Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

511

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

для себе. Це школа самовиховання. Зберегти ясність і веселість духу після всіх цих

прикростей

, розчарувань, обманів, лицемірства, що довелося зазнати, – це великий

успіх. Мало того: це є підготовчий ступінь до дальшого, до більшого і тяжчого. Ці

три місяці були вступним гартуванням волі

, обчищанням од фальшивого розуміння

гідності

, від дрібниць і самоотрути славолюбности. Шляхом болючих ударів досвіду

з мене збито останні порошинки старої сентиментальної віри в самоцінність

спра-

ведливості»

Якби він міг знати наперед

, що історія просто зрадливо зробить нове безрезуль-

татне коло

! Коли ж історія повторюється то, як відомо, першого разу вона здебільшо-

го набирає вигляду трагедії

, а вже другого разу перетворюється на фарс.

...17 серпня поїзд мчав В. Винниченка до Харкова. Стверджувати, що цього разу

український політик мав скільки

-небудь чіткий план дій, неможливо. Швидше, він

покладався на долю

, на вдачу, на випадок. Здавалось він рівною мірою готовий зали-

шитись для роботи в Україні чи то політичної

, чи літературної – невідомо; і, водночас,

прагне виїхати

(тепер уже через Україну) за кордон. У Харкові, столиці, політичному

центрі він не збирався затримуватись

, планував на запрошення голови Дніпросоюзу

перебратися до Києва

, де обіцяли створити необхідний мінімум умов для прожиття.

Однак

, на рядову політичну роботу він би нізащо не згодився. Розумів, що існували

нездоланні проблеми щодо

можливості діяльності і на літературному терені.

Схоже

, що й ЦК КП(б)У ладен був згодитись на побажання В. Винниченка.

19 серпня Політбюро ухвалило дозволити від’їзд письменника до Києва, «доручив-

ши Губкому матеріально його забезпечити»

. Через три дні той же орган дав згоду на

залучення В

. Винниченка як свідка у «справі Шашкевича»

. Що то за справа, з’ясу-

вати не вдалося

, однак від постанови віє якоюсь примирливістю, довірою.

Проте багатоманітність

, непередбачуваність життя цього разу далася взнаки в

дещо іншій площині

. Публікація «Листа до українських робітників і селян» в ука-

пістській пресі могла бути витлумачена

, м’яко кажучи, як вияв нелояльності Володи-

мира Винниченка до КП

(б)У. Щоправда, видання «Червоного прапора» було припи-

нено радянськими властями

, однак оприлюднити документ, за бажання, можна було

й багатьма іншими способами

Безперечно

, ознайомлення з «Листом до українських робітників і селян» усклад-

нило б стосунки В

. Винниченка з партійно-радянським керівництвом як Москви, так

і Харкова

. Не було ілюзій, що з «особливими почуттями» були б прочитані рядки про

фіктивність державної самостійності УСРР

, обмежені прерогативи КП(б)У, про цен-

тралізаторський курс більшовиків

, який виливався у відверте русифікаторство, від-

мову від врахування національних інтересів

, критичні закиди на адресу керівництва

обох республік

Досвідчений політик все те розумів і вже через два дні після невдалого від’їзду

з Москви, 3 серпня

, написав листа А. Річицькому і Ю. Мазуренку, що, мабуть, ще

не встигли від’їхати в Україну

. «...Що до мого листа, то в цій ситуації, яка тепер є,

– наголошував В. Винниченко, – я вважаю оголошення його рішуче недопустимим.

Я дуже прошу вас негайно сховати його в архів і абсолютно нікому

(навіть своїм не

показувати

)»

512

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

Своє прохання Володимир Кирилович мотивував загостренням міжнародної си-

туації

(відновленням війни з Польщею, новими антирадянськими випадами Антан-

ти), за якої його «критика і навіть деяка опозиція» щодо урядових центрів лише б

зашкодили інтересам України

Питання набуло особливої делікатності

, коли В. Винниченко знову прибув в

Україну й розпочав новий тур зустрічей з партійно

-радянськими діячами республі-

ки. 23 серпня він звернувся до ЦК УКП і оголосив недійсним «Лист до українських

робітників і селян»

