Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

471

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

що останній місяць стала набувати все більшого авторитету. Національна Рада майже

всіма своїми фракціями висловилася за необхідність підписання договору

Поляки домагалися призначення в нашому уряді трьох міністрів

-поляків. Але піс-

ля протестів з нашого боку вони погодились на одного міністра і одного заступника

міністра

. Ця справа – давня, вона виникла підчас одної моєї розмови з Пілсудським.

Річ в тому

, що думку про порозуміння з нами серед поляків піддержували тільки

польські соціялісти

(Польська Партія Соціялістична) та деякі ліві групи. А більшість

сойму, як напр. нац.-демократи та деякі інші партії, здебільшого правого напрямку,

були проти «української авантюри»

. Вони бояться Самостійної України більше, ніж

Совітської Росії

Раз Пілсудський при розмові зо мною висловився

, що, мовляв, у нас недостача

інтелігенції і тому чи не могли б ми прийняти в свій уряд двох поляків і одного ро

сійського ліберала і такою ціною зацікавити польські ширші кола справою польсько

українського порозуміння

. Правда, Пілсудський на цьому не дуже настоював, але все

таки довелося числитися з його побажанням

Щодо порозуміння з поляками в земельній справі

, то за поспіхом ця справа зали-

шилась невияснена

. Мабуть, тут мала значіння ще й та обставина, що призначенням

Стемповського міністром земельних справ заспокоїлись певні польські кола

, і Піл-

судський вже якось не став вимагати підписання окремого порозуміння в земельній

справі.

Щодо військової конвенції

, то текст її санкціонували наші військові фахівці –

Сальський

, Зелінський та інші. Взагалі з огляду на тяжкий стан нашої армії було

неможливо одержати від поляків якубудь допомогу без підписання військової кон-

венції»

Крім того

, що польське керівництво намагалося забезпечити за український раху-

нок власні національні інтереси

, воно виступало знаряддям країн Заходу, які робили

все

, щоб Польща стала «необхідною перепоною між російським більшовизмом – на

весь час його існування – і всією Європою»

. С. Петлюра при зустрічі з І. Мазепою

заявив: «Наш договір з поляками підписаний при активній допомозі Франції»

Відносини між Українською Народною Республікою і Польщею після підписання

квітневих угод

1920 р. І. Мазепа називає польсько-українським союзом. Такою, влас-

не, є назва більшої частини третьої книги «Україна в огні й бурі революції». Такою є

її головна ідея

. Однак ставлення до Варшавського договору і його наслідків у І. Ма-

зепи неоднозначне

. Хоча доволі делікатно, він все ж прагне підійти до його оцінки

і з об’єктивного боку

(глухий кут, в якому опинились українські керівники на чолі з

С. Петлюрою), і з суб’єктивного (конкретні кроки лідерів, того ж таки С. Петлюри,

які не в усьому були бездоганними

Уважно зважуючи всі обставини

, що дуже несприятливо склалися для УНР, того-

часний голова уряду доходить висновку

: «Польсько-український союз 1920 року був

наслідком трагічної ситуації

, що створилася на українському фронті восени 1919 ро-

ку

. Під впливом надзвичайно несприятливих умов нашої тодішньої боротьби галиць-

кі провідники вважали

, що тільки в союзі з тою чи іншою російською владою можна

було знайти вихід для української справи

. В можливість порозуміння з поляками га-

472

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

личани не вірили. Наддніпрянські провідники, навпаки, ставились з недовір’ям як до

«червоної»

, так і до «білої» Росії, а тому після листопадової катастрофи 1919 р. стали

шукати порозуміння з сусідніми державами на Заході – Польщею та Румунією

. Біль-

ше того

. При переговорах у Варшаві представники Наддніпрянської України пішли

на великі уступки полякам, аби тільки не припиняти боротьби проти московських

окупантів

. Цю ситуацію поляки використали в своїх інтересах: вони продиктували

представникам Наддніпрянської України договір

, якого самі хотіли»

Психологічно були підготовлені до територіальних поступок

(«визнання за до-

рогу ціну»

) й С. Петлюра, й А. Лівицький

. Обидва вважали союз з поляками тим-

часовим, тактичним, антимосковським

Серед положень підписаного договору особливу вагу мали такі

«1. Визнаючи право України на незалежне державне існування на території в

межах на північ

, схід і південь, як ці межі будуть означені договорами У. Н. Р. з її по-

граничними з тих сторін сусідами, Річ Посполита Польська визнає Директорію Неза-

лежної Української Народньої Республіки на чолі з Головним Отаманом п

. Симоном

Петлюрою за Верховну владу У

. Н. Р.

