Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

421

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

УНР. Це відбулося в Кам’янці 14 вересня 1919 р., але присяги не склали ані Є. Петру-

шевич, ані галицькі уряд і військо.

Незабаром після цього

, а саме 24 вересня 1919 р., було офіційно оголошено війну

Денікіну

, який окуповував дедалі більшу територію України і люто розправлявся з

усім національно

-самобутнім. «Боротьба з українством стала головною метою Дені-

кіна, Драгомирова, Брєдова, Лукомського та інших білих генералів, – пише Н. Полон-

ська-Василенко. – Це з найбільшою яскравістю виявилося в Києві: на другий день по

вступі

«добровільці» почали здирати українські вивіски, в тому числі з Української

Академії Наук

. Далі – всі українські школи, Університет, Академію, всі українські

установи зліквідовано

, а замість них засновано російські. Назву «Україна» забороне-

но, її замінили «Юг России», «Малороссия». Ненависть до всього українського йшла

поруч з антисемітизмом

: шлях армії Денікіна позначений був жидівськими погрома-

ми. До цього треба додати реквізиції, які перевищували большевицькі»

139

Українське населення

чекало від нової влади спокою й порядку, але за короткий

час воно відчуло

, що денікінська влада є йому національно ворожою. Слідом за ін-

телігенцією з

її «сепаратистичними» настроями знищувались українські культурні

й економічні установи

, такі, як, наприклад, «Просвіти», кооперативи, школи, газети

тощо

. Навіть українська мова вважалася виявом сепаратизму. Одним словом, розпо-

чалося винищення національного духу українського народу

. Денікінська контрроз-

відка проводила масові розстріли та знущання

Як військова

, так і цивільна, монархічно настроєна адміністрація по всіх єврей-

ських містечках влаштовувала погроми

. Невдовзі політика переслідування торкнула-

ся й селянства

. У тилу Добровольчої армії з’явилися колишні поміщики, що розпо-

чали боротьбу з селянами за повернення маєтностей

. Хабарництво, грабежі, злодій-

ство

, зневага і знущання над українськими національними почуттями стали звичним

явищем.

Українське населення не витримувало жорстокостей режиму і вступало у бороть

бу проти нього

. Створювались повстанські загони, які знищували запілля денікінців і

споряджали делегації до українського уряду з проханнями розпочати бойові дії проти

білих.

Думки про необхідність активної боротьби з білогвардійцями кожного дня зміц

нювались як у війську

, так і серед цивільного населення, проте перед С. Петлюрою,

українським урядом і командуванням поставало питання

: якими засобами Українська

армія могла б чинити опір Добровольчій

, що була добре озброєна і мала підтримку

Франції і Англії

. Армія УНР, окрім глибокої віри в українську національну ідею, май-

же нічого не мала

, їй бракувало зброї, вона була «боса» і «гола».

Вже почалися легкі морози

, а за ними серед українського вояцтва стала поширю-

ватись епідемія тифу

, що пізніше набула жахливих форм і цілковито знищила Україн-

ську Армію

. Санітарний стан петлюрівських військ був украй незадовільний. Після

примирення в Європі на складах псувалося санітарне майно

, що коштувало величез-

них грош

ей, а українські вояки десятками тисяч умирали від тифу та інших хвороб,

не маючи елементарних ліків

. Навіть ті медикаменти, що їх за українські гроші було

закуплено у Франції й Італії

, сусідні держави не хотіли пропустити в Україну.

422

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

З таким потенціалом розраховувати на перемоги було важко. Однак й іншого ви-

ходу

, ніж оголошення війни Білій армії, не було.

Дедалі ширше ставали відомими накази різним денікінським частинам про зброй

ні акції проти

петлюрівських з’єднань. А останні, опиняючись у безвиході, змушені

були вступати у криваві

, часто нерівні бої

Так

, знехтувавши потенціалом Української Армії (а це близько 80 тис. вояків) у

боротьбі з більшовизмом

, білогвардійці одержали другий – Український фронт, хоча

на той час для них все сутужніше було стримувати контратаки Червоної армії

. Проте,

хоч як це не дивно

, навіть відступаючи на головному для них фронті – радянському,

денікінці затято продовжували кидати в бій з українцями все нові сили

Вони вирішили здійснити наступ на правий фланг Української армії з району Бал

ти у напрямку на Жмеринку

, а з району Цвітково – на захід.

