Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

521

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

заміну Х. Раковського на посаді голови РНК на В. Винниченка. Останній же почав

всерйоз думати над першочерговими завданнями

, зокрема над розв’язанням кадрової

проблеми

Інформація з України виявилась до певної міри несподіваною для ЦК

РКП(б).

У зв’язку з цим

, за дорученням В. Леніна, до російського телеграфного агентства

(РОСТА) було направлено запит, на підставі яких документів надруковано повідо-

млення з Харкова про урядові призначення В

. Винниченка

111

. Уже 11 вересня В. Ле-

нін ознайомився з пояснювальною запискою заступника відповідального секретаря

РОСТА щодо публікації «неперевіреного повідомлення Українського телеграфного

агентства з Харкова» про призначення В

. Винниченка заступником голови Раднар-

кома України і запропонував секретарю ЦК РКП

(б) М. Крестінському оголосити від

імені ЦК сувору догану Українському агентству за публікацію неперевіреної інфор

мації

, з попередженням про більш суворе стягнення, якщо подібне повториться

112

Характерна й примітка укладачів збірника

, що оголошення було опубліковане, а

«призначення не відбулося».

На той час питання уже втратило свою гостроту

. Ще 9 вересня В. Винниченко

«приватно

(невідомо від кого – В. С.) довідався, що вчора (? – можливо то була сві-

дома провокація

– В. С.) Політбюро ЦК КП(б)У розглядало мою «Декларацію» про

вступ у КП

(б)У, одхилило її, не згодившись на деяких принципіальних пунктах (під-

креслено нами

– В. С.) Раковському доручено говорити зо мною з цього приводу и

домагатись од мене поправок»

113

У світлі всього викладеного реакцію В

. Винниченка в цілому (хоча й не у всьому)

можна зрозуміти

. «Я не смію радіти, – записав він того ж таки дня, – в мені тріпоче

радість, що, може, я вискочу ще з цієї справи, увільнюсь од «влади», од цих «нарко-

мів», од тої чаші, яку героїчно взявся випити. Не смію радіти, що «вони» дійсно на

принципових пунктах не згодились

. Тоді ж виявляється їхня справжня фізіономія,

тоді виявляється вже остаточно

, що іменно центр провадить певну політику і тоді ж я

з найчистішим сумлінням можу остаточно розірвати з

ними. Ані на ніготь я не усту-

плюся, голубчики ви мої, з моїх принципових позицій! Ви мусите уступитися!

«Вони» самі поставили мені вимогу написати цю «Декларацію»

. Спасибі їм, я на-

писав

. Але вони зміркували, що не вони поставили на свойому, а я, що, прийнявши

цю мою декларацію

, вони приймають якраз те, що за першого мого приїзду відхили-

ли, через що вийшла вся незгода. Значить, тепер усе ж таки вони приймають мої по-

зиції, не зважаючи на те, що немов би перемогли, і я, скорившись, прийшов до них?

Розуміється

, вони це розчухали і їхня амбіція та дійсні позиції не дозволяють на це

згодитись

. І через те, мабуть, «Декларацію» одхилено.

Коли б же то так

! Якби ж, нарешті, вже все чисто вияснилось і іменно на цьому

принциповому ґрунті стався розрив

. Тоді б не було вже ніяких сумнівів ні в мене, ні

в кого»

114

Судячи з усього

, Володимир Кирилович напружено шукав самовиправдання, ос-

кільки кооптацію до політбюро почав уже іменувати

«дурницею», «формальністю»,

за яку

, начебто, більшовики вхопились, щоб розірвати з ним, – В. Винниченком, –

стосунки

522

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

Не можна не звернути уваги на певний алогізм міркувань і дій українського по-

літика

. Ще зовсім недавно він рішуче таврував централістичні порядки, за якими

без згоди Москви в Україні не вирішувались ніякі питання

. А сьогодні він хотів, щоб

на порушення елементарних

(хай навіть показних) демократичних засад, статутних

норм без обрання на з’їзді

, чи на конференції до складу ЦК, без проведення Пленуму

ЦК він був «призначений» членом Політбюро

. А чи не провокував він радянську

сторону саме на зарані прийнятний

(значить прорахований) для нього негативний

результат

Звинувачення у бажанні партійно

-радянського керівництва використати гучне

ім’я В

. Винниченка для прикриття антиреволюційної, антиукраїнської лінії, гадаєть-

ся, є значними гіпертрофуваннями. Адже, зовсім не КП(б)У, її керівництво шукали

В. Винниченка за кордоном, запрошували його на роботу до урядових установ (хто

знає взагалі

, чого більше можна було радянському проводу чекати від такої співпраці

– позитивів чи негативів

?). Ясно, що в ситуації, яка склалася, більшовицькі політики

прагнули вибороти якомога більше користі для себе

. Можна й зрозуміти те, що «ви-

пробування» «заїжджим політиком» колективних і індивідуальних якостей партійно

радянських «верхів»

