З’явилося кілька публіцистичних

праць. Майже половина матеріалів ІІІ тому документів С. Петлюри (близько 300 сто-

рінок) – це переписка кінця 1921 – весни 1923 рр.

І з того, начебто, не складно від-

творити його образ

, осягнути логіку поведінки.

Насправді це не зовсім так

Чи то вже така манера письма С

. Петлюри. Чи то якісь суб’єктивні застороги, або

ж упередження

(від цього, зрештою, навряд чи хто вповні застрахований). Але по-

стійно виникає враження

, що викладаючи на папір думки, спілкуючись з друзями,

С. Петлюра постійно стурбований тим – як він через сказане й написане виглядає,

що про нього подумають і скажуть

. Він, неначебто, наперед оцінює все, що від нього

виходить

. Суд історії для нього вже розпочався. І, всупереч його ж словам, що того

суду він не боїться

, він якраз і боїться його якнайбільше.

Якщо таке враження хоч якоюсь мірою істинне

, відразу виникає питання, а що в

основі того остраху

? Знову можливі лише припущення. І одне з них полягає в тому,

що сам С

. Петлюра краще за будь-кого зрозумів: суспільне місце, яке він довгий час

посідав

, було зайняте ним випадково, через важкозбагненний збіг обставин, що вну-

трішньо

, своїми потенціями він не відповідав історичній ролі, яку йому вготувала

доля

. Це була радше акторська, більше – імітаційна робота, а не повноцінна політич-

на діяльність

. І тому намагався через публіцистику й епістолярними засобами пере-

конати усіх

(а себе, можливо, в першу чергу, й найбільше), що він таки інший – ґрун-

товніший

, масштабніший, мудріший, талановитіший.

Прагнення виглядати кращими

, ніж вони є насправді, притаманне, мабуть, пере-

важній більшості людей

. Та коли це перетворюється на хронічну психологічну по-

требу

, неодмінний атрибут поведінки, виникають певні природні підозри, недовіра

до запропонованих суспільству тверджень

. Та головне, що за таких обставин сутність

особистості ховається десь під захисні панцири

, покривається флерами, через які до-

битися до істини дуже непросто

Мабуть можливі й інші пояснення явищам

, які воліють не помічати лише вкрай

заангажовані автори

. Перетворюючись на «приватну особу», втрачаючи атрибутив-

ний владний авторитет

, С. Петлюра змушений був піклуватися про те, щоб як ретро-

532

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

спективно, так і в поточному житті виглядати якомога респектабельніше, вагоміше,

солідніше

. Адже часто й густо доводилося мати відношення до вирішення багатьох

питань

, які виникали у його співвітчизників, що опинилися в дуже непростому ста-

новищі на чужині

. Хочеш-не-хочеш, а треба було щоденно дбати про власний імідж.

І часом це справді допомагало

. Та здебільшого залишалось в межах етикету, не надто

поширювалось на ділові аспекти стосунків

Не виключене й усвідомлення того

, що треба було «високо тримати марку», якщо

на нього

, Головного Отамана, десятки тисяч людей дивилося в очікуванні мудрих

рішень і кроків

. До чого може привести падіння духу, зізнання у безсиллі? Звісно, що

лише до деморалізації

, дезорганізації, краху всієї справи.

Вищевідзначене зовсім не має на меті поставити під сумнів щирість поведінки

висловлювань С

. Петлюри, тим більше – якось принизити його підозрами у подвій-

них стандартах

, цинічно прорахованих «ходах», які могли б дезорієнтувати суспільну

думку

, його друзів і ворогів.

Не виникає

, зокрема, сумніву, що насправді він мав тверде переконання (принай-

мні, перші місяці, а можливо рік–півтора перебування в Польщі), що повернеться в

Україну

, зіграє ще свою роль у визначенні її долі. І така віра тримала, надихала його,

змушувала щоденно працювати на перспективу

. Інша справа – наскільки реальними

були його сподівання

, прогнози, розрахунки.