, рішуче заперечуючи можливість будь-якого використання до-

кумента

, його затримки (неповернення). Володимир Кирилович наполягав: «Коли

зміст мого листа є відомий Вашим партійним товаришам

, прошу сповістити їх всіх

про анулювання мого листа

. Причиною до цього стала мені хисткість і невиразність

позицій ЦК УКП в національному питанню

. Висловлювані членами ЦК УКП (його

Політбюро

) погляди остільки суперечили З ПРОГРАМОВИМИ позиціями УКП,

остільки вони порушують ту уяву

, яка склалась у мене про УКП, що я не можу вірити

в сталість

, виробленість і певність яких будь позицій у керуючого органу цієї орга-

нізації. Не маючи ніяких підстав не вірити висказуванням цих товаришів, не чувши

заперечення сих поглядів від усього Політбюро

, я на підставі сих висказувань можу

зробити тільки один логічний висновок

, істнування організації УКП як окремого від

КП(б)У партійного організму є цілком зайвим, бо ті самі позиції займає і КП(б)У, при

чому тенденції в цій останній партії показують якраз на її прагнення прийняти те

, що

відкидає УКП

, себто признать необхідність ліквідування тої «української хвороби»,

від якої Політбюро УКП вважає себе увільненим

. Отже одна з головних підстав окре-

мого існування УКП цим самим Політбюро УКП підривається

...»

Політбюро ЦК УКП надзвичайно оперативно розглянуло звернення

В. Винни-

ченка

. Уже 24 серпня секретар ЦК Кулініченко відповів від імені Політбюро, що, як

і до цього

, організація відмовляється повернути автору його «Лист до робітників і

селян України»

Документ виконано в досить різкому тоні

. Мотиви «ануляції» листа визнано «не-

порозумінням»

, «хисткість і невиразність» позиції Політбюро УКП в національному

питанні і розходження з офіційною

програмою – такими, що «не відповідають дій-

сності»

. «Коли ви не розумієте ріжниці між У.К.П. і К.П.6.У., – роздратовано резо-

нерствував Куліниченко

, – то на жаль в цьому нічим допомогти вам не можемо крім

поради перечитати всі наші партійні документи

, які, здається досить ясні для всіх,

крім Вас»

Винниченкового листа політбюро ЦК КПУ знайшло необхідним

зберігати в своє-

му архіві як «політичний документ» і обіцяло не використовувати до того часу

, доки

його автор не стоїть «у ворожому відношенні до УКП»

. Кінцівка ж була аж надто

дошкульною

: «Гадаємо, що з цього «інцінденту» (так у документі. – В. С.) Ви не зро-

бите психологічно неприємних висновків

, а поглянете на його, як на певну політичну

доцільність з нашого боку

, тим більше, що сталість Ваших поглядів не може бути

Вами гарантована»

І хоч В

. Винниченко був загартованим політичним бійцем, чути таке від тих, кого

вважав стратегічними ідейними спільниками

, однодумцями, було морально тяжко.

513

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

Тимчасом з’ясувалося, що виїхати негайно до Києва неможливо через те, що по-

встанці розібрали залізничні колії

. Володимир Кирилович, сумніваючись у можли-

вості вести літературну працю

, почав шукати шляхів залишення України, в черговий

раз звернувся за допомогою до Х

. Раковського і Д. Мануїльського. Контакти пере-

росли у переговори

, які стали продовженням попереднього туру, що мав місце напри-

кінці червня – на початку липня

1920 року.

І знову зрозуміти

, пояснити поведінку Володимира Винниченка, мотивацію його

кроків дуже непросто

, часом неможливо.

Отримавши непередбачену паузу

, український політик намагався ще й ще раз пе-

редумати

, переоцінити все побачене, почуте, вистраждане в Москві і Харкові. Сут-

ність його висновків зводилася до кількох принципових моментів

По-перше, як прониклива людина, здатна достатньо глибоко і реалістично оці-

нювати суспільні процеси

, Володимир Кирилович дедалі переконувався в тому, на-

скільки невідповідним первісним комуністичним

, соціалістичним ідеалам видавався

варіант їх реалізації більшовиками

. Здобутки радянської влади він оцінював все пе-

симістичніше, вважав, що вона неухильно втрачає підтримку мас, їх рішучість від-

стоювати завоювання революції

. «...Чи може бути потрібний ентузіязм, що єдиний

може врятувати революцію

, – запитував В. Винниченко, – коли всю систему пар-

тійної політики так збудовано й напрямлено

, що вона вбиває всякий дух ентузіазму,

ініціативи

, самодіяльності? Хіба коли-небудь бюрократи могли рятувати революцію?

