Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

441

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

Кравс А. Назв. праця. – С. 30–47; Левицький К. Назв. праця. – С. 51–52; Льобковіц В. Назв. праця.

– С. 159–164; Станімір О. Назв. праця. – С. 100–110 та ін.

120

Станімір О. Назв. праця. – С. 110.

121

Див.: Кравс А. Назв. праця. – С. 100–110 та ін..

122

Див.: Льобковіц В. Назв. праця. – С. 163.

123

Там само. – С. 183–186; Станімір О. Назв. праця. – С. 102–103.

124

Кравс А. Назв. праця. – С. 37–40.

125

Там само; Льобковіц В. Назв. праця. – С. 185–186.

126

Станімір О. Назв. праця. – С. 437.

127

Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. – К., 1993. – С. 304.

128

Див.: Удовиченко О. Назв. праця. – С. 130–131.

129

Кравс А. Назв. праця. – С. 50–51.

130

Див.: Удовиченко О. Назв. праця. – С. 128.

131

Мазепа І. Назв. праця. – С. 71–73.

132

Українська Галицька Армія. Матеріали до історії. – Т. 1. – Вінніпег, 1958. – С. 475–476.

133

Доценко О. Літопис української революції. Матеріали й документи до історії української

революції. – Т. 2. – Кн. 4. – Київ–Львів, 1923. – С. 16; Волицький В. Назв. праця. – С. 189;

Литвин С. Назв. праця. – С. 307.

134

Мазепа І. Назв. праця. – С. 72–74.

135

Там само. – С. 71–72.

136

Там само. – С. 72.

137

Див.: Литвин С. Назв. праця. – С. 309–310.

138

Див.: Історія українського війська. – С. 561–562.

139

Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. – К., 1992. – Т. 2. – С. 534.

140

Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917–1919 рр. (історико-генетичний

аналіз). – С. 242.

141

Там само. – С. 84–85; Мазепа І. Назв. праця. – С. 84–85.

142

Павленко Ю., Храмов Ю. Назв. праця. – С. 121.

143

Шухевич С. Спомини з українсько-галицької армії. – Львів, 1929. – Ч. 3. – С. 57.

144

Удовиченко О. Назв. праця. – С. 138.

145

Там само. – С. 139–140.

146

Див.: Нагаєвський І. Назв. праця. – С. 313–314.

147

Удовиченко О. Назв. праця. – С. 138.

148

Див.: Винниченко В. Назв. праця. – С. 470–472.

149

Лозинський М. Назв. праця. – С. 169.

150

Мазепа І. Назв. праця. – Т. 2. – С. 124–137.

151

Лозинський М. Назв. праця. – С. 180–182.

152

Назарук О. Рік на Великій Україні. – Відень, 1920. – С. 255.

153

Детальніше про це див.: Солдатенко В.Ф., Савчук Б.П. Назв. праця. – С. 87–98.

154

Див.: Мазепа І. Назв. праця. – С. 111, 119.

155

Див., напр.: Мазепа І. Назв. праця. – С. 137; Історія українського війська. – С. 564.

156

Шаповал М. Назв. праця. – С. 156–157; Мазепа І. Назв. праця. – С. 137.

157

Мазепа І. Назв. праця. – С. 137.

158

Спеціально про це див.: Солдатенко В.Ф., Савчук Б.П. Назв. праця. – С. 107–116.

159

Шаповал М. Назв. праця. – С. 154–155.

160

Там само. – С. 155.

161

Там само.

442

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

162

Там само. – С. 156.

163

Там само. – С. 158.

164

Мазепа І. Назв. праця. – – С. 123.

165

Цит. за: Шаповал М. Назв. праця. – С. 159.

166

Там само.

167

Там само. – С. 165–166.

168

Там само. – С. 157.

169

Мазепа І. Назв. праця. – С. 131.

170

Див.: Історія українського війська. – С. 564.

171

Див.: Солдатенко В.Ф., Савчук Б.П. Назв. праця. – С. 113, 117–118.

172

Удовиченко О. Назв. праця. – С. 136.