Іноді

, здається, важко без іронії сприймати, чим зайнята була його голова, на які

турботи він витрачав час і енергію

. Об’єктивно перспективи повернення в Україну

перманентно танули

, а С. Петлюра з незворушною постійністю готує низку доку-

ментів про майбутню зміну назв вулиць у відвойованих містах

, про перевезення в

Україну книжок після повернення туди уряду

, про встановлення державних нагород,

про подолання в наступному безробіття

, про налагодження роботи (там, в Україні)

кооперації

, створення відділень Червоного Хреста і ще багато про які моменти, що

видаються дріб’язковими

, другорядними

, а головне – такими, що здатні лише від-

волікати від головної

, стратегічної мети – відродження УНР. Та, мабуть, він вважав

інакше – тут усе важливо й вагомо

І все ж – переважають документи

, пов’язані з можливістю відновлення військово-

го потенціалу УНР

(їх, навіть, більше, ніж дипломатичного листування, хоча «просу-

вання» УНР у міжнародний простір С

. Петлюра вважав надважливою справою свого

вимушеного перебування поза Батьківщиною

Те

, що інтерес до військових проблем превалював у всій діяльності польського

періоду життя Головного Отамана, підтверджується й іншими численними фактами

У листі до Ради республіки у лютому

1921 р. С. Петлюра наголошував: «…Перша

наша думка

, перша найпильніша справа наша – це турбота про армію. Перше завдан-

ня – зберегти її єдність

, захистити її від сторонніх шкідливих впливів, забезпечити

її харчуванням

, забезпечити культурно-освітні потреби, щоб вона була фізично і мо-

рально здорова

. Треба обов’язково перевести переорганізацію її, для чого викорис-

тати чужоземних консультантів

-інструкторів, як це було у всіх державах на перших

ступінях їх самостійного життя

. Треба переглянути всю систему військової нашої

справи з боку організаційного

, звернути увагу і на переорганізацію центральних вій-

533

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

ськових установ, використавши для цього досвід і знання членів Вищої Військової

Ради»

Головний Отаман постійно наполягав

: «Зробити з нашого вояка фанатика україн-

ської державності

, але свідомого, освіченого – ось що повинно бути завданням…»

Немає підстав сумніватися у щирості й наступних слів С

. Петлюри: «Вважав би най-

щасливішою хвилиною мого життя передати своєму наступникові армію національ

ну, дисципліновану, опору і підставу держави»

Наявність боєспроможної збройної сили Голова Директорії вважав природною

передумовою відновлення втраченої національної державності

, що було стратегіч-

ною метою прихильників УНР

. В досягнення цієї мети С. Петлюра вірив сам і при

будь

-якому випадку закликав вірити інших. Зокрема, з великою емоційною підне-

сеністю

, з високим пафосом така думка пронизує його виступ на Шевченківському

святі в Тарнові

9 березня 1921 р.

«Ця глибока віра

, вона має своє перше джерело, ту віру, яку мав незабутий наш

Тарас

, – підкреслив промовець. – Ця ідея віри захоплює маси наші. Хіба не вірою жи-

вуть наші селяни

, які стогнуть під тягарем більшовицьким? Хіба не вірою живе наше

козацтво

, наше військо, яке лише чекає і вірить в те, що чекання не зрадить його?

Ця ідея віри являється надзвичайно характерною для цілої історії української поезії

і українського народу

. Як родоначальник тої віри в національне діло є той, во ім’я

Кого ми тут зібрались і пам’ять якого ми тут шануємо

. Так, панове, і нам треба пере-

терпіти ряд нових мук

, нових страждань в ім’я віри нашої. І щоб з нами не сталося в

майбутньому

, хай духовний образ того, хто у кожного з нас перед очима, ніколи нас

не покидає в нашій роботі

. Він своїм життям заплатив за ту віру. Ми йшли за ним, як

за нашим духовним вождем

, як за тим символом нашого відродження, нашого увіль-

нення, якого кожен народ має»