Так війська УНР

(близько 40 тис. бійців при 150 гарматах) на фронті у 400 кіло-

метрів також змушені були оборонятись на два фронти

: від Білої (майже 40 тис. чоло-

вік) і Червоної (20 тис. бійців з практично необмеженими можливостями поповнення

особового складу і збройного потенціалу

) армій.

Сили були явно нерівні

. Кожен вояк Української армії, від козака до старшини,

розумів обставини

, в яких він мусив битися. Кожен розумів, що без зброї і набоїв, без

амуніції, з одною непереможною ідеєю Самостійної України в серці – він не зможе

подолати ворога

. Ані з політичного, ані зі стратегічного боку ця війна не віщувала

надій на перемогу

, але честь молодої Української армії вимагала: або вмерти, або

перемогти.

Численні труднощі у боротьбі за незалежність УНР випали й на долю Ради на

родних міністрів

. Конкурентна ерозія (незгоди, суперечності, ворожнеча між отама-

нами, між наддніпрянцями й галичанами) дуже шкодили українській державності,

породжували аморфність

, фатально наближали її до системної кризи. Пропольські

елементи в українському проводі неухильно йшли на зближення з Польщею.

Це засвідчили й результати діяльності дипломатичних місій Пилипчука та Пав

люка до Варшави

, які проявили нехтування інтересами галичан. Навіть більше, за

непевну обіцянку незначної допомоги у боротьбі з більшовиками було дано згоду на

польську окупацію Східної Галичини

Загостренню суперечностей в українському керівництві сприяли й західні ди

пломати

, переконуючи С. Петлюру і А. Денікіна відмовитись від взаємної ворожне-

чі. Якщо вождь білого руху залишався невблаганним, то Головний Отаман, частина

українського військового командування погоджувались на переговори

, що розгляда-

лись наддніпрянцями як чергова недопустима поступка галичанам

140

Мабуть

, є сенс зазначити, що в історії траплялося чимало випадків, коли під тис-

ком

(чи з урахуванням) обставин (хоча, нерідко, і всупереч їм) політики вдавались

до рішень

, що призводили до каркаломних поворотів, з приводу яких і сучасники, і

покоління спадкоємців

, у тому числі дослідників, не могли й не можуть дійти згоди.

І це природно

, якщо зрозуміти, що простих, ясних, однозначних рішень у складних,

суперечливих

, екстремальних ситуаціях не буває. А саме таким було становище в

Україні в другій половині

1919 р.

423

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

Не порозумівшись з денікінцями, дедалі відчуваючи їхнє непримиренне ставлен-

ня до українського руху

, Директорія, включаючи С. Петлюру і Є. Петрушевича, в

один з моментів була готова піти на контакт з Москвою

, Радянською Росією. До-

поміг випадок

– до Кам’янця-Подільського потрапив швейцарський комуніст, друг

В. Леніна Ф. Платтен, який запропонував своє посередництво в укладанні військової

конвенції проти Денікіна

141

Він рушив до Москви й, після переговорів з ленінським урядом, 25 жовтня 1919

р.

повернувся до Кам

’янця. На зустрічі з Головою Ради народних міністрів УНР І. Мазе-

пою емісар повідомив

, що РНК готовий до спільної боротьби з Денікіним на таких

умовах

1. Радянська Росія погоджується на військову конвенцію проти Денікіна як пер-

ший крок порозуміння з УНР

2. Радянська республіка готова залишити певні території для зайняття їх україн-

ськими військами

; на цих територіях більшовики не повинні переслідуватись.

3. В разі згоди сторони мають обопільно вислати уповноважених для переговорів

4. Після цього мають розпочатись політичні переговори

142

Більшовицькі пропозиції на якусь мить сконсолідували український табір

. До них

на словах

, хоч і з певними застереженнями, пристав на скликаній в Кам’янці держав-

ній нараді навіть Є

. Петрушевич. Але на той час це вже не мало значення і прак-

тичних наслідків не принесло

. Проти диктатора дедалі активніше почало виступати

командування УГА

, «ображене» розслідуванням справи про здачу Києва 31 серпня

1919 р. Тим часом ситуація на фронті з дня на день ставала дедалі загрозливішою й

