Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

451

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

статус України наприкінці 1917 – на початку 1918 року як самостійної, незалежної,

суверенної держави

З позицій прихильника демократично

-республіканського устрою, українського

соціал

-демократа, який неухильно еволюціонував «вліво», на націонал-комуністичні

позиції, В. Винниченко підійшов до розгляду питань про крах Української Народної

Республіки

, здійснення державного перевороту 29 квітня 1918 року, про природу геть-

манського режиму П

. Скоропадського, про зовнішньо- і внутрішньо-політичний курс

Української Держави

. За автором трьохтомника, то був період тимчасового торжества

контрреволюційних

, здебільшого інонаціональних сил, а відтак цілком закономір-

ним, абсолютно природним був другий етап Української національно-демократич-

ної революції

, уособлений Директорією. Діяльність останньої забезпечила швидкий

успіх антигетьманського повстання

, відродження Української Народної Республіки,

перспективи зміцнення якої було пов’язано із запровадженням трудового принци

пу – реалізацією ідеї трудових рад

, розбудовою Республіки трудового народу. Однак

цим планам не судилося втілитися в життя через негативний вплив внутрідержав

них тенденцій

(отаманщина, регіоналізм політики керівництва Західно-Української

Народної Республіки

), новий конфлікт із силами соціальної революції (пятаковщи-

на), білогвардійські спроби силового повернення України до складу «єдиної і непо-

дільної» Росії

, російсько-українську війну. Все це, врешті, привело до встановлення

майже на всій території України радянської влади

, носіями якої були як РСФРР, так і

споріднені з нею сили соціальної революції всередині України

, об’єднані і згуртова-

ні партією більшовиків

. Потенції ж національно-демократичної революції на кінець

1919 року були практично вичерпані і, незважаючи на те, що національно-визвольні

цілі в більшості виявились незреалізованими

, перспектив для їх досягнення ближ-

чим часом уже не існувало

Позначена тут у найзагальніших рисах схема винниченкового твору виконана в

неповторному до цього часу

(та, мабуть, і важкодосяжному для будь-кого іншого)

ключі

. Це не стільки сухий, скрупульозний виклад подій, фактів, скучне нанизуван-

ня цитат

, документів (хоча, звісно, й зовсім обійтися без цих «цеглинок» будь-якого

історичного дослідження просто неможливо

). Це, передусім, блискучий аналіз сус-

пільних процесів

, що захопили Україну в буремну добу, це проникнення в їх сутність,

у дію їх механізмів від мікрорівня

(психологія окремого індивідума) до макрорівня

(національна свідомість, масова стихія, політична культура). Це блискуче поєднан-

ня знання

, розуміння кожної конкретної ситуації, так би мовити, «зсередини» з фі-

лософським баченням

, осмисленням місця будь-якого явища, події в широкому, аж

до глобалістського

, контексті, це вміння піднятися від споглядання окремих проявів

життя до їх сприйняття у всіх щонайскладніших взаємозв’язках

, взаємовпливах, у

всій масштабній сукупності дії різновекторних тенденцій

. Одним словом, це той рі-

вень по суті історіософського освоєння минулого

, на який здатний далеко не кожен

науковець

, а лише справжній учений-мислитель.

Тому то кожен сюжет

, абзац, речення Винниченкового твору має особливу вагу,

варте щонайприскіпливішої уваги

. Чи не найнаочніше це відчувається при знайом-

стві з дуже глибокими і таким ж оригінальними висновками «Відродження нації»