, виявлення їх «дійсної фізіономії» без зустрічної готовності взя-

ти на себе чіткі зобов’язання

, лише налаштовували останніх проти В. Винниченка.

А зухвала поведінка його викликала подив і роздратування

Можна гадати

, що небажання В. Винниченка знайти компроміс, його блискавич-

на реакція на рішення політбюро ЦК КП

(б)У (як було відзначено вище, можливо й

недостовірне

, спотворене) були з полегшенням зустрінуті партійно-радянським ке-

рівництвом України

. Вони увільняли його (керівництво) від відповідальності, авто-

матично знімали питання про погодження непростої ситуації з В

. Леніним, офіцій-

ною Москвою

Врешті доводиться говорити й про те

, що у даному разі почуття міри явно зра-

джували відомому українському діячеві

. І ще, в політиці не можна обійтись без комп-

ромісів

, ультиматуми ж – не найкращий шлях до порозуміння, особливо якщо «тили»

ненадійні. Тоді це взагалі дуже схоже на авантюризм. Чи давав собі повний звіт у

тому В

. Винниченко – сказати важко. В усякому разі, здається, в його уяві картина

поставала зовсім інша

. Тому-то, картаючи більшовицьке керівництво, він говорив:

«Питання про вступ у Політбюро явилось останнім пробним каменем їхньої щирос

ти. І ця проба остаточно виявила їхню дійсну фізіономію. На ньому й кінчаються мої

відносини з ними

. А цим закінчується й моя політична діяльність. Перейдено і це.

Шукав гармонії

, – знайшов найбільшу дисгармонію, нечесність з собою. Не приймаю

її, не можу приняти. Шукатиму далі, вона мусить бути як не тепер, то пізніше»

115

Немовби відчуваючи непереконливість своєї поведінки

, Володимир Кирилович

тут же кидався критикувати досить таки ймовірне нерозуміння його поведінки націо-

нально

-патріотичними силами, які пов’язували зі вступом В. Винниченка до уряду

зміни у національній політиці радянського керівництва

«Їм гадалось і вірилось

, – відзначав він у цьому зв’язку, – що «там» пішли на ве-

ликі уступки

, бо мене ж призначено на такий високий пост. Бідні, вони не розуміють,

що це декорація

, що цей пост не визначає ніякісінької зміни, що персона на цьому

523

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

посту не має ніякого значення й сили, що взагалі ні на якому посту одна особа нічого

не може зробити

, коли весь колектив стоїть на суперечних позиціях, коли ту особу

закликається не для переведення її позицій

, а для виправдання й санкціонування по-

зицій того колективу

. І через те їх дуже вразила звістка, що я не прийняв того посту,

не буду в уряді

, не зможу вплинути на політику. І як вони залякані, затуркані»

116

У даному випадку виправдовування В

. Винниченка вже не справляють того вра-

ження

, як раніше. Може тому, що надто часто свою безпорадність він намагається пе-

рекласти на інші плечі

, плечі всієї нації і тому довіра до вже виробленого стереотипу,

покликаного за будь

-яких обставин виправдати свого автора, просто девальвується.

А він затято продовжує «тиснути» на одні й ті ж аргументи

: «Ще довгий і труд-

ний буде шлях революції й відродження нації

. Ще будуть різні періоди різних влад,

за яких буде викреслюватись і соціальна та національна свідомість

, твердість і за-

гартованість наших мас

. Не місяцями, а довгими роками треба міряти цей шлях. Хай

життя вчить от таких розгублених

, непевних, хай виболіють собі свої позиції, а не

сподіваються

, що одна особа принесе їм вирішення всього. Я зробив усе, що міг. Те-

пер моя робота лежить в іншому

, в тому, де я зможу дати більше користи колективові,

в тихій

, самотній, напруженій праці без примусу, без витрачання сил на дрібне, не-

значне

, скороминуче й неорганізоване»

117

Невдовзі Володимир Винниченко з азартом виправдовуватиме свій розрив з КП

(б)У,

вважатиме

, що він взагалі не був членом більшовицької партії. Знову коливнувшись

у бік укапістів

, ставши на шлях об’єднання з ними, він зауважить: «Я особисто тепер

ще більш радий

, що не вступив у КП(б)У, – великий гріх узяв би на себе цим...»