трагічнішою

На кінець жовтня

1919 р., за даними С. Шухевича, в Українській Галицькій Армії

було близько 11

тис. хворих на тиф (22%). Приблизно такий самий відсоток хворих

був і серед наддніпрянців

143

Уже в листопаді померло до

10 тис. вояків. Протягом зими 1919–1920 рр. кіль-

кість померлих від тифу сягнула

25 тис. Узагалі на Лівобережжі хворими на тиф було

до 50 відсотків вояків

144

За деякими даними

, епідемія звалила у листопаді 1919 р. щонайменше 3/4 козаків

і старшин Української Армії

. О. Удовиченко зазначає, що скільки-небудь ефективно

протистояти лихові було практично неможливо

: «Повна відсутність медикаментів,

брак достатнього лікарського персоналу та впорядкованих шпиталів не давали змоги

боротися з цією пошестю

. Врешті, яким тоді був український шпиталь? Хворих воя-

ків клали на підлозі

, покритій соломою, у напівзнищеній касарні, без вікон і дверей,

при 15-ти ступневім морозі.

Там, де шпиталь міг помістити 100 хворих, тепер їх було до 2000; при них

– один

лікар та два

–три санітари без медикаментів. Медичний персонал із великою само-

пожер

твою виконував свої обов’язки, але його також нищила хвороба. Часто-густо

хворі мусили обслуговувати самих себе

. Трупи померлих кілька днів лежали неза-

браними. Ті вояки, що вже видужували, викопували у замерзлій землі ями та скидали

туди десятками трупи померлих товаришів

. Жахливий сморід, бруд, воші – ось що

було у шпиталях

. Такі жахливі умови «лікування» призвели до того, що більшість

424

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

хворого вояцтва воліла залишатись у селянських хатах під опікою самих селян. Тому

всі села у фронтовому районі були заповнені хворими вояками

. Тихо, без нарікань і

скарг

, із надзвичайним, нелюдським терпінням вояки переносили свої страждання.

Кожний із них

, хто міг уже стояти на ногах, спішив розшукати свою частину та при-

єднатися до неї»

145

Найбільш вражених було в

II галицькому корпусі й групі Січових стрільців, які

перебували на тому ж відтинку фронту

, де стояли польські дивізії генерала Галлера,

яких заздалегідь відвели до Познані

. На цій основі висувається припущення, що по-

ляки могли якимось чином спричинити посилення епідемії тифу серед галицького

вояцтва

. Висловлюється думка, що більше світла на цю проблему може пролити екс-

пертиза взятих тоді зразків тифозної сироватки

, які знаходяться в архіві Бактеріоло-

гічного інституту в Парижі

146

Підстави для появи таких версій дає і той факт

, що під час Першої світової ві-

йни Україна була тереном

, де по обох боках фронту у бойових діях брали участь

сотні тисяч вояків австрійської та російської армій

. Об’єктивно, – в екстремально

несприятливих умовах – вони були носіями збудників різних хвороб

, однак серед них

епідемії ніколи не досягали таких розмірів

. До речі, 1919 року в Україні зібрали від-

носно непоганий врожай

, залишалися запаси й від попереднього, дуже врожайного,

1918 року. А, отже, голоду, який завжди був супутником поширення різних хвороб,

у тому числі й тифу

, не було. Гадається, проблема, пов’язана з причинами тифозної

епідемії в Галицькій армії

, ще чекає на своє остаточне вирішення.

Хоча дані про загальну чисельність власне збройних сил УНР узимку

1919 р. у

різних авторів істотно відрізняються

(найпоширеніша цифра 4–5 тис.

147

), всі історики

єдині в тому

, що спостерігалася тенденція до катастрофічного скорочення особового

складу

148

А головні причини полягали у практично повній блокаді УНР

, адміністративній

безпорадності керівництва

, господарчій руїні і хаосі, фінансовій скруті.

В екстремальних умовах далеко не завжди на належному рівні виявлявся мораль

ний рівень українського прово

ду, командування армії. М. Лозинський з цього при-

воду

пише: «В оцінці діяльносте осіб сього періоду треба мати на увазі ті страшні

обставини

, в яких ішов розпад нашої держави. В тім «чотирикутнику смерті», який

творили большевики

, Денікін, Польща і Румунія, не тільки ті, котрих косив тиф, були

недужі

. Ще більш недужі були ті відповідальні особи і групи, які бачили неминучий

розпад держави

, безсильні спинити його. Вони жили і працювали немов у горяч-

ці, – в горячці безсильності й розпуки. Вчинків недужих не можна оцінювати мірою,

якою оцінюються вчинки здорових

... »

149

. Звісно, це був, передусім, «камінь до горо-

ду» С

. Петлюри.