452

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

щодо причин поразки, історичних уроків і значення Української революції. В них

немає поверховості

, випадковості, штучності, надуманості. В них не лише розуміння,

а й болісно пережите

, «пропущене через серце» відчуття історичного досвіду. До-

статньо хоча б кількох прикладів виходу Винниченкової думки на практично неза

тронуті іншими авторами

(в тому числі й дуже поважними, добре підготовленими,

ерудованими

, такими, що вільно орієнтуються у масштабних політичних проблемах),

або ж піднесення рівня аналізу

, висновків, узагальнень на недосяжну для багатьох

височінь

Серед Винниченкових оцінок Української революції

, уроків, на які він робив по-

силений наголос

, на першому місці завжди була проблема поєднання соціальних і

національних завдань

. Вона набувала в нього різних оформлень – і критичних – щодо

минулого досвіду, і повчальних

– щодо наступних етапів боротьби. І повторювалася

безліч разів у багатьох сюжетах тритомника

«Відродження української нації в національній сфері йшло й ітиме в гармонії з

соціальним визволенням

. Це є аксіома трьохлітнього досвіду нашої революції, – на-

полягав В

. Винниченко. – Що правіше й реакційніше заводився режим на Україні, то

більше й глибше було нищення української національності

. І то все одно: чи чужими

руками, чи своїми заводилась та реакція

, вона необхідно, неминуче приводила до на-

ціонального гноблення

І зовсім навпаки

, – висловлював переконання В. Винниченко: «чим «лівіший»

буде соціально

-політичний режим на Україні, тим більше він буде сприятливий для

національного відродження нашого народу

. Що повніше буде соціальне визволення,

то необхідно тягтиме з собою й повне національне визволення»

Проаналізувавши увесь досвід боротьби за державність у революційну добу,

В. Вин-

ниченко сформулював категоричний імператив

: «З усіх режимів, які можуть бути на

Вкраїні, найповніше може забезпечити національне відродження нашого народу ре-

жим національно

-української радянської соціалістичної влади».

Цікаво

, що лідер національно-демократичної революції, один з небагатьох, допус-

кав можливість і неукраїнської влади

. «З тих же режимів, які можуть бути на Вкраїні

не нац

. – українського характеру, безперечно найбільш сприятливий для українсько-

го відродження є все таки режим радянської соціялістичної влади»

, – формулював

свою думку В

. Винниченко. Він також вдавався до її логічної аргументації: «Бо при-

рода сеї влади

, її соціальна суть і завдання необхідно й неминуче ведуть її до найбіль-

шого національного розневолення

. Як влада кляс експлуататорських, паразитарних

мусить національно поневолювати для можливості поневолити соціально

, так влада

кляс експлуатованих

, працюючих мусить національно визволяти, мусить сприяти й

допомагати цьому визволенню

, коли хоче найповніше визволити соціяльно.

І ми бачимо

, як ця соціальна необхідність штовхала й штовхає далі руських соціа-

лістів по шляху активності і в національному питанню

. І що далі буде йти розвиток

соціалістичної революції на Вкраїні

, що глибше вона пройматиме працюючі маси,

що ближче й діяльніше вони візьмуть у ній участь

, то ця необхідність активності в

національному питанню стане виразнішою для всякого послідовного

, активного ко-

муніста всякої національності

, навіть бувшої пануючої»

453

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

В. Винниченко вважав серйозним прорахунком Української революції те, що на

свій гребінь вона винесла політиків

, які неухильно еволюціонували в бік буржуаз-

ної державності

. І то – всупереч багатьом об’єктивним обставинам життя (соціальна

природа українства

, рушійні – «ударні» – сили руху і т. ін.) В заключному розділі

«Відродження нації» він писав

: «Ті люди, які, йдучи за своїми власними класовими

симпатіями й інтересами

, хотять утворити українську державність класово-буржу-

азну, – шкодливі й злочинні фантасти: вперед треба мати ті буржуазні кляси, а тоді

з ними творити ту державність

. Коли ж вони знають самі, що цих кляс немає, що

процес витворення їх є справою цілих поколінь

, а все ж таки намагаються іменно

таку державність утворювати й ради неї боряться проти національної робітниче

-се-

лянської державності

, коли ради цього валяються в ногах світових насильників і зло-

чинців і продають за поміч у цій боротьбі свій народ

, то їм місце тільки на лаві на-

роднього суду»

Звісно, наведені міркування і висновки – то лише надзвичайно мала доля щедро

розсипаних по всьому капітальному твору плодотворних думок

, які не завжди і не

всіма однаково сприймаються

, нерідко викликали та й зараз викликають полемічні

заперечення

, спростування.

Однак ніколи й нікого вони не залишали байдужими

, завжди будили бажання

якомога ґрунтовніше пізнати таку непросту сторінку вітчизняної історії

, спонукали

до вироблення власної позиції як щодо минулого

, традицій, так і щодо її проекції на

сучасний досвід

, поточну політику.

Сам В

. Винниченко з нетерпінням чекав появи книги з друку, прагнув якомога

швидше і, по можливості, ширше ознайомити з нею співвітчизників.

При першій же нагоді з допомогою захопленого літака перші двадцять примірни

ків «Відродження нації» уже на початку квітня

1920 року було відправлено до Києва,

(з них 10 примірників порівну – для боротьбистів і незалежників)

. У супровідному

листі до В

. Затонського В. Винниченко писав: «Дуже хотів би, щоб Ви перечитали

деякі розділи з

II і III час. моєї праці «Відр. Нації» й написали мені, чи сучасний курс

Уряду на Україні дозволить цю книгу до поширення

. Я ще більше був би Вам вдяч-

ний, коли б Ви допомогли її виданню»

У листі до боротьбистів і незалежників автор «Відродження нації» просив на

писати йому

, «чи може бути ця книжка допущена до поширення. Особливо прошу

перечитати деякі розділи з

II і III ч. сеї праці, що торкається нац. і економ, політики

рос

. комуністів на Україні. Першу частину мною написано навмисне в такому тоні, з

агітаційною метою

: настроїти прихильно національно-напруджені елементи до слі-

дуючих частин

. Коли книжку може бути допущено, то дуже прошу помогти видати

на Україні

, а також в перекладі на руську мову, що мені здається було б корисно.

Якщо «Дзвін» має якусь змогу видавати книжки

, то передайте йому один примірник

і допоможіть видати

. Коли якась комуністична газета схоче вмістити на своїх сторін-

ках витяги з книжки

, нічого не маю проти, навпаки буду радий»

З цих слів видно

, наскільки важливим вважав Володимир Кирилович донесення

до українського читача його погляду на Українську революцію

, хоч і сумнівався, що

радянський уряд дозволить це зробити

. А тому шукав й інші варіанти.

454

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

І ще, невеличка, проте дуже промовиста деталь. Місцем видання книги В. Винни-

ченко позначив «Київ–Відень»

. Мабуть, тим він хотів підкреслити свою органічну

злитність з Вітчизною

, дати зрозуміти, що «Відродження нації» – то не відсторонено-

холодний

, менторський погляд емігранта з благополучної європейської столиці, а по-

зиція людини

, що всім серцем переживає ситуацію історичного переламу в Україні,

спостерігаючи її начебто «зсередини»

Та так воно

, власне, й було. Адже на папір лягли рядки, що міцно закарбувалися

у свідомість

, у душу в ході подій, в гущавині безпосередніх учасників, творців на-

ціонального поступу

Однак

, сподівання Володимира Винниченка виявилися марними. Майже повний

наклад «Відродження нації» у кількості

15 тис. примірників залишився за кордоном,

впродовж десятиліть був доступним зарубіжному читачеві

, а з українців – лише емі-

грантам

. У бібліотеках України збереглися лише поокремі примірники, та й ті потра-

пили до спеціальних фондів

Щоправда, окремі розділи «Відродження нації» були включені до збірника під

красномовною назвою «Революция на Украине по мемуарам белых»

(М.–Л., 1930,

– С. 227–358). І хоч укладачі старанно вилучили з тексту практично всю критику

В. Винниченком Тимчасового Робітничо-Селянського Уряду України на чолі з Г. Пя-

таковим

(а до збірки було залучено матеріал доби Директорії під назвою «Из истории

украинской революции»

), мало хто міг познайомитися і з цими невеличкими шмат-

ками

Винниченкового твору. Збірник теж невдовзі потрапив до спеціальних сховищ

бібліотек

Ті, хто одержував допуск до спецфондів і міг ознайомитися з тритомником В. Вин-

ниченка

, як правило, чимало бентежилися. Адже автор здебільшого займав об’єк-

тивні позиції

, не лише критикував більшовиків, радянську владу (нерідко – очевид-

но – справедливо

), а ще більшою мірою викривав політику, поведінку керівництва

Української революції

, доводив, що остання, по суті, закономірно зазнала поразки, а

більшовики закріпили свою владу в Україні зовсім не випадково

, не тільки завдяки

зовнішньому чиннику

, а значним чином через підтримку лозунгів і позицій Кому-

ністичної партії

, радянської влади, чималою частиною населення України. Однак

абсолютне заперечення офіційною історіографією феномена Української національ

но-демократичної революції, кваліфікація його буржуазно-націоналістичною контр-

революцією відкидала будь

-яке історіографічне значення книги В. Винниченка, авто-

матичне зарахування її до ідейно небезпечних

, шкідливих ворожих творів. Щоправда

це не перешкоджало використовувати у пропагандистських матеріалах досить широ

ку кількість витягів з «Відродження нації»

, які, так би мовити, самоспростовували

«ідеологію й практику українського буржуазного націоналізму»

, натомість підтвер-

джували переваги

, правоту теорії й політики більшовиків.

В емігрантській і діаспорній літературі

, присвяченій подіям 1917–1920 років в

Україні

, «Відродження нації» використовувалося досить часто, практично неодмін-

но. Проте ставлення до книги було дуже непростим. Її пізнавально-наукове значення,

як правило

, зовсім не враховувалося. Увага концертувалася здебільшого на тому, що

книга – втілення поглядів колишнього «комунізуючого» українського соціал

-демо-

455

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

крата, чи не найбільше винного за невикористані історичні шанси революційної доби

й за наступний розкол української політичної еміграції

. Тобто тритомнику відводила-

ся лише роль чинника ідеологічної боротьби, міжфракційних емігрантських чвар.

Чи не єдиною публікацією

, в якій було зроблено першу, й слід відразу сказати –

дещо своєрідну спробу оцінити історіографічну вартість

Винниченкового твору, була

стаття талановитого історика Івана Лисяка

-Рудницького «Суспільно-політичний сві-

тогляд Володимира Винниченка у світлі його публіцистичних писань»

, вперше опу-

блікована в журналі «Сучасність» у

1980 році

Проте І

. Лисяк-Рудницький не вважає, що «писання Винниченка мають самостій-

ну науково

-теоретичну вартість», особливо у порівнянні зі спадщиною М. Драгома-

нова і В

. Липинського. Їх значення він вбачає лише в тому, що вони віддзеркалюють

світогляд В

. Винниченка і є важливим джерелом для вивчення його інтелектуальної

біографії»

. «Відродження нації» І. Лисяк-Рудницький кваліфікує як «широкий істо-

рично-мемуарний трактат, чи пак памфлет», присвячений інтерпретації українських

визвольних змагань та ролі в них В

. Винниченка.

«Можна лише дивуватися енергії людини

, яка на гарячих слідах подій поспіши-

лася відразу закріпити для себе самої й інших досвід щойно пережитого та вивести з

цього певні програмові висновки

, – пише автор статті. – Коли Винниченко працював

над «Відродженням нації»

, українська революція ще тривала, а він не вважав своєї

активної політичної ролі в ній за скінчену

. Він хотів не тільки дати апологію своєї

революційної й державницької діяльності за минулих півтретя року

, але рівночасно

теж готував ґрунт для чергової політичної акції

: свого повороту на Україну під ра-

дянською владою та своєї власної майбутньої співпраці з цією владою

. Ці розрахун-

ки напевне вплинули на багато формулювань у «Відродженні нації»

. Проте, було б

помилкою Винниченкову концепцію історії української революції зводити до таких

опортуністичних мотивів

. Хоч він згодом пройшов світоглядову еволюцію, але його

розуміння української революції залишилося незмінним

. Основні тези «Відроджен-

ня нації» повторені в публіцистичних писаннях Винниченка з останніх років його

життя»

Як видно

, І. Лисяк-Рудницький не втримався від спокуси поширеної версії про

мотивацію появи Винниченкового твору і прагматичність його

, хоча водночас і сер-

йозно застеріг щодо некон’юнктурної принципової позиції В

. Винниченка у тракту-

ванні Української революції упродовж всього наступного життя

Сутнісне бачення Володимиром Кириловичем відтворюваної доби історик убрав

в досить лапідарну й чітку формулу

: «Винниченко бачив історичну спрямованість

української революції у змаганні селянсько

-робітничих мас до «всебічного визво-

лення». А головна трагедія Української революції, на його думку, полягала в тому, що

«Центральній Раді не вистачило н

і розуміння моменту, ні одностайності, ні рішучості

стати в авангарді оцих самих мас

, виступити виразницею їхніх не тільки національ-

них, але й соціально-економічних інтересів». Через цю однобічність Центральної

Ради, занедбання нею соціального моменту, українські маси не дали їй у рішальну

хвилину своєї підтримки

. Подібні помилки, каже Винниченко, зробила теж і Дирек-

торія»

456

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

І. Лисяк-Рудницький піддає критиці як світоглядні життєві засади видатного

українського діяча – концепцію «всебічного визволення»

(соціального, національно-

го

, політичного, морального), так і націонал-комуністичну платформу, на основі якої

написано «Відродження нації»

Історик звинувачує В

. Винниченка у соціальному «утопізмі», який не лише мав

негативне значення в практичній політиці

, а й не дозволяв вірно оцінити смисл, ха-

рактер

, перспективи революційної боротьби в 1917–1920 роках. «Утопійний харак-

тер Винниченкової соціально

-економічної концепції проявився, між іншим, в спро-

щеному егалітаризмі

, – зауважує І. Лисяк-Рудницький. – Його розум відмовлявся

сприйняти просту істину

, що «пани й буржуї» не тільки «розкошують», але теж ви-

конують певні потрібні суспільні функції

. Раптово усунути їх, не забезпечивши від-

повідної заміни

(наприклад, у формі добре вишколеної управлінської еліти, якої в той

час просто не було

) означало вкинути країну в хаос. У кожному разі, якщо Україна не

мала залишитися в стані аморфної етнічної маси

, але мала стати новочасною нацією і

державою

, вона мусіла розвинути диференційовану суспільну структуру, спроможну

виконувати всі складні функції

, що невід’ємні від існування нації й держави. Біда

була не в тому

, що Винниченко турбувався за долю робітництва та декласованого,

спролетаризованого прошарку селянства

. Але орієнтуючися виключно на ці кляси,

некритично ідентифікуючи себе з їхніми жалями та гнівом, він відштовхував від

участи в українському будівництві заможні й освічені верстви населення

, включно

з т

. зв. сільською буржуазією, «контрреволюційною куркульською стихією», – отже,

якраз ті елементи

, що могли послужити найнадійнішим фундаментом держави. Зреш-

тою

, ці помилкові погляди поділяла більшою чи меншою мірою вся наддніпрянська

соціалістична «революційна демократія»

Подібного роду міркування не належать до оригінальних

. Вони перегукуються з

точкою зору Д

. Дорошенка, втіленою в його «Історії України. 1917–1923 рр», інших

концепціях ліберального спрямування

Автору «Відродження нації» також робиться закид за «двоїсте» ставлення до біль-

шовизму

, за віру «в історично прогресивний, соціалістичний характер Жовтневої ре-

волюції як такої

, що відповідала соціальним інтересам трудящих мас»

Вірно замітивши

, що В. Винниченко не погоджувався з радянською владою лише

в національній політиці

, І. Лисяк-Рудницький стверджував – видатний український

діяч «шукав синтези двох революцій

: української національної й комуністичної.

В цьому полягала суть його політичної концепції

. Пишучи своє «Відродження нації»,

він намагався переконати інших і передусім

, мабуть, самого себе, що така синтеза не

тільки бажана, але й історично конечна

Правда

історик висловлює здогад, що в глибині душі В. Винниченко й сам сумні-

вався у здійсненні такої синтези

, однак переконливою його аргументацію (посилання

на художній твір

) навряд чи можна визнати.

Одним з основних недоліків світобачення Володимира Винниченка

, його «док-

тринерських наївностей» – критик вважає брак систематичної освіти автора «Відро

дження нації» взагалі

, серйозної марксистської підготовки, зокрема. «...Його розумін-

ня марксистської теорії не підноситься понад рівень популярних брошур»

– жорстко

457

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

резюмує І. Лисяк-Рудницький. І цьому, звичайно, не можна щось істотне заперечити.

Однак, гадається, не варто й поспішати у всьому згоджуватис

я з І. Лисяком-Рудниць-

ким, тим більше абсолютувати як останній, так і сформульовані вище інші висновки

Адже підходити як до особистості В

. Винниченка, так і до його творчості, в тому

числі й науково

-публіцистичної, зі звичними мірками не можна. Природні обдару-

вання давали Володимиру Кириловичу багато перваг над колегами

-політиками. Вони

ж дозволяли йому глибше

, масштабніше, об’єктивніше відтворювати суспільні кар-

тини, коли він брався за перо як історик.

Проникливий історик І

. Лисяк-Рудницький називає В. Винниченка «ренесансо-

вою людиною»

. А підставою для цього слугує всебічність («всесторонність») вели-

кого українця

. Це так. Однак, гадається, є чимало мотивів говорити і про «ренесанс-

ний» рівень

, про «ренесансну» якість Винниченкової творчості. Як шедеври митців

епохи Відродження в чомусь неповторні

, в чомусь недосяжні й такі, що викликають

незмінний подив і захоплення

, так і тритомник «Відродження нації» не втрачає своєї

привабливості

, притягальності, вражає своєю «свіжістю», актуальним звучанням.

Винниченків твір про досвід Української революції

, про національне відроджен-

ня українства має справді неминуче історіографічне значення

, час від часу викли-

каючи особливий

, підвищений інтерес. Так сталося, зокрема, і в часи горбачовської

перебудови

, коли радянську систему вразила небувала криза і Радянський Союз дій-

шов до стадії розпаду

. У пошуку «вічних» національних цінностей, які за будь-яких

умов здатні благотворно вплинути на світогляд нації

, її моральні якості абсолютно

природно було згадано і про «Відродження нації»

Рівно через сім десятиліть майже суцільних спроб дискредитації тритомника і

його автора Видавництво політичної літератури України в

1990 році перевидало кни-

гу у серії «Бібліотека репринтних видань»

. До відтвореного тексту 1920 року було

додано коротесеньку післямову

, скорше біографічну довідку про В. Винниченка,

підготовлену В

. Лозицьким

. На жаль, місця для скільки-небудь предметного ана-

лізу самого твору

, чи ж хоча б оцінки його зі світоглядних, наукових позицій кінця

XX століття не знайшлося, тоді як пояснення, можливо, примітки, застереження були

б украй необхідні

. Справа в тому, що книга побачила світ у час, коли закінчувалася

«горбачовська доба»

. Ім’я В. Винниченка і його творчий спадок нерідко дуже непро-

фесійно

, навіть спекулятивно (хто знав той спадок?!) використовували в політичній

полеміці

. Коли ж з’явилася можливість судити про В. Винниченка, його погляди не

з чиєїсь подачі

, а безпосередньо за його твором, знову виявилося майже те, що стало

зрозумілим ще в далекому двадцятому році

Дуже вже цей Винниченко був непростий

, не однолінійний, неодномірний, дуже

багатогранний

, ґрунтовний, глибокий, а відтак і «незручний»!

На очах у громадськості сталася дивна метаморфоза

: не встигнувши поставити

на постамент добутого із забуття кумира з поблажливим «поплескуванням по плечу»

відсунули з поля ідеологічних змагань

, активно нав’язуючи масовій свідомості все

той же міф

: «Відродження нації» – твір не лише далекий від наукових стандартів,

а ще й нещирий

, спрямованість якого підкорена короткочасній, вузькопрагматичній

меті.

458

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

Що ж, чинити так значно легше, аніж спробувати зрозуміти хід думок одного із

дійсних романтиків Української революції

, дати собі нелегкий труд проникнути у

сутність надзвичайно складних процесів буремної доби

, розібратися у їх історичній

зумовленості

, мотивах поведінки і творчості Володимира Винниченка.

Фортуна, схоже

, й надалі не збиралася повертатися у бік авторитетного україн-

ського діяча

. В умовах державної незалежності України, яка з початку 90-х років

почала рішуче рвати зі своїм соціалістичним минулим

, прихильник комуністичної

ідеології і федералістських орієнтацій знову потрапив у несприятливу для себе

, для

сприйняття свого творчого спадку полосу

. Правилом «хорошого тону» для істориків і

політиків стало начебто мимохідь

(однак, обов’язково) згадати у будь-якій публікації,

чи дисертації

, присвяченій революційній добі (а їх у 90-ті роки захищено десятки),

що серед хибних концептуальних підходів до аналізу подій

1917–1920 років досить

прикметною є праця В. Винниченка «Відродження нації».

Спроба зламати закостенілий стереотип

, з одного боку, начебто, позитивно зу-

стрінута фахівцями»

, а з іншого – продовжує залишатися більше винятком, точкою

зору

, цілком допустимою в умовах політичного плюралізму – і не більше того.

Гадається, що інтереси розвитку історичного дослідження, внутрішня логіка роз

витку науки, зживання ідеологічних нашарувань, подолання кон’юнктурних підходів

неминуче приведуть до істотного коригування поглядів на Винниченків фундамен

тальний труд. І добре було б, щоб сталося це якомога швидше, без штучних зволікань

і затримок. Благотворний науковий ефект – безсумнівний

Винниченко В. Щоденник. Т. 1. – С. 392.

Там само.

Там само. – С. 396.

Там само. – С. 397.

Там само. – С. 403.

Там само. – С. 403–404.

Винниченко В. Відродження нації. Ч. ІІІ. – С. 477.

Там само. – С. 478.

Винниченко В. Щоденник. Т. 1. – С. 411.

Винниченко В. Відродження нації. Ч. І. – С. 9.

Там само. – С. 10.

Там само. – С. 11.

Там само.

Там само. – С. 12.

Там само. – С. 32–33.

Там само. – С. 35.

Там само. – С. 38–39.

Там само.

Там само. – С. 39–40.

Там само. – С. 41.

Там само. – С. 42–43.

Винниченко В. Відродження нації. Ч. ІІІ. – С. 497–498.

459

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

Там само. – С. 499.

Там само. – С. 500.

Там само.

Там само. – С. 497.

ЦДАГО України. – Ф. 39. – Оп. 1. – Спр. 45. – Арк. 4, 6 зв., 7 зв., 9 зв., 10, 10 зв.

Там само. – Арк. 4.

Там само. – Арк. 6 зв., 9 зв. – 10.

Див.: Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – Т. 2. – С. 95–112, 504–505.

Там само. – С. 96.

Там само. – С. 96–97.

Там само. – С. 97.

Там само. – С. 100.

Там само.

Там само. – С. 101.

Там само. – С. 106.

Там само. – С. 95.

Винниченко В. Відродження нації. Ч. ІІІ. – С. 536–542.

Солдатенко В.Ф. Українська революція: концепція та історіографія. – К., 1997. – 416 с.;

Його ж. Українська революція: концепція та історіографія (1918–1920 рр.). – К., 1992. – 508 с.

Див.: рецензії В.Г. Сарбея і Б.І. Андрусишина на названі вище монографії В.Ф. Солдатенка

в Українському історичному журналі (1998. – № 3. – С. 145–149; 2000. – № 3. – С. 137–143);

Калінцев Ю. Українська революція як складний феномен // Віче. – 1998. – № 10. – С. 157–159;

Його ж. Феномен української революції // Там само. – 1999. – № 6. – С. 156–159.

Âèñíîâêè

Порівнювати діяльність двох політиків, що в другій половині 1919 р. опинилися

у зовсім різних ситуаціях

, докладали зусиль для розв’язання дуже відмінних завдань,

як, втім, і в попередні півроку, надто непросто. Адже єдиний конструктивний і кінце-

вий критерій

, який може бути застосованим – з’ясування того, наскільки кожен з них

прислужився справі революції

, рідному народу, використати справді складно.

С. Петлюра очолював Українську Народну Республіку. В його руках зосередили-

ся найважливіші важелі впливу на державотворення та збройний захист республіки –

він був головою Директорії і Головним Отаманом

. Ситуація ж для УНР виявилася

надскладною. Її лапідарна характеристика – «в чотирикутнику смерті» – якнайточ-

ніше передає її сутність і трагізм

. Екстремальні обставини вимагали від будь-якої

особистості

, яка прибрала до своїх рук ключові державні функції, вияву особливих

якостей

, великого таланту.

Підняти маси на збройний захист національних здобутків могла

, насамперед, мо-

білізуюча програма перетворень в інтересах народу

. Ніякої програми дій С. Петлюра

не запропонував

Система трудових рад

, при всіх своїх вадах, принаймні, була політичною плат-

формою

, визнаною всіма провідними партіями, затвердженою Трудовим конгресом,

співзвучною народним сподіванням

. Спродукований режим отаманщини не дав мож-

ливості скільки-небудь масштабно приступити до реалізації трудового принципу, за-

вів суспільство у безвихідь

Позбавлений підтримки народу

, який тільки й міг поповнювати лави борців за на-

ціональну державність

, за соціальний і національний прогрес, С. Петлюра змушений

був опиратися у воєнній політиці передусім на потенціал Української галицької армії

А остання опинилася в Наддніпрянській Україні й змушена була деякий час коритися

Головному Отаману не з доброго життя

, не з власної волі. Вимушена залишити тери-

торію ЗОУНР

, військова формація просто шукала шляхів до самозбереження, фізич-

ного виживання

. Для її керівництва були малозрозумілими, а то й чужими інтереси

та поривання «східняків»

. Регіоналістські настрої незмінно брали гору над стратегіч-

ними завданнями нації

. До того ж, С. Петлюра не зміг налагодити дійового діалогу

з лідером ЗОУНР Є

. Петрушевичем, його оточенням, дедалі звертав свої погляди до

непримиренного ворога «західняків»

– поляків.

Усе це

, зрештою, зумовило любарську катастрофу. УНР втратила свою територію,

своїх вояків

. А два чільні лідери Директорії – С. Петлюра і Є. Петрушевич – зму-

шені були шукати притулку поза межами України

, відповідно – у Варшаві та Відні.

Було зведено нанівець соборницький процес

, якого прагнуло українство впродовж

століть

В. Винниченко не тримав зброї в руках, не захищав УНР від ворогів. Він взагалі

був далеко від Батьківщини

. Та назвати його позицію байдужою щодо долі України,

її народу не можна

. Не в змозі відірватися від політики, палкий патріот і відповідаль-

на особистість знаходить чи не єдиний спосіб бути корисним справі національного

відродження

. Він здійснює принциповий, предметний аналіз досвіду Української ре-

волюції в надії

, що одержані висновки будуть використані в боротьбі за майбутнє

національної держави

Проведена глибоким мислителем і безпосереднім учасником подій робота вияви

лася дуже цікавою й спонукала до пошуків такої платформи національно

-визвольної

боротьби, яка б якнайбільше відповідала народному інтересу, торжеству української

ідеї

На жаль

історія вже не залишала часу на те, щоб плідними висновками і мудрими

настановами могли скористатися політичні сили

, від позиції яких залежала подальша

доля України

Звичайно, можна поставити питання й так (і його дійсно неодноразово стави-

ли) – як можна порівняти звитяжні зусилля С. Петлюри з «паперовими екзерсисами»

В. Винниченка? Перший весь час на фронтах ризикував життям у боротьбі з воро-

гами, а інший тимчасом шукав ідеологічних шляхів замирення з найпідступнішим і

найгрізнішим із них – з більшовиками

. Однак у такому підході проглядає очевидна

формальна поверховість

Намагаючись поглибити міркування

, неодмінно доведеться шукати відповідь на

питання

, наскільки історично виправданим було продовжувати проливати кров, без-

розсудно прирікати народ на нові численні жертви в ім’я вузькокорпоративних інтере-

сів Головного Отамана та його корисливих спільників

? Адже боротьба за революцій-

ні ідеали незворотно трансформувалася у ристалища за особисту владу

460

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