Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

501

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

їнського партійного центру – ЦК....»; потрібне першочергове залучення корисних,

перевірених українських партійних і радянських працівників

, відкликаних з України,

або тих що працювали за її

межами

Сформульовані положення Володимир Винниченко аргументував у трьох площи

нах: з точки зору позитивного ефекту, який вони матимуть для зміцнення радянської

влади в Росії і Україні

, а також справедливого розв’язання національного питання; з

точки зору залучення на бік революції нових

прихильників; з точки зору спростуван-

ня ідеологічних концепцій противників влади рад

, в тому числі й петлюрівців.

Досвідчений український політик був цілком свідомий того

, що в його участі у

діяльності українських керівних центрів радянське керівництво зацікавлене

. Розра-

хунок був досить простим і прозорим

: перехід одного з лідерів Української револю-

ції, Центральної Ради, Генерального секретаріату, Директорії, УСДРП на бік більшо-

виків – переконливе свідчення об’єктивного краху прибічників антибільшовицьких

планів розв’язання питання про владу в Україні

. При розумному використанні такого

кроку пропагандою можна було

обґрунтовано розраховувати на додатковий розкол в

антирадянському політичному таборі

, в тому числі й емігрантському, на перехід за

В. Винниченком на бік УСРР тих досить численних елементів, які були або прямими

прихильниками позиції В

. Винниченка, або дотримувались загалом соціалістичних

орієнтацій

. І такий результат його зовсім не бентежив. Навпаки, зміцнення позицій

Радянської України він вважав і своїм безпосереднім обов’язком

Більше того

, комуніст В. Винниченко доводив, що вища цінність для нього – це

інтереси революції

, яким можна і слід підкорити все інше. «Слід, – наголошував він,

– особливо в цей момент, усунути все, що гальмує і паралізує розвиток революційної

енергії. Необхідні точні, ясні, такі, що не викликають жодних коливань і сумнівів

лозунги

, цілі і норми. Якщо необхідне злиття України з Росією і усунення всіляких

місцевих органів і установ

, які цьому заважають, то треба залучити до цього відпо-

відні сили

, дати їм точні, які не допускають ніяких кривотлумачень норми і прямо

йти наміченим шляхом

. Якщо ж вважається, що такий шлях не приведе до перемо-

ги революції

, що навпаки треба шляхом розвитку місцевих революційних сил зміц-

нювати фронт революції

, що цим силам необхідно надати можливість самостійного

державного

, економічного і національного і т. д. розвитку, то слід і в цьому випадку

поставити питання якомога ясніше

, точніше»

Останній сюжет документа зрозуміти непросто

. Здається, Володимир Винничен-

ко тут зраджує собі

, відступає від того, що для нього завжди було найсвітлішим, най-

головнішим

– української ідеї, справи національного визволення, відродження. Од-

нак, не варто скидати з рахунку й того, що для В. Винниченка торжество революції

було також надзвичайно жаданим

, залишалось смислом життя. І він коливався, іноді

роздирався між цими двома основоположними началами

Закінчував доповідну записку до ЦК РКП

(б) В. Винниченко на пафосі (як з ним

нерідко бувало

), доводив, що чіткість перспективи, позиції викличуть у прибічників

революції героїчний підйом енергії

, ентузіазм, що в такий критичний момент варте

більшого за кулемети і гармати

. «Особисто для себе, – резюмував автор документа,

– я хочу повної ясності і твердого переконання в корисності своїх дій, щоб мати мож-

502

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

ливість віддатись роботі і боротьбі цілком і беззавітно. І якщо треба буде загинути

в цій боротьбі

, то загинути з ентузіазмом, з повною вірою в те, що і робота і смерть

були на користь великій справі»

Із запискою В

. Винниченка ознайомився В. Ленін

, однак, як і до того, нічого не

відповів. Невідомо, чи розглядався документ іншими членами ЦК РКП(б). Що ж до

ЦК КП

(б)У, то його політбюро розглянуло питання про В. Винниченка ще 31 травня

1920 року відразу після згаданої вище телеграми Г. Чичеріна від 29 травня (в Харкові

її отримали

30 травня). Було ухвалено запропонувати ЦК РКП(б) призначити Воло-

димира Кириловича «нашим послом закордоном

, тов. Раковському переговорити з

Москвою»

. Тобто Раковський і його колеги по Політбюро ЦК КП(б)У досить точно

зрозуміли приватний характер порад Г

. Чичеріна і тонко, без загрози бути звинува-

ченими у порушенні партійної дисципліни

, зіграли «на пониження» одержаних ре-

комендацій

Звісно, це було далеко не те, на що розраховував В. Винниченко і офіційна Мос-

ква

, одержавши інформацію з Харкова, змушена була «тягнути час», не надто квапля-

чись знайти прийнятний вихід.