Хіба загориться робітник відданістю і

саможертвенним настроєм, коли він голодує

і голодними очима бачить

розкошування комісарів? Та й доки рахувати все на енту-

зіазм

, на виснажений, виголоднілий пролетаріат? Коли економічно, матеріально не

підтримати

, то цей ентузіазм хутко видихається. А селянство? Його ж 80% усього

населення

, воно ж постачає військо, чим же в нього будиться ентузіазм?»

Сам він більше не довіряв більшовикам

, вважав, що «вони до того обнещирились,

що звикли до нещирости

, як до нормального»

Український комуніст здійснює проекцію реалій

20-го року на плани створення

української республіки

, які вироблялися українськими демократами тепер уже в та-

кому далекому

1917 році. Вони мріяли, вони сподівалися, вони були переконані, що

непереможною буде лише справді народоправна держава

, зведена свідомими діями

самих мас

. Всяка інша конструкція – не життєспроможна. Тому В. Винниченко не

вельми оптимістично оцінював майбутнє радянських республік

, які, з його погляду,

були засновані на інших

принципах. «Віра в силу й необхідність єдинолічного кулака,

віра у всеспасенність бюрократизму

, в цілковиту слухняність мас, віра в те, що росій-

ський народ можна батогом примусити прийняти і монархізм

, і комунізм, – зауважує

Володимир Кирилович

, – усе це утворює те, що дійсних комуністів, дійсних борців,

відданих, ідейних, чесних, безкорисних – стає все менше й менше, а зате настає все

більше чиновників

, сухих, черствих, слухняних, егоїстичних, погаслих, не здатних

до нового

, упавших по суті в старе і тільки службово в новому. А коли є панування

бюрократизму

, коли дисципліна тільки пайком, карою і розстрілом підтримується,

коли є тільки одна готовість виконувати і нема дисципліни зсередини

, з доброї волі,

коли нема ініціативи й активного вишукування найкращих методів виконування пра

514

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

ці, коли, словом, у творчій, будуючій, організуючій, направляючій праці бере участь

тільки невелика група людей

, що зветься Політбюро Ц.К. Р.К.П., людей хоч би і цін-

них, і навіть геніальних, а вся маса в цій праці участи брати не сміє, не може, то

само собою

, що в цієї маси наполовину або й більше відбирається сила її опорности,

стійкости

, виносливости і натиску. Сила революції такою системою зменшується, а

не збільшується. І це напевне виявиться при першому ж нещасті у першому випадку,

де повинна виявитись ініціатива і активна

, свідома, вибираюча й рішаюча воля мас.

І боюсь

, що вона виявиться в напрямі стихійного тікання перед небезпекою, розгу-

бленості

, безпорадності. Боюсь, що тут виявиться внутрішня чужість, не спаяність,

незрілість мас з тим усім

, за що вони бились з голої дисципліни, під батогом. І це буде

однією з причин великої поразки комунізму»

Володимир Винниченко дедалі переконується в тому

, що «абсолютний центра-

лізм» більшовиків

– то величезна загроза демократизму, то основа для відмови враху-

вання в реальній політиці національного

, українського інтересу. Ці мотиви постійно

в полі зору політика

. Вони врешті відрафінуються у досить різкі, категорично не-

гативні оцінки у справоздавчих документах про результати ознайомлення зі станом

справ у УСРР і РСФРР

По-друге, на основі оцінки геополітичних процесів український політичний діяч

приходить до заключення про неможливість ближчим часом здійснення світової со

ціалістичної революції

. Більше того, він розцінював дуже низько шанси на вижи-

вання радянської влади в РСФРР і УСРР

. «Я не вірю в перемогу революції в цій її

хвилі, – скептично стверджував Володимир Кирилович. – Я сумніваюсь, не бачу тих

реальних сил

, якими в цей момент можна перемогти силу Капіталу. Росія й Україна

зруйновані

, знесилені, знищені. Тільки ентузіазм міг би ще держати їх у стані опору

натискові Антанти

. А ентузіазм падає, найенергійніші перетомилися»

За таких обставин прислужитися революційній справі

, «яка стоїть на кінчику за-

гибелі»

, Володимиру Винниченку все-одно не вдалось би. «Але я все ж таки пішов

би на свідому загибель

, – продовжує він. – Не зважаючи на свій сумнів, я з тим біль-

шим завзяттям і упертістю пішов би на останню боротьбу

, аби ж тільки я, дійсно міг,

мав усю змогу взяти участь у тій боротьбі усіма сторонами

. Аби ж за цю участь в

останній боротьбі я не мусів платити зрадою національного визволення»