2. Кордон між У. Н. Р. і Р. П. П. встановлюється слідуючий: на північ від Дністра

вздовж р

. Збруч, а далі вздовж бувшого кордону між Австро-Угорщиною та Росією

до Вишгородка

, а від Вишгородка на північ через узгірря Кремянецькі, далі по лінії

на схід Здовбунова

, потім вздовж східнього адміністраційного кордону Рівенського

повіту

, далі на північ вздовж кордону адміністраційного бувшої губернії Мінської, до

схрещення його р

. Припяттю, а потім Припяттю до її устя.

Щодо повітів Рівенського

, Лубенського і частин Кремянецького, які тепер відхо-

дять до Р. П. П., то пізніше має наступити точніше порозуміння.

Докладне означення кордонної лінії повинно бути переведене спеціяльною укра

їнсько

-польською комісією, складеною з відповідних фахівців.

3. Уряд польський признає Україні територію на схід від кордону, зазначеного в

арт. 2 цієї умови

, до кордонів Польщі 1772 року (передрозборових), які Польща вже

посідає або набуде від Росії шляхом збройним чи дипломатичним»

Звертають на себе увагу й моменти

, пов’язані з формальними аспектами й поряд-

ком функціонування договору

«8. Умова ця зостається тайною. Вона не може бути передана третій стороні чи

бути опублікована нею в цілості чи почасти інакше

, як тільки за взаємною згодою

обох контрактуючих сторін

, за винятком артикула першого, який буде оголошено по

підписанню цієї умови

9. Умова ця вступає в силу негайно по підписанню її контрактуючими сторонами

Підписано в Варшаві квітня

21-го 1920 року в двох примірниках, уложен один

в мові українській і один в мові польській з застереженням

, що в разі сумніву текст

польський буде вважатися за міродайний»

Згідно з військовою конвенцією від

24 квітня 1920 р., «в разі спільної акції поль-

сько

-української проти совітських військ на теренах Правобережної України, поло-

жених на схід від сучасної лінії польсько

-большевицького фронту, військові операції

відбуваються по взаємному порозумінню начальної команди польських військ і го

473

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

ловного командування українських військ під загальним керуванням начальної ко-

манди польських військ»

. Усі залізниці України надавались у розпорядження поль-

ської влади

, всі харчові продукти, коней, підводи тощо мав постачати для польського

війська

український уряд.

Отже

, Українська Армія мала наступати на Україну разом з польським військом

під загальним командуванням поляків

. Поляки брали участь в операціях до Дніпра,

тобто в межах тільки Правобережної України

, яку вони юридично вважали своєю в

межах 1772 р. і тепер нібито повинні були визнати цю територію частиною України.

Далі на схід від Дніпра поляки не зобов’язувались допомагати українцям

УНР поступилась полякам етнічно

-українською територією обсягом 162 тис. квад-

ратних кілометрів

Чимало політичних діячів були впевнені

: подібного роду доленосний акт не міг

впроваджуватись у життя волею однієї дипломатичної місії

, а мав бути затверджений

урядом.

Зокрема

, було порушено закон від 28 січня 1919 р., згідно з яким Директорія не

мала права йти на домовленості з іншими державами

, котрі б зачіпили, змінювали

територіальні межі України

, накладали на народ обов’язки перед іншими країнами.

Детальний аналіз квітневого договору й військової конвенції з Польщею здій

с-

нив С

. Шелухин, дійшовши цілком визначених загальних негативних висновків

Погоджуючись з принциповими оцінками правничого боку документів

, М. Шаповал

не може стриматись

, щоб не додати до них власних зауважень.

