Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

491

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

заключення антиукраїнських угод, готувався до війни проти радянської влади. Тому

Володимир Кирилович пропонує свої послуги на випадок агресії

26 березня 1920 року він листом до уряду УСРР просить надання йому, або ж

комусь із його групи повноважень для представництва інтересів радянської України

за кордоном

, у Німеччині та Австрії.

На думку В

. Винниченка, представництво на ці дві держави «можна і навіть тре-

ба з’єднати в одне. Це необхідно для того, щоб «1) спаралізувати діяльність петлю-

рівського уряду і

2) щоб узяти в свої руки державні гроші, які ще лишилися в руках

уряду Мазепи

... Група має змогу взяти в свої руки державні фонди. І напевно їх ві-

зьме. Але, коли б ми мали офіційне уповноваження від Укр. Сов.

Уряду, це пройшло

б «швидше і легше»

: За словами В. Винниченка, більшість посольств уряду Мазе-

пи–Петлюри весь час чекала з острахом, що уряд Радянської України призначить

своє представництво

, «і цим психологічно підготована вже до самоліквідації». Далі

Володимир Кирилович писав

, що здобуті фонди група має намір передати урядові

УСРР. Разом з цим він просив допомогти членам його групи «проїхати на Україну

всіма засобами»

, які є в розпорядженні радянської сторони

Планувалось

, що представники згаданої групи перейдуть кордон і поінформують

представників РКП

(б), радянської влади про наміри і плани Польщі, ставлення дея-

ких європейських країн до можливої польсько

-української війни

Однак випадок

, чи навіть ціла незвична операція (з компонентами детективу), до-

помогла українському патріоту іншим шляхом реалізувати задум

На початку квітня

1920 року, за підтримки осіб, що не належали до групи В. Вин-

ниченка

, однак симпатизували комуністичним ідеям і, водночас, вороже ставилися

до петлюрівщини

, вдалося захопити літака, спорядити його і організувати переліт з

Відня до Києва

Акція, звісно, була пов’язана з немалим ризиком. У разі успішного завершення

перельоту В

. Винниченко письмово просив В. Затонського повідомити умовним зна-

ком

: «дати таку радіотелеграму «Українське Совітське Правительство розглядає пи-

тання про заснування нової соціалістичної Академії Мистецтва імени Т

. Шевченка».

Це радіо підхоплять укр

. прес-бюро і ми матимемо цим відповідь про прибуття літа-

ка»

. Природно, містилось і прохання допомогти в організації зворотного перельоту.

Посланці В

. Винниченка (їх імена, окрім Ю. Гасенка, встановити не вдалося)

змогли доставити в Україну військові карти

, літературу, листи Винниченка до Д. Ма-

нуїльського

, В. Затонського, а також його ж листи «До тт. комуністів-незалежників»

і «До тт. Комуністів УКП».

У листах до Д

. Мануїльського і В. Затонського В. Винниченко пропонував свої

послуги на випадок війни з Польщею

: «Закордонна Група Української Комуністичної

Партії

, до якої я належу, має під своїм впливом значну частину укр. полонених по

різних таборах

, – писав він у листі від 20 березня 1920 року. – Одна військова части-

на (бригада, кількістю 6000 чоловік) є в Яблоновім, в Чехо-Словакії. Друга, менша,

кількістю в

1500 ч. є в Ужгороді (Прикарпаття). Ми робимо заходи, щоб яблонівську

бригаду чеський уряд перевів також до Ужгороду або десь інде

, аби тільки ближче

до галицького кордону

. Заходи ці робимо через людей не належних до комуністичної

492

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

течії, які навіть не знають про нашу участь в цій справі, які гадають використовувати

бригаду в своїх цілях

. Чеський уряд, здається, піде на це і бригаду незабаром підсуне

до польського кордону

... Значна частина офіцерства, а особливо величезна більшість

солдатів стоять в тісному зв’язку з нашою групою і цілком підлягають її директивам

Отже

, наша група має такий план: на випадок війни Світських Республік з Польщею

в відповідний момент зробити наступ цією бригадою в тил полякам

, попутно підні-

маючи повстання в Карпатах і формуючи з повстанців армію

. Люди, варті довір’я, га-

рантують в самий короткий строк повстанську армію в

10–20 тисяч. Зброя в гірняків,

як кажуть, (особливо в гуцулів

) ніби є скрізь. Коли поєднати акцію наступу з сходу і

з заходу

, то дуже легко буде одрізати Галичину від Румунії»