Останній елемент займав у ваганнях В

. Винниченка явно домінуюче місце, і на-

вколо нього його думки крутились особливо довго і настирливо

. Однак, чіткої пози-

ції тут так і не викристалізувалось

. Загальний результат по думки видавався більше

негативним

По-третє, В. Винниченко розумів, що переломити тенденції, що набули значної

усталеності

, зламати порядки, які запанували в Україні, перебудувати роботу все-

сильного державного радянського апарату йому одному не під силу

. І він буде або ж

просто знищений при спробі запровадити

, відстоювати власний курс, або змушений

скоритись

– і тоді стане прикриттям політики, яку не поділяє, невільно вводитиме в

оману народ

, націю.

Отже будь

-яка участь у радянському, соціалістичному будівництві апріорно вида-

валась неможливою

, протиприродною, можливо навіть шкідливою щодо національ-

515

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

них інтересів України. І все ж, при всьому тому, Володимир Винниченко продовжує

переговори з першими особами Радянської України

. Думку про те, що то була просто

гра з боку українського патріота

, масштабного політичного діяча, очевидно, варто

відкинути. На що ж він всерйоз розраховував, збагнути важко.

Намагаючись пояснити поведінку Володимира Винниченка під час його спілку

вання з партійно

-радянським керівництвом, більшість істориків зосереджуються на

тому

, що він вів затяжний «торг» за «посади», за «портфелі». З «видимого» боку це,

передусім

, так і виглядає. Однак, гадається, для наближення до істини слід заглиби-

тись у проблему

, не обмежуючись відповідями на питання, чи став Володимир Кири-

лович формально членом КП

(б)У і чому радянська сторона відмовила йому у вимозі

кооптування до Політбюро ЦК КП

(б)У, що й стало вирішальною причиною розриву

відносин

Питання про те

, чи вступав Володимир Кирилович до лав КП(б)У, для нього са-

мого не мало великої

, тим більше надзвичайної ваги. Він якийсь час принципово не

хотів ставати членом РКП

(б), а волів демонстративно вступати саме в КП(б)У, праг-

нучи підкреслити тим національний характер комуністичної організації в Україні

Водночас

, назвавши свою групу за кордоном українською комуністичною, В. Вин-

ниченко готовий був до її об’єднання з укапістами

Тобто у будь

-якому разі він сам себе ідентифікував комуністом і до інших орга-

нізацій такого ж спрямування, такого ж найменування, за великим рахунком, ста-

вився як до дружніх

, союзних, з якими можливою і, навіть, бажаною була співпраця,

об’єднання. Варто зауважити, що вступ до КП(б)У за тих обставин був рівнозначний

повному підкоренню волі ЦК РКП

(б), так що можливі національні «демонстрації»

Володимира Кириловича мали б надто умовне

, відносне значення. І сам він те добре

усвідомлював

Отже в душі

, за життєвою позицією він вважав себе комуністом, готовим до

співпраці з комуністичними ж організаціями заради досягнення революційної мети

заради реалізації української ідеї

Тому під час наступних контактів з керівництвом УСРР і КП

(б)У він згоджуєть-

ся вступити до більшовицької партії і війти до уряду

. Тим більше, що в ході нового

туру переговорів Володимиру Кириловичу пообіцяли значно збільшити прерогативи

31 серпня він записав: «Мануїльський, трохи не присягаючись, запевняє мене, що я

матиму змогу і проводити українізацію

, і розвивати українську культуру, і дбати про

відбудування українського господарства

, і втручатись в усе радянське будівництво,

слідкуючи

, щоб не було кривди національно-державним українським інтересам. Сло-

вом

, запевняє, що я не тільки не зраджу національне визволення, а матиму всю спро-

могу якнайбільше допомагати йому

. Чи вірити? Завтра я маю балакати з Раковським.