118

Він обережно писатиме лише про «переговори з Центральними Комітетами Рос

. Ком.

Партії та Ком

. Парт. України про мій вступ у партію...»

119

. Мабуть, на даному аспекті

не варто загострювати особливої уваги

. Адже сам цей акт був далеко не основною

метою такого непростого візиту на Батьківщину

Гадається

, головні причини невдачі всієї кампанії щодо повернення в Україну слід

шукати в дещо інших площинах

, ніж їх пропонував сам Володимир Винниченко.

Видатний український діяч на той час

, швидше за все, вичерпав запас політичної

волі

, колишнього революційного запалу, готовності на самопожертву. В юності його

зовсім не лякало всесилля поліцейської держави

, на злам якої він беззастережно ки-

дався

Він не особливо бентежився й тоді

, коли всупереч великодержавним погрозам

Тимчасового уряду згоджувався очолити

Генеральний Секретаріат, разом з колегами

робив перші

, найважчі самочинні кроки по відродженню української державності,

вступав у нерівний дипломатичний двобій з офіційним Петроградом

Володимир Кирилович виявляв неабияку мужність

, відкидаючи ультиматум,

пред’явлений Центральній Раді Раднаркомом Росії

, що було рівнозначно оголошен-

ню війни

. Він сам пропонував заарештувати себе, щоб допомогти «лівішим» елемен-

там у Центральній Раді і Генеральному Секретаріаті оволодіти ситуацією і припини

ти кровопролиття

Володимир Кирилович очолив Український національний Союз

, коли там його

настрої практично ніхто не поділяв

. Він з поодинокими прихильниками готував ан-

524

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

тигетьманське повстання, став на чолі Директорії, у надзвичайно складній обстанов-

ці скеровував відродження Української Народної Республіки

, був на чолі держави,

коли вона потрапила в щільне кільце фронтів

...

У 1920 році він був уже інший. І справа не в тому, що він, начебто зверхньо, від-

кидав не те що буденну працю революціонера

-чорнороба, а вимагав щонайвищих

посад в УСРР

Він просто вже не вірив у перемогу як соціальної революції

, так і торжества на-

ціональної справи

, української ідеї. Революціонер, комуніст, який через десятиліття

самовідданої боротьби втратив віру у перспективу

, в ідеали – то вже не революціонер.

То величезна трагедія особистості

Саме її апогей і переживав на рідній землі в

1920 році визначний син українського

народу

. Він так любив свій народ, свою націю, свою Вітчизну і змушений був якось

принижено втікати від них

. І в цьому бігстві цього разу було щось схоже на зраду,

зраду найціннішому в житті, і зраду самому собі.

13 вересня Володимир Винниченко залишає Харків і наступного дня сходить на

пероні в Москві у настрої нещасної

, розчавленої, зневіреної людини. «Мене бере

туга

, – занотовує він до щоденника. – Чогось мені тяжко і тоскно. Чого? Того, що ки-

даю Україну

? Революцію? Що виходжу з рядів діючої армії? Що вчуваю провал всієї

справи. Мабуть все разом»

120

Тонкий психолог

, він прагне сам себе, як може, підбадьорити. Однак, дається це

надто непросто

. «І не доходить до серця хвилюючою радістю думка, що, нарешті,

будемо в Європі

, що, нарешті, кинусь до роботи. Ще не доходить, – мляво констатує

великий художник

. – Але знаю, що дійде. Бо активність і творчість, в чому б то не

було

, є найбільша, самоцінна сатисфакція. Великий невмирущий закон «бути цінним

для колективу» лишається на кожному місці

. Бути цінним для інших і чесним з со-

бою – це найвищі закони і найвища насолода для кожної людини. Змогти здійснити ці

закони

– це змогти мати щастя. Страждання, туга, сум, жаль – це ті вогники душі, на

яких гартується всепрощаюча об’єктивність творчості

. Ситий спокій, самовдоволена

втома і певність в своїй безпомильності

– убивають дух шукання і творіння. Спасибі

тузі

, що стискує мені серце»

121

І не вчувається більше в цих словах внутрішнього переконання

, від них не па-

шить колишньою пристрасністю

, не випромінюється енергетика, не нуртує воля.