Розглядаючи перший пункт договору

(про права української сторони), М. Ша-

повал пише

, наскільки він є «крутійський і скандальний: визнається Директорія на

чолі з Петлюрою

, а коли б Петлюру було звільнено або він умер, то чи визнається

Директорія

? Ясно, що тут проведено те, про що Левицький писав Петлюрі 28 листо-

паду 1919 р. і що Мазепа провів у формі постанов «14 лютого» – Директорія лише в

особі Петлюри

. Не сама конкретна Україна, як народ, визнається незалежною, а лише

право

на незалежність»

Другим пунктом від України на користь Польщі «відчикрижувалася» більша час

тина Волині

Третім пунктом за Україною визнавались її ж

... власні території і т. ін.

М. Шаповал звертає увагу на те, що договори з поляками готувалися в глибокій

таємниці

– «нишком», а про існування дипломатичних актів «ніхто не знав, опріч

кількох змовщиків»

Певний інтерес становить і така деталь

. З першої особистої зустрічі з Ю. Пілсуд-

ським (16 травня 1920 р.) І. Мазепа виніс думку, що з таким поміркованим політиком,

який справляв цілком непогане враження

, можна було домовитись і на значно почес-

ніших для українців умовах

Укладення Варшавського договору мало низку негативних наслідків

. Серед них

І. Мазепа називає руйнування єдиного українського табору, дедалі більший відхід га-

личан від наддніпрянців

, навіть галицьких соціалістів від УСДРП. «...Коли був підпи-

саний Варшавський договір і Наддніпрянська армія почала похід на Україну спільно

з поляками, всі вони, за винятком М. Ганкевича, стали казати, що дальша боротьба з

474

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

большевиками безвиглядна і що, мовляв, режім польський у Галичині далеко гірший,

ніж режім на Наддніпрянській Україні під совітською владою

. Приблизно такими

самими настроями в той час жили майже всі українці в Галичині»

Одним з дуже прикрих проявів зазначеної тенденції

І. Мазепа вважає залишення

Херсонською дивізією

(вона складалася переважно з галичан і була чи не найбоєздат-

нішою з українських частин

) наприкінці серпня 1920 р. фронту й перехід її в Чехосло-

ваччину

, де вона була інтернована

Сукупність наведених аргументів дозволяє врешті

-решт дати підсумкову оцінку

Варшавському договору

, зробити загальний висновок, що такий крок не міг викли-

кати симпатій у народних мас

, а лише породив нове невдоволення українським дер-

жавним центром

, особливо С. Петлюрою.

Спільний українсько

-польський виступ, вочевидь, із самого початку був прирече-

ний на невдачу

. Насамперед тому, що цей союз значною мірою був і залишився «пер-

сональним союзом» двох глав держави – С

. Петлюри і Ю. Пілсудського – і спирався

на їхні особисті відносини й домовленості

. Обидва національні лідери мали чимало

спільного

, передусім, що стосувалося їхнього соціалістичного минулого (С. Петлю-

ра був одним з діячів УСДРП

, а Ю. Пілсудський – лідером польських соціалістів) та

недовіри до Росії

(обидва вважали російський імперіалізм головною загрозою від-

повідно Україні й Польщі

). С. Петлюра і Ю. Пілсудський, навіть якщо й з тактичних

міркувань

, спромоглися відкинути нашарування складного історичного минулого і,

всупереч національним менталітетам та уявленням обох народів один про одного

знайшли в собі мужність укласти військово

-політичний союз. Головний Отаман у

листі до генерала В

. Сальського пояснював, що політик-реаліст не повинен підда-

ватися впливам спогадів про колишні непорозуміння і має прагнути до співпраці з

Польщею як до необхідного етапу політичного розвитку

. Разом з тим обидва лідери

так і не змогли переконати в доцільності союзу своїх співвітчизників

, і спільна укра-

їнсько

-польська акція не стала консолідуючим національним чинником ні в Україні,

ні в Польщі

. Більше того, вимушені до об’єднання фактично силою обставин, союз-

ники (С. Петлюра і Ю. Пілсудський), здається, не надто довіряли навіть один одному.

Принаймні Ю

. Пілсудський, всупереч військовій конвенції, по суті чинив спротив

будівництву скільки

-небудь потужної уенерівської армії.