Становище на фронті

, в армії стало предметом обговорення на низці державних

нарад за участю командування збройними силами в кінці жовтня

– на початку лис-

топада

1919 р. Робилися відчайдушні спроби бодай якимось чином вплинути на мо-

ральний дух військовиків

, особливо ж старшин і генералітету. Однак настрої втоми

і відчаю явно переважали

150

. Надзвичайно промовисто підкреслює сутність грозової

атмосфери такий епізод

. Доки на одній із державних нарад С. Петлюра, Є. Петру-

425

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

шевич, І. Мазепа переконували один одного у тому, що в обох урядах, в обох арміях

«панує гармонія

, згода, одна воля, один національний могучий дух»

151

, за межами

приміщення, в якому проходило зібрання, «...відбувалося ще краще «єднаннє». Пло-

щу перед губернаторською палатою

, де відбувалося «єднаннє політиків», обсадили

наддніпрянським військом

. Коли про це довідалася галицька залога, прийшла також

на ту площу

, і то з двома кулеметами, щоби в потребі боронити диктатора. Як над-

дніпрянці побачили

, що галичани привезли «техніку» (так називають там машинові

кріси і т. п.), післали по свою «техніку». І так скріплялися майже цілу ніч»

152

Про координацію дій за таких обставин не могло бути й

мови. Під натиском де-

нікінських військ

, що перейшли у наступ на початку жовтня, фронт розвалювався, у

буквальному розумінні слова

, на очах

153

. Основною причиною цього стала сепаратна

політика командування УГА

. На той час головний державний інспектор В. Кедров-

ський неодноразово констатував

, що галицькі частини відступали перед денікінцями

навіть тоді

, коли останні явно поступались чисельно і оперативна обстановка зовсім

того не вимага

ла. Зусилля наддніпрянців, величезні жертви зрештою виявлялись

просто марними

154

До цього додалися й внутрішні суперечності в галицькому таборі

. Оформилася

опозиція на чолі з С

. Вітиком й О. Безпалком, які через започатковану ними газе-

ту «Боротьба» стали гостро критикувати Є

. Петрушевича, його лінію, точніше від-

сутність всякої принципової патріотичної загальноукраїнської лінії

. «Прибічники

Є. Петрушевича вимагали навіть рішучих репресій щодо опозиціонерів, апелюючи

до наддніпрянців

. Однак, різке загострення військової ситуації заступило аспекти

внутрішніх відносин

Саме в таких умовах у командного складу УГА не витримали нерви і його пред

ставники розпочали переговори з денікінцями

. Командування білої армії, яке давно

намагалося розчленувати

, послабити українські сили, погодилось підписати сепарат-

ний договір

. Сталося це 5 листопада 1919 р. (в деяких працях подія датується 6 лис-

топада

155

Зважаючи на важливість документа

, варто відтворити його цілком:

«1. Галицька армія переходить у повнім своїм складі з етапними установами,

складами і залізнодорожним майном на сторону російської добровольчої армії і від

дається в повне розпорядження головного команданта озброєних сил Півдня Росії

через команданта військ Новоросійської области

2. Галицька армія під час перебування під згаданою командою не буде вжита до

боротьби проти перебуваючої

на фронті армії Петлюри; до хвилі одержання дальшо-

го

завдання одводиться її в запілля.

3. Галицьке правительство застановлює часово, з огляду на недостачу терито-

рії, свою діяльність і переходить під опіку російської добровольчої команди. До часу

визначення місця його осідку переселиться галицьке правительство

в Одесу, куди

негайно виїде.

4. При вищім штабі галицьких військ будуть приділені представники російської

добровольчої команди в цілі

вирішення на місці всіх біжучих питань оперативного,

адміністративного та господарського характеру

426

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

5. Цей протокол входить в життя з днем його підписання. Від цього дня галицька

армія виповнює всі розпорядження добровольчої команди

6. Галицька армія починає 25 жовтня (ст.ст.) зосереджуватися в районі Погреби-

ще – Липовець

7. Питання, підняті галицькими представниками, про внутрішнє життя Галицької

Армії і права зносин Галицького Правительства з закордонними державами

, остають-

ся не вирішеними до часу одержання вияснень від ген. Денікіна. В тій цілі галицька