... Цього разу у Москві всі формальності було заладнано напрочуд швидко – за

кілька днів

У щоденнику останній московський запис

, позначений 21 вересня 1920 року:

«Речі знову упаковані

, через півгодини виїжджаємо на вокзал, на Петроград, Ревель,

Берлін і т

. д. Здається, на цей раз уже справді виїдемо. Ні жалю, ні туги. Чуття втоми

й порожнечі

. Багато ясного, завзятого, прекрасного привезли ми сюди і багато з ньо-

го розгубили

. Аж не віриться, що так і не вдалось жити і працювати на Україні для

революції

, для...»

122

Запис обривається. Чи то хтось із близьких потурбував якимось питанням, пов’я

заним з не дуже великими приготуваннями до від’їзду, чи прийшов хтось із прово

джаючих.

525

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

А може сил не стало для слів, що розривали душу. Може й непрохані скупі чоло-

вічі сльози заслали очі, закрили увесь білий світ

...

Костюк Г. Володимир Винниченко та його доба. – С.48.

ЦДАГО України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 45. – Арк. 63 – 67, 75 – 82 та ін.

Там само. – Арк. З, 4, 8.

Винниченко В. Щоденник. – Т. 1. – С.403.

Костюк Г. Назв. праця. – С.48, 214.

ЦДАГО України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 45. – Арк. 3.

Там само. – Арк. З, 7–8, 10–11.

Там само. – Арк. 4.

Там само. – Арк. 2.

Там само. – Арк. 4, 8.

Там само. – Арк. 4зв., 5, 8. зв.

Там само. – С. 6, 7, 7 зв.; 9, 10, 10 зв.

Там само. – С. 6, 9 зв.

Винниченко В. Щоденник. – Т. І. – С. 415.

Ленін В.І. Телеграма Ф.Я. Кону // Ленін В.І. Повне зібр. тв. – Т. 51. – С.І90; Владимир

Ильич Ленин

. Биографическая хроника. – Т. 8. Ноябрь 1919 – июнь 1920. – М. 1977. – С. 517.

Там само. – С. 421.

Винниченко В. Щоденник. – Т.І. – С. 423.

Там само. – С. 414, 423–424.

Там само. – С. 427.

Там само. –С. 483.

Там само. – С. 431– 432.

Там само. –С. 430.

Там само.

Там само. – С. 432– 433.

Див.: Костюк Г. Назв. праця. – С.49–50, 215.

ЦДАГО України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 45. – Арк. 12, 24 зв. Див. також: Винниченко В.

Щоденник

. – Т. І. – С. 434.

ЦДАГО України. – Ф. – Оп. 1. – Спр. 45. – Арк. 12–13, 24 зв.

Там само. – С. 433 – 434.

Там само. – С. 434.

Див.: Владимир Ильич Ленин. Биографическая хроника. – Т. 8. – С. 605–606.

ЦДАГО України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 45. – Арк. 34, 49.

Там само. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 156. – Арк. 96.

Владимир Ильич Ленин. Биографическая хроника. – Т. 8. – С. 611, 633.

ЦЦАГО України. – Ф. 8. – Оп. 1. Спр. 45. – Арк. 34, 35, 49.

Там само. – Арк.35, 49.

Там само. – Арк.37, 50.

Там само.

Там само. – Арк. 38, 50–51.

Там само. – Арк. 38 – 39, 51.

Там само. – Арк. 39–40, 51.

Винниченко В. Щоденник. Т. І. С. 435.

Там само. – Арк. 40–46, 51–54.

526

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

Там само. – Арк. 47–48, 54–55.

Там само. – Арк. 48, 55.

Владимир Ильич Ленин. Биографическая хроника. – Т. 8. – С. 639.

ЦЦАГО України. – Ф. 1. – Оп. 6. – Арк. 22.

Винниченко В. Щоденник. – Т. І. – С. 434, 435 та ін.

Костюк Г. Назв. праця. – С. 220.

Винниченко В. Щоденник. Т. І. – С. 436 – 437.

Там само. – С. 438.

Там само.

Лисяк-Рудницький І. Суспільно-політичний світогляд Володимира Винниченка у світлі

його публіцистичних писань // Історичні есе. – Т. 2. – С. 111.