В. Винниченко написав також 27 березня 1920 року листи «До тт. Комуністів-

Незалежників» і «До тт

. Комуністів У.К.П.» (це власне був один за змістом лист,

оригінал і копію

, якого було направлено двом адресатам). Лідер Закордонної групи

українських комуністів детально відтворював історію створення своєї організації

, її

достатньо широкі зв’язки зі схожими групами в Європі і Америці

(«На черзі стоїть

питання заснування маленького Комуністичного «Інтернаціоналу у Відні для коор

динації роботи»

)

Автор листа скаржився

, що для більш ефективної діяльності закордонній групі

українських комуністів бракує інформацій з України

: «На жаль, маємо дуже скупі,

непевні й часто протирічиві відомости з України

, через те не можемо сказати, до

якої саме Укр

. Комуніст. Партії ми прилучаємось, бо їх, здається у вас там є декілька.

Ми ж не знаємо ні програму

, ні складу ні одної з них»

. Тому В. Винниченко про-

сив докладних інформацій про стан комуністичного партійного життя в Україні

, про

характер державотворчих процесів і стосунки з РСФРР

, економічний стан, зміст на-

ціональної політики

, масштаби вживання української мови, наявність українських

військових формувань

, повстанський рух тощо.

Особливе занепокоєння висловлювалось з приводу перебування на чолі

Раднар-

кому України неукраїнця Х

. Раковського, на чому спекулювали антирадянські еле-

менти, зокрема, прихильники С. Петлюри. «Коли б на чолі уряду стала нова осо-

ба, – переконано заявляв В. Винниченко, – особливо укр. національності, навіть мало

відома серед українства

, петлюрівщина остаточно загинула б»

. Ім’я Х. Раковського

гальмувало перехід на бік Радянської влади національно свідомих українських еле

ментів, навіть утруднювало агітаційну роботу серед українців-військовополонених у

закордонних таборах

Група В

. Винниченка направляла колегам в Україні зразки своїх періодичних ви-

дань, як і угорських, німецьких та польських газет, а також по 5 примірників (бороть-

бистам і незалежникам

) тритомника «Відродження нації».

В. Винниченко інформував українських комуністів про зміст свого листа до

Д. Мануїльського і радив, у разі потреби, ознайомитись з ним повністю у адресата

– як

видно, ніякої подвійної гри Володимир Кирилович вести не збирався, відверто всім

викладав свою позицію

Керівник Закордонної групи українських комуністів просив сприяння у повер

ненні «значної частини» своїх прибічників і тих інтелігентів

, які знаходились під їх

493

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

впливом, в Україну, а також поради, чи варто звернутись із закликом «до всіх «чесних

українців» їхати на Україну для праці під радянською владою

, не боячись, що їх буде

зустрінуто вороже»

Маючи інформацію з преси про невдоволення і виступи селянства проти

радян-

ської влади на ґрунті «воєнного комунізму»

, Володимир Кирилович не проходить

повз тривожні тенденції

, розмірковує над ними і на сторінках «Нової доби» (почала

виходити

24 лютого 1920 року) досить оригінально витлумачує їх емоційно-психо-

логічним станом селянства

. У статті «Безнадійні надії» він відзначав: «Правда, не

любить дядько також віддавати продукт своєї праці дурно

, ні за що; він – послідов-

ний, строгий економіст і визнає правильний товарообмін. Цю свою економічну ор-

тодоксальність він готов обстоювати із зброєю в руках

, за неї він дійсно піднімав

повстання навіть проти тих

, які разом з ним обчищали його від соціальних класових

паразитів, проти голодаючого робітничого пролетаріату російського та навіть і укра-

їнського

. Дядько не хотів оддавати дурно свій хліб, не хотів оддавати так безладно,

неорганізовано

, як то робилося.

І тільки через це були повстання проти радянської влади

, тільки на цьому часово-

му економічному ґрунті

, а не на соціальному, чи національному вони були. Не через

те український селянин не давав хліба російським комуністам

, що вони були кому-

ністами

, як це пояснюють убогі духом петлюрівці, се-б-то через те, що комуністи ни-

щили панування паразитарних класів

, що виганяли з усіх сфер життя всяке панство,

ледарство

, експлуатацію, а через те, що руські комуністи не мали товарів, продуктів

обміну за той продукт праці

, який мусили брати в селянина...».