І С

. Петлюра, і Ю. Пілсудський зустрілися з потужною опозицією своїм планам

усередині своїх країн

. Століття непорозумінь, конфронтації й конфлікти між двома

націями далися взнаки

. Польські праві (передусім «народові демократи») й партії

центристської орієнтації

, яким належала більшість у сеймі, були стурбовані тим,

що «проукраїнська» політика Ю

. Пілсудського лише антагонізує Росію. Крім того,

вони не довіряли українцям

, вважаючи їх союзниками Німеччини й суперниками в

боротьбі за Східну Галичину

, і тому виступали різко проти підтримки української

незалежності в будь

-якій її формі

. Польські соціалісти, хоча й воліли бачити Украї-

ну незалежною

, не схвалювали розв’язання військових дій проти радянської Росії і

виступали за мирні переговори

. Така позиція польських політичних сил, а також

настрої широкого загалу стримували Ю

. Пілсудського, а його східна «федераційна»

програма так ніколи й не була розроблена в деталях

475

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

Однак механізм війни з допомогою польсько-української угоди було запущено, і

він почав працювати

Згідно з наказом Ю

. Пілсудського, підготовка до операції, призначеної на 25 квіт-

ня 1920 р., розпочалася задовго до підписання договору, й на 17 квітня 1920 р. сили

для наступу в Україну вже було приведено у бойову готовність, хоча певні перегру-

пування тривали до

24 квітня. Згідно з планом, передбачались прориви одночасно на

трьох напрямках

– Бердичівському, Житомирському й Рогачівському

У кампанію було задіяно понад

50 тис. польських вояків і близько 20 тис. – укра-

їнських.

Хоча план військової операції територіально обмежувався Правобережною Украї-

ною, глибинна політична стратегія була, безперечно, значно масштабнішою. Знищен-

ня радянської влади в Україні

, відновлення УНР завдало б серйозного удару й по

РСФРР

, більшовицькій системі в цілому. Це призвело б до втрати більшовиками важ-

ливого промислового й сировинного району

, джерела поповнення армії людськими

ресурсами

, до утворення плацдарму для реалізації подальших антикомуністичних

планів.

Звичайно, зі скрутних для українців обставин намагалася сповна скористатись

польська вояччина

(безумовно, передусім для власної вигоди). Загальна міжнародна

ситуація

, здавалося, також давала підстави для оптимістичних висновків про вибір

стратегічного удару по Україні

. Правий фланг забезпечувався боярською Румунією,

яка цілком залежала від Антанти

. Остання відкрито демонструвала зацікавленість

у провокуванні конфлікту з радянською владою

, активно озброюючи армію барона

Врангеля

, підштовхуючи рештки білогвардійців до рішучого наступу проти більшо-

визму з Півдня України

. Виникали реальні перспективи створення єдиного антира-

дянського фронту

. До того ж і С. Петлюра запевняв союзників у тому, що з першими

ударами по Червоній армії в її запіллі неодмінно розпочнеться могутній повстанський

рух

– закономірна народна реакція на більшовицьку політику «воєнного комунізму».

Було б невиправданим скидати з рахунку й ту обстави

ну, що керівні кола Польщі

розцінювали ситуацію як сприятливу для здійснення своїх давніх планів щодо

роз-

ширення меж держави до кордонів

1772 р., закріплення прав на Східну Галичину,

Холмщину

, Підляшшя, Західну Волинь. «...Поляки ґрунтовно готовилися до походу

на Україну, – зауважував Ю. Тютюнник. – Їм навіть серед білого дня ввижалися кор-

дони 1772 року, велика Польща «від моря до моря та аж до Дніпра»»

. Власне, це

вони й не дуже приховували

, хоч акценти, як заведено в дипломатичних іграх, роз-

ставляли по

-іншому.

На другий день після початку наступу, 26

квітня 1920 р., глава Польської держави

звернувся з відозвою до українського народу

Природно

, Ю. Пілсудський прагнув виправдати вторгнення польських військ в

Україну найшляхетнішими

причинами: «По моєму наказу військо Посполитої Річі

йде поперед

, вступаючи глибоко на землі України. Довожу до відома населення цих

земель, що польське військо усуває з теренів, які населені українським народом, во-

рожих окупантів

, проти яких з зброєю в руках повстав український народ, захищаю-

чи свої хати від насильства

, розбою і грабіжництва.