173

Кравс А. За українську справу. Спомини. – Львів, 1937. – С. 67.

174

Україна. – 1919. – 10, 13 листопада.

175

Там само.

176

Там само.

177

Див.: Солдатенко В.Ф., Савчук Б.П. Назв. праця. – С. 118–120.

178

Цит. за: Доценко О. Назв. праця. – С. 313.

179

Шаповал М. Назв. праця. – С. 161.

180

Цит. за: Мазепа І. Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Респуб-

ліки 1918–1920. Документи і матеріали у 2 т., 3 ч.. – Т. 2. – К., 2006. – С. 599.

181

Мазепа І. Назв. праця. – С. 144–145.

182

Цит. за: Шаповал М. Назв. праця. – С. 161–162.

183

Там само. – С. 162.

184

Там само.

185

Там само. – С. 158.

186

Там само.

187

Мазепа І. Назв. праця. – С. 146.

188

Там само. – С. 146–147.

189

Там само. – С. 149.

190

Там само. – С. 152.

191

Там само. – С. 153.

192

Там само. – С. 156.

193

Шаповал М. Назв. праця. – С. 163.

194

Там само. – С. 166.

195

Розбудова держави. – 1997. – № 7–8. – С. 97.

196

Мазепа І. Назв. праця. – Т. 2. – С. 141–160.

197

Шаповал М. Назв. праця. – С. 164; Мазепа І. Назв. праця. – С. 163.

198

Назарук О. Назв. праця. – С. 228.

199

Доценко О. Літопис української революції.– Т. 2. – Кн. 5. – Львів, 1924. – С. 380; Петлю-

ра С. Статті. – К., 1993. – С. 208.

200

Див.: Мазепа І. Назв. праця. – С. 163.

201

Див.: Доценко О. Назв. праця. – С. 350.

202

Мазепа І. Назв. праця. – С. 165.

203

Шаповал М. Назв. праця. – С. 164.

443

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

2. Çáðîºþ ïåðà

Знаходячись за кордоном, В. Винниченко дедалі більше відчував свою відірва-

ність від доленосних процесів

, що відбувалися на Батьківщині. Він не міг переконати

себе в тому

, що треба «заспокоїтись», «махнути на все рукою» й самореалізуватися у

художній творчості

Розуміючи

, що з далекої відстані ніяк не можна впливати безпосередньо на пере-

біг подій

, відставний політик вирішив перетворити на зброю перо, здатність і вміння

аналізувати

, глибоко осмислювати суспільні процеси, давати їм виважені, кваліфіко-

вані оцінки

, виводити з практики пережитого повчальні висновки-уроки, врахування

яких могло ефективно вплинути на досягнення тих ідеалів

, до яких прагнули народ,

нація.

Так народився задум

(вперше про нього згадується 23 червня 1919 р.) підготувати

працю про революційну добу

. Звісно, бажання виростало і з глибокої внутрішньої

потреби принципового розбору революційного досвіду

, самоусвідомлення вдіяного

самим Володимиром Винниченком

, якого доля винесла на гребінь суспільного руху,

поставила біля керма доленосних процесів

А вже через місяць Володимир Кирилович коротко занотовує

, що пише «історію

відродження нашої державності в

1917–1919 роках»

. При цьому він відзначає, що

таку саму історію пише багато українців»

. Що конкретно мав на увазі відставний

політик

, сказати достеменно важко.

Можливо

, то була реакція на чергове видання того року у Відні «Ілюстрованої

історії України» Михайла Грушевського

, де вперше хронологічно розповідь доводи-

лася до весни 1918 року. І, очевидно, далеко не з усим (звісно, в оцінках) В. Винни-

ченко був згодним

. Можливо, зі спілкування з колегами по еміграції знав, що багато

хто з них

, залишивши Батьківщину, не бачили іншого способу подальшого самови-

разу

, аніж писати події ще не застиглого минулого. А хтось хотів навіть перетворити

мемуарний матеріал на своєрідну зброю для продовження боротьби

, чи на своєрідну

сатисфакцію

У Володимира Винниченка мотивація написання історії революції була своя

, до-

сить глибока

, детермінована усім його життям, розумом, характером, темпераментом,

врешті нестерпним душевним станом

Іноді

, навіть нерідко пов’язують мету написання книги «Відродження нації», а

ще більше її зміст і оцінки із задумом повернутися в Україну

, цинічно-прагматично

(значить допускаючи неправду, неправду із собою) довести більшовикам свою ло-

яльність критичним ставленням до Української революції

, викривальними оцінками

національних лідерів

Гадається

, це надумана теза, яка цілком суперечить фактам, характерові, сутності,

величі автора

, що не міг опуститися так низько, передусім у власних очах.