Перевірю: коли запропонують самі, або згодяться на мою пропозицію установити

військовий комісаріат з певними конкретними функціями

, коли запропонують усе те,

що конкретно пропонувалось два місяці тому в Москві, значить, тепер, дійсно, мають

на меті дати мені змогу робити

, а не фігурувати. Коли ж знов почнеться пропонуван-

ня портфелів без реальних функцій

, значить все лишається по-старому і робити я не

зможу»

516

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

Можна, втім, думати, що така перспектива не стільки задовольнила відомого по-

літика

, скільки насторожила, почасти, навіть, налякала. Він пише: «При всій змозі,

при всій готовності ЦК піти назустріч моїм заходам

, я боюсь, що знов я попаду в

стан людини

, яка своєю особою буде розплачуватись за гріхи історії, за історичну

недорослість нації

, за те, що в неї нема тих кляс, які являються полюсами двох во-

рожих і активних світів

. Знову я буду приймати жалі, скарги, нарікання і мучитись

своїм

-нашим безсиллям; знову я муситиму брати на себе відповідальність за нашу

калікуватість

, за глум з нас, за наш кволий, рахітичний пролетаріат, за те, що дужчі

будуть тягти його за вуха по трудній

, страшній йому дорозі революції. А селянство?

А настовбурчені

, напечені, нашарпані дядюшки наші? Важкі, просяклі індивідуаліз-

мом

, неповороткі серед своїх широченних степів, обгороджені віками самотності і

ходінням за своїм плугом

, за своєю худібкою, – як вони, бідні, можуть зрозуміти те

велике

, спільне, не своє, а наше, за що провадиться революція, за що обдирається

в них хлібець і худібка

, за що їх доводять до повстань? А та наша «демократична»,

«дядьківська»

, хуторянська інтелігенція? Адже вона вийшла з тих самих степів, адже

й вона не чує в тих тихих обгороджених степах великого гуркоту майбутності

. Вона

бачить тільки розверстки

, комісарів, жидів, кацапів, вона щулиться, зціплює зуби,

горнеться до дядька і так само

, як він, міцно стискує в руці кілка проти «комунії».

Як оцих зрушити з їхнього степового індивідуалізму

? Як розбити оті огорожі круг

їхніх плугів

, худібок і душ? Як втягти їх у великий процес і зробити тими самими

комісарами

, володарями свого власного життя й добробуту?

А вони йтимуть до мене з жалями й сподіваннями

. Жалітимуться на комунію і

сподіватимуться від мене оборони їхніх степових

, зачучверених привілеїв.

Ітимуть і «демократи»

, надіючись, що якось тепер можна буде все примирити,

навіть те, що ніколи й ніде примирене бути не може.

І що я скажу їм усім

?»

Володимир Кирилович ще задовго до остаточного вирішення питання шукає ар

гументи

, щоб відмовитися від можливих пропозицій і готовий знайти їх де завгодно,

навіть – у найсвятішому – рідній нації – її дійсній чи удаваній неготовності до істо-

ричної творчості

. Він явно нервує і майже у розпачі занотовує: «І мимоволі лукава,

потайна надія ворушиться в мені

, що РКП в особі Раковського ще раз одсуне мене,

ще раз одштовхне простягнену до них моїм сумлінням революціонера і комуніста

руку і цим увільнить в мені від нової Голгофи українця

. «А ще можливо хай мине

мене чаша сія»

В. Винниченко бачить вихід у негайному від’їзді за кордон, однак переговорний

процес з Д

. Мануїльським і Х. Раковським зайшов досить далеко.

1 вересня 1920 року на засіданні політбюро ЦК КП(б)У було ухвалено постанову

з двох пунктів

: а) У зв’язку з новою заявою Винниченка про бажання війти до партії

і уряду

, доручити тов. Раковському вести з ним переговори і домогтися письмових

декларацій, які пов’язують його з партією;

б) питання про характер роботи залишити відкритим»

Такий поворот подій

, здавалось, в цілому влаштував Володимира Кириловича.

Він вирішив у новому документі повторити свої вимоги

, які висував раніше, і в разі

517

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

прийняття декларацій вважати її гарантом того, що його принципова українська по-

зиція дійово враховуватиметься в партійно

-радянському курсі. Справа з підготовкою

заяви-декларації посувалась доволі швидко, однак зовсім не додавала впевненості

претенденту на високі державні посади. 5 вересня він розмірковував

: «Тоскно. Труд-

но мені

. Немає радости в мене від того, що я вступаю на шлях Голгофи... І все таки

не смію одмовитись од цього

, не хочу одмовитись.

А там

, де йду я, – чужі, недовірливі, майже ворожі до мене товариші по роботі.