делегація, виділивши одного представника для вручення цього протоколу Начальній

Команді Галицької Армії

, висилає двох других представників в Одесу, в штаб військ

Новоросійської области

8. Для улекшення взаємних зносин обов’язуються обидві сторони вже зараз пе-

ревести спільну телеграфну

звязь по Морзе, причім, лінію до місцевости Липовці

установлюють добровольці

, а дальше до Винниці Галичане»

156

Прем’єр уряду УНР І. Мазепа лаконічно констатує з приводу угоди: «Зміст до-

говору був страшний»

157

Як факт укладення договору

, так і його сутність безліч разів ставали предметом

аналізу й суперечок істориків

. Відтворюються мало не погодинно всі деталі (хто,

куди

, коли поїхав, кого не дочекались, кому не повідомили, чому і т. ін.), аналізується

поведінка політичного і військового керівництва на практично безперервних нарадах

установлюється ступінь їхньої щирості тощо

158

. Однак, за цими подробицями на дру-

гий план часто відступає сутність того

, що сталося.

Від поверхового погляду на проблему намагається відійти М

. Шаповал. Він вва-

жає за потрібне з

’ясувати, наскільки об’єктивними, обґрунтованими є поширені

твердження

, що за тих умов «іншого виходу не було».

Вчений аналізує

, зокрема, промови на урядовій нараді в Жмеринці 4 листопада

1919 р. за участю С. Петлюри, І. Мазепи, Є. Петрушевича, А. Макаренка та інших

політичних і військових діячів

. Він окремо зупиняється на заяві генерала В. Саль-

ського

: «Армія перебуває в неможливому оперативному становищі. 5 денікінських

дивізій вийшли в

тил, і галичане не хотять іти на прорив. Ми тут боліємо душею... на

фронті кров проливається

, але де-ж населення? Воно до цього часу називає нас «пет-

люрівцями», а галичан «австріяками»; активно ніхто не допомагає. Причина наших

неуспіхів полягає в тому

, що ми не маємо сталого контакту і організованого звязку з

народом

, який сам, иноді цілком самостійно і незалежно від нас, партизанкою про-

вадить боротьбу проти своїх ворогів

. А як би ми, вийшовши з народу, та в народ і

пішли – усі разом – і військо і правительство – і разом з ним працювали

, щоб він нас

розпізнав і не вважав чужими для себе

, то тоді-б народ був би більше чулим до по-

треб нашої армії і сам прийшов би активно їй на допомогу»

159

М. Шаповал наголошує на тому, що ці вірні, але надто запізнілі зізнання належать

командуючому Української армії

(військовому міністру. – В. С). Взявши їх за ключові,

історик і політик веде далі

: «... Але всякий може спитати: як-же це сталось, що ви згу-

били звязок з народом

? Чому це вже вас називають «петлюрівцями», а не революцій-

ним військом українських трудових мас? Та-ж вся Україна встала в листопаді 1918 р.

на ноги під гаслом УНР і трудової влади

, а тепер у вас вже нема контакту з народом?

427

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

Чому-ж це сам народ повстає проти більшовиків, але разом з тим не підтримує вас,

іде шляхом

, од вас незалежним? А хіба не ви в липні місяці зрадили повстанців, які

йшли під проводом с

-рів і незалежних соціял-демократів і під гаслом української

селянсько

-робітничої радянської влади проти Москви? Повстанці ці, пам’ятаючи на

деклярацію Директорії

26 грудня, думали, що ви стоїте за трудову владу, а ви зрад-

ницьки і коварно арештували їх

, а героя-повстанця Діяченка вбили. Ви прокламували

замісць трудової влади

, гасла якої вживали лицемірно майже 10 місяців, буржуазний

парляментарізм

, цеб-то від союзу з селянством і робітництвом перейшли вже одверто

на бік буржуазії

, як поклонники Антанти, як людей, що шукають союзу з польською

шляхтою або з російсько

-денікінськими монархістами»

160

Аналізуючи один за одним факти безупинної еволюції керівництва УНР протягом

1919 р. вправо, все далі й далі від народних інтересів, М. Шаповал висновує: «Одки-

нувши від себе революційний народ

, ви вже тепер дивуєтесь, чому він одвернувся од

вас

, чому Повстанський Штаб відкликав 18 липня повстання, бо він вибрав між двома

лихами на той час менше

– большевиків, з якими уже пішла партія с-рів-боротьбистів.