476

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

Польське військо зостанеться на Україні на час, потрібний для того, аби правний

український уряд міг перейняти владу на тих землях

. З хвилею, коли уряд Україн-

ської Народньої Республіки покличе до життя державну владу

, коли на кордонах ста-

нуть озброєні оборонці українського народу

, здібні забезпечити цей край від нової

навали

, а вільний народ буде в силі сам вирішити свою долю, польський жовнір по-

вернеться в межі Річі Посполитої Польської

, виконавши почесне завдання боротьби

за волю народів

Разом з польським військом на Україну повертають ряди відважних її синів під

командою Головного Отамана Симона Петлюри

, які в Річі Посполитій Польській

знайшли притулок і допомогу в найтяжчі дні життя українського народу.

Я вірю, що український народ напружить всі свої сили, аби при допомозі Річі

Посполитої Польської вибороти собі волю і забезпечити плодородним землям сво

єї батьківщини щастя і добробут, яким буде користуватися по повороті до мирної

праці»

Тільки 27 квітня аналогічну відозву обнародував С. Петлюра. В ній доводилось,

що до боротьби з більшовизмом

, яка раніше провадилась самотужки й тому не могла

бути успішною

, тепер долучається міжнародний фактор – і це віщує поворот у бо-

ротьбі за українські інтереси

. «Три роки, український народе, боровся Ти сам, забутий

всіми народами світу

, – писав С. Петлюра. – ... Польський народ в особі начальника

Йосифа Пілсудського і в особі свого уряду вшанував Твою державну незалежність

...

Польська республіка ввійшла на шлях подання реальної помочі Українській Народній

Республіці у її боротьбі з московським большевизмом

, даючи спромогу формуванню

у себе відділів української армії

. Ця армія іде боротися з ворогами України. Але сьо-

годні ця армія бореться вже не сама

, але разом з польською армією проти червоних

імперіялістичних большевиків

, котрі загрожують також свободі польського народу.

Між урядами України і Польщі прийшло до порозуміння

, на підставі якого польські

війська увійдуть разом з українцями на територію України як союзні проти спіль

ного ворога

, а по успішній боротьбі польські війська вернуться до своєї вітчизни.

Спільною боротьбою здружених української і польської армій направимо помилки

минулого і кров’ю спільно пролитою проти відвічного історичного ворога

, Москви,

освітимо новий період дружби українського і польського народів»

У цілому польський наступ розпочався й розвивався успішно

. Командування Пів-

денно-Західного фронту Червоної армії хоч і знало про підготовку Польщі до війни,

не встигло достатньо зміцнити склад своїх

12-ї та 14-ї армій

. Поляки, змінивши по-

передні плани про початок наступу в перших числах травня

, розпочали його 25 квіт-

ня 1920 р.

Не на користь червоноармійців складалася і вкрай тяжка обстановка на Правобе

режній Україні, яка зустрічала вже шосту воєнну весну з майже дощенту зруйнованим

господарством

Швидко просуваючись вперед

, польські війська вже на 27 квітня оволоділи Жи-

томиром

, Бердичевом, Коростенем

. Однак їм не вдалося виконати головне завдан-

ня – спираючись на п’ятиразову військову перевагу, розгромити основні сили 12-ї та

14-ї армій, які, обороняючись, уникли масштабних боїв, відводячи війська в проти-

477

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

лежних напрямках: 12-у армію – на Київ, а 14-у – на Одесу. Це змушувало поляків

розтягувати фронт наступу

, розпорошувати сили

Не виправдалися надії і на вибух антирадянського народного повстання

. В тилу

Червоної армії завдавали поодиноких

, сепаратних ударів загони армії Зимового по-

ходу та галицькі бригади

, які знайшли момент слушним для того, щоб масово зали-

шити більшовицький табір і допомогти розбити його виступами зсередини

В останні дні квітня

– перші дні травня польський наступ уповільнився. Ю. Піл-

судський та його військове оточення вагались з приводу того

, який напрямок обрати

як головний

– київський чи одеський. В обох варіантах існувала небезпека флангово-

го удару

. Нарешті було вирішено рухатись на Київ, оскільки 14-а армія відійшла на

200 км на південь і оперативно не могла передислокуватись у зворотному напрямі

5 травня бої вже йшли на околицях української столиці, а 7 травня поляки оволо-

діли Києвом. 9 травня вони переправились через Дніпро

, але подальше просування

на лівому березі відразу було припинено

24 травня С. Петлюра разом з урядом урочисто в’їхали до Києва. На Софіївсько-

му майдані відбувся парад українських і польських військ

, який приймали Головний

Отаман і польський генерал Риз

-Смілга. У промові С. Петлюра піднесено говорив

про те

, що на лівому березі Дніпра українство чекає визволителів і що всі сили треба

віддати державному будівництву

. Втім, його слова не викликали великого оптимізму.