Недарма газета Київського губкому КП

(б)У «Червона правда» 9 квітня 1920 року

передрукувала витяги як з цитованої так і з інших винниченківських статей з «Нової

доби». Через деякий час це зробив і центральний орган більшовиків України – «Ко-

муніст».

Часом відвідували українського діяча і недобрі відчуття у зв’язку з рішенням по

вернутись у політику

. 30 квітня 1920 року він передбачливо занотовує: «Намічається

путь на Голгофу

. Треба, щоб знову чашу пониження, образ, тривог, боротьби було

мною випито

. Так вимагає те, що зветься «сумлінням». Цього вимагає те, що зветься

«інстинктом соціябельности»

. Словом, я знову тікаю з тиші, затишку, спокою, само-

ти, атараксії до непевності, неспокою, страждання, втоми, до туги за спокоєм»

Як справжній пророк

, провидець він душею відчував, розумом осягав, що то буде

вже третє сходження на Голгофу

(скільки ж можна для однієї людини?!) і не мав у

собі сил

, щоб зупинитись... Тимчасом листування, яке, очевидно велося вже певний

період

, завершилося найавторитетнішим дозволом. 4 травня 1920 року Голова РНК

В. Ленін передав прямим дротом до Києва телеграму члену Оргбюро ЦК КП(б)У і

голові Галицького організаційного комітету КП

(б)У Феліксу Кону (копія Х. Раков-

ському в Харків

): «Щодо Винниченка в принципі згодні. Порозумійтеся з Раковським

про деталі»

Слід додати

, що у примітках до зібрання ленінських творів зазначено: «В руко-

пису телеграми слово «деталі»

закреслено рукою невідомого і написано «форму за-

лучення Винниченка до урядової діяльності»

. Останнє уточнення, по-перше, гада-

494

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

ється, не могло бути довільно зроблено будь-ким без узгодження з самим В. Леніним

і, по-друге, в ньому чітко йдеться про ранг діяльності – «урядова».

Отже відкривалися хоча й не зовсім ясні, однак достатньо привабливі перспективи...

***

На початку травня

1920 року подружжя Винниченків пустилося в подорож до

Москви–Харкова

. Шлях видався непростим: через Берлін до Щеціна, а далі – морем

до Ревеля

. Потім – Петроград і, врешті – Москва. А вже звідти, якщо пощастить –

Харків. Міністерство закордонних справ Чехо-Словацької Республіки з дозволу Ма-

сарика і Е

. Бенеша видало Володимиру Кириловичу і Розалії Яківні дипломатичні

паспорти

– відповідно, на ім’я Йозефа та Наталії Сімонів. Документи були дійсні

з 13 квітня 1920 року до 13 квітня 1921 року. Міністр закордонних справ Чехосло-

ваччини Е

. Бенеш доручив відповідальному працівнику міністерства Яроміру Нечасу

виконувати при В

. Винниченкові під час поїздки роль політичного радника і упо-

вноваженої особи для контактів з відповідними міністерствами закордонних справ

Я. Нечас брав участь в чеському політичному русі як соціал-демократ, симпатизував

українському рухові

. В 1919 році він був секретарем Директорії Підкарпатської Русі

Отже

, такий супровідник цілком влаштовував Володимира Кириловича.

Якийсь час певні сумніви виникали щодо четвертого «компаньйона»

– Олександ-

ра Бадана

– студента-галичанина Карлового університету в Празі. Ходили чутки про

його непевність

, схильність до провокаційних дій і навіть звинувачення у належності

до агентури галицьких націонал

-демократів.

Однак відомості йшли від Микити Шаповала

, у якого з часів Директорії не скла-

дались відносини з галичанами

(його навіть заарештовували на території ЗУНР за

пропаганду соціалістичних поглядів

, і один з лідерів УПСР надалі чекав від західно-

українських політиків ще гірших дій

). Тому В. Винниченко, зваживши на «шпикома-

нію» давнього колеги

, вирішив взяти О. Бадана як особистого секретаря у поїздку до

Москви і Харкова»

Подорож через кордони розтерзаної війнами й революціями Європи

, звісно, була

справою нелегкою

. Доводилось долати збільшені бюрократичні перепони: добувати

дозволи

, перепустки, візи, білети. Трішки допомагали листи від Б. Куна до В. Леніна:

це справляло враження

. І все ж часом доводилось подовгу затримуватись, як, примі-

ром

, у Берліні.