А у вищезгаданому листі до Ради республіки С

. Петлюра писав: «Головне завдан-

ня наше – зберегти незламність національно

-державної волі. Не розпорошитись, а

йти вперед з повною вірою і з непохитним стремлінням зробити все

, щоб здобути

народові українському свободу і суверенність

. Міцно стояти на свойому пості і не

здавати позицій за ніяку ціну

. Скупчити всі сили національні, сконцентрувати волю

свою до певних акцій і розпочати в спільному єднанні планомірну творчу роботу

, в

якій би не пропало даремно ні одно зусилля

, що могло б сприяти виконанню наших

завдань

Виявивши непохитну волю свою до здобуття незалежної держави і

, міцно об’єд-

навшись в почутті національної єдності та державної дисципліни

, ми зможемо пере-

конати світ

, що східне питання без нас розв’язане бути не може, і що Україна мусить

бути визнана як самостійна Держава

Додержуючись цієї непохитности, не підпадаючи стороннім впливам,

– хоч би

й хвилевим,

– що досі часом ослаблювали нас, проводячи вже випробувану раніш,

але зміцнену і поглиблену тепер лінію УНР, ми здобудемо пошану до себе і визна

ння нас»

Звісно, виглядають наведені абзаци (як щодо відродження національної держав-

ності

, так і щодо її збройного оплоту) оптимістично, пафосно. Однак, між словами і

534

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

реальними можливостями для їх втілення в життя була величезна дистанція, точніше

нездоланна прірва

З багатьох причин поляки не могли надати скільки

-небудь широкої свободи для

політичної активізації українських емігрантів

. Радянська сторона перманентно бом-

бардувала Річ Посполиту різними дипломатичними нотами

, вимагаючи дотримання

духу і літери Ризького мирного договору від

18 березня 1921 р. Будь-яка активізація

ворожих елементів на території Польщі оцінювалась в УСРР і РСФРР як порушення

досягнутих домовленостей

Польща була зовсім не зацікавлена в наростанні напруги зі східними сусідами

відверто побоюючись нової війни з ними

. Вичікувальну позицію демонструвала й

Антанта

. За таких обставин будь-які військові приготування лише псували міжна-

родний клімат

, сіяли додаткову напругу. До того ж польське керівництво було стур-

боване наростанням руху опору на «східних кресах»

– в Галичині, на Волині. Що ж

до планів учорашніх друзів

-союзників, котрі опинилися в скрутному становищі, до

них виказувалась здебільшого відверта байдужість

. Якщо й існувала певна зацікав-

леність, то її мали польські спецслужби, котрі більше піклувалися одержанням роз-

відувальних відомостей про небезпечних сусідів

. А відтак і воліли тримати все, що

виходило від С

. Петлюри і його оточення, під щільним контролем, використовувати

можливості української воєнної еміграції собі на користь

Не ігноруючи неприхованого роздратування радянської сторони

, поляки водно-

час не поспішали виконувати взяті по договору зобов’язання

, були не проти того,

щоб спрямувати ентузіазм українців

, які вимушено опинились на їх території, що-

найбільше для провокацій

, диверсій, авантюр.

Наймасштабнішою такою авантюрою зрештою і стала спроба проникнення в ра

дянську Україну військових підрозділів з території Польщі восени

1921 р.

Історія цієї акції

, що ще одержала назву «другого зимового походу», не раз від-

творювалась і в загальноісторичних працях і в спеціальних дослідженнях та публі

каціях про С

. Петлюру. Спектр підходів і висновків знову широкий: від переконань

у тому

, що Головний Отаман був ініціатором, натхненником, організатором, керівни-

ком рейду і

, всупереч різним перешкодам, поставив останню крапку в Українській

революції

, до звинувачень С. Петлюри у дрібному політиканстві, підступному інтри-

ганстві, дезорганізаторських діях, що значною мірою завадили успіху всього заходу,

завершилися безславною

, трагічною поразкою.

Дистанціюючись від обох крайностей

, гадається найдоцільніше подивитися на

проблему ширше

, через призму реальних можливостей для здійснення задуму.