... В. Винниченко уже три місяці працював над книгою (а це майже половина

строку

, яку він витратив на неї), коли Семен Мазуренко приїхав до Ляйнца, що у пе-

редмісті Відня

, де саме мешкав письменник, і запропонував йому поїздку до Москви

444

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

для переговорів. Причому після того, як місія самого С. Мазуренка в січні 1919 року,

за його словами

, могла закінчитися повним успіхом (радянський уряд на всі вимоги

Директорії згоджувався

), Москва мала «ухопитися» за В. Винниченка і восени

Однак

, Володимир Кирилович, особливо під враженням невдачі Будапештських

переговорів

, вагався. 25 вересня він записав у щоденнику: «Щодо принципового боку,

то в мене вже сумнівів ніяких більше немає

: коли я, справді, хочу послужити народо-

ві, його пригніченим, поневоленим клясам, коли я, дійсно, соціяліст, і щиро, чесно й

послідовно хочу нового життя людей

, знищення бруду й нечисти його, то треба йти

до тих

, які за це борються. І іменно тоді йти, коли їхня перемога є під сумнівом, коли

моя участь загрожує моїм особистим інтересам

, коли я можу сподіватися тільки на

труднощі

, на страждання і, можливо, смерть. Але так померти є честь.

Тільки наперед треба все ж таки вияснити

, чи справді, моя участь дасть користь

справі. Але не тільки з соціального, але й національного боку. Українська нація повин-

на жити

, повинна бути увільнена від усяких утисків, від усякого поневіряння і зну-

щання, звідки б воно не походило. С[емен] П[етров]ич повинен дістати всі гарантії

забезпечення цієї сторони справи і тоді тільки я віддам себе всього на все до кінця і

хоч би до смерти

. Самостійність державна; цілком незалежний, чисто національний

український уряд

; українська мова в усіх інституціях, урядах, школах; не тільки по-

середнє

, але й безпосереднє, активне національне визволення; незалежне військо;

військовий і економічний союз та взаємна найтісніша допомога

. Без вирішення цих

питань їхати не можу

Цікаво

, що бажання переговорів з більшовиками зміцнювалось у В. Винниченка

тим сильніше

, чим більшими видавались перемоги Денікіна, ворога не лише націо-

нальної державності

, а й української нації в цілому. Те ж, що Директорія за всяку ціну

намагалася випросити у Антанти прихильності і тиску на білогвардійців для поліп

шення відносин останніх до українців

, він вважав абсолютно нереалістичним.

Подібні дії

, на його думку, були зумовлені тим, що лідери Української революції

втратили суспільні

, громадські орієнтири, поставили над ними вузькі, особисті ін-

тереси

. А та петля, яку денікінщина затягувала на шиї українства, буквально фізич-

но відчувалася всією істотою В

. Винниченка, стискала біллю серце. Це, зрештою, й

переважувало в розрахунках

, чи їхати на переговори до Москви. В середині жовтня

туди відправився С

. Мазуренко з попередніми умовами, сформульованими Володи-

миром Кириловичем

«Остання спроба хоч що

-небудь врятувати, – записав 14 жовтня В. Винниченко.