Кожний мій крок

, кожний мій рух буде оцінюватись з застереженням і кожний мій

захід буде натикатись на ряд зарані приготованих умисно поставлених перепон

. Вони

свої

, а я чужий, потрібний їм, але потрібний не так, як я хотів би для всієї великої

справи, в ім’я якої ми єднаємось, а для їхніх специфічних розумінь цієї справи. Чу-

жість, настороженість і застаріла машинність. Тоскно»

Очевидно, інформація про підготовку українським політиком розгорнутого до-

кумента про вступ до КП

(б)У послужила підставою для нового розгляду політбюро

ЦК КП

(б)У питання про В. Винниченка на засіданні 5 вересня. У одному з варіантів

чорнетки протоколу запис постанови такий

: «Після прийняття Винниченка до партії

призначити його застголраднаркому

, Наркомзовнсправ і включити в ЦК»

. В іншому

варіанті і в чистовику останнє формулювання набрало наступного вигляду

: «Якщо

декларація виявиться прийнятною

, в партію прийняти, запропонувати ЦК РКП вклю-

чити його в ЦК КПУ і призначити Застголраднаркому і Наркомзовнсправами»

Того ж дня Х

. Раковський телеграмою сповістив про це рішення ЦК РКП(б),

В. Леніна.

Уже наступного дня питання про В

. Винниченка розглядалось на засіданні Політ-

бюро ЦК РКП

(б) і було ухвалено: «Політбюро констатує мінливість настрою т. Вин-

ниченка

, і тому Політбюро, не заперечуючи проти його негайного прийняття в пар-

тію, пропонує не давати ніякого поста, випробувавши спочатку на діловій роботі»

Таке рішення певно

, ускладнювало керівництву КП(б)У реалізацію попередньо

наміченого плану

, не могло хоча б психологічно не позначитись, врешті-решт, на ха-

рактері всієї кампанії

А В

. Винниченко саме 6 вересня завершив і передав до ЦК КП(б)У свою роз-

горнуту заяву

. Рукописного варіанту (оригіналу) не виявлено. Однак зберігся маши-

нописний переклад заяви російською мовою

, вірність якого підтверджена підписом

відповідального працівника апарату ЦК КП

(б)У і завірена печаткою, а також підпи-

сана самим В

. Винниченком

. Очевидно, члени Політбюро ЦК КП(б)У готові були

розглядати документ

, принаймні, на завершальній стадії лише російською мовою, і

це вже саме за себе багато про що говорить

Володимир Винниченко

, передусім роз’яснював мотиви свого приїзду в Україну.

Основною причиною він висував прагнення Закордонної групи українських комуніс

тів зашкодити агресії Польщі проти радянських республік

– України і Росії, зробити

посильний внесок у справу соціального і національного визволення

, розпочатого со-

ціалістичною революцією

Автор заяви застерігав

, що він намагався уникнути необдуманого, невиваженого

кроку

, протягом трьох місяців ретельно вивчав ситуацію в Україні і Росії, сутність,

518

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

тенденції суспільних процесів, діяльність партійно-радянського керівництва. Ґрун-

товний аналіз привів до наступних висновків

«1) Дійсного, завершеного соціалістичного будівництва на Україні ще немає. Але

тільки убогі розумом

, знаннями і досвідом люди, або безсовісні демагоги, вороги

трудящих

, можуть звинувачувати за це комуністичну партію, чи радянську владу

Основні причини повільного розвитку соціалістичного будівництва полягали в на

слідках імперіалістичної і громадянської воєн

, які, на думку В. Винниченка, будуть

невдовзі подолані

І «не лише послідовний марксист

, а кожен, хто не живе з чужої праці, повинен

визнати

, що лише Комуністична партія гарантує трудящим повне рішуче звільнен-

ня від класового гніту

, тільки вона безпощадно, без компромісів знищує в самому

корені

, в самих основах і зародках будь-яку можливість класового панування пара-

зитичних класів і кладе фундамент нового ладу

, з яким жодні буржуазні цивілізації з

їх «спокійними» організаціями не можуть зрівнятись по силі і розміру майбутнього

розвитку продуктивних сил людства

, по можливості розквіту його духовних сил, по

грандіозності і розмаху комуністичної

, колективістичної цивілізації, тобто по вели-

чезним можливостям всього того

, що простою мовою називається вічним і ще не

нездійсненним поняттям щастя людей»

2) Такі ж чинники, які заважали соціальному переустрою суспільства, за В. Вин-

ниченком

, загальмували й державне будівництво. Водночас він висловлював тверде

переконання в тому

, що «з боку правлячих центрів революції немає не тільки жодних

тенденцій до знищення української Робітниче

-селянської державності, а, навпаки, є

ясна тенденція до створення і розвитку її (як би це не було неприємно русифікатор