За великим рахунком

, не поступившись нікому і за кордоном в найвищому орга-

ні влади

, започаткованому ще в листопаді 1918 р., в Україні (попри те, що останній

втратив свій початковий колективний характер і сенс

), С. Петлюра насправді не був

тим незаперечним лідером

, на котрого б орієнтувалась і якому була готова морально

підкоритись переважна частина українських сил навіть у Польщі

, не говорячи вже

про емігрантів

, що розсіялися по інших країнах. Навпаки, спроби відібрати у нього

хай і невеликі

(а для когось можливо й примарні) повноваження керівника номіналь-

но існуючої державницької інституції на чужій території не припинилися

. Однак,

535

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

спираючись на особисту підтримку з боку Ю. Пілсудського, а ще більше – на власний

досвід політичної боротьби з конкурентами

, Головний Отаман долав одного за одним

усіх своїх недоброзичливців

Щоправда

, це забирало немало енергії і часу, проте виявилось необхідною скла-

довою проблеми виживання

, самозбереження, без чого й мови не могло йти про

продовження боротьби проти радянської влади в Україні

. З цього погляду цілком

зрозумілою виглядає ціла низка ініціатив С

. Петлюри – скликання Ради республіки,

спроби надання її діяльності стабільного характеру

, намагання сконсолідувати на-

вколо неї розрізнені емігрантські сили

, формування Державного центру УНР в ек-

зилі, природно – під власним керівництвом. Загалом цей орган і донині має дещо

«розмите» визначення і тлумачення

, особливо на початкових етапах становлення і

функціонування

, коли ефективність діяльності емігрантського Державного центру

багатьма ставилась під сумнів

, заперечувалась. А заходам, котрі здійснювалися, чи-

нилася протидія

, часом достатньо широка. Так, скажімо, відразу три члени Директо-

рії (відлучені від неї С. Петлюрою – П. Андрієвський, А. Макаренко і Ф. Швець) не

раз ставили питання про незаконність петлюрівської влади

. А 8 грудня 1921 р. вони

ухвалили постанову про відновлення роботи державного апарату Української Народ

ної Республіки у Відні

, так званої «Віденської Директорії»

В. Винниченко – Голова Директорії, обраний Трудовим Конгресом України, ще

з 1919 р. вважав діяльність С. Петлюри шкідливою для української нації. По-суті

до таких же висновків приходив і безперечний ідейний лідер Української революції

М. Грушевський, уся керована ним есерівська громада за кордоном. Та Симона Васи-

льовича це зовсім не бентежило

. Він платив їм «тією ж монетою». «Я гадаю, що влас-

не кроки цих двох визначних людей української історії

, – писав С. Петлюра К. Маціє-

вичу про М

. Грушевського і В. Винниченка, – внесли більше каламуцтва в українське

життя

, як що інше, і захитали відпорність громадянства українського в найбільш пе-

реломну добу…»

. Ще один член Директорії – Є. Петрушевич – не тільки домігся

денонсації Акта злуки

22 січня 1919 р., що з юридичного погляду автоматично ста-

вило його поза межі колективного державного органа

(він і до того мало на нього

зважав

), а й надалі не допускав думки про співдію з С. Петлюрою. В останньому

диктатор ЗУНР вбачав головного національного зрадника

, який коштом української

землі й мільйонів українців намагався зберегти свою особисту владу

. С. Петлюра не

надто переконливо оборонявся

. На першому засіданні Ради республіки він по-суті

«викручувався»

: «З молодих років борючись за національну справу, я виробив собі

погляд

, що не територіальним максималізмом здійснюється національна ідея. Цим

поглядом керувався я і тоді

, коли мусили ми йти на уступки територіальні, іноді дуже

важкі для нас

, бо я гадаю, що коли б навіть ми мали один повіт, одну волость, в якій

міцно була б закріплена наша національно

-державна ідея, то вона б не загинула, а

підпорядкувала б собі всі ті обшири

, що їх заселяє наш народ. Отже, треба спокійно

ставитись до таких уступок і бути готовими

, що може ще нам прийдеться зустріну-

тись з необхідністю їх»

Звісно, абстрактна перспектива можливості нових територіальних поступок (те-

пер уже за рахунок наддніпрянців

) мало втішала галичан, Є. Петрушевича.

536

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

В іншому таборі опинились і Січові стрільці – довгий час основна опора Голов-

ного Отамана

. Їх більшість була або в Чехословаччині, або залишалася в Галичині

й на Волині

. Є. Коновалець, А. Мельник, Р. Сушко, М. Матчак, Я. Чиж, Ю. Голо-

вінський, О. Навроцький, Р. Ярий та інші старшини колишніх січовиків і підрозділів

УГА утворили Українську військову організацію

. Її головною метою були військо-

во

-терористичні дії проти польського окупаційного режиму на західноукраїнських

землях

. Отже точки дотику, тим більше взаємодії були начисто виключені.