А комуністи переконували населення в марності

, безперспективності зусиль С. Пет-

люри, його однодумців.

Виступаючи

13 травня 1920 р. в Харкові на ІІ з’їзді комсомолу України, Х. Раков-

ський доводив

: «Якщо Петлюра не міг організувати владу, коли з ним разом були Вин-

ниченко

, Грушевський, коли його підтримували соціалістичні партії, то тепер, коли

його підтримують лише одні бандити

, він не популярний і безсилий»

На середину травня фронт стабілізувався і на південному напрямі

, де польські

війська до того просувалися дуже повільно

. Командування 14-ї армії активізувало

контрдії

, збираючи ударні сили в районі Умані. Сюди в двадцятих числах травня по-

чала підходити

1-а Кінна армія під командуванням С. Будьонного

***

Незважаючи на захоплення столиці

, стратегічної мети війни не було досягнуто.

Це змушений був визнати й головнокомандуючий польської армії маршал Ю

. Пілсуд-

ський. «Ми вдарили кулаком по повітрю, – заявив він, прибувши до Києва 15 травня,

– пройшли велику відстань, а живої сили противника не знищили»

Було очевидно

, що радянські керівники і в Москві, і в Харкові не примиряться з

тимчасовою поразкою і не забаряться використати можливості воєнно

-політичного

союзу радянських республік для концентрації зусиль проти польської армії

За такої непевної ситуації український провід здійснював кроки до опанування

становищем

, відновлення життєдіяльності Української Народної Республіки. Однак

зробити це було дуже непросто навіть на найвищих щаблях влади

. Гострих форм

набули суперечності між Головою Директорії і Головою Ради народних міністрів

І. Мазепа з першої ж зустрічі з С. Петлюрою заявив про неможливість подальшої

співпраці

478

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

Прем’єр вважав, що в той час політичний провід розколовся на меншість, що

йшла за С. Петлюрою, і більшість, що ідейно підтримувала І. Мазепу.

Справа в тому

, що, підписуючи договір з Ю. Пілсудським, С. Петлюра зробив

спробу покласти основну відповідальність за невдачі останніх місяців Української

революції на уряд і його голову

. А це, на думку останнього, було не лише несправед-

ливо

, але й стало свідомою політичною інтригою, покликаною виправдати відхід від

раніше досягнутих угод

, спільно виробленої лінії, а також підірвати довір’я до уряду,

який «зважився» порушити питання про прерогативи влади керівника

, що дедалі не-

терпиміше ставився до спроб обмежити його авторитарні нахили

Йдеться, зокрема, про те, що С. Петлюра відмовився затвердити «Тимчасовий за-

кон про державний устрій та порядок законодавства»

, ухвалений в середині лютого

1920 р. в Кам’янці.

І. Мазепа не розумів, чому С. Петлюра не бажав цього зробити. «Адже ж цей про-

ект по суті лише фіксував у формі закону той порядок

, що був установлений постано-

вою Директорії в Кам’янці в листопаді минулого року при від’їзді членів Директорії

Ф. Швеця і А. Макаренка за кордон. Згідно з цією постановою Петлюра, як Голова

Директорії і Головний Отаман

, мав затверджувати «всі закони і постанови, ухвалені

радою народніх міністрів»»

Ще перед від’їздом до армії Зимового походу І

. Мазепа надіслав С. Петлюрі ве-

ликого листа

(10–14 лютого 1920 р.)