– Безнадійна справа

, зроблена для власного сумління, щоб ніколи я сам перед собою

не міг почервоніти

, щоб не сказав собі сам гірких докорів, що сховався в теплий за-

тишок, а не зробив ніякого зусилля врятувати що можна. Отже я віддаю і затишок, і

спокій, і всі пляни любої роботи, я свідомо готов іти на всі труднощі, небезпеки, на

кров і вигнання

. – Хай тільки буде з того якась користь, хай тільки це не буде з одчаю

принесена жертва

, нікому вже не корисна»

Першої реакції з Москви на пропозиції українського політика можна було чекати

не менше

, як через місяць. До того часу письменник планував випустити у світ пер-

шу частину книги

. На той час народилася її остаточна назва – «Відродження нації».

445

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

Розраховував Володимир Кирилович до можливого від’їзду завершити підготовку й

другої її частини

. «Це помогло б далі в самій справі, – вважав В. Винниченко, – ви-

яснило б усім

, через що і для чого я пішов на цю справу. І, може, не одного чесного

чоловіка переконало б і перетягло на наш бік

. А чесних, просто чесних людей, так

страшно мало тепер стало

!»

Отже, якщо й був розрахунок на те, щоб книга чомусь, чи комусь прислужилася,

то зовсім не розв’язанню українським діячем особистих проблем

, а стала в нагоді

всій національній справі

, допомогла б привернути на її бік неупереджених людей.

Тобто «Відродження нації» він вважав тоді своїм головним важелем впливу на суспіль-

не життя в Україні

Цікаво відзначити

: коли Володимир Кирилович був уже недалеким від завершен-

ня своєї фундаментальної праці

, він одержав запрошення ввійти до уряду І. Мазепи,

який «робив надлюдські зусилля врятувати своє істнування»

Однак для колишнього Голови Директорії остаточний принциповий вибір було

уже зроблено

. Не вагаючись, він відкинув пропозицію і визначено заявив, «що може

взяти участь тільки в тім уряді

, який стоїть на ґрунті чистої радянської влади й рішу-

чої соціалістичної революції»

Третього лютого

1920 року письменник записав, що закінчує роботу над книгою.

Спочатку планував її обсяг аркушів на

10, а вийшов тритомник більше як на 70 дру-

кованих аркушів

. Остаточно рукопис було завершено в тому ж місяці, тобто в люто-

му, менше як за 8 місяців. Справді, книга була написана «на єдиному подиху».

Неодноразово принижуваний

, переслідуваний, гнаний політик уже вкотре нама-

гався роз’яснити читачам

(звісно співвітчизникам, передусім), що коїлось в Україні,

запропонувати свої варіанти розв’язання найскладніших

, найзаплутаніших проблем.

***

Цінність праць істориків прийнято визначати не їх обсягом

, не часом виходу, не

загальними заслугами і авторитетом автора

. Найважливіше в їх оцінці – наскільки

та чи інша публікація наближає суспільну свідомість до істини

, правди життя, на-

скільки об’єктивно відтворює минуле

, неупереджено його інтерпретує. До історіо-

графічних набутків відносяться лише справді новаторські дослідження

, які містять

істотне прирощення наукових знань

, несуть у собі незнану раніше інформацію або

її оригінальне тлумачення

, мають неординарні висновки. А відтак, на роль дійсних

історіографічних явищ

, подій, віх з величезного моря різноманітних публікацій по-

праву претендують не так уже й багато

Саме до таких творінь

, які, мабуть, навічно самі-собою органічно влилися до про-

цесу пізнання сутності Української революції

1917–1920 років, є всі підстави відне-

сти тритомник Володимира Винниченка

. Опинившись волею долі біля самих витоків

історіографії українського відродження

, автор зробив перший начерк історичного

феномена так вдало

, так талановито, так зразково, що на довгу перспективу, якщо не

назавжди

, заклав ті непорушні камені підмурівка загальної будівлі, без яких та бу-

дівля

(відтворення історії революції) взагалі немислима. В усякому разі восьмидеся-

тилітній досвід осмислення подій

1917–1920 років в Україні доводить щоразу пере-

конливіше

, що торжество прогресивних дослідницьких тенденцій просто неможливе

446

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

без розвитку традицій, започаткованих В. Винниченком, більше того – без безпосе-

реднього постійного звертання до його твору

. Незважаючи на плин часу, появу дослі-

джень

, що знаменують собою більші або менші дослідницькі зрушення, у багатьох

своїх компонентах Винниченкове «Відродження нації» й донині залишається непе

ревершеною працею

, значимість якої, принаймні на нинішньому етапі української

історії

, лише неухильно зростає, виявляється дедалі рельєфніше, благотворніше.