В. Винниченку пропонувалось невідомо для чого їхати до Петрограда, на своє-

рідні оглядини – для того

, щоб ознайомитись із роботою державного апарату, пред-

ставитися революційній столиці

...

Незважаючи на очевидні негаразди

, палкий патріот з невгамовною натурою не

полишав надії повернення в рідну Україну

. І тому з ентузіазмом, як потім виявиться

– значно гіпертрофованим, зустрів інформацію від давнього однопартійця й колеги

В. Чеховського про наростання української стихії, про зміцнення українізаторських

тенденцій в уряді УСРР

. Подібною інформацією, спостереженнями поділився і ак-

тивний діяч національно

-визвольного руху, галичанин Паліїв

. А, можливо, В. Вин-

ниченко тоді готовий був ухопитися за будь

-яку рятівну «соломинку», навіть якщо це

було фактичною самооманою

І все ж далеко не все було просто

. Боляче, серцем відчуваючи, розумом усвідом-

люючи

, що його третя Голгофа вже розпочалася, Володимир Кирилович твердо сто-

їть на тому

, що переконання, відданість національній справі – це ті цінності, яким він

ніколи не зрадить

, не відступиться від них ні за які матеріальні вигоди, можливості

ситого

, безтурботного життя.

Він ще і ще раз всім своїм єством демонструє

, як сильно вирізняється із середови-

ща «прагматичних»

політиків. «Радянські керівники, пише він, мабуть, думають: от,

приїхав за портфелем

, за популярністю, за владою. Якби вони знали, що ці «лаком-

ства нещасні» для мене є та ж сама Голгофа

! Якби вони знали, що тільки неспокійне,

дурне шукання чогось «дійсно справедливого» вигнало мене з мого затишку

, з моєї

любої роботи

, з моєї самоти, що тільки цей проклятий неспокій шукання примусив

мене бачити в тому затишку неморальність

, примусив соромитись тихої праці, здо-

ров’я, електрики в кімнатах, чистої білизни і погнав на спільний тиф, на спільний

голод

, на спільну боротьбу, на спільну перемогу чи загибель.

І чи була в цьому помилка

? Ні. Помилка виявилася в тому, що ніякої спільности

для мене не знайшлось

, що я не подумав про можливість цього. І не мої минулі по-

503

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

милки винні в тому, що нема мені роботи, а все та сама нещасна доля нашої нації.

Коли б відмовився б бути членом цієї нації

, коли б одрікся бути українцем, мене б і

не так зустрічали

, мене б і не так вітали, зо мною не так говорили б і давно я вже був

би в їхньому гурті й спільно з ними мав би і радощі

, і тягості боротьби.

Але і вони

, і я – непохитно знаємо, що я не можу перестати бути тим, ким я є. Моя

стихія зустрічає їхню стихію

. І їхня стихія б’є, понижує, одпихає мою і розбиває ту

спільність, за якою я так простодушно і наївно, з такими труднощами і з такою вірою

їхав сюди»

Подібні думки в той час невідступно переслідують полум’яного сина України

Почавши вже підготовку до від’їзду

, Володимир Кирилович знову повертається до

розмірковувань навколо невдалої затії

: «І знов я думаю, мимоволі думаю: ах, як вони

інакше зустрічали б і приймали б мене

, коли б я виявив себе «справжнім» комуніс-

том

, себто, коли б я заявив їм, що я не українець, що я готов з ними разом робити

все

, що роблять з українською нацією. Тоді б вони ні на мить не сумнівались в моїй

справжності

Сумно

, неймовірно, не хочеться вірити, не хочеться цього всього бачити, а мушу

бачити

, мушу вірити фактам. А головне ніщо не змінилося, нічого не навчилися, ні

на крихту вперед не посунулись

, а навпаки. Те саме все, що два роки тому, те самі-

сіньке»

Верховенство загальної

, народної, національної справи над особистісним інтере-

сом для В

. Винниченка абсолютне, непохитне. І з цих позицій він дуже різко оціню-

вав недалекоглядну

, як на нього, політику московських лідерів: «Але сумніше всього

те, що гублячи нас, гублячи Україну своєю застарілою стихією, вони гублять себе, а

з собою революцію на Заході

. І страшно за той час, який настане тоді, за дискреди-

тацію самої революції

, самої ідеї комунізму в масах. І на скільки тепер Ленін стоїть

в очах всіх високо

, навіть у буржуазії, настільки низько він тоді впаде, навіть у ко-

муністів. І яким він буде здаватись усім маленьким, смішним, упертим фанатиком,

бузувіром

, нежиттєвим маніяком і т.д.»

У цих словах вражає просто таки провідницьке застереження

, з яким він не крив-

ся, не зловтішався. Він боляче, гірко переживав життєву трагедію, що розігрувалася

на його очах

, і тужив, не в змозі змінити хід подій.

Мимоволі зароджується й така думка

. Досвідчений революціонер-підпільник,

оцінюючи реальну перспективу арешту

, інтернування (а І. Лисяк-Рудницький взагалі

вважав

, що український патріот по-справжньому ризикував головою

) Володимир

Винниченко не міг не розуміти

, що його записничок у чорній коленкоровій обкла-

динці з інтимними

, такими відвертими думками й сміливими оцінками, вільно може

потрапити до чужих рук

, слугувати доказом його політичної нелояльності, задирку-

ватості

. Та, схоже, він того не боявся. А, можливо, навіть і думав, що якщо трапиться

найгірше, то хоча б у такий спосіб можна буде заявити про свою чесну позицію.

Нові розмови з Л

. Каменєвим, Г. Зінов’євим, Л. Троцьким, їх запевнення у принци-

повій згоді з положенням доповідної записки

, поданої до ЦК РКП(б) В. Винниченком,

не дуже переконали останнього у доцільності поїздки до Харкова

. І все ж, більше

сподіваючись на диво

, Володимир Кирилович вирішив у черговий раз випробувати

504

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

вдачу. За записами дружини, Розалії Яківни, подружжя 25 червня виїхало з Москви в

Україну і перебувало в Харкові до

6 липня 1920 року

Візит виявився вкрай невдалим

. Партійно-радянське керівництво України явно

не бажало розв’язувати питання про співпрацю з В

. Винниченком, наділення його со-

лідними повноваженнями

. Поставивши 30 червня до порядку денного питання «Про

Винниченка»

, Політбюро ЦК КП(б)У вирішило відкласти обговорення до наступного

засідання

. 3 липня з цього питання на повідомлення Х. Раковського було ухвалено

«влаштувати спільну нараду з Винниченком»

. Така нарада, а може просто зустріч з

Х. Раковським, його колегами очевидно відбулася між 3 і 6 липня 1920 року.

Судячи з усього

, питання розглядались не у вузько-прагматичному ключі, а в ши-

рокій постановці

, з обговоренням принципових засад політики КП(б)У.

Відтворюючи невдовзі зміст переговорів

, Володимир Кирилович відзначав: «На

засіданню Ц

.К. К.П.(б)У відповідальними членами цієї організації мені було дано

таку відповідь

, після якої в мене вже не лишилось ніякого сумніву, що мене було

одіслано до Ц

.К. К.П.(б)У, тільки для того, щоб уникнути в Москві прямої відповіді

на мої питання

. Одні члени Ц.К. К.П.(б)У говорили, що у них взагалі нема ніякої

тенденції, ніякого напряму чи то до федерації, чи то «єдиної-неділимої», другі казали,

що є тенденція на федерацію

, але тут же зараз самі собі заперечували, й говорили, що

ніяких центрів на Україні не може й не повинно бути

. З цих невиразних плутаних і

противорічевих висказувань я мав підставу зробити такий висновок: або Ц

.К. КП(б)У

сам не знає напряму тої політичної роботи

, яку провадить, або ж він його знає та чо-

мусь не хоче прямо сказати

; але коли не хоче сказати, то це очевидно не є тенденція

на утвердження власних українських центрів революції

, себ-то, не є тенденція на

федерацію

В Москві

, коли мене відсилалось в Харків із членів Ц.К. Р.К.П., мені було сказано,

що Ц

.К. К.П(б)У є тільки «еманація» ( випромінювання, відблиск чи що) Ц.К. Р.К.П.

Отже значить відповідь Ц

.К. К.П(б)У була тільки еманацією – відблиском відповіді

Ц.К. Р.К.П.»

Звісно, спілкування з діячами КП(б)У лише посилювали й без того скептичні

настрої В

. Винниченка. Єдиний коротесенький щоденниковий запис за весь десяти-

денний період переговорів у столиці України від

5 липня зводиться до того, що «віль-

ного вибору

, маневру В. Винниченко не має»

. І тому він повертається до Москви.

Слабкою розрадою було те

, що у вагоні «компанію» створив Й. Сталін. І хоч пізніше

В. Винниченко не раз згадував про довгу нічну розмову з ним, всім відомо, яким

співбесідником був його сусід по купе

– мовчазним, малослівним, неконтактним.

Можливо

, й те додало негативних емоцій. Тому вже на самоті Володимир Кирилович

дає волю почуттям

, у явному панічному настрої шматує своє серце: «Тяжко невимов-

но. Важка, гнітюча безвихідна туга. Нема місця мені на Україні...

Починаю розгублюватись

. Не знаю вже, що робити. Виходу не бачу, бо є тільки

два виходи

: або відмовитись бути українцем і тоді бути революціонером; або вийти

з революції й тоді можна бути українцем

. Ні того, ні другого я не можу зробити, і те

й друге боляче мені смертельно

. А з’єднати те й друге не можна, історія не дозволяє.

Коли б не було в мене ще літератури

, мистецтва, я серйозно почав би думати ще про

505

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

один вихід: смерть. Вона розв’язала б найкраще цей вузол. І тільки те, що я ж можу

служити і революції

, і комунізмові, добру і розвиткові життя своїм пером, що я можу

бути цінним і корисним людям не тільки як політик

, а як і літератор, це відхиляє

останній вихід

. Але туги не відхиляє. Тоскно мені, тяжко, задушно. Криком кричав

би, дряпав би землю кігтями. А чи роздряпав би історію, одним із наслідків якої є й

оцей маленький

інцидент?»

Тоді ж, 13

липня 1920 року В. Винниченко починає клопотатися про від’їзд за

кордон

. Просить у К. Радека і Г. Чичеріна доручень від III Інтернаціоналу до Амери-

ки, куди волів би направитись. Хворобливо реагує на обивательські глузування деко-

го з українських політиків

, зокрема Юрія Мазуренка, які гадають, що В. Винниченко

кинувся до радянської влади в надії на «портфелі»

«Почуваю страшенну втому

, – зазначає Володимир Кирилович 15 липня. – Ви-

нищився від цих безплідних напружень

, чекання, безперервного думання. Хочу ро-

боти й дії

, і спокою, певности, вирішеності. Нехай український обиватель говорить

і думає

, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрусюю з себе всякий порох політики,

обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє

, єдине діло – літературу. Ці

два місяці Голгофи навіть вилічують мене від роздвоювання

. Тут у соціалістичній

совєтській Росії я ховаю свою

18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду як

письменник, а як політик я всією душею хочу померти. Хай ідуть на цю роботу ті,

яким не треба відривати себе від любішої роботи

, які всією істотою можуть оддатися

їй, нехай ідуть ті, які ще не переходили Голгоф.

Настільки змучений

, розбитий і розчавлений, що аж диво бере: ніколи так себе не

почував

, неначе тяжко хворий»

Незважаючи на смертельну втому

, мозок В. Винниченка продовжує постійну ана-

літичну роботу

. Володимир Кирилович у ті, без сумніву переламні дні, робить значно

детальніші записи до щоденника

, начебто шукаючи додаткові аргументи для рішен-

ня, яке поволі визріває. І аргументи ці не дріб’язкові, силоміць притягнуті «за вуха»

для самовиправдання

, а глибоке, справді філософське осмислення історичного мо-

менту

, що переживався, теоретичні узагальнення тенденцій світового революційного

процесу

, наукові прогнозування перспектив соціалізму. На тлі гучних оптимістичних

торжеств

, які супроводжували другий конгрес Комінтерну, що саме в ті дні проходив

у Москві

, В. Винниченко дедалі більшу увагу концентрує на тих негараздах, які має

радянський лад

, той життєвий уклад, який формувався більшовиками. Його, соціа-

ліста з багаторічним революційним стажем вражала розбіжність

, розрив, виростаюча

на очах прірва між декларованими комуністичними ідеалами і гнітючою реальністю

Він не міг з морально

-етичних міркувань змиритись з багатьма неподобствами, що

виявились за перші три роки радянської влади

, з обуренням спостерігав за народжен-

ням соціалістичних бюрократів

, процвітанням хамства, намагався з’ясувати для себе

– чи варті такої крові, таких жертв ті зміни, які зовсім не покращили становища тру-

дящих, а, здається, лише ускладнили, погіршили його.

«Радянської влади

, влади совєтів по суті немає, – наголошує Володимир Кирило-

вич, – є влада бюрократів, окремих одиниць, які спираються переважно на фізичну

силу військових і адміністративних апаратів

. З’їзди, зібрання, засідання рад – мають

506

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

характер декорацій і не мають ніякого значення у вирішенні тих питань, які на них

немов розглядаються

. Резолюції заготовані зарані і приймаються без дебатів. Всім

керує і завідує партія

(Р.К.П.). Вона має 600.000 членів. Це величезний апарат уря-

довців і бюрократів

. Дисципліна – казенна, урядова, заснована на карі, а не на мо-

ральному впливі»

І знову

, як і в попередні роки, Володимир Винниченко стає на бік простих тру-

дарів, намагається збагнути їх нове становище, думки, почуття. Він з великим зане-

покоєнням пише

: «Маси не можуть абстрагувати, не можуть робити аналіз законів

революції

, не можуть жити майбутніми перспективами. Вони будують свій світо-

гляд

, свою віру, свої симпатії на конкретних, теперішніх явищах, вони їх бачать, з

них виходять

, у них вірять. Вони не можуть мислити як теоретики; революція, мов-

ляв, принесе соціалізм, рівність, братерство, справедливість і т. д. Вони бачять, що

комуністи

-комісари беруть хабарі, крадуть, п’ють, розкошують, живуть як «буржуї»,

а робітники працюють

, бідують, голодують. Де ж та рівність і справедливість? Яка

ж різниця між комуністом

-комісаром і царським приставом, околодочним і т.п.? На-

віщо ж битися

, голодувати, коли за царських приставів робітникам і бідним жилося

принаймні краще

, легше, тепліше, ситніше? Де та рівність, коли і в соціялістичній

Росії так само панує нерівність

, коли один має «кремльовський» пайок, а другий

«голодний»

, коли один має все, а другий нічого, і той, хто має все, їздить на автомо-

білях, бере хабарі, нічого не робить, а той, що нічого не має, працює й виснажується

в даремних зусиллях проіснувати

. Що ж таке, в такому разі, комунізм? В хороших

словах

? В парадах?»

Володимир Кирилович завжди залишався сам собою

. Він не міг вибачити собі,

колегам по українським урядам зради соціальним інтересам

. Не міг він вибачити від-

ступів від комуністичних ідеалів і більшовикам

Все те зміцнювало в правильності рішення негайного від’їзду за кордон

Саме тоді трапилася нагода і для того, щоб публічно пояснити свою лінію пове

дінки. У Москві знаходились лідери Української Комуністичної партії

(УКП) А. Рі-

чицький

(Пісоцький) і Ю. Мазуренко. Укапісти критично ставились до спроб В. Вин-

ниченка порозумітись у Харкові з керівництвом КП

(б)У. Тепер, коли переговори

були вже позаду

, і змінити їх негативний результат уже було неможливо, Володимир

Кирилович, як лідер Закордонної групи українських комуністів, вирішив через дру-

кований орган УКП «Червоний прапор» висловити

причини своїх незгод з політич-

ною лінією РКП

(б) і КП(б)У і, водночас, заманіфестувати близькість позицій з УКП.

А. Річицькому і Ю. Мазуренку В. Винниченко передав «Листа до українських робіт-

ників і селян»

У документі

, датованому 30 липня, доводилось, що політика РКП(б) носить цен-

тралістичний

, антиукраїнський характер, а КП(б)У є знаряддям її великодержавного

курсу

«Революція на Україні

, – писав В. Винниченко, – проводиться головним чином

військом і тими партійними силами

, які присилаються з Росії. Величезна більшість

революційних внутрішніх укр

. сил через це зостається не використаною. Від них ви-

магається не активність і участь в роботі

, а прихильна пасивність і покірність. Вся

507

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

У.С.Р.Р., як окрема федеративна держава є фікція. Це треба сказати одверто і чесно.

Її «самостійність»

, «федеративність», «самостійна конституція» і т. п. існує тільки в

офіціальних заявах

, нотах і деклараціях, дійсний же стан річей не тільки не нагадує

ніякої ні самостійности

, ні федерації, а навіть тої автономії Генер. Секретаріата, яку

колись було вирвано працюючими

укр. масами з рук російського буржуазного пра-

вительства

1917 р. Як це ні прикро й тяжко констатувати, але відношення соціаліс-

тичної Росії до соціалістичної України дуже нагадує відношення імперіалістичних

держав до своїх колоній

. Через це, натурально, Правительство фіктивної української

робітниче-селянської держави є також – фіктивним; по обсягу компетенції, по від-

сутності належного авторитету серед мас

, по характеру діяльності, а головне по його

тенденціям його з більшим правом можна назвати «колегіальним намісництвом в

колонії»

, або «Тимчасовою комісією Р.С.Ф.С.Р. для повільної безшумної ліквідації

української державності

, аніж Урядом»

Така ситуація

, на думку В. Винниченка, значною мірою зумовлювалась політи-

кою Комуністичної партії

, її організацій в Україні, об’єднаних КП(б)У. «Сама назва

її, як «партії», – говорить Володимир Кирилович, – є така сама фікція, як і українське

правительство

. Це є обласна організація єдиної Р.К.П. в єдиній Російській Державі.

Центральний Комітет цієї партії по суті є такою самою «ліквідаційною Комісією»

партійного українського центру

, як «Укр. Правительство», є «ліквідаційною комісі-

єю» української державності

. Ще більше такого характеру надає цим інституціям той

факт

, що вони не є виборні, призначені з Москви, як урядовці Ц.К.Р.К.П.

Таке фактичне становище виходить з відношення центра рос

. революції до пра-

ва укр

. нації на самовизначення. За робітниче-селянською Україною не визнається

права на державне існування

. Через це, наприклад, ні У.К.П., ні К.П.(б)У не дістали

представництва в

III Інтернаціоналі, де представництво дається державам, а не на-

ціям, народам»

На Комуністичну партію

(більшовиків) України В. Винниченко покладав відпові-

дальність за «фактичне пригнічення української національності і національної куль

тури

, а, значить, пригнічення духовного зросту працюючих мас України, ...позбав-

лення українських робітників і селян можливостей

національного відродження»

, за

втрату сподівань на українізацію суспільного життя

Натомість у листі підкреслювалось

, що позиція укапістів, попри наявні й у них

помилки

, більше відповідає завданням розвитку революції і національного визво-

лення України

. В. Винниченко закликав українських робітників і селян вступати до

лав УКП і підтримати її політику

. Містилась і надія на об’єднання Закордонної групи

українських комуністів з УКП

, за умови коригування останньою деяких програмних

положень

, зокрема постановки питання про світову федерацію.

Володимир Винниченко висловлював впевненість

, що, врешті, на такі позиції

перейдуть і всі чесні

, демократичні елементи в КП(б)У. Цікаво, що з’ясувавши всі

відмінності між УКП і КП

(б)У, неможливості їх об’єднання у даний час, автор листа

був категорично проти культивування ворожнечі проти

більшовиків. «Треба твердо

пам’ятати кожному укр

. комуністові, а також кожному члену УКП, що ніякої воро-

жости не повинно бути до КП

(б)У. Це є рідна партія, це є наш дужчий брат, який

508

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

силою ріжних об’єктивних і суб’єктивних причин робить помилки. Ми не можемо і

не хочемо брати участи в тих помилках

. Визнаючи величезну ролю, яку зограла в ко-

муністичній революції Російська Комуністична Партія

, визнаючи всю її силу, значін-

ня, ідейне керівництво, ми одначе не повинні заплющувати очей на помилки, ким би

вони не

робилися, чи самою Р.К.П. чи її уповноваженими; твердо, чесно і непохитно,

в інтересах революції ми повинні ці помилки викривати і перед самою Р.К.П. і перед

К.П(б)У, і перед європейським пролетаріатом, і перед українськими працюючими ма-

сами

, так само ми повинні всіма силами виправлять ці помилки, але виправляти не

ворожостю

, не саботажом, не ухилянням від праці, а навпаки, якомога активнішою

організацією революційних українських сил

, втягуванням їх в процес будування со-

ціалістичної робітниче

-селянської держави. Через це всякий укр. комуніст і всякий

українець прихильний справі революції повинні як найактивніше підтримувати со

вітську владу

, повинні входити в усі її установи й інституції, повинні щиро й енер-

гійно помагати організації Червоної Армії

, допомагати продовольчій кампанії, від-

новленню промисловості словом

, чесно, совісно брати органічну участь в обороні, в

охороні

, в зміцненню й будуванню У.С.Р.Р.»

Залишаючись послідовним виразником радикальних орієнтацій

, Володимир Ки-

рилович закликав і своїх співвітчизників керуватися вірою в переустрій суспільства

революційним шляхом

. Він наполегливо роз’яснював, що реальну можливість не

лише до соціальної справедливості

, а й для справжнього національного визволення

і відродження відкриває тільки «комуністична революція»

. «І вже хоча би тільки з

національних мотивів кожний українець

, що не експлуатує чужої праці, повинен як

найгарячіше бажати перемоги революції

, захоплення нею всього світу й перебудови

всього ладу на комуністичний

. Мало того: Кожному такому українцеві треба бути

найбільш вірним прихильником совітської влади і найпослідовнішим комуністом

, бо

чим чистіше фактичніше буде переводитися влада рад

(совітів), чим точніше буде ви-

конуватися комуністична програма

, тим швидчим темпом піде й національне відро-

дження

, тим необхідніше буде втягнено маси в робітниче-селянське державне будів-

ництво

, а тим самим неминучише буде надано всій будівничій роботі ті національні

форми

, які найблищі найприродніші масам. Найбільша помилка К.П(б)У є та, що ця

партія не виконує постанов і програми Р

.К.П, себ то, своєї ж власної програми, що

члени її не відчувають і не розуміють

, що вони не послідовні, не цільні в своїх заявах

і ділах

, – «нечесні з собою». І завдання кожного укр. комуніста – кликати й їх, і маси

до неухильного

, точного, чесного виконування комуністичної програми»

Закінчував свого листа до українських робітників і селян В

. Винниченко полум’я-

ними гаслами:

«Хай же живе і перемагає всесвітня комуністична революція

Хай живе дійсна

, не фіктивна федерація совітських республік Росії й України.

Хай живе справжня Українська Соціалістична Радянська Республіка

З комуністичним привітом В

. Винниченко»

Оскільки в середині

– наприкінці липня 1920 року польсько-радянські стосунки

після успішного наступу Червоної Армії вступали у фазу замирення, момент для публі

кації листа і з погляду міжнародного становища УСРР виглядав доцільним. А В

. Вин-

509

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

ниченко, хай у такий спосіб, міг довести свою позицію, оцінку ситуації до політично

свідомого українства

3 серпня 1920 року Володимир Кирилович разом з дружиною і двома найближчи-

ми співробітниками – помічниками з усіма необхідними документами уже був у ваго

ні поїзда

, але перед самим його відходом за розпорядженням наркомату закордонних

справ РСФРР поїздку було відмінено

. Непевні пояснення торкались ускладнення від-

носин з Польщею

. Проте В. Винниченко, схоже, не дуже й розстроювався. Йому в

чомусь навіть подобалося

, що непередбачений випадок раптом дарує можливість іще

однієї спроби поїхати в рідну Україну

Систематично відвідуючи урядові відомства з проханнями про дозвіл на емігра

цію, Володимир Кирилович переконується в тому, що власті не можуть визначитись

з тим

, як себе повести. В усякому разі, Політбюро ЦК РКП(б), двічі (5 і 13 серпня

1920 року) розглядаючи його звертання, так і не прийняло остаточного рішення

Паралельно В

. Винниченко починає зондувати ґрунт про нову поїздку в Україну, зна-

ходить

, що тут можна досягти певних перспектив. Серце починає прискорено битись,

бо з’являється надія повернення

, чи хоча б побачення з Батьківщиною. Чого без неї

варта людина

?...

***

Гадається

, далеко не всі свої вчинки людина може логічно пояснити. Іноді її веде

невторованими життєвими шляхами зверхсила

, противитись якій просто неможливо.

І з часом

, озираючись назад, людина так і не може збагнути, чому з нею сталось та чи

інша пригода

, як могла вона себе так вести, що потрапила в зовсім немислиму ситуа-

цію. Що вже й говорити, про тих, хто хоче начебто з боку поглянути на карколомний

шлях таких непересічних особистостей

, як В. Винниченко, намагається зрозуміти,

пояснити

, витлумачити кожен їх крок. Загроза помилитись тут завжди досить значна.

Принаймні, вона багато де в чому співмірна «дистанції» між справді історичною по-

статтю і безліччю тих

, хто спокутується інтерпретувати, оцінювати життя «велетів».

І все ж

, намагаючись зрозуміти мотивацію поведінки Володимира Винниченка

влітку

1920 року, не можна утриматись від бажання висловити істотне міркування-

спостереження

Коли знайомишся з тогочасними щоденниковими записами Володимира

Кирило-

вича, не можеш не звернути увагу на його психологічний стан. Він, скоріше за все,

був просто не готовий

, морально не готовий повернутися в Україну. У нього просто

вичерпався запас політичної волі

. Адже, задовго до повернення на Батьківщину він

інтуїтивно охрестив свою спробу новим шляхом на Голгофу

. Потім він ще не раз

вживав цей термін

, хворобливо реагуючи не лише на серйозні моменти, а іноді й на

дріб’язкові

, випадкові, став занадто нервовим, підозрілим.

Цікаво

, якщо раніше В. Винниченко дуже часто виміряв свої вчинки відповід-

ністю вимозі «чесність з собою»

, то в 1920 році з’являється не характерна для попе-

редніх етапів теза «нечесність з собою»

, тривалі «копання» у своїй совісті з приводу

можливої зради життєвому імперативу

Розуміючи всю умовність оцінки настроїв за механічним підрахунком кількості

слів, присвячених тому чи іншому об’єкту, не можна не зауважити, що про бажан-

510

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

ня виїхати за радянський кордон В. Винниченко згадує не рідше, ніж про переїзд в

Україну

Врешті, буквально обпалюють жаром свідомість записи, зроблені після безсонної

ночі

13 серпня. У самий розпал кампанії за від’їзд на Батьківщину український патрі-

от

, досвідчений політик, талановитий митець вирішує, що найкращий вихід для ньо-

го

– покінчити життя самогубством. При цьому вражає та холодна логіка, те спокійне

аргументування кроку

, на який, можливо, він зважиться уже найближчого часу.

«... Все тепер ясно і остаточно вирішено, – сухо й твердо пише Володимир Кири-

лович. Дійсна чесність з собою не може зупинятися навіть перед жертвою життям.

Закон великого інстинкту громади вимагає від мене такої жертви

. Моя смерть повин-

на бути жертвою для історії визволення нації

. Вона повинна стати прапором, під

яким має далі проводитись велика боротьба за визволення

Дивно, я зовсім спокійний. Мені легко, просто і ясно, немов я вирішив подо-

рож на курорт

. Це не через те, що я, може, сам у глибині душі не вірю, що рішусь

на цю жертву

. Я вірю і знаю, що рішусь і що відступити від цього рішення не від-

ступлюсь

, коли його треба буде вирішити й здійснити. Я прожив своє життя так, що

можу вмерти без жалю і сорому

. Я взяв від нього все, що може взяти людина. Я всією

душею, кожним волоском на своєму тілі люблю його, прекрасне, єдино-цінне, дивне,

благословенне життя

. Я хочу пити його навіть з найбрудніших калюж. І через те я з

гордістю

, з ентузіазмом віддам його за життя многих, за їхню радість, за змогу бути

вільними, гідними, сильними»

Хотілось ба на хвильку не повірити Володимиру Винниченку

(чи то не чергова

замальовка психологічного стану героя майбутнього художнього твору

?), принаймні,

«ухопитись» за ті «рятівні» слова

, що він десь у глибині душі ще не готовий на таку

жертву

. Можливо це чергове випробування самого себе – а він, як відомо полюбляв

«експериментувати» (і часто дуже жорстко

) зі своєю психікою. Ба, ні! Бо того ж дня

Володимир Кирилович поділився своїми настроями і планами з вірним

, «прекрас-

ним, дужим товаришем» – дружиною Кохою – Розалією Яківною. І, як не дивно, – її

приголомшуюча звістка не шокувала

, не викликала великого здивування, спроби від-

мовити чоловіка від непоправного вчинку

. Лише природне хвилювання, запевнення у

розумінні і підтримці виправданого кроку

. А ще – бажання піти із життя разом.

Така позиція ще більше зміцнила рішимість В

. Винниченка, і на довершення

всього він написав

: «Я їхав віддати свої сили й життя за комунізм, за соціальне й на-

ціональне визволення наших обдурених

, занедбаних, осміяних, скривджених і мов-

чазних творців цінностей життя

. Я казав, що готов на смерть за революцію. Чесність

з собою вимагає переведення в життя своїх слів

. Думка родить вогонь-чуття, злива-

ється і стає єдиною неподільною з дією

. Я казав: «Коли треба, то я...». І це «треба»

настає

. Готов я здійснити свій закон? Так, я готов»

Здавалось би

, ось-ось наступить фатальна розв’язка... І раптом, того ж дня, на-

чебто нічого й не було

, політик зовсім спокійно записує, що одержано документи для

проїзду до Харкова

, а потім – до Києва.

А запис до щоденника наступного дня і зовсім може збити будь

-кого з пантели-

ку

: «Уважаю ці три місяці поневіряння по московських митарствах не загубленими