. Зміни, пропоновані в ньому, аргументувались

таким чином

«Щодо загального управління

, то Директорія як Верховна влада втратила свою

популярність

, ніхто її не знає, популярне лише Ваше ім’я. Всюди висловлюються

за негайне скликання хоть

-би тимчасового законодавчого діла для тіснішого зв’язку

уряду з народом

Приймаючи на увагу всю вищезазначену ситуацію

, Кабінет Народних Міністрів

у Кам’янці від

14 лютого ухвалив «Закон про тимчасове управління в Українській

Народній Республіці»

, який передається Вам на затвердження. Цей закон є наслідком

об’єктивного й всебічного з’ясування сучасного внутрішнього та міжнародного ста-

новища і є прийнятий в порозумінню майже з усіма українськими і єврейськими пар

тіями, більшість яких рішуче домагалася негайного скасування взагалі Директорії як

Верховної влади

. Лише мотивами міжнародного характера доводилось аргументува-

ти шкідливість такої

позиції. Зазначений закон є мінімум, на якому зійшлися вище-

наведені політичні партії і на якому лише можливо співділання в державній роботі

цих партій

. Я ж особисто, як і мої товариші по партії і кабінету, переконаний, що без

негайного і строгого його додержання ми старих помилок своїх не виправимо

, а зна-

чить і української справи вперед не посунемо»

Однак С

. Петлюра відмовився пристати на думку уряду. Як вважав Голова Ради

народних міністрів

, «Петлюра, очевидно, не хотів зв’язувати себе ніякими новими

законами щодо своїх прав і компетенції як «верховної влади»

. З його згадуваного

листа до мене було видно

, що він навіть образився тим, що кабінет міністрів пору-

шив питання про його компетенцію як Голови Директорії і Головного Отамана

. Так,

в цьому листі він писав

479

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

«Текст «Тимчасового закону» утворює охлократію з ради міністрів, переплутує

мале з великим і

, як ухвалений наспіх, обовязує до перегляду... Я можу в любу хви-

лину передати раді міністрів свої повноваження, коли вона певна, що се одповідає

інтересам справи

, і коли певна, що її піддержить населення, ...але гадаю, що в даний

мент це було б шкодою для діла

. Отже і я ставлю домагання, перше з них це – щи-

рість у відносинах і контактну працю

. Я повинен Вам сказати, Ісаак Прохорович, що

коли б у мене не було певности

, що Ви залишитесь при війську, я ніколи б не одїхав

за кордон

. Наша умова обов’язувала когось з міністрів бути при війську. Ця умова

не додержана з Вашого боку і цим зроблена велика необачність та шкода

, яку я вже

бачу і яка може кепсько окошитись на справі

. Прошу мати на увазі, що військо без

уряду, яким би він не був, не може працювати. Отже, всі зусилля повинно направити

на організацію центральної влади»

І. Мазепа досить делікатно, але твердо відхиляє звинувачення С. Петлюри і, ще

раз переповівши в своїй праці умови Зимового походу

, доводить безпідставність його

претензій

Не обійшлося й без зустрічного дошкульного

закиду-натяку: «Відірваний в час

Зимового походу від української дійсності

, він (С. Петлюра. – В. С.) жив на чужині

думками й поглядами

, теоретично можливо й правильними, але на практиці нездій-

сненими»

З неприхованим глумом описує спроби українського проводу налагодити хоча б

видимість функціонування державних інституцій

, навіть «реформувати» їх М. Ша-

повал

: І. Мазепа «зробив 14 лютого засідання «ради міністрів» (в складі: Мазепа,

Лівицький, Шадлун, Безпалко соціял-демократи і Огієнко рад-демократ), яка вине-

сла постанови

: а) про надання колегії у Варшаві (Левицькому, Сальському і Христю-

кові

) права ведення закордонної політики і б) проект закону про «форми державного

устрою» (

УНР), яким касувались повноваження членів директорії Швеця та Мака-

ренка і заводилася олігархічна диктатура кабінету міністрів

(5–7 душ) на чолі з голо-

вою ради міністрів

. За Петлюрою залишено титули «голови директорії» і «головного

отамана» з функціями президента і головнокомандуючого

. Перед трьома днями ареш-

товувані польською владою люде не додумалися ні до чого иншого

, як папірового

«державного перевороту

!»

Сумна честь зформування буржуазної диктатури на перекір постановам Трудово

го Конгресу припала Андр

. Левицькому і Мазепі в інтенціях Петлюри та поляків. Але

гарну ролю зіграли ті

, що ще рік назад підписували з соц-революц. угоди про трудові

ради і про революцію в інтересах трудового народу

!»