Безперечно

, В. Винниченко усвідомлював усю складність поставленого перед со-

бою завдання

. «Я беру на себе трудну річ: – відзначав він у передмові, – дати повну,

правдиву картину боротьби українства за визволення своєї нації під час після Вели

кої Російської Революції

У дні тяжкі

, у дні найтяжчі нашого народу я берусь за цю роботу. Майбутність

України закутано в диму крівавої ненависти

, неситого зазіхання ворогів, безсилля й

знесилля нашого

. Важко робити цю працю в потрібному спокою.

Але в свідомості ваги істини

, в свідомості значіння щирого, нелукавого й чесного

виявлення подій

, я вживу всіх усиль, щоб одсунути від себе всяке національне чи

партійне лицеприяття

, одійти від усяких особистих симпатій чи антипатій і розгляда-

ти весь хід нашого руху в усій об’єктивності

, на яку я зможу бути здатним»

Звичайно, у творі з високою питомою вагою мемуарного матеріалу чимало суб’єк-

тивного

. Але цей суб’єктивізм – особливого роду. Це не традиційна вузько-прагма-

тична спроба понад усе виправдати себе

, свої вчорашні вчинки перед історією, в очах

читачів

, нащадків, а тим більше – звести з кимось рахунки (як сьогодні нерідко гада-

ють

!), комусь сподобатися.

Політичні оцінки подій

, особливо кінця 1918–1919 років, які ввійшли до «Від-

родження нації»

, прямо кореспондуються з думками у щоденнику – щирою сповіддю

перед своєю совістю

. А в багатьох випадках сприйняття, оцінка подій прямо запо-

зичена, перейшла у книжку зі сторінок інтимного документа – настільки вони були

органічно відповідними, «злитними».

Ще лише приступаючи до роботи

, В. Винниченко застерігав майбутнього читача:

«Я не хочу писати історії в академічному значінню цього слова

. Це мають пізніше

зробити фахові дослідувачі

. Моя мета перейти через усі етапи недавно-минулого,

зв’язати їх

, одкинути неважне й дати суцільний образ цих і радісних, і болючих часів

нашої нещасної історії»

Очевидно, цього застереження не варто забувати при загальній оцінці твору. При

всій його безперечній вазі і неминучому історіографічному значенні –

це, водночас, і

ключ до розуміння того, чому накиданий таким талановитим автором, справжнім мис

лителем, тонким, чесним аналітиком, який володів до того ж даром образного сприй

няття світу, суспільних процесів, вмінням убирати думки в яскраві, художні, виразні

форми, «ескіз» виявився дійсно фундаментальним, концептуально визначальним

Не будучи фахівцем-істориком

, Володимир Винниченко, між тим, продемонстру-

вав просто

-таки блискучі зразки справжніх наукових підходів до об’єкту, який було

обрано для дослідження

Може йти

ся, зокрема, про періодизацію такого феномена як Українська револю-

ція. Початкова грань тут для автора абсолютно чітка – повалення самодержавства,

447

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

створення Центральної Ради. Що ж до кінцевої грані – грудень 1919 року, то тут

варто мати на увазі три моменти

. По-перше, після відомої Любарської катастрофи

у розвитку Української революції настала абсолютно очевидна криза

, яка й багать-

ма сьогоднішніми дослідниками сприймається як природний рубіж

, на якому всі ви-

звольні потенції було вже вичерпано

, а домінантними в Україні стали зовсім інші за

сутністю і характером процеси

По-друге, написання «Відродження нації» завершувалося на самому початку

1920 року, і віднайти для того часу більш переконливу, переламну хронологічну віху,

аніж грудень

1919 року, було просто неможливо.