Впливовий у емігрантських колах

, колишній Голова Українського національного

союзу

, що покликав до життя Директорію, і лідер лівого крила українських есерів

– М

. Шаповал – ніколи не виказував симпатій до С. Петлюри. На еміграції він ево-

люціонував ще на радикальніші позиції

, вважав боротьбу проти радянської системи

влади

, яка дедалі підтримувалася українськими трудящими масами, не лише неви-

правданою

, але й злочинною

Природно

, вороже ставилися до С. Петлюри, очолюваного ним урядового центру

в екзилі гетьманці

, що групувалися навколо Українського союзу хліборобів-держав-

ників.

Звичайно, міжгрупова конкуренція й ворожнеча набирала часом крайніх форм

відкритої ідейної боротьби

, загалом іманентної будь-яким емігрантським формаціям.

С. Петлюру іменували авантюристом, зрадником, а до слів «уряд Петлюри» часто до-

давали словосполучення «так званий»

, «фіктивний» тощо

Іноді нерви С

. Петлюри не витримували. Так, у відповідь на опозиційні «моменти

в діяльності та програмових поглядах деяких знаних угрупувань» він переходив на

погрози. Зокрема, нагадував, що «мучеників»-бунтівників на кшталт П. Балбочана,

якого публічно зважився взяти в полеміці в оборону соціаліст

-федераліст С. Шемет,

«гетьман Хмельницький сотнями на горло карав» і застерігав

, що в «в новітніх спро-

бах повторити Болбочанівщину знайдуться міцні засоби для приборкання деструкто

рів і дезорганізаторів нашої справи»

Мабуть тут ми спостерігаємо зойки відчаю – зреалізувати погрози С

. Петлюра

був просто не в силах

Все вищеозначене не лише ставить під серйозний сумнів логіку й доказовість

висновку С

. Литвина, ніби С. Петлюра був лідером державницьких сил української

еміграції

, що не підтверджується розлогими предметними спеціальними дослі-

дженнями

, а й дозволяє зрозуміти, чому за таких непростих обставин Головний

Отаман всю увагу екзильного центру переносить на пошук зовнішньої підтримки

, на

збереження під власним контролем дипломатичних інституцій

(посольств, місій), що

постали й діяли ще в часи здійснення Директорією влади на території України

Надія залишалася на те

, що будь-якими засобами (на перше місце тут виходили

дипломатичні канали

, а також зусилля міністерства преси й пропаганди

) вдасться

втягнути у боротьбу

, навіть у війну, країни Заходу. Найдоступнішим і найдієвішим

методом виступало залякування привидом світової соціалістичної революції й вкрай

агресивною сутністю Російської держави

, ким би вона не очолювалась. Критикую-

чи неусвідомлення європейськими політиками ідеї відновлення колишньої єдиної і

неподільної імперії

, С. Петлюра закликав «скомпрометувати ідею реставрації вели-

537

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

кої Росії, як ідею нереальну, штучну і невигідну для Європи, натомість виставляючи

план поділу її

, як найбільш доцільне розв’язання остогидлої, неспокійної справи, що

все таїла в собі ті ж самі тенденції»

. А в листі до А. Лівицького він наголошував, що

«найбільшою перешкодою для визнання суверенності України є гіпноз самого імені

Росія

. Цей гіпноз треба розвіяти, особливо в Америці (Північні Штати) та Франції.

Справу поділу Росії треба поставити як справу покою цілого світу

, як справу євро-

пейської рівноваги та реально

-матеріальної вигоди держав, у тій конфігурації їх, що

уклалась після Версальського трактату»

Принагідно варто зауважити

, що, оцінюючи подібного роду висловлювання та

відповідні, дипломатичні й пропагандистські зусилля

, деякі автори пропонують роз-

глядати С

. Петлюру «як першого українського політика, що найбільш послідовно

відстоював європейський вектор розвитку України»

, намагаються «вести мову про

Петлюру – першопрохідця в цивілізовану Європу»

Гадається

, що тут все ясно само-собою. І не слід вдаватися в довгі докази того, що

С. Петлюрі загалом-то нічого й не залишалося робити, як тільки шукати західної до-

помоги

. Іншого варіанту, вибору – просто не існувало. Абсолютно очевидно й те, що

розрахунковий вектор руху був спрямований не стільки на захід – в Європу

, скільки

передбачав

(провокував) повернення європейської ворожості (а то й мілітарної сили)

в зворотному – східному напрямку

, для того, щоб знову реставрувати модель УНР.