Винниченко В. Щоденник. – Т. І. – С.483.

ЦДАГО України. Ф. 1. – Оп. 6. – Спр. 7. – Арк. 39; Спр. 11. – Арк. 26.

Там само. – Спр. 7. – Арк. 40; Спр. 11. – Арк. 28 зв.

ЦДАГО України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 45. – Арк. 15 – 16, 27 – 28.

Винниченко В. Щоденник. – Т. І. – С. 444.

Там само. – С. 444–445.

Там само. – С. 446.

Там само. – С. 449.

Там само. – С. 454–455.

ЦДАГО України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 45. – Арк. 13 – 14, 25–26.

Там само. – Арк. 16 – 17, 28.

Там само. – Арк. 17, 28 – 29.

Там само. – Арк. 20–21, 32.

Там само. – Арк. 21 – 22, 32–33.

Там само. – Арк. 23, 33.

Владимир Ильич Ленин. Биографическая хроника. – Т. 9. – Июнь 1920 – январь 1921.

– М., 1978. – С 158, 180.

Винниченко В. Щоденник. – Т. І. – С 461–462.

Там само. – С. 462.

Там само. – С. 462–463.

ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 6. – Спр. 7. – Арк. 64.

Там само. – Арк. 65; Спр. 11. – Арк. 58 зв.

Там само. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 45. – Арк. 56.

Там само. – Арк. 58–58 зв.; Повний текст листа наводиться у статті В. Лозицького «Не

сприйнявши нових реалій. Сторінка з політичної біографії В.К. Винниченка // Під прапором

ленінізму. –1989. –

№ 12. – С. 76 – 77, а також у її газетному варіанті: «Чи був Володимир

Винниченко членом КП(б)У?» / Літературна Україна». – 1989. – 24 серпня. Однак, до тексту

«вкрались» прикрі помилки, які змінюють зміст документа.

ЦДАГО України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 45. – Арк. 59.

Там само. – Арк. 59 зв.

Винниченко В. Щоденник. – Т. І. – С.469.

Там само.

Там само. – С. 467.

ЦДАГО України. – Ф. 8. Оп. 1. – Спр. 45. – Арк. 83 – 90.

Винниченко В. Щоденник. – Т. І. – С. 473.

Там само.

527

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

Там само. – С. 441.

Там само. – С. 473 – 474.

Там само. – С. 474–475.

Там само. – С. 475.

ЦЦАГО України. – Ф. 1. – Оп. 6. – Спр. 7. – Арк. 69; Спр. 11. – Арк. 67,70.

Винниченко В. Щоденник. – Т. І. – С. 477.

Там само. – Спр. 11. – Арк. 77.

Там само. – Арк. 73–74; Спр. 7. – Арк. 72.

Російський державний архів соціально-політичної історії (РДАСПІ). – Ф. 17. – Оп. З.

– Спр. 107. – Арк. 5; Владимир Ильич Ленин. Биографическая хроника. – Т. 9. – С.248; Ленін

В.І. Повне зібр. тв. – Т. 51. – С. 424.

ЦДАГО України. – Ф. 8. – Оп. 1. Спр. 45. – Арк. 60 – 62 зв.

Там само. – Арк. 60 зв.

Там само. – Арк. 61.

Там само.

Там само. – Арк. 61 зв.

Там само. – Арк. 62.

Там само. – Арк. 62 зв.

100

Там само. – Арк. 62 зв.

101

Винниченко В. Щоденник. – Т. І. – С. 477.

102

Там само. – С. 478.

103

ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп.20. – Спр.138. – Арк.115.

104

Солдатенко В.Ф. Епізод політичної біографії В. Винниченка: спроба повернення в

Україну // Події і особистості революційної доби. – К., 2003. – С. 242.

105

ЦДАГО України. – Ф. І. – Оп. 6. – Спр. 7. – Арк. 73; Спр. 11. – Арк. 79, 81–82, 84.

106

Там само. – Арк. 61 зв. –62.

107

Там само. – Арк. 72; Спр. 11. – Арк. 74.

108

Там само. – Спр. 7. – Арк. 75.

109

Там само. – Арк. 79; Спр. 11. – Арк. 91.

110

Винниченко В. Щоденник. – Т. І. – С. 478.

111

РДАСПІ. Ф. 5. – Оп. 4. – Спр. І. – Арк.1.

112

Ленинский сборник. ХХХVII. – М., 1970. – С. 238–239; Владимир Ильич Ленин. Био-

графическая хроника. – Т. 9. – С. 263.

113

Винниченко В. Щоденник. – Т. І. – С. 478.

114

Там само. – С. 478 – 479.

115

Там само. – С. 480.

116

Там само.

117

Там само. – С. 481.

118

ЦЦАГО України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 45. – Арк. 83 зв.

119

Там само. – Арк. 85.

120

Винниченко В. Щоденник. – Т. І. – С.481.

121

Там само. – С. 481–482.

122

Там само. – С. 482.

528

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

Âèñíîâêè

1920 рік для Симона Петлюри, мабуть, став часом, коли в політичних рішеннях і

кроках порівняно якнайбільше реалізовувалися його особисті позиція й настрої

. Не

виключено також

, що коло людей, які його оточували й мали можливість для впли-

ву на вибір орієнтацій

, істотно звузилося, стало «одноріднішим» – «однодумнішим».

А відтак лінія поведінки постає послідовнішою

, позбавленою різких, іноді не у всьо-

му зрозумілих зигзагів

. Можливо й інше – скільки-небудь реальних дієвих варіантів

для того

, щоб безпосередньо залишатися в активній політиці, здобути важелі для

здійснення конкретних задумів в Україні

, ніж використати зовнішній, «польський

чинник», не виявилося. По-суті не залишалось і можливостей для скільки-небудь іс-

тотного маневру при заключенні українсько

-польського союзу. Сильніша сторона до-

магалася очевидних переваг

, змушуючи слабшу згоджуватися з диктатом.

За таких обставин

, волею-неволею доводилось перетворюватись на заручника

передбачуваних

, але фактично непідвладних тенденцій і процесів. І С. Петлюрі спов-

на довелося звідати не лише дискомфорту

, а й всієї гіркоти подібної ситуації.

Позбавлений можливості опертися на надійну соціальну базу в продовженні

Української революції

, не маючи під своєю орудою реальної збройної сили, Голова

Директорії й Головний Отаман зрештою став на хисткий

, ризиковий шлях досягнен-

ня мети – повернення особистої влади в Україні з допомогою Польщі

. Ціною цього

кроку став крах соборницького процесу

, що, у поєднанні з іншими чинниками, спри-

чинило розкраяність українства ще на десятиліття

Не маючи кровної зацікавленості в результатах війни з радянськими Росією і

Україною на схід від Збруча

, Польща Ю. Пілсудського не стала надійним знаряддям

досягнення мети С

. Петлюри – ліквідації в Україні радянської влади і відновлення

УНР під проводом Директорії

. Військово-стратегічний розрахунок і політичні спо-

дівання виявилися практично безпідставними

, а зрадницька поведінка польських

керівних кіл

, підтримуваних Антантою, в цілому зрозумілою і загалом зарані гіпоте-

тично прогнозованою

Програш у воєнній кампанії

1920 р. обернувся остаточною поразкою Української

революції

, УНР, водночас особистою трагедією С. Петлюри.

Володимир Винниченко

, мудрий, досвідчений, передбачливий політик, ґрунтов-

ний, тонкий аналітик, раніше за інших лідерів Української революції «вловив» адек-

ватно оцінив об’єктивний хід історичного процесу

, зрозумів невідворотність закрі-

плення в

1920 р. і на тривалу перспективу радянської влади в Україні. Причому, це

не було дивною здогадкою чи прозрінням діяча

-одинака, романтика-мрійника, або,

зрештою

, прагматичного кон’юнктурника. Це стало талановитим уособленням по-

тужної тенденції в найчисельніших і найвпливовіших українських партіях – УПСР

і УСДРП – вичленення лівих течій і виникнення на їх основі комуністичних груп і

організацій, прийняття радянської платформи, пошуку компромісів з КП(б)У. Це вия-

вилося прагненням українських патріотів

-народоправців, революціонерів-радикалів

до органічного поєднання соціальних і національних завдань

, комуністичних начал з

529

VIІ. НА РІЗНИХ ПОЛЮСАХ ПОЛІТИКИ

національним відродженням, втіленням турботи про те, щоб радянська Україна мак-

симально зберегла й розвинула свою українську природу

, самобутність.

Переговори В

. Винниченка з партійно-радянським керівництвом Росії й України

в 1920 р. вилились у складну боротьбу за важелі впливу для забезпечення «україн-

ськості» України

, знаменували собою життєдайні витоки політики українізації 20–

30-х років – однієї із найприкметніших рис стратегії національного відродження.

Безперечно

, як мислитель і науковий прогнозист, В. Винниченко був на голову,

чи на порядок вищий за С

. Петлюру, дії якого не лише не узгоджувалися з векторами

домінантних суспільних процесів

, а й спрямовувалися проти них, що з неминучістю

вело до поразок

, а відтак самі дії мають кваліфікуватися як сумнівні, а то й авантюрні.

Навіть у своїй вищій життєвій точці самореалізації

, перетворення в суспільну прак-

тику творчих політичних потенцій С

. Петлюра не міг стати врівень, «дотягнутись»

до «високої планки»

, масштабу, таланту В. Винниченка-політика.

Істотно різнився і характер поразок

, після яких обидва політики з порівняно неве-

ликим часовим інтервалом знову

(і тепер уже до кінця життя) опинилися на еміграції.

Можливості для впливу С

. Петлюри на перебіг подій в Україні через силові методи,

військово

-політичні зусилля практично абсолютно вичерпалися. Імпульси ж україні-

зації, надані суспільному життю в Україні В. Винниченком, мали не лише шанс, а й

істотні об’єктивні підстави для перетворення на усталену тенденцію

, на принципово

важливий напрям життя і розвою нації

VIII. ÅÌ²ÃÐÀÍÒÑÜÊ² ÏÎÍÅÂ²ÐßÍÍß

агато хто з тих, хто зазнав політичної і воєнної поразки в революційній борні,

змушений був залишити Україну

, опинився за кордоном. Однак більшість не

хотіла вірити

, що то надовго, назавжди. Навіть у душах найбільших песимістів, котрі

дедалі розуміли

, що від них уже практично нічого не залежить, жевріла надія, що

колись можна буде знову ступити на рідну землю

, вдихнути рідне повітря.

А найдіяльніші

, найактивніші, найневгамовніші відразу ж намагалися робити хоч

що-небудь (можливо, й самі того не усвідомлюючи, що насправді здійснюють «рух

заради руху»

), аби наблизити благословенний час повернення.

До яких груп належали С

. Петлюра і В. Винниченко?

На це питання відповісти непросто

Багато чого сталося в їх мінливій емігрантській долі

. Щоб оцінити їх політичну

діяльність за межами Батьківщини

, варто хоча б коротко «пройтись» їх тамтешніми

життєвими шляхами

1. Íå ïîëèøàþ÷è íàä³é

Практично за рік до останнього бою армії УНР на Волочиському плацдармі вці-

лілі підрозділи не послідували за своїм Головним Отаманом у Польщу

. Під проводом

М. Омеляновича-Павленка вони рушили у відомий Зимовий рейд

. Тоді ще жевріла

якась надія

, що не все скінчилося. Крім червоних, в Україні залишалися пошарпані,

але численні військові сили білих

, яких концентрували в ударний кулак в Північному

Причорномор’ї та Криму

. За ними була Антанта, уяви про всемогутність якої хоч і

поколивалися в

1919 р., однак залишалися достатньо сильними та поширеними. Га-

далося

, що повстанська стихія, як реакція на політику «воєнного комунізму», теж

неабиякий чинник

, що не дозволить більшовикам швидко й надійно стабілізувати

становище радянської влади

Нічого

, або майже нічого цього вже не існувало на кінець листопада 1920 р.

А власних сил у петлюрівців

, як не рахуй, було настільки мало, що один, навіть не

надто масштабний

, бій міг знищити останніх захисників УНР. А відтак – рятівна

втеча

, хоч і з ар’єргардними сутичками (для прикриття відступаючих) за Збруч і за-

тим – принизлива процедура інтернування – вояків роззброювали

С. Петлюрі неймовірно боляче було усвідомлювати, що це роблять поляки, за до-

говором – союзники

. Адже він пішов так далеко їм назустріч, що лише блискуча

перемога, справжній тріумф залишали ще якісь надії на виправдання, м’яко кажучи,

неоднозначних політичних комбінацій

, особистої приязні до Ю. Пілсудського. Та все

завершилося крахом…

І все ж не думати про майбутнє чільний керівник УНР

(хай, навіть, більше – вірту-

альної

) не міг. Може ще усе якось само-собою перемелеться (чого в житті не буває! –

530