І, нарешті, по-третє, в грудні 1919 року з’явилася резолюція VIII конференції

РКП(б) «Про радянську владу на Україні» й ленінський «Лист до робітників і селян

України з приводу перемог над Денікіним»

. В. Винниченко, як і багато його колег,

розцінювали ці та інші більшовицькі документи

, політичні кроки як поворотний мо-

мент у розвитку суспільних процесів

, як початок органічного поєднання соціальних

і національних аспектів

, примирення соціальної і національної революцій, їх діалек-

тичне злиття

, що мало своє прогресивне майбуття.

Тому

, врешті, й відзначення у підзаголовку «Історія української революції (марець

1917 р. – грудень 1919 р.)» слід визнати не просто прийнятним, а єдино можливим (до

речі, вперше з’явилося воно уже в другій частині книги

Як справжній вчений-історик В

. Винниченко запропонував внутрішню сутнісну

періодизацію історичного відтинку

, який став об’єктом дослідження і був напрочуд

влучно найменований «відродженням нації»

. Зроблено це не позірно, а на основі ви-

сунутого і обґрунтованого критерія

Ставлячи завдання вичленити в історичному процесі характерні моменти

, Воло-

димир Кирилович вважав за найдоцільніший критерій роль тих чи інших «соціаль

них верств під час цих моментів»

При цьому автор логічно поєднав розвиток революції з процесом відродження

української нації і для характеристики якісно відмінних відтинків часу ввів поняття

доби. Він, очевидно, добре усвідомлював, що в історичній науці терміном «доба» по-

значаються досить великі хронологічні періоди

, практично тотожні поняттю «епоха».

«Поняття доби

, – зауважував він із цього приводу, – звучить неначе трохи невідпо-

відно до тих коротких протягів часу

, які обхоплюють ці доби. Але, будучи малими

по кількости часу

, вони містять у собі стільки національного, політичного й соці-

ального змісту

, історія нашого народу на протязі їх зробила такі велетенські кроки,

що цілком оправдано можуть бути названі добами»

. З «легкої руки» письменника

виразний термін швидко увійшов до тогочасного політичного і наукового лексикону

став широко застосовуватис

я у діаспорній літературі, а нині до нього дедалі частіше

вдаються і вітчизняні вчені

, публіцисти.

В. Винниченко виділив чотири доби у розвитку Української революції:

1. Доба Центральної Ради;

2. Доба Гетьманщини;

3. Доба Директорії;

4. Доба Отаманщини.

448

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

Добу Центральної Ради він поділив на два періоди: «1) Період революційної ор-

ганізації державності й морально

-правової влади; 2) Період юридично-правової дер-

жавност

и»

Роз’яснюючи сутність кожного з виділених історичних відтинків

, автор зазначає:

«Чинником доби Центральної Ради є вся свідома національна демократія без ріж

ниці кляс

Доба Гетьманщини означається пануючою роллю кляс буржуазних і реакційних

Під час доби Директорії головна роля переходить до кляс революційних – про

летаріату сільського й міського

Головним чинником доби Отаманщини є елемент військовий

, ідеологічно репре-

зентуючий дрібне національне міщанство

, а в акції своїй автократичний»

Хронологічні рамки двох перших історичних відтинків і початковий етап третьо

го цілком умотивовані й не викликають будь

-яких заперечень. Що ж до розмежуван-

ня між третім і четвертим відтинками і кінцевим етапом четвертого

, то тут виника-

ють питання

В. Винниченко вважає вичерпаною добу Директорії уже до кінця грудня 1918

року – середини січня

1919 року. А з початком війни з радянською Росією (16 січня

1919 р.) пов’язує нову добу – добу Отаманщини. Не має чіткого позначення й кінце-

вий етап даної доби

, який, на думку, автора, припадає на кінець 1919 року. У цей час,

вважає він

, Українська революція перебувала на порозі нової доби.