Туди пішли революційні незалежні соціял

-демократи і частина с-рів. Цей факт рішив

вашу долю

: народ думкою пішов за ними, за революційними українськими партіями,

а не за вами

, союзниками буржуазії. Ті члени Директорії, що підписували ще недавно

деклярацію 26 грудня про владу трудового люду (Петлюра, Швець, А. Макаренко,

Андрієвський), вони-ж підписали деклярацію про орієнтацію на буржуазію. Петлюра

від їх імени посилав місії до Варшави

(в серпні), він на нарадах вже тепер висловився

за переговори з Денікіним

(через місяць після оповіщення йому війни!), але галицька

начальна команда перебігла йому

дорогу, знаючи, що денікінці з наддніпрянцями

говорити не будуть

, і заключили таємно 5 листопаду договір.

Ось до чого докотилися ті

, що залишились без народу, ті, що відкинули в липні

програму української рево

люції»

161

Звертаючись

, нарешті, до логіки діячів, які вважали, що відсутність народної

підтримки слід компенсувати союзом з великодержавником

, монархістом Денікіним,

один із колишніх лідерів УПСР з крайнім осудом заявляє

: «Це була своєрідна, кри-

мінальна логіка

: коли вже народ нас покинув, то покинемо і ми його та підемо до

Денікіна»

162

Очевидно, що зрада в командуванні Галицької Армії визрівала ще з літа, з про-

паганди А

. Лівицьким та О. Назаруком курсу на союз з білогвардійцями. До всіх на-

рад, на яких ще тільки розглядались питання про можливість договору з Доброволь-

чою армією обох українських армій

(і Наддніпрянської, і Галицької), командування

останньої вже з

1 листопада 1919 р. не виконувало жодних розпоряджень Головного

штабу і тому денікінці оточили частини УГА

, позбавивши її можливості пересува-

тись спільно з наддніпрянською

«Ця зрада нанесла останній і найдужчий удар урядові УНР і взагалі Українській

революції

, показавши перед народом жахливе обличчя буржуазної реакції, – зазначає

М. Шаповал. – По суті вже все було скінчене. Дух упав. Наддніпрянська армія по-

чала спішно відступати під натиском денікінської армії

. Переляк, образа, жаль, гнів

термосили груди всім чесним революціонерам і борцям за визволення України

, що

428

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

були в обох нещасних арміях, але що могли вдіяти ці кращі люде? Вони відходили

від боротьби

, вони йшли під большевицьку окупацію. Сили українські розпадалися,

революційна частина військ і урядових установ почула себе морально знищеною в

гнилих дрібно-буржуазних осередках»

163

І. Мазепа вважає, що командування Галицької армії пішло на контакт з денікін-

цями без згоди Є

. Петрушевича. Останній на такий крок військових взагалі, скоріше

за все, не чекав

164

Договір УГА з Денікіним був зовсім не випадковим і не був наслідком тільки ста

новища УНР на початку листопада

1919 р. Зокрема, М. Шаповал нагадує такі факти.

Ще 25 серпня команування Галицької армії видало в своїх корпусах інформаційно-

політичний наказ

, в якому говорилося: «...Ген. Денікін не є вашим ворогом, а є прия-

телем

. В складі своєї армії він має 75% таких же українців, як і ви, які йдуть до одної

ціли – визволення свого народу від большевиків

. Не маєте виступати вороже проти

армії ген

. Денікіна»

165

29 серпня 1919 р. на станції Ольшани було укладено таємну угоду між денікінця-

ми й представниками галицького командування «про розподіл впливів у Києві»

166

Наведені документи – не тільки додаткові аргументи для розуміння суті київських

подій у кінці серпня

, але й переконливі свідчення реальних кроків до кінцевої зради

на початку листопада

1919 р. Не лише почуття здивування, а й гострого осуду викли-

кає у М

. Шаповала момент підписання галичанами капітулянтської угоди. «Страте-

гічний і політичний розум галицької команди і буржуазної інтелігенції виявився

, як

бачите

, в усій наготі... Коли підписали свій зрадницький договір, то вже большевики

по всьому фронту гнали

денікінців. А Петлюра і Петрушевич в цей час прийшли до

переконання

, що порятунок – в порозумінні з Денікіним! Галицька команда нишком

перебігла дорогу Петлюрі

, заключила договір, цим видала Денікінові армію УНР на

знищення, і денікінці захопили Правобережну Україну, хоч тим часом відступали на

півночі перед наступом боль

шевиків»