Природно, що така, «шита білими нитками», дипломатія, добування «з вогню каш-

танів чужими руками», прикривалася обіцянками стати захисним бар’єром для Захо

ду від російської загрози

, гарантом остаточної руйнації потенційно агресивної Росії.

С. Петлюра намагався всіляко переконати західних політиків у тому, що «всі держави,

утворені після

1917 р. на території бувшої Росії, не мають шансів на тривке існування

і будуть завжди загроженими

, поки на півдні бувшої імперії не організується і в силу

не увійде незалежна держава українського народу

. Тільки вона одна, як найсильніша

численністю свого населення

, матеріальними ресурсами і мілітарною відпорністю,

може бути базою

, підставою більш-менш незахисного життя державних новотворів,

з бувшої Росії організованих

. Тільки постання і зміцнення цієї держави може фактич-

но вирішити долю Росії і призвести до остаточного та безповоротного поділу її»

Однак

, документів зі зворотною позитивною реакцією на агітацію за плани

С. Петлюри та його оточення немає.

А відтак міжнародні позиції петлюрівського центру назвати обнадійливими не

можна

. Тим більше, в конкретно-історичних обставинах 1921 р. було нереально спо-

діватися на підтримку скільки

-небудь масштабної воєнної акції.

***

Що ж до власних сил

, на які могли розраховувати прихильники С. Петлюри, то

вони теж були дуже й дуже обмеженими

З вояками

, що перейшли Збруч, поляки не церемонились. У них відібрали зброю,

військове майно

, коней, розмістили спочатку в селах під Тернополем, а потім посту-

пово етапували в табори вглиб Польщі

. Скільки їх було, достеменно ніхто не знає:

цифри коливаються від

15–20 тис. до 30–35 тис. Справа в тому, що умови перебуван-

ня в таборах

(поляки обіцяли придатне житло, харчування, медикаменти) залишалися

538

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

малозадовільними. Хто знаходив можливість перебитись якось поза межами таборів,

збігав. Інші також пробували щастя, та, нерідко, зазнавши поневірянь, змушені були

повернутися назад – хоча б не вмерти голодною смертю

С. Петлюра «стукав у різні двері», надсилав прохання в різні відомства про допо-

могу землякам

. Натякав на те, що під час наступу до Дніпра навесні 1920 р. поляки

встигли добряче поживитися українським майном

. Значного ефекту досягти не вда-

лося

. Годувати продовжували так, щоб інтерновані ледь-ледь животіли.

Ситуація дещо покращилася у зв’язку з підготовкою військовиків до походу в

Україну

. Поляки обіцяли організувати й озброїти до кінця весни 1921 р. ударний під-

розділ у

2 тис. багнетів. Однак їм доводилося діяти, озираючись на радянську сторо-

ну. Загалом вони були й не проти того, щоб нашкодити східним сусідам, допомогти у

проведенні воєнних акцій проти них

, щоб дестабілізувати ситуацію поблизу власних

кордонів

. Однак не могли й зовсім ігнорувати вимог радянської сторони дотриму-

ватись умов Ризького миру

, за якими мали утримуватися від втручання у внутрішні

справи один одного і заборонити існування на своїх територіях збройних

, ворожих

іншій стороні

, формувань. То ж з неохотою, але крок за кроком, поляки змушені були

офіційно заявляти про заборону діяльності Директорії

, уряду УНР, Ради республіки,

інших українських інституцій

Зрештою, на вимогу радянської Росії, Польща зобов’язалася вислати до

1 травня

1921 р. С. Петлюру і міністрів уряду УНР.