На думку М

. Шаповала, вузька група людей, що оточували С. Петлюру, діяла не

просто абсурдно

, вона намагалась ввести в оману громадську думку, імітувати свою

потрібність і корисність

: «Оці люде таїли від громадянства, від урядовців, від коман-

ди, від війська, свою політику, свої беззаконства, на зовні вживаючи фальшивих слів:

директорії вже не було

, а вони вживають «голова директорії», ради міністрів уже не

було

, а вони роблять в пятьох засідання, ухвалюють нові основні закони про форми

державної влади

, УНР вже нема, а вони для своєї ватаги вживають назву «УНР» –

ним збиваючи з пантелику всіх непоінформованих людей»

480

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

Не можна не звернути уваги й на якісні зміни, що сталися в лавах тих, хто в квіт-

ні–травні 1920 р. зібрався під прапорами захисту української національної держав-

ності

. В загони Української Армії, що формувалися у польських таборах, влилося

чимало білогвардійців

(з інтернованої в Польщі армії денікінського генерала М. Брє-

дова

), кубанських та навіть донських і терських козаків. «Значить, кваліфіковано-

контрреволюційні елементи нагнітились в петлюрівські відділи і

, таким чином, під

титулом колишньої революційної армії УНР

, тепер фактично виступала вже армія

Петлюри

, в якій значна частина була контрреволюціонерів з нашого, українського

погляду

. Частина людей, як козаків, так молодшого старшинства, ще була настроєна

ідеалістично

-революційно, ще думала, що воює за українську революційну програму,

не вміючи розбиратись в політиці і в словах та ділах петлюрівщини

. Соціялісти-ре-

волюціонери різко відмежовувались від петлюрівщини і перейшли в «підпілля»

, а де-

хто просто пішов на другий бік фронту

, тим більше, що Центральний Комітет партії

с-р був під большевицькою окупацією і силкувався навіть навязати з большевиками

«порозу

міння»»

Все це

, звісно, накладало свій відбиток на політичний курс, який формували лі-

дери УНР

, вірніше С. Петлюра й вузьке його оточення. Всі розуміли, що новий курс

вимагає нових виконавців. 19 травня

1920 р., після публічно висловлених критичних

закидів на адресу С

. Петлюри, І. Мазепа подав заяву про відставку нового уряду.

20–26 травня Голова Директорії проводив у Вінниці непрості консультації щодо

складу нового уряду

, який згодився очолювати український радикал-демократ В. Про-

копович

Більшість українських політичних сил різко негативно відреагувала на курс уряду

В. Прокоповича, а чимало колишніх активних учасників революції взагалі поквапи-

лись відмежуватися від нього

. «Жахом повіяло на нас від нової політики Петлюри

та його «соціалістичних» однодумців

, – писав М. Шаповал. – Закордонна делегація

нашої партії видала до народу відозву проти польсько

-петлюрівського походу. Наша

партія перейшла в рішучу боротьбу з петлюрівщиною як контр

-революційною змо-

вою проти нашої революції і України»

Власне, до скільки-небудь змістовної та масштабної діяльності справа не доходи-

ла – у більшості випадків уся урядова активність вичерпувалась на міністерському

рівні. Навіть у надважливому для того часу питанні – мобілізації до Української Ар-

мії – мало чого вдалося досягти. Її загальна чисельність ледве сягнула 20 тис, а зброї

і спорядження вистачало тільки для половини з них

. Отже, в даному питанні ситуа-

ція мало чим відрізнялася від моменту Любарської катастрофи листопада

1919 р.

Тимчасом дедалі виразніше виявлялись і негативні сторони польської присутнос

ті в Україні

. Польські вояки поводилися з українцями дуже жорстоко. Крім невпин-

них репресій, що виправдовувались мораллю воєнного часу, повсюдно відбувалися

свавільні безконтрольні реквізиції

збіжжя, цукру, фуражу, коней і худоби. До Поль-

щі вивозилося промислове та залізничне обладнання

, засоби зв’язку тощо. Іншими

словами

– здійснювались повальні грабунки

. «... Подібної оргіозності у поведінці і

зловживанні силою я ніколи не бачив і про щось подібне не чув

, – зізнавався 30 черв-

ня 1920 р. в листі до командира польської дивізії командир 59 піхотного полку. – Сот-