Очікування

, марнування часу, неприємні асоціації ніколи й нікому не додавали

настрою

. А тут ще й непевність щодо сенсу самої поїздки. І Володимир Винниченко,

маючи додатковий час для роздумів

, самоаналізу вирішує підбадьорити себе ще й

тим, що прийдешній візит у Росію й Україну розглядає як своєрідне випробування на

відповідність справді високим політичним

, людським якостям.

«У нашій подорожі є один елемент, – записує він до щоденника 10 травня в Бер-

ліні,

– який особливо мене цікавить: перевірка себе, протиставлення вищої знайде-

ної цінності

(Канопуса) – дрібним, скороминущим, звичайним. Чи стану я, дійсно,

вище особистого пониження. Фальшивої амбіції, особистих вигод, комфорту, грошей

культури, здоров’я, тихих радостей спокійного життя? Чи стану я володарем свого

внутрішнього світу

, без огляду на зовнішні умови, без огляду на колишні розуміння

495

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

своєї гідності? Чи маю я вже дійсно нову, вищу гідність, яка з посмішкою дивиться

на справу

, на особистий гонор, яка оцінки шукає не в тимчасових людських присудах,

а в законах старіших ширших і

вищих? Чи все ж таки така гідність не дається легко і

старе ще довго житиме

?»

Немає сумніву

, що «Канопус» для В. Винниченка – не лише провідна зоря в ризи-

кованому заході

, але й образ внутрішньої організації свідомості, яка скеровуватиме

думки

, волю, характер, вчинки згідно з найвимогливішими, по суті ідеальними кри-

теріями і стандартами

24 травня 1920 року «мандрівники» перетнули радянський кордон

. ...Москва

зустріла Володимира Кириловича та його супутників непривітно

. Незважаючи на

телеграми з Ревеля і Петрограда з проханнями вислати прибулим транспорт і при

готувати помешкання

, ніхто про це не потурбувався. Довелось чекати прямо у двірці

чотири години

, доки Я. Нечас, користуючись своїм дипломатичним статусом, сяк-так

домігся поселення до готелю

Насторожили «напруженість

, холодність, майже ворожість» під час перших же

зустрічей з К

. Радеком та Г. Чичеріним. На слова В. Винниченка про те, що його по-

слала Закордонна група КПУ для сприяння революційній справі

, ніякої реакції не

було

. Відразу почалося зворотне зондування позиції у конкретних питаннях: кому

мають належати Донецький басейн

, Кубань? І український політик відразу зробив

для себе невтішний висновок

: «І от з цих перших питань уже стало мені видно, що

тут запорошилася віра в комунізм

, що тут ідея тільки переустрою світу не має вже

того свіжого

, гарячого кольору: вона стала тьмяною, сіренькою, занадто далекою.

Коли є тільки комунізм і революція

, коли ж тільки для цього і вся кров, і голод, і не-

людське напруження

, то який сенс має питання, в якій соціялістичній частині всес-

вітньої федерації буде той чи інший басейн

? Коли ні одна частина не матиме права

самостійно порядкувати своїми багатствами

, коли всякими «басейнами» володітиме

весь світ

, то яка рація комуністові так гостро й уперто ставити питання про «ба-

сейн»

? По якому принципу визнається окремішність соціалістичних федеративних

організмів

? Очевидно, по національно-етнографічному, а не економічному. На якій

етнографічно-національній території лежить той чи інший «басейн», а в даному разі

Донецький? Донецький лежить на українській. І питання про належність вичерпане.

Це не значить

, що експлуатація цього басейну тільки для українців. Тут уже має бути

інший принцип.

Коли ж руські комуністи постановляють

, що Донецький басейн повинен належа-

ти не до української соціалістичної держави

, а до російської, то що це має значити?

Те

, що люди думають не про комунізм, що вони в нього не вірять, що вони дбають

про Росію

, про себе, як націю.