Останньої обіцянки офіційна Варшава так і не виконала

, що викликало новий

сплеск напруги у радянсько

-польських стосунках. С. Петлюра, хоч і вважав небажа-

ним, навіть неможливим, будь-який інший варіант свого закордонного перебування,

змушений був перейти на нелегальне становище

. Так само вчинило і його оточення,

екзильні установи

Звісно, все це робилося з мовчазної згоди та й за сприяння поляків, які назовні

вдавали

, що не відають про місце перебування С. Петлюри і його спільників, по-суті

маскували приготування останніх до спорядження збройного походу в Україну

Звісно, за таких обставин підготувати серйозну

, масштабну військову силу з

необхідними боєспроможними якостями було не лише проблематичною справою

, а

швидше за все – нереальною

Не розуміти цього було просто неможливо

. Тому, максимально втаємничуючи

підготовку української військової сили з числа інтернованих вояків

, С. Петлюра

успіх майбутньої акції дедалі більше пов’язував з можливим повстанням в Україні

Переконуючи себе й оточення

, що селянство просто нізащо не погодиться на по-

дальший грабунок – вивіз з України продуктів

, не стане терпіти чужої для себе влади

рад і неодмінно підніметься на боротьбу

, С. Петлюра відводив озброєним загонам в

Польщі роль детонатора масових виступів у самій Україні

. Вони мали «просочитися»

через кордон і стати опорними осередками для масової боротьби

Формування загонів вояків у Польщі йшло вкрай повільно

. Як завжди, порівняно

краще, виглядав бюрократичний бік справи

. Один за одним виходять накази Голов-

ного Отамана про зміни військових міністрів і командуючих армією

. Створюються

Центральний повстанський комітет і регіональні повстанкоми

, повстанський відділ

539

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

при Генеральному штабі, Партизансько-повстанський штаб при Головному Отамано-

ві (Головній команді армії УНР).

На чолі останнього став генерал

-хорунжий Юрій Тютюнник. Він був перекона-

ний, що С. Петлюра пішов на цей крок лише під тиском військових.

Ю. Тютюнник вважав польсько-українське зближення, а затим і союз, абсолют-

но протиприродним

, незрозумілим для українського громадянства. Він був схильний

характеризувати його як результат зговору двох лідерів – Ю

. Пілсудського і С. Пет-

люри. Причому, – перший всіляко домагався здійснення марень про Польщу у межах

1772 р., а другий, – поступово йшов назустріч реалізації таких задумів, зраджував

український народ

, безпринципно торгуючи його територією, ламаючи долі мільйо-

нів українців

. Те, що поляки відступилися від своїх зобов’язань по Варшавському до-

говору

1920 р., Ю. Тютюнник вважав відповідним їх національним інтересам. Точно

так же він оцінював і їх поведінку в

1921 р., а тому покладатися на допомогу в анти-

радянських акціях

, з його погляду, було просто самооманою. Відтак він рішуче засу-

джував «українське полонофільство»

(«польсько-українську концепцію») як хибний

висхідний момент підготовки до антирадянської боротьби

Слід зауважити

, що багато дослідників, посилаючись на його пізніші докумен-

ти

і твори

, схильні вважати, що Ю. Тютюнник, потрапивши до рук радянських

спецслужб

, змушений був працювати під їх контролем і на їх замовлення, намагався

врятувати своє життя і тому спеціально спотворював події

, в першу чергу передісто-

рію другого зимового походу

, в надто негативному світлі зобразив С. Петлюру, з яким

часто не знаходив спільної мови

Виключити подібного варіанту

, звісно, не можна. Тому й категорично заперечу-

вати не варто

Однак і згоджуватися в усьому із запропонованими загалом умоглядними

, доку-

ментально не підтвердженими висновками

, мабуть, також не слід. Зокрема, на зрізі

логічних розмірковувань, варто ще раз уважно вчитатися в те

, за що саме, сутнісно

Ю. Тютюнник критикує С. Петлюру. Виявляється – за безпорадність, непослідов-

ність, некомпетентність у справі, якою той взявся керувати. Свою ж позицію генерал-

хорунжий зображує як порівняно реалістичнішу й радикальнішу

. Виконання його

пропозицій могло значно дорожче «коштувати» радянській стороні

, аніж малопро-

фесійні дії С

. Петлюри.