167

Зрозуміло

, що прояви емоцій на цей договір (сльози Є. Петрушевича, різні поса-

дові зміщення

, розслідування тощо), хоч які вони є цікаві самі по собі, змінити нічого

в катастрофічній ситуації не могли

М. Шаповал вважає, що Начальна команда УГА зрадила й Наддніпрянську, й влас-

ну армії

, а головне – саму ідею визволення України. «Хіба галицька команда могла

вже так зважувати всі інтереси всього українського народу

? – запитує автор серйоз-

ного історичного твору

, і відповідає, – Провід армії складався зі старих австрійських

слуг Франца

-Йосифа, як українців, так німців, які думали не по-народньому, не рево-

люційно: вони були чужі народові. В тім часі між вищими начальниками галицької

армії миготять імена генералів і полковників

: Ерле, Цімерман, Хідсер, Крауз, Вольф,

Ціріц, Долєжаль, Шаманек і инші. Відкіль набралися ці «українці» в укр. визвольній

армії

? Як у Петлюри, так і в Петрушевича була манія набирати «фаховців» вищих

офіцерів бувш

. Російської і австрійської армій, і це клало тавро смерти на визволь-

ний революційний дух козацтва і молодшого старшинства

. Революційні армї були

під проводом ворогів революції – в тім трагедія отих часів

, нещастя героїв – козаків і

чесних революційних старшин»

168

429

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

Хоча союз з А. Денікіним зумовлювався дійсно безвихідним становищем, в яко-

му опинилася УГА у Наддніпрянській Україні

, його все ж навряд чи можна вважати

невідворотним

. Тим більше цей факт не слід розглядати як зміну (чи ж то зраду)

ідейних переконань вояцтва

. Просто у стратегічних поглядах командування він вия-

вився найдоцільнішим виходом із конкретної критичної ситуації

. В даному випадку,

очевидно

, можна погодитися з твердженням І. Мазепи, що якби проти галичан стояли

поляки

, то ніякі страхіття тифу та інші несприятливі умови боротьби не примусили

б до такого кроку

. Він зумовлювався «окремою психологією»: «Хоч з чортом, тільки

не з поляком

!»

169

Договір військового керівництва УГА з Добровольчою армією призвів до повного

краху українського фронту

, воєнної катастрофи, непоправного лиха. І яка б кількість

аргументів не витрачалась його ініціаторами для пояснення тяжкого

, безвихідного

стану

, в якому опинилась УГА, скільки б вони не твердили про прагнення зберегти

військові сили задля високої перспективи

– неминучої прийдешньої боротьби за укра-

їнську державність

, про підступні інтриги міжнародної дипломатії, всі ці пояснення

не здатні навіть пом

’якшити загальний висновок: ситуація ускладнилася до краю, до-

говір про союз з Денікіним спричинив розгубленість

, навіть шок серед проводу Укра-

їнської революції

. Мабуть, важко віднайти скільки-небудь переконливі однозначні

тлумачення таких подій

, як здійснені поспіхом спроби спільного військового коман-

дування підписати нову угоду з А

. Денікіним замість сепаратної, намагання Є. Пет-

рушевича переукласти договір іншою галицькою делегацією

, але вже з його санкції,

організація «суду» над винуватцями здачі Києва білогвардійцям 31 серпня 1919

р., про-

ведення перманентних нарад про пошуки шляхів виходу з кризи тощо

170

Абсолютно безпорадним виглядає в той час С

. Петлюра, заключні промови якого

різко дисонували з реальним станом справ

, а його «грізні» вимоги негайно, без слід-

ства і суду розстріляти «зачинщиків зради»

, або, принаймні, передати їх польовому

судові Армії УНР, просто демонстративно ігнорувались

, дедалі підриваючи й до того

невисокий авторитет Голови Директорії й Головного Отамана військ України

. А коли

військовий суд таки відбувся

(13–14 листопада 1919 р., Вінниця), він перетворився

на звичайний фарс

, публічно виправдавши генерала М. Тарнавського й інших зви-

нувачених

. Крім іншого, це ще раз підтверджувало падіння політичної ваги С. Пет-

люри

171

. Становище залишків військ УНР не давало жодних підстав для оптимізму.

Відступивши у район Любара

, вони мали проти себе на Правобережжі понад 25 тис.

денікінців.