Погодитис

я із бездоганністю обраного В. Винниченком критерію періодизації не

можна

. Власне, це змушений був визнати й сам автор, стикаючись із численними

труднощами під час аналізу й кваліфікації конкретно

-історичного матеріалу. Адже

позначення кожної доби зумовлюється не стільки чинниками

, на які посилається

автор як на визначальні для періодизації

, скільки тим, які сили домінували в того-

часному суспільному житті України

. І визначені чинники (це, власне, рушійні сили

суспільного процесу

) скоріше розкривають зміст тієї чи іншої доби, аніж виступають

основою для розчленування історичного процесу на якісно відмінні етапи

. Тому у

«Відродженні нації» не зовсім переконливою виглядає розбіжність між третьою і чет

вертою добою Української революції

Очевидно, насправді В. Винниченком було застосовано більш синтетичний і уні-

версальний критерій періодизації

(головна соціальна верства, яка визначала в той чи

інший відтинок часу суспільний поступ

, плюс керівна сила визвольного руху). Тому,

врешті-решт, його періодизація (за винятком хіба що до певної міри спірної четвертої

доби) досить сутнісна, переконлива. Її основні елементи увійшли як наріжні до іс-

торіографічного доробку української науки

І хто, і як не критикував В

. Винниченка в наступному, врешті мало хто не вико-

ристовував у своїх працях підходів до періодизації Української революції

, які запро-

поновано і вперше успішно апробовано у «Відродженні нації»

. Це неспростований і

надзвичайно промовистий факт

З позицій людини

, яка добре усвідомлює історичну закономірність, детерміно-

ваність суспільних явищ

, Володимир Винниченко підходить до з’ясування причин

Української революції

. Він зовсім її не вважає випадковістю, примхливим збігом об-

449

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

ставин, а пояснює глибинною дією чинників, які з неминучістю породжували ви-

звольні тенденції

, а накопичена енергія мала з невідворотністю вибухнути у відпо-

відний момент

. Тут він не просто розвиває, конкретизує міркування видатного укра-

їнського історика М

. Грушевського, а й збагачує їх оригінальними тлумаченнями,

неординарним баченням механізмів суспільної дії

В. Винниченко доводить, що російський монархічний уряд проводив щодо Украї-

ни таку політику

, яка позначалась особливою жорстокістю не лише в національній

сфері

: «Всі форми утиску, експлуатації й нищення прав політичних, соціальних, наці-

ональних та взагалі прав людини й громадянина

, так притаманні всій системі, всьому

характеру урядування царизму

, що до українства прикладалися в самих щедрих роз-

мірах і без усякого маскування»

У даному випадку

, та й узагалі в усій своїй концепції, В. Винниченко намагається

органічніше пов’язати

, з одного боку, всі чинники, що зумовлювали прояви невдово-

лення самодержавством

, а з іншого – показати нерозривність регіональних інтересів

і процесів із загальноросійськими

Природно

, що основна увага при цьому зосереджується на чинниках українсько-

го руху дореволюційного періоду

, який В. Винниченко досить проникливо охаракте-

ризував як «сепаратизм від загибелі»

На відміну від М

. Грушевського, його молодший колега не так високо оцінював

потенціал українського руху

. Він схильний був виправдовувати поразницьку позицію

тих кіл українства

, які бажали перемоги над Росією її воєнних суперників – як можли-

вого суттєвого чинника досягнення стратегічної мети українського руху

. Письменник,

зокрема

, писав із цього приводу: «І що дивного, що ми, сидячі в тюрмах, засланнях,

у підпіллях

, з розбитими очима, з задушеним горлом, задихаючись, гарячково жадно

прислухались до гуркоту гармат на фронтах і гадали

, чи скоро той гуркіт наблизиться

на Україну й розіб’є тюрму

, й визволить нас, і дасть нам хоч трохи дихнути? Ми не

боялись ні німців

, ні австрійців; ми не боялись би французів, англійців, коли б вони

бились з царською Росією

; ми не боялись би диявола, коли б він пекельним вогнем

ішов на цей старий

, жахний «застєнок» усякої волі й права»

Утім В

. Винниченко вважав, що українці не мали єдиних поглядів на шляхи до-

сягнення своїх прагнень

. Він називає три головні орієнтації українства.