Тобто

, треба брати до уваги не лише сам факт критики С. Петлюри (безперечно,

радянська пропаганда була зацікавлена в тому

, щоб одержати додаткові звинувачення

свого ворога як негативної особистості

), а зрозуміти смисл претензій Ю. Тютюнника

до останнього

. І з його тверджень виходить, що дії Головного Отамана об’єктивно

понижували

(уже на стадії підготовки) рівень реальної загрози, потенційної шкоди,

якої вони могли завдати соціалістичній Україні

. Вимоги ж радикальніших, рішучі-

ших, оперативніших приготувань до антирадянської акції, за що ратував, чого іноді в

ультимативній формі домагався і в чому згодом зізнавався Ю

. Тютюнник, навряд чи

могли привести до пом’якшення позиції радянських репресивних органів щодо гене

рала

. Адже він не перекладав власну вину на чужі плечі, а знаходив у собі мужність

брати належну міру відповідальності

540

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

Така позиція вищого офіцера гідна поваги і здатна викликати певну довіру до

інших сюжетів його праць

, до оцінок і висновків. Тим більше, що вони часто прямо

кореспондуються з наявними документами й фактами

. Ю. Тютюнник був невисокої

думки про воєнні

, та й політичні здібності Головного Отамана. «Характерною рисою

Петлюри

, – відзначав бойовий генерал, – є небажання брати на себе відповідальність

за рішення

, і весь час перебування на своїй і не своїй території він радиться, хоч

жадні наради його ні до чого не зобов’язують

. Ті наради скликає Петлюра виключно

з метою

, на випадок невдачі, скласти відповідальність на всіх вільних чи невільних

дорадників… Що до особи С

. Петлюри, то я оцінював його, як людину, нездібну ке-

рувати боротьбою

, хоч іноді він виявляв просто артистичну здібність утримуватися в

ролі хоч би й фіктивної влади

. На мою думку, вождь повинен прагнути відповідаль-

ності

, а не ухилятися від неї, як то робив Петлюра»

Такі оцінки

-уяви, звісно, не сприяли налагодженню стосунків між двома клю-

човими особистостями планованої акції

. І хоча неприязні відносини до часу обидва

намагалися не афішувати

, зрештою, це не могло не вийти назовні, не позначитися на

загальному результаті боротьби

12 березня 1921 р. Головний Отаман військ УНР С. Петлюра і начальник штабу

Ю. Тютюнник розіслали по повстанських військах наказ «До населення України».

В ньому йшлося про повсемісне невдоволення політикою більшовиків не лише в Ук-

раїні, а й в Росії. У зверненні до мас говорилося: «Готуймося ж до останнього рі-

шучого бою

Мусимо стати

, як один, до нього. Мусимо стати до бою організовано, скувавши

себе залізною дисципліною

Мусимо пам’ятати

, що тому, хто не стане до боротьби проти гнобителів разом з

нами, не повинно бути місця на Українській землі. Проводиться зараз велика підго-

товча праця по організації майбутнього повстання

Селяни

, робітники, інтелігенція.

Всім Вам місце серед борців за загальну волю

. Ідіть до праці. Беріть на замітку

всіх тих

, хто боронить більшовиків, беріть на замітку і тих, хто не помогає боротись,

але живе на нашій землі

, не буде їм місця серед нас після перемоги»

У документі не наводиться ніякої аргументації

, за яку позитивну програму повин-

ні боротися повстанці

. Все вичерпується однією тезою – всі натерпілися від владарю-

вання більшовиків і цьому має бути покладено край

. Водночас не може не звернути

на себе уваги тактика залякування тих

, хто не підтримає зусилля петлюрівців: їм не

буде місця на українській землі

. Навряд чи в такий спосіб можна було викликати

широкі симпатії

. Подібні формули здатні були лише насторожити пересічних грома-

дян, які вже навчилися обирати рішення відповідно до власного, чималого досвіду

революційної доби

. Взагалі заклик «брати на замітку» походив не з арсеналу чесних

революціонерів

-політиків.

Інших конкретних порад населенню України документ не містив

. «Коли вся під-

готовча праця кінчиться

, – говорилося в ньому, – виданий буде наказ про повстання,

де буде сказано

, що й кому треба робить, а поки що готуйтесь до бою.

Ні одного неорганізованого вибуху

. Чекайте наказу»