Червона армія

, зосередившись головними силами в районі Житомира – Корос-

теня, усю свою увагу звернула на забезпечення свого лівого флангу, з боку Києва.

На правому ж крилі, проти поляків, вона тримала заслон у районі Звягеля. Взага-

лі її фронт проходив по лінії Київ–Бердичів–Шепетівка

. Свій рух на південь вона

стримува

ла, чекаючи наслідків подій на Лівобережній Україні

172

Нарешті, на кордоні з Польщею польські війська після тривалих перетрактацій

з українським командуванням й урядом взяли курс на нейтралітет відносно Армії

УНР, хоча польські роз’їзди вряди-годи заходили в смугу розташування українських

військ, викликаючи чималі непорозуміння. Український уряд вирядив спеціальну де-

430

VI. НА РІЗНИХ ФРОНТАХ

легацію до Варшави, щоб остаточно порозумітися з поляками, надавши делегації пов-

ну свободу дій у разі

, якщо з’явиться можливість домовитись про спільні дії проти

червоних

. Перший етап переговорів проходив у не вельми сприятливій атмосфері,

хоч уже тоді закладався ґрунт для подальших порозумінь з поляками

Перехід УГА в табір денікінців не тільки не розрядив напруженість у відносинах

між наддніпрянським і галицьким керівництвом

, а, навпаки, дедалі більше активі-

зував протиборство

З нагоди

«братання» Української Галицької та Російської Добровольчої армій

22 листопада відбулось урочисте богослужіння. Українське населення назовні ніяк

не відреагувало на загалом нерядову політичну подію

. Воно просто звикло до постій-

них змін влади і

, турбуючись про самовиживання, напевно, й не намагалося розібра-

тися у

«тонкощах військової дипломатії». Найтрагічнішим наслідком листопадових

1919 р. подій став відкритий розкол українського соборницького фронту, коли обидві

сторони почали відкрито звинувачувати одна одну в

зраді. Напруженість у стосунках

і суперечності між урядами

, а особливо міжпартійна колотнеча, тепер уже повною

мірою охопили Галицьку та Наддніпрянську армії

. Орган Начальної команди «Ко-

зацький голос

» проводив лінію, що договір з А. Денікіним продиктований важким

становищем в армії

, тому він має виключно військовий характер і необхідний для про-

довження боротьби

. Найбільш наполегливо доводилася незмінність ідейної платфор-

ми УГА: «Договір дає

... можливість заспокоїти потреби армії при рівночаснім невири-

ченні наших ідеалів

», а «галицький стрілець до смерті залишиться вірним ідеї, за яку

вмерло стільки його товаришів

173

На протилежних

, навіть відверто ворожих, позиціях стояв друкований орган шта-

бу Дієвої армії УНР

«Україна», який поступово перетворювався на головний рупор

антигалицької кампанії

. В серії статей із промовистими назвами «Як готувалась зра-

да», «Зрадницький акт», «Державна зрада» та інших генеза політичної поведінки ке-

рівництва ЗУНР і УГА виводилася ще з київських подій та наступних військово

-опе-

ративних прорахунків

, за які вся провина звалювалася на Начальну Команду. Звучали

гіркі докори і закиди

, що галичани постійно і свідомо вели «подвійну гру». «Сталось

те.., від чого на саму думку кров застигає в жилах, – наполягали ідеологи наддні-

прянців. – Нас зрадив не тільки генерал Тарнавський і його військові однодумці – цю

зраду підготували

, виконали і далі підтримують галицькі верховоди, що на нашім

хліб-солі приютилися...»

174

Таким чином

, головними винуватцями поразок уряду та армії УНР оголошувала-

ся «Диктатура» (влада Диктатора. – В. С.), яка «погубила наш національний ідеал..,

власними руками зруйнувала те

, чого не могли доконати ні більшовицькі, ні дені-

кінські армії». «Україна

» доводила, що саме галицький політичний провід разом із

Начальною Командою

«пограбували наше майно, довели до жебрачої торби нашу

наддніпрянську армію

, опустошили нашу воєнну скарбницю...»

175

Найжахливішим у цьому протистоянні стало створення нового образу ворога

«В той час, коли дні Денікіна на Вкраїні вже пораховані, – відзначалося в одній з

передовиць

«України», – на шляху до Києва стоїть тільки одна перешкода – багнети

галицької армії

, повернені проти нас Диктатурою»

176