ським реакційним елементам

, які все ще мріють про «Єдину Неподільну») в сенсі

внутрішньої самостійності і зовнішньої тісної федерації

, перш за все [ з ] Р.С.Ф.Р.Р., а

потім з тими робітничо

-селянськими республіками, які в ході революції будуть всту-

пати до соціалістичного світового федеративного союзу»

Недоліки в державному будівництві Володимир Кирилович також не ладен був

пов’язувати з політикою центральних органів партії

, а пояснював інерцію успадкова-

ною від української демократії

, що не змогла своєчасно зрозуміти органічного зв’яз-

ку між соціальними і національними чинниками розв’язання українського питання

Не виключаючи труднощів у цій сфері і в наступному

, В. Винниченко висловлював

впевненість, що з переходом до мирного будівництва «Робітниче-селянська україн-

ська державність набуде точних

, ясних форм, які, не порушуючи тісного зв’язку з

Робітниче

-Селянською Росією, дадуть можливість найраціональніше використати і

розвинути всі революційні творчі сили трудящого українського народу»

Торжество позначеної тенденції неодмінно мало привернути на бік політики Ко

муністичної партії всі живі сили суспільства

3) «Щодо політики К.П.б.У в сфері національно-культурній, то тут навіть вороги

комунізму і його передової партії повинні визнати

, що ні за одної влади на Україні,

не виключаючи і Урядів Української Народної Республіки

, для українських трудящих

класів не розкривались такі широкі можливості

, як останнім часом за радянської

влади на Україні»

519

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

4) Автор заяви визнавав закономірним ідейне й організаційне керівництво з боку

РКП(б) «всіми комуністичними молодими організаціями», відзначав, що «чим швид-

ше українські національні елементи візьмуть активну участь в

організації і роботі

керівної партії

, чим помітніше виявлять себе цінними, надійними і відданими справі

визволення трудящих членами її

, тим швидше і точніше визначаться і взаємовідно-

сини між Р

.К.П. і К.П.б.У., з тим більшою самостійністю буде вона проводити рево-

люційну будівничу роботу на Україні»

100

Після таких висновків В

. Винниченко знайшов можливим завершити документ

наступними словами

: «... Повністю поділяючи таку програму, тактику і політику

К.П.б.У., я заявляю ЦК КП(б)У про своє бажання вступити в К.П.У. Разом із тим

упевнений, що і всі члени моєї організації «Зак.група укр. комуністів» (як центр її у

Відні, так і всі її секції у Берліні, Празі, Будапешті, Римі, Яблоновім та інших містах

Європи), ідейні позиції якої не розходяться з моїми висновками, отримавши мою до-

повідь, негайно вступлять до лав КП(б)У.

З комуністичним привітом В

. Винниченко»

101

Мабуть

, таких ґрунтовно мотивованих заяв від бажаючих пов’язати свою долю з

РКП(б), можна виявити за всю її історію зовсім небагато. Важко уявити, які момен-

ти документа могли не влаштувати партійно

-радянське керівництво УСРР, настільки

застосовані формулювання є втіленням лояльності

. Хіба що кваліфікація незначних

масштабів досягнень була в більшості об’єктивною

. Однак і вона була «вбрана» у

такі шата

, за якими прямої вини більшовицької партії, радянської влади розгледіти

було просто неможливо

Однак

, мабуть в даному разі В. Винниченко був не зовсім чесним з партнерами

по переговорному процесу

, та й з самим собою. Він внутрішньо не був переконаний

у написаному

, знову й знову «копирсався» у морально-психологічному аспекті свого

вчинка

8 вересня він зазначав: «Я вчора запитав себе і Коху: чи чистий я перед собою і

перед своїм народом

, ідучи на працю в сучасний уряд? І відповідь наша була: чистий.

Не ради слави чи розкошів я йду на

це, в ради великої справи визволення з-під уся-

кого гніту

. І ця мета повинна все стояти передо мною, ради неї я можу прийняти всі

труднощі

, всі темні й тяжкі сторони цієї роботи»

102

Отже самозаспокоєння не наступало

. Тим більше, що почали надходити відомості

про перші реакції на заяву до ЦК

. Згідно щоденникових записів Володимира Кирило-

вича про рішення Політбюро ЦК КП

(б)У йому стало відомо 8 вересня

103

. Очевидно,

мова йшла про постанову Центрального виконавчого комітету і Ради народних комі

сарів УСРР від

7 вересня 1920 року. Звісно, вона не могла бути ухваленою без згоди

Політбюро ЦК КП

(б)У.