Націоналізм починає покривати комунізм. Іде орієнтація на руський патріотизм»

Особливо негативне враження В

. Винниченко та його супутники винесли зі спіл-

кування з референтом в українських справах народного комісаріату закордонних

справ. Той, не особливо зважаючи на дипломатичний етикет, заявив: «Ніякої України

не було і немає

: на Україні всі чудесно говорять по-руськи і все це українське питан-

ня є вигадка»

496

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

Стає зрозумілим, чому вже перші рядки, записані Володимиром Кириловичем до

щоденника

, вкрай песимістичні: «Стихія дужча за ідею. Давня, стара, закорінена в

крові, звичках, способах думання, в матеріальних, щоденних інтересах – вона пере-

магає молоду

, нескріплену, невиправдану радощами ідею.

У соціалістичній

, совєтській Росії якраз тепер стихія забиває ідею. Матеріаль-

ний, щоденний інтерес в образі голоду, холоду, злиднів, підпоможений старими, сти-

хійними звичками

, способами думання, виливається в форму руського націоналізму.

Совєтська влада губить принципи

, ідею комунізму, бабраючися в ковбані щоденних

клопотів

. Перспективи дальші запорошуються, затуманюються, зникають з очей від

постійної уваги до ближчого

, місцевого, звиклого необхідного»

Під першими ж враженнями український комуніст хапається за перо і пише

лис-

та до В

. Леніна. Він намагається переконати вождя більшовиків у тому, що Закор-

донна група українських комуністів послала його

, В. Винниченка «стати до праці на

користь комуністичної революції

, що, на нашу думку, конче треба використовувати

національний момент

, перевівши боротьбу з польсько-петлюрівською коаліцією на

ґрунт не національної

, а соціяльної боротьби. Повинна бути не боротьба українців і

поляків проти руських за визволення України

, як це виставляє петлюрівщина, себто

не національна війна

, а соціальна; повинні битися буржуазний, контрреволюційний

польсько

-український союз проти соціалістичного русько-українського союзу. Пет-

люра повинен битися не проти чужинця Раковського

, а проти українця. Тоді тільки

українство розіб’ється на два воюючі табори

, тоді тільки соціяльна війна на Україні

буде справжня»

Володимир Кирилович доводить

, що до того часу, доки в Україні представниками

більшовизму виступатимуть майже виключно росіяни

, доки українські національні

соціалістичні сили не будуть виступати як головна сила проти української національ

ної контрреволюції

, доти справжньої соціальної війни на Україні не буде – буде війна

проти чужинців

, війна національна.

З цього повинні бути зроблені відповідні висновки

. Національна політика має

бути змінена

; Х. Раковський, як символ цієї політики, повинен піти, замість нього

має прийти хтось новий

. Тоді вступ до уряду, як це вже було запропоновано В. Ви-

нниченку

, принесе користь, бо розколе українство на два табори, ослабить елементи,

ворожі сучасному уряду

, ослабить петлюрівщину.

На основі аналізу великого комплексу доступних документів найбільш ґрунтов

ний та іменитий дослідник життя й творчості В

. Винниченка Г. Костюк вважає, що

тогочасну програму

, яку В. Винниченко пропонував радянському проводу, можна

звести до таких головних пунктів

1.) Українська радянська республіка існує як незалежна, соборна держава (включ-

но з Галичиною

, Холмщиною, Кубанню, Донбасом), пов’язана з РСФРР та іншими

радянськими республіками лише спеціальними двосторонніми дружніми договорами.

2.) Офіційною державною мовою в УСРР є українська, що є обов’язковим для всіх

без винятку ланок партійного, державного, освітнього і пропагандистського апарату

3.) УСРР проводить повністю незалежну економічну, фінансову політику.

4.) Україна проводить власну незалежну зовнішню політику.

497

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

5.) УСРР має свою окрему армію, міліцію і політичну розвідку, що підлягають

власному уряду

6.) Перебування військ однієї республіки на території іншої можливе лише з до-

зволу

, згоди останньої.

7.) Транспорт і пошта повністю підпорядковуються уряду УСРР.