Представники першої «

... вірили, що перемога Росії на фронті дасть волю й життя

народам її всередині

... Вони орієнтувались на добре, широке серце руської демокра-

тії, на грім перемоги, який зм’ягчить круте серце царизму аж до степені народоправ-

ства

, до парламентаризму й до волі націй, що благоденственно мовчали тоді по всіх її

неосяжних просторах»

. Це були, головним чином, ті з українців, які міцно інтегру-

валис

я у російське життя, і їх було не так багато.

«Друга орієнтація була на німців

, на великий струс на фронтах, на знесилля ро-

сійської державности й на просте захоплення німцями території України»

. Головна

надія тут була на те

, що «німецький імперіалізм – експлуататор культурний і розум-

ний». Та й мову українську, на відміну від спорідненої з російською, не вважатиме

потрібним забороняти

. «... З двох лих ця орієнтація вибірала культурніще, корисніще

лихо для українського народу

450

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

Третя орієнтація, за логікою В. Винниченка, – «не російська, й не німецька, а

українська

...орієнтація на себе, на свої сили, на рятунок своїми власними зусиллями,

зусиллями своїх працюючих мас

. Ніякий чужий пан не може бути добродійником

того

, над ким він панує й кого може визискувати. До цієї орієнтації належали пере-

важно соціалістичні течії»

Для В

. Винниченка не було жодних вагань у кваліфікації процесів, що почалися в

Україні з поваленням самодержавства – Українська революція

Беззастережно визначивши головною причиною революції в Україні національ

ний момент і пов’язавши вирішення наявної суспільної суперечності з нагальною

демократизацією всього укладу життя

, він був переконаний, що революція має націо-

нально

-демократичний характер. Широка демократизація суспільного життя розгля-

далася при цьому як головний чинник докорінних перетворень в інтересах трудових

мас

, тобто включала в себе соціальний аспект.

Щоправда комбінування складових процесу

, що розпочався з поваленням само-

державства

, уявлялося по різному і залежно від обставин змінювалося. Не залиша-

лися незмінними й погляди на співвідношення між визвольним рухом в Україні і

загальноросійським процесом

Зокрема, В

. Винниченко вважав, що після лютневих подій в українському сус-

пільстві відразу відпали будь

-які інші орієнтації (що існували раніше), крім однієї –

«Всеросійська Революція

, Справедливість». Лідер українських соціал-демократів

навіть через кілька років не міг утриматися від революційного пафосу

, передаючи

тогочасні настрої українства

: «За 250 років перебування в спільці з Росією українство

вперше в ці дні почуло себе в Росії дома

, вперше інтереси цеї колишньої в’язниці

стали близькими

, своїми.

Ми стали частиною, – органичною, активною, живою, охочою частиною – єдино

го цілого. Всякий сепаратизм, всяке відокремлення себе від революційної Росії зда

валось смішним, абсурдним, безглуздим. Для чого? Де ми знайдемо більше того, що

тепер ми матимемо в Росії

? Де по всьому світі є такий широкий, демократичний,

всеохоплюючий лад

? Де є така необмежена воля слова, зібрань, організацій, як у но-

вій, великій революційній державі? Де є таке забезпечення права всіх пригноблених,

понижених і експлуатованих

, як у Новій Росії?»

Означені положення стали висхідними при підходах В

. Винниченка до аналізу

всього етапу Української революції

, доки в Росії розвивалася демократизація суспіль-

ного життя

, поштовх якій дала Лютнева революція. Звідси й абсолютна апологія стра-

тегічного прагнення до народоправства

, легітимної реалізації гасла широкої націо-

нально

-територіальної автономії України у федеративній демократичній республіці

Росія як найефективніший шлях до відродження українства у всіх сферах суспільно

го буття – економіці

, політиці, культурі.

Величезну увагу приділив В

. Винниченко відтворенню сутності, смислу держа-

вотворчих зусиль і надбань Української революції

, з’ясуванню причин і характеру

конфлікту

, що виник у ході реалізації альтернативних політико-правових суспільних

моделей – національної

(Українська Народна Республіка) та інтернаціональної (Укра-

їнська Соціалістична Радянська Республіка

), трансформацій суспільних поглядів на