У матеріалах листування загального відділу ЦК збереглася копія згаданої поста

нови: «Товариш Володимир Кирилович Винниченко призначається і затверджується

заступ

[ником] гол[ови] Ради Нар[одних] Комісарів і Нар[одним] Комісаром закор[-

донних] справ Укр[аїнської] Соц[іалістичної] Рад[янської] Респ[убліки]»

104

. Доку-

мент підписали – за голову ВУЦВК Д

. Мануїльський, голова РНК УСРР Х. Раков-

ський, секретар ВУЦВК М. Чабаненко.

520

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

У протоколах засідань політбюро за 8 вересня 1920 року інформації про прове-

дення засідання немає

. Однак за 9 вересня оформлено два протоколи (№ 46 і № 47)

відразу про два засідання

(рідкісний випадок).

У першому разі прийняте рішення сформульоване таким чином

1) В основі декларацію прийняти. Доручити тов. Раковському вказати Винничен-

ку на необхідність докладно роз’яснити в декларації моменти про

куркульство і на-

ціональну державу

2) Вважати його (тобто В. Винниченка – В. С.) остаточно прийнятим в партію.

Запрошувати як всіх членів партії ЦК на засідання Політбюро»

105

У чернетці протоколу пункти мали інший порядок

. Що ж до змісту документа, то

треба сказати

, що додаткові вимоги до заяви В. Винниченка не зовсім зрозумілі.

Щодо куркульства

, то в його заяві йшлося (як, втім, і в офіційних документах

РКП(б)) про «злісний соціально-ворожий спротив куркулів та їх ідеологів, які є в

даний час останньою опорою і надією роздавленої крупної буржуазії і світового ім

періалізму»

106

. А щодо національної держави, то тут, звичайно, членів політбюро ЦК

відлякувало відверте декларування рівноправності УСРР і РСФРР

Слід сказати

, що прізвище В. Винниченка у згаданому протоколі (№ 46) присутнє

не тільки у спеціальному

, шостому пункті, а ще й у вісімнадцятому, присвяченому

Д. Мануїльському. Останній був призначений керівником делегації УСРР на мирних

переговорах з Польщею у Мінську

. І саме з цього приводу Політбюро ухвалює рі-

шення: «Поїздку т.Мануїльського на мирні переговори просити ЦК РКП відмінити

і делегувати замість нього т

.Винниченка, а у разі відмови просити у ЦК РКП дати

члена колегії Наркомзема»

107

Як видно

, Політбюро ЦК КП(б)У вже розраховувало на В. Винниченка як на ви-

сокого урядовця

. Разом з тим, очевидно, вища більшовицька інстанція в Україні не

була впевнена в тому

, що з її пропозиціями погодиться офіційна Москва.

***

Володимир Винниченко не вдовольнявся ухваленими рішеннями

. Він і надалі

наполягав на нереалізованій вимозі

, яка врешті була для нього найголовнішою, роз-

глядалась як єдиний гарант набуття реальної влади

– введення його до складу по-

літбюро ЦК КП

(б)У. І вищий партійний орган більшовиків України змушений був 9

вересня ще раз розглядати заяву В

. Винниченка. Було ухвалено: «Вважати неможли-

вим формальне включення тоВ

. Винниченка в Політбюро до чергового пленуму ЦК,

вважаючи в той же час

, що запрошення і право бути присутнім на всіх засіданнях

Політ

. і Орг. Бюро дає повну можливість брати активну участь у керівництві Парт. і

Рад. Роботою»

108

На тому ж засіданні було розглянуто і питання «Офіційна публікація повідомлен

ня про Винниченка» і з цього приводу було взято до відома інформація

А. Яковлєва

(Епштейна) про те, що питання буде попередньо вирішене ЦК РКП(б)

109

Однак рішення про призначення В

. Винниченка заступником голови Раднаркому

УСРР і наркомом закордонних справ через Українське телеграфне агентство потра

пили до газет

110

. Відразу ж поповзли чутки про зміну курсу уряду, про зміцнення

українізаторських

, самостійницьких тенденцій. Заговорили, навіть, про можливу