8.) Світова федерація є основною метою всіх існуючих і майбутніх радянських

республік

9.) КП(б)У входить до Комінтерну як осібний суб’єкт і репрезентує в ньому Украї-

ну як окрему республіку

Якщо оцінювати цю платформу дуже коротко

, то можна сказати, що В. Винни-

ченко відстоював по

-суті варіант конфедеративних відносин між УСРР і РСФРР,

який підкреслено іменував «справжньою федерацією»

Однак

, не встиг український політичний діяч відправити листа з викладом своєї

позиції до вождя більшовиків

, як зустрівся у наркоматі закордонних справ з відверто

неприязним ставленням до себе

, яке розцінив як вороже, як крутійство чиновників,

що хотять пошвидше позбутися обтяжливого спілкування і

відправляють його до

Харкова

, надто невизначено інформуючи про можливий характер роботи в Україні.

На той час В

. Винниченку «було запропоновано вступити в правительство УСРР на

пост заступника голови Ради Народних Комісарів з портфелем Наркома того або ін

шого комісаріата»

Володимир Кирилович віднісся до дещо туманних варіантів співпраці з

радян-

ською владою з явною осторогою

. «Здавалось би, – відзначав він, – мені дійсно да-

валася велика відповідальна урядова робота

, в якій можна було б зробити багато ко-

рисного і для революції й для національного відродження українського трудового

народу

Але, на жаль, це тільки так здавалося. В дійсності як раз того єдиного, для чого я

їхав

, як раз реальної, конкретної праці, роботи мені не пропонувалося. Мені давалися

портфелі

, почесні титули, назви, посади, давалися ріжні матеріальні вигоди, зв’язані

звичайно з усякими почесними титулами й посадами

, словом, моя персональна ам-

біція задовольнялася цілковито, (себто

, задовольнялося як раз те, проти чого я засте-

рігав других у своєму заклику

), але не задовольнялось инче: бажання взяти активну,

дійсну участь в боротьбі й роботі

(тут і далі у документах скрізь підкреслення зро-

блені В

. Винниченком) без огляду на посади й тітули.

...Мені остаточно удалось вияснити, що мене запрошується в Правительство не

для роботи

, а для одної участи, фігурування в йому, що я носитиму тітули без права

мати технічні апарати своєї посади

(як це було мені вияснено Головою Ради Народ-

них Комісарів У

.С.Р.Р. т.Раковським)»

Тому

, зважуючи всі можливі негативні наслідки свого призначення для роботи в

Україні

, Володимир Кирилович завершив листа до В. Леніна висновком про незгоду

їхати до Харкова і бажанням повернутись за кордон

Для себе ж самого український діяч уже вкотре гірко констатує

: «І знов для мене

та сама трагедія

, що на протязі майже двох років стільки разів роздирала мене. Іти

з руськими большевиками

, – душити своїми руками свою націю, самого себе. Іти з

498

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

петлюрівщиною, реакцією, – душити революцію, душити самого себе, душити те, що

я вважаю добрим для всієї людськості

І з’являється думка

: добре, я дам своє національне ім’я на ганьбу, на прокляття, я

відмовлюся від усяких домагань на цей момент

. Цим я, може, зроблю користь рево-

люції, спричинюся до перемоги. А перемога революції гарантуватиме і національні

домагання»

Однак твердої віри в те

, що подібна поведінка матиме належний ефект, зовсім не

було

. Навпаки, народжувалась ціла низка нових нелегких питань: «Чи зроблю ж я

яку

-небудь користь? Я можу зробити користь, приваблюючи симпатії національних

елементів до совєтської влади

. А хіба ж я можу привабити симпатії тих елементів,

ставши в їхніх очах

(і навіть у дійсності) зрадником національних прагнень? І що ж

вийде? За що я принесу в жертву себе?

І кожний має право запитати

: через що ж він, член пригніченої нації, повинен був

у ім’я перемоги революції зректися визволення своєї нації і чому не зреклися в ім’я

революції пригноблювання української нації пануючі національні

елементи? Чи в

ім’я революції

, чи їй на користь він зрікся боротьби за національне відродження, чи

в ім’я торжества руської нації та єдиної

нєдєлімої?»

Тим часом

, схоже, звертання до В. Леніна справило певне враження. Щоправда,

вождь більшовиків нічого письмово не відповів на лист С

. Мазуренка від 29 трав-

ня, в якому йшлося про бажання В. Винниченка вступити в партію більшовиків і на

згаданий лист самого Володимира Кириловича від

30 травня

. Однак, мабуть усно

розпорядився

, щоб ставлення до українського політика було чемнішим. В усякому

разі на наступних зустрічах з Г

. Чичеріним, Л. Каменєвим і Л. Троцьким атмосфера

явно пом’якшала

. Зокрема, Л. Каменєв запропонував підготувати у письмовому ви-

гляді доповідну записку з викладом поглядів групи

, яку представляв В. Винниченко,

на чергові завдання політики в Україні»

А Г

. Чичерін 29 травня 1920 року направив Голові РНК України Г. Раковському

телеграму, в якій повідомляв: «Днями до Вас виїздить Винниченко, який перебуває

тут

. Члени Політбюро знаходять допустимим ввести його до Раднаркому України як

Наркомоса і Застголраднаркома»

Гадається

, варто звернути увагу на те, що Г. Чичерін посилається не на рішення

політбюро ЦК

, а лише на думку членів політбюро (яких – невідомо – В. С.), що істот-

но знижувало вагомість висловленого дипломатичною мовою варіанта

(«знаходять

допустимим») використання В. Винниченка на урядовій роботі. Те, що рекомендації

Г. Чичеріна мали більше приватний характер, підтверджується і наступним.

Доки В

. Винниченко працював над документом, політбюро ЦК РКП(б) за участю

В. Леніна двічі обговорювало питання про вступ українського діяча до більшовицької

партії (1 червня) і про можливості використання його на роботі в Україні (8 червня

)

9 червня Володимир Кирилович завершив написання документа (15 рукописних

сторінок

) і передав до ЦК. В перших же рядках записки з усією категоричністю було

заявлено

, що Закордонна група українських комуністів делегувала В. Винниченка в

Україну «для активної участі в боротьбі за комуністичну революцію»

. При цьому

група виходила

, передусім, з резолюції VІІІ конференції РКП(б) «Про радянську вла-

499

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

ду на Україні», ленінського «Листа до робітників і селян України з приводу перемог

над Денікіним»

, заяв Л. Троцького, у яких висловлювались положення, тотожні з за-

фіксованими у згаданих двох документах

, як власне і в іншій офіційній інформації,

що доходила за кордон

. Відмежувавшись від сепаратистських («самостійницьких»)

орієнтацій

, група доручила В. Винниченку «строго і послідовно захищати позиції, на

які стала РКП у своїй програмі з національного питання і вищезгаданій резолюції

, як

найбільше відповідних духу комуністичного вчення і революції»

Разом з тим В

. Винниченко тут же заявив, що перебуваючи в Росії і одержавши

відомості з джерел

, які заслуговують довіри, він серйозно стурбований тим, «що по-

зиція РКП через якісь обставини в життя не

проводиться»

Знайшовши ситуацію суперечливою

, В. Винниченко визнав за необхідне ще раз

наголосити на принципових засадах політики

, якими керувалася очолювана ним

комуністична організація

. Закордонна група вважала, що «будь-який економічний

і державний сепаратизм суперечить завданням комуністичного переустрою світу

, а

з іншого боку цьому ж шкодить приборкання або затримка розвитку продуктивних

сил у кожній окремій країні»

. Тому група не поділяла «самостійницьких» погля-

дів, вважаючи їх несумісними з комуністичним вченням. «Найдоцільнішою формою

державних і економічних відносин повинна бути федерація Радянських Республік»

– наполягалось у документі

. При цьому автор записки вважав, що на той час таких

республік було лише дві

– Російська й Українська. Й, незважаючи на складність то-

гочасної воєнної ситуації

, В. Винниченко ладен був домагатись неухильного втілен-

ня в життя саме федералістського курсу

. Лише за такої умови він готовий прийняти

пропозиції про його роботу в Україні. «Якщо моя участь на відповідальному посту в

Українському Радянському уряді вважається бажаною

, – заявив досвідчений політик,

– то мені перш ніж приступити до роботи, необхідно знати точку зору керівного Цен-

тра Російської революції на цю роботу і напрямок її

. Я і моя група керувались лише

міркуваннями корисності

. Але чи можу я бути корисним революції, якщо я в роботі

буду розходитись з центром

?»

Як видно

, Володимир Винниченко поводив себе вищою мірою чесно і шляхетно.

«Чому моя участь в уряді вважається бажаною

? – запитує він і сам же відповідає:

– Головним чином, очевидно, тому, що моє ім’я може привернути симпатії певних на-

ціональних елементів до цього уряду

. – Але ж не одним ім’ям привертаються симпа-

тії. Ім’я необхідне для позначення відомого напрямку політики. Політика ж отримує

симпатії не іменами і заявами

, а справами, фактами, якщо ж факти будуть суперечити

заявам «імен»

, то від цього вийде не користь справі, а лише шкода.

Тому

, якщо чомусь у даний момент ЦК РКП вважає неможливим проведення в

діла, у факти ті положення, які висловлені ним у своїх резолюціях і заявах, то краще

за все на цей момент не вносити на Україну ще більшої дезорганізації і не залучати

мене до урядової і взагалі відповідальної роботи

. Я особисто зможу цілком віддатися

тільки такій роботі

, яка відповідає програмним положенням Р.К. Партії і тільки їх

можу проводити з вірою і переконанням в їх корисності в життя»

Остерігаючись нанести шкоду революційній справі

, В. Винниченко готовий був

знову поїхати в Європу чи Америку з дорученням

, приміром, від III Інтернаціоналу.

500

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

Лише тверда впевненість у тому, що офіційно проголошена лінія національної по-

літики РКП

(б) в Україні «якщо не відразу, не в повному обсязі, а поступово, але з

неухильною і строгою послідовністю

проводиться в життя» дозволила б Володимиру

Кириловичу, за його словами, пристати на пропозиції про роботу на Батьківщині

Те ж саме український діяч записав у ті дні і в своєму щоденнику

. За його оцін-

кою

, він запропонував ЦК РКП(б) чітко визначитись і дати цілком певну відповідь на

питання

, яка національна політика проводитиметься в Україні: чи та, яка визначена в

грудневій резолюції ЦК РКП

(б) 1919 року, чи «єдинонеділимівська».

«Коли першу

, – заявив В. Винниченко, – то я пропозиції приймаю й охоче їду на

всяку працю

. Коли другу, то я вважаю свою участь в уряді неможливою. Я прохаю

не тільки дати мені якусь відповідь

, але їм самим точно вияснити це питання і скін-

чити з тою плутаниною

, неясністю, двозначністю, яка панує в сучасній політиці на

Україні

. Відмовляючись від самостійництва, відмовляючись цілком щиро, як проти-

річивого духові комуністичного устрою світу

, я в той же час не можу відмовитись від

того

, що вважаю вірним, відповідаючим духові комунізму, від дійсної, справжньої,

соціялістичної федерації рівних і внутрішньо

-самостійних робітничо-селянських рес-

публік»

У разі згоди на роботу в Україні В

. Винниченко вважав необхідним проведення

таких заходів

опублікувати від імені російського і українського радянських урядів спростуван

ня вигадок контрреволюційної української

, польської, єврейської преси про обмеже-

ність і навіть фіктивність української робітничо

-селянської державності;

видати постанови відповідних органів про діяльність в Україні Раднаркому в та

кій же кількості комісаріатів

, що і в Росії;

усунути таке «ненормальне» становище

, коли комісаріати РСФРР зносяться з

губернськими та іншими установами в Україні

, обминаючи відповідні комісаріати

УСРР;

для найдоцільнішого й успішного використання економічних ресурсів України

в інтересах революції залучити до активної допомоги та ініціативи

місцеві сили, що

може бути досягнуте найкраще встановленням певного

господарського плану;

якомога скоріше повинна приступити до роботи створена комісія по виробленню

федеральної конституції

;

оскільки нинішній керівний центр України

, за деякими даними, не відповідає за-

вданням моменту

, що висуваються, «то необхідно поповнити персональний склад

його

3–4 партійними членами, відомими своїм щирим і твердим ставленням до прин-

ципа федерації

; до числа осіб, які мали доповнити склад Політбюро ЦК КП(б)У, мав

обов’язково війти В

. Винниченко;

керуватися принципом

, за яким «революція на Україні, як і в будь-якій іншій краї-

ні, повинна опиратись на місцеві комуністичні сили», навіть добре підготовленими,

надійними і перевіреними але не місцевими

, мало знайомими з місцевими умовами

кадрами «неможливо створити міцну Радянську владу»

; у зв’язку з цим «необхідно

твердо і ясно встановити

, що жоден партійний або радянський працівник не може

бути відкликаний з України або направлений до неї без відома і згоди керівного Укра