Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

431

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

Така сліпа ненависть і відверта ворожість посилено нав’язувалися наддніпрян-

ському вояцтву

. Однак, трохи оговтавшись від нападу гніву, військове керівництво

УНР дещо пом

’якшило тон виступів. У статті «Історичний момент», надрукованій у

тій же газеті

«Україна» за 14 листопада 1919 р., воно вже «заявляло прилюдно», що

сама Галицька армія в своїй цілості і в тім нашім національнім спільнім нещастю

нічим не провинилася

», бо стала «жертвою обдуманої зради, як і ми Наддніпрянці».

Отже

, обвинувачення «братерської Галицької армії» було би «страшною кривдою» і

«кинуло би між нас страшну пошесть недовір’я».

З іншого боку

, у листопаді 1919 р. галицьке стрілецтво приголомшив «витік ін-

формації» (

звісно, провокаційний), буцімто до рук денікінців потрапив «скарб Пет-

люри», який складався з великої кількості золота та цінних паперів європейських і

американських фірм

. Це дало ґрунт для поширення чуток про те, що лише невеликої

частини цього скарбу могло вистачити на задоволення всіх потреб Галицької армії

Так обопільно поглиблювалася неприязнь і ворожість у стосунках між галицьким і

наддніпрянським вояцтвом

177

Керівництво ЗУНР вимагало

, щоб негайно був призначений до Директорії один

галичанин

, щоб С. Петлюрі було залишено лише посаду Головного Отамана, але від

оперативних справ його усунули, щоб було змінено уряд і щоб міністром фінансів

став галичанин

. Коли С. Петлюрі стало відомо про ці домагання, він відповів: «Віді-

йти завше

лекше, а відповідальність? Я її беру на себе і в слушний момент сам дам

справоздання зі своєї роботи перед народом

, представленим в організованому ви-

гляді» і закінчив

: «Я сьогодні так зроблю, я сам і відповім, коли цього буде треба, за

свою діяльність»

178

12 листопада 1919 р. Рада міністрів запропонувала Є. Петрушевичу, щоб він під-

порядкував УГА Головній команді УНР

, тобто С. Петлюрі. «Петрушевич лежав хво-

рий, з двома револьверами біля себе, а будинок його був оточений вірними стрільця-

ми з кулеметами і т

. п., бо він боявся арешту, – повідомляє М. Шаповал. – Довгі роз-

мови не довели ні до чого

, бо Петрушевич відмовився категорично передати команду

Петлюрі

, кажучи, що він не може відважитись передати армію людям, які її дорешти

зруйнують

, бо він їм не вірить і т. п. Скінчилось нічим»

179

. На засіданні Ради міні-

стрів

14 листопада 1919 р. було вирішено здати Кам’янець полякам і пробиватись до

Дніпра окремими частинами.

До крайньої межі дійшов і розвал Директорії. 15 листопада С

. Петлюра і І. Ма-

зепа видали на основі постанови вищого державного органу УНР розпорядження

про відрядження за кордон А

. Макаренка і Ф. Швеця. Вони наділялися широкими

повноваженцями

, зокрема:

«…Брати участь в Мировій конференції

в Парижі і інших міжнародних конферен-

ціях з правом заступництва інтересів Української Народної Республіки

... Мати вищий контроль над діяльністю всіх урядових інституцій Української На-

родної Республіки

за кордоном і окремих урядових осіб з правом скорочення уста-

новлених законами штатів цих інституцій і зміни розмірів

утримання персоналу.

Заключати прелімінарні умови і політично мілітарні договори від імени Україн

ської Народної Республіки

180

432

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

На цьому ж засіданні була ухвалена постанова у зв’язку з письмовою доповіддю

голови варшавської місії А

. Лівицького у справі надання йому остаточних директив.

В цій постанові, яка певний час мала залишатись таємною, говорилося: «Маючи на

увазі всі умови й обставини

, в яких перебуває У. Н. Р. в сучасний момент, визнати

необхідним дати згоду на встановлення кордонної лінії між У. Н

. Р. і Республікою

Польською по лінії Бартелемі через територію Галичини і по річці Турії через тери

торію Наддніпрянської України

, а в випадку необхідності – по річці Стир. Зазначе-

ний територіяльний кордон є той максимум

, на який може піти уряд.

Щодо поставленої вимоги негайного принципового визнання урядом в справі

аграрній – принципу власності

, то визнати можливим лише заявити, що остаточне ви-

рішення принципових і інших основ

, на яких має бути переведена аграрна реформа,

належить лише Парламенту У. Н

. Р.»

181

15 листопада 1919 р. з’явилася наступна постанова Директорії: «З огляду на ви-

їзд за кордон по державних справах членів Директорії А

. Макаренка та Ф. Швеця,

Директорія ухвалила

1) На час відсутности з території Української Народньої Республіки членів Ди-

ректорії А

. Макаренка та Ф. Швеця верховне керування справами Республіки покла-

дається на голову Директорії пана Головного Отамана Симона Васильовича Петлюру

який іменем Директорії затверджує

всі закони та постанови, ухвалені Радою Народ-

ніх Міністрів.

2) На випадок його смерти все верховне керування Державними справами Респуб-

ліки та її озброєними силами покладається на залишившихся в живих членів Дирек

торії

, або одного з них з тим, аби вони провадили зовнішню та внутрішню політику

Республіки на ґрунті її самостійности до часу скликання представництва від україн

ського народу»

182

За оцінкою М

. Шаповала, постанова стала тим документом, «яким Петлюра під

час паніки оформив своє самодержавство

... Директорія перестала існувати і формаль-

но розпочалася «петлюрівщина»

, яка фактично почалася раніш»

183

Узагалі, 15 листопада

1919 р. стало помітною віхою в історії Української рево-

люції. В цей день, за саркастичною оцінкою того ж таки М. Шаповала, «разом з Ди-

ректорією сконала і галицька диктатура

. Петрушевич заявив своїм людям на нараді:

«Я особисто за тим, аби наша армія переходила до Денікіна, бо це є конечність. На

щось инше надії нема

...». Вночі він виїхав до румунського кордону і далі поман-

дрував зі своїми прибічниками до Відня

, до старої милої обстанови, де так гарно

колись роблено політику»

184

. Галицька залога тієї самої ночі вирушила на з’єднання з

частинами УГА. 17 листопада

1919 р. і С. Петлюра з урядом та військами залишили

Кам

’янець, який вже облягло польське військо.

Галицькі частини простували на схід до Денікіна

, а наддніпрянські відступали зі

сходу на Волинь

. С. Петлюра, уряд і військові частини, що виїхали з Кам’янця, при-

були до Проскурова

, а звідти рушили на Старокостянтинів. Але шлях їм перетнула

«Пашківська республіка» – селянство Пашківської волості напало на державні по

тяги й пограбувало їх

, особливо ж вагони з державним скарбом. Після переговорів з

селянами рушили в напрямі Чорний Острів – Волочиськ

, де вже перебували поляки,

433

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

з якими порозуміння не було. Військове міністерство та Генеральний штаб з майном,

архівами

, грошима поїхали на Гусятин, але там поляки всіх роззброїли, гроші, майно

й архіви конфіскували. Біля Проскурова було розбито вагони з майном і державним

скарбом

. Грабували тоді вже всі, хто не лінувався.

Загинуло безліч документів

, які б могли пролити чимало світла на незрозумілі й

посьогодні моменти Української революції

З великим болем змушений констатувати невблаганні реалії один із зачинателів

другого етапу національно

-демократичної революції М. Шаповал: «Славно почалась

і розвинулась Велика Українська Революція

16 листопаду 1918 року, але вже через

рік, рівнож 16 листопаду 1919 року українська влада передала добровільно свою

останню столицю Кам

’янець-Подільський польській шляхті, що зі своїми прапорами

вступила на попілище української рево

люції. Безславно скінчили свої дні Директорія

і останній млявий

, хиткий уряд УНР і уряд ЗУНР. Дрібно-буржуазний, реакційний

націоналізм вилазив з кожної шпари

, затопляв урядові установи і команду військ, ор-

гани революції поступово були знищені

, знищена УНР, а натомісць розпанашилась

петлюрівщина»

185

Звичайно, невтішний результат був зумовлений дією великої кількості чинників,

з яких М

. Шаповал визначає такі: «Большевицька Москва, наступаючи на Україну,

підживлювала українську дрібно-буржуазну реакцію, яка разом з Антантою зіпхнула

перший революційний уряд з

позиції, випхала Винниченка з Директорії. Уряд Оста-

пенка був першим виявом дрібної буржуазії на українській сцені

, потім прийшла

українська Керенщина під проводом

соціял-демократів (уряди Мартоса і Мазепи),

які зреклись від засад

, оповіщених революцією, відштовхнули революційну укра-

їнську радянську демократію і боролись за буржуазну коаліцію

. Буржуазна коаліція

привела до перемоги реакції

, що вперлась лобом в денікінщину»

186

С. Петлюра, І. Мазепа, урядовці, українські військовики переїжджали з місця на

місце, однак скрізь потрапляли лише в нову та нову скруту. Так було і в Гречанах, і в

Проскурові

187

На настрої

, вибір лінії поведінки в той час дуже вплинув польський емісар Чар-

ноцький. Про його діяльність можна судити зі спогадів І. Мазепи: «... В моїй при-

сутності Чарноцький зробив доповідь Петлюрі

, зміст якої був приблизно такий. Ми,

поляки

, вас не ліквідуємо, хоч цього домагається Антанта. Ховаючи від держав Ан-

танти своє прихильне до вас відношення

, ми примушені йти на такі умови перемирря

з вами

, якими є останні, щоб показати, що ми на вас насідаємо. Тому про порозумін-

ня з нами не турбуйтеся – все буде

. Умови мира будуть остаточно встановлені через

шість тижнів

, коли Пілсудський взагалі має вирішити справу цілої Росії. Мусите про-

держатися цих кілька тижнів

. Пілсудський обіцяв допомогти вам всім, чим тільки

може

Продовжуючи свої інформації

, Чарноцький сказав, що польське командуван-

ня згоджується зайняти лінію Камянець

–Проскурів з тим, що наше військо може

розташуватися в районі Проскурів

–Шепетівка–Чуднів. Крім того, нам забезпечував-

ся вільний транзит по лінії Шепетівка

–Новгород-Волинський (Звягель)–Коростень–

Житомир

434

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

З большевиками, казав Чарноцький, заключайте покищо тільки військовий союз.

Денікін гине

. При зустрічі з польським військом він битися не буде. Тільки заявить

протест з приводу того

, що поляки зайняли Волинь і Поділля, і на тому кінець. Муси-

те підтримувати контакт з Румунією

...Але скоро виявилося, що всі ці солодкі слова Чарноцького були нещирі. В кож-

ному разі вони обійшлися нам дуже дорого»

188

Хоч І

. Мазепа і не акцентує уваги, проте не можна не помітити, що українському

керівництву в реалізації накреслюваних планів весь час заважали

: саботажем – за-

лізничники, повстаннями – селяни, диверсіями – денікінці. Чергові зауваження, що

перешкоди чинили «переважно неукраїнські елементи

, в руках яких фактично пере-

бували майже всі організаційно

-технічні засоби нашої боротьби»

189

, сприймаються

скоріше як незграбні спроби не стільки прояснити ситуацію

, скільки бодай щось ска-

зати

, навіть таке, чому сам автор, очевидно, не вірить.

Довірившись польському зв

’язковому Чарноцькому, український уряд, С. Пет-

люра заїхали врешті

-решт до Чорного Острова й опинилися у безвиході. Польські

військові частини відступали за Збруч, а український фронт фактично вже не існу-

вав

. «Після короткого засідання ради міністрів з участю Петлюри вирішено негайно

кинути вагони і

, скоротивши урядовий аппарат до мінімума, переїзджати автами та

кіньми на Старокостянтинів

, – пише І. Мазепа. – Уряд скорочено до п’яти осіб: Ма-

зепа, Черкаський, Шрамченко, Безпалко і Красний. Одночасно Петлюра видав наказ

армії

, щоб всі частини скупчувались в Старокостянтинові і відходили в напрямі на

Шепетівку

. Щодо штабу армії було наказано: всім, хто бажає, вирушити походом з

армією

, решту розформувати.

Петлюра того ж дня від’їхав автом на Старокостянтинів

. Майже всі урядовці і

штабові старшини

, між ними ст. Сінклер, полк. Капустянський і начальник поста-

чання Бондарівський, під загальним керуванням товариша міністра внутрішніх справ

П. Христюка і товариша міністра освіти Н. Григорієва, виїхали до Волочиська і далі в

Польщу

. Останніми на другий день покинули Війтівці члени уряду і коло 30 чоловік

урядовців, які автами і кіньми помандрували на Старокостянтинів. Всі архіви, яких

не можна було вивезти, спалено»

190

Пересвідчившись, що у відносинах з поляками українці потрапили у пастку,

С. Пет-

люра, уряд зрозуміли, що треба шукати шляхи збереження військових частин, які ще

намагались віднайти місце, куди можна було б відступити й, перегрупувавшись, від-

почивши

, відновити боєздатність.

Незважаючи на неймовірну скруту

, «уряд вважав, що ще не настав час для лікві-

дації регулярного фронту

. Був проект розташувати військо десь далі на північний

схід і там дати йому спочити

. Тому по приїзді (26 листопада) в Старокостянтинів, на

спільному засіданні уряду і Пет

люри, з участю Юнакова, вирішено продовжити від-

ступ в напрямі на Бердичів

, щоб відірватися від денікінців і якнайшвидше ввійти в

безпосередній звязок з большевицьким військом

, що з півночі наступало проти армії

Денікіна

Всі ми дивилися на цей план

, як на останній крок для продовження боротьби ре-

гулярним фронтом»

191

435

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

Цікаво, що це вже другий за короткий час випадок (перший – це переговори з

Ф. Платтеном), коли С. Петлюра погоджувався ввійти в контакт з більшовиками за-

для спільної боротьби з білогвардійцями.

Причому

, був момент, коли, за свідченням І. Мазепи, С. Петлюра готовий був на

особисту жертву – відійти від справ саме для того

, щоб зняти перешкоди на шляху

якнайшвидшого досягнення угоди з радянською владою

192

. Мабуть, у цьому епізоді

можна вбачати й інші аспекти

, інші мотиви намірів С. Петлюри, його оточення (Сі-

чових стрільців, А. Мельника тощо). Зокрема, дедалі наочніше виявлялась неможли-

вість опанувати новим сплеском отаманщини

Незважаючи на практично безвихідне становище

, втрату кожного дня все нових

і нових пунктів

, керівництво УНР продовжувало нескінченні наради «з інформацій-

ною метою і для підбадьорення»

193

Повний безлад

, всеохоплюючий розклад М. Шаповал передає через низку скупих

фактів

, які, красномовніше за будь-які епітети, відтворюють тодішню атмосферу: «Зі

сходу тиснули большевики

, з півдня денікінці, з заходу поляки, а рештки української

армії збились в мішок

, або так званий чотирьохкутник смерти. В містечку Любарі

сталася остання катастрофа

. «Героями» її були повстанські отамани, що зі своїми

частинами входили в склад армії УНР

: Данченко, Волох і Божко. Волох і Данченко

приходили в штаб Петлюри і заявили

, що роля головного отамана скінчена, що з

трьох ворогів

(большевиків, денікінців, поляків) треба вибирати для миру одного, бо

з усіма битись не можна

. Вони вимагали, щоб Петлюра передав їм владу, а вони пере-

йдуть до большевиків. Їх було вигнано. Петлюра дав потім наказ арештувати їх, а їх

частини обеззброїти

, але, захопивши на пошті державну військову скарбницю, ота-

мани з

1-го на 2-ге грудня перейшли зі своїми частинами на другий беріг річки Случа

і звідти знов почали вимагати свого

. Не було кому їх вгамувати і Петлюра 2 грудня

виїхав автом до м

. Чорториї. Січові Стрільці, відступаючи перед наступом денікінців,

2 грудня були розпущені постановою стрілецької ради «до кращих часів»

194

С. Петлюра тяжко переживав те, що сталося під Любарем. Він не раз повертався

думкою до тих днів і

, мабуть, зовсім не випадково у праці підсумкового характе-

ру

, присвяченій патріотизму, з гіркотою порушував перед усією нацією риторичне

питання

: «Хіба не в тому трагедія України, що одні вмирають голодною смертю в

холодну зиму під Любарем

, а инші обкрадають мертвих і тікають на чолі з чорною

совістю нашої історії

– Волохом – до ворога, поповнюючи ряди катів України?..»

195

Безпосередній учасник усіх тих подій – з переїздами, нарадами, грою на перехоп-

лення ініціативи – І

. Мазепа детально описав бачене, пережите. Але його праця не

змінює загальної картини

, накиданої М. Шаповалом, а скоріше робить її ще фаталь-

нішою

196

. Так звана Любарська катастрофа сталася саме в той день (такий вже фатум

історії

!), коли місія А. Лівицького у Варшаві задекларувала «союз з Польщею».

Стало зрозумілим

, що єдиним подальшим маршрутом Голови Директорії і Голов-

ного Отамана військ УНР залишалась та ж таки Польща

197

. При цьому варто заува-

жити, що О. Назарук, не вдаючись до подробиць (він давав слово не розголошувати

їх), твердить: «Петлюра мав зв’язок з Пілсудським уже тоді, коли про се нікому не

снилося»

198

436

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

М. Шаповал і І. Мазепа вважають, що С. Петлюра готувався до від’їзду з України

заздалегідь

. Так, ще 1 грудня 1919 р. він надав високі повноваження своєму ад’ютан-

тові сотнику Ф

. Крушинському, якого відрядив до Варшави

199

. Сам Головний Отаман,

про людське око

, виявляв вагання та чекав настійніших «вимог».

Пізніше, в одному з дипломатичних листів, С. Петлюра твердив, що питання про

його від

’їзд за кордон було вирішене на нараді в Любарі 3 грудня 1919 р. І. Мазепа

заперечує це і наголошує

, що така урядова нарада за участю військових відбувалася

в Чорториї

5 грудня 1919 р.

200

І. Мазепа, який всі останні дні перебування С. Петлюри в Україні був поруч з

Головним Отаманом

, і, власне, перейняв від останнього повноту влади в українсько-

му проводі, спростовує дані, які містяться у праці О. Доценка. Колишній ад’ютант

С. Петлюри писав, нібито Головний Отаман, від’їжджаючи за кордон, «давав останні

розпорядження правительству про те, що мають робити на Україні, про звязок та про

план своєї роботи за кордоном»

201

Голова уряду зазначає

: «Які він (С. Петлюра. – В. С.) мав плани, покидаючи Украї-

ну, мені осталося невідомим. Від’їхав спокійний, мовчазний. Ані слова не сказав ні

про те, що маємо робити на Україні, ні про те, яка саме мета його подорожі за кор-

дон»

202

У ганебному фіналі «отаманування» С

. Петлюри М. Шаповал нічого дивного не

бачить

. Навпаки, він вважає його цілком логічним, зважаючи на політичну еволюцію

цього

діяча: «Так скінчилась боєва кар’єра головного отамана, яку він почав як ре-

волюційний отаман

, соціял-демократ – марксист, а скінчив безпартійним патріотом,

націоналістом і диктатором, що «сам» прийняв на себе відповідальність «за все».

Згубивши союз з українськими селянами і робітниками

, він знайшов союз з Пілсуд-

ським і польською шляхтою

. Новим своїм союзникам він залишився вірним значно

довший час, ніж першим, а власне аж до трагічної смерти...

5 грудня в Чорториї скінчилась легенда Головного Отамана Петлюри знищенням

УНР. Коли провід УНР зрікся революційних засад і гасел і зрікся союзу с револю-

ційними повстанцями – це було початком переходу його до занепаду

. Обєктивно цей

факт був зреченням засад української революції

. Нова політика проводу УНР (Пет-

люри, с-деків і військовиків) дуже ріжнилась від гетьманщини і денікінщини як по-

літика буржуазної демократії

, але все-таки була вже контрреволюційною. Не тому,

що вона йшла проти московських большевиків

, а тому, що йшла проти засад трудової

влади

, проти закону Трудового Конгресу, проти «Трудової Ради», проти влади україн-

ських селян і робітників, під прапором якої йшли повстання селян, що билися «проти

большевиків за свою радянську владу

». Народ покинув провід УНР...

Але за що? Чому? За перехід проводу УНР направо»

203

Листопадова катастрофа – поза всяким сумнівом – найтрагічніша сторінка історії

Української революції

. Чимало істориків узагалі вважають її остаточною межею бо-

ротьби за національне відродження

, власну державність, незалежність України.

У подібних міркуваннях

– беззаперечна логіка, переконливі аргументи. Ті ідеа-

ли, які від початку 1917 р. надихали українство на революційний порив, на карди-

нальні трансформації суспільства майже остаточно вичерпали себе на літо

1919 р.

437

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

Діячі, яких висунула на авансцену політичного життя буремна доба, змінили їх на

плани й зусилля

, спрямовані на утримання здобутої влади. Здавалося б, до певної

міри такі метаморфози зрозумілі

, навіть виправдані: де вже там до масштабних, бага-

тоаспектних задумів і звершень

, коли існує реальна загроза втратити контроль бодай

на якійсь території

, коли першочерговим завданням є – вигнати з рідної землі ворога

– і те постає як вкрай проблематичне, здійсненне лише за дуже сприятливого збігу

обставин

Начебто не бажаючи бути невиправними романтиками

, голими прожектерами, лі-

дери Української революції намагались звести завдання до одного – відновити свою

владу на значній частині України

, а потім, відповідно до нових обставин, поетапно

розв’язувати інші проблеми.

Проте вийти за межі кроку

, вдаваного першим, точніше – зусиль щодо його здій-

снення, просто не судилося. Тому виникають природні сумніви щодо слушності об-

раної стратегії.

Адже історична практика не раз доводила

: намагання розділити революційний

процес на складові

, встановити черговість їх реалізації завжди скінчувались не-

втішно

, особливо ж у тих випадках, коли здійснювана політика (хотіли того її ініці-

атори чи ні

) призводила до згасання активності мас, ставала справою вузького кола

«професіоналів»

Однак фактом залишається й те

, що спроби змінити ситуацію в Україні, в усякому

разі протидіяти торжеству радянської влади – як на стихійно

-повстанському, так і на

свідомо спланованому рівнях – не припинились

Інша справа, що за своєю метою, конкретними завданнями, методами боротьби

вони настільки істотно відрізнялись від початкових ідеалів Української революції

що про беззастережне її продовження не наважується говорити жоден серйозний

історик

Якщо правомірно говорити про еволюцію українського проводу в цілому на

праві, ліберальні позиції, то такою ж мірою це можна стверджувати й персональ-

но щодо С

. Петлюри, для якого подібна трансформація поглядів була вже другою в

житті (вперше це відбулося в період після поразки революції 1905–1907 рр.). Він був

виразником цілком певної суспільної тенденції

. Не маючи скільки-небудь надійної

опори в українському середовищі

, вона (ця тенденція) була або приречена на поразку,

або ж повинна була апелювати до зовнішньо

-політичних чинників. Інших варіантів

історія

, здається, не залишила…

Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – С. 140–141.

Стахів М. Україна проти більшовиків. – С. 55.

Там само. – С. 54.

Див.: Винниченко В. Відродження нації. – Ч. ІІІ. – С. 324–326, 438 та ін.

Див.: Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. – Т. 1. – С. 187–191.

Солдатенко В.Ф., Савчук Б.П. Галицька Армія на Великій Україні. – К., 2004. – 213 с.

Там само. – С. 134.

Шаповал М. Назв. праця – С. 142.

Там само. – С. 143–144.

438

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

Див.: Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. – Т. ІІІ. – С. 134.

Там само. – С. 135–138.

Там само. – С. 138.

Там само. – С. 139.

Винниченко В. Назв. праця. – С. 433.

Христюк П. Назв. праця. – С. 143.

Там само. – С. 143–146.

Визвольні змагання очима контррозвідника. – С. 27.

Там само. – С. 28.

Див.: Шаповал М. Назв. праця – С. 144–145, 146–147.

Там само. – С. 230.

Христюк П. Назв. праця. – С. 139–140.

Див., напр., Пилипів В.І. Джерела з історії взаємовідносин Української Народної Рес-

публіки та Західно

-Української Народної Республіки. Автореф. ... канд. іст. наук. – К., 2003.

– С. 3–4; Стопчак М. Політичні суперечності УНР і ЗУНР (ЗОУНР) у повоєнній та новітній

українській історіографї

// Історичний журнал. – 2006. – № 4. – С. 55–65.

Див.: Брицький П., Юрійчук Є. Жертва української революції: трагічна доля полковника

П. Болбочана. – С. 44–59.

Там само. – С. 50–52.

Там само. – С. 98.

Там само. – С. 99.

Шемет С. Полковник П. Балбочан // Хліборобська Україна. Зб. 7–8. Кн. IV. – Відень,

1922–1923. – С. 232.

Див.: Брицький П., Юрійчук Є. Назв. праця. – С. 52–53.

Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. – Т. IV. – Прага, 1922.

– С. 141.

Див.: Винниченко В. Назв. праця. – С. 297.

Там само. – С. 356.

Там само. – С. 450.

Там само. – С. 450–451.

Мазепа І. Назв. праця. – С. 118–119.

Там само. – С. 119.

Стахів М. Назв. праця. – С. 82.

Там само. – С. 83.

Там само.

Мазепа І. Україна в огні й бурі революції: В 3 т. Мюнхен, 1951. – Т. 2. – С. 83–85, 153–156

та ін.

Див., напр.: Героїзм і трагедія Холодного Яру. Київ, 1996; Кость Блакитний, отаман Сте-

пової дивізії

: Збірник документів і спогадів. – Київ, 1997 та ін.

Петлюра С. Статті, листи, документи… Т. ІІ. – С. 518.

Літопис червоної калини. – 1929. – № 3. – Грудень.– С. 22.

Середа М. Отаманщина. Літопис червоної калини. – 1929. – № 3. – Грудень. – с. 22.

Середа М. Отаманщина // Літопис червоної калини. – 1929. – № 3. – Грудень. – С. 22–24;

1930. – № 1 – Січень. – С. 10–12; № 2. – Лютий. – С. 6–8; № 3. – Березень. – С. 15–17; № 4.

– Квітень. – С. 12–14; № 5. – Травень. – С. 12–14; № 6. – Червень. – С. 17–20; № 7–8. – Ли-

пень–серпень. – С. 21–25; № 9. – Вересень. – С. 14–16; № 10. – Жовтень. – С. 15–17; № 11.

– Листопад

. – С. 11–13; № 12. – Грудень. – С. 18–20.

439

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

Див., напр.: Литвин С. Суд історії. – С. 291–293.

Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. Україна: альтернативи поступу (критика історич-

ного досвіду). – К., 1996. – С. 250.

Мазепа І. Назв. праця. – С. 5.

Див.: Удовиченко О. Україна у війні за державність. – С. 69–70.

Див.: Там само. – С. 68.

Див.: Там само. – С. 74; Крезуб А. Нарис історії українсько-польської війни 1918–1919.

– Львів, 1933. – С. 151–154.

Там само. – С. 76–77.

Там само. – С. 96–98.

Там само. – С. 93–95; Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.).

– Львів, 1992. – С. 507–514.

Цит. за: Мазепа І. Назв. праця. – С. 13.

Там само.

Капустянський М. Похід українських армій на Київ–Одесу в 1919 році (короткий воєн-

но-історичний огляд). – Львів, 1922. – Ч. 3. – С. 13; Мазепа І. Назв. праця. – С. 14.

Мазепа І. Назв. праця. – С. 15.

Див.: Удовиченко О. Назв. праця. – С. 95; Мазепа І. Назв. праця. – С. 19–23.

Лозинський М. Галичина в рр. 1918–1920. – Прага, 1922. – С. 168.

Див.: Українська РСР в період громадянської війни. 1917–1920 рр. В 3-х т. – К., 1968. – Т. 2.

– С. 281.

Див: Удовиченко О. Назв. праця. – С. 98.

Див.: Декреты Советской власти. – М., 1971. – Т. 5. – С. 259–261.

Лозинський М. Назв. праця. – С. 171–172.

Капустянський М. Назв. праця. – С. 16–17.

Там само. – С. 17–18.

Там само. – С. 18–19.

Кох Г. Договір з Денікіним (від 1. до 17. листопада 1919 р.). – Львів, Червона Калина,

1930. – С. 17.

Левицький О. Галицька Армія на Великій Україні (спомини з часу від липня до грудня

1919). – Відень, 1921. – С. 134.

Кох Г. Назв. праця. – С. 134.

Цит. за: Мазепа І. Назв. праця. – С. 16.

Там само.

Там само. – С. 17.

Там само. – С. 84.

Назарук О. Рік на Великій Україні: спомини з української революції. – Відень, 1920.

– С. 204–205.

Див.: Там само. – С. 19.

Шаповал М. Назв. праця. – С. 150.

Христюк П. Назв. праця. – С. 161.

Винниченко В. Назв. праця. – С. 462–463.

Мазепа І. Назв. праця. – С. 38–39.

Христюк П. Назв. праця. – Т. 4. – С. 147–148.

Цит. за: Там само. – С. 154–155.

Там само. – С. 155–156.

Цит. за: Мазепа І. Назв. праця. – С. 41.

440

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

Шаповал М. Назв. праця. – С. 148, 158, 164–165.

Мазепа І. Назв. праця. – С. 41, 42.

Там само. – С. 42.

Удовиченко О. Назв. праця. – С. 103; Капустянський М. Назв. праця. – С. 47.

Какурин Н.Е. Как сражалась революция. – Москва; Ленинград. – 1926. – Т. 2. 1919–1920 гг.

– С. 221; Деникин А.И. Поход на Москву (Очерки русской смуты). – К., 1990. – С. 15.

Удовиченко О. Назв. праця. – С. 108–109, 126, 127.

Див.: Карпенко О.Ю. Імперіалістична інтервенція на Україні. 1918–1920. – Львів, 1964.

– С. 98–100.

Там само. – С. 106–107; Удовиченко О. Назв. праця. – С. 108.

Див.: Солдатенко В.Ф., Савчук Б.П. Назв. праця. – С. 62–64.

Див.: Удовиченко О. Назв. праця. – С. 109–110; Капустянський М. Назв. праця. – С. 64–65,

68–69.

ЦДАВО України. – Ф. 2192. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 1.

Там само. – Оп. 2. – Спр. 2. – Арк. 297.

Там само. – Оп. 2. – Спр. 4.– Арк. 10.

Солдатенко В. Ф., Савчук Б.П. Назв. праця. – С. 66.

Удовиченко О. Назв. праця. – С. 110.

Там само. – С. 117; Капустянський М. Назв. праця. – С. 90–91.

100

Капустянський М. Назв. праця. – С. 98–99; Удовиченко О. Назв. праця. – С. 117–118.

101

Удовиченко О. Назв. праця. – С. 126.

102

Капустянський М. Назв. праця. – С. 104–106; Українська РСР в період громадянської

війни 1917–1920 рр. – Т. 2. – С. 339–341; Махно Н.И. Воспоминания. – Москва, 1992. – С. 15.

103

Капустянський М. Назв. праця. – С. 110–111; Українська РСР в період громадянської

війни 1917–1920 рр. – Т. 2. – С. 337.

104

Цит. за: Капустянський М. Назв. праця. – С. 109.

105

Див.: Українська РСР в період громадянської війни 1917–1920 рр. – Т. 2. – С. 341.

106

Цит. за: Удовиченко О. Назв. праця. – С. 123.

107

Там само. – С. 124; Українська РСР в період громадянської війни 1917–1920 рр. – Т. 2.

– С. 341–342.

108

ЦДАВО України. – Ф. 2192. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 221–222.

109

Шанковський Л. Українська Галицька Армія: Воєнно-історична студія. – Вінніпег, 1974.

– С. 165; Льобковіц В. Похід УГА на Київ в 1919 р. // Українська Галицька Армія в 1918–1920 рр.

– Матеріали до історії. – Т. 2. – Вінніпег, 1960. – С. 178.

110

Дольницький М. Українська Галицька Армія в боях з большевиками // Українська Га-

лицька Армія: матеріали до історії. – Т. 1. – Вінніпег, 1958. – С. 462.

111

Кравс А. За українську справу. Спомини. – Львів, 1937. – С. 28; Льобковіц В. Назв. праця.

– С. 176–177.

112

Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. – Нью-Йорк, 1974. – С. 39.

113

Станімір О. Українська Галицька Армія в боях з армією ген. А. Денікіна // Станімір О.

Моя участь у визвольних змаганнях. – Торонто, 1966. – С. 101.

114

Волицький В. На Львів і Київ. Воєнні спогади 1918–1920. – Торонто, 1963. – С. 193.

115

Цит. за: Солдатенко В., Савчук Б. Назв. праця. – С. 78.

116

Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. – С. 40–41.

117

Деникин А.И. Очерки русской смуты. – Т. 5. – Берлин, б. д. – С. 253–255.

118

Удовиченко О. Назв. праця. – С. 127.

119

Див., напр.: Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. – С